Синдром професійного вигоряння і його психотерапевтична корекція у медичного персоналу швидкої допомоги

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство охорони здоров'я України

Харківська медична академія післядипломної освіти

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук

19.00.04 - медична психологія

Синдром професійного вигоряння і його психотерапевтична корекція у медичного персоналу швидкої допомоги

Федак Богдан Степанович

Харків - 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківській медичній академії післядипломної освіти МОЗ України

Науковий керівник: доктор медичних наук, професор Михайлов Борис Володимирович, Харківська медична академія післядипломної освіти МОЗ України, кафедра психотерапії, завідувач кафедри.

Офіційні опоненти:

Доктор медичних наук, професор

Луценко Олександр Григорович, Харківська медична академія післядипломної освіти МОЗ України, кафедра сексології та медичної психології, професор кафедри;

Доктор медичних наук, професор

Пiдкоритов Валерiй Семенович, Державна установа «Інститут неврології, психіатрії та наркології АМН України», вiддiл клiнічної, соцiальної та дитячої психіатрії, завідувач відділу.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат психологічних наук, доцент Н.К. Агішева

1. Загальна характеристика роботи

психотерапевтичний синдром вигоряння

Актуальність теми. Проблема забезпечення населення високоякісною швидкою та невідкладною медичною допомогою в даний час має не лише медичне, але й загальносоціальне значення (П.В. Волошин, 1995; Б.В. Михайлов, О.І. Сердюк, А.О. Мартиненко, М.В. Маркова, 2000; Н.О. Марута, 2003; та ін.). В теперішній час в Україні спостерігається тенденція зростання розповсюдження соматичних захворювань. Серед них випереджальними темпами зростають серцево-судинні та судинно-мозкові захворювання. Особливо швидкими темпами збільшуються показники гострих станів, які потребують невідкладних медичних заходів і ургентної допомоги - інфаркт міокарду, мозковий інсульт. Відмічається зростання й інших груп патологічних станів, які потребують невідкладної допомоги - транспортний та побутовий травматизм, техногенні аварії, тощо (В.Ф. Москаленко, Н.Г. Гойда, О.К. Напрєєнко, 2001; В.І. Сухоруков, 2002; Н.О. Марута, 2002; Л.М. Юр'єва, 2002; О.І. Сердюк, 2003; О.С. Чабан, 2004; В.Д. Мішиєв, 2004; Л.Ф. Шестопалова, 2004; В.А. Абрамов, 2005; С.І. Табачніков, 2005; О.А. Панченко, 2005; А.В. Самохвалов, 2006; В.Л. Гавенко, 2007; Б. В. Михайлов, 2007; О.К. Напрєєнко, 2008; М.В. Маркова, 2008; Н.Г. Пшук, 2008; та ін.).

Все це обумовлює навантаження, що постійно зростає, на персонал бригад швидкої медичної допомоги. Крім того, на збільшення професійного навантаження накладаються негативні соціально-економічно детерміновані фактори. Це обумовлює розвиток так званого синдрому професійного вигоряння.

В останні роки особлива увага приділяється психологічному забезпеченню професійної діяльності. З'являється все більше робіт, спрямованих, насамперед, на вивчення соціальної та поведінкової професійної адаптації (С.И. Быков, А.Р. Назмутдинов, Е.А. Романов, 1998; І.М. Тихонська, Г.Д. Дарій, О.А. Добродняк, 2000; А.В. Абрамов, В.Л. Олефиренко, 2001; В.В. Кришталь, 2002; В.Л. Гавенко, Г.А. Самардакова, Г.М. Кожина, 2002; Л.М. Юр`єва, 2004; М.П. Беро, 2006; В.В. Чугунов, 2008; та ін.). Поряд з цим питання формування синдрому вигоряння у медичних працівників висвітлені не повно і не рівномірно, виходячи з розбіжностей професійно змістовного та організаційного навантаження.

Модель для розгляду функціональних порушень і дистресу, пов'язаних з професійною діяльністю, була запропонована в 1974 році разом з терміном «вигоряння», який описував стан крайньої втоми, деморалізації та розчарування у працівників психіатричних установ (R. De-Mercato, G. Cantello, U. Celentano, A. Romano, 1995; S.L. Cordes, T.W. Dougherty, М. Blum, 1997; та ін.). На сьогоднішній день в Міжнародній класифікації хвороб 10-го перегляду введена спеціальна діагностична рубрика - вигоряння (Z73.0).

Деякі дослідники вважають, що особистісні особливості набагато більше впливають на розвиток «вигоряння», ніж демографічні характеристики і фактори виробничого середовища (Oktay, 1992; C.R. Herrera, A.D. Frankos, I.I. Martin, 1996; Л.М. Юр'єва, 1999; 2001; та ін.).

