Роль невербальних компонентів та мовчання в діалозі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

Роль невербальних компонентів та мовчання в діалозі

Виконала:

Аноєва Юлія

Львів, 2014 рік

План

1. Роль невербальних компонентів в діалозі

2. Роль мовчання в діалозі

Висновок

Список використаної літератури

1. Роль невербальних компонентів в діалозі

Одним із засобів спілкування є невербальна (несловесна) комунікація. Це різні рухи тіла (жести, міміка, пантоміміка), інші засоби зовнішньої несловесної передачі емоційних станів людини (наприклад, почервоніння, збліднення, зміна ритму дихання та ін.), які слугують засобами обміну інформації між людьми. Іноді кажуть про невербальну поведінку людини. При цьому йдеться про форми її поведінкової активності, не пов'язаної з мовою, але такі, що виконують комунікативну функцію наприклад, розміщення людини у просторі, манери тримати якісь предмети тощо. Психологами встановлено, що у процесі взаємодії менеджера до 80 % комунікацій здійснюється за допомогою невербальних засобів. На сьогодні, дослідження невербальної комунікації є надзвичайно актуальним, оскільки ми перейшли в епоху інформаційного суспільства, не дарма кажуть: «Хто володіє інформацією, той володіє світом».

Однак щоб нею володіти, потрібно вміти її віднайти, «схопити» і правильно використати. Знання правил і законів невербаліки може дуже допомогти в цьому. Австралійський спеціаліст "з мови рухів тіла" А. Пій стверджує, що за допомогою слів передається лише 7 % інформації, зате за допомогою звукових засобів (включаючи тон голосу, інтонацію тощо) - 38 %, міміки, жестів, пози - 55 %. Відомо, наприклад, що в цирку артисти розмовляють між собою за допомогою жестів та деяких рухів тіла. Іноді життя людини, яка працює під куполом, залежить від того, наскільки точно її жести зрозуміють ті люди, що страхують її внизу.

Цю мову жестів розуміють усі циркові артисти, незалежно від національності та мови. Розповідають, що колись Ф. Достоєвський виголосив чудову промову про О.С. Пушкіна. Пізніше цю промову було опубліковано. Проте, прочитавши її, ті, хто слухав Достоєвського, з подивом зауважували, що це зовсім інша промова. Однак це була та сама промова, але в надрукованому вигляді вона була позбавлена значної частки невербального впливу, емоційного забарвлення. Саме завдяки інтонаціям і рухам тіла найбільшою мірою залежить те, що одна й та сама дійова особа в п'єсі може подати себе як негативну, а в іншому - як позитивну. В якому вигляді легше сприймається догана - у письмовому чи усному? У письмовому. Бо в усному вигляді догана супроводиться ще й насупленим поглядом, грізними бровами, суворою постаттю, інтонацією, голосом. Все це посилює негативний вплив на людину і пригнічує її. А в якому вигляді хотілося б сприймати подяку - у письмовому чи усному? В усному, бо вона супроводиться посмішкою, добрим поглядом, потиском руки, інтонацією тощо.

Все це посилює позитивний вплив на людину, на ЇЇ самопочуття, настрій, викликає бажання працювати або робити щось ще краще, ніж раніше. І якщо раніше невербальній комунікації відводилася допоміжна, другорядна роль, то нині психологи вважають, що вміння читати невербальні сигнали є важливою умовою ефективного спілкування. Чому? Наше ставлення до інших нерідко формується під впливом першого враження, а воно є результатом дії невербальних сигналів - ходи, виразу обличчя, поглядів, манери триматися, жестів, стилю одягу та ін.

На думку американських дослідників, для формування першого образу співрозмовника важливими є перші чотири хвилини зустрічі, а деякі вважають, що досить і двох хвилин. Крім того, невербальні сигнали спонтанні, несвідомі і тому завжди щирі.

Вміння користуватися цим арсеналом невербальної комунікації сприяє формуванню культури спілкування. Різні люди реагують неоднаково на невербальні сигнали. Одні чутливі до них, інші - або нічого не знають про цю сферу комунікації, або не мають досвіду їх фіксації та розшифрування. Вважають, що жінки більш здатні до сприймання та інтуїтивного розуміння невербальних засобів, ніж чоловіки.

Слід зауважити, що невербальна комунікація залежить також від типу ділової культури. Існують, звичайно, жести, експресивні сигнали, які майже однакові у всіх народів (посмішка, сердитий погляд, насуплені брови, хитання головою тощо). Водночас досить багато невербальних засобів, звичок, які прийняті лише однією нацією.

