Основні школи в психології

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Інтроспективна психологія

Асоціативна психологія

Психоаналіз

Психоаналіз

Фрейдизм

Захисні механізми психіки

Біхевіоризм

Гештальтпсихологія

Гештальт

Принципи гештальту

Когнітивна психологія

Література

психіка психологія асоціативний психоаналіз

Вступ

Наука психологія створила чимало шкіл, напрямів, концепцій. Ставлення до них було різне, аж до заперечення. Від радянської психології ідеологічні працівники повсякчас вимагали моністичного підходу до вивчення та тлумачення психічних явищ. Методологічною основою дослідження психіки мала стати діалектично-матеріалістична філософія. Діалектичний матеріалізм - термін, яким позначалася філософія К. Маркса (1818-1883). Діалектика Г.-В.-Ф. Гегеля (1770-1831) була ідеалістичною, а матеріалізм Л. А. Фейєрбаха (1804-1872) був недіалектичним (метафізичним). К. Маркс поєднав матеріалізм і діалектику.

Незважаючи на намагання партійних ідеологів зорієнтувати психологію колишнього Радянського Союзу на єдиний підхід до з'ясування суті психіки, все ж у багатьох випадках учені в конкретних дослідженнях використовували досягнення психологів різних напрямів і шкіл. Така творчість у науці виправдана, якщо мати на увазі надзвичайну складність предмета дослідження, велику кількість чинників, що діють на ті чи ті психічні явища.

Інтроспективна психологія

Один з провідних напрямків в психології кінця 19 - початку 20 ст., що поклав в основу психологічного дослідження метод самоспостереження (інтроспекції). Головні представники - Вундт і Титченер. У розвиненій ними концепції «аналітичної інтроспекції» власне самоспостереження як спостереження, здійснюване в умовах психологічного експерименту і задовольняє основним принципам навчального методу, було протиставлено «внутрішнє сприйняття», що протікає в природних умовах (Вундт, 1888). З іншого боку, самоспостереженню, що проходить при наївній, буденній установці спостерігача, протиставлялося спостереження за особливою «психологічною» установкою («інтроспекція» у вузькому сенсі, Титченер, 1912), що дозволяє безпосередньо осягати саме переживання в його психологічній реальності. При цьому в силу сенсуалізму і атомізму вундтовсько-титченерівської концепції психологічно реальним визнавалося тільки те, що могло бути описане в термінах основних елементів свідомості (відчуття, уявлення, почуття) та їх атрибутів (якості, інтенсивності і т. д.). Все, що не вкладалося в цю жорстку схему, повинно було усуватися з інтроспективного опису як «помилка стимулу» (Титченер).

Криза «аналітичної інтроспекції» намітилась вже після робіт вюрцбурзької школи. Але корінного перегляду її положення зазнали в гештальтпсихології. Виникла необхідність замінити «аналітичну» установку спостерігача на природну, «феноменологічну», що передбачає вільний і неупереджений опис характеру пережитого в усій повноті і конкретності способів, якими він виявляє себе спостерігачеві. Як самостійний напрямок інтроспективна психологія перестала існувати до початку 20-х років 20 століття.

Асоціативна психологія

Асоціанізм - діяльність психіки на основі асоціацій (від лат. associatio - з'єднання). Одне з основних напрямків світової психологічної думки, що пояснює динаміку психічних процесів принципом асоціації. Бере початок від Аристотеля. Матеріалістичний асоціанізм став провідним у так званій асоціативній психології. Вона правила до початку XX ст. і зосереджувала основну увагу на вивченні розумової діяльності і пізнання. Особливо виразно асоціативна психологія була розвинена в роботах Д. Локка, який і ввів в ужиток термін асоціація.

Згідно Локку в асоціативній психології:

? ідеї відчуттів ході розвитку передують ідеям рефлексії (Reflection; Reflexion - розумова активність, що концентрується на певному змісті свідомості);

? прості ідеї, асоціюючись, складаються в складні;

? знання ґрунтується на досвіді, джерела досвіду - відчуття і рефлексія;

? з цих джерел розум і отримує ідеї, а вроджені ідеї не існують: людина народжується як чиста воскова дощечка, на якій можна написати все, що завгодно.

Ця ідея асоціативної психології стала безпосередньо співвідноситися з педагогічною практикою, а пізніше - і з проблемами психології особистості і педагогічною психологією. Вона склала основу так званих теорій середовища, які стверджують провідну роль оточення і зовнішніх впливів при формуванні психіки.

