Автентичність особистості в інтерсуб’єктивному просторі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автентичність особистості в інтерсуб'єктивному просторі

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора психологічних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Звернення до аналізу автентичності особистості як феномену, конституйованого інтерсуб'єктивним простором, має під собою низку теоретичних основ, пов'язаних, насамперед, зі зміною ідеалів наукової раціональності. Рефлексована нині криза універсалістсько-раціоналістичних наукових уявлень спричинює перегляд принципів і розмивання меж наукової раціональності, що претендувала на адекватну репрезентацію реальності. Методологія науки все частіше звертається до категоріального базису й методів гуманітарних наук, внаслідок чого актуалізується питання про способи репрезентації природної й соціокультурної реальностей. Численні «повороти», які віддзеркалюють спроби сучасної науки визначитися у своїх парадигмальних координатах, водночас формують нові виміри вивчення реальності. Так, історичний поворот привернув увагу до аналізу становлення, процесуальності, змінюваності, причинності, темпоральності і часового виміру особистості, культурологічний поворот, розпочавшись з антропологічних досліджень, довів важливість врахування в аналізі психічних процесів специфіки взаємодії людини й середовища, лінгвістичний поворот закцентував стосунок між мовою й дисциплінами суспільних і гуманітарних наук, задавши ракурс вивчення через мову до свідомості й поведінки, семіотичний поворот реалізував звертання через семіотику й семантику до виявлення глибших рівнів соціального сенсу свідомості й поведінки. З огляду на такі розвертання сформувалося нове розуміння соціальної реальності як обумовленої соціальними «текстами». Його визначальними факторами постало усвідомлення обмеженості позиції суб'єкта як автономного й незацікавленого спостерігача, осмислення його детермінованості різними соціокультурними формами, особливо соціальними і мовними стереотипами, визнання впливу на наукові висновки соціальних контекстів.

Особливим виявився наративний поворот, яким завершилося XX ст., показавши, що наративну природу мають практично всі форми культури й що наратив є найадекватнішим засобом розуміння соціалізації особистості, функціонування суспільства, процесу створення й передачі знання, способів осмислення й трансляції людського досвіду. Джерелами, що слугували передумовою оформлення наративного підходу в психології, є теорія «Я» У. Джеймса, соціальний інтеракціонізм Дж. Міда, теорія ролей Т. Сарбін, культурна антропологія К. Гірца, культурно-історична психологія Л.С. Виготського, діалогізм М.М. Бахтіна, а також постмодерністська філософія Л. Вітгенштейна, Р. Барта, М. Фуко та соціологія П. Бергера, Т. Лукмана.

Будучи специфічним елементом соціокультурної реальності, наратив постає водночас і як форма презентації знання, і як спосіб соціалізації особистості, і як засіб конструювання реальності, таким багатофункціональним чином беручи участь у створенні індивідуального й соціального буття. Серед явищ, які найпродуктивніше розкриваються через наратив, є «Я» і ідентичність сучасної людини, емоції, соціальні стосунки, психотерапевтичні практики й процеси тощо (Х. Абельс, Ф. Анкерсміт, Р. Барт, Й. Брокмейер, Дж. Брунер К. Герген, А. Керби, Дж. Комбс, Т. Сарбін, М. Уайт, Дж. Фрідман, Р. Харре, Д. Епстон, В.В. Бібіхіна, С.Г. Гуцол, О.С. Калмикова, Е. Мергенталер, Н.В. Савельєва, О.Є. Сапогова, Т.М. Титаренко, І.В. Троцук, Н.В. Чепелєва, О.М. Шиловська). Така специфіка наративу дає можливість застосувувати його при вивченні процесу конструювання автентичності особистості.

Проте слід відзначити, що розуміння автентичності особистості має певну традицію, сформовану переважно гуманістично-екзистенційною психологією. Зосередженість на актуальному бутті людини, що позиціонувалася цим напрямом, потребувала однозначного увиразнення цього неповторного центру особистісного переживання світу й себе у світі. Крім того, у перших спробах звернення до автентичності, вона не набувала виразного оформлення як термін (К. Роджерс, Дж. Бюдженталь, Ф. Перлз), а використовувалася лише як метафора для позначення психічного здоров'я індивіда та ідеальних прагнень психотерапевта. Тим самим проблематика автентичності особистості тривалий час перебувала на периферії наукового аналізу і лише останнім часом починає перетворюватися з екзистенційної метафори на самостійний предмет вивчення (С. Мадді, Р.О. Півоваров, Є.М. Осін, В.О. Татенко, З.С. Карпенко, Н.М. Когутяк).

Термін «автентичність» переважно вживається для позначення «узгодженості між внутрішньою сутністю й зовнішніми проявами особистості» (Д.О. Леонтьєв), «відвертої демонстрації свого ставлення до різних проблем і людей, уміння бути самим собою в контакті з навколишніми» (М.А. Ковальчук), «тотожності якостей особистості, що проявляються зовні, їхній внутрішній виразності (В.О. Янчук), «способу життя, оптимально відповідного натурі, тобто визначеного нею, ідеального» (С.П. Семенов), «виборення собі права й отримання можливості невпинного вільного руху вперед і вгору по шляху утвердження людського способу буття, тобто творення світу й себе в цьому світі за своїми власними законами» (В.О. Татенко), «вірності людини самій собі, своїй внутрішній цілісності й визначеності» (Р.О. Півоваров). Більшість згаданих трактовок автентичності пов'язана з наголошенням її як «істинності, природності, справжності».

Ідея автентичності особистості як якості, що забезпечує інтраіндивідуальну стабільність, без детального аналізу її змісту також представлена в роботах авторів різних напрямків психології: у процесі взаємовизначення людини світом і світу людиною (С.Л. Рубінштейн), у здійсненні й рефлексіях вчинку (М.М. Бахтін, В.А. Роменець) та особистісного вибору (О.Г. Асмолов), у понятті іманентної детермінації (Л.Я. Дорфман), у теорії провідної тенденції (Л.М. Собчик), в ідеї індивідуації як процесі психологічної диференціації, що здійснює розвиток індивідуальної особистості (К.Г. Юнг), в психофрактальній теорії (О.А. Донченко). Певні нариси оформлення аналізованої проблеми можна виявити в гуманістичній психології: у понятті «людини для себе» (Е. Фромм), у феномені самотрансценденції (В. Франкл), ідеї повноцінного функціонування людини (К. Роджерс), ідеї пропріативного існування (Г. Оллпорт), проявах метамотивації (А. Маслоу).

