Особливості мовної культури психолога

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Психолого-педагогічне трактування сутності поняття «культура мовлення»

У всі часи у різних народів цінувалися люди з високою культурою, здатні відстоювати свою точку зору, говорити просто, логічно, доступно, лаконічно, але в той же час впевнено. Сьогодні вміння вести діалог, дискусію, презентацію, викликати певні емоції, бажання висловлюватися цінується високо і є необхідною якістю культурної сучасної особистості.

У нових соціально - економічних умовах розвитку державності зростає значення і вимоги до формування соціально - активної, культурної та духовно багатої особистості. Однією із основних умов цього процесу є набуття школярами умінь і навичок вільно і грамотно володіти рідною мовою. Не володіючи досконало багатством рідної мови, громадянин буде не спроможним розвинути свою думку, оформити діловий документ, грамотно і переконливо представити виробничі інтереси, а від цього будуть гальмуватись функції, що покладені на нього суспільством. Тому одним із найголовніших завдань школи, і педагогів зокрема, є навчити школярів змістовно, граматично правильно і стилістично вправно висловлювати свої думки. Саме з цих завдань визначаються шляхи подальшого вдосконалення роботи вчителя початкових класів.

Державна національна програма «Освіта» одним із пріоритетних напрямків перебудови школи вважає формування мовленнєвої культури в процесі оволодіння рідною (українською) мовою. Вчитель, щоденно спілкуючись з учнями, може формувати їхню мовну культуру та здійснювати мовне виховання.

Існує велика кількість дефініцій щодо визначення сутності поняття «культура мовлення». Відомі науковці, по-різному визначають цей термін. [100, с. 50]

Культура мовлення здавна була об'єктом багатьох досліджень російських та вітчизняних учених (Д. Розенталь, Г. Винокур, Л. Скворцов, Б. Головін, К. Горбачевич, М. Шанський, М. Васильєва, І.Білодід, Н. Бабич, О.Біляєв, М. Жовтобрюх, М.Ільяш, А. Коваль, С.Єрмоленко, П. Дудик та інші). Про це свідчать різноманітні визначення самого поняття залежно від того, що береться за основу. Наприклад, Б. Головін зазначає, що поняття мовленнєвої культури має два аспекти: сукупність і система комунікативних якостей мовлення і вчення про сукупність і систему комунікативних якостей мовлення. Пропонує під терміном «культура мовлення» розуміти рівень оволодіння системою якостей мовлення окремими носіями мови [22, 8]. Відомий російський мовознавець професор Г. Винокур запропонував ідею про розмежування двох рівнів володіння культурою мовлення: «правильність і вправність» [17,33]. Розвиваючи цей підхід, професор Л. Скворцов розуміє «володіння нормами усної і писемної літературної мови (правила вимови, наголошування, граматики, слововживання тощо), а також уміння використовувати виразні мовні засоби в різних умовах спілкування відповідно до мети і змісту висловлювання» [81, 119]. С.Єрмоленко зазначає, що «культура мовлення пов'язана, з одного боку, з правильністю мови…, а з другого - з мовною майстерністю, стилістичним чуттям слова, доречністю використання варіантних мовних форм» [31, 81]. М.Ільяш вважає, що культура мовлення - це 1) володіння літературними нормами на всіх мовних рівнях, в усній та писемній формі мовлення, вміння користуватися мовностилістичними засобами і прийомами з урахуванням умов і мети комунікації; 2) упорядкована сукупність нормативних мовних засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення і задовольняють умови та мету спілкування; 3) самостійна лінгвістична дисципліна [37, 5-6].

Як зазначає Н. Бабич, поняття культура мовлення має теоретичний (достатньо висвітлений у ґрунтовних працях) і практичний аспект, який «не може бути вичерпаний ніколи, бо виявляє себе щоразу для кожного мовця неповторно, не може передбачити всі можливості ситуації функціонування індивідуального мовлення» [2, 28]. Таким чином, культура мовлення - це нормативність і доцільність викладу інформації, тобто філологічне і психолого-педагогічне обґрунтування використання граматичних структур відповідно до умов і вимог конкретної ситуації.

Культура мовлення - це система вимог, регламентацій щодо вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній і писемній).

Належна культура мовлення - це свідчення розвинутого інтелекту і високої загальної культури особистості. Одним із завдань культури мовлення є подолання мовних стереотипів: стереотипи мовлення - це стереотипи мислення.

