Дослідження саморозкриття

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Дефініція саморозкриття

саморозкриття емоційний особистість довіра

Саморозкриття (self-disclosure) - повідомлення людиною інформації про себе іншим людям, добровільне відкриття іншій особі різних аспектів своєї особистості. Змістом С. можуть служити думки, почуття людини, факти його біографії, поточні життєві проблеми, його відносини з оточуючими людьми.

Дослідження саморозкриття почалося за кордоном в руслі гуманістичної психології в 50-х роках 20 століття. Одним з перших дослідників С. був С. Джурард (S. Jourard), який розробив методику для діагностики С. (Self-disclosure Questionnary). Вона побудована таким чином, що випробуваний повинен оцінювати, якою мірою повно він розповідає про різні аспекти своєї особистості особам з його найближчого оточення (матері, дружині, другу і пр).

С. може протікати в безпосередній або опосередкованій формі, з використанням вербального та невербального каналів передачі інформації, бути орієнтованим на різне число реципієнтів. Безпосереднє С. спостерігається в ситуації фізичного контакту суб'єкта С. з реципієнтом, в процесі якого вони можуть бачити і чути один одного. Опосередковане саморозкриття може здійснюватися за допомогою телефону, письмового тексту, електронного тексту в Інтернеті. Безпосереднє С. дає можливість суб'єкту отримувати аудіо-візуальну зворотний зв'язок від реципієнта і відповідно до цього контролювати процес С. (розширювати або згортати, поглиблювати і т.п.). Особливою формою опосередкованого саморозкриття є щоденникові записи і блоги в Інтернеті.

В якості самостійного предмета дослідження в зарубіжній і вітчизняній психології виступає емоційне саморозкриття, під яким розуміється вербальне повідомлення особистості про емоційні явища свого життя, змінюється за обсягом, змістом, ступеня щирості залежно від характеру відносин з партнером по спілкуванню.

У західній психології особа або група осіб, яким адресована ін-формація, називається мішенню С. Найчастіше, мішенню є одна людина, причому його соціально-демографічні та особистісні особливості у великій мірі визначають зміст і формальні характеристики С. Мішенню С. може бути мала група (наприклад, члени сім'ї, колеги по роботі, попутники в купе поїзда). Якщо С. направлено на велику групу людей, то це називається публічним С. Його прикладами можуть служити інтерв'ю знаменитих людей в засобах масової інформації, автобіографії, видані у вигляді книг. Публічне С., як правило, має на меті привернути увагу до своєї персони, створити певне враження про себе, тому воно близько до самопред'явленія.

Основними характеристиками С. є: глибина (детальність, повнота і щирість освітлення будь-якої певної теми); широта (кількість інформації та різноманітність тем, за якими розкривається людина); емоційність (насиченість повідомлення проявами емоцій); тривалість (час, витрачений на нього людиною). Дані характеристики варіюють у одного і того ж людини залежно від теми С., характеру відносин з партнером по спілкуванню і ситуації взаємодії. Найбільш закритими в усіх культурах є теми, пов'язані зі станом здоров'я, фінансами, інтимними стосунками. Про них люди воліють говорити тільки з близькими друзями і родичами. Найбільш відкрито люди розповідають про свої захоплення, думках, уподобаннях. Представниці жіночої статі характеризуються більшою схильністю до власного С., а також вони більш готові виступати мішенню чужого С. порівняно з представниками чоловічої статі. Їх частіше вибирають в якості осіб, яким довіряють секрети.

Важливою характеристикою С. також є ступінь щирості суб'єкта, яка проявляється в достовірності інформації, яка повідомляється про себе. Всяка сообщаемая людиною інформація про себе не є повною і абсолютно достовірною. Коли людина вносить умисні зміни в це повідомлення, ми маємо справу з псевдосамораскритіем.

Потреба в С. притаманна кожній людині, і вона повинна бути обов'язково задоволена, оскільки її придушення, може стати причиною виникнення не тільки психологічних проблем, але і різних психічних і соматичних захворювань.