Проте розуміння автентичності особистості як відповідності власній сутності зазнало кризи в ситуації, коли розмивання звичних соціокультурних практик актуалізувало потребу в гнучких уявленнях людини про себе. Множинність світів «плинної сучасності» (З. Бауман), в яких, за постмодерними твердженнями, конструюється одночасно особистість, передбачає умовою успішності цього процесу наявність гнучкого, рухливого «осередку», що здійснюватиме узгодження особистісного досвіду взаємодії зі світом. Пояснювальна спроможність таких концептів, як «Я», «самосвідомість», «Я-концепція», використовуваних з цією метою, виявилася недостатньою у площині, де необхідним є аналіз нон-фінальності, сінгулярності, контекстуальності. Тому єдиною релевантною методологічною відповіддю на кризу є ракурс дослідження, де автентичність особистості розглядатиметься як елемент соціокультурної реальності, а основним засобом конструювання виявлятиметься наратив, що дасть змогу її розглядати з опорою на базову філософську метафору контекстуалізму (Т. Сарбін) та соціально-конструкціоністські уявлення про особистість (Дж. Шоттер, К. Герген).

З огляду на зазначене можна стверджувати, що є необхідність спеціального звернення до автентичності особистості як соціально конструйованого феномену. Останнє й зумовило вибір теми дослідження, а саме: «Автентичність особистості в інтерсуб'єктивному просторі».

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано у межах науково-дослідної роботи лабораторії соціальної психології особистості Інституту соціальної та політичної психології НАПН України «Життєві завдання як передумова особистісної самореалізації в соціумі» (номер держреєстрації: 0107U000548). Тему дисертації затверджено на засіданні Вченої Ради Інституту соціальної та політичної психології НАПН України (протокол №6/6 від 29.06. 2006 р.) і погоджено Радою з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології в Україні (протокол №1 від 23.02.2010 р.)

Мету дослідження становить виявлення закономірностей та пояснювальних засад наративного підходу до вивчення автентичності особистості, з'ясування визначальних характеристик процесу конструювання автентичності в інтерсуб'єктивному просторі.

Основні завдання дослідження:

проаналізувати й систематизувати наявні підходи та теоретичні розробки, що стосуються проблеми особистісної автентичності;

визначити історичну варіативність змісту поняття «автентичність особистості» та виявити її методологічні детермінанти;

розробити теоретико-методологічні засади дослідження автентичності особистості як соціально-психологічного феномену;

розробити основні положення концепції автентичності особистості як наративного конструкту, що подає в рамках історії життя особистості саморозуміння нею власної несімулятивности, сформульоване як оповідання в певний конкретний момент часу і в конкретній ситуації взаємодії;

конкретизувати опис основних проявів автентичності та визначити їх специфіку у різних сегментах інтерсуб'єктивного простору;

проаналізувати залежність конструювання автентичності особистості від міри насиченості застосовуваних особистістю соціокультурних практик;

визначити процесуальні особливості конструювання автентичності особистості.

Об'єкт дослідження: автентичність особистості.

Предмет дослідження: особливості конструювання автентичності особистості в інтерсуб'єктивному просторі.

Методи дослідження. Для досягнення мети дослідження й вирішення поставлених завдань застосовувалися:

загальнотеоретичні методи - міждисциплінарний аналіз і синтез філософської, психологічної, соціологічної, культурологічної літератури з проблем дослідження; порівняння, систематизація, узагальнення, інтерпретація наявних теоретичних підходів та емпіричних результатів - для визначення концептуальних засад вивчення процесу конструювання автентичності особистості; аналітична індукція як логічний прийом - для формування універсальних тверджень про сутнісні особливості автентичності особистості і висновки про причини, котрі визначають її конструювання; аналітичне порівняння як форма логічної роботи при аналізі якісних даних (метод узгодженості та метод відмінностей - для виявлення каузальних характеристик подібності/ відмінності між випадками);

процедури обґрунтованої теорії - для формулювання категорій на основі емпіричних даних і виведення індуктивним шляхом за їх допомогою концепції автентичності особистості (відкритого кодування - для первинного визначення тем, осьового - для організації набору первинних кодів, вибіркового - для уточнення і конкретизації концепції);

типологічний аналіз наративів - для встановлення закономірностей, які дають можливість виявити наративні типи автентичності особистості;

наративне інтерв'ю, сфокусоване на історії «я» (self-narrative) - для отримання інформації про типові властивості процесів конструювання автентичності з позиції бачення цих процесів самими оповідачами;

адитивна наративна методика - для отримання даних про зміст конструювання автентичності особистості;

глибинне напівструктуроване інтерв'ю - для виявлення характеристик життєвих ситуацій, пов'язаних з конструюванням автентичності особистості та опису дій в реальному досвіді опитуваних.

Для перевірки і підвищення надійності інтерпретацій застосовувалися процедури тріангуляції даних (використання різних джерел при проведенні дослідження), тріангуляції методів (звернення до різних методів вивчення одного об'єкту та варіації даних в межах одного методу), тріангуляції часу (аналіз результатів, отриманих на тому самому емпіричному матеріалі через певний проміжок часу).

Обґрунтованість і вірогідність наукових положень і висновків дослідження забезпечувалися його методологічною основою, використанням у роботі методів дослідження, адекватних предмету і об'єкту вивчення, наскрізним характером зв'язку між теоретичними та емпіричних етапами дослідження, а також апробацією результатів на практиці.