Тільки через високу культуру мовлення проявляються невичерпні потенції мови, гармонія її функцій. Культура мовлення має велике національне і соціальне значення: вона забезпечує високий рівень мовленнєвого спілкування, ефективне здійснення всіх функцій мови, ошляхетнює стосунки між людьми, сприяє підвищенню загальної культури особистості та суспільства в цілому. Через культуру мовлення відбувається культивування самої мови, її вдосконалення.

Проблема культури мовлення проявляється в таких основних аспектах: нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність мовлення. Нормативність - це дотримання правил усного і писемного мовлення: правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, тексту тощо. Нормативність - це, так би мовити, «технічна» сторона мовлення, дотримання загальноприйнятих стандартів. Мова наша багата, їй властива розвинена синоніміка та варіантність на фонетичному, лексичному і граматичному рівнях. Наше завдання - розвинути в собі здатність оптимального вибору мовних засобів відповідно до предмета розмови, співробітника, мовленнєвої ситуації.

Умій слухати себе та інших з погляду нормативності. Будь вдячний тому, хто виправляє твої мовленнєві помилки. Свої ж зауваження, поради та рекомендації іншим роби тактовно, делікатно.

Естетичність мовлення - це реалізація естетичних уподобань мовця шляхом використання естетичних потенцій мови. Оптимально дібраний темп і звучність мовлення, уникнення нагромадження приголосних чи голосних, різноманітність синтаксичних конструкцій, доречність цитати чи фразеологізму, прислів'я чи приказки, тропів чи фігур, взагалі нестандартність мовлення - усі ці та інші резерви мови засоби неструктурної естетики роблять мовлення естетично привабливим. І навпаки. Культура мовлення суспільства - це чи не найяскравіший показник стану його моральності, духовності, культури взагалі. Словесний бруд, що заполонив мовлення наших співгромадян, мовленнєвий примітивізм, вульгарщина - тривожні симптоми духовного нездоров'я народу.

Експериментально доведено, що грубе слово як негативний подразник діє кілька секунд, але реакція на нього триває декілька годин і навіть днів. Як наслідок - порушення нервової та серцево-судинної діяльності людини, її хвороба, а іноді й смерть. Тому висока культура мовлення - це не інтелігентська забаганка, а життєва необхідність для народу.

Поліфункціональність мовлення - це забезпечення застосування мови в усіх перелічених аспектах, у кожній сфері спілкування. Коли ж людина поставлена через необхідністю вживати слова іншої мови, то є підстави говорити хіба що про культуру суржику. А саме в такій ситуації опиняються зараз мовці в технічній, виробничій, діловій та деяких інших сферах.

Культура мовлення несумісна з багатослів'ям, словоблуддям, фальшивою патетикою, славослів'ям. Шляхи підвищення особистої культури мовлення різноманітні.

Плекання культури мовлення - обов'язок кожного. Для багатьох категорій мовців воно входить у професійні обов'язки. Це освітяни, працівники культури, державного апарату, засобів масової інформації, духовенство.

Рідне слово є важливим засобом виховання людини. Відомий український педагог В. Сухомлинський писав: «Мова - це віконця, через які дитина бачить світ». Видатний учитель вважав, що мова є складовою духовної культури дитини та її культури мови зокрема: «Багата мова - багатий духовний світ, розвинуте почуття краси слова - висока моральна культура. Убогість слова - це убогість думки, а убогість думки веде до моральної, інтелектуальної, емоційної, естетичної товстошкірості» [89, 507].

Якби дитина, навчаючись говорити змалку, розвиваючи своє мовлення в дитячому садку, оволодіваючи мовою в школі, постійно чула правильну, літературно-нормативну вимову, просто відпала б проблема неграмотності (залишилися б лише поодинокі випадки індивідуальної низької грамотності).

Безперечно, дбання про високу культуру мовлення в школі є професійним обов'язком передовсім учителя початкових класів. Саме він повинен дати зразок змістовного, точного, виразного та емоційного, бездоганно грамотного мовлення.

З часу виникнення педагогіки як науки вимоги до вчительського мовлення неодноразово перебували в центрі уваги дослідників. Розробляючи теорію методів навчання, Я. Коменський приділяв особливу увагу словесним методам. Їх цінність він вбачав у тому, що вони активізують дитяче мислення й мовлення, підтримують увагу, сприяють успішному засвоєнню учнями зразків дій (читання, письмо, малювання тощо). Необхідною умовою реалізації всіх цих завдань є, на думку великого педагога, досконале вчительське мовлення. Саме на нього розраховував Я. Коменський, коли писав: «Нехай учитель змушує дітей наслідувати те, що він говорить, нехай він звертає увагу на те, як вони наслідують, і нехай того, хто помиляється, він відразу виправляє» [44, 126].

