Психологічна сутність самосвідомості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат по психології

«Психологічна сутність самосвідомості»



План

1. Вступ

2. Самосвідомість особистості

3. Психологічна сутність самосвідомості

3.1 Функція та структура самосвідомості

3.2 "Я-концепція" - як виявлення самосвідомості

Висновок

Література



1. Вступ

Психоломгія (від грецького шхчЮ (psychй) -- душа, дух; льгпт (logos) -- вчення, наука) -- наука, що вивчає психічні явища (мислення, почуття, волю) та поведінку людини, пояснення яких знаходимо в цих явищах.

Людська самосвідомість є складним феноменом; вона багатомірна, багатоаспектна. Багатогранність самосвідомості робить її об'єктом вивчення безлічі наук, серед яких філософія. Проблема самосвідомості завжди привертала пильну увагу філософів, тому що визначення місця і ролі людини у світі, специфіки її взаємин з навколишньою дійсністю припускає з'ясування природи людської самосвідомості. Для філософії ця проблема важлива і тому, що ті чи інші підходи до питання про сутність самосвідомості, про характер її відносин до буття торкають початкові світоглядні і методологічні установки будь-якого філософського напрямку.

Природно, що підходи ці бувають різні, але усі вони, власне кажучи, завжди мають справу з єдиною проблемою: аналізом самосвідомості як специфічно людської форми регуляції взаємодії людини з дійсністю. Ця форма характеризується насамперед виділенням людини як своєрідної реальності, як носія особливих способів взаємодії з навколишнім світом, включаючи керування ним. Таке розуміння природи свідомості й самосвідомості припускає дуже широкий спектр питань, що є предметом дослідження не тільки філософії, але і спеціальних гуманітарних і природничих наук: соціології, психології, мовознавства, педагогіки, фізіології вищої нервової діяльності, а в даний час і інформатики, кібернетики. Розгляд окремих аспектів самосвідомості в рамках цих дисциплін завжди спирається на певну філолофсько-світоглядну позицію в трактуванні самосвідомості.

Самосвідомість виступає як особлива форма відображення, регуляції і управління ставленням людини до навколишнього дійсності, до самих себе і своїх способів спілкування, що виникають і розвиваються на основі практично-преосвітньої діяльності. Вона не тільки відбиває, але і творить світ.

Самосвідомість із самого початку є індивідуальним продуктом. Вона виникає і розвивається у людини тільки в спільній діяльності людей у процесі їхньої праці і спілкування.



2. Самосвідомість особистості

Самосвідоммість (англ. Selfconsciousness рос.Самосознание, нім.Selbstbewusstsein) -- рефлекторна (відображувана) свідомість, за допомогою якої особа конкретно усвідомлює себе у своїх власних розумових діях і станах; самоусвідомлення. Самосвідомість є усвідомленням особою самої себе на відміну від інших -- інших суб'єктів і світу взагалі.

Самосвідомість - це окрема форма реального існуючого явища - свідомості. Самосвідомість передбачає вичленення і вирізнення людиною своєї сутності, свого “Я” від всього того, що є навколо неї. Самосвідомість - це самоусвідомлення людьми своєї діяльності та її плодів, відчуттів, мрій, мотивів вчинків, інтересів, власного місця в суспільстві. В формуванні самосвідомості значну роль відіграють відчуття індивідом свого людського тіла, рухів, дій.

Самосвідомість є свідомість, направлена в середину самого себе: це свідомість,що ставить собі за мету, за об'єкт свідомість. Як це виходить з погляду матеріалістичної теорії пізнання - саме в цьому і міститься найголовніше філософське питання проблеми самосвідомості. Проблема знаходиться у вирішенні специфіки даної форми свідомості та пізнання. Ця специфіка визначається тим,що у акті самосвідомості свідомість людини розділяється на суб'єкт та об'єкт,на свідомість,яка пізнає(суб'єкт) и свідомість,яку пізнають(об'єкт). Таке роздвоєння є незаперечним і фактом постійного спостереження науковців.

Феномен самосвідомості, який, видається дуже простим на перший погляд, в дійсності виявляється складним, різноманітним, знаходиться в складних стосунках із своїм власником, розвивається та змінюється в процесі доручення людини до колективної трудової діяльності і людських відносин.