Наукова новизна дослідження:

вперше представлено автентичність особистості як соціально-психологічний феномен, що конструюється та функціонує в інтерсуб'єктивному просторі;

розроблено цілісну соціально-психологічну концепцію автентичності особистості, котра уможливлює врахування інтерсуб'єктивних впливів на процеси конструювання особистості та надає можливість розробки нових напрямів у її вивченні, пов'язаних з «наративним поворотом»;

запропоновано розуміння автентичності як постійно змінюваної самоінтерпретації, що неперервно конструюється в інтерсуб'єктивному просторі за допомогою практик соціальності;

показано зв'язок змісту «метафори відповідності» та «метафори становлення» з ідеалами наукової раціональності, що чинили імпліцитний вплив на їхнє виникнення;

вперше проаналізовано теоретико-методологічні основи трансформації уявлень про автентичність особистості у психології та висвітлено її наслідки на формування шляхів вивчення автентичності;

вперше описано статуси автентичності особистості як результуючі процесу її конструювання в інтерсуб'єктивному просторі та визначено їхні змістовні та функціональні особливості;

розкрито зміст модусу автентичності як сукупності соціальних практик та особистісних процесів, що уможливлюють її конструювання;

розширено термінологічний апарат психології особистості низкою нових понять, а саме: «статус автентичності», «модус автентичності», уточнено зміст поняття «автентичність особистості»;

поглиблено уявлення про можливість застосування якісної методології до вивчення феноменів соціально-психологічної природи.

Практичне значення дослідження визначається тим, що його результати можуть знайти застосування в різних галузях психологічної практики. Зокрема, для побудови психологічних прогнозів розвитку особистості, розробки нових прийомів та засобів психотерапії, ґрунтованих на корегуванні автонаративів, що здійснювалося в Українському центрі консультування й психотерапії (довідка про впровадження №26 від 15.10.2010), Київському центрі взаємостосунків (довідка про впровадження №12 від 15.09. 2010).

Отримані результати також використовувалися при створенні навчальних курсів з психології особистості, експериментальної психології, консультування та психокорекції у Київському Славістичному університеті (довідка про впровадження №18/10 від 01.02.2011 р.).

Апробація відбувалася на ряді міжнародних та всеукраїнських наукових та науково-практичних заходів, серед яких Міжнародна наукова конференція «Каузометрія в дослідженнях психологічного часу й життєвого шляху особистості: минуле, теперішнє, майбутнє. (Киев, 28-29 лютого 2008 р.), Міжнародна науково-практична конференція «Особистісне зростання і гуманізація стосунків між поколіннями» (Полтава, 19-21 квітня 2007 р.), ІХ Міжнародна науково-практична конференція «Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами» (Київ, 26-27 листопада 2008 р.), Міжнародна науково-практична конференція «Соціалізація особистості і суспільні трансформації: механізми взаємовпливу та вияви» (Чернівці, 14-16 травня 2009 р.), ІІІ Міжнародна науково-практична конференція «Проблеми емпіричних досліджень у психології» (до 120-річчя з дня народження С.Л. Рубінштейна) (Київ, 10-11 грудня 2009 р.), ІІ Всеукраїнський психологічний конгрес, присвячений 110-й річниці від дня народження Г.С. Костюка (Київ, 19-20 квітня 2010 р.), І Всеукраїнський конгрес зі соціальної психології «Соціально-психологічна наука третього тисячоліття: досвід, виклики, перспективи «(Київ, 18-20 жовтня 2010 р.), Всеукраїнська наукова конференція «Соціально-психологічні особливості сучасної молоді» (Чернігів, 2 грудня 2009 р.), Всеукраїнська науково-практична конференція «Психологічна допомога особистості: сучасний стан та перспективи розвитку» (Рівне, 14-15 листопада 2008 р.).

Публікації. Основний зміст та результати дисертації відображено в 29 одноосібних публікаціях, у тому числі: 1 монографія, 22 статті - у фахових виданнях, включених до списку ВАК України, 6 статей - у збірниках матеріалів конференцій та інших виданнях.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, 5 розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків і 4 додатків. Основний зміст роботи викладено на 386 стор. Робота містить 6 малюнків, що займають 3 сторінки. Повний обсяг дисертації становить 429 стор. Список використаної літератури включає 498 найменувань, з них 56 -іноземними мовами.

Основний зміст роботи

автентичність соціокультурний особистість інтерсуб'єктивний

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми й обраного напрямку дослідження, визначено об'єкт, предмет і основну мету, сформульовано гіпотезу та завдання наукового пошуку, висвітлено наукову новизну практичну значущість роботи, вказано форми апробації результатів, описано структуру дисертаційної роботи.

У першому розділі - «Вибудова поняття автентичності у філософській та психологічній літературі модерну» - проаналізовано теоретичні основи, що уможливили кристалізацію змісту поняття автентичності й формування метафори «відповідності власній сутності» та її змістовних особливостей у філософській, етичній і психологічній площинах, а також висвітлено роль художніх літературних текстів у процесі соціокультурної трансляції ідеалу автентичної особистості.

У межах філософських текстів (М. Ґайддегер, А. Камю, С. К'єркегор, Ф. Ніцше, Ж.Ж. Русо, Ж.П. Сартр, П. Тілліх) розуміння автентичності особистості формувалося через постановку й розв'язання таких проблем, як зв'язок між втратою «дійсного Я» і спроможністю цю втрату відрефлексувати, вирішення суперечностей між обмеженим конкретністю й тимчасовістю «наявним Я» та необмеженим й вічним «дійсним Я», можливість фундаментального вибору людиною самої себе, шляхів духовного сходження і морального самовдосконалення. Визначальною для історії поняття постає контроверза з приводу есенціалістської/ екзистенційної природи автентичності та розмежування автентичного та неавтентичного способу буття особистості.

