Статусні характеристики особистості

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Основні положення статусно-рольової характеристики особистості

Основні положення статусно-рольової теорії були сформульовані американськими соціологами Дж. Мідом і Р. Мінтоном, а також активно розроблялися Т.Парсонсом. От основні положення цієї теорії.

Рольова теорія особистості описує її соціальну поведінку 2-ма основними поняттями: “соціальний статус” і “соціальна роль”.

Кожна людина в соціальній системі займає кілька позицій. Кожна з цих позицій, що припускає визначені права й обов'язки, називається статусом. Людина може мати кілька статусів. Але найчастіше тільки один визначає його положення в суспільстві. Цей статус називається головним чи інтегральним. Часто буває так, що головний статус обумовлений його посадою (наприклад, директор, професор ). Соціальний статус відбивається як у зовнішній поведінці і вигляді (одязі, жаргоні), так і у внутрішній позиції (в установках, цінностях, орієнтаціях ).

Соціологи та психологи відрізняють запропоновані і набуті статуси. Запропонований - виходить, нав'язаний суспільством поза залежністю від зусиль і заслуг особистості. Він обумовлюється етнічним походженням, місцем народження, родиною. Придбаний (досягнутий) статус визначається зусиллями самої людини ( наприклад, письменник, ген. секретар ). Виділяться також природний і професійно-посадовий статуси. Природний статус особистості припускає істотні і відносно стійкі характеристики людини ( чоловіка і жінки, дитинство, юність ). Професійно - посадовий - це базисний статус особистості, для дорослої людини, найчастіше, що є основою інтегрального статусу. У ньому фіксується соціальне, економічне і виробниче положення ( банкір, інженер, адвокат ).

Соціальний статус позначає конкретне місце, що займає індивід у даній соціальній системі. Сукупність вимог, пропонованих індивіду суспільством, утворить зміст соціальної ролі. Соціальна роль - це сукупність дій, що повинний виконати людину, що займає даний статус у соціальній системі. Кожен статус звичайно включає ряд ролей.

2. Класифікація основних статусно-рольових характеристик особистості

Одна з перших спроб систематизації ролей була почата Т.Парсонсом. Він вважав, що кожна роль описується 5 основними характеристиками :

1. емоційної - одні ролі вимагають емоційної стриманості, інші - розкутості ;

2. способом одержання - одні пропонуються, інші завойовуються ;

3. масштабом - частина ролей сформульована і строго обмежена, інша - розмита ;

4. нормалізацією - дія в строго встановлених правилах, або довільно;

5. мотивацією - на особистий прибуток, на загальне благо.

Соціальну роль варто розглядати 2-х аспектах:

рольового чекання

рольового виконання.

Між ними ніколи не буває повного збігу. Але кожний з них має велике значення в поводженні особистості. Наші ролі визначаються насамперед тим, чого очікують від нас інші. Ці чекання асоціюються зі статусом, що має дана особистість.

У нормальній структурі соціальної ролі звичайно виділяються 4 елементи:

1. опис типу поводження, що відповідає даної ролі;

2. розпорядження ( вимоги ) , зв'язані з даним поводженням;

3. оцінка виконання запропонованої ролі;

4. санкції - соціальні наслідки тієї чи іншої дії в рамках вимог соціальної системи. Соціальні санкції за своїм характером можуть бути моральними, реалізованими безпосередньо соціальною групою через її поводження ( презирство ), чи юридичними, політичними, екологічними.

Слід зазначити, що будь-яка роль не є чистою моделлю поводження. Головною сполучною ланкою між рольовими чеканнями і рольовому поводженням служить характер індивіда. Т. е. поводження конкретної людини не укладається в чисту схему.

3. Вихідні характеристики статусно-рольової орієнтації особистості

Вихідними характеристиками для оцінки особистості є статусно-рольові та ціннісні орієнтації, на ґрунті яких формуються спрямованість, мотивація і характер.

1. Спрямованість. Більшістю психологів вона вважається однією з найважливіших характеристик особистості. Це поняття об'єднує цінності, ідеали, переконання, інтереси, уподобання, схильності, потяги, потреби тощо. Сутність спрямованості пов'язана не стільки з самим бажанням, намірами людини, скільки з тим, чому вона цього хоче, тобто з мотивами її поведінки. Зміст, який вкладає у свою діяльність, також визначається його внутрішніми цінностями - усвідомленими і неусвідомленими мотивами.