Однак дотепер проблема оцінки патопсихологічних особливостей індивіда при відсутності особистісних порушень залишається мало розробленою, і практично не розробленим є вивчення особистісних особливостей медичного персоналу швидкої допомоги (Н. Мак-Вильямс, 1998; В.С. Підкоритов, 2003; О.Г. Луценко, 2005; Л.М. Юр'єва, 2006; та ін.). Усе вищесказане обумовило необхідність проведення даного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана відповідно до плану досліджень кафедри психотерапії Харківської медичної академії післядипломної освіти МОЗ України у межах науково-дослідної роботи «Вивчити сучасні клінічні прояви тривожно-депресивних розладів, патогенетичні механізми їх розвитку, та розробити критерії діагностики, прогнозу перебігу та принципи терапії і реабілітації», № Державної реєстрації 0105U002862.

Мета і задачі дослідження. Метою роботи є розробка системи психотерапевтичної корекції синдрому вигоряння у медичного персоналу швидкої допомоги на основі комплексної оцінки його феноменології і патопсихологічних механізмів формування.

Задачі дослідження.

Виявити розповсюдженість синдрому професійного вигоряння серед медичного персоналу швидкої допомоги.

Визначити феноменологічні варіанти синдрому вигоряння у медичного персоналу бригад швидкої допомоги.

Вивчити особистісні особливості персоналу швидкої допомоги з синдромом вигоряння.

Визначити стан емоційно-мотиваційної сфери у даного контингенту.

Виявити особливості соціального функціонування медичного персоналу швидкої допомоги з синдромом вигоряння.

Розробити систему диференційованої психотерапевтичної корекції, провести апробацію і комплексну оцінку її ефективності для даного контингенту.

Об'єкт дослідження - синдром професійного вигоряння у медичного персоналу швидкої допомоги.

Предмет дослідження - феноменологія, варіанти, патопсихологічні механізми формування синдрому вигоряння у медичного персоналу швидкої допомоги.

Методи дослідження. Динамічне спостереження містило в собі наступний комплекс досліджень: клінічне і клініко-психопатологічне спостереження співробітників швидкої допомоги, у ході якого оцінювався стан соматичної, неврологічної і психічної сфери; психодіагностичне дослідження з використанням опитувальника для виявлення вигоряння - MBI (Maslach & Jackson, 1986), методики діагностики рівня емоційного вигоряння В.В. Бойко, Мінесотського багатопрофільного особистісного опитувальника (ММРІ) в модифікації та адаптації Л.М. Собчік, 2002, опитувальника для дослідження акцентуйованих рис особистості (методика Леонгарда - Шмішека в адаптації В.М. Блейхера, 1970), методики діагностики особистісної мотивації до успіху Т. Елерса, методики діагностики особистісної мотивації до уникнення невдач Т. Елерса; соціально-психологічне дослідження з використанням методики діагностики рівня задоволеності основних потреб, шкали «Міжособистісної девіантності» (Bennett & Robinson, 2000), опитувальника Б. Кіллінджер; клініко-статистичний аналіз отриманих результатів.

Наукова новизна одержаних результатів. У роботі вперше здійснене комплексне клінічне, психодіагностичне і соціально-психологічне дослідження медичного персоналу швидкої допомоги з синдромом вигоряння. Вивчені і зіставлені особливості феноменології варіантів синдрому вигоряння та патопсихологічні механізми їх формування в залежності від ступеня вираженості синдрому вигоряння.

Виділені основні типи особистісних акцентуацій у співробітників швидкої допомоги з синдромом вигоряння, проведений їх порівняльний аналіз у досліджуваних групах.

Вивчено особливості соціального функціонування у співробітників швидкої допомоги з синдромом вигоряння.

Розроблена патогенетично обґрунтована система психотерапевтичної корекції відносно медичного персоналу швидкої допомоги з синдромом вигоряння, основними принципами якої є комплексність, етапність та індивідуалізація впливу.

Розглянуто ефективність системи психотерапевтичної корекції для підвищення готовності до реалізації адаптивного стилю поведінки у співробітників швидкої допомоги.

Практичне значення одержаних результатів.

В результаті проведених досліджень розроблені клінічні і патопсихологічні критерії діагностики варіантів синдрому вигоряння у медичного персоналу швидкої допомоги.

Виділені основні феноменологічні варіанти синдрому вигоряння у співробітників швидкої допомоги.

Надані характеристики, встановлена динаміка формування і визначені патопсихологічні механізми синдрому вигоряння у медичного персоналу швидкої допомоги.

Визначено зміст і послідовність психокорекційних заходів, які сприяють корекції синдрому вигоряння, нормалізації психічного стану персоналу і редукції клінічних проявів синдрому вигоряння як результату преформування паттерну психологічного реагування з дезадаптивного до адаптивного.

Отримані результати використовуються у міській лікарні швидкої та невідкладної допомоги ім. проф. О.І. Мещанінова; міському психоневрологічному диспансері № 3 м. Харкова, Харківському обласному психоневрологічному диспансері. Теоретичні положення знайшли відображення в навчальному процесі і лекційних курсах на кафедрах психотерапії та сексології і медичної психології Харківської медичної академії післядипломної освіти МОЗ України.

