Використання простору та часу для комунікації у різних народів

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

«КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ»

Реферат на тему

“Використання простору та часу для комунікації у різних народів”

Виконав:

Факультет лінгвістики

студент групи ЛА-11 Соловйов М.В.

Перевірила:

Почепцова Н.Т.

Київ 2011

Вступ

Фахівцями підраховано, що сучасна людина промовляє за день близько 30 тисяч слів або приблизно 3 тисячі слів в годину [3, 59 с.]. Звісно, комунікація не закінчується на вербальному аспекті, будучі підкріплена мімікою, жестикуляцією та іншими невербальними діями, і так само вона не відбувається у безчасовому вакуумі (не зважаючи на те, що безчасового вакууму існувати фізично не може). З огляду на ситуацію, коли в світі одночасно існує від п'яти до шести тисяч різних мов і близько тисячі народів, цілком логічно вивести, що процес комунікації набуває різних характеристик в залежності від його учасників, його засобів і його місця і часу; ergo, можна з усією впевненістю сказати, що використання простору й часу для процесу комунікації відрізняється як між різними мовами, так і між представниками різних народів і культур.

Неможливо не зазначити, що цей аспект комунікації викликає неабиякий інтерес -- як, взагалі, і все, пов'язане з мовленнєво-культурним аспектом, так чи інакше. Таким чином, цілком логічно -- знову -- розглянути цей просторово-часовий аспект найбільш детально, і наочно порівняти між собою різні його прояви.

Саме таку ціль ми і поставимо перед цим рефератом, і способом її досягнення буде всебічний і ретельний розгляд і порівняння використання простору і часу в комунікації у різних народів.

Аналіз міжкультурної комунікації доводить, що в різних країнах люди по-різному використовують простір під час спілкування. Ідеться про розміщення людей, відстань між ними, положення їхніх тіл. Специфічні соціокультурні особливості використання простору при комунікації досліджує комунікативна просторологія, або проксеміка -- напрямок психології невербального спілкування і поведінки, створений американським антропологом Едвардом Холлом. Згідно теорії проксеміки Е. Холла, використання міжособистісної дистанції допомагає людям регулювати ступінь близькості, держачи під контролем вияв почуттів та емоцій.

Залежно від характеру використання простору та часу Е. Хол розрізнив всі культури як висококонтекстуальні та низькоконтекстуальні, а також культури, в яких переважає монохронне та поліхронне використання часу. За теорією Е. Хола, ці два типи культур мають такі специфічні особливості.

Отже, висококонтекстуальну культуру характеризує наступне:

- прихована манера промови, багатозначні паузи;

- важливість невербального спілкування та вміння “говорити очима”;

- надлишкова інформація;

- відсутність відкритого прояву незадоволення за будь-яких обставин.

У свою чергу низькоконтекстуальні культури мають наступні ознаки:

- чітка та виразна манера розмови;

- незначна частка невербальних форм спілкування;

- чітка та зрозуміла оцінка обговорюваних проблем;

- оцінка недомовленості як певної некомпетентності або слабкої інформованості співбесідника;

- відкритий прояв невдоволення.

Крім проблеми контекстуальності культури, у теорії Е. Хола значне місце відводиться дослідженню використання часу представниками різних культур. За Е. Холом, культура використання часу виступає головним організуючим фактором життя й комунікації. Е. Хол вважає, що кожній культурі характерна своя система використання часу, що є вкрай важливим чинником міжкультурної комунікації. Відповідно до засобів використання часу культури потрібно розрізняти за двома протилежними видами: поліхронні та монохронні.

Монохронне використання часу характеризується послідовними діями впродовж певного відрізку часу. Тому час - прямолінійний шлях з минулого у майбутнє. Представники монохромних культур надають часу речової вартості: його можна витратити, втратити, пришвидшити, зекономити тощо. Отже, час стає системою, за допомогою якої підтримується порядок в організації людського життя. Такий тип часу притаманний Німеччині, США, деяким північноєвропейським країнам.

Поліхронне сприйняття часу є протилежністю монохронному. В ньому все відбувається одночасно. Поліхромний час сприймається як вузол перетинання багатьох проблем, тому він менш відчутний. У культурах поліхромного типу вагому роль відіграють міжособистісні відносини, відповідно людське спілкування є більш значущим, ніж план дій. Тому представники поліхронних культур є більш динамічними у використанні часу. Зазначимо, що питанням пунктуальності та упорядкуванню робочого дня не надається великого значення. Типовими представниками поліхронних культур є країни Латинської Америки, Близького Сходу, Середземномор'я, Росії.