2. Мотивація. Найважливішим мотиваційним джерелом лідерства о-психологічні теорії визнають, звичайно, потребу у владі. Прагнення владарювати вважається властивим біологічній природі людини, закладеній в її генах. Однак подібний підхід до психології лідерства, при всій його зовнішній безперечності, не може вирішити проблему мотивації. Він скоріш додає нових питань. По-перше, потяг до влади в одних людей сильніший, ніж у інших; у багатьох він взагалі відсутній. По-друге, навіть на рівні повсякденної свідомості влада не вважається єдино можливою метою ів.

Сильний потяг до влади, що властивий більшості потенційних і реальних лідерів, найпростіше пояснюється їхніми природженими індивідуальними властивостями, що мають тенденцію трансформуватися у потреби: людина, яка вважає себе здатною здійснювати владу, відчуває потребу в ній. Однак у ході свого розвитку психологічна наука вийшла за рамки такого «генетичного» підходу. Починаючи з 30-х років дослідження психологічних передумов лідерства значного впливу зазнають від ідей фрейдистського психоаналізу. Останні спонукають шукати ці передумови в процесах первинної соціалізації людини, у відносинах дитини з безпосереднім соціальним середовищем. Так, Г. Лассуел доводить, що психологічною основою політичної діяльності є несвідоме витіснення «приватних конфліктів», пережитих особистістю, у сферу суспільних об'єктів і наступної їхньої раціоналізації в поняттях суспільних інтересів. Потреба у владі, що виявляється дедалі відчутніше і сильніше, має компенсаторне походження: володіння владою психологічно компенсує ущербність, меншовартість, яку відчуває індивід.

Однак психопатологічний підхід до феномена лідерства викликає серйозні заперечення сучасної американської політичної психології. Один із її визначних представників Р. Лейн навіть протиставив цьому підходові тезу, згідно з якою успішно діючими демократичними ами стають люди зі здоровою, урівноваженою психікою.

Конкретні дослідження, та й просто здоровий глузд переконують, що властолюбство або кар'єризм далеко не завжди є єдиними або головними рушіями входження людини в у та її подальшої діяльності у цій сфері. и, яким властива подібна мотивація у «чистому вигляді», звичайно ж легко розпізнаються суспільною думкою. Таких діячів відрізняють відвертий цинізм, віроломство, нерозбірливість у засобах, жорстокість. Їх відносять до макіавеллівського типу лідерів (флорентієць Ніколо Макіавеллі рекомендував у шістнадцятому столітті саме таку лінію поведінки сучасним йому правителям).

Американські дослідники розробили коефіцієнт виміру рівня макіавеллізму, який грунтується на таких показниках, як слабка роль емоцій у міжособистісних стосунках, зневага конвенціональної моралі, відсутність ідеологічних переконань, насолода від маніпулювання іншими людьми. Найбільш сприяють таким проявам умови, коли має відносну свободу дій у визначеній сфері (наприклад, якщо він очолює відомство, що володіє певним рівнем автономності в державному апараті). З іншого боку, макіавеллізм квітне у середовищі, яке породжене тиранічними, абсолютистськими і тоталітарними режимами.

Серед інших мотивів лідера виділяють передусім переконання і прагнення вирішити якусь політичну проблему (скажімо, вивести країну з кризи); почуття обов'язку; потреба у схваленні і повазі з боку інших людей; потреба у статусі і визнанні; необхідність відповідати на «виклики», що виникають у зв'язку з тим становищем, яке він займає в суспільстві.

За іншою класифікацією, що заснована на дослідженнях Д. Уінтера, мотивацію лідерів можна визначати трьома домінуючими потребами: у владі, у досягненні мети (або успіху) та у внутрігрупових зв'язках - любові, дружбі, позитивних міжлюдських взаєминах. Та як би там не класифікувалися мотиви лідерства, а всі вони, як правило, не є взаємовиключними. Усі вони або майже всі можуть «поєднуватися» в психіці однієї і тієї ж людини.