Особистий внесок здобувача. Автором самостійно проведене комплексне вивчення синдрому вигоряння у співробітників швидкої допомоги. Самостійно обстежений весь персонал, проведений аналіз і співставлення клінічних, патопсихологічних, соціально-психологічних даних. Проведена психотерапевтична корекція 84 співробітникам швидкої допомоги із синдромом вигоряння. Результати досліджень згруповані в таблиці й оброблені за допомогою методів математичної статистики.

Апробація результатів дисертації. Матеріали роботи доповідалися на IIІ Національному Конгресі неврологів, психіатрів і наркологів (Харків, 2007), ІІ з'їзді ВГО «Всеукраїнської Асоціації працівників швидкої, невідкладної медичної допомоги та медицини катастроф» (Київ, 2008), Всеукраїнській науково-практичній конференції з міжнародною участю «Гостра серцево-судинна патологія в клінічній практиці» (Харків, 2007); науково-практичних конференціях «Психотерапія, медична психологія і гранична психіатрія в системі надання медичної допомоги» (Харків, 2008), засіданнях Харківського психотерапевтичного товариства (2007, 2008, 2009).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 5 робіт, з них 3 - у фахових виданнях ВАК України. 3 роботи є самостійними.

Структура й обсяг дисертації. Основний текст дисертації викладений на 146 сторінках друкованого тексту. Дисертація складається з вступу, огляду літератури, п'яти глав власних досліджень, заключення, висновків, покажчика літератури, що містить 275 найменувань. Робота ілюстрована 28 таблицями, 4 малюнками.

2. Зміст роботи

Для виявлення наявності синдрому професійного вигоряння нами було обстежено 882 співробітника бригад швидкої допомоги (285 лікарів і 597 фельдшерів). Розподіл медичного персоналу за статтю, віком, та стажем роботи за спеціальністю представлено в табл. 1.

Таблиця 1. Розподіл медичного персоналу швидкої допомоги за статтю, віком та стажем роботи за спеціальністю (в % ± m)

Результати, отримані за допомогою опитувальника для виявлення вигоряння - MBI (Maslach & Jackson, 1986), свідчили про наявність синдрому вигоряння у 137 співробітників (15,53±1,22%), з них - 55 лікарів (19,30±2,34% від загальної кількості обстежених лікарів) і 82 фельдшерів (13,74±1,41% від загальної кількості відповідного персоналу). Таким чином, синдром вигоряння частіше реєструвався серед лікарів швидкої допомоги, ніж фельдшерів (p<0,05).

Аналіз розподілу медичного персоналу з синдромом вигоряння за статтю, віком та стажем роботи показав наступне. Більшість співробітників з синдромом вигоряння складають жінки (59,12±4,20%), але різниця з кількістю чоловіків не досягає статистичної значущості. Крім того, співвідношення кількості жінок і чоловіків у лікарів як в цілому, так і серед осіб з синдромом вигоряння було аналогічним, у фельдшерів відносна кількість чоловіків з синдромом вигоряння була значуще більшою, ніж в цілому серед працюючих (p<0,01).

Більшість медичного персоналу з синдромом вигоряння знаходилася в віці від 31 до 50 років (63,61±4,11%), при цьому розподіл персоналу за віком не мав статистично значущих розбіжностей з групою працюючих в цілому, за винятком осіб віком до 30 років.

Переважна більшість осіб із синдромом вигоряння мала стаж роботи за спеціальністю понад 10 років (67,15±4,01%, p<0,001), але це співпадало із загальним розподілом персоналу за стажем роботи серед усіх працюючих. За цим показником розбіжності були виявлені серед осіб із стажем роботи до 3 років - лише 2,19±1,25% співробітників з синдромом вигоряння при 14,97±1,20% серед всього персоналу (p<0,001).

Подальше комплексне динамічне дослідження проведено 137 співробітникам швидкої допомоги, у яких було виявлено синдром вигоряння. Вік обстежених коливався від 25 до 55 років. Кількість чоловіків склала 40,88±4,20%, жінок - 59,12±4,20%. Розподіл на клінічні групи здійснювався відповідно до класифікації синдрому вигоряння за ступенем тяжкості за В. В. Бойко (табл. 2).

В першу групу увійшло 22 особи (16,06±3,14%), у яких симптоми вигоряння були вираженими і практично декомпенсованими (ІІІ ступінь, фаза «виснаження»). Основними проявами були емоційний дефіцит та емоційна відстороненість. Домінували скарги на почуття внутрішньої спустошеності, втрату сенсу життя, апатію. Періодичне відчуття нісенітності життя, власної марності породжувало стан тривожності, пригніченості. Характерним було звуження кола інтересів, зниження мотивації до праці, професійна ригідність, обмеження або неможливість соціальних контактів. Приєднувалися скарги психосоматичного та іпохондричного характеру.