С. є невід'ємною частиною міжособистісного спілкування людей, ви-повнісінько цілий ряд важливих психологічних функцій. Воно сприяє пси-хіческім здоров'ю особистості комунікатора. С. розвиває особистість, пото-му що воно сприяє самопізнання і самовизначення. Воно є засобом саморегуляції особистості, завдяки механізму емоційної розрядки, з'ясуванню проблемної ситуації через її вербальний аналіз, отриманню емоційної підтримки від співрозмовника. Практично всі форми психотерапії

засновані на С. клієнта. Воно важливе і для реципієнта, оскільки допомагає йому краще пізнати суб'єкта С., а також дає йому відчуття власної значущості. С. відіграє центральну роль у розвитку та існуванні міжособистісних взаємин. Воно є показником глибини і ступеня позитивності відносин (симпатії, любові, дружби).

С. являє собою складний і багатоплановий процес вираження особистості в спілкуванні, чутливий до багатьох індивідуально-особистісним, соціально-демографічними та ситуативним чинникам.

2. Зовнішні чинники саморозкриття в професійній діяльності перекладача

Саморозкриття - важливий аспект особистісних взаємин, що визначає не тільки ефективність спілкування і особистий комфорт його учасників. Саморозкриття грає важливу роль в професійних відносинах психолога і клієнта. Також ефективне саморозкриття сприяє особистісному зростанню, благотворно впливає на психічне здоров'я, самосвідомість і самооцінку людини. І, нарешті, сучасна реальність наповнена безліччю міжнаціональних, меж-конфесійних і крос-культурних контактів, знання і розуміння традицій важливо для встановлення безпечних і успішних відносин між представниками різних народів і соціальних груп.

Психологічна наука займається вивченням саморозкриття вже понад півстоліття. Одним з головних фахівців у вивченні процесу саморозкриття є канадський психолог, прихильник гуманістичної психології, Сідні Маршалл Джурард, яка і ввела поняття саморозкриття. Сідні Джурард визначила саморозкриття як «свідомо і добровільне відкриття іншому свого Я; це акт подання себе, показу себе сприймаючим нас людям ». Само-розкриття (self-disclosure) - це процес, завдяки якому людина добровільно і свідомо розкриває достовірну, важливу, особисту й досі не розголошують інформацію. Як сам процес саморозкриття, так і його вивчення мають істотне значення для розуміння межліч-ностних відносин. Саморозкриття необхідно як умова ефективного функціонування, як для самої особистості, так і для його взаємовідносин з іншими людьми. Виявлено так званий "диадического ефект", а саме, саморозкриття однієї людини спричиняє саморозкриття іншого.

У Росії перші дослідження з даної проблеми почалися тільки в кінці 20 століття. Вивченням саморозкриття займалися Амяга Н.В., Зінченко Є.В., Лабунська В.А., Скрипкіна Т.П., Шкуратова І.П. та ін. Є серйозні розбіжності у формулюванні основних видів, характеристик, функцій саморозкриття у вітчизняних психологів, також немає єдиної думки щодо соціально-психологічних та особистісних факторів саморозкриття. Як будь-яка психологічна реальність, саморозкриття розглядається дослідником в рамках його наукового підходу та сфери професійних інтересів, схильністю до суб'єктивної інтерпретації явища. Проте, досягнута ясність у визначенні характеристик, видів і функцій цього процесу, а також в описі проявів саморозкриття. Показані відмінності процесу саморасктитія від процесів самопред'явленія і самопрезентації.

Отже, основні характеристики саморозкриття: глибина (детальність, повнота і щирість); широта (кількість інформації та різноманітність тем); емоційність і тривалість. Дані характеристики змінюються у одного і того ж людини залежно від теми спілкування, характеру відносин з партнером і ситуації взаємодії. Найбільш закритими в усіх культурах є теми, пов'язані зі станом здоров'я, фінансами, інтимними стосунками. Найбільш відкрито люди розповідають про свої захоплення, думках, уподобаннях. Жінки характеризуються більшою схильністю до власного саморозкриття і більше готові до чужого саморозкриття в порівнянні з чоловіками.