Творчий розвиток ідей видатного педагога минулого бачимо в численних працях К. Ушинського. Класифікуючи методи навчання, він зіставляв результативність використання вчителем бесіди й розповіді на уроці, віддаючи перевагу діалогові. При побудові запитань для бесіди вчений радить чітко продумувати їх зміст і логіку, ясно й зрозуміло формулювати. Педагог вважав, що бесіда має бути фронтальною.

К. Ушинським визначено основні вимоги до зв`язного викладу, а саме: усна розповідь вчителя повинна бути недовгою і обов`язково доступною для дитячого сприймання, а головна думка має легко визначатися учнями. Текст повідомлення, якщо він узятий з наукового джерела, повинен трансформуватися вчителем так, щоб учні відчували живе слово, а не «чужу фразу» [94, 213].

Отже, заслугою К. Ушинського є глибоке усвідомлення ним ролі вчительського мовлення в навчально-виховному процесі, визначення основних вимог до нього, а також розробка конкретних методичних рекомендацій щодо користування бесідою й розповіддю як основними словесними методами навчання молодших школярів. Знання, на думку видатного вченого, треба доводити до свідомості учня, а для цього необхідна жива мова вчителя, його вміння захопити, зацікавити, змусити розмірковувати. Мовлення вчителя, його ерудиція, вміння вчасно посилатися на яскравий переконливий факт, скористатися прислів`ям, приказкою, іноді вдалим жартом, а там, де потрібно, показати, як досліджуване мовне явище застосовується на практиці, навести приклади.

Професійне мовлення вчителя початкових класів перебувало в центрі уваги послідовників К. Ушинського - М. Бунакова, В. Вахтерова, В. Водовозова, Д. Тихомирова та ін., які поділяли погляди видатного педагога щодо необхідності досконало володіти навчальним діалогом. Заслуговує на увагу їхня спроба визначити основні якості вчительського мовлення, які узагальнено можна подати так: доступність, варіативність, ясність, простота, точність, логічність, емоційність.

Про якості вчительського мовлення свого часу говорив і Л. Толстой. Спираючись на власні педагогічні спостереження, найближче підійшовши до визначення стилістичної вправності, він справедливо відзначав: «Чим легше вчителю вчити, тим важче учням учитися. Чим важче вчителю, тим легше учням» [91, 341]. Вчений зазначає, що вчителеві необхідно суворо і вимогливо підходити до відбору лексичних засобів для повідомлення чи пояснення на уроці, уникати «незрозумілих слів,… знаходити слова простіші і доступніші» [91, 340].

Отже, аналіз поглядів видатних педагогів і методистів минулого дає підстави зробити висновки про те, що прогресивна наука завжди обстоювала думку про важливу соціальну значущість діяльності вчителя початкових класів і ставила високі вимоги до його підготовки - теоретичних знань та практичних умінь. На одному з перших місць було володіння професійним мовленням.

Поняття «вчительська мова» у вітчизняній науковій літературі вперше знаходимо в розвідці «Мова вчительська на Кам `янеччині» (1926 рік) В. Зборовця [34, 116].

У цей же час видатні педагоги (А. Макаренко, С. Шацький та ін.) здійснювали пошук шляхів удосконалення професійної майстерності вчителя, наголошували на необхідності високої культури його мовлення. Хоча вміння володіти усним словом не завжди виділялось як обов`язкове, все ж А. Макаренко наполегливо рекомендував особливо молодим учителям самовдосконалюватись у цьому напрямку. Він пропонував проводити етюдні роботи з метою оволодіння словесною майстерністю, культурою поведінки та спілкування з аудиторією. Адже без цих знань і вмінь «жоден вихователь не може бути хорошим вихователем, не може працювати, тому що … він не може розмовляти з дитиною, не знає, в яких випадках як треба говорити» [60, 152].

Надзвичайно великого значення надавав слову вчителя В. Сухомлинський: «В руках вихователя слово - такий же могутній засіб, як музичний інструмент в руках музиканта, як фарби в руках живописця, як різець і мармур в руках скульптора» [88, 160]. Культура слова, за В. Сухомлинським, виховує емоційну культуру, яка впливає на загальну поведінку людини. Педагог прагнув того, щоб «це життєдайне джерело - багатство рідної мови - було відкрите для дітей з перших кроків їхнього шкільного життя», домагався, щоб «діти відчували красу слова, дбали про його чистоту» [87, 202].

В. Сухомлинський закликає вчителів бути надзвичайно обережними, «щоб слово не стало батогом, який, торкаючись ніжного тіла, обпалює, залишаючи на все життя грубі рубці. Слово оберігає душу… тільки тоді, коли воно правдиве і йде від душі вихователя, коли воно позбавлене фальші, упередженості…» [86, 509].

