Предмет і завдання психологічної науки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Предмет і завдання психологічної науки

1. Предмет психології

Предметом психології є психіка (від грец. psychikos - душевний) людини і тварини" тобто психічні явища, притаманні людині і тварині. Факти психології - це не предметні речі, а різні за змістом, інтенсивністю, тривалістю, пов'язаними між собою процеси, що перебувають у розвитку та належать певній людині.

Психологія вивчає внутрішній психічний світ людини, психічні процеси, стани, властивості, закони виникнення, розвитку й перебігу психічної діяльності, становлення психічних властивостей людини, життєве значення психіки.

Внутрішній психічний світ людини психологія розглядає як живий, неперервний процес, який формується і розвивається, породжує деякі продукти чи результати.

Психологічна наука вивчає такі психічні явища:

- психічні процеси, до яких входять відчуття, сприймання, запам'ятовування, мислення, уява, почуття і т.д.;

- психічні стани - уважність, байдужість, спокій, схвильованість, піднесення, зацікавленість тощо;

- психічні властивості - спостережливість, чутливість, розумові, емоційні, вольові якості людини, її здібності, риси характеру тощо.

Продукти психіки здійснюють взаємодію людини із довкіллям; допомагають людині орієнтуватись у середовищі, забезпечують її успіх в усіх видах діяльності (ігровій, навчальній, трудовій та ін.).

Психіка пов'язана з активним відображенням людиною об'єктивного світу, зі створенням у свідомості людини картини світу, її образу, із знаходженням свого Я в об'єктивному світі, з адаптацією до середовища.

Психічне відображення не є дзеркальним, механічним, пасивним копіюванням світу. Це активне відображення, яке завжди належить суб'єкту і залежить від його особливостей. Психіка - це суб'єктивний образ об'єктивного світу.

Психічному відображенню властиві такі особливості:

o воно дає змогу об'єктивно відображати світ. Правильність відображення перевіряється практикою;

o це змінне, динамічне явище, яке відображає минуле, теперішнє і майбутнє, може поглиблюватися та вдосконалюватись;

o воно забезпечує доцільність поведінки та діяльності;

o виражає індивідуальну своєрідність людини;

o має випереджальний характер.

o психічний образ - це ідеальне явище, тобто таке, що виникає та існує у психіці та свідомості людини, формується в процесі її активної діяльності;

Відображення майбутнього називають випереджувальним відображенням.

Структура психіка має три рівні: свідомий, підсвідомий, несвідомий.

У кожної людини питома вага цих рівнів різна. Психіку розглядають як динамічну систему, яка постійно змінюється під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників.

Отже, психологія - це наука про закономірності формування і розвитку психіки як особливої форми життєдіяльності. Вона вивчає психічне життя людини в його суб'єктивних та об'єктивних вимірах.

2. Завдання психологічної науки

Психологічна наука розв'язує три групи завдань: науково-дослідні, діагностичні, корекційні.

Науково-дослідні завдання передбачають вивчення об'єкта науки на різних рівнях. Наприклад, на рівні загальних закономірностей і чинників розвитку розв'язують такі завдання: а) дослідження вікової динаміки окремих психофізіологічних функцій, процесів, властивостей; виявлення окремих взаємозв'язків психіки впродовж усього життєвого циклу людини з урахуванням її діяльності.

Діагностичні завдання мають на меті:

1) розпізнати й оцінити рівень психіки особистості, ступеня зрілості індивідуальних і соціальних характеристик людини на різних етапах;

2) оцінити відхилення у психічному розвитку порівняно з віком і досвідом;

3) визначити потенційні можливості психічного розвитку;

4) здобути наукові дані для вдосконалення та прогнозування розвитку окремого індивіда.

Для виконання діагностичних завдань психолог визначає конкретне завдання, підбирає відповідні методи збору даних, аналізує ці дані, інтерпретує, встановлює діагноз, здійснює психологічний прогноз.

Корекційні (психокорекційні) завдання спрямовані на виправлення дефектів у психічному розвитку; усунення причин, що призводять до таких дефектів; спеціальну організацію навчального експерименту та психологічного тренінгу; розроблення рекомендацій щодо способу життя з урахуванням віку та індивідуальності людини. Ці завдання виконують науковці-психологи, які працюють у спеціальних установах, та практичні психологи (які працюють у школі, промисловості, спорті тощо).