Таблиця 2. Розподіл медичного персоналу швидкої допомоги за ступенем синдрому вигоряння

До другої групи були віднесені 74 особи (54,01±4,26%), у яких діагностувався синдром вигоряння ІІ ступеня вираженості, частково компенсований різними неадаптивними способами (фаза «резистентності»). Провідними симптомами були неадекватне вибіркове реагування та емоційно-моральна дезорієнтація. Типовими були скарги на втрату бажань та прагнень. Турбувало зниження працездатності, уваги, втомлюваність, почуття внутрішньої напруги, тривожності, невпевненості. Однак ці емоційні прояви відрізнялися нестійкістю, динамічністю і супроводжувалися спробами їх компенсації. В результаті цих спроб були сформовані дезадаптивні способи зняття стресу, що в даній групі приводило до часткової редукції професійних обов'язків.

В третю групу увійшла 41 особа (29,93±3,91%) з невираженою, «стертою», значною мірою компенсованою картиною синдрому вигоряння (І ступінь, фаза «напруги»). Для цих співробітників була характерною швидка втомлюваність і виснаженість. До кінця робочого дня знижувалася пам'ять, увага, працездатність в цілому. З'являлася пригніченість настрою, немотивована агресивність, емоційна лабільність, що також відображалося у дратівливості та неуважності в роботі. Песимістичне відношення до оточення обмежувалося, переважно, зоною власної професійної діяльності і актуальною ситуацією на роботі. Однак всі ці прояви достатньо швидко компенсувалися нічним відпочинком та/або переключенням до інших, непрофесійних, видів діяльності (спорт, хобі, спілкування з сім'єю, друзями, тощо).

Контрольну групу склали 40 співробітників бригад швидкої допомоги без ознак синдрому вигоряння (17 лікарів і 23 фельдшери).

Комплексна оцінка стану емоційної, когнітивної та соматовегетативної сфер обстежених дала можливість виділити певні феноменологічні варіанти синдрому професійного вигоряння (табл. 3).

Астено-іпохондричний варіант діагностувався у 63 співробітників (45,99±4,26%) і характеризувався різноманітними соматовегетативними проявами. При цьому власне вегетативний компонент був виражений значно менше: на перше місце виступали різні сенсопатії - психалгії, парестезії і, рідше, сенестопатії. На цьому фоні відмічалися думки про можливість розвитку нез'ясованого соматичного захворювання. Персонал з наявністю цього варіанту синдрому вигоряння використовував службові зв'язки для чисельних інструментальних досліджень поліорганного характеру.

Таблиця 3. Розподіл варіантів синдрому вигоряння у медичного персоналу швидкої допомоги (в % ± m)

Астено-субдепресивний варіант був виділений у 27 співробітників (19,71±3,40%). Провідне місце займав знижений фон настрою з періодично виникаючими компонентами переживання туги або тривоги. На відміну від класичної депресії не спостерігалося «світлого проміжку» у другій половині дня, а негативна афективна симптоматика корелювала з втомлюваністю. На фоні песимістично-негативного світосприйняття спостерігалася фрустрація від недореалізації професійних можливостей. Самооцінка у всіх випадках була достатньо високою, часто з елементами переоцінки. Також на відміну від власне депресії ідей власної малоцінності та самоприниження не відмічалося.

Соматовегетативний варіант реєструвався у 20 обстежених (14,60±3,02%). Найбільш характерними були соматовегетативні компоненти - тахікардія, мігруючі алгічно-парестетичні феномени, гіпергідроз та ін. на фоні тривоги. Відмічався чіткий взаємозв'язок виникнення та посилення симптоматики з емоційно значущими ситуаціями, напруженими міжособистісними взаємостосунками.

Астено-обсесивний варіант, виділений у 18 осіб (13,14±2,89%), характеризувався переживанням нав'язливих сумнівів в будь-якому компоненті професійних дій. У більшості з них вдавалося ідентифікувати фактор психогенної фіксації. На відміну від власне обсесивно-компульсивного розладу обсесії зосереджувалися, як правило, в професійній площині.

Для істероформного варіанту, виділеного у 9 осіб (6,56±2,12%), характерними були часті виражені експресивно-афективні реакції, переважно ситуаційно обумовлені. Інтенсивність, тривалість і полярність афекту в більшості випадків корелювали із зовнішньою ситуацією та мали тією чи іншою мірою елементи демонстративності, театральності.

Розподіл виділених варіантів мав особливості в досліджених групах. Так, найбільш розповсюдженими серед медичного персоналу 1-ї групи були астено-іпохондричний (50,00±10,66%) та соматовегетативний (40,91±10,48%) варіанти синдрому вигоряння. У більшості (64,86±5,55%) співробітників 2-ї групи був виявлений астено-іпохондричний варіант, також були представлені усі виділені типи, за винятком істероформного. В 3-й групі не зустрічався соматовегетативний варіант, найбільш розповсюдженими були астено-субдепресивний (53,66±7,79%) та істероформний (21,95±6,46%) варіанти. Розбіжностей між розподілом варіантів синдрому вигоряння у лікарів та фельдшерів не виявлялося.

Психодіагностичне дослідження дозволило виявити низку особистісних особливостей, які беруть участь у формуванні синдрому вигоряння.