Таким чином, відмінність між представниками монохронних і поліхромних культур можна узагальнити наступним чином. У монохронних культурах індивіди роблять одну справу у певний проміжок часу, при цьому вони сконцентровані на своїй роботі, виконують усі домовленості, відчувають відповідальність, намагаються не заважати іншим, пунктуальні та підтримують короткострокові міжособистісні відносини. Представники поліхронних культур, навпаки, виконують декілька справ одночасно, частіше переривають свою роботу, надають мало значення домовленостям про зустрічі, ніж людським відносинам. Вони часто змінюють свої наміри, більше цікавляться власними справами, їх пунктуальність залежить від взаємовідносин, вони встановлюють відносини з іншими на все життя.

Розрізняючи культури як високо- й низькоконтекстуальні, монохронні й поліхронні, необхідно усвідомлювати, що в кожному типі культури існує безліч прихованих правил та вимог, що регулюють повсякденне життя людини. міжкультурна комунікація психологія спілкування

Отже, теорія Е. Хола допомагає зрозуміти представників різних культур із середини та створює передумови в розумінні культурних комунікаційних взірців. Однак в рамках однієї культури можливе співіснування різноманітних поєднань. Висновки вченого надають лише опис типових ознак, які супроводжують процес комунікації представників описаних культур.

Особистий простір в комунікаційних процесах різних культур. Зональні простори.

Фізичне тіло більшості тварин оточено визначеною просторовою зоною, що вони вважають своєю власною особистою територією. Наскільки далеко простирається ця територія залежить, головним чином від того, як густо населені місця, у яких ця тварина проживає.

Подібно до тварини, людина має власну повітряну оболонку, що оточує її тіло, її розміри залежать від щільності населення людей у місці його проживання. Отже, розміри особистої просторової зони соціально і національно обумовлені. Якщо представники однієї нації, наприклад, японці, звичні до перенаселеності, інші надають перевагу широким відкритим просторам і люблять зберігати дистанцію.

Соціальний стан людини може також мати значення при описі відстані, на якій людина тримається стосовно інших людей.

Хоча представникам усіх культур притаманне виокремлювати простір для себе чи своєї групи, тим не менш відчуття простору або тісноти, зазіхання на простір і повага чужого простору досить значно різняться в етнокультурах. Суттєва відмінність - у регуляції міжособистісної дистанції і прояві почуттів. Оскільки особистий простір є культурно релятивним та індивідуалізованим, часом подавання руки при надмірному зближенні тіл може порушити цей простір і наштовхнутись на нерозуміння, осуд. У такому випадку це не перехід межі, а її порушення, що, звичайно, викликає конфлікт.

Наприклад, офіційна зона спілкування українців визначається зазвичай відстанню, яка дорівнює довжині двох рук, простягнутих для рукостискання, а дружня зона - довжині двох зігнутих у лікті рук. Відстань між співрозмовниками у народів, які не використовують рукостискання, визначається поклонами і є набагато довшою, навіть довше української офіційної зони. Певна річ, спілкування на такій відстані українцями сприймається як прохолодне, неособистісне.

Відомо також, що зараз східні народи у спілкуванні з європейцями використовують потиск руки, але при цьому дистанцію намагаються зберегти свою. В результаті вони стоять далі, ніж росіяни від співрозмовника при рукостисканні, і, щоб дотягнутися рукою до нього, вимушені нагинатися вперед. А ця поза, на погляд європейців занадто підлеслива. Існує й інше: іноді представники східних народів підходять на відстань рукостискання, але, намагаючись зберегти національну дистанцію, відсовують назад верхню частину тулуба. На думку ж європейця, це гордовите привітання. Відкритість же до іншого, символічний дозвіл на входження у свій світ виявляє себе в розпростиранні рук жестом, який запрошує в обійми.

Відстань між співрозмовниками - це ідіоетнічна ознака: у різних народів вона не однакова. Назагал вважається, що у європейців - це віддаль простягнутої руки, у латиноамериканців - руки від ліктя до кінчиків пальців, у арабів - руки від кистьового суглоба до кінчиків пальців. У латиноамериканців, арабів, деяких народів південної Європи заведено в процесі діалогу торкатися співрозмовника. Не торкатися - означає ставитися до нього холодно, неприязно. Зрозуміло, що для доторкувань потрібна близька відстань між комунікантами.

Етнопсихологи неодноразово описували факти нарікань арабів на європейців: "Що трапилося? Чому вони стоять від мене так далеко?" Існує думка, що не надто приязні стосунки між латиносами (мешканцями Центральної і Південної Америки) та Грінґо (мешканцями Північної Америки, головно США) зумовлюються, зокрема, тим, що у розмові північноамериканці завше відступають на звичну для них більшу відстань, і це сприймається латиносами як гидування ними. Не останньою чергою з тієї ж причини азійці, зокрема японці, відгукуються про європейців й американців як про холодних і неприязних людей, а ті називають азійців надто фамільярними.