Психологи, зокрема, консультують, допомагають людині обрати спеціальність, роботу, яка відповідала б її інтересам та здібностям, надають допомогу, пов'язану з процесами адаптації.

Психокорекцію фахівці розуміють як діяльність, пов'язану з виправленням тих особливостей психічного розвитку, які за узвичаєною системою критеріїв не відповідають установленій нормі У психології методи корекції надзвичайно різноманітні.

Існують різні класифікації наук. До найпоширеніших відносять поділ на природничі та соціальні.

Психологія має багатогранні зв'язки як із природничими, так і з соціальними науками.

Теоретико-методологічною основою психології є філософія. З природничими науками психологія пов'язана загальнотеоретичними положеннями, що використовують для обґрунтування закономірностей розвитку психіки, проблемами природженого та набутого, що вважають центральними у психології і генетиці, проблемами фізіології, зокрема фізіології вищої нервової діяльності, деякими проблемами фізики.

Експериментальна психологія розвивалася під впливом досліджень природничих наук. Перші експериментальні дослідження з психології виникли з потреб астрономії. Згодом вони стали основою таких наук, як психофізика та психоакустика. Дослідження з психології ґрунтувалися на даних біологічних наук, законі біологічної еволюції, досягненнях фізіології.

Медичні науки беруть чи мають брати до уваги дані психології при розробленні проблем охорони здоров'я, боротьби із захворюваннями. На основі медицини, педагогіки, психології виникли шкільна гігієна, медична психологія, нейропсихологія та ін. Знання психології сприяє спілкуванню лікаря з пацієнтом, пропаганді медичних знань, проектуванню медичної техніки тощо.

Координація психології з технічними науками важлива для розв'язання проблем інженерної психології, ергономіки, кібернетики тощо; розробки систем керування; підготовки працівників у системі керування; створення роботів, комп'ютерів, систем комунікації, засобів відображення інформації; підготовки роботи людини в новоство-рених технічних системах, апаратах.

Зв'язок зі суспільними науками насамперед зумовлений тим, що психологія вийшла з філософії. Перший систематизований виклад психології належить Аристотелю (384-322 р. до н.е.). Але в ті часи вона була невіддільна від філософії. Лише в XVI ст. з'явився термін "психологія", а на початку XVII ст. ця наука почала відокремлюватися від філософії. Але й сьогодні філософія та психологія мають спільні проблеми. Наприклад, у розробці теорії пізнання - гносеології.

Найтісніший зв'язок має психологія з педагогікою. Ці науки відокремилися від філософії в різний час (психологія - на початку XVII ст., педагогіка в XIX ст.). К.Д. Ушинський писав, що співвідношення між психологією та педагогікою аналогічне співвідношенню між медициною та фізіологією. Якщо педагогіка хоче вивчати людину, вважав учений, то вона має всебічно пізнати її. На стику психології та педагогіки утворилася педагогічна психологія.

Психологія тісно пов'язана з історією, економікою, соціологією, лінгвістикою, літературознавством, теорією мистецтв, юридичними і політичними науками. Згадані науки не можуть розвиватись без даних психології. На основі та під впливом загальної психології відбулося становлення таких наук, як соціальна психологія, юридична психологія тощо. Психологія має зв'язок із конфліктологією.

Багатогранний зв'язок психології з іншими науками - філософськими, природничими, соціальними - зумовлений тим, що в центрі її уваги стоїть людина. Проте близькість психології до інших наук і наявність спільних проблем із деякими з них не позбавляє її самостійності. Сьогодні психологія розвивається у напрямі максимального розширення зв'язків із суміжними науками, зберігаючи водночас свою своєрідність і самостійність.

3. Галузі психологічних знань

До XVII ст. психологія розвивалась як частина філософії, потім як окрема галузь знань, а у XVIII ст. почався поділ психології на ряд окремих галузей знань. Сучасна психологія - це цілісна система, до якої входить понад три десятки галузей психологічних знань.

Загальна психологія вивчає закономірності психологічної діяльності людини з нормальним розвитком. Це, зокрема, передбачає розгляд принципових, основних понять, які стоять перед психологією загалом, обґрунтування методів дослідження психічних явищ, формування психологічних закономірностей.