На відміну від свідомості, самосвідомість орієнтована на осмислення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, своєї позиції в суспільстві. Якщо свідомість є знанням про іншого, то самосвідомість - знанням людини про саму себе. Якщо свідомість орієнтована на весь об'єктивний світ, то об'єктом самосвідомості є сама особистість. У самосвідомості вона постає і як суб'єкт, і як об'єкт пізнання.



3. Психологічна сутність самосвідомості

Психологічна сутність самосвідомості полягає в тому, що у ставленні особистості до себе закладена її здатність до самовдосконалення, що підвищує адаптаційні можливості людини, підвищує її можливості до виживання. Пізнання своїх особливостей допомагає людині змінювати себе, корегувати свої дії, долати неефективні неадаптивні способи реакцій,дій, поведінки. Психологічне значення самосвідомості полягає в тому, що кожна людина не лише пізнає, але і творить саму себе, утверджує свою самоцінність, право на саморозвиток, самовиховання, самоосвіту. Самосвідомість поєднує пізнання та переживання. Відчуття людиною своєї єдиності, цілісності і підтримується безперервністю її переживань в часі:

- переживанням свого минулого, сьогодення, надії на майбутнє. Безперервність такого роду переживань і дає людині можливість інтегрувати себе в єдине ціле.

В цьому проявляється цілісність, єдність, стійкість людського “Я”, тобто усвідомлення себе як стійкого об'єкта, що передбачає:

1. Внутрішню цілісність особистості.

2. Стабільність особистості, що за різних обставин залишається сама собою.

3. Неперервність переживання особистості у часі (минулому, теперішньому, майбутньому).

Самосвідомість забезпечує встановлення рівноваги між зовнішніми впливами та внутрішнім станом суб'єкта, визначає формування свідомої поведінки людини. З одного боку самосвідомість виступає як результат розвитку особистості, з іншого - як регулятор цього процесу. Психологія кожної людини складна та багатогранна, вона має глибинний характер.

В українській психологічній школі біля витоків вивчення проблеми самосвідомості стояв П. Р. Чамата. Він визначав самосвідомість як усвідомлення людиною себе самої та своїх ставлень до зовнішнього світу, ставлення до інших людей. Ідеї П. Р. Чапати розвивали його послідовники Л. С. Сапожникова, М. Й. Боришевський та інші.

Предметом досліджень Л. С. Сапожникової була самооцінка дітей різного віку, її зв'язок з рівнем домагань учнів, з позицією їх в колективі. Зміна соціальної ролі, рівня домагань актуалізує питання “Хто Я?”, “Який Я?” і сприяє формуванню внутрішнього світу. В цьому процесі регулюючу роль відіграє самооцінка як важливий чинник успіхів, що стимулює самовиховання та розвиток індивіда.

М. Й. Боришевський вивчав механізми саморегуляції, як вияв внутрішньої самоактивності особистості. Він дослідив залежність процесу саморегулювання від інтелектуального, морального розвитку особистості та її емоційно-вольової сфери.

Завдяки самосвідомості людина стає сама для себе об'єктом пізнання, емоційного переживання, і ставлення, а також впливу (самовпливу: я над собою працюю, я щось із собою роблю). Для власного розвитку і самокорекції кожній людині важливо усвідомлювати, як вона сама себе підтримує, карає, спонукає, нагороджує тощо. Свідома поведінка людини є зумовленою результатом її уявлень про себе, що склалася внаслідок спілкування з нею оточуючих.

3.1 Функція та структура самосвідомості

Функції самосвідомості -- це такі її властивості, що роблять самосвідомість знаряддям, інструментом пізнання, спілкування, практичної дії. Знаряддя є засіб для дії. Корінна і найголовніша функція самосвідомості є одержання знання і міркувань про природу, суспільство і людину.

Відбивна функція самосвідомості є самою загальною і всеохоплюючою її функцією. Однак відображення має різні сторони, що мають свою специфіку і зв'язані з цією специфікою інші, більш спеціальні функції. Функцію самосвідомості, а саме, що вона розкриває відношення між людиною і дійсністю.