Важливою характеристикою саморозкриття є ступінь щирості суб'єкта, що проявляється в достовірності інформації, яка повідомляється про себе. Коли людина вносить умисні зміни в повідомлення, ми маємо справу з псевдосамораскритіем. Потреба в саморозкриття притаманна кожній людині, і повинна бути задоволена, оскільки її придушення може стати причиною виникнення не тільки психологічних проблем, але і соматичних захворювань. Саморозкриття виконує ряд важливих функцій: сприяє збереженню та відновленню психічного здоров'я, сприяє самопізнанню і самовизначенню і розвиває ефективні особистісні якості. Тобто саморозкриття є засобом саморегуляції особистості, завдяки механізму емоційної розрядки, з'ясуванню проблемної ситуації через її вербальний аналіз, отриманню емоційної підтримки від співрозмовника. Інший функцією саморозкриття є встановлення і підтримка ефективних відносин з партнером по спілкуванню, в тому числі у спільній діяльності і роботі.

Саморозкриття є складний і багатоплановий процес вираження особистості в спілкуванні, чутливий до багатьох індивідуально-особистісним, соціально-демографічними та ситуативним чинникам. В цілому, літературні дані свідчать про те, що саморозкриття є функцією ситуаційних, а не особистісних.

Саморозкриття можна розділити на види, вони відрізняються за багатьма характеристиками, несуть різний зміст. Види саморозкриття за різними критеріями можна розділити: на опосередковане і безпосереднє (по виду контакту), за ступенем добровільності (спонтанне і вимушене), особистісне і рольове (по дистантності спілкування), ненавмисне і підготовлене (за ступенем готовності суб'єкта саморозкриття), орієнтоване конкретній людині або публічне та ін. Будь-який вид саморозкриття проявляється лише в міжособистісному спілкуванні (інтимно - особистому або діловому).

Виділяють рівні саморозкриття. Нормальний рівень саморозкриття однієї людини іншій характеризується щирістю, відкритістю, доброзичливістю. Водночас кожній людині окремо властивий власний рівень саморозкриття, готовності показати себе справжнього. Вкрай високий чи низький цей рівень сприймається оточуючими людьми негативно і створює несприятливе враження. З лишком низький рівень саморозкриття призводить до негативних наслідків. Скритність, холодність, байдужість - всі ці якості також не ведуть до ефективної взаємодії з іншими людьми, формуванню інтимно-особистісних відносин. Також можлива соціальна дезадаптація, слабка інтегрованість в групу, відсутність особистісного росту, низька самооцінка і почуття власної неповноцінності.

Отже, в процесі саморозкриття необхідно почуття міри і відповідність часу, місця і суспільству, в якому воно здійснюється. Також якщо людина протягом тривалого періоду спілкування не відчуває взаємного саморозкриття, то і його бажання відкриватися пропадає.

Якщо розглядати взаємне саморозкриття в тривалих особистих от-ношениях, то воно характеризується вибірковістю, обережністю. Віз-можна, це пов'язано з великим значенням цих відносин для партнерів, з усвідомленням важливості цієї комунікації. У зв'язку з цим хотілося б упом-нуть так званий «ефект вагонного попутника», зворотний щойно описаного ефекту тривалих відносин. Люди, які розуміють нетривалість майбутніх відносин готові відкриватися цим людям дуже просто, саморозкриття відбувається дуже швидко і незатратно.

Ефективне саморозкриття припускає:

- Не рідкісне і випадкове поводження, а частина поточних відносин;

- Взаємне прагнення до встановлення доброзичливих відносин;

- Оцінюється партнерами як можливість для поліпшення відносин;

- Свідому оцінку того, як ваше саморозкриття вплине на іншу людину;

- Більш активне його використання при кризі в відносинах;

- Просування на все більш глибокий рівень.