У книзі В.В. Кочеткова "Психологія міжкультурних відмінностей" наводяться порівняльні дослідження щодо використання невербальних засобів німцями та росіянами. Німці не плещуть у долоні, як це роблять росіяни та українці, а стукають ногами, свистять і кричать. Пози у німців більш вільні, вони спілкуються на більшій відстані, аніж росіяни. Контактують поглядами вони значно рідше, ніж росіяни, вираз обличчя мають більш застиглий. У німців не прийнято плескати по плечах, цілуватися та обніматися з малознайомими людьми при зустрічі. Відомо, наприклад, що в Америці зберігся принцип голосування, запроваджений індійцями і який називався кокосом. Вони розподілялися на групи і своє ставлення до предмета суперечки висловлювали тупотінням ніг.

Вигравала та група, що гучніше тупотіла ногами. Американці зберегли цей метод голосування при виборі кандидатів від партій: виборці в штатах не заповнюють бюлетенів, а голосують ногами. Є такі невербальні сигнали, що в одного народу несуть одну інформацію, а в іншого - другу. Так, наприклад, згоду більшість європейських народів передають хитанням голови зверху донизу. Болгари ж цим жестом передають незгоду, а японці - лише підтверджують, що уважно слухають співрозмовника. Використання подібних жестів спричинює часто непорозуміння, і якщо точне значення жестів у культурі того чи іншого народу невідоме, то під час спілкування з іноземцями їх краще не використовувати. Відомо, що є пряма залежність між соціальним становищем людини, її престижем і кількістю жестів, якими вона користується. Якщо людина займає високе соціальне становище, то вона, як правило, користується переважно мовними засобами.

Людина, яка менш освічена і має нижчий професійний статус, частіше супроводжує свої слова жестами. Чим вище соціально-економічне становище людини, тим менше у неї розвинена жестикуляція, біднішими є рухи тіла при передачі інформації. Невербальні засоби мають своєрідну класифікацію. Вчені розглядають 16 невербальних засобів спілкування - це рухи тіла, жести (рухи рук, ніг), просторове поле між співрозмовниками, вираз очей та направленість погляду, вираз обличчя, акустичні засоби (пов'язані з мовою і не пов'язані з нею), тактильні засоби (потиск руки, поцілунки), посмішка, косметика, реакції шкіри (почервоніння, збліднення), запахи (парфуми, алкоголь), одяг та його колір, манери (наприклад, тримати сигарету) та ін.:

1. Першою серед невербальних засобів спілкування називають кінетику, або оптико-кінетичну систему, яка включає в себе жести, міміку і пантоміміку, рухи тіла, а також погляди. За словами Д. Фаста, мова тіла - це будь-який рух тіла або його частини, за допомогою чого людина передає емоційне послання зовнішньому світу. Вивчення мови тіла - це дослідження всіх його рухів - від свідомих до несвідомих, від тих, що характерні для певних етнічних та соціальних культур, до тих, за допомогою яких переборюються всі культурні перешкоди. Ставлення людини до співрозмовника добре передає його поза. Якщо один співрозмовник тягнеться до іншого, ловить його погляд, робить скуті жести, то можна сказати, що підлеглий прилаштовується знизу до свого начальника. Якщо людина намагається виглядати вищою за свого співрозмовника, споглядає на нього гори, демонструє самовпевненість, то можна сказати, що вона прилаштовується згори, грає роль покровителя. Якщо обидва співрозмовники (навіть незалежно від зросту, віку) тримаються спокійно, впевнено, демонструють повагу одне до одного, то вони прилаштовуються нарівні. Цікаво, що людина, яка з повагою ставиться до співрозмовника, повертається до нього всім тілом, а якщо не хоче його слухати, - то стоятиме напівобернувшись. Якщо одна людина начебто віддзеркалює позу іншої, вона демонструє свою згоду з нею. Певний психологічний стан людини передають такі пози, як "іти з високо піднятою головою", "розправити плечі", або, навпаки, "стояти на напівзігнутих ногах". Є кілька положень голови, які передають настрій та ставлення співрозмовника. Так, якщо голова у нього поставлена прямо і він робить маленькі кивки нею, отже, він уважно слухає. Якщо співрозмовник нахилив голову трохи вбік, це означає, що у нього прокинувся інтерес до предмета розмови. Якщо ж він нахилив голову вниз, то це означає, що він ставиться до розмови негативно, навіть осуджуючи. Міміка - це експресивно-виразні рухи різних частин обличчя людини (особливо очей, рота), які передають психологічний її стан у певний момент часу. Пантоміміка - це система виразних рухів людини, за допомогою яких вона демонструє іншим людям свій внутрішній психофізіологічний стан, або показує своє особисте ставлення до того, що відбувається з нею та навколо неї. Навіть існує театр пантоміміки, де зміст передається за допомогою кінесики. У балеті артисти тільки рухами тіла передають свої почуття, розповідають про кохання, страждання. І їх добре розуміють, хоча вони не промовляють жодного слова. Жести - це рухи тіла, які передають внутрішній стан людини і несуть інформацію про її думки, переживання, а також про її ставлення до того, що відбувається з нею та навколо неї. Автор книжок про невербальні компоненти спілкування Д. Левіс виділяє чотири типи жестів залежно від їх призначення: жести-символи (наприклад, жест, що створює за допомогою великого та вказівного пальців букву "о", в США означає "все добре", у Франції - "нуль", в Японії - "гроші"), жести-ілюстратори (мова доповнюється рухом руки у певному напрямку і діапазоні, жести-регулятори (наприклад, традиційний потиск руки, кивок головою та ін.), жести-адаптори, які передають почуття та емоції (в українців є навіть опис одного з таких жестів - "почухав потилицю"). У дослідженнях М. Аргайла вивчались частота і сила жестикуляції в різних ділових культурах і встановлено, що протягом однієї години фіни використовують жести 1 раз, італійці - 80, французи - 120, а мексиканці - 180 разів. Для того щоб визначити, чи відвертим і чесним є співрозмовник, варто подивитися, в якому положенні знаходяться його долоні. Коли людина нічого не приховує, її долоні найчастіше розкриваються (повністю чи частково). Той, хто протягує для привітання руку і тримає її відкритою догори, демонструє цим свою доброзичливість та довіру. Якщо долоня при вітанні повернута донизу, у людини, якій подають руку, виникає відчуття залежності, можливо, навіть і ворожого ставлення. Найбільше роздратування викликає жест "вказівного персту" - це як кийок, за допомогою якого змушують іншу людину підкорятися. Відомо також, що не лише долоні, ай в цілому руки у певному положенні підтверджують наше ставлення до співрозмовника. Так, якщо руки схрещено на грудях - це знак захисту, бар'єру, спроба сховатися від інших, відгородитися від них. А якщо людина, схрестивши руки, ще й тримає пальці в кулаці, то цим вона демонструє ворожість або наступальну позицію. Дослідження показали, якщо група людей слухає лекцію або промову зі схрещеними на грудях і міцно стисненими руками, то їх увага та сприйняття інформації знижуються на 40 %, а більшість думок має негативний характер. Якщо людина стоїть, тримаючи руки за спиною, то цим вона демонструє впевненість у собі. Велику роль у спілкуванні відіграють очі людини. Саме завдяки ним встановлюється перший контакт між незнайомими людьми. Направленість погляду та його довжина, частота поглядів - все це має значення для співрозмовників. Коли людина говорить, вона звичайно рідше дивиться на співрозмовника, аніж тоді, коли його слухає. Якщо двоє співрозмовників спокійно дивляться один одному в очі, то вони починають відчувати довіру і взаємну симпатію. Неприязнь певною мірою пов'язана з тим, що люди не бачать один одного і рідко спілкуються за принципом "очі в очі". Люди здавна знали, що поглядом можна позитивно або негативно вплинути на іншого. Завжди говорили: "очі бігають", "очі випромінюють блискавки", "затьмарені очі", "недобрі очі" тощо. Неприємно розмовляти з людиною, яка не дивиться на співрозмовника, весь час "відводить очі". А деякі люди під час переговорів навіть одягають темні окуляри, щоб очі не видавали їхніх справжніх думок. Якщо людина хоче досягти взаєморозуміння з іншими, вона дивиться їм в очі. Відомо, що зіниці у людини розширюються, коли її щось зацікавило. Зміст такого сигналу знають давно. Цим, наприклад, користувалися і купці Київської Русі. Успішно користуються цим і нині китайські та турецькі продавці товару. Етнографи навіть за особливостями поглядів поділяють нації на "контактні" та "неконтактні". До перших відносять, наприклад, італійців, іспанців, латиноамериканців, арабів. Погляд в їх спілкуванні має велике значення. Представниками "неконтактних" культур вважають народи Скандинавії, Японії, Індії, Пакистану, де не прийнято прямо розглядати людину. Японці, наприклад, дивляться на шию співрозмовника. Тому при зустрічах а людьми різних національностей менеджеру важливо користуватися не лише загальнолюдською культурою спілкування, а й мати уявлення про особливості невербального спілкування представників тієї чи іншої національності. Успіх спілкування віч-на-віч залежить від направленості поглядів та їх довжини. Спеціалісти кажуть, що діловий погляд - це, коли дивитися на лоб трохи вище від очей співрозмовника. Якщо погляд фіксується нижче від рівня очей співрозмовника - то це соціальний погляд, а якщо нижче від підборіддя - це інтимний погляд. Менеджеру, прагнучи до успіху, дуже важливо навчитися під час ділових бесід та переговорів контролювати вираз та направленість своїх очей;