Сутність класифікації лідерських мотивів полягає, таким чином, у виявленні в особистостях лідерів різних за силою і характером мотиваційних тенденцій, їхньої ієрархії, яку можна вибудувати лише на основі аналізу ситуацій вибору - коли одні мотиви вступають у конфлікт з іншими. У цих випадках переважаюче-стійкий мотив характеризує лідера більшою мірою, ніж «переможений» або відкинутий ним. Тоді можна стверджувати, що перший займає більш високе ієрархічне місце в мотивації даного діяча. Наприклад, про а, який має потяг до влади, але не здатний заради цього на конкретні дії, що можуть знизити його моральний престиж, повагу або любов до нього навколишніх, можна справедливо сказати: властолюбство не є його домінуючим мотивом.

3. Характер. Стрижнем характеру будь-якого а є його морально-вольові якості. Політичний діяч сильної волі вирізняється з-поміж інших визначеністю намірів і вчинків, підкресленою самостійністю і незалежністю у виборі засобів політичної боротьби. Він рішучий і наполегливий у досягненні поставлених цілей. І навпаки, навіть широко ерудований із різносторонніми здібностями, але безвольний є практично малоефективним на своєму полі діяльності.

Отже, політична воля виступає однією з найважливіших функціональних якостей лідера. Вона визначає здатність а мобілізувати зусилля широких верств населення для втілення в життя власних політичних задумів. Розвинута політична воля передбачає насамперед особисту автономію а, що розцінюється як володіння собою (мова, емоції, поведінкові реакції тощо), а також як ступінь його політичної автономії - певної незалежності в реалізації політичних рішень.

Людина може мати сильну індивідуальну волю і проводити в житті значимі для себе рішення, керуючись приватними, у тому числі суто корисливими інтересами. Однак, як засвідчує історичний досвід, найбільшу дієвість у політиці завжди демонстрували люди, чия політична воля грунтувалась на ідейних переконаннях, фанатичній відданості своїй суспільній, політичній, релігійній або якійсь іншій місії. При цьому головним чинником впливу таких лідерів на населення завжди виступає їхня непохитна впевненість у своїй правоті, яка змушує оточення вважати, що за проголошеними словами - щось надто важливе, а можливо й сакраментальне.

По-справжньому великим ам, як правило, притаманний досить вражаючий арсенал людських достоїнств і чеснот, які є їхньою силою і зброєю. Серед них виділяють, зокрема, такі, як високий інтелект, почуття відповідальності, надійність, сміливість, рішучість, наполегливість у досягненні мети, здатність швидко орієнтуватися в ситуації, активність, енергійність, здоровий глузд, товариськість і впевненість у собі. Однак, як свідчить досвід, лідерами стають не лише завдяки певному конкретному набору особистісних якостей. Дуже важливо, щоб структура цих позитивних якостей відповідала багатьом чинникам, у тому числі характерові здійснюваних політичних завдань, еволюційним потребам країни (регіону) і т. д.

При складанні політичного портрета варто відрізняти вихідні риси особистості а (основні структури, блоки самої структури його особистості) від поверхневих рис, що спостерігаються у поведінці. Вихідні риси існують на більш глибинному рівні особистості і визначають стійкі форми поведінки протягом тривалого часу. Так, у відомому прикладі Г. Олпорта у містера Маккарлі вихідною рисою було «побоювання комунізму», що спостерігалось у поведінкових реакціях: підтримка ядерної війни проти країн соціалістичного табору, голосування за правих екстремістів, вступ до ку-клукс-клану, критика ООН, виступи проти інакомислячих і т. ін.

Будь-яка поведінкова риса за надмірного її розвитку може робити характер людини деформованим, незбалансованим або акцентуйованим. Особи акцентуйованого характеру хоч і різняться між собою, проте всі вони привертають увагу - їм властива готовність до особливих (як соціально позитивних, так і соціально негативних) дій. Наявність таких рис у характері визначає своєрідність особистості а, власне те, що вирізняє його на загальному тлі.

4. Інтелектуально-пізнавальні характеристики. Когнітивний стиль ів визначається за критеріями простоти або складності сприйняття ними явищ і процесів, утворюваних об'єктами їхньої професійної діяльності. Протилежними їм типами є, з одного боку, и, основу мислення яких становлять примітивні жорсткі стереотипи і нетерпимість до будь-яких багатозначних суджень, а з другого - діячі, схильні до уявлень і оцінок, що відбивають різні аспекти явищ, а також до формування цілісного бачення об'єкта в усій його реальній складності.