Їм протистоять теорії розвитку, які виходять від ідей Ж.-Ж. Руссо і стверджують пріоритет внутрішньо властивих людині закономірностей розвитку. На початку XIX ст. з'явилися концепції, що відокремили асоціативну психологію від її тілесного субстрату і представили її у вигляді іманентного принципу свідомості. Утвердився погляд, що склав основні принципи асоціативної психології:

? душа розуміється як свідомість - в першу чергу в його пізнавальному аспекті;

? в основі душевного життя лежать прості елементи; психіка ототожнювана з інтроспективно зрозумілою свідомістю, побудована з елементів - відчуттів, найпростіших почуттів;

? ці елементи - образи відчуттів - мають почуттєвий характер вони первинні, а складні психічні утворення - уявлення, думки, почуття, вторинні;

? більш складні утворення виникають як складання більш простих на базі принципу асоціації;

? умова утворення асоціацій - суміжність двох психічних процесів;

? закріплення асоціацій обумовлено жвавістю асоційованих елементів і частотою повторення асоціацій в досвіді;

? джерело знань про душу - самоспостереження, спостерігаючи власний внутрішній світ, дослідник безпосередньо звернений до реального душевного життя і має право виносити судження про нього, чуже ж душевне життя недоступне, хоча закони душевного життя передбачаються єдиними.

Ще важлива деталь в асоціативній психології: по суті, людина розуміється як одинак, живе серед інших таких же одинаків; його внутрішній світ явно або неявно протиставлений всьому іншому, між ним і рештою світу як би проходить жорстка межа. Завдяки успіхам біології та нейрофізіології, асоціативна психологія була перетворена. Гельмгольц використовував новий погляд на асоціацію в своїх дослідженнях органів чуття, Ч. Дарвін при поясненні емоцій, В. М. Сєченов - у вченні про рефлекси головного мозку. Спенсер вніс в асоціативну психологію проблему розвитку психіки в філогенезі і прийшов до важливого висновку про адаптивні функції психіки в поведінці. У 80-ті - 90-ті роки XIX ст. робилися численні дослідження умов утворення та актуалізації асоціацій. Разом з тим була показана обмеженість їх механістичного трактування.

Асоціативна психологія у своєму розвитку пройшла ряд етапів:

? виділення асоціації як пояснювального принципу для окремих психічних явищ, насамперед процесів пригадування;

? етап класичного асоціанізму, коли були створені цілісні концепції психіки, яка розумілася як система механічних зв'язків (асоціацій) між психічними елементами, в якості яких розглядалися відчуття і уявлення;

? етап експериментального і практичного асоціанізму, характерний спробою ввести в основну концепцію фактор активності суб'єкта.

В рамках асоціативної психології були вироблені цінні подання, насамперед - у галузі психології пам'яті і психології мислення. Дуже цінне саме поняття асоціації. Однак асоціація як універсальний пояснювальний принцип згодом виявилася недостатньою, і для асоціанізму як універсальної психологічної теорії настав час кризи і падіння. Детерміністські елементи асоціанізму в трансформованому вигляді були сприйняті вченням В. П. Павлова про умовні рефлекси, а також - на інших методологічних засадах - американським біхевіоризмом. Вивчення асоціацій для виявлення особливостей різних психічних процесів використовується і сучасною психологією.

Психоаналіз

Психоаналіз -- 1) група психологічних теорій особистості, методів дослідження ментальних процесів, а також методів терапії невротичних захворювань; 2) спосіб інтроспекції людини, що передбачає систематичне пояснення несвідомих зв'язків та процесів.

Засоби психоаналізу присутні у буддизмі та деяких індуїстських віруваннях, однак як науково-терапевтичний метод вивчення людини він був сформульований та поширився у Західній Європі та Америці у ХХ ст.

Засновником теорії психоаналізу є австрійський вчений кінця 19 -- початку 20 століття Зиґмунд Фрейд (Фрейдизм, класичний чи ортодоксальний психоаналіз). Вплив на теорію Фрейда мали нові на той час поняття енергії, введене Гельмгольцем та теорія еволюції Дарвіна. Психоаналітична теорія зіграла важливу роль не тільки в формуванні сучасних концепцій особистості і терапевтичних методів, але й у становленні усієї культури 20 ст., запропонувавши людству новий світогляд.