За даними методики MMPI у 17 співробітників 1-ї групи (77,27±8,93%) відмічався тип профілю, в якому основне значення мали підвищення показників за шкалами: 7-ю (тривожності), 2-ю (песимістичності), 8-ю (індивідуалістичності) та 0-ю (соціальної інтроверсії). Це свідчило про наявність підвищеної тривожності, схильності до страхів та безпричинної стурбованості чисельними проблемами, а також про зниження настрою. Стиль спілкування визначався як поступливий, спрямований на уникання конфліктів і відмову від задоволення власних інтересів заради інших з вираженою тенденцією проявляти делікатність в конфліктних ситуаціях.

В 2-й групі у більшості обстежених (54 особи, або 72,97±5,16%) був виявлений тип профілю, який характеризувався підвищенням показників за шкалами емоційної лабільності (3-я), імпульсивності (4-а) і зниженням показників за шкалою песимістичності (2-а). Це свідчило про сполучення нарцисичного компоненту з імпульсивністю, а також про егоцентризм, відгородженість, зосередженість співробітників на собі та власних почуттях.

У 31 співробітника 3-ї групи (75,61±6,71%) було виявлено профіль особистості, який характеризувався підвищенням показників за шкалами песимістичності (2-а), тривожності (7-а), соціальної інтроверсії (0-а) і зниженням показників за шкалою оптимістичності (9-а). Це свідчило про наявність у цих обстежених вираженої емоційної напруги, тривожності, помисливості, уникання конфронтації та ситуацій можливої невдачі, стриманості в проявах соціальної активності.

У більшості співробітників контрольної групи особистісний профіль був лінійним з врівноваженістю шкал в межах до 60 балів. В цілому обстежені цієї групи відрізнялися помірно вираженою потребою в самореалізації, достатнім самоконтролем, який забезпечував дотримання нормативних вимог середовища, відсутністю внутрішньої напруги.

Питома вага співробітників бригад швидкої допомоги з синдромом вигоряння з наявністю акцентуацій, виявлених за допомогою методики Леонгарда - Шмішека, була значно більшою, ніж співробітників контрольної групи (відповідно 62,77±4,13% і 22,50±6,60%, p<0,001). Найбільш розповсюдженими серед співробітників з синдромом вигоряння в цілому були дистимічний (16,06±3,14%), циклотимічний (15,33±3,08%) і афективно-екзальтований (11,68±2,74%) типи акцентуацій.

Розподіл типів акцентуацій в групах досліджених також мав особливості (табл. 4). Так, у більшості персоналу 1-ї групи (90,91±6,13%) виявлялися ті чи інші типи акцентуацій характеру, що було значуще більше, ніж у персоналу 2-ї та 3-ї груп (в обох випадках p<0,001). При цьому найбільш поширеними в 1-й групі були емотивна (36,36±10,26%) та дистимічна (22,73±8,93%) акцентуації.

Таблиця 4. Розподіл типів акцентуацій у персоналу швидкої допомоги

(за методикою Леонгарда - Шмішека, в %m)

Для співробітників 2-ї групи характерними були циклотимічна (18,92±4,55%) і афективно-екзальтована (16,22±4,29%) акцентуації. В 3-й групі біля третини (29,27±7,11%) співробітників мали дистимічний тип акцентуації.

При дослідженні рівнів мотивації до успіху та до уникання невдач (за допомогою методики діагностики особистісної мотивації до успіху Т. Елерса та методики діагностики особистісної мотивації до уникнення невдач Т. Елерса відповідно) були отримані наступні результати. В цілому більше половини обстежених мали високі (в т.ч. дуже високі) рівні мотивації - до успіху - 61,31±4,16% співробітників, до уникання невдач - 54,01±4,26%. Однак така тенденція розподілу спостерігалася лише у 3-й групі обстежених (63,42±7,52% співробітників з високими і дуже високими рівнями мотивації до успіху і 75,61±6,71% співробітників з високими і дуже високими рівнями мотивації до уникання невдач).

У 2-й групі при аналогічних показниках високих і дуже високих рівнів мотивації до успіху (70,27±5,31%) більшість обстежених мали середні (51,35±5,81%) і помірно високі (21,62±4,79%) рівні мотивації до уникання невдач.

В 1-й групі спостерігалася протилежна тенденція - при високих (22,73±8,93%) та дуже високих (59,09±10,48%) рівнях мотивації до уникання невдач більшість співробітників відрізнялася низькими (40,91±10,48%) та середніми (31,82±9,93%) рівнями мотивації до успіху.

В контрольній групі більшість респондентів мали помірні (40,00±7,75%) та помірно високі (42,50±7,82%) рівні мотивації до успіху, помірні (52,50±7,90%) рівні мотивації до уникання невдач.

Окрім аналізу розподілу співробітників за статтю, віком та стажем роботи за спеціальністю, нами був проведений аналіз соціального функціонування медичного персоналу швидкої допомоги із синдромом вигоряння.