Свідомість як відношення між об'єктом і суб'єктом притаманна лише людині. У тварин відсутня суб'єктивна сторона відносини. Тварина -- безпосередньо тотожна зі своєю життєдіяльністю. Вона не відрізняє себе від своєї життєдіяльності. Вона є ця життєдіяльність. Людина ж робить свою життєдіяльність предметом своєї волі і своєї свідомості. Її життєдіяльність -- свідома.

Творча функція самосвідомості, що розуміється в широкому змісті, як активний вплив на навколишню дійсність людини, зміна, перетворення цієї дійсності.

Тварини, рослини, мікроорганізми змінюють зовнішній світ самим фактом своєї життєдіяльності. Однак цю зміну не можна вважати творчістю, тому що вона позбавлена свідомої постановки цілей. Творча діяльність, як і вся практика в цілому, має своєю основою не тільки відображення, але і зазначене відношення, тому що в цій діяльності, людина повинна усвідомлювати своє відділення від об'єкта.

У понятті відображення фіксується переважно вплив об'єкта на суб'єкт, а у понятті відношення стосовно до самосвідомості -- головним чином зворотний вплив суб'єкта на об'єкт. Творчість, як і практика людини взагалі, нетотожна з відображенням як сутністю психічного процесу. У своїй сутності творчість є акт свідомий. Творча свідомість є моментом переходу від відображення до практики. Відображення у творчій самосвідомості являє собою образ зробленого людиною, відмінний від образа зовнішньої дійсності. Це образ того, що створює людину, а не природа.

Важливою функцією самосвідомості є оцінка явищ дійсності (у тому числі і чиненого людиною). Як і творчість, оцінка базується на відображенні, тому що, перш ніж що-небудь оцінювати, треба знати, що собою представляє предмет оцінки. Але разом з тим оцінка є формою відносин людини до дійсності. У свідомості відбивається усе, що їй доступно по будові нейрофізіологічного апарату і по ступеню розвитку технічних засобів спостереження й експерименту.

Оцінка ж робить вибір із усього того, що добуває знання. Оцінювати -- це значить підходити до дійсності з погляду того, що потрібно людині. Це відношення особливого роду. Тут суб'єкт, його потреби, інтереси, цілі, норми й ідеали виступають як основи і критерії позитивного чи негативного відношення до об'єкта оцінки. Тому оцінна функція самосвідомості відносно самостійна, автономна. Зазначені функції самосвідомості, будучи відносно самостійними, виконують службову роль у відношенні до практики. Вони, так сказати, підготовляють рішення людини про те, як треба практично діяти. Вони сприяють формуванню регулятивно-управлінської функції її самосвідомості.

Самосвідомість, як і вся психіка людини в цілому, існує в кінцевому рахунку для практики, для регулювання і управління поведінкою людини, її діяльністю.

Регуляторне значення для здійснення дії образ має вже в безпосередньо сприйманій дійсності.

Психологічний захист формується у процесі усвідомлення власної індивідуальності, власного “Я” і актуалізується, залучається при наявності загрози нівелювання власної індивідуальності, власного “Я”.

Самосвідомість забезпечує наступні можливості:

1. стати самим собою, сформувати себе як особистість;

2. залишатись самим собою, не зважаючи на обставини;

3. вміти підтримати себе у складних обставинах.

Самосвідомість має свою власну структуру,тобто феномен самосвідомості може розглядатись як процес і як властивість. З одного боку, в ній можна виокремити систему психічних процесів, пов'язану із самопізнанням, переживанням власного ставлення до себе й регулюванням власної поведінки. З іншого боку, можна говорити про систему відносно стійких утворень особистості, які виникають як продукти цих процесів.

Через самопізнання людина приходить до певного знання про саму себе, в якому можна виділити певні структурні елементи:

1. усвідомлення близьких і віддалених цілей, мотивів свого "Я";

2. усвідомлення своїх реальних і бажаних якостей

3. пізнавальні, когнітивні уявлення про себе;

4. емоційне, чуттєве уявлення про себе.