В психології менеджменту використовується модель, що одержала назву Вікна Джогарі, назва є абревіатурою імен двох психологів, котрі запропонували цю модель, - Джозефа Лафта і Гаррі Інгхем. Суть цієї моделі - в демонстрації взаємозалежності інформації про нас самих, яка доступна тільки нам, і усвідомлення того, як інші сприймають нас. Ця модель дозволяє виявити індивідуальні стилі поведінки людей в залежності від їх звичного рівня саморозкриття. «Вікна» включають такі зони:

1 - відкрита зона, відображає вашу загальну відкритість світу, вашу потребу бути впізнаним, вона включає всі аспекти про вас, відомі вам та іншим;

2 - сліпа зона, включає те, що інші в вас сприймають, але що недоступно вам. Наприклад, ви схильні ненавмисно монополізувати розмову або вважаєте, що дотепні, а друзі знаходять ваш гумор важкуватим або ви вважаєте, що ведете себе впевнено, але іншим помітна напруженість у вашій поведінці. Сліпа зона може містити будь-які ненавмисні комунікативні стимули;

3 - прихована зона, яка включає те, що ви воліли б не розкривати кому-небудь ще, чи йде мова про вас або про інших людей;

4 - невідома зона, де укладені ваші незвідані ресурси, потенціал особистісного росту, про який ви можете лише припускати, що він існує, або прагнути до нього.

Все зони взаємозалежні зміни в одній викликають зміни в інший. Якщо ви щось розкрили з прихованою зони, тим самим зробили цю частину відкритою. Відповідно відкрита зона збільшилася, прихована зона зменшилася. Автори цієї моделі вважають, що збільшення відкритої зони, тобто не тільки самопізнання, але і найбільш бажана стратегія в міжособистісному спілкуванні. Краще знання себе у відносинах з іншими призводить до зростання самоповаги. В своїй поведінці люди досить послідовні, тому можна говорити про стиль поведінки в залежності від домінування тієї чи іншої зони. Авторами виділені наступні стилі саморозкриття в спілкуванні.

Стиль А характеризує людей, які демонструють швидше безособовий підхід у відносинах. У них домінує невідома зона, вони зазвичай уникають контактів, уникають особистісного саморозкриття, участі у справах інших, і тим самим створюють образ ригидного, сторонящегося інших і некомунікабельності людини.

Стиль Б характерний для людей, які прагнуть до спілкування, але водночас бояться розкривати себе і, в цілому, не довіряють іншим. Якщо хто-небудь розуміє це і каже їм про це, вони перестають довіряти і цим людям. Тут домінує прихована зона.

Стиль В характерний для вкрай самовпевнених людей, які при цьому не усвідомлюють, як вони впливають на інших, і як сприймаються іншими. Ті, хто спілкується з такими людьми, часто відчувають, що до їхніх ідей та висловлювань не дослухаються, вважають малоцінними. Природно, що подібна поведінка може викликати образу і ворожість. Тут домінує сліпа зона.

Стиль Г характерний для людей, котрі демонструють відвертість, відкритість, розуміння потреб і настрою інших. Тут домінує відкрита зона.

Дж. Лафт вважає, що саморозкриття стає прийнятним тільки за певних сформованих умовах: коли взаємини між людьми будуються на основі взаєморозуміння; коли тема саморозкриття пов'язана з ситуацією, об'єднуючою людей; коли саморозкриття відбувається не відразу, а поступово, щоб не приголомшити партнера. Дослідження й усвідомлення свого стилю саморозкриття в спілкуванні може бути корисно для досягнення особистої і ділової ефективності, а також, як ми зазначали раніше, для збереження та підтримки власного психічного здоров'я.

В психології менеджменту саморозкриття розглядається як найважливіший засіб встановлення ефективних контактів, як в організації, так і в залученні клієнтів і встановлення з ними ділових відносин. Безпечне саморозкриття припускає повідомлення особистої інформації для завоювання довіри та доброзичливого відношення. Можливо, в діловому спілкуванні саморозкриття не є потребою людини, а використовується як засіб досягнення результату. Прояснення цього питання потребує вивчення зв'язку особистісних особливостей саморозкриття і мотивації особистості. Водночас розуміння і свідоме встановлення безпечного рівня саморозкриття для особистості може допомогти не тільки досягати професійних успіхів, а й відчувати суб'єктивне задоволення в процесі роботи. Навчання прийомам позитивної зворотного зв'язку, що сприяє саморозкриттю, стало значною частиною роботи менеджерів і психологів у тренінговій роботі.