На момент обстеження більшість обстежених як основної, так і контрольної груп, були одруженими (відповідно 63,50±4,11% і 67,50±7,41%), лише незначна частина (відповідно 13,87±2,95% і 15,00±5,65%) перебувала в розлученні. Статистично значущих розбіжностей між досліджуваними групами за сімейним статусом виявлено не було.

Дані, отримані за допомогою методики діагностики рівня задоволеності основних потреб, виявили наступні закономірності (табл. 5).

Таблиця 5. Розподіл рівнів задоволеності основних потреб у медичного персоналу швидкої допомоги

Рівень задоволеності більшості досліджуваних потреб у співробітників 1-ї групи знаходився, переважно, в зоні часткової незадоволеності (від 50,00±10,66% у визнанні до 81,82±8,22% у матеріальних потребах). При цьому більше половини співробітників (54,55±10,62%) вказували на задоволеність в самовиявленні, що було значуще частіше, ніж в 2-й та 3-й групах (p<0,05).

Більш за все відмічали незадоволеність співробітники 2-ї групи (від 47,30±5,80% в матеріальних потребах до 60,81±5,67% - в соціальних). При цьому потребу у самовиявленні оцінювали як частково незадоволену 41,89±5,74% респондентів цієї групи.

У 3-й групі при наявності незадоволеності у самовиявленні у 68,29±7,27% співробітників біля половини (46,34±7,79%) відмічали задоволеність в соціальних (міжособистісних) потребах.

Співставлення рівнів задоволеності в основних потребах основної та контрольної груп показав, що більшість співробітників без синдрому вигоряння були задоволені потребами в безпеці (75,00±6,85%), соціальними потребами (77,50±6,60%), потребами у визнанні (80,00±6,32%). Відповідні показники в основній групі склали 15,33±3,08%, 27,01±3,79%, 16,06±3,14%, що було значуще меншим, ніж в контрольній групі (у всіх випадках p<0,001). Задоволеність у самовиявленні відмітили лише 47,50±7,90% співробітників контрольної групи, однак це також було частіше, ніж серед співробітників з синдромом вигоряння (24,82±3,69, p<0,01). Не виявлялося статистично значущих розбіжностей між задоволеністю в матеріальних потребах (відповідно 6,57±2,12% і 17,50±6,01% в основній та контрольній групах, p>0,05).

Дослідження, проведене за допомогою опитувальника Б. Кіллінджер, виявило наявність працеголізму у 7,50±4,16% співробітників контрольної групи. Це було менше, ніж серед співробітників основних груп, але статистичної значущості ці розбіжності досягали лише з 3-ю групою (p<0,001). Слід зазначити, що в групі співробітників з І ступенем синдрому вигоряння реєструвалася максимальна кількість осіб з наявністю працеголізму - 70,73±7,11%, що значуще перевищувало аналогічні показники не лише контрольної, але й 1-ї та 2-ї груп (відповідно 13,64±7,32% і 16,22±4,29%, в обох випадках p<0,001).

Дослідження за допомогою шкали «Міжособистісної девіантності» (Bennett & Robinson, 2000) виявило найбільшу кількість осіб, потенційно здатних проявити жорстокість відносно колег та персоналу, серед співробітників 2-ї групи (48,65±5,81%), що було значуще частіше, ніж серед співробітників 1-ї (13,64±7,32%, p<0,001) та 3-ї (29,27±7,11%, p<0,05) груп. В контрольній групі цей показник дорівнював 7,50±4,16%.

Переважна більшість співробітників швидкої допомоги з синдромом вигоряння (91,97±2,32%) відмічала наявність в анамнезі психотравми. Як правило, це були хронічні психотравмуючі ситуації, пов'язані з професійним функціонуванням - конфлікти в колективі, важкий графік роботи, недостатність власних можливостей для надання допомоги, високий темп дій у сполученні з дефіцитом часу для прийняття рішень, відсутність кар'єрного росту, конфліктні ситуації з пацієнтами або їх родичами, тощо.

Аналіз структурування вільного часу проводився за показниками: наявність хобі, заняття фізкультурою, спілкування з друзями, відпочинок із сім'єю, відпочинок на природі, культурно-освітній відпочинок, перегляд телепередач, вживання алкоголю. Медичний персонал контрольної групи частіше за все використовував такі способи структурування часу: спілкування з друзями (67,50±7,41%), відпочинок із сім'єю (57,50±7,82%), заняття хобі (42,50±7,82%). Відповідні показники в основній групі склали 18,98±3,35%, 13,87±2,95% і 2,19±1,25% (у всіх випадках p<0,001).

В основній групі найпоширенішими способами структурування вільного часу були вживання алкоголю (58,39±4,21%) та перегляд телепередач (56,93±4,23%), що значно перевищувало аналогічні показники контрольної групи (в обох випадках p<0,001). При цьому способи структурування часу відрізнялися в досліджуваних групах: в міру прогресування синдрому вигоряння зменшувалася кількість способів відпочинку, збільшувалася кількість осіб, котрі основними заняттями у вільний час вважали перегляд телепередач (від 31,71±7,27% в 3-й групі до 68,18±9,93 в 1-й) та вживання алкоголю (від 24,39±6,71% в 3-й до 81,82±8,22% в 1-й).