За В. С. Мерліним, самосвідомість або образ “Я” містить 4 компоненти:

1. усвідомлення відмінності себе від світу;

2. усвідомлення «Я» як активної засади (начала), суб'єкта діяльності;

3. усвідомлення власних психічних властивостей, емоцій, самооцінки;

4. соціально-моральна самооцінка, самоповага, що формується на основі накопиченого досвіду спілкування і діяльності.

Узагальнюючи, можна підкреслити, що самосвідомість містить самопізнання і самоставлення, тобто містить когнітивні і емоційні компоненти.

Однак самосвідомості притаманні різноманітні форми вияву, пов'язані з усіма аспектами її психічної діяльності:

· ПІЗНАВАЛЬНОЇ - самокритичність, самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самоіронія тощо;

· ЕМОЦІЙНОЇ - самозадоволення, самоповага, самолюбство, самосхвалення тощо;

· ВОЛЬОВОЇ - самодисципліна, самонаказ, самоконтроль, саморегуляція, самовимогливість тощо.

Центральними і найбільш дослідженими структурними компонентами самосвідомості є феномени саморегуляції, самооцінки, самоаналізу. Кожна дитина народжується як індивід людського роду. Проте в процесі життя не кожний стає особистістю. Особистість розглядається як саморегулююча система (І.П. Павлов). Це такий рівень розвитку людини, коли вона сама здійснює управління своїми діями, вчинками, поведінкою, емоційним станом, ставленням до навколишнього середовища.

З поняттям самосвідомості пов'язані поняття самооцінки, “Я” - образу, “Я” -концепції, самості (self), нарцисичного комплексу тощо. Самопізнання є пов'язаним із самоаналізом і самокритичністю, що дають змогу кожному глибше пізнати себе самого, усвідомити духовне зростання, а також стимулювати свій розвиток. Вищий рівень саморозвитку людини пов'язаний з вибором цінностей, моральних норм, способу життя, професії. Самопізнання виявляє потребу людини в самодостатності й самоутвердженні. В особистому і соціальному аспектах самоствердження має різні форми. Особливо важливим є самоутвердження в молоді роки - в навчанні, роботі, стосунках між людьми. Воно асоціюється, насамперед, із самостійністю, самовідповідальністю, самоініціативою, самодостатністю.

Самопізнання відображає суб'єктивне уявлення особистості про себе, внаслідок чого, це уявлення може бути не завжди адекватним. Наприклад, мотиви, які людина висуває, обґрунтовуючи перед іншими людьми та перед собою свою поведінку (навіть і тоді, коли вона прагне правильно усвідомити власні спонуки й суб'єктивно цілковито щира), далеко не завжди відображають реальні спонуки, що зумовлюють її дії. Переживання різних емоцій, які супроводжують процеси самопізнання, формують у людини ставлення до себе.

Самооцінка людини формуються під впливом різних чинників:

1. порівняння образу реального "Я" з образом ідеального "Я", тобто уявленням про те, якою людина хотіла б бути;

2. привласнення людиною тих оцінок і стандартів, які вона отримує від інших людей, насамперед, від свого найближчого оточення;

3. успішність дій людини -- як реальна, так і уявна.

Незалежно від того, чи самооцінка здійснюється через власні судження людини про себе або є результатом інтерпретації суджень інших людей, містить індивідуальні ідеали або культурно задані стандарти, вона завжди має суб'єктивний характер. Знання про себе, поєднане з певним ставленням до себе, становить САМООЦІНКУ особистості.

Самооцінка - це усвідомлення власної ідентичності незалежно від зовнішніх впливів. Вона складається в процесі пізнання людиною себе. Ще однією підставою для виокремлення видів самооцінки є така її характеристика, як адекватність.

Відповідно до ступеня адекватності звичайно розрізняють два види самооцінки: адекватну й неадекватну. У свою чергу неадекватна самооцінка щодо еталона, з яким вона порівнюється, може бути завищеною або заниженою. Те, як людина оцінює себе - відчуття гідності, самозадоволення, самоповага, або приниження, почуття неповноцінності - частково залежить від її соціального статусу, але ще більш від оцінок, які вона отримує від значущих для неї осіб (Т.Шибутані).