Для визначення рівня саморозкриття існують такі методики: «опитувальник саморозкриття С. Джурард», опитувальник «Шкали саморозкриття» В. Снелла, методика «Лист незнайомої одному", тест «Фігурки Готтшальда». Вищепереліченим методикам існує альтернатива у вигляді традиційного аналізу тексту (щоденники, блоги, літера-турное творчість). Але у цього способу є істотний недолік: найчастіше створюючи такі текстові записи, суб'єкт намагається самопред'явіться, а не самораскриться.

Створення надійних і валідних діагностичних засобів в даний час триває, і ми припускаємо, що спостереження і бесіда є основними, хоча і не стандартизованими методами збору даних для вивчення феномена саморозкриття. Таким чином, збір емпіричного матеріалу і його узагальнення може бути корисним як психології управління і роботи з персоналом, так і в психологічному консультуванні.

3. Внутрішні чинники саморозкриття в професійній діяльності перекладача

Професійну деформацію як будь-які зміни особистості фахівця розглянуто в роботах С.П. Безносова, О.О. Євдокімової, В.С. Медведєва, І. Хоржевської та ін. Так, на подвійність феномену професійної деформації особистості вказує О.О. Євдокімова: з одного боку він уособлює багаторівневу систему адаптації особистості до умов соціуму та спосіб активного перетворення власної життєдіяльності в конкре тній ситуації відповідно до психологічного досвіду індивіда, а з іншого - це негативна зміна особистісних якостей фахівця під впливом особливостей професійної діяльності. У докторському дослідженні В.С. Медведєва професійну деформацію розтлумачено як цілий комплекс своєрідних, взаємопов'язаних змін окремих якостей та особистості в цілому, що виникають у результаті професійної діяльності, що також передбачає і конструктивні, і деструктивні зміни особи. Класичним на сьогодні стало визначення С.П. Безносова, відповідно до якого професійна деформація особистості - це така зміна особистості (її стереотипів сприймання, ціннісних орієнтацій, характеру, способів спілкування й поведінки), що настає внаслідок виконання професійної діяльності. Разом з А.Т. Іваницьким та В.Я. Кікоть автор вказує на 4 рівні професійних деформацій: загально професійні (притаманні всім представникам фаху з різним ступенем вираженості), спеціальні професійні (пов'язані зі спеціалізацією в професії), професійно-типологічні (є наслідком поєднання типу особистісної організації з професійним типом), індивідуалізовані (надрозвиток в професії тієї особистісної якості, яка була притаманна і раніше, до рівня акцентуйованої).

Критичний аналіз результатів теоретико-емпіричних досліджень професійної деформації як будь-яких змін особистості, пов'язаних з освоєнням і здійсненням професії, дозволив нам сформулювати дві ключові тези, на які спиратиметься наше подальше дослідження:

Професійна деформація особистості є результатом спрямованості останньої відповідати власному образу професіонала, тобто бути професійно ідентичною. В такому разі ті зміни, яких зазнає структура особистості, з одного боку, допомагають їй здійснюватись як професіонал (нехай і фантазматично, на рівні уявної відповідності власному образу професіонала), проте з іншого - розповсюджуються на всі сфери її життя.

Професійна деформація особистості завжди стосується певного ступеня відчуження від попередньої репрезентації своєї Самості, тобто пов'язана зі зміненням себе заради успішного виконання професійної діяльності. Саме цим професійна деформація змістово відрізняється від професійного саморозкриття, яке, як уже зазначалось, полягає в максимальному здійсненні себе, своєї неповторності, індивідуальності - Самості - у діяльності, яка є покликанням, місією життя.

Небезпека поєднання змісту зазначених тез у реаліях професіонала полягає в тому, що відчуження від Самості заради професійного здійснення поширюється на всі сфери його самоставлення і самоздійснення, через що професійно значущі якості, недоречні для інтимно-особистісного спілкування, неусвідомлено екстраполюються в позапрофесійний простір. Окрім того, тут виявляється така парадоксальність: «хірургічна» зміна себе на професіонала (переймання якостей, які є бажаними для нього, ретельне виконання вимог фаху) на противагу своїй Самості в результаті обертаються неспроможністю ефективно виконувати професійну діяльність, оскільки вона від'єднана від джерел нужди до саморозкриття.