Для компенсації синдрому вигоряння у медичного персоналу швидкої допомоги була розроблена комплексна диференційована супортивна система психотерапевтичної корекції, яка містила в собі методи раціональної та групової психодинамічної психотерапії.

Метою застосування раціональної психотерапії було встановлення контакту з співробітниками швидкої допомоги, роз'яснення завдань корекції та параметрів групової роботи, формування мотивації до участі в психокорекційних заходах, встановлення робочого альянсу, потенціювання позитивного відношення до участі у групі. Раціональна психотерапія проводилася протягом 2-3 сесій по 45-55 хвилин.

Тренінго-відновлювані заходи в режимі психодинамічної терапії проводилися з урахуванням чотирьох умовних напрямків, які застосовуються в боротьбі з синдромом вигоряння: «Адаптація до роботи», «Адаптація роботи до себе», «Економія емоцій», «Відновлення».

Було проведено 8 короткотермінових тренінгових психодинамічних груп, які були гетерогенними і містили по 8-12 чоловіків та жінок віком від 25 до 55 років, співробітників бригад швидкої медичної допомоги (лікарів та фельдшерів) з різним стажем роботи.

Комплексна психотерапевтична корекція була проведена 84 співробітникам бригад швидкої допомоги з синдромом вигоряння. З них 14 були лікарі та фельдшери з ІІІ ступенем синдрому вигоряння, 45 - з ІІ ступенем, 25 - з І ступенем.

Відносно 53 співробітників з синдромом вигоряння були застосовані заходи адміністративно-організаційного характеру: надання позачергової відпустки, переведення на полегшений режим праці, за необхідністю - переведення в іншу бригаду. Вони склали групу порівняння.

В основних групах в результаті проведених психокорекцій них заходів було досягнуте значне поліпшення стану у 70 осіб (83,33±4,07%), незначне поліпшення - у 9 осіб (10,71±3,37%). У 5 співробітників (5,95±2,58%) не вдалося досягнути позитивної зміни стану. Останнім рекомендувався курс довгострокової корекції методом індивідуальної психодинамічної психотерапії.

В групі порівняння безпосередньо після здійснення адміністративно-організаційних заходів значне поліпшення стану реєструвалося у 37 осіб (69,81±6,31%), незначне поліпшення - у 7 осіб (13,21±4,65%), у 9 осіб (16,98±5,16%) не відмічалося позитивної динаміки стану.

За результатами катамнестичного спостереження, яке проводилося протягом двох років, були отримані такі дані. Серед медичного персоналу, у котрого в процесі психотерапевтичної корекції було досягнуте значне поліпшення стану, протягом 1 року рецидив синдрому вигоряння був зафіксований у 8 співробітників, протягом 2 років - ще у 3. Таким чином, з 84 співробітників з синдромом вигоряння, котрим була проведена комплексна супортивна система психотерапевтичної корекції, у 59 (70,24±4,99%) був досягнутий стійкий терапевтичний ефект, який зберігався протягом 2 років.

В групі порівняння поліпшення стану зберігалося лише протягом 2 місяців після здійснення адміністративно-організаційних заходів, у всіх співробітників був зареєстрований рецидив синдрому вигоряння.

В цілому включення комплексної диференційованої супортивної системи психотерапевтичної корекції підвищує ефективність заходів щодо компенсації синдрому вигоряння.

Висновки

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове рішення наукової задачі розробки системи психотерапевтичної корекції синдрому вигоряння у медичного персоналу швидкої допомоги на основі комплексної оцінки його феноменології і патопсихологічних механізмів формування.

Поширеність синдрому вигоряння у медичного персоналу швидкої допомоги складає 15,53±1,22%, в тому числі 19,30±2,34% серед лікарів і 13,74±1,41% серед фельдшерів. Кількість осіб з І ступенем синдрому вигоряння складає 29,93±3,91%, з ІІ ступенем - 54,01±4,26%, з ІІІ ступенем - 16,06±3,14% і не має значущих розбіжностей між лікарями та фельдшерами.

Феноменологічні варіанти синдрому вигоряння представлені астено-іпохондричним (45,99±4,26%), астено-субдепресивним (19,71±3,40%), соматовегетативним (14,60±3,02%), астено-обсесивним (13,14±2,89%) та істероформним (6,56±2,12%).

Для медичного персоналу з ІІІ ступенем синдрому вигоряння найбільш характерною є наявність астено-іпохондричного (50,00±10,66%) та соматовегетативного (40,91±10,48%) варіантів; з ІІ ступенем - астено-іпохондричного (64,86±5,55%) варіанту; з І ступенем - астено-субдепресивного (53,66±7,79%) і істероформного (21,95±6,46%) варіантів.