Самопізнання пов'язано із самоаналізом і самокритичністю, що дають змогу кожному глибше пізнати себе самого, усвідомити духовне зростання, а також стимулювати свій розвиток. Вищий рівень саморозвитку людини включає вибір цінностей, моральних норм, образу життя, професії.

Самопізнання виявляє потребу людини в самодостатності й самоутвердженні. В особистому і соціальному аспектах самоствердження має різні форми.

Особливо важливо самоутвердження в молоді роки -- в навчанні, роботі, стосунках між людьми. Воно асоціюється насамперед із самостійністю, самовідповідальністю, самоініціативою, самодостатністю.

Самосвідомість розвивається, змінюється, збагачується впродовж життя людини. У кожного є природна схильність до самовдосконалення, яка на певному етапі розвитку особистості та впливу суспільства постає як усвідомлення прагнення до творчого саморозвитку, самореалізації. Самовдосконалення і самовияв людини є процес постійного розвитку, сходження (С.Л. Рубінштейн).

Високий рівень самосвідомості зумовлює саморозвиток і самовиховання.

У сучасній психологічній науці розрізняють кілька видів самооцінки. Вони відображають особливості об'єктів оцінювання, їхню складність, а також деякі якісні й кількісні характеристики самооцінки. Залежно від того, що підлягає оцінюванню - окремі аспекти особистості, конкретні властивості, які виявляються лише в деяких особливих видах діяльності, або особистість загалом, розрізняють два види самооцінки:

а) загальну, під якою розуміють загальну недиференційовану самооцінку особистості;

б) часткову, яка належить до різних рівнів пізнання властивостей особистості.

Зміст знань людини про себе і ставлення до себе з ранніх етапів формування і розвитку мають свій "вихід" через процес саморегулювання й самоорганізації особистістю своєї поведінки. Для цього процесу характерна специфічна активність, спрямована на співвідношення поведінки особистості з вимогами ситуації, очікуваннями інших людей, на актуалізацію психологічних резервів відповідно до особливостей ситуації спілкування, міжособистісної взаємодії. Обов'язковою рисою саморегулювання є постійне внутрішнє оцінювання перебігу акту поведінки, яке співвідноситься з прямим або передбачуваним оцінюванням його іншими людьми.

Функцію коригування дій або вербальних компонентів поведінки в саморегулюванні виконує механізм самоконтролю, що становить внутрішній звіт особистості про співвіднесеність мотиву, мети дії та її перебігу. Механізм самоконтролю виявляється у готовності перевести дію в інше русло, внести в неї додаткові елементи. Це немовби спілкування всередині самої особистості - між особистістю в дії та особистістю, що планує дію з певною метою. Дослідження показали, що самовідчуття контролюється правою півкулею мозку, а механізми рефлексій самосвідомості - лівою півкулею.



3.2 "Я-концепція" - як виявлення самосвідомості.

"Я-концепція" - це виявлення самосвідомості. Вона становить собою динамічну систему уявлень людини про себе. "Я-концепція" формується під впливом досвіду кожного індивіда. Ця система становить основу вищої саморегуляції людини, на базі якої вона будує свої стосунки зі світом, що її оточує.

Самосвідомість у психологічній літературі розглядають як складне родове утворення в структурі психіки особистості, а образ "Я" - як видове.

Образ "Я" - продукт самосвідомості, тобто вияву усвідомлення та оцінки індивідом себе як суб'єкта практичної і теоретичної діяльностей, ідеалів, переконань, які мотивують його активність. Види образів "Я": соціальне "Я", духовне "Я", фізичне "Я", інтимне "Я", сімейне "Я" тощо, а також "Я" - реальне, "Я" - ірреальне, теперішнє, майбутнє, фантастичне тощо. На відміну від самосвідомості, образ "Я", крім усвідомлених компонентів, містить невідоме "Я" на рівні самопочуття, уявлень.

Головна функція образу "Я" -- забезпечити інтегрованість, цілісність, індивіда, його особистісну сутність досягти суб'єктивної гармонійності. "Я" -- концепцію вивчають науки про людину і суспільство.