Більшість рекомендацій стосовно вироблення цінних якостей вчительського мовлення не втратила свого значення і сьогодні.

Кожен учитель повинен володіти здоровим, неупередженим відчуттям мови (без архаїзаторства, примітивізму, пуризму), постійно стежити за змінами, які відбуваються в нормах вимови, наголошування, слововживання у зв'язку з глибшим вивченням загальнонародної мови, тенденцією до взаємозбагачення національних мов, вирівнюванням діалектів.

Готуючись до будь-якого уроку (а не лише до заняття з української мови та читання), треба не лише продумувати його зміст, порядок викладу, пояснення матеріалу, але - й це надзвичайно важливо - мовне оформлення: як, якими словами передати дітям потрібну навчальну інформацію.

Формуючи культуру мовлення учнів, педагог звертає їхню увагу на виразність, правильність, логічність мовлення, вміння користуватися мовностилістичними засобами, бачити красу живого народного слова та водночас уникати помилок, пов'язаних з негативним впливом просторічної, діалектної лексики, жаргонізмів, суржику тощо. Учитель насамперед повинен дбати про чистоту мовлення. Розглянемо докладніше цей термін.

Комунікативна якість мовлення - його чистота - отримує визначення й може бути описана на базі співвідношення мовлення з літературною мовою та моральною стороною нашої свідомості. За визначенням Б. Головіна, чистим ми називаємо таке мовлення, в якому немає чужорідних літературній мові елементів (передусім слів і словосполучень) і немає елементів мови, що відмітаються моральними нормами [22, 166]. Українське суспільство зацікавлене в здійсненні широкої системи освітніх і виховних заходів, метою яких є розвиток загальної та мовленнєвої культури людини, зокрема викорінення з мови людей мовних засобів, які руйнують її чистоту.

Які ж це засоби? На думку Б. Головіна, це територіальні та соціальні діалектизми, варваризми, вульгаризми, слова-паразити, а також канцеляризми (при вживанні у нетипових для них стилях мови) [22, 167].

Нам би хотілося доповнити точку зору цього дослідника. Чистота мовлення виявляється, на наш погляд, у трьох аспектах:

1. В орфоепії - правильна літературно-нормативна вимова, відсутність інтерферентних явищ, так званого акценту;

2. У слововживанні - відсутність позалітературних елементів: діалектизмів, вульгаризмів, канцеляризмів, плеоназмів, макаронізмів, штампів, слів-паразитів;

3. В інтонаційному аспекті - відповідність інтонації змістові та експресії висловлення, відсутність брутальних, лайливих, лицемірних ноток.

Але одразу зауважимо, що, як слушно зазначає А. Коваль, боротьба за чистоту, за культуру мови не повинна зводитися до дистилювання її, до повної «стерилізації» [42, 21]. А такі спроби, на жаль, подекуди є. Побоюючись індивідуальних авторських особливостей, своєрідності авторської мови, деякі редактори намагаються «переганяти» її через «Український правопис» та українсько-російські і російсько-українські словники, вважаючи все, чого нема в названих книгах, відхиленням від літературної норми. Тому, не відмовляючись від боротьби із засміченням мови, ми повинні свідомо ставитись і до небезпеки «пуризму» - невмотивованої причепливості до окремих мовних явищ. «Пуризм» і справжня боротьба за чистоту і виразність мови несумісні. Боротьба за чистоту мови передбачає розвиток і вдосконалення мови на широкій народній основі. А «пуристи» борються насамперед проти всього незвичного для них, не вживаного ними, без урахування того, яке місце в загальнонародній мові це мовне явище посідає і яку роль воно відіграє в тому чи іншому художньому творі [42, 22].

У наш час найголовнішими недоліками мовлення учнів є використання жаргонізмів (зокрема молодіжного сленгу) та територіальних діалектизмів. Обидва явища мають яскраво виражений психологічний аспект. «Жаргон - суперечливе мовне явище. Він захоплює дітей своєю експресивністю, незвичайністю, несхожістю на унормоване мовлення. Багато спеціалістів розглядають жаргон як засіб самоутвердження дітей, своєрідну «дитячу хворобу», яка охоплює кожне покоління й поступово зникає. Дехто бачить у жаргонах важку мовну хворобу, з якою слід наполегливо боротися» [25, 147].