У осіб з ІІІ ступенем синдрому вигоряння в 77,27±8,93% випадків відмічається тип профілю з підвищенням показників за шкалами песимістичності, тривожності та соціальної інтроверсії. У осіб з ІІ ступенем синдрому вигоряння в 72,97±5,16% випадків відмічається тип профілю з підвищенням показників за шкалами імпульсивності та емоційної лабільності і зниженням показників за шкалою песимістичності. У осіб з І ступенем синдрому вигоряння у 75,61±6,71% випадків відмічається тип профілю з підвищенням показників за шкалами песимістичності, тривожності, соціальної інтроверсії і зниженням показників за шкалою оптимістичності.

Питома вага осіб з акцентуаціями характеру серед медичного персоналу з ІІІ ступенем синдрому вигоряння складає 90,91±6,13% і значуще перевищує аналогічні показники серед персоналу з ІІ ступенем (56,76±5,76%) і І ступенем (58,53±7,69%) синдрому вигоряння. При цьому для співробітників з ІІІ ступенем синдрому вигоряння притаманні емотивний (36,36±10,26%) та дистимічний (22,73±8,93%) типи акцентуацій; з ІІ ступенем - циклотимічний (18,92±4,55%) і афективно-екзальтований (16,22±4,29%); з І ступенем - дистимічний (29,27±7,11%).

Для медичного персоналу з синдромом вигоряння ІІІ ступеня характерним є наявність високих (в т.ч. дуже високих) рівнів мотивації до уникання невдач (81,82±8,22%) при низькій та середній мотивації до успіху (72,73±9,49%). При переважанні високих і дуже високих рівнів мотивації до успіху (70,27±5,31%) співробітники з ІІ ступенем синдрому вигоряння відрізняються середніми (51,35±5,81%) і помірно високими (21,62±4,79%) рівнями мотивації до уникання невдач. Медичний персонал з І ступенем синдрому вигоряння характеризується наявністю високих і дуже високих рівнів мотивації як до успіху (63,42±7,52%), так і до уникання невдач (75,61±6,71%).

Рівень задоволеності всіх основних потреб у персоналу з ІІІ ступенем синдрому вигоряння знаходиться в зоні часткової незадоволеності (від 50,00±10,66% у визнанні до 81,82±8,22% у матеріальних потребах). Найчастіше мають незадоволеність співробітники з ІІ ступенем синдрому вигоряння - від 47,30±5,80% в матеріальних потребах до 60,81±5,67% - в соціальних. У персоналу з І ступенем синдрому вигоряння при наявності незадоволеності у самовиявленні у 68,29±7,27% співробітників 46,34±7,79% мають задоволеність в соціальних (міжособистісних) потребах.

Переважна більшість співробітників швидкої допомоги з синдромом вигоряння (91,97±2,32%) відрізняється наявністю в анамнезі хронічних психотравмуючих ситуацій, пов'язаних із професійним функціонуванням.

В міру прогресування синдрому вигоряння зменшується кількість способів структурування вільного часу, збільшується кількість осіб, для котрих основними заняттями у вільний час є перегляд телепередач (від 31,71±7,27% серед персоналу з І ступенем синдрому вигоряння до 68,18±9,93% з ІІІ ступенем) та вживання алкоголю (відповідно від 24,39±6,71% до 81,82±8,22%).

Розроблена супортивна система психотерапевтичної корекції синдрому вигоряння у медичного персоналу швидкої допомоги містить в собі застосування раціональної психотерапії та тренінго-відновлювані заходи в режимі психодинамічної психотерапії. Апробація запропонованої системи корекції свідчить про її високу ефективність у 83,33±4,07% співробітників, при цьому стійкий терапевтичний ефект протягом двох років зберігається у 70,24±4,99%.

Список праць, опублікованих за темою дисертації

1. Федак Б.С. Синдром выгорания у медицинских работников / Б.С. Федак // Медицинская психология. - 2007. - № 3. - С. 18-22.

2. Федак Б.С. Диагностика синдрома профессионального выгорания у бригад сотрудников скорой и неотложной помощи / Б.С. Федак // Медицинская психология. - 2007. - № 4. - С. 25-27.

3. Федак Б.С. Психотерапевтическая коррекция синдрома выгорания у персонала бригад скорой и неотложной помощи / Б. С. Федак // Медицинская психология. - 2008. - Т. 3, №4. - С. 79-81.

4. Калайтан Н.Л. Особенности эмоционального реагирования на стрессовые факторы членов бригад скорой медицинской помощи / Н.Л. Калайтан, Б.С. Федак, В.М. Загуровский // Медицина неотложных состояний. - 2007. - № 2 (9). - С. 53-56. Здобувачем особисто проаналізовано стан емоційної сфери у медичного персоналу бригад швидкої допомоги.

5. Федак Б.С. Медицинская реабилитация, паллиативная медицина в структуре здравоохранения на современном этапе / Б.С. Федак, А.В. Белецкий // Медицина неотложных состояний. - 2007. - № 5 (12). - С. 129-132. Здобувачем особисто проаналізовано принципи системи сучасної реабілітації.

Размещено на Allbest.ru