Як терапевтична техніка, психоаналіз відрізняється від психіатрії та психотерапії, маючи за основу ствердження про існування психічного несвідомого та наполягаючи на аналізі та інтеграції складників цього несвідомого в процесі терапії.

Психоаналіз спирається на клінічні спостереження та дослідження, а також на ідеї щодо структури психічного апарату, динаміки ментальних процесів, придушення, супротив, перенесення тощо.

Особистість розглядається як машина, що приводиться в рух енергією лібідо -- тілесною енергією, статевим бажанням, і поступово розвивається через зовнішню заборону прямого виявлення лібідо, у переносі його на соціально схвалювані чи корисні для людини види діяльності.

В часи Фрейда у психології панувало сприйняття людини, як розумної істоти, котра усвідомлює свою поведінку та керує нею. Теорія Фрейда пропонувала іншу картину, згідно з якою людина перебуває у стані неперервного конфлікту, джерела якого лежать у сфері неусвідомлюваних статевих та агресивних спрямувань.

Психоаналіз називають психодинамічною теорією: він уважає поведінку людини детермінованою складною взаємодією конкуруючих психічних сил.

Роком народження психоаналізу прийнято вважати 1880, коли Йозеф Броєр, колега й товариш Фрейда, повідомив йому про свої спостереження щодо пацієнтки Анни О. (Берта Паппенгейм), яка, розповідаючи про себе, схоже, вилікувалася від симптомів істерії. Під час терапії була використана техніка гіпнозу. Фрейд почав використовувати ту ж саму техніку зі своїми пацієнтами і підтвердив результати Броєра. Ці спостереження були опубліковані в спільній праці «Дослідження істерії», де було висунуто припущення, що симптоми цього захворювання виявляються замаскованими спогадами про забуті травмуючі події. Причину забування цих подій Фрейд вбачав у конфлікті між певними імпульсами, що пов'язані з даними подіями, та моральними засадами. Пізніше Броєр відійшов від досліджень. Працюючи окремо, Фрейд визначив, що пацієнт може наблизитися до розкриття забутих подій не тільки під час гіпнозу, але й при використанні техніки вільних асоціацій. Ряд клінічних досліджень також показав, що ця техніка дієва не лише з істерією, але й із неврозом нав'язливих станів сексуальної природи, який нерідко виникає в дитячому віці. Фрейд вводить термін «едипів комплекс» для позначення дитячих переживань, пов'язаних з несвідомим бажанням володіти одним з батьків протилежної статі та суперництвом з батьком спільної статі.

В період з 1895 по 1905 рік інновації Фрейда призвели до розвитку його теорії. Було розроблено топографічну модель психіки, яку вчений поділив на три секції: несвідоме, предсвідоме та свідоме. Він класифікував захисні механізми, які заважають деяким субстанціям з несвідомого потрапити в сферу свідомого. Однією з найдієвіших технік, що дозволяє розкрити несвідомі бажання, Фрейд вважав тлумачення сновидінь, бо під час сну ці захисні механізми послаблюють свою діяльність. В 1923 році Фрейд сформулював теорію функціонування психіки в термінах її структурної організації. Психічні функції було згруповано за роллю, яку вони відігравали у внутрішньому психічному конфлікті. Фройд виділив три основних структури психіки: Воно (Ід), Я (Еґо) та Над-Я (Супер-Еґо). Теорія Зиґмунда Фрейда зазнала багато критики з боку його сучасників-вчених. Вчений світ визнав право психоаналізу на існування тільки після того, як в 1906 році Фрейда підтримав Карл Ґустав Юнґ. Проте пізніше Юнг та деякі інші послідовники Фрейда (Адлер, Ранк, Ференці) відокремилися від нього й започаткували свої психоаналітичні школи як альтернативу фрейдівському вченню.

Фрейдизм

Згідно з Фрейдом, початком та основою психічного життя людини є різноманітні біологічні механізми. Так, він вважав, що у кожній людині закладені потяги до інцесту, канібалізму та жага вбивства. Фрейд наполягав на тому, що духовний онтогенез людини скорочено повторює хід розвитку людства в силу того, що у своїх психічних структурах кожна людина несе тягар переживань віддалених предків.

Вкрай важливу роль у формуванні людини відіграють два глобальних космічних інстинкти: Ерос (сексуальний інстинкт, інстинкт життя, самозбереження) і Танатос (інстинкт смерті, агресії, деструкції). Людська життєдіяльність, за Фрейдом, -- це боротьба цих двох вічних сил, і саме вони є двигунами прогресу.