Загальна психологія досліджує: пізнавальні процеси (відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, уяву); емоційні процеси (емоції, почуття); вольові процеси (боротьба мотивів, прийняття рішень тощо); питання, пов'язані зі спілкуванням, діяльністю особистості, її характером і здібностями.

Вікова психологія вивчає психічний розвиток людини, формування її психічних процесів і станів. її поділяють на дитячу психологію, психологію підлітка, юнака, дорослої людини, людини похилого віку. Ця галузь психології невіддільна від диференційної психології. Вікова і диференційна психології розуміють вік людини як функцію біологічного та історичного часу; індивідуальний розвиток особистості вивчають залежно від життєвого шляху, типу характеру, конкретного змісту діяльності, трудового та професійного досвіду людини. Вікова і диференційна психології розрізняють біосоціальні, хронологічні, структурно-динамічні та випадкові аспекти становлення психіки.

Вікова психологія розкриває зміст послідовних етапів розвитку, динаміку психологічних процесів, досліджує вплив на формування індивідуальних відмінностей культурно-історичних, соціально-економічних та етнічних умов.

Генетична (від грец. genesis - походження) психологія вивчає психічний розвиток людини з перших днів життя і до смерті. Науковці, які працюють у цій галузі, звертають увагу не тільки на психологію дитинства, підліткову і юнацьку, а й на психологію людей зрілого і старечого віку, на періоди, пов'язані з кризами й напруженням. їх також цікавить внутріутробний розвиток дитини як надзвичайно важливий етап її психічного розвитку.

Педагогічна психологія вивчає психологічні основи виховання та навчання, досліджує формування пізнавальної діяльності та суспільно значущих якостей особистості. Зокрема, умови ефективного навчання, взаємостосунки між педагогами й учнями; психологію вчителя; єдність навчання і виховання; закономірності засвоєння знань, умінь і навичок; закономірності цілеспрямованого формування особистості.

У педагогічній психології вирізняють психологію виховання дітей дошкільного віку (дошкільна психологія), психологію навчання і виховання у шкільному віці, психологію професійно-технічної освіти, психологію вищої школи.

Соціальна психологія вивчає психічні явища, які виникають у процесі взаємодії людей у різних організаціях і соціальних групах, закономірності спілкування і взаємодії людей, діяльність малих і великих соціальних груп, процеси соціалізації особистості, розвиток соціальних настанов тощо.

Психологія мистецтва вивчає психологію створення і сприймання людиною творів мистецтва, властивості і психічні стани людей, пов'язані зі створенням та сприйманням художніх цінностей. З цією галуззю пов'язані психологія спеціального мистецтва, яка вивчає творчу діяльність художників сцени (акторів, режисерів) і процес сприймання сценічних творів глядачами, та музична психологія, що досліджує вплив музики на людину, на її активну музичну діяльність; формування, розвиток і визначення музичних здібностей тощо.

Психологія спорту розробляє питання навчання і виховання спортсмена, закономірності формування спортивних навичок, умінь, вольових і моральних якостей; досліджує психічні особливості, що виявляються в умовах спортивних змагань і діяльності тренера; розглядає психологічні аспекти підвищення ефективності тренування спортсмена, міжособистісні взаємини спортсменів у команді, міжкомандні взаємини тощо.

Юридична психологія досліджує психологію взаємин між представниками юридичних спеціальностей із підсудними, засудженими тощо, зокрема психологію допитів і показань, а також психологію виправлення, що вивчає особливості психічної діяльності в умовах застосування покарань. До неї належить кримінальна психологія, яка досліджує формування протиправних аспектів діяльності та можливості запобігання їм.

Психологія праці вивчає психологічні особливості трудової діяльності, зокрема професійно важливі якості певної спеціальності, психологічні основи організації та підвищення продуктивності праці; стосунки у трудовому колективі, професійну мотивацію, оптимізацію взаємин у трудових колективах.

Психологія творчості вивчає процеси наукових відкриттів, творчої діяльності людей науки, літератури, музики, образотворчого мистецтва й раціоналізаторства.

Інженерна психологія досліджує ставлення людини до різних механізмів, формування характеру у взаємодії з машинами тощо.