Як указує О.Бєляєв, хоча виділення діалектної лексики для вчителя не є особливо важким, про що свідчить нечасте її використання без спеціального стилістичного мотивування, однак наявність її в мовленні учнів говорить про певні недоліки в роботі вчителя, спрямованої на підвищення культури мовлення [7, 43]. І основна прогалина в цьому пов'язана, очевидно, не стільки з тим, що школяр не відчуває недопустимості вживання того чи іншого слова, скільки в тому, що він не володіє основними знаннями про межі літературної мови, про місце, яке займають діалектизми в системі лексики. Тільки усвідомлення того, що мовлення, наповнене територіальними та соціальними елементами, є свідченням мовної неграмотності та низької загальної культури може стати важливим стимулом для роботи школярів над своїм мовленням.

При цьому у формуванні мовленнєвої культури школярів в умовах діалектного оточення доречною є проблема стосунків між учителями та учнями не як протилежних полюсів, а як взаємодоповнюючих елементів одного цілісного механізму в навчально-виховному процесі. Школярі не повинні бути об'єктом навчання й виховання. Такий підхід, як зазначає К. Климова, порушує принцип спільності їхньої праці. «Важливим є принцип максимуму того, кого навчають. Під цим принципом ми розуміємо таку організацію навчально-виховного процесу, коли навчання органічно перетворюється на самонавчання, а виховання - на самовиховання» [39, 182]. Під час навчання відбувається внутрішня перебудова особистості, яка розвиває мотивацію до пізнання, коригує ставлення до себе й інших. Учень помічає помилки не тільки в чужому мовленні, а й у своєму, зокрема діалектизми та суржик, хоча це надзвичайно важко, бо мовленнєва прив'язаність - «рефлекс материнської говірки» (термін Т. Назарової) - дуже велика.

Висока культура мовлення немислима без дотримання так званого мовленнєвого етикету, що полягає в умінні уважно, з цікавістю слухати співрозмовників, нікого не перебиваючи, тактовно включатися в розмову, докладно та зрозуміло висловлюватися. Й у цьому знову найпершим взірцем є учитель. Саме він повинен своїм прикладом дати дітям уявлення про мовленнєвий етикет.

Слід наголосити на тому, що рівень мовленнєвої культури можна набагато підвищити за умови безперервного навчання. Бо справжній учитель - це завжди учень. Потрібно постійно збагачувати й оновлювати власні знання з предмета, вдосконалювати мовлення, підвищувати його культуру.

До вчителя здавна ставилися особливі вимоги, які сформулював ще, зокрема, український письменник і педагог О. Духнович:

«1. Той, хто бажає вчити, повинен мати справжнє покликання до цієї служби.

2. Повинен мати добрі і правильні знання й відомості з того предмета, який хоче викладати іншим.

3. Повинен мати чистий і непорочний норов і процвітати доброчесностями.

4. Повинен бути вже від природи лагідним, поважним, з благородним характером муж.

5. Повинен учнів своїх любити, їхню любов також до себе заслужити.

6. Від природи треба йому володіти легким, зрозумілим способом викладати.

7. Повинен мати потрібні засоби для навчання і наставляння.

8. Повинен добрий порядок поважати» [103, 371].

Додамо:

9. Повинен досконало володіти мовою, щоб навчити своїх вихованців говорити точно, логічно, чисто, доречно, виразно, гарно (багатою, різноманітною, але небагатослівною мовою, образно й емоційно).

Мовлення вчителя повинно відзначатися такими ознаками:

· виразність - змістова, інтонаційна (й експресивна), візуальна;

· правильність - орфоепічна, граматична, орфографічна, пунктуаційна;

· чистота - що не допускає ультрапуризму (словникового, стильового чи колоритного), штучності, фальшивого професіоналізму;

· лаконізм - при збереженні змістової вичерпності, різноманітності засобів для висвітлення теми.

Такий учитель виховає учнів, які усвідомлюватимуть, що людина, байдужа до власної мови, - «дикун», і що культура людини - це і культура її мовлення, що культура спілкування - це не лише власне добре мовлення, а й уміння вислуховувати співбесідника, етика спілкування засобами мови, і що міміка, жести (в тому числі поза), інтонація мовлення - теж засоби комунікації, які часом володіють більшою силою впливу, ніж слово. І ще усвідомлюватимуть, що спеціаліст за освітою, який робить граматичні й стилістичні помилки, не може бути справжнім спеціалістом, бо що нечітко уявляєш, то нечітко і висловлюєш, а неясно висловлюєш, бо неясно мислиш. Мова - засіб набуття і передачі знань, умова життя нації.

Шляхів до мовної досконалості безліч. Але всі вони починаються з любові до рідної мови, бажання майстерно володіти нею, з відчуттям власної відповідальності за рідну мову.