У рамках текстів з етики (М. Грін, Дж. Голомб, У. Хетчер, Ч. Тейлор, М. Піанальто, М. Торрей) легітимація поняття відбувалася через спроби встановити стосунок між автентичністю, лицемірством, двоєдушністю, щирістю, безпосередністю, невимушеністю, простодушністю та моральністю. Ідеал етики автентичності, що виник за часів Просвітництва і залишався дієвим протягом тривалого періоду, приписував особливу важливість духовного контакту особистості «зі собою», вводячи принцип самобутності і пропагуючи певний спосіб людського буття, за яким особистість покликана прожити життя не лицемірячи і «не кривлячи душею (серцем)», що надало нового відтінку у тлумаченні «дійсного Я» як вірності самому собі.

У текстах екзистенційно-гуманістичної психології (А. Маслоу, Дж. Бюдженталь, А. Ленглє, К. Роджерс, Р. Мей, С. Мадді, Д.О. Леонтьєв, Є.М. Осін, Р.О. Півоваров, З.С. Карпенко, Н.М. Когутяк, Т.С. Рагуліна та ін.), якою декларовано уявлення про позитивне внутрішнє ядро людини, автентичність розглядається як важлива психологічна компонента цілісності і зрілості особистості, як показник її узгодженості, конгруентності, досконалості. Відповідно до загальної логіки тлумачення вищих інтенцій особистості (самоактуалізації, самореалізації тощо), про автентичність йдеться як про максимально можливий ступінь наближення до ідеалу (повної конгруентності зі своїм внутрішнім світом), а отже, вона є особистісною тенденцією (визначає спрямованість, прагнення особистості до цієї якості). Посиливши зв'язок автентичності з «психологією досконалості» (А. Маслоу), цей напрям аналізу представив досліджуваний феномен як ідеальну межу розвитку людини, котрої вона прагне, але не може постійно на ній перебувати.

Зусиллями персонологів було ідентифіковано риси автентичної особистості, серед яких цілковите самоусвідомлення, відкритість власному досвіду, чутливість до себе, здатність дослухатися до себе, високий рівень соціальної й особистісної рефлексії, внутрішня дисциплінованість й автономність, уміння вибудовувати глибокі взаємини з іншими тощо. В остаточному підсумку автентичність чітко окреслено як бажану особистісну якість, як інтегральну характеристику з виразною оцінністю, а аналізовану метафору поглиблено до «відповідності до досконалості».

Таким чином, уявлення про автентичність як про «міру відповідності власний сутності» формувалося у період, коли предметом інтелектуальних пошуків виявлялася окрема особистість, поведінка якої тлумачилася як детермінована своєрідністю світосприймання, світопереживання. Це уявлення успадкувала світова художня література, що долучалася до вирішення проблеми «автентичного героя» притаманними їй способами творення образів. Оскільки предметом літературної уваги переважно є «персональність», окрема особистість й унікальність її світоглядних та духовних шукань, то зосередження на індивідуалізованості життєвого шляху і способах його побудови (здійснюваних виборах, вчинках, мотивах, рефлексіях, на екстремальній ситуації як лакмусовому папірці «справжньої сутності» людини) була повноправною формою поглиблення змісту автентичності особистості. Світова література, таким чином, виявлялася транслятором припущення, що автентична особистість - це досконала особистість, а спосіб її життя є бездоганнім, а тому, як і будь-який ідеал чи взірець, вони є майже недосяжними.

Отже, на основі теоретичного аналізу показано, що історично першим було формування уявлення про автентичність як про міру відповідності особистості своїй власній природі (сутності) і запропоновано термін «метафора відповідності» для позначення сукупних уявлень про автентичність особистості, що оформилися протягом доби модерну, а також представлено основні форми її репрезентації у теоріях, висвітлено зміст її основних суперечностей та проаналізовано їхні теоретико-методологічні наслідки.

«Метафора відповідності», для якої аксіоматичним є визнання «дійсного Я», виявляється еклектичною за змістом й некритично поєднує суперечливі припущення, зокрема, про есенціалізм/ екзистеціалізм, гедонізм/ аскетизм, унітарність/ багатовимірність природи «дійсного Я» (і в останньому випадку - про конвергенцію/конфронтацію внутрішніх складових «дійсного Я»).

Значну увагу приділено аналізу залежності формування «метафори відповідності» як теоретичного концепту від особливостей модерної науки та ідеологем соціальності модерну (метанаративів). Показано, що «метафора відповідності», будучи похідною від особливостей наукового контексту, в межах якого вона формувалася, є ефективною лише для моделі, в якій особистість первинно тлумачиться як структурно-ієрархізована стабільність у детермінованому світі. Таке бачення вибудовувалося у відповідь на вимоги «репрезентаційних» теорій і підкріплювалося класично науковими методами дослідження, спрямованими на розкриття всезагального, експлікацію інваріантного, стабільного, універсального в особистості. Воно, зрештою, і визначило тлумачення автентичності як атрибуту особистості, а саме: існує певне - утримуване в сталих змістах - «Я» (самість), котре виявляється «центром» особистості, яка, своєю чергою, є «територією» (сукупністю властивостей) і має «межі» (ролі, встановлювані соціальними та індивідними нормованостями); злагоджене функціонування цілісної території залежить від повновладності центру. Наявність «Я» як контролюючого центру у такій моделі невідворотно означає, що особистість парадоксальним чином виявляється залежною від власної самості.

Такі особливості «метафори відповідності» дають підстави вбачати у ній реалізацію принципу герменевтичної тоталітарності (У. Еко), яким жорстко регламентовано прочитання «сакрального тексту» і унеможливлено будь-яке інше (символічне, алегоричне, апокрифічне) його тлумачення. У цьому сенсі «метафора відповідності» є пануючою доктриною («існує істинне «Я», і лише відповідність йому забезпечує автентичність особистості»), що контролює інтерпретацію текстів «Я» (автонаративів).

Наслідком такої контрольованості інтерпретацій виявлялась відсутність інших тлумачень індивідуального тексту «Я», оскільки визнання множинності означало заперечення істини, пізнаваності «Я», людини й світу загалом, що, вступаючи у суперечність з міфами модерну про прогрес, ставило під загрозу науковість і об'єктивність отримуваного знання. Тому множинна інтерпретація текстів «Я», заперечувана пануючою доктриною владного «центру» і розумінням останнього як «квазісакрального тексту», стала можливою лише у постмодерному знанні завдяки зміні чільного принципу інтерпретації (тобто заміні герменевтичної тоталітарності на герменевтичну толерантність).