Відстань між спілкувальниками зумовлюється не тільки національними традиціями, але й структурою комунікативного акту, віком, статтю, станом здоров'я співрозмовників. За даними досліджень, що проводилися в колишньому СРСР, у домашніх умовах відстань між дівчатами, молодими жінками становить у середньому 0,55-1 м, а між чоловіками 0,7-1,56 м. На вулиці ці величини дещо інакші: 0,3-1,0 м між дівчатами, молодими жінками і 1,2-1,75 між чоловіками.

В Європі, у т.ч. в Україні, дослідниками розрізняються такі дистанції між комунікантами: інтимна (від 0 до 0,4 м), особиста (від 0,4 до 1,5 м), суспільна (від 1,5 до 4 м) і відкрита (від 4 до 8 м).

У США, заданими Е. Ґолла, інтимна дистанція становить віддаль до 0,45 м, персональна - від 0,45 до 1,2 м, соціальна - від 1,2 до 3,6 м і громадська - більше ніж 3,6 м.

Незнання культурно обумовлених розходжень в інтимних зонах різних людей може легко привести до непорозуміння і невірних суджень про поведінку і культуру інших.

Австралійський спеціаліст в галузі невербальної комунікації Аллан Піз акцентує увагу на тому, що величина дистанції залежить від щільності (густини) населення в місцевості, де людина виросла. Так, міські американці тиснуть руку з ближчої відстані, ніж сільські, які, подаючи руку, стоять твердо і нахиляються, а фермерам (хуторянам) можна лише помахати рукою. У натовпі ж відбувається вторгнення в інтимний простір людини і, як наслідок, виділення адреналіну, від чого люди стають дратівливими, агресивними, що призводить до сварок, сутичок, навіть бійок.

Більшість спостережень констатує, що спілкування між представниками різних рас відбувається на більших відстанях, аніж якби співрозмовники були однієї раси.

Спілкування на інтимній віддалі допускається лише з коханими, дружиною (чоловіком), дітьми, найближчими друзями. На особистій відстані люди розмовляють під час конференцій, на зустрічах, вечорах тощо.

Обсяг особистого простору, необхідний для комфортного самопочуття, неоднаковий для представників різних культурних груп; висновки окремих дослідників свідчать про те, що у культурах з іншими нормами і потребами можуть спостерігатися зовсім інші дистанції спілкування.

Діти, які виховуються в різних культурах, переймають різні патерни зближення. Так, матері-японки проводять у тісному контакті з немовлям більше часу, аніж, скажімо, матері-американки. У Японії мати, батько і маленька дитина зазвичай сплять в одній кімнаті. У ніансонго (Кенія) малюки завжди перебувають у безпосередній близькості до членів родини, а вночі сплять в обіймах матері. Неважко помітити, як ці патерни породжують інакше почуття дистанції у порівнянні з тими дітьми, яких декілька разів на день (і вночі) вкладають спати в окремій кімнаті.

Дослідники, як вже зазначалося, розділяють етнокультури на контактні і неконтактні. З точки зори просторової організації спілкування, до контактних культур зараховують арабів, латиноамериканців, мешканців південної та східної Європи; до неконтактних - населення країн Далекого Сходу (Японія, Корея), Центральної та Південно-Східної Азії, мешканців північної Європи та Сполучених Штатів. Але і в межах загальних культурних тенденцій можна очікувати субкультурні відмінності.

Варіації дистанції спілкування у США були предметом декількох науково-дослідницьких робіт. Наприклад, було вивчене питання про те, чи розмовляють афроамериканці на більш близьких відстанях, аніж білі. Спостереження свідчать, що на час вступу до початкової школи чорношкірі діти прагнуть більш близької дистанції взаємодії, аніж білі, але до п'ятого класу ці відмінності мінімізуються, а у 16 років афроамериканці схильні спілкуватися вже на більших відстанях, аніж білі. Більшість спостережень констатує, що спілкування між представниками різних рас відбувається на більших відстанях, аніж якби співрозмовники були однієї раси. Окрім того, у Сполучених Штатах вивчалася й інша велика етнокультурна група - латиноамериканці. У цілому ці дослідження підтверджують припущення про те, що латиноамериканці спілкуються на менших відстанях порівняно з англоамериканцями.

Імовірно, що будь-які відмінності між афроамериканцями і білими (а може й латиноамериканцями) можуть бути обумовлені соціально-економічними факторами і не стосуватися етнічного фону. Можна також припустити, що люди, які мешкають поруч, матимуть однакові уявлення про зручну дистанцію для взаємодії порівняно з тими, хто виріс у різних частинах міста, штату або країни.