Розглянемо деякі погляди вчених на психологічну проблему "Я". Ще на початку XX ст. П. Лігше розглядав "Я" як об'єднуючий компонент свідомості. Він вважав "Я" діяльним, реальним субстратом індивідуальної свідомості.

У свою чергу В. Джеме виділяв емпіричне пізнавальне "Я" і чисте "Я" як елементи свідомості. Між ними існує єдність і боротьба протилежностей.

Відомий психоаналітик 3. Фройд вважав внутрішнім джерелом розвитку "Я" особистості суперечність між його реальним та ідеальним компонентами (боротьба "Его" та "Супер-Его").

Представники гуманістичної психології описують феноменологію особистості, тобто те, як людина сприймає, розуміє і пояснює себе, реальні події свого життя.

Проблеми розвитку "Я-концепції" та виховання широко висвітлював Р. Берне. Автор чітко доводить, що властива процесам самосвідомості концептуальність знаходить вираження у систематизованій "Я-концепції" (А. Маслоу, К. Роджерс).

За своїм змістом "Я-концепція" може бути позитивною, негативною, амбівалентною.

А. Маслоу вбачає внутрішню суперечність у невідповідності реального рівня самоактуалізації індивіда, його можливому рівню. В результаті суб'єкт шукає нові способи поведінки, які дозволяють йому більш самоактуалізуватися. У своїх концепціях самоактуалізації особистості як прагнення до самовияву А. Маслоу дає опис вимог, яким повинен відповідати індивід.

К. Роджерс підкреслює здатність людини до особистісного самовдосконалення. Центральним поняттям його теорії є поняття "Я", оскільки кожна людина вирішує: Хто я? Що я можу зробити, щоб стати тим, ким я хочу бути? Образ "Я", складається в умовах особистісного життєвого досвіду.

Отже, "Я-концепція" -- це оцінно-пізнавальна система, що переживається і більш-менш усвідомлюється індивідом. На її основі складається ставлення індивіда до себе та до інших, що спирається на особистісну самооцінку своїх можливостей, здібностей, характеру.

Е. Фромм наголошує: "Моє власне "Я" повинно бути таким самим об'єктом моєї любові, як й інша людина. Ствердження власного життя, щастя, розвитку свободи укорінено в моїй здатності любити, тобто в турботі, повазі, відповідальності й знаннях.

Якщо індивід здатний любити творчо, він любить і себе; якщо він любить лише інших, він загалом не може любити". Отже, образ "Я" постає як регулятор взаємин, міжособистісних стосунків людини.

У сучасних психологічних дослідженнях підкреслюють роль образу "Я" як узагальненого механізму саморегуляції особистості, зазначають, що саме образ "Я" забезпечує самототожність (індентифікацію), особистісну відповідальність, породжує почуття соціальної причетності.

Механізм саморегуляції “Я-концепції” виявляється у вербалізованій формі: власного бажання - "я хочу", усвідомлення своїх можливостей - "я можу", вимогливості - "мені потрібно", цілеспрямованості - "я прагну".

Індивіди з різними "Я-концепціями" не однаково сприймають світ: правильно чи неправильно, спотворено, наприклад: "Я-реальне" і "Я­ ідеальне" не збігаються. Це спричинює незадоволення, розчарування. Від задоволення рівня домагань у досягненні особистості залежить формування важливого компонента її свідомості - самоповаги. Вона впливає фактично на всі аспекти діяльності людини: включає і задоволеність собою, і прийняття себе, і почуття власної гідності, і позитивне ставлення до себе, і узгодженість свого над особистісного та ідеального "Я". Мотивація досягнення, будучи домінуючою для людини, є також важливим регулятором її розвитку.

Процес самоконцептуальності змінюється залежно від віку. Уявлення індивіда про себе інтегруються в більш складні системи. Якщо в самосвідомості підлітків, старшокласників в образі "Я" ще немає певної стабільності, їх процес самопізнання перебуває у стані формування, то у студентів спостерігають значні зрушення в напрямі особистісної сталості "Я-концепції". Самосприйняття в цьому віці стає більш узагальненим, якісно новим. Воно полягає не стільки в кількісній оцінці своїх рис, скільки в прагненні оцінювати себе з позицій нового соціального статусу, здатності до засвоєння професійних знань, готовності до створення сім'ї.