2. Другу систему невербальних засобів становить таксика - це потиск руки, поплескування по плечах, поцілунок, посмішка. Керівництво англійської компанії Гагеїіу, наприклад, що виробляє кондиціонери й обігрівачі, знайшло дійовий засіб збільшити прибутки, розпочинаючи і закінчуючи робочий день такими ритуальними жестами, як обнімання, поплескування по спині або рукопотискування. За два роки, з того часу, як ці невербальні засоби стали щоденним ритуалом у компанії, її прибутки зросли вдвічі. Багато про характер людини говорить потиск руки, який може бути міцним, в'ялим, ніжним, довгим та ін. Потиск руки повинен бути коротким і досить енергійним - це традиційно чоловічий засіб вітання. Ділові жінки теж нині вітаються таким чином, хоча у деяких країнах їм при зустрічі цілують руку. А коли людина посмішкою демонструє свою доброзичливість, то разом із поглядом очей легко встановлює контакт. Загалом саме посмішці спеціалісти серед усіх експресивних засобів приділяють найбільшу увагу. Існує майже 60 описів посмішки (весела, грайлива, сумна, чудова, крива, журлива, переможна тощо). Наші співвітчизники, які нині живуть та працюють у Сполучених Штатах Америки, розповідають, що одним з основних правил, які їм там довелося спеціально засвоювати - правило завжди та у всіх випадках посміхатися;

3. Окрему систему - праксодику та екстралінгвістику - становлять невербальні засоби, що стосуються голосу та його вокалізацій, - інтонація, гучність, темп, тембр, тональність, а також вкраплення у голос - сміх, плач, покашлювання, дикція тощо. Завдяки таким особливостям голос людини неначе проникає у душу співрозмовника, передаючи йому потрібну думку. А. Макаренко зізнавався, що педагогом відчув себе тільки тоді, коли зміг той самий наказ віддавати двадцятьма різними інтонаціями. Розповідають, що один італійський актор, перебуваючи на гастролях у Польщі, якось прочитав монолог. Слухачам здалося, що це був монолог страшного злочинця, який розкаюється у скоєному і щиро просить вибачення. На очах багатьох із слухачів з'явилися сльози. Потім з'ясувалося, що актор не підготував запасного номера і просто італійською мовою вимовляв цифри від одиниці до сотні, але з різними інтонаціями і жестами. Володимир Висоцький своєю хрипотцею і високою емоційністю перетворював прості за смислом слова в душевний надрив, змушуючи інших людей подивитися по-іншому навколо себе. Відомо, що французи не сприймають підвищений тон і при виборі партнера перевагу віддадуть тому, у кого голос буде м'яким і негучним. Високий тембр голосу стомлює і дратує. Не бажано говорити дуже швидко, також і дуже повільно. Спеціалісти вважають, що середній темп мовлення повинен становити 100-120 слів на хвилину. Велике змістове навантаження мають паузи в мовленні. Це здається парадоксом: людина мовчить, а інформація слухачам надходить. Невипадково Цицерон зауважив: "найсильніший крик - у мовчанні". Згадаємо знамениту німу сцену в п'єсі "Ревізор" М. Гоголя. Рідко хто вміє спеціально використовувати паузу, тобто тягти її так, щоб вона сама по собі впливала на інших (це дуже добре описав С. Моем у своїй книзі "Театр"). Проте найчастіше пауза є свідченням того, що думка відстає від мови, що людина не знає, про що сказати в певній ситуації. Іноді при цьому людина починає "е-е-е-кати", що справляє гнітюче враження;