Носієм статевого інстинкту є психічна енергія з сексуальним забарвленням (лібідо).

Несвідомі (в першу чергу, сексуальні) прагнення особистості складають її потенціал і основне джерело активності, дають мотивацію для дій. В силу неможливості задоволення інстинктивних потреб в їх природній формі через соціальні нормативні обмеження, людина шукає компроміс між глибинним потягом та суспільно прийнятною формою його реалізації.

Захисні механізми психіки

Постійне протистояння трьох сфер особистості в значній мірі пом'якшується спеціальними «захисними механізмами», які створилися в результаті еволюції людини. Найважливішими з неусвідомлених механізмів захисту, що покликані забезпечити цілісність і стабільність особистості в умовах конфлікту суперечливих імпульсів та прагнень, Фрейд вважав такі:

? сублімація -- процес перетворення і переадресування сексуальної енергії в різноманітні форми діяльності, прийнятні для індивіда та суспільства; різновидом сублімації є творчість;

? витіснення -- несвідоме усунення індивідом мотивів своїх дій зі сфери свідомого;

? регресія -- перехід на більш примітивний рівень мислення і поведінки;

? проекція -- неусвідомлене перенесення, приписування своїх власних відчуттів, уявлень, бажань, думок, потягів, а також часто «ганебних» несвідомих прагнень іншим людям;

? раціоналізація -- несвідоме прагнення індивіда до раціонального обґрунтування своїх ідей і поведінки навіть в тих випадках, коли вони ірраціональні;

? реактивна формація -- зміна неприємної для свідомості тенденції на більш прийнятну або ж протилежну;

? фіксація поведінки -- тенденція Я до збереження апробованих, ефективних стереотипів поведінки, зміна яких може призвести до патологічного нав'язливого прагнення до повторень;

? інтелектуалізація -- Це спроба вийти з емоційно загрозливої ситуації шляхом обговорення її змісту в абстрактних, інтелектуалізованих термінах;

? заміщення -- Воно виражається в частковому, другорядному задоволенні неприємного імпульсу якимось іншим методом.

Біхевіоризм

Біхевіоризм (від англ. behavior -- «поведінка») -- один з напрямів психології, що зводить поведінку людей до механічних, машиноподібних актів у відповідь на зовнішні подразнення.

Як «наука про поведінку» біхевіоризм прийшов на зміну емпіричній психології у ХХ ст. Новий напрямок намагався побудувати психологію не на ідеалістичній, а на матеріалістичній основі.

Біхевіористи вважали, що предметом психології може бути тільки поведінка людини, що виражається в доступному об'єктивному спостереженні матеріальних процесів, а не психічні стани. Біхевіористи не змогли побудувати дійсно наукову психологію, оскільки у своїх поглядах на поводження людини виходили з механістичного матеріалізму.

Біхевіористи стверджували, що наука повинна вивчати свій предмет винятково об'єктивними (спрямованими на пізнання зовнішніх об'єктів і явищ, а не внутрішніх суб'єктивних переживань) методами, як єдино науковими, тобто за допомогою об'єктивного спостереження і об'єктивного експерименту. Предметом психології має бути поведінка людини, під яким біхевіористи розуміли дії і вчинки, доступні зовнішньому спостереженню. Те, як людина ходить, сидить, як вона робить ті чи інші дії, як вона говорить, яка міміка її обличчя, тобто все те, що доступно зовнішнього спостереження за допомогою органів почуттів, і має, на думку біхевіористів, вивчати психологія, побудована на матеріалістичних засадах.

Згідно з вченням біхевіористів, причинні зв'язки, закономірно визначають поведінку людини, лежать у взаємодії зовнішніх фізичних факторів з діями людини. Ні бажання, ні відчуття людини не можуть служити причиною її дій, оскільки дії у своїй основі матеріальні -- і можуть бути викликані тільки матеріальними причинами. Такими причинами можуть бути або звук, або яке-небудь зорове або температурне роздратування, що діє на організм і закономірно викликає в ньому відповідні нервово-м'язові процеси, в результаті яких людина здійснює ту чи іншу дію.