У другому розділі - «Актуалізація пошуків автентичності особистості у постмодерні. Соціокультурне підґрунтя психологічного феномену» - проаналізовано парадигмальні (внутрішньонаукові) і соціокультурні зміни, що уможливили перехід до «метафори становлення» у тлумаченні автентичності особистості, виокремлено її змістовні особливості, висвітлено трансформації дискурсу соціальності в умовах постмодерну, показано залежність «метафори становлення» від особливостей постмодерного конструювання реальності.

Завдяки аналізу трансформації соціальності у вимірах постмодерну (З. Бауман, П. Бьюкенен, І. Валерстайн, Дж. Ритцер, Е. Тоффлер, Ф. Уебстер, С. Хантінгтон, Ф. Фукуяма та ін.), було показано, що основною характеристикою «суспільства змін» є конституювальна роль інформації, котра виявляється головним продуктом і засобом суспільного виробництва, кардинальним чином перетворюючи життєве середовище і вводячи віртуальність як визначальну детермінанту соціальних та індивідуальних процесів. Сталість, центрованість, стабільність втрачають сенс (і евристичний потенціал), позаяк не узгоджуються з характеристиками спільнот, в яких дедалі чіткіше увиразнюються фрагментація культури, дестабілізація системи цінностей, витіснення реальності й «перехід» у віртуальність, театралізація повсякденності й пов'язані з нею стильові ігри, перенасиченість інформацією тощо. Найважливішим соціально-психологічним наслідком змін виявляються невизначеність і відкритість суспільства, стирання просторових і часових меж, які спричинюють потребу в нових формах досягнення соціальної й культурної ідентичностей, а також у нових моделях їх інтерпретації, позбавлених наперед визначеності, однозначності, лінійності, ієрархічності, обмеженості.

І оскільки втрата основ стабільності особистості у світі призводить до невпинних і незворотних змін, вона не долається ні на рівні класичних опозицій (внутрішнє/зовнішнє, структура/динаміка тощо), ні на рівні некласичних уявлень про психологічну стійкість людини як систему, здатну до саморегуляції своїх психічних станів. Постмодерн і притаманний йому інтелектуальний стиль постнекласичного мислення ставлять у центр психологічних досліджень суб'єктивні інтерпретації (Р. Ніссбетт), наративи (Дж. Брунер), самоорганізацію, самоконструювання (Т.М. Титаренко).

Зазначається, що розмивання звичних соціокультурних практик, що раніше сприяли вибудові саморепрезентацій, тепер загострює потребу в усталених уявленнях людини про себе. Множинність світів, в яких існує одночасно особистість, передбачає як умову успішності наявність певного конструкту, що координуватиме та узгоджуватиме особистісний досвід взаємодії зі світом. Водночас пояснювальна спроможність таких концептів, як «Я», «самосвідомість», «Я-концепція», що використовувалися для цього, в дискурсі соціальності постмодерну виявилася недостатньою, особливо у площині, де необхідним є аналіз індивідуальної неповторності буття у світі та феноменів його переживання і руху в номадичному просторі. Натомість постмодерне мислення запропонувало використовувати з цією метою (авто) наратив як «ансамбль лінгвістичних і психологічних структур» (Й. Брокмейер, Р. Харре), який долає згадані суперечності у оповідальній формі. Зазнавши відчутного впливу «наративного повороту», психологія запропонувала свій варіант подолання обмеженості позитивістських установок на пошук законів поведінки людини, заклавши у фундамент такі аксіоми: 1) культурні артефакти розглядаються гранично широко - як «текст», 2) всі культури акумулюють і транслюють власні символи, смисли, цінності за допомогою текстів, які стають формо культурного соціогенеза «як безперервного «тут-і-зараз» себе-творення»; 3) здатність бути носієм культури невіддільна від знання смислів ключових для даної культури оповідань; 4) базові концепти, сюжети, мотиви, персонажі відповідних історій (наративів) є основою організації змісту свідомості й використовуються особистістю для осмислення, структурування й опису власного досвіду.

У рамках згаданих теоретичних змін автором обґрунтовано можливість розглядати конструювання автентичності особистості як оповідальний (наративний) процес.

Окрім змін, викликаних «наративним поворотом», у роботі проаналізовано інші трансформації у розумінні предмета наукового дослідження, які, будучи надзвичайно потужними на початку ХХІ ст., вивели на авансцену емерджентність, ентропійність, сингулярність, чим остаточно позбавили дієвості «метафору відповідності» доби модерну. У фрагментованій, колажованій, театралізованій постмодерній соціальності адекватними моделями стають ті, в яких автентичність конституюється з врахуванням нон-фінальних і неперервних процесів, завдяки яким існує особистість.

Ідея автентичності як інтегративної потреби - як одна з версій стабільності - зазнає критичних нападок з боку постмодерного мислення, для якого «Я» є первинно множинним і фрагментарним, а єдність та інтеграція не є визначальними якостями. Стверджуючи, що унітарне «Я» є втіленням філософської міфології, яка насправді тільки обмежує й виснажує «Я», постмодерн закликає розшукувати «Я», котре постійно виходить за свої межі (точніше, не має їх), визнати його множинність, фрагментарність, багатоманітність і «децентрованість».

Криза «метафори відповідності» спричинена деконструкцією її теоретичної основи (інтенціональної спрямованості на сакральне ядро, ніколи не досяжне, але завжди оманливо відшукуване). «Я» перестає бути інтимною властивістю світу особистості, адже в ньому вже відсутні центрованість, ієрархія, завершеність, натомість домінують аструктурність, гетерогенність і нон-фінальність. Відтепер тлумачення автентичності особистості повинне вибудовуватися на принципах нерівновісності, змінюваності, становлення, адже нестабільність, флуктуації й нелінійність динаміки постають визначальними характеристиками будь-яких процесів. Для позначення її нової інтерпретації нами запропоновано «метафору становлення», в якій ієрархічно-структурна система з її поступально-еволюціативними трансформаціями змісту «Я» поступається місцем аструктурному ризоморфу з його вибуховою емерджентністю й процесуальністю. Процес конструювання автентичності в межах відповідної інтерпретації не має кінцевого стану і не може завершитися остаточним самовизначенням.