Авіаційна психологія вивчає діяльність спеціалістів-авіаторів.

Космічна психологія розробляє питання вольової та моральної підготовки космонавтів, досліджує психічні прояви у момент максимальних навантажень тощо.

Військова психологія вивчає психологію людини у військових структурах, питання навчання та виховання військових.

Психологія управління розглядає формування програм діяльності керівників і підлеглих, пов'язаних із зміною об'єктів управління; підвищення ефективності управління; психологічні особливості керівника, його управлінські потреби, здібності.

Екологічна психологія (психологія середовища) вивчає психологічні аспекти поліпшення природних умов життєдіяльності людини та виховує екологічну свідомість; досліджує особливості сприймання людиною середовища та виявлення несприятливих для її розвитку чинників; розробляє мотивації екологічної поведінки осіб, відповідальних за завдані довкіллю збитки тощо.

Політична психологія досліджує психологічні аспекти політичної поведінки людей, застосування психологічних знань до пояснення політичних процесів; вивчає психологічні компоненти (настрій, думки, почуття) у політичному житті суспільства, процес їх формування та вияви на рівні політичної свідомості й самосвідомості націй, соціальних груп тощо. З політичною психологією пов'язані процеси поширення повідомлень на рівні їхнього формування, закріплення чи зміни настанов. Політична психологія вивчає і функціонування настроїв і думок тощо.

Психологія мас вивчає окремих людей як членів соціуму, груп, натовпу, які організовуються в певний час і з певною метою.

Етнічна психологія (етнопсихологія) досліджує механізми групової психології етнічних спільнот, стосунки між цими спільнотами.

Історична психологія вивчає походження та розвиток пізнання, світосприймання, засвоєння звичаїв у різних епохах.

Економічна психологія вивчає психологічні явища, пов'язані з виробничими стосунками; ставлення людини до різних форм власності; психологічні питання розподілу результатів праці; проблеми потреб людини тощо.

Психологія соціальної роботи досліджує формування чи відновлення здатності людини до соціального функціонування.

Екстремальна психологія вивчає зміни психологічних закономірностей життя та діяльності людини за нестандартних умов.

Патопсихологія включає олігофренопсихологію (психологію людей з вадами розумового розвитку); тифлопсихологію (психологію людей з вадами зору); сурдопсихологію (психологію людей з вадами слуху).

Зоопсихологія досліджує психологію тварин, їхню поведінку (переважно в лабораторних умовах).

Психологія торгівлі вивчає взаємини між продавцем і покупцем; вплив реклами на ефективність торгівлі тощо.

Психологія реклами має на меті оцінювання наявного чи сподіваного попиту на певні товари тощо.

Психологія "штучного інтелекту" розробляє методи моделювання на обчислювальних машинах та використання цих машин для розширення інтелектуальних можливостей людини.

Психологія комп'ютеризації вивчає закономірності й принципи організації діалогу між людиною та комп'ютером, вироблення психологічних основ, створення ефективних комп'ютерних систем тощо.

Консультативна психологія становить систематизований опис процесів подання психологічної допомоги - консультації. Ця галузь психологічної науки вивчає процеси, що виникають між людиною, яка потребує допомоги у важких ситуаціях, тобто клієнтом, і людиною, яка надає консультацію; вивчає риси, притаманні особі консультанта, тощо.

Одночасно з диференціацією психологічних знань відбувається процес їхньої інтеграції в інші галузі знань (психолінгвістика, психопедагогіка, психозоологія, психофізіологія, психогігієна тощо).

4. Мозок і психіка

Психіка є властивістю мозку відображати довкілля і регулювати поведінку та діяльність людини.

Органом психіки є мозок. Мозок працює рефлекторно. Рефлекс (від лат. reflexus - відображення) - це відповідь живого організму на той чи інший вплив, який здійснюється через нервову систему, центральним органом якої є головний мозок. Відповідаючи на зовнішні впливи, організм пристосовується до зовнішнього світу.

Поняття про рефлекс як закономірну відповідь організму на зовнішній вплив було сформульовано ще в XVII ст. Р. Декартом, проте вперше положення про те, що всі акти психічного життя за своєю структурою і динамікою є рефлекторними, висунув І. М. Сєченов (1829-1905). У праці "Рефлекси головного мозку" (1863) він назвав психічні процеси "середньою ланкою" рефлекторного акту.