Рефлексивна свідомість виявляється в осмисленні й переживанні людиною як окремої дії, вчинку, так і сенсу буття. Виникнення у людини здатності до рефлексії свідчить про високий рівень її самосвідомості, готовність не лише до пізнання самого себе, корекції своєї поведінки, способу життя. Рефлексія виявляється тоді, коли особистість подумки виокремлює себе зі сфери буття, життєвої ситуації та оцінює в співвідношенні з моральними еталонами - чи так "Я" живу? У результаті вона може змінюватися, переоцінюючи минуле задля майбутнього, вступати в діалог з собою, уявним співбесідником. У психології підкреслюють ідею діалогічної природи, процесу аналізу особистістю себе. Кожен може захищати або засуджувати себе в полеміці, дискусії з собою чи уявним співрозмовником, що сприяє зіставленню різних поглядів, пошуку істини. Людина переконує себе, коли є певне протиріччя дій, суджень, коли треба подолати сумніви, прийняти рішення, реалізувати його. Самопереконання може виявлятися в формах самовиправдання та самонавіювання. Під час розвитку людини рефлексивна свідомість є на різних рівнях і в різних формах. Як властивість індивіда, рефлексивність - це здатність відображати не лише свій образ "Я", а й усвідомлювати сутність своєї взаємодії з іншими людьми. У сфері саме міжособистісних взаємин рефлексія є важливим компонентом моральності поведінки індивіда.

На думку В.А. Роменця, це явище післядії, в ньому прояснюється сутність діяння. Рефлексія розуму, сумління часто відстає від актів вибору. Акт, дія вибору зумовлені рішенням волі, післядія - рефлексією, самооцінкою правильності вибору рішення. У рефлексії виявляється боротьба мотивів, моральність особистості. Що глибша в людини рефлексія, то важче їй розв'язувати конфлікти.

Здатність до рефлексії об'єднує функції поведінки та управління людиною своїми вчинками.

самосвідомість особистість психологічний рефлексія



Висновок

Свідомість - це вища форма відображення світу, властива тільки людині. Вона зв'язана з членороздільною мовою, логічними узагальненнями, абстрактними поняттями. «Ядром» свідомості є знання. Маючи багатокомпонентну структуру, свідомість є, проте, єдиним цілим. Самосвідомість є частиною свідомості, а точніше її особливою формою. Самосвідомість припускає виділення й розрізнення людиною самого себе, свого “Я” від навколишнього світу.

Самосвідомість - це здатність людини усвідомити саму себе, своє “Я”, свої потреби, інтереси, цінності, своє буття і його сенс, власну поведінку своїх дій, почуттів, думок, інтересів, свого, положення в суспільстві. Вона виступає й у формі індивідуальної й у формі соціальної самосвідомості. Самосвідомість рефлексивна, з її допомогою людина оцінює себе, своє місце в житті і суспільстві, свої вчинки.

Самосвідомість виникла не як духовне дзеркало для дозвільного самозамилування людини. Вона з'явилася у відповідь на заклик суспільних умов життя, що із самого початку жадали від кожної людини уміння оцінювати свої вчинки, слова і думки з позиції визначених соціальних норм.

Феномен самосвідомості, що здається чимось дуже простим і очевидним, у дійсності виявляється дуже складним, різноманітним, що знаходиться в дуже непростих відносинах зі своїм носієм, що розвивається і міняється в процесі включення людини в систему колективної практичної діяльності і між людських відносин. Незважаючи на величезні зусилля, витрачені філософією й іншими науками, проблема людської самосвідомості (індивідуальної і суспільної) далека від свого вирішення. Багато неясного таять у собі механізми, функції, стани, структура і властивості самосвідомості, її взаєминами з діяльністю індивіда, шляхи її формування і розвитку, зв'язки з буттям. «Вічний» у тому значенні, що розвиток форм і людської життєдіяльності, прогрес науки і культури постійно ускладнюють і змінюють конкретні форми відносин свідомості (самосвідомості) і буття і ставлять безліч проблем перед філософською думкою.