Якими ж є ознаки професійної деформації особистості, що до них звертаються дослідники цього явища? Асимілюючи точки зору динамічної концепції особистості Д.М. Хломова та теорії self П. Гудмена і Ф. Перлза, С. В. Ковальчишина маркером професійної деформації особистості розглядає пристосування особистістю до вимог професійного середовища одним конкретним, тривалим у часі, способом, що стає на заваді розвитку і суб'єкта діяльності, і самої діяльності. Тобто йдеться про те, що ми назвали б ригідною професійною адаптацією. Дослідниця С.В. Грищенко серед типових ознак професійної деформації вказує на розчарування в професії, кар'єрну кризу, втрату авторитету. Однак ці ознаки, на наш погляд, можуть вказувати радше на реакцію особистості на наслідки її професійної деформації щодо подієвості її життєвого шляху, аніж на саму професійну деформацію. Окрім того зазначені маркери можуть свідчити про переживання особистістю нормативної чи ситуативної професійної кризи. Натомість ми розділяємо погляд О.М. Реви та С.В. Бойко, які слушно вказують на такі два аспекти професійної деформації: перший стосується надмірної стереотипізації діяльності, опору новому, трафаретності підходів, спрощеності поглядів на проблеми, що в цілому обумовлює зниження професійного рівня; другий полягає в перенесенні професійних звичок, корисних в роботі, на сімейне та дружнє спілкування.

Традиційно виділяють також різні форми й види професійної деформації особистості. Щодо видів професійної деформації, то, на думку І. Хоржевської, вона може мати епізодичний або стійкий, поверховий або глобальний, позитивний або негативний характе. Стосовно форм професійної деформації існують неоднозначні позиції, що може бути пов'язане з відсутністю їх чіткої критеріальної класифікації. Так, однією з форм профдеформації є професійна індиферентність, або професійна байдужість, яка проявляється, на думку Е.Ф. Зеєра, в емоційній сухості, ігноруванні індивідуальності інших. До причин розвитку професійної індиферентності Н.М. Калька відносить узагальнення особистого негативного досвіду взаємодії та тривалу емоційну втому. Ж.П. Вірна до професійних деформацій зараховує такі її форми як подвійні етичні стандарти, професійний маргіналізм та професійне вигорання. В аспекті професійних деформацій В.Р. Кощій розглядає і професійну невротизацію особистості, визначену автором як процес набуття людиною стану неврозу (істерії, неврастенії або нав'язливого стану) внаслідок епізодичних або постійних деструктивних проявів професійної ситуації. Крайньою формою професійної деформації О.Г. Боднарчук вважає професійну деградацію особистістю, пов'язану зі спекуляцією посадовими повноваженнями, девіантною поведінкою, які можуть переноситись і в позаслужбовий простір.

Однак, якщо викладені форми професійної деформації можна віднести до індивідуальних, то О.М. Рева та С.В. Бойко вивчають явище групової професійної деформації, які виникають внаслідок одного або декількох із сімнадцяти групових ефектів та знижують ефективність роботи в цілому. До таких деформацій автори відносять: соціальну інгібіцію, зменшення індивідуальної відповідальності, нав'язані форми поведінки, groupthink (конформне мислення, що характеризується надоптимізмом, тенденційним підбором інформації, впевненістю у всесильності групи, оманливістю ініціативи, груповий егоїзм) тощо.

Існують також позиції, відповідно до яких сама професійна деформація є лише однією з форм професійних деструкцій особистості. Так, на думку С.В. Ковальчишиної, професійна деформація є провісником професійної деструкці, її нижчим щаблем. Сама ж професійна деструкція, за визначенням В.Д. Тогобицької, - це «порушення вже засвоєних способів діяльності, руйнування сформованих професійних якостей, поява стереотипів професійної поведінки і психологічних бар'єрів при освоєнні нових професійних технологій, професії або спеціальності».