Рефлекторна теорія І. М. Сєченова була значним кроком у розвитку психології, оскільки вона обґрунтувала походження всіх психічних явищ; їх детермінацію зовнішнім світом і зв'язок з діями людини.

Ідеї І. М. Сєченова про рефлекторну діяльність мозку розвинув і експериментально обґрунтував І.П. Павлов (1849-1936). Він розкрив низку закономірностей регулювання мозком взаємодії тварин і людини з навколишнім світом. Наприклад, така закономірність, як сиг-пальний характер психічного відображення, означає, що будь-яка жива система відбирає лише значущі для неї зовнішні впливи. Навіть у тварин відображення завжди є біологічним аналізом - виокремленням суттєвих елементів інформації, своєрідним кодуванням подразників (коти мало реагують на чисті тони, але легко помічають ледь відчутне пошкрябування). Усе це значно ускладнюється і вдосконалюється у відображувальній діяльності людини, оскільки вибірковість людського відображення надзвичайно висока. Сферу значущих впливів визначають домінантні потреби людини. Сутність сигналу-подразника полягає не в його фізико-хімічних властивостях, а в тому, що його зумовило, для чого він потрібен (червоний колір семафора ми сприймаємо не як фізичне явище певної властивості, а як сигнальний подразник, який попереджає про загрозу і викликає певні дії у відповідь). Одна й ту саму інформацію можна передавати різними за своїми властивостями сигналами, водночас один і той самий подразник може мати різне сигнальне значення.

Результати здійснених дій відображає мозок, потім відбувається коригування зворотних дій відповідно до досягнутого ефекту. Цей процес одержав назву зворотного зв'язку. Зворотний зв'язок є необхідним для будь-якої саморегулювальної системи, якою і є живий організм. Цю універсальну особливість психічної діяльності довели П.К. Анохін і Б.А. Бернштейн. Вони відкрили, що в корі головного мозку є апарат оцінювання - акцептор дії, який приймає зворотну інформацію і порівнює її з первинною метою дії. Результатом цього порівняння може бути нова, точніша дія. Так відбувається саморегуляція. Мозок при цьому виконує функції сприймання й виділення сигналів, перероблення їх в коригувальні сигнали й регулювання за допомогою цих сигналів-дій і станів організму.

Зв'язок психіки з мозком простежується різнопланово. Психічне відображення у тваринному світі здійснюється на різних рівнях залежно від структурної організації мозку, його анатомічної будови і функціональної діяльності. Залежність рівня відображення від дозрівання мозку можна спостерігати в онтогенезі. Анатомічна недорозвиненість мозку у людини чи порушення його функціональної діяльності також супроводжуються розладом психіки.

Вчення про мозок і його психічні функції має тривалу історію, в якій можна виділити дві тенденції: перша пов'язана з вивченням локалізації психічних функцій відповідно до анатомічних зон кори головного мозку, друга розглядає мозок і його роботу як єдине ціле.

Мозок людини - надзвичайно складна система, яка працює як диференційоване ціле. Функції різних його відділів пов'язані з тонкою, мікроскопічною будовою, так званою цитоархітекнонікою.

Головний мозок складається з двох частин - правої та лівої півкуль, які включають кору головного мозку. Кора головного мозку - верхній шар півкуль - це насамперед нервові клітини. Вони називаються нейронами, або невронами.

Заданими дослідників, головний мозок складається зі 100 мільярдів нейронів - індивідуальних нервових клітин. Кожна така клітина головного мозку пов'язана із приблизно 15000 інших нейронів і створює своєрідну мережу, яка об'єднує та зберігає велику кількість інформації. На думку американського психолога Д. Куна та інших учених, у головному мозку може бути більше "стежин", які зв'язують нейрони, ніж атомів у цілому Всесвіті. Образно кажучи, у мозкові вагою 1,4-2,2 кг вміщується весь світ.

Нейрони об'єднані у великі мережі і є основою для функціонування всіх психічних явищ: процесів, станів, інтелекту й свідомості людини.

Кожний нейрон унікальний за формою та розміром і складається із волокон, що приймають вхідні сигнали, основного тіла, яке приймає сигнал (інформацію) і передає нервові імпульси по волокну, та волокон, які виносять сигнал із тіла нервової клітини.