«Метафора становлення» означає, що множинність текстів «Я», через які реалізується її конструювання, означає не просто їх численність чи багатоманітність, це - насамперед зростання кількості вимірів; природа її змінюється зі збільшенням кількості зв'язків за принципом ризоми (Ж. Делез і Ф. Гваттарі). Це означає також, що автентичність як становлення не має точок абсолютної перервності, зламу, припинення. (Ситуативні рефлексії особистістю свого стану як неавтентичного, «симулятивного» насправді є лише призупиненням, а не обриванням). Як і кореневище (ризома) може бути розірване в будь-якому місці, але, незважаючи на це, відновить свій розвиток або в старому напрямі, або обере новий, так і автентичність знешкоджує наслідки членувань життєвого досвіду у випадках «розломів».

Отже, продуктивність «метафори становлення» забезпечується, насамперед, відмовою від структурного її розуміння на користь процесуального: не стала ієрархічна структура з фіксованим центром, а ризома в її становленні (де останнє - трансформація, рухливість, нонфінальність) забезпечує можливість втримувати цілісність себе в розмаїтті й багатомірності постмодерного світу, що дедалі зростають.

Найважливішим наслідком застосування «метафори становлення» є заміна уявлення про психічне, яке уможливлюється ризомними властивостями, що продукують зміну дослідницьких стратегій, а саме: дискретність контекст-вільної реальності, до якої правомірно застосовні процедури субстанціональної квантифікації, поступається місцем холістичності контекст-залежної реальності, до якої застосовні лише герменевтико-феноменологічні процедури пізнання.

Ці особливості «метафори становлення» дають підстави вбачати у ній реалізацію принципу герменевтичної толерантності (У. Еко), відповідно до якого скасовано регламентації щодо прочитання квазісакральних текстів «Я», (оскільки відсутній контролюючий «центр»), а отже - легітимізовано множинність інтерпретацій (можливість різних прочитань того самого тексту). Процедури позитивістського висновку, що визначали наявність лише однієї істини, замінюються «конфліктом інтерпретацій» (П. Рікер), що постає як неуникненний, неминучий, мало того - обов'язковий, позаяк будь-який текст (і текст «Я» у тому числі) передбачає безліч способів прочитування, котрі мають витоки у множинності смислів, одночасно презентованих людині.

У третьому розділі - «Сегментація інтерсуб'єктивного простору як індивідуальна траєкторія незначущих розривів» - аналізується інтерсуб'єктивний простір, в якому єдино можливим є виникнення й існування особистості як соціально-психологічного феномену.

Показано, що інтерсуб'єктивний простір у своїй значущості для людини має найскладнішу архітектоніку, завдяки котрій життя особистості синхронізується з життям спільноти, світ соціальних взаємодій - з жорсткими соціальними структурами, багатство людського досвіду - з науковими абстракціями. Отже, він - не тільки «місце перебування» особистості, а й та частка універсуму, що структурує її суб'єктність, і, в свою чергу, структурується нею.

Завдяки властивостям інтерсуб'єктивного простору (тим, які не лише «розміщують» особистість поміж інших, конституюючи її діалогом як необхідністю, але й визначають її життя не тільки впродовж самого його процесу, а ще до її народження і після її кінчини («соціальне безсмертя» (О.Г. Асмолов)), забезпечується й уможливлюється конструювання автентичності особистості, що реалізується в автонаративі. В основі цієї оповідальної форми - фундаментальна цілісність особистого досвіду, яка вкорінена у тому, що життєві події не зводяться лише до суб'єктивної реакції на зовнішнє оточення і не обмежуються сферою тимчасових інтересів, а постають об'єктами осюжетнення.

Властивостями інтерсуб'єктивного простору, що виявляються наперед заданими для автонаративу, є наявність пасивного синтезу об'єктів життєвого світу, «осаджених» структур індивідуального досвіду (А. Шюц), які передують активній конституювальній роботі свідомості; спроможність людини визначати свій життєвий шлях, виходячи з власної перспективи й біографічної ситуації; існування життєвого світу як «первинно інтерсуб'єктивного», який сприйманий усіма, хто живе в ньому як самоочевидний та самодостовірний.

Існування інтерсуб'єктивного простору у статусі спільного для всіх простору соціальної дії означає, водночас, що кожна людина «розміщена» в ньому особливим чином.

Показано, що розробка ідеї інтерсуб'єктивного простору є відправним пунктом у спробах ввести як основний методологічний припис соціальні основи психології, за яким психологія постає принципово соціальною, а поза соціальністю порушується логіка адекватного розуміння процесів, що відбуваються з особистістю. У такий спосіб виникає можливість висвітлити базову залежність людини від її соціальності, зробити наголос на тому, що інтерсуб'єктивність є єдиним засобом олюднення фізичного світу, перетворення його на соціальний світ людини. Єднальною ланкою між загальним, суспільним освоєнням і перетворенням дійсності та індивідуально створюваною реальністю є наскрізна наявність інтерсуб'єктивності, що віддзеркалилося розумінням соціально-конструктивістської природи практик. Процес конструювання автентичності також здійснюється через ті чи ті практики.

Можна стверджувати, що нині відбувається заглиблення у розуміння інтерсуб'єктивності і остання розкривається відтепер не лише як простір взаємодії, а специфічно - як контекстуальний процес взаємодії, утворювальним чинником якого є мова. У таким чином утлумаченій інтерсуб'єктивності процеси конструювання особистості (її Я, гендеру, віку, ідентичності та, нарешті, автентичності) постають як наративи, як історії про своє життя, що оповідаються людиною у ті чи ті його моменти. Засобами конструювання - і водночас його «сировиною» - виявляються наявні у культурі (узвичаєні у ній) оповідальні мотиви, цінності, нормативи, міфи тощо, які особистість - відповідно до актуальної потреби - трансформує у свої життєві історії, конструюючи у такий спосіб певну цілісність із суб'єктивно відібраних власних біографічних фактів.