Варто зупинитися і на детермінантах розвитку професійної деформації особистості. До причин появи професійних деформацій Ж.П. Вірна відносить регламентованість змісту професійної діяльності, незмінність її процесу та жорстку алгоритмізацію. Є.В. Тополов розглядає дві групи чинників професійної деформації особистості: прояви особистісно-професійної неспроможності та ситуативно-професійні чинники. До перших автор відносить і некомпетентність, і нездатність інтегрувати новий досвід, і нездатність організуватис. В.В. Олійник вбачає джерела професійної деформації особистості у професійних фрустраціях . H. Langerock вважає, що на професійну деформацію «значною мірою впливає оточення та первісний менталітет людського чинника, в якому воно відзначене». На думку Е.І. Михлюк професійна деформація особистості виникає внаслідок професіоналізації акцентуації характеру особистості впродовж тривалого виконання професійної діяльності. Під професійною акцентуацією характеру автор розуміє професійні зміни, які порушують цілісність особистості та знижують адаптивність і продуктивність її діяльності. Дослідники А. В. Коваленко та Л.А. Шиканов на основі аналізу всього розмаїття чинників професійної деформації доходять висновку, що основними з них є стереотипи мислення та діяльності, соціальні стереотипи поведінки, окремі форми психологічного захисту: раціоналізація, проекція, відчуження, заміщення, ідентифікація. Утворення деформації, на думку авторів, ініціюється професійною стагнацією спеціаліста та акцентуацією рис характеру, однак головним чинником її розвитку залишається сама професійна діяльність.

Сенситивним періодом для виникнення професійної деформації особистості традиційно вважають час переживання нею професійної кризи. Н.Б. Іванцова розкриває ключові ознаки професійної кризи: це «втрата відчуття нового, відставання від життя, зниження рівня професіоналізму, внутрішня розгубленість, усвідомлення необхідності переоцінки себе, зниження власної оцінки, втома, виникнення відчуття вичерпаності своїх можливостей». В контексті зазначеного професійна деформація є своєрідним способом розв'язання цієї кризи, відновлення втраченої професійної ідентичності.

Отже, підсумовуючи сказане, відзначимо, що, на наш погляд, поняття професійної деформації є протилежним поняттю професійного саморозкриття та полягає в досягненні професійної ідентичності шляхом відчуження від своєї Самості та характеризується рольовою ригідністю, що змушує індивіда продовжувати здійснюватись як професіонал у позапрофесійному просторі. Будучи від'єднаною від простору самісного, професійна ідентичність в такому разі постійно потребує підтвердження, зовнішнього прояву, документальних свідчень, у зв'язку з чим процес виконання професійних обов'язків невротизується, а його ефективність знижується.

Професійна деформація особистості може мати ситуативний або постійний характер та протікати в індивідуальній чи груповій формі. Детермінантами розвитку професійної деформації особистості, за нашими висновками, є:

ситуативно-темпоральні чинники (етап професійного становлення, завдання професійної або особистісної кризи, тривалість роботи в професії, соціальна й професійна ситуації розвитку тощо);

індивідуально-психологічні чинники (ступінь прийняття своєї Самості, усвідомлення своїх здібностей, інтересів, мотивів, адекватне сприйняття професії, тип організації особистості чи акцентуації характеру);

професійно-нормативні чинники (вимоги до ефективності й успішності виконання професії, суб'єктивний образ професіонала тощо).

Висновок

Сучасні вимоги до спеціаліста як середньої, так і вищої ланок виробництва передбачають визначення його професійної праці як полі-структурної, поліпредметної, поліфункціональної системи, що містить, крім безпосередньо спеціальних, ще й дослідні, проектні, менеджерські та інші види діяльності. В умовах реального виробництва виникає потреба в розв'язанні завдань, пов'язаних з інтелектуальними труднощами та інтелектуальною ініціативою, з пошуком нових способів дій, миттєвої реакції на непередбачувані, позаштатні ситуації тощо. Саме в ході розв'язання таких завдань і формується творче мислення фахівця. Отже, майбутній спеціаліст повинен сформуватися як творча особистість ще під час навчання у професійних навчальних закладах.