Розвиток самосвідомості людини виявляється у: самоспостереженні, критичному ставленні до самої себе, в оцінці своїх позитивних І негативних рис, самовладанні й відповідальності за свої вчинки. Власне самосвідомість пов'язана зі здатністю до рефлексії, до погляду на себе ніби "збоку". Завдяки самосвідомості людина усвідомлює себе як індивідуальну реальність, окрему від природи та інших людей. Вона стає наявною не лише для інших, а й для себе. Самосвідомість має свою власну структуру. З одного боку, в ній можна виокремити систему психічних процесів, пов'язану із самопізнанням, переживанням власного ставлення до себе й регулюванням власної поведінки. З іншого боку, можна говорити про систему відносно стійких утворень особистості, які виникають як продукти цих процесів. Через самопізнання людина приходить до певного знання про саму себе. Ці знання входять до змісту самосвідомості як Ті серцевина. Спочатку вони постають у вигляді окремих ситуативних, нерідко випадкових образів себе, які виникають у конкретних умовах спілкування та діяльності. Далі ці образи інтегруються у більш або менш цілісне й адекватне уявлення про власне "Я". Однак будь-який об'єкт пізнання, а також людина в цій ролі є невичерпним. Тому самопізнання, як і будь-яка інша форма пізнання, не зумовлює кінцеве, абсолютно завершене знання. Не досить чітко усвідомлюючи те нове в собі, що з'явилося, людина ніби із запізненням його "відкриває" і до того часу користується старими знаннями про себе, старими оцінками, хоча вони насправді вже не відповідають змісту нового психологічного утворення й об'єктивному його вияву.

Найбільш відома в сучасній науці модель структури самосвідомості, запропонована К. Г. Юнгом, заснована на протиставленні усвідомлюваних і неусвідомлюваних елементів людської психіки.

Юнг виділяє два рівні її само відображення:

1. Перший рівень - суб'єкт усієї людської психіки - "самість", яка персоніфікує як свідомі, так і несвідомі процеси, і тому є як би тотальною особистістю.

2. Другий рівень - форма прояву "самості" на поверхні свідомості, усвідомлюваний суб'єкт, свідоме "Я".

Коли людина думає: "Я знаю себе", "Я відчуваю, що я втомився", "Я ненавиджу себе", то в цьому випадку він є одночасно і суб'єктом і об'єктом. Незважаючи на ідентичність "Я" - суб'єкту і "Я"- об'єкту, все ж необхідно їх розрізняти - прийнято називати першу сторону особистості "Я", а другу - "самістю". Відмінність між "Я" і самістю є відносною: "Я" є спостерігаючим началом, самість - спостережуваним. "Я" сучасної людини навчилося спостерігати за власною самістю і почуттями, начебто ті були чимось відмінним від нього. Проте "Я" може спостерігати і за власною схильністю спостерігати - і в цьому випадку те, що спочатку було "Я", стає самістю. Гуманістичні психологи розглядають самість як цілеспрямованість усієї особистості на реалізацію максимуму потенційних можливостей індивіда.

Самість (self) - дообразне відчуття себе, довербальне відчуття себе. Воно виникає, формується у інтерперсональному, інтерафективному просторі, починаючи з дуже раннього віку.



Література

1. Виготшй Л.С. Избранные психологические произведения. - М.: Изд. АПН РСФРС, 1956. Абульханова-Славская К А Стратегия жизни. - М., 1991. Асмолов А.Г. Психология личности. - М.: Просвещение, 1990. Берне Р. Развитие Я-концепции и воспитание. - М., 1986.

2. Варій М.Й. Загальна психологія: Навч. посібник / Для студ. психол. і педагог, спеціальностей. - Львів: Край, 2005.

3. мартынюк Е.И. Рефлексия как способ саморегуляции и оптимизации деятельности // Деятельность: философский и психологический аспекты. - Симферополь, 1988. - С. 28-30.

4. Морсанова В.И. Индивидуальный стиль саморегуляции. - М.: Наука, 1998.

5. Алексеев П.В., Панин А.В. Философия. Москва 1999г.

6. Георгиев Ф.И. Сознание, его происхождение и сущность. Москва 1967г

7. Wikipedia

Размещено на Allbest.ru

...