4. Особливою серед невербальних засобів є проксеміка або система організації простору і часу спілкування. Автор проксеміки Е. Холл назвав її "просторовою психологією". Спеціалісти виділяють чотири просторових зони, яких людина свідомо чи несвідомо дотримується при спілкуванні. Перша зона - інтимна (від 15 до 46 см.). Це саме та зона, яку людина найбільше оберігає. У ній можуть знаходитися, крім суб'єкта, лише найбільш близькі йому люди, тобто ті, з ким у нього тісний емоційний контакт. Через це зрозуміло, чому люди в переповненому громадському транспорті почувають себе незручно і намагаються стати так, щоб інші не порушували їхню інтимну зону. Здебільшого люди за таких умов між собою майже не розмовляють, не розглядають один одного, намагаються не виявляти своїх емоцій. Друга зона - так звана особиста (від 46 до 120 см.). Це та відстань, на якій люди звичайно розміщуються на раутах, вечірках, під час дружніх зустрічей. Третя зона - соціальна (від 120 до 360 см.). Таку відстань ми намагаємося зберегти в міжособистісному спілкуванні з малознайомими людьми, зокрема, на роботі. Нарешті, четверта зона - громадська (понад 360 см.). Це та відстань, на якій бажано знаходитися лектору та оратору.

А ось як можна визначити статус людини за тією дистанцією, яку він сам визначає для себе:

- якщо до чиновника, що сидить за столом у кабінеті, людина стукає у двері і довго чекає на запрошення "увійдіть", а за дозволом заходить і вже в дверях починає щось доповідати, то статус її низький;

- якщо людина проходить половину дороги до столу начальника і, не сідаючи у крісло, щось доповідає, то статус її середній;

- якщо людина проходить до столу і сідає у крісло (навіть без запрошення), то статус її високий.

Вибір дистанції залежить від взаємин між людьми - як правило, людина стає ближче до тих, кому симпатизує. Друзі завжди стають поруч, конкуренти, як правило, подалі і так, щоб між ними щось знаходилося, наприклад, стіл. Нового співробітника оточення спочатку тримає на дистанції соціальної зони, і тільки коли добре пізнає його і прийме в свою групу, то дозволить знаходитися у межах особистої зони. Слід зазначити, що люди, які проживають на густо заселеній території, під час спілкування знаходяться близько один від одного.

Ті, що проживають на відносно малозаселеній території, спілкуючись, розміщуються на значній відстані один від одного. Так, латиноамериканці вважають, що житель Північної Америки тримається холодно і відчужено. Коли латиноамериканець підходить до північного сусіда, щоб поговорити з ним, той відходить від нього. Річ у тім, що північно-американець не любить, щоб до нього торкалися, для нього зручною відстанню між ним та співрозмовником буде не менш як 75 см.

А для латиноамериканця та японця така відстань є дуже далекою для важливої розмови. У міських жителів особиста просторова оболонка становить 46 см., і саме на стільки сантиметрів вони відводять руку від тіла для потиску. Люди, які виросли в сільській місцевості, де щільність населення невисока, мають просторову оболонку до 1,2 м. і саме на таку відстань подають руку, вітаючись.

Люди, які виросли в малозаселених місцевостях і потребують великої просторової зони, здебільшого за руку не вітаються, а махають один одному рукою на відстані.

Для того щоб усамітнитися, арабу достатньо закрити очі й поглинути в себе (не звертаючи уваги на присутніх), а німцю обов'язково для цього потрібні двері. Під час війни німецьких полонених поселяли по 4 чоловіки в кімнату. Але вони відразу починали будувати перегородки, щоб у кожного був якийсь замкнений простір навколо нього. Проксеміка включає не тільки дистанцію, а й орієнтацію людей у просторі. За європейськими правилами етикету в кафе чи ресторані кращим є те місце, коли за спиною відвідувача знаходиться стіна. Це створює найбільший стан захищеності і комфорту. Психологами доведено, що у людини навіть підвищується серцебиття, якщо вона сидить спиною до відкритого простору.

2. Роль мовчання в діалозі

Мовчання доцільно розглядати в аспекті взаємодії з мовленням. Проблема взаємин мовчання і слова не може не обговорюватися в контексті повсякденній комунікації, оскільки спілкування являє собою постійну взаємодію мовних актів мовчання і говоріння в різних пропорціях. Парадигма питань, що висвітлюють співвідношення слова і мовчання, принципово не є вичерпними і тяжіє до постійного поповнення: нові комунікативні ситуації несуть із собою нову навантаження для слова та нові контексти вживання мовчання.

Як у східній, так і у західній філософії науковці дійшли висновку, що мовчання не є контрадикторним мовленню, а натомість його субститутом чи складовим. Мартін Хайдеггер вважав мовчання конститутативною частиною дискурсу. Моріс Мерло-Понті зазначала, що поза вербальним повідомленням існують приховані імпліцитні змісти, частину яких передає мовчання. Надходження нового змісту не обмежується вербальним повідомленням. Для того щоб змовчати, і у такий спосіб виконати невербальну дію, людині також необхідно володіти певною інформацією.