2. Психологічні особливості культури мовленнєвого спілкування в діяльності практичного психолога

мовлення психолог культура професіональний

Спілкування притаманне усім видам людської діяльності, але в роботі практичного психолога воно є фактором, що супроводжує всі форми його діяльності, перетворюється у професійну, функціональну категорію. Крім того, вміння спілкуватися для психолога входить в коло професійних умінь. Мовленнєве спілкування психолога є найвагомішою складовою і необхідною умовою його ефективної професійної діяльності. Тому кваліфікований фахівець має прагнути досягти найвищого ступеня психологічної культури, який обов'язково передбачає високий рівень професійних знань, а також, на нашу думку, культури мовленнєвого спілкування з клієнтом.

Проблемі дослідження спілкування, мовленнєвого спілкування присвячені праці М.М. Бахтіна, О.Г. Ковальова, О.Ф. Копйова, О.О. Леонтьєва, О.Р. Лурія, Т.М. Ушакової та багатьох інших. Однак проблема формування культури мовленнєвого спілкування майбутніх психологів майже не розглядалася у фаховій літературі ні як предмет спеціального теоретико-експериментального психологічного дослідження, ні як необхідна технологічно важлива складова ефективної професійної діяльності практичного психолога. Метою нашого дослідження є визначення особливостей культури мовленнєвого спілкування психолога з клієнтом, які забезпечували б ефективність його професійної діяльності.

У лінгвістичній літературі визначаються такі критерії культури мовлення:

- правильність висловлювання - дотримання мовних норм, правильним є мовлення, яке узгоджується з нормами мови;

- комунікативна доцільність висловлювання - недостатньо говорити або писати правильно, треба ще вміти стилістично правильно поєднувати слова і висловлювання, вживати їх у відповідних ситуаціях;

- точність висловлювання - точність у відображенні дійсності, точність висловлення думки у слові;

- логічність висловлювання - висловлювання повинно відображати логіку дійсності, логіку думки і характеризуватися логікою мовного висловлювання;

- ясність та доступність висловлювання - ясність досягається шляхом точного та однозначного використання слів, термінів, словосполучень, граматичних конструкцій; доступність - це здатність даної форми мовлення бути зрозумілою для адресата, зацікавити його;

- чистота мови - у мовленні не повинно бути сторонніх літературній мові елементів, або елементів, що не відповідають нормам моральності (діалектизми, просторіччя, вульгаризми та ін.);

- виразність мови - інформаційна (слухачів цікавить інформація, що повідомляється) та емоційна (слухачів цікавить спосіб викладання, манери виконання та ін.);

- різноманітність засобів висловлювання - використання великого обсягу лексичного запасу, великої кількості синонімів;

- естетичність мовлення - використання емоційно нейтральних слів замість слів та висловів, які здаються грубими або безтактними;

- доречність висловлювання - мовлення повинно бути відповідним до цілей та умов спілкування [3,4].

Звичайно, володіти цими критеріями культури мовлення повинен професіонал будь-якої галузі, але культура мовленнєвого спілкування психолога з клієнтом в процесі консультування має свої професійні особливості.

Розглянемо детальніше ці особливості. Психолог обов'язково ставить перед собою мету надати психологічну допомогу клієнту, що виявляється у його психологічному інформуванні. При цьому фахівець має дотримуватися комунікативної доцільності, зміст та форма його мовлення повинні диктуватися психологічною ситуацією клієнта, відповідати цілям та умовам спілкування. Практичний психолог, висловлюючи інформацію клієнту, повинен дотримуватися мовних норм, мати великий обсяг лексичного запасу, бути здатним до вироблення і формулювання значної кількості думок. Психологічна інформація повинна повідомлятися в адекватній формі для клієнта, з обмеженим використанням професійної термінології, передбачати зрозумілу для нього мову.

Специфічність культури мовленнєвого спілкування психолога у професійній діяльності полягає у тому, що психолог виступає тут як особистість, що має свою індивідуальність, свій понятійний апарат і повинен володіти багатьма мовними вміннями і навичками [1,2]. Клієнт, який звертається за психологічною допомогою, є психічно здоровою особистістю, зі своїми світоглядом, принципами, думками і поглядами, але має певні проблеми, спричинені психогенними факторами, і, які не спроможний вирішити самостійно. Психолог повинен у процесі консультативного контакту з клієнтом створити такий психологічний клімат, який сприяв би вільному протіканню спілкування, працювати не з ситуацією клієнта і не з її трансформацією, а з переживаннями, з системою цінностей, стосунків і станів людини. При цьому особистість клієнта для психолога є контролюючим центром у прийнятті будь-яких рішень. Так, К. Роджерс у своїх працях наголошував на відповідальності самого клієнта за свої дії і рішення. Консультант повинен розуміти клієнта, не нав'язувати йому свої думки і рішення, бо, навіть, прагнення зрозуміти людину, може мати терапевтичний ефект.