Зв'язок цих волокон забезпечує передавання сигналів між нейронами. Кожний нейрон подібний до мікроскопічної біологічної батарейки, завдяки якій у нервовій клітині та навколо неї живуть електрично заряджені молекули, які називають іонами. Нейрони мають або позитивний, або негативний електричний заряд і можуть перебувати у стані спокою, збудження чи потенціалу дії.

Нервові імпульси мають не тільки електричну, а й хімічну природу. Остання пов'язана з функціонуванням синапсів. Синапс - це мікроскопічний простір між двома нейронами, через які передаються сигнали. Функціонування головного мозку досліджували І.М. Сєченов, І.П. Павлов, Г.С. Костюк та ін. їхні погляди мали прогресивне значення для розвитку не тільки фізіології, а й психології. Нині ці проблеми вивчають в інституті фізіології Академії наук України, у Петербурзькому інституті Мозку Російської Академії наук, в аналогічних інститутах західної Європи і США.

Доведено, що той чи інший вид психічної діяльності пов'язаний з певними центрами кори головного мозку. Це так званий "принцип структурності" (за І. П. Павловим) роботи мозку. Проте під "центром" слід розуміти не просто певну ділянку кори головного мозку, а складні взаємодії багатьох мозкових відділів, які можуть більш чи менш легко замінювати один одного. Це так звана динамічна локалізація функцій. Так у лобових частках здійснюється програмування і регулювання рухів, дій, їх порівняння, оцінення результатів. Задня кора приймає і переробляє інформацію. Передня - виробляє інструкції. Мережу нервових клітин, що заповнює "шлуночки" мозку, називаютьретикулярною формацією. Вона є ніби енергетичною системою мозку, підтримує загальний тонус кори та увагу організму. Мозок є надзвичайно пластичною системою: одні ділянки можуть брати на себе функції інших (це простежується у випадках відновлення психічних функцій при інсультах).

Відкрита така загальна закономірність: що орган важливіший для тварини чи людини, то більше місця займає в корі мозку його представництво.

Проте у людини центри, які мають вузько спеціалізоване представництво, займають незначні ділянки кори мозку, більша частина яких належить до асоціативної зони, що об'єднує роботу мозку в єдине ціле. Мозок діє як єдина функціональна система, кожен елемент якої бере участь в цілісному процесі специфічним чином. Для складних психічних функцій, таких як мислення, творча уява, воля, не існує спеціальних центрів, вони здійснюються як складно організована і саморегулювальна система. Психічна діяльність пов'язана з нейродинамічними процесами в їхній складній соціально-історичній зумовленості. Загалом цілісна діяльність мозку залишається "чорною скринькою". Ми знаємо, що в неї входить і що виходить, а що відбувається в мозку багато в чому залишається невідомим. Нейрофізіологічна основа вищих психічних функцій свідомості й самосвідомості залишається справою майбутнього.

5. Школи, напрями, концепції у психології

Наука психологія створила чимало шкіл, напрямів, концепцій. Ставлення до них було різне, аж до заперечення. Від радянської психології ідеологічні працівники повсякчас вимагали моністичного підходу до вивчення та тлумачення психічних явищ. Методологічною основою дослідження психіки мала стати діалектично-матеріалістична філософія. Діалектичний матеріалізм - термін, яким позначалася філософія К. Маркса (1818-1883). Діалектика Г.-В.-Ф. Гегеля (1770-1831) була ідеалістичною, а матеріалізм Л.А. Фейєрбаха (1804-1872) був недіалектичним (метафізичним). К. Маркс поєднав матеріалізм і діалектику.

Незважаючи на намагання партійних ідеологів зорієнтувати психологію колишнього Радянського Союзу на єдиний підхід до з'ясування суті психіки, все ж у багатьох випадках учені в конкретних дослідженнях використовували досягнення психологів різних напрямів і шкіл. Така творчість у науці виправдана, якщо мати на увазі надзвичайну складність предмета дослідження, велику кількість чинників, що діють на ті чи ті психічні явища.

Інтроспективна психологія охоплює низку напрямів. Спільним у них є те, що всі вони використовують основний метод вивчення психіки - самоспостереження, тобто спостереження людини за власною свідомістю.