Реалізація творчого потенціалу людини як суб'єкта професійної діяльності забезпечує формування її професіоналізму від кваліфікації до компетентності. Професійна компетентність дає змогу фахівцю успішно виконувати різноманітні види професійної діяльності, вона синтезує у собі широкий спектр знань та практичних дій, відображає ступінь сформованості професійної культури спеціаліста і визначає результати його роботи. Професійна компетентність є мірою і головним критерієм професійної підготовленості та здатності суб'єкта праці виконувати завдання й обов'язки відповідно до посади, яку він займає.

Водночас професійна компетентність розглядається як інтегративна якість, здатність, що не може бути обмежена лише наявністю певного обсягу знань, умінь і навичок. Здебільшого вона передбачає такі особистісні якості, що забезпечують можливість знайти й відібрати необхідне знання, спосіб дії в певній ситуації. Професійна компетентність, на думку Г.А. Ларіонової, - це системне поняття, коло повноважень у сфері діяльності, коло питань, з яких суб'єкт володіє знаннями, досвідом, сукупність яких відображає статус і кваліфікацію, а також індивідуальні особливості (здібності), що забезпечують можливість реалізації певної діяльності4. При цьому автор визначає компетентність як освітній результат, що відображає підготовленість суб'єкта навчання до реального володіння методами і засобами професійної діяльності та вміння застосовувати їх на практиці.

Поняття компетентності містить не лише когнітивний і операційний складник, але й мотиваційний, етичний, соціальний та поведінковий, які надають йому особистісного характеру відповідно до якостей конкретної людини. Це дає змогу зробити висновок, що формування особистості майбутнього працівника у професійних навчально-виховних закладах (ПНВЗ) має відбуватися на основі особистісного орієнтованого підходу, оскільки саме він базується на смисловому складнику будь-якого виду професійної діяльності і дозволяє майбутньому фахівцю змінювати свою індивідуальну професійну діяльність відповідно до вимог ринку праці.

Принципово нове завдання у формуванні особистості майбутнього спеціаліста пов'язане з необхідністю усвідомлення самого себе як творчого професіонала. Професіоналізм таким чином поєднує достатній рівень розвитку професійної культури й самосвідомості, налаштованої на творче розв'язання професійних завдань.

Література

1. Психология развития личности. Средний возраст, старение, смерть Полный курс. Учебник. / Под ред. А. Реана. - М.: АСТ; СПБ.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2007. - 384 с.

2. Фрейджер Ф., Фэйдимен Д. Личность: теории, эксперименты, упражнения. ? СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2001. - 864 с.

3. Психологія особистості: Словник-довідник / За ред. П.П. Горностая, Т.М. Титаренко. ? К.: Рута, 2001. - 320 с.

4. Сидоров П.И., Парняков А.В. Введение в клиническую психологию. Учебник для студентов медицинских вузов.- М.: Акад. проект; Екатеринбург: Деловая книга, 2000. - Т. 2. - 381 с.

5. Джонсон Д.В. Соціальна психологія: тренінг міжособистісного спілкування / Пер. з англ. В. Хомика. - К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2003. - 288 с.

6. Фрэнкин Р. Мотивация поведения: биологические, когнитивные и социальные аспекты. - СПб.: Питер, 2003. - 560 с.

7. Крэйн У. Теории развития. Секреты формирования личности. ? СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. - 512 с.

8. Лєпіхова Л.А. Соціалізація та соціально-психологічна компетентність як рівні особистісної зрілості // Кроки до компетентності та інтеграції в суспільство: Наук.-метод. зб. / Редкол.: Н. Софій (голова) та ін. - К.: Контекст, 2000. - С. 57-78.

9. Штепа О.С. Феномен особистісної зрілості // Соц. психологія. - 2005. - № 1. - С. 62-77.

10. Лабунская В.А. Психология затрудненного общения: Теория. Методы. Диагностика. Коррекция / В.А. Лабунская, Ю.А. Менджерицкая, Е.Д. Бреус. ? М.: Академия, 2001. - 288 с.

Размещено на Allbest.ru