Показано, що практики соціальності, які застосовуються для конструювання автентичності, завжди наявні в інтерсуб'єктивному просторі й латентним чином забезпечують цей процес, визначаючи його соціально-психологічну генезу, роблячи цей процес інтимно-особистісним, але здійснюваним за допомогою спільного соціального інструментарію.

Стверджується, що практики інтерсуб'єктивного простору конструйовано у такий спосіб, що вони утримують прихований базовий конфлікт щодо прагнень особистості, який водночас виявляється передумовою й поштовхом для конструювання нею власної автентичності та виникає внаслідок різноспрямованості векторів, за якими здійснюється розвиток світу й особистості. Народжуючись як потенційно нескінченна істота, людина протягом життя рухається до фактичності, граничним виявом якої є смертність, а її життєвий світ унаслідок соціально-еволюційних перетворень має протилежно спрямований вектор: від стабільності до розмаїтості, змін і новизни. Така різноспрямованість спричинює головну проблему особистості - не адаптивного виживання за умов режиму й стандартизації, а виживання за умов надмірної свободи - у ситуації паралізуючого достатку виборів (предметів, ідентичностей, цінностей, культурних течій тощо), що, своєю чергою, породжує складну архітектоніку і обумовлює динаміку «взаємовідношення, взаємодії і взаємодетермінації людини й світу» (Л.Я. Дорфман).

Потреба в конструюванні автентичності як автонаративу виникає як потреба у впорядкуванні власного життя внаслідок двох дихотомій: 1) між прагненням до стабільності та невпинною змінюваністю практик соціальності; 2) між потенційною необмеженістю виборів, наданих особистості, та скінченною обмеженістю фактичності як наслідком здійсненого вибору.

Представлено таку структуру інтерсуб'єктивного простору, де виокремлено три його специфічні сегменти: інваріантності (буденності, звичності, повторюваності, стабільності), перетворень (трансформації, переходу, подолання невизначеності, апробування, експерименту, іншості, інаковості, перевтілення) та належності (безпосередніх чи опосередкованих контактів, діалоговості, співдії, стосунковості, включеності, причетності). Сегмент інтерсуб'єктивного простору тлумачиться як частка, яка є сукупністю даних досвіду, що характеризується певними особливостями. Особливістю сегментації є те, що сегменти не належать до одного континууму, але є множинами, що перетинаються, внаслідок чого ті чи ті практики соціальності можуть належати як лише до специфічного сегменту, такі і до двох, або й навіть трьох сегментів. Також висвітлено особливості практик соціальності, що входять у структуру кожного сегменту і за допомогою яких особистість виявляється спроможною конструювати власну автентичність.

Автентичність особистості, таким чином, розкривається як автонаратив, котрий відображає особливості оперування різнорівневими й різноспрямованими тенденціями, що забезпечує найвищу продуктивність особистісного самоконструювання через реалізацію її множинних конструктів. Ця «множинність» полягає в тому, що особистість, бажаючи відчути свою тотожність з іншими, водночас прагне до відокремлення свого «Я», самовизначення й самоздійснення, але також прагне вирватися за межі своєї особистості в світ «потенційно можливого».

У четвертому розділі - «Методи й організація емпіричного дослідження автентичності особистості як автонаративу» - визначено парадигмальні координати дослідження, вказано методологічні засади вивчення автентичності як автонаративу, окреслено основні етапи реалізації емпіричної програми дослідження, описано застосовувані методи та методики отримання й обробки емпіричного матеріалу.

Показано, що наявні нині технології виробництва факту у психології пов'язані з класичним ідеалом раціональності, а тому швидше задовольняють дослідження, що мають природничо-наукову орієнтацію, аніж феноменологічно-герменевтичну. А саме: класична наука сприймає факт як логічну форму, що фіксує нові знання про об'єкт науки, як такий, що є відносно стабільним, постійним і має абстрактний всезагальний характер, фіксуючи універсальні й типові якості психологічних явищ і процесів; сам процес наукового пізнання спрямований безпосередньо на виявлення психологічних фактів, їх підтвердження або спростування; останні слугують критеріями верифікації теоретичних суджень. Натомість для постнекласичного ідеалу раціональності науковий факт вже не виявляється остаточним обґрунтуванням пізнання, позаяк процедури отримання є соціально опосередкованими, факт характеризують локальність, час та умови отримання, внаслідок чого він є конкретним, процесуальним й виявляється продуктом суб'єктивних визначень; примат визнається за процесом пізнання, а не його націленістю на досягнення істини.

Доведено, що для дослідження автентичності, де остання розкривається як здійснюване у формі автонаративу індивідуальне розв'язання дихотомії між обмеженістю фактичності існування особи й необмеженістю її потенційних можливостей, єдино придатними є інтерпретаційна парадигма й герменевтичні процедури отримання знання, позаяк саме вони вповні відповідають уявленню про психічну реальність як про принципово відмінну від «світу речей» внаслідок надання будь-яким явищам індивідуальних смислів і значень, відповідно до яких здійснюються дії, і творення будь-якої частки цієї психічної реальності постійно разом з іншими (інтерсуб'єктивність).

Зазначається, що визнання текстуальності та діалогічності свідомості як її фундаментальних властивостей виявилося визначальним критерієм для звернення до обґрунтованої теорії як до сукупності адекватних меті й завданням дослідницьких процедур. Окрім того, оскільки автентичність розглядається як автонаратив, то активна позиція досліджуваного і діалог як процедура спільного прочитування тексту «Я» виявляються найбільш прийнятними методичними процедурами, що дають можливість розкрити самоопис особистості як акт розповідання про себе, в якому подано самореферентну реальність суб'єктивного існування. Вони скеровують дослідницьку увагу не на об'єктивність істини, а на істинність досвіду, яку можна виявити лише після інтерпретації автонаративу з урахуванням контексту, що його оформив, і світоглядів, що вплинули на його формування.