Одним із напрямів інтроспективної психології є вчення про "внутрішній досвід", з позиції якого психічні явища пізнають принципово іншим способом, ніж матеріальні (Дж. Локк (1632-1704), Р. Декарт (1596-1650) та ін.). Інтроспективну психологію слід розглядати як важливий етап у розвитку науки. Зрештою, майже всі сучасні психологи вважають свідомість сукупністю феноменів, частину яких можна вивчати за допомогою самоспостереження, тобто інтроспекції (від лат. introspectare - дивлюся всередину).

Асоціативна психологія бере свій початок від стародавньої філософії. У межах цього напряму психічні явища пояснювали переважно за допомогою поняття про асоціації. Ще Аристотель висловив думку, що психічні явища поєднуються за суттю, подібністю та контрастністю. Цей напрям у психології існував досить довго. Пізніші дослідження спонукали відмовитися від його абсолютизації, особливо щодо мислення, психологічного обґрунтування навчання та ін. Так, було доведено, що побудоване на асоціативній теорії навчання дає репродуктивні знання. Але положення представників асоціативної психології плідно використовують у сучасній психології, наприклад, для пояснення деяких механізмів пам'яті у психоаналізі, шизоаналізі.

Дехто з представників асоціативної психології дотримувався теорії "елементаризму", згідно з якою свідомість складається з простих елементів (відчуття, згадування тощо), а ці елементи об'єднуються за законами асоціацій.

Психоаналітичний підхід розробив 3. Фройдом (1856 - 1939) наприкінці XIX - на початку XX ст. спершу як метод лікування психічних захворювань, а згодом для побудови гіпотез і теорій з психології, зокрема для пояснення ролі несвідомого в житті людини. Фройд прагнув створити узагальнення не тільки психологічного, а й філософського характеру, побудувати оригінальну теорію психоаналітичної психології та філософії. В анатомії особистості Фройд виділяв три компоненти, що взаємодіють між собою: "Воно", "Я", "Над-Я". Несвідоме "Воно", за 3. Фройдом, є успадкованим людською організацією глибинним шаром, "киплячим котлом інстинктів", невгамовних потягів людини. Свідоме "Я" є посередником між "Воно" і зовнішнім світом. "Я" виконує функцію впливу цього світу на несвідоме "Воно". "Над-Я" - це "інтерналізована версія суспільних норм і стандартів поведінки".

За 3. Фройдом "Я" намагається підкорити собі "Воно", а якщо це не вдається, то "Я" підпорядковується "Воно", створюючи видимість своєї зверхності над ним. "Над-Я" теж може панувати над "Я", виступаючи в ролі совісті або несвідомого почуття провини. Отже, за 3. Фройдом, "Я" немовби стиснуте в лещатах багатьох суперечностей. "Я" зазначає Фройд, перебуває під загрозою з боку зовнішнього світу, з боку "збурення" "Воно" і суворості "Над-Я". Психоаналіз 3. Фройда поступово зазнавав змін - з'явився неофройдизм. Один із його представників - німецько-американський психолог Е. Фромм (1900-1980) заперечив біологізм 3. Фройда, переглянув символіку несвідомого, зміщуючи акценти з придушення сексуальності на конфліктні ситуації, зумовлені соціальними причинами. Він увів поняття "соціального характеру", трактуючи його як сполучну ланку між психологією індивіда й соціальною структурою суспільства.

Об'єктивна психологія - психологічна школа, спрямована на застосування об'єктивних методів аналізу, заснованих на конвенціальних правилах фіксації психічних явищ. До таких проявів відносять поведінку, реакції, рефлекси тощо. З цієї школи беруть початок інші напрями у психології.

Біхевіоризм (від англ. behavoirrism - поведінка) - напрям в американській психології, представники якого заперечують свідомість як предмет психології. Засновник цього напряму Дж. Б. Уотсон (1878-1958) виступив проти розуміння психології як науки про безпосередні суб'єктивні явища. Натомість він запропонував вважати предметом психології поведінку. Поняття про образи, мислення, почуття тощо

Дж. Уотсон замінив поняттями про м'язові та секреторні реакції. Уотсон запропонував схему "стимул-реакція" (S - R), яка означає, що в кожній ситуації стимулу S відповідає певна поведінка чи реакція R. Він вважав, що за допомогою цієї схеми можна пояснити будь-яку діяльність людини. Стимулом є кожний фізичний, хімічний чи механічний агент, здатний подразнити рецептори шкіри, ока, вуха, носа чи язика. Проте такі погляди виявилися обмеженими, і на зміну біхевіоризму прийшов необіхевіоризм.