Понад півстоліття тому у провокативній книзі “The World of Silence”, де досліджувались різні види мовчання, Макс Пікард писав: “Коли припиняється мовлення, починається мовчання. Але припинення мовлення не є причиною початку мовчання. Відсутність мовлення лише робить наявність мовчання очевиднішою”.

Під мовчанням як силенціальним ефектом невербальної поведінки, мається на увазі індивідуально-психологічне та соціокультурне мовчання з притаманними йому ситуативно-комунікативним характером та залежністю від емоційного та ментального стану людини. Ще однією властивістю комунікативного мовчання є його спонтанність. На противагу спонтанному індивідуально-психологічному та індивідуально-соціальному мовчанню, біологічне, фізичне мовчання людини є некомунікативним.

Багатозначність мовчання зумовлює його поліаспектність та полімодальність.

Навчившись розуміти мовчання не лише як механізм роздумів, а як практику самокритичності, можливо створити значеннєві простори, у яких піддадуться реінтерпретації відомі психології емоції.

Соціокультурний та психологічний феномен мовчання є дискурсивним явищем,яке віддзеркалює стан комунікантів, їхні прагматичні наміри та соціокогнітивну діяльність.

Мовчання породжується різними чинниками. Окрім експлікування сумніву і невпевненості, це ще й небажання розголосити таємну інформацію, відкрити справжній хід думок, підказати оптимальні способи рішення складних ситуацій. Мовчання можна використати для осмислення думок, ідей, емоцій та дій.

До інших імплікацій мовчання належать: індикація певного безмовного розуміння, маніфестація страхів відкрито висловитись та ціла гамма інших супутніх сумніву, невпевненості та хезитацї емоцій та переживань.

Така множинність імплікацій феномену мовчання передбачає, що декодування його семантики вимагає значних когнітивних зусиль, знань про комунікативну ситуацію та її учасників, а також про навколишній світ.

Комунікативно значуще мовчання поділяється на декілька типів, які виникають в діалозі завдяки зміні комунікативних ролей:

І тип: мовчання адресата, мовчання у процесі спілкування;

ІІ тип: мовчаня комуніканта, мовчання замість мовлення;

ІІІ тип: еліпсис як мовчання-пропуск синтагматично надлишкового компонента.

Кожним типом мовчання виконується окрема функція: першим типом - ролемаркувальна, другим - інформаційна, третім - синтаксично-конструктивна.

Мовчанню притаманний ситуативний характер, а його актуалізація відбувається у мовленні. Просодична невербальна одиниця мовчання в умовах усної комунікації реалізується за допомогою пауз.

Термін паузація характерний для усного дискурсу, в якому актуалізуються інтонаційні засоби комунікації. Паузація - один із невід'ємних елементів просодичної організації усного мовлення. Значимість функціонального навантаження пауз як конституентів семантичної архітектури тексту неодноразово підкреслюється лінгвістами та психологами (Дворжецкая М.П., Лисичкіна І.О., Анохіна Т.О., Антипова А.М., Петренко І.В., Бумер Д.С., О'Коннел Д., Кришталь Д. та ін.).

Пауза в акустичному аспекті - зупинка у звучанні, а у фізіологічному - зупинка в артикуляції. За допомогою паузи, у межах дискурсивного потоку встановлюються межі смислових квант, відображається когнітивна діяльність співрозмовника, а його мовлення структурується.

Між паузою та мовчанням існують гіперо-гіпонімічні відношення: мовчання включає паузу як фонетичну складову. Важливо зазначити, що пауза - це не завжди мовчання, але мовчання у комунікативній поведінці без паузи не існує. Мовчання за кількісними характеристиками є наддовгою паузою при перериванні мовлення. Паузація займає дещо коротший проміжок часу, а найкоротші та найбільш повторювані паузи за малий період часу відображаються у мовленні у вигляді затинань чи заїкань, за умови, що останні не є вродженою вадою комуніканта, інакше такі надкороткі паузи становлять складову некомунікативного біологічного мовчання.