Психічні процеси, на думку біхевіористів, лише епіфеномени, тобто додаткові явища, що знаходяться поза причинних зв'язків, що існують між дійсними явищами, або феноменами. Тільки у світі феноменів (матеріальних явищ) існують причинні зв'язки, завдяки яким одне з цих явищ виступає як причина, інша -- як наслідок.

Грубий механістичний характер класичного біхевіоризму викликав ряд відступів серед його послідовників:

? Класичний біхевіоризм

_ Вотсон Джон

_Торндайк Едвард

? Цільовий біхевіоризм

_ Едвард Толмен

? Математичний біхевіоризм

_ Голл Кларк

Гештальтпсихологія

Гештальтпсихологія (нім. Gestalt -- цілісна форма чи структура) -- напрям (школа) у західній психології першої третини XX століття. Заснована Максом Вертгеймером в 1912 році.

Гештальт -- це просторово-наочна форма предметів що сприймаються, чиї властивості неможливо зрозуміти шляхом сумування властивостей їх частин. Яскравим прикладом, за Келлером, є мелодія, що впізнавана навіть у випадку транспортування на інші елементи. Коли ми чуємо мелодію вдруге, то завдяки пам'яті впізнаємо її. Але якщо склад її елементів змінився, ми все одно впізнаємо мелодію як ту саму. Гештальтпсихологія з'явилася завдяки німецьким психологам Максу Вертгеймеру, Курту Коффці і Вольфгангу Келлеру, що висунули програму вивчення психіки з точки зору цілісних структур -- гештальтів. Виступаючи проти висунутого психологією принципу розчленовування свідомості на елементи і побудови з них складних психологічних феноменів, вони запропонували ідею цілісності образу й неможливості зведення його властивостей до суми властивостей його елементів. На думку теоретиків, предмети, що складають наше оточення, сприймаються не у вигляді окремих об'єктів, а як організовані форми. Сприйняття не зводиться до суми відчуттів, а властивості фігури не описуються через властивості частин. Власне гештальт являє собою функціональну структуру, що впорядковує різноманіття окремих явищ.

Когнітивна психологія -- це вчення у психології, що досліджує внутрішні розумові процеси, як-от процес вирішення проблеми, пам'ять та мовні процеси. Когнітивна психологія бере початок з пізньої моделі біхевіоризму. Основні принципи також зустрічаються в гештальт-психології Макса Вертаймера, Вольфганга Кьолера, та Курта Коффки, а також у теорії Жана Піаже, який вивчав ментальний розвиток дітей.

Спеціалісти з когнітивної психології досліджують те, як люди розуміють, виявляють причини та знаходять рішення проблем, займаючись розумовими процесами, що слугують сполучною ланкою між стимулом та реакцією.

Когнітивна теорія стверджує, що вирішення проблем приймають форму алгоритмів -- правил, які не обов'язково розуміти, але які обіцяють рішення, або евристики (метод спроб і помилок) -- правил, які зрозумілі, але не завжди гарантують рішення. У інших випадках рішення може бути знайдено завдяки інтуїції, раптовому усвідомленню взаємозв'язку.

Цей напрямок в психології виник у 60-ті роки 20 століття як противага до біхевіоризму. Він повернув до предмету психології суб'єктивний аспект. Когнітивна психологія -- психологія пізнання, де пізнання -- основа свідомості. Назва цього напряму походить від латинського слова cognitio -- знання, пізнання. Його виникнення і розвиток пов'язані зі становленням комп'ютерної техніки і розвитком кібернетики як науки про загальні закономірності процесу управління і передачі інформації. Когнітивна психологія розглядає залежність поведінки людини від наявних у неї пізнавальних схем (когнітивних карт), які дозволяють їй сприймати навколишній світ і вибирати способи правильної поведінки в ньому.

Ульрік Найсер запропонував термін «когнітивна психологія» у своїй книзі, що була опублікована 1967 року, де він визначає когнітивну психологію, як напрямок, який виходить з того, що мозок має певну концептуальну структуру.

Література

1. Ярошевський М. Р., Історія психології, M., 19762; див. також літ. до ст. Самоспостереження.

2. Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. 2-ге вид. К.: Гол. редакція УРЕ, 1974-1985.

3. Асоціативна психологія у Віснику педагогіки та психології www.psyh.kiev.ua.

4. Приходько Ю. О., Юрченко В. І. Психологічний словник-довідник.

5. Біхевіоризм / Уотсон, 1913.

6. Принципи навчання / Торндайк, 1928.

Размещено на Allbest.ru