Під час порівняльних досліджень з вивчення міжособистісної дистанції у Японії, Венесуелі та США було встановлено, що:

- коли японці розмовляють на своїй рідній мові, вони сидять далі всіх один від одного, американці займають серединне положення, а венесуельці - ближче усіх;

- жінки у всіх культурах розташовуються ближче одна до одної, аніж чоловіки;

- коли представники інших культур спілкуються англійською, вони використовують міжособистісні дистанції, характерні для норм американської культури, а не ті, що прийняті у їхніх рідних культурах і котрі знову відновлюються, коли мовою спілкування стає рідна.

У даному випадку Венесуела являє собою зразок високо контактної культури, Японія - низько контактної, а США - середньо контактної.

Коли люди розмовляють на рідній мові, це тягне за собою цілий комплекс відповідної культурно забарвленої поведінки. Цікаво, що мігранти, які тривалий час знаходяться в іншій культурі, поступово переймають дистанцію, притаманну цій культурі. Так, було встановлено, що американські японці, які мешкають на Гавайських островах, обирають більш близьку дистанцію для спілкування, аніж японці, що мешкають у Японії.

За даними крос культурних досліджень, середземноморські культури (Греція, Південна Італія) тяжіють до ближчої міжособистісної дистанції у спілкуванні, аніж мешканці країн Північної Європи (Швеція, Фінляндія, Данія). У деяких колективістичних культурах існують значні відмінності у дистанції в залежності від типу відносин, як, приміром, в Аргентині, де позитивно забарвлені взаємини передбачають спілкування на близькій дистанції, а негативно забарвлені - на далекій. Інші культури, приміром, близькосхідна (Ірак), не роблять таких відмінностей.

Дослідження проксемічної поведінки етносу саха (Росія), засвідчило, що відстань між якутами в процесі спілкування залежала від ситуації, контексту та ступеня знайомства. Якути у більшості випадків надавали перевагу спілкуванню у публічних місцях і , в цілому, відстань між ними у процесі комунікації більша, порівняно з європейцями. Отож, етнокультурна саха може бути зарахована до низькоконтактних культур, як і більшість культур Далекого Сходу.

За даними досліджень, в Європі відстань між спілкувальниками збільшується з півдня на північ: від 40 см в Італії до трохи не 2 м в Англії. Можливо, у спілкуванні з іноземцями й не вдасться дотримуватися дистанції з точністю до сантиметра, проте як орієнтири ці дані варто пам'ятати, тому що від цього залежить сприймання людини людиною, отже, й успіх контакту.

Висновок

Детальний розгляд теми виявив наявність майже діаметрально протилежних розбіжностей між шляхами використання простору і часу у різних народів світу; це було досягнуто через порівняння просторових аспектів комунікації у представників різних народів, і через знайомство із теорією комунікативної просторології (проксеміки) Едварда Хола. Зокрема, незважаючи на те, що дослідники розрізняють однакову кількість зон спілкування, незалежно від соціокультурної приналежності людей, обсяг цих зон відрізняється не лише в різних культурах, у тому числі і й співіснуючих у рамках однієї держави, а й у в значній мірі споріднених народах. Різні поняття особового простору є набутими і закладаються ще в ранньому дитинстві, що й зумовлює різницю цих понять -- і, через це, різні поняття про приватність -- серед людей можливо однієї народності, але вихованих у різних культурних традиціях.

У той же час при розгляді засад проксеміки Е. Холла можна зазначити, що він виділяє декілька діаметральних протилежностей у використанні часу між різними культурами і народами, поділяючи культури світу на висококонтекстуальні і низькоконтекстуальні - за стилем поведінки під час комунікації, і монохронні і поліхронні -- за відношенням носіїв тої чи іншої культури до організації свого часу.

Отже, можна дійти висновку, що в світі існує велике розмаїття просторово-часових розбіжностей у процесах комунікації представників різних народів і культур. Усвідомлення і знання цих розбіжностей, як і їх врахування саме під час спілкування, є першим -- і найважливішим -- кроком до плідного процесу міжкультурної комунікації.

Література

1. Hall E., Hall N. Hidden Differences. Studies in international Communication. How to communicate with Germans / E. Hall, N. Hall. - Hamburg, 1983. P. 13.

2. Г.Г. Почепцов. Теорія комунікації. - М.: “Рефл-бук”, К.: “Ваклер” - 2001. - 656с.

3. Г. Грушевіцкая. В.Д. Попков. АЛ. Садохін Основи міжкультурної комунікації Під редакцією А.П. Садохін М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2003. - 298с

Размещено на Allbest.ru