Намагаючись надати зазначеній когнітивній характеристиці операційного значення (тобто придатного для формалізації і вимірів, для застосування в емпіричних дослідженнях), політичні психологи ввели категорію інтегративна складність. Для визначення її рівня використовується спеціальна методика контент-аналізу виступів, статей та інших документальних результатів діяльності ів. На підставі цієї методики проведено серію досліджень як на сучасному, так і на історичному матеріалах. Один з найцікавіших результатів цих досліджень - встановлення кореляцій між рівнем інтегративної складності, з одного боку, і поглядами, позиціями та конкретною роллю і в - з другого. Так, П. Тетлок встановив, що інтегративна складність пов'язана не стільки з ідеологічним змістом політичних позицій, скільки з інтерпретацією цього змісту: вона може бути жорстко догматичною, замкнутою і конфронтаційною або ж - динамічною, гнучкою, відкритою до сприйняття нових ідей і компромісу з іншими політичними течіями. особистість статусний самооцінка

Як свідчать дослідження американських психологів, реалізм і гнучкість у політиці, що викликані інтегративними складнощами, не обов'язково залежать від сили інтелекту лідера. Зіставляючи рівень інтелекту ів з масштабами їхнього впливу, дослідники проблеми дійшли досить песимістичного висновку. Виявилося, що вирішальною умовою впливу а є близькість його інтелекту до середнього інтелектуального рівня його прихильників і послідовників. Надто низьким виявився рівень впливу лідерів, інтелектуальний потенціал яких утроє-вчетверо нижчий або вищий за середній; найбільший же успіх на виборах діставався тим, у кого він перевищував середній на 25-30%. Однак приклади окремих видатних лідерів, таких, скажімо, як Рузвельт або де Голль, свідчать про те, що в гострокризових, екстремальних ситуаціях (для сучасної Америки нетипових) може значно зростати вплив діячів, які вирізняються своїм інтелектом.

5. Емоції. У дослідженні емоційної сфери а необхідно фіксувати його невідповідні, щоразу повторювані реакції на ті чи інші події або людей. Невідповідні емоційні реакції виразно і точно вказують на хворобливі, вразливі місця особистості політичного лідера, що можуть бути використані в майбутньому його політичними супротивниками з провокаційною метою. До таких постійних невідповідних реакцій а належать невикористані в минулому потреби, зокрема потреба в порадниках і їхніх настановах (необхідність мати «дорослу» людину поруч), потреба схвалення особистих вчинків з боку певного кола людей («батьківське» схвалення), потреба бути улюбленим і всіма визнаним (емоційна незрілість), потреба в підвищеній увазі до своєї персони та чимало інших, так би мовити, дитячих потреб, що виникають у деяких і унаслідок якихось стимулів - як правило, при зустрічі з опікою і лестощами зацікавленого оточення, що може стати об'єктом психологічної маніпуляції з боку досвідчених політичних супротивників.

Інформативним об'єктом дослідження можуть бути не психологічні захисні механізми, а - системи стабілізації особистості, що знаходять свій прояв в усуненні або зведенні до мінімуму негативних емоцій, які виникають при неузгодженості внутрішніх психічних структур. Найхарактернішими психологічними захисними прийомами, до яких вдаються и, можна вважати: проекцію - схильність приписувати іншим людям (найчастіше своїм політичним супротивникам) власні негативні думки, бажання, мотиви; раціоналізацію - начебто розумне (раціональне) пояснення власних ірраціональних підсвідомих бажань, виправдовування своєї неадекватної поведінки; виміщення своїх негативних емоцій і проблем у стосунках з близькими людьми на політичних опонентах тощо.

6. Самооцінка. Стійке емоційно-ціннісне ставлення а до самого себе, що включає оцінку власних здібностей, психологічних якостей і вчинків, життєвих цілей і можливостей їх досягнення, а також свого місця серед оточуючих людей. Самооцінка може бути заниженою, завищеною, адекватною. Особистості із заниженою самооцінкою ставлять перед собою примітивні цілі, перебільшують значення невдач, гостро потребують сторонньої підтримки своїх рішень. Їм властива нерішучість, боязкість, зайва сором'язливість, дії за принципом «коли б чого не трапилося». Людина із завищеною самооцінкою часто стає в політиці жорсткою, інертною, агресивною. А тому вона, незважаючи на свої здібності, приречена, як правило, на політичний і життєвий крах.

Размещено на Allbest.ru