Головною особливістю спілкування психолог-клієнт - є його діалогічність. Проте культура мовленнєвого спілкування психолога передбачає не лише вміння вести діалог з клієнтом, а й орієнтацію на нього як на рівноправного партнера спілкування. Результати роботи з клієнтом значною мірою залежать від того, наскільки психолог зможе встановити ефективний контакт з клієнтом. На це вказують практично всі автори, які розглядали проблему психологічної допомоги [1, 2, 5, 8]. Мовленнєве спілкування психолога, з одного боку, має своєю метою внесення позитивних змін в особистість клієнта, що є кінцевим смислом діяльності психолога. З іншого боку, щоб спілкування мало терапевтичний ефект для клієнта, психолог повинен неодмінно враховувати індивідуальні особливості живої людини з її неповторною історією, внутрішнім світом, невизначеністю та щодо якої (аби консультативний контакт був можливий) психолог не може зайняти іншої позиції, крім прийняття. Звідси випливає, що двоїстість і суперечність - необхідні компоненти діяльності психолога. І ця суперечність, як зазначає О.Ф. Копйов, не може бути розв'язана в межах монологічного терапевтичного контакту [5].

Діалогічність спілкування передбачає вільне входження до нього. Психолог, будучи готовим до діалогу, спонукає до нього клієнта, але при цьому його позиція - позиція естетичної позазнаходимості (О.Ф. Копйов) - характеризується чітким відчуттям між своєю активністю і активністю клієнта, розумінням об'єктивної обмеженості своїх можливостей, диференційованою реакцією на спрямування волі клієнта. Для психолога важлива не стільки та конкретна форма, в якій виявляється в даний момент самовизначення клієнта, значення слів, скільки загальний, сумарний вектор його волі в ситуації консультування - його діалогічна інтенція [5].

Також мовленнєве спілкування з клієнтом повинно бути емпатійним. Емпатія - основний метод у роботі практичного психолога, коли він і його клієнт зливаються у єдине психічне ціле. Психолог має у процесі консультування ніби проникнути у світ клієнта настільки глибоко, щоб зрозуміти його зусилля, спрямовані на подолання проблемної ситуації, або знайти можливість зробити свою участь у вирішенні цієї проблеми вагомою та суттєвою. Р. Мей зазначає, що клієнт в такій ситуації перекладає свою проблему на психолога і той приймає на себе половину її тягаря, тоді як клієнт одержує від консультанта велику підтримку у боротьбі зі своїми труднощами, заряжається від нього психологічною стійкістю, мужністю та силою волі [6].

Щоб допомогти клієнту зрозуміти себе, свої почуття, переживання, необхідно дати йому можливість висловити свою проблему, подивитись на неї ніби «зі сторони». Це головний момент у процесі консультування, якому треба надавати більшість часу. Під час висловлювання клієнта психолог повинен бути уважним слухачем, зважувати кожне своє слово, тому що саме по собі проговорення клієнтом своєї проблеми перед об'єктивним і розуміючим психологом створює терапевтичний ефект на його психіку. Розуміння проблеми клієнтом значною мірою залежить від консультанта, який встановлює з ним емпатійний зв'язок. Консультант під час монологу клієнта повинен підвести його до проблеми і для того, щоб реагувати емпатійно, має з'ясувати для себе у чому ж головне повідомлення клієнта. За необхідності психолог з допомогою запитань має з'ясувати актуальні і потенційні можливості клієнта. Запитання повинні бути чіткі, лаконічні і зрозумілі для клієнта. Відповідаючи на них, клієнт аналізує свою поведінку і поведінку інших в своїй ситуації.

Важливе значення у культурі мовленнєвого спілкування психолога з клієнтом має вибір лексики фахівця. Він повинен обмежувати своє мовлення модальностями типу «трапилося», «турбує», «проблема», «труднощі», які можуть лякати клієнта, або зайвий раз нагадувати йому про його дискомфортний стан.