Основним ресурсом наративного аналізу як сукупності процедур, застосованих до вивчення автентичності, є його спрямованість на процесуальні, контекстуальні, культурні і мовні аспекти конструювання особистості, найбільш значущим серед яких є процесуальність, завдяки котрій долається редукціоністська позиція структуралізму, в якій особистість зводиться до трайтів, переліку особистісних диспозицій та репертуару виконуваних нею ролей. Виключний релятивізм позиції контекстуальності, завдяки котрій особистість розглядається як продукт конфігурації елементів інтерсуб'єктивного простору, надав можливість подолати обмеження, викликані методологічним укоріненням у переконанні про цілісність, єдність та самототожність особистості як вичерпні пояснювальні схеми аналізу.

Емпіричну частину дослідження, що складалася з двох етапів, які структурно та змістовно доповнювали один одного, побудовано відповідно до стратегії обґрунтованої теорії. Фактично це означало, що усі процедури відкритого, осьового, вибіркового кодування застосовувалися як наскрізні для теоретичної й практичної частин дослідження.

Дані для роботи за методом обґрунтованої теорії отримувалися за допомогою таких процедур, як наративне інтерв'ю (Ф. Шюце - В.Ф. Журавльов - Д. МакАдамс), авторська адитивна наративна методика «Бути собою»; напівструктуроване глибинне інтерв'ю.

Процедурною особливістю дослідження було застосування вибірок двох типів: теоретичної, що є специфікою обраного методу, та емпіричної, котра зазвичай використовується в психологічних дослідженнях. Спільний обсяг вибірок - 157 осіб. Опитувані належали до різних соціальних груп (студенти, аспіранти технічних та гуманітарних спеціальностей, психологи, викладачі, лікарі, бізнесмени), що дає можливість обговорювати результати як відносно позбавлені побічних впливів.

Як одиницю конструювання автентичності особистості виокремлено текст Я, що вибудовується навколо інтеріоризованої події, тобто відрефлексованого, ампліфікованого й збереженого в пам'яті епізоду, віднесеного до певного відрізку власного життя і маркованого особистістю як істотного для неї. За допомогою тексту Я особистість конструює власну автентичність у тій реальності, в якій вона себе сприймає, а також реалізує своє ставлення до неї у вигляді стабільних конструктів. Ампіліфікований опис, який супроводжує перетворення життєвого епізоду на форму автонаративу, є продуктом рефлексивної діяльності особливого типу, змістом якої є надлишкове насичення життєвого епізоду особистісними смислами, надання йому особистісної надзначущості. На цій основі різні тексти відбираються особистістю з-поміж інших, утримуються в рамках оповідання і можуть бути долученими до вже наявного автонаративу, чим забезпечують його нон-фінальність.

Було визначено критерії, за якими було проаналізовано роль практик соціальності як текстів інтерсуб'єктивного простору, що забезпечують конструювання автентичності особистості, через інтертекстуальність, множинність варіацій та контекстуальність з'єднуючи з культурою й іншими людьми. Як було показано, автентичність особистості як автонаратив охоплює всі виміри соціальної реальності і конструюється водночас на всіх можливих рівнях. Першим є рівень індивідуального впорядкування й інтерпретації життєвого досвіду (рівень «персональних міфів»), другим та третім є рівні мікро - та макросоціальної взаємодій (тобто взаємодії індивідуальних історій), де наративи є соціально сконструйованими засобами інтерпретації реальності, нарешті, четвертим рівнем є метанаративи як культурні метаоповідання, що чинять вплив на способи конструювання і колективних й індивідуальних наративів.

У п'ятому розділі - «Особливості конструювання автентичності особистості. Психологічна структура модусів та статуси» - подано у підсумованому вигляді результати дослідження, описано модуси автентичності, особливості практик соціальності, в рамках котрих відбувається конструювання автентичності в кожному з модусів, висвітлено проблематизації, що можуть виникати у їх змістах, і охарактеризовано статуси автентичності, що відображають особливості взаємообумовленого конструювання автонаративу в інтерсуб'єктивному просторі.

На основі процедур обґрунтованої теорії зроблено висновок, що конструювання автентичності особистості як автонаративу відбувається у трьох модусах. Модус персоналізації у автонаративі змістовно представлено таким компонентами, як тілесна даність, усвідомлення психічної активності (потреби, потяги, настрої, почуття, переживання) як власної, усвідомлення себе як начала свого світу, репрезентація унікальності особистісних якостей й усвідомлення власної винятковості, предметно-речове оточення. У цьому модусі особистість, розв'язуючи специфічно заломлений базовий конфлікт, має вирішити два основних завдання, а саме: досягнення самототожності та формування меж «Я». Індикаторами успішності їх виконання є перебування в самотності та формування стилю. Конфлікт модусу персоналізації оформлюється в проблематиці меж «Я», тобто необмеженості того, що може бути включене в межі «Я», і того, що реально у ці межі включається - вирішується завдяки активації процесу самоототожнення, сутність котрого полягає у співвіднесенні особистості із собою, в результаті чого формуються уявлення про себе як про самототожну, стабільну, цілісну й унікальну особистість.

Модус уніфікації в автонаративі змістовно представлений через такі компоненти, як етичні вимоги, норми, цінності, ідеали, автономія, конформність/нонконформність, типізація, деіндивідуація, соціотипова поведінка тощо. У цьому модусі особистість, розв'язуючи базовий конфлікт, що теж набуває специфічного змісту (конфлікт між сепарацією та симбіозом, автономією, належністю; можливість множинної належності /множинної симбіотичності протистоїть необхідності власної виокремленості, конкретності, окресленості, а соціальна «розмитість» - як включення в численне коло інших - протиставляється індивідуальній чіткості), вирішує такі завдання, як досягнення типізацій та встановлення сепарації, індикаторами успішності виконання яких є сформована ідентичність та особистісна автономія. Процесом, який включається у вирішення основного конфлікту в його специфічному змісті, є самоверифікація.