Хезитативні, емоційні та емфатичні паузи, що асоціюються з мовчанням, також називають когнітивними паузами. Частотність і тривалість таких пауз залежить від складності комунікативного наміру співрозмовника, а також від структурних просодичних характеристик мови, котрою мовець спілкується. Смислове навантаження зупинки у мовленні полягає у продовженні надходження інформації навіть при перерві у артикуляційному звучанні. Розглянемо детальніше процес взаємодії мовчання і слова. Припустимо, по-перше, що слово виступає як квант значення (тобто як одиниця, але не найдрібніша, співвідноситься з таким же поодиноким актом мовчання). Тоді на цьому тлі мовчання можна розглядати як величезний спектр асоціацій, конотацій, значень, який неодмінно виникає при проголошенні та зосередженні свідомості на будь-якому слові, це "ореол", що оточує слово. Видається, що в різних мовах, кожна з яких, за В. фон Гумбольдтом, являє собою специфічний погляд на світ, зміст асоціативного "замовчаного" простору навколо слова є різним в залежності від мови, на певному ступені людське світосприйняття обумовлено мовою, і тому невербальна частина свідомості, з'єднуючись з мовними компонентами, утворює структуру, зовсім відмінну від аналогічних структур в інших мовах. З огляду на сказане вище, ми вважаємо також,що в різних культурах не тільки можливе, а й об'єктивно існує різне ставлення до самого слова. Наприклад, східні культури тяжіють до інтимного, інтуїтивного (нераціонального) осягнення смислів, тому і мовчання в таких культурах може бути не стільки емоційною заміною вербального спілкування, показником близькості людей один одному (як це є для західної людини), скільки комунікативною нормою. Мовчання в умовах діалогічного або полілогічного спілкування тут тісно пов'язане як з етичними нормами та правилами життя, так і з наявною релігією.

Більше того, значення слова можуть піддаватися, а можуть і не піддаватися передачі. У останньому випадку люди можуть мовчати ("про невимовне"), тим самим передаючи це розмите значення за допомогою немовних засобів: мовчання, паузи, жесту та міміки, дії і т. д.

Якби слово сприймалося відразу у всіх своїх значеннях (маються на увазі значення, зафіксовані у словниках, тобто виключаючи ідіолект), то воно, можливо, було б тим самим, що мовчання - своєрідним вакуумом, в якому існують всі значення слова, кожне з яких знаходить свій вияв тільки в конкретному мовленнєвому акті. У даному випадку комунікація не мала б сенсу: адже слово в конкретній ситуації є "інтенцією однозначності" для мовця, єдиний код для одержувача і відправника. Навмисна невербалізація спочатку не припускає однозначного трактування, хоча найчастіше реципієнт подібну стратегію мовчання "розшифровує" цілком адекватно.

Вербалізація в діалозі взагалі націлена на швидке подолання інформаційного розриву між партнерами по спілкуванню, мовчання ж - семантичне поле для інтерпретації реципієнтом (тим, хто чує), якому важливо зрозуміти адресанта. Таким чином, мовчання можна висловити словами, а можна використовувати навмисно (тоді спілкування багато в чому зводиться на інтуїтивний рівень). Можна вважати також, що в сучасному суспільстві існує і прогресує тенденція до зменшення безпосереднього міжособистісного спілкування, що побічно призводить до збільшення частки мовних актів мовчання в структурі повсякденної комунікації.

Тобто сучасна людина внутрішньо настільки відчужена від інших, що, можна вважати, не бажає висловлювати навіть "виразність" - те, що вимагає вербалізації, при видимості інтенсивного обговорення якихось питань виявляється байдужість до слова. Багато в чому це залежить як від загального психологічного стану, соціального статусу та комунікативних особливостей конкретного "мовчить" людини (і саме тому потрібно практичне соціолінгвістичні дослідження повсякденного спілкування і частки мовних актів мовчання в ньому), так і від високого рівня розвитку штучних сигнальних систем у сфері соціальних комунікацій. Адже чим більше ми вбираємо інформації, "тим ясніше відчуваємо її принципову неповноту" - "нездатність епохи інформації чути мовчання переростає в невміння чути тихо сказане" (Бібіхін В.В. Мова філософії // Шлях, 1993 - №3).

Зі сказаного вище можна зробити висновок, що мовчання як об'єкт дослідження та інтерпретації має необхідний зв'язок зі словом на метамовному рівні, тобто для опису мовчання використовується слово. Воно (слово) покликане відповісти на питання про можливість вичерпання смислів мовчання за принциповою поліфункціональністю останнього: адже мовчання тим і відрізняється від слова (говоріння), що допускає безліч інтерпретацій. "Практична магія" (в сенсі: вплив, вживання, використання) мовчання вивчена значно краще, ніж магія мови. Можливо, справедливим є і зворотне твердження - "про що можна говорити, про те слід мовчати" (Л. Вітгенштейн) - в ідеалі люди, спілкуючись, повинні були б "мовчати свої думки", зміст яких ще не спотворений і не урізаний словом. Мова "переодягає" думки, причому настільки, що зовні виражена думка не дозволяє судити повною мірою про форму початкової думки. Більш того, форма зовнішнього вираження думки створюється людиною навмисно, але зовсім не для того, щоб по ній можна було судити про її істинність.