Для підтримки вербального контакту з клієнтом психолог може використовувати звертання до нього, які повинні бути спрямовані на встановлення з клієнтом довірливих та відвертих відносин (заохочування, похвала, вираження підтримки та ін.). Необхідність використання таких форм звертання виникає в різних ситуаціях: на початку зустрічі з клієнтом, щоб встановити контакт з ним і досягти його розслаблення; в ситуаціях, коли обговорюються досить важливі та інтимні події; коли клієнт чимось розчарований і плаче. Найбільш традиційною формою підтримки вербального контакту у спілкуванні є вираження згоди та схвалення, які має висловлювати психолог в той час, коли уважно слухає клієнта. Не так важливо в якій формі і в який момент прозвучить схвалення, але сам факт, що психолог не мовчить, киває, підбадьорює, погоджується, говорячи: «Так», «Звичайно», «Угу» сприяє виникненню у клієнта відчуття, що його уважно слухають, чують і розуміють. Фахівцю не слід нехтувати цими засобами, навіть якщо йому хочеться, по можливості, зберегти нейтральність власної позиції і не формулювати передчасних суджень.

Одним з важливих вербальних засобів, спрямованих на підтримку контакту, є використання імені клієнта [1]. Саме згадування імені людини зазвичай сприяє налагодженню контакту з ним, виникненню відчуття, що психолог орієнтований на нього, з повагою і розумінням його слухає. Якщо психологу необхідно зупинити його, допомогти сформулювати необхідну думку чи інше, звернення до клієнта на ім'я забезпечує уважне відношення до нього, більш довірливий та відвертий рівень спілкування.

Також важливим компонентом ефективної взаємодії консультанта з клієнтом є відповідність невербальних реакцій психолога вербальним. Невербальні реакції в меншій мірі, ніж вербальні, знаходяться під свідомим контролем людини. Практичному психологу необхідно під час спілкування з клієнтом дивитися на нього, а не в сторону, оскільки, інакше клієнт може подумати, що його неуважно слухають, але не слід нав'язувати погляд в очі клієнта, бо останньому від цього може стати незручно. Незалежно від ситуації погляд психолога повинен бути спокійним і доброзичливим, вираз обличчя і голос не повинні видавати розгубленість або сумніви, навіть якщо він це відчуває. Фахівець повинен слідкувати за позою свого тіла, тому що при глибокому залученні у розмову, клієнт, не усвідомлюючи цього, починає дзеркально відображати позу і поведінку психолога. Тому, якщо психолог напружений, відчуття напруги і невпевненості передається і клієнту, який несвідомо прийме позу, аналогічну позі психолога. Наявність такого контакту дає великі можливості для кваліфікованого спеціаліста, який у випадку закритості клієнта, може спробувати вплинути на нього, розслабившись і зайнявши більш зручну позу. Підсвідомо клієнт в тій або іншій мірі скоріше всього спробує повторити її.

Психологу необхідно обов'язково враховувати і той факт, що реакція клієнта на те, що він говорить, багато в чому пов' язана з тим, яким тоном з ним розмовляють. Тон фахівця повинен бути не просто доброзичливим, а відповідати тому, про що говориться. Зміна гучності та темпу голосу консультанта можуть також, як і зміна пози тіла, привести до покращення стану клієнта. Психологу необхідно слідкувати, щоб гучність і темп його голосу співпадали з гучністю і темпом голосу клієнта, що сприятиме спілкуванню «однією мовою».

У культурі мовленнєвого спілкування психолога з клієнтом важливим моментом є також уміння дотримуватися пауз. К. Роджерс, говорячи про значення паузи для роботи з клієнтом, підкреслював, що це вміння є одним із найважливіших професійних навичок [7]. Використовуючи паузи, фахівець дає можливість висловитись клієнту, стимулює його монолог. Наявність пауз у спілкуванні створює відчуття продуманості того, що відбувається, тому психолог не повинен поспішати задавати запитання, або коментувати те, що говорить клієнт.

Таким чином, можна зробити висновок, що лише враховуючи все зазначене, психолог може досягти високого рівня культури мовленнєвого спілкування у своїй професійній діяльності, що є необхідною умовою досягнення ефективності роботи з клієнтом. У спілкуванні з клієнтом фахівець повинен бути сконцентрованим на ньому, прагнути йому допомогти, керуючись лише його інтересами, уважно стежити за його емоційним станом, враховувати все, що відбувається в процесі спілкування, бути емпатійним, досягати діалогічності відносин, уважно слухати і чути клієнта, знати коли і як словесно його підтримати. Від професійних умінь психолога налагодити вербальний контакт з клієнтом залежить з якою легкістю клієнт позбавиться своїх проблем - знову стане впевненою у собі людиною, зуміє повністю відчути всі радощі життя і міжособистісного спілкування.

У фаховій літературі до цього часу немає практичної розробки проблеми формування культури мовленнєвого спілкування у діяльності майбутніх психологів. Це питання здається нам досить цікавим і ми плануємо надалі працювати над цією проблематикою.

Размещено на Allbest.ru