Фактично ми говоримо дуже малу частину того, що маємо на увазі, тому що більша частина інформації імплікатівна і розшифровується за допомогою семіотичного багажу (імпліцитне значення усвідомлюється, не маючи форми). З іншого боку, необхідно вміти розшифровувати мовчання в різних контекстах (тому що поза мовним контекстом мовчання є некоммунікативним і неінформативним), в іншому разі людське розуміння буде недостатньо повним. Мовчання, таким чином, багатозначне, але і мова не обов'язково (і далеко не завжди) знімає багатозначність. Мовчання як недомовленість і приховування інформації може виступати як елемент семантики слова і вислови в імплікатівних і ненормативних пропусках, у поетичної мови (метафора, підтекст), при використанні іронії і т. д., і тоді воно набуває форми замовчування - часткового повідомлення і часткового (тимчасового або постійного) приховування інформації, перебування частини інформації в імпліцитної формі. спілкування психологічний вербалізація

Евфемізм - ще один приклад із галузі мовної полісемії, спосіб і назвати предмет, і промовчати про нього. Слово фіксує реальність - предмети, явища, дії за допомогою понять, в противагу йому мовчання є своєрідний спосіб відходу від дійсності, свідоме чи несвідоме її усунення (див.: "Ось так вони жили в дійсності, що постійно вислизала від них, за допомогою слова їм вдавалося затримати її на коротку мить, але вона повинна була неминуче зникнути, як тільки забудеться значення букв. "- Гарсіа Маркес Г. Сто років самотності. - М.: "Баян", 1992, с. 47). Саме тут постає питання про істинність слова і мовчання. З одного боку, мовчання іноді звучить вагоміше, ніж слово - таким чином воно краще висловлює щохвилинну змінність світу. З іншого боку, кожен може витлумачити мовчання на свій лад, і тоді, можливо, в певних ситуаціях справедлива фраза, висловлена одного разу А. Білим: "Панове, в прямоті більше чесності!" У даному випадку мовчання і слово «прямота» протиставляються в значенні "чесність - брехня". Якщо ми, слідуючи за Л. Блумфілда, будемо розглядати мислення як "говоріння з самим собою ", то мовчання, слідуючи цій логіці, можна визначити як особливий вид "думання" - через внутрішню мову. Мова має як і приховану сутність, так і можливість вираження через слово - людина володіє мовною свідомістю, тому що певна частина нашої свідомості (не вся!) підлягає вербальному вираженню, яке не можливо виявити без мови.

Висновок

Отже, різні форми невербальної поведінки використовуються для виділення чи акцентування вербального повідомлення, для посилення якої-небудь частини повідомлення, для пояснення мовчання, для додавання нової інформації до висловлення чи для перекручування вербального повідомлення. Вивчення і засвоєння законів невербального спілкування в діалозі значно спрощує комунікацію. До таких законів належать:

1. Закони кінетики;

2. Закони таксики;

3. Закони праксодики та екстра лінгвістики;

4. Закони проксеміки.

Особливої уваги також заслуговує і мовчання. Воно може бути комунікативно значущим і комунікативно незначущим. Мовчання як значущий компонент невербальної інтеракції співіснуює з мовою і є психологічно валідним, семантично навантаженим та значущим для людського спілкування.

Список використаної літератури

1. Кириленко Г.Л. Проблема исследования жестов в зарубежной психологии // Психол. журн. - 1987. - №7. - С. 10-13.

2. Почепцов Г.Г. Теорія комунікації. - М.: “Рефл-бук”, К.: “Ваклер” - 2001. - 656 с.

3. Гнатюк А.В. Молчание - просодический компонент невербальной передачи сомнения // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Серия «Филология. Социальные коммуникации» Том 26 (65). - 2013. - №1 - С. 104-111.

4. Мелікян С.В. Функція мовчання в комунікативній поведінці людини: теоретичні та прикладні аспекти мовного спілкування // Науково-методичний бюлетень. - Красноярськ - Ачинськ, 1998. - №7. - С. 101-104.

Размещено на Allbest.ru