Необіхевіоризм - напрям в американській психології. Виник у 30-х роках XX ст., сприйняв головне положення біхевіоризму, згідно з яким предметом психології є об'єктивне спостереження реакції організму на стимул зовнішнього середовища (схема S - R). Проте представники необіхевіоризму ввели до загальної схеми "проміжну змінну" - сполучну ланку між "стимулом" і "реакцією" (S - О - R), вони вважають, що поняття "проміжна змінна" (О) визначає пізнавальні й мотиваційні компоненти поведінки. Прихильники цього напряму обґрунтували "закон ефекту" ("закон вигоди"), розглядаючи поведінку особистості як сукупність "впливів" (реакцій) за певні "винагороди" (стимули), які одержує людина. Вони вважають, що середня ланка (О) не піддається аналізу за допомогою об'єктивних методів.

Один із представників необіхевіоризму американський психолог Б.Ф. Скіннер (1904-1990) феномени свідомості, самопізнання, моральні цінності й мотиви, суб'єктивність людини намагається пояснити мотивацією поведінки. Мета людської діяльності, стверджує він, лежить поза індивідом, у сфері об'єктивованих надособистісних структур.

Гештальтпсихологія (від нім. Gestalt - цілісна форма, образ) - один із напрямів у психології 20-30-х років XX століття, створений М.Вертгеймером (1880-1944), В.Келером (1887-1967), К.Коффкою (1886-1941) та іншими німецькими психологами. Вони виходили з примату цілого над частинами, форми над матеріалом. Початковим і основним елементом психіки гештальтисти вважають не відчуття, а цілісні образи - гештальти. Ці образи виникають унаслідок прагнення психічного поля свідомості індивіда утворювати прості, врівноважені, симетричні й замкнуті фігури, яким властиві константність і стійкість. Гештальтисти перенесли термін "гештальт" на мисленнєві й культурні утворення як цілісності, елементи яких пов'язані в єдину структуру.

Психологічну школу, пов'язану з діяльнішим підходом, було створено в колишньому Радянському Союзі. Ця школа будувалася на принципах розвитку, предметності та історизму. її представники творчо опрацьовували ідеї іноземних науковців, зокрема швейцарського психолога, філософа і логіка Ж.Піаже (1896-1980) про операційну концепцію інтелекту та інші підходи. Чимало напрацювань цієї школи мають певну наукову цінність.

Персоналізм (від лат. persona - особа) - напрям у психології та філософії, що виник наприкінці XIX ст. в Росії, Україні та США. Представниками персоналізму були український і російський філософ М.О. Бердяєв (1874-1948), американський філософ Б. П. Боун (1847-1910), французький мислитель Е. Муньє (1905-1950) та ін. Вони проголошували особистість первинною творчою реальністю, а весь світ проявом творчої активності "верховної особистості" - Бога. На думку представників цього напряму, дослідження розвитку особистості - основа для вивчення всіх психічних явищ.

Гуманістична психологія виникла на початку 50-х років XX ст. Вона не є однорідною, але всі її прихильники дотримуються погляду, що психологію не слід будувати за зразком природничих наук: людину треба вивчати як активний об'єкт дослідження. Представники цього напряму - американські психологи А.Х. Маслоу (1908-1970), К. Роджерс (1902-1982) та ін. - зосереджували увагу на автономності, са-моактуалізації, самовдосконаленні, свободі вибору, відповідальності, прагненні людини до вищих цінностей тощо.

У центрі уваги гуманістичної психології - проблеми особистості, її розвиток. На противагу психоаналізу представники гуманістичної психології підкреслюють роль свідомості і самосвідомості в причинній зумовленості людини. Наприклад, К. Роджерс розглядає емпатію як основний метод "центрованої на клієнтів" психотерапії, в якій психолог вступає в глибокий емфатичний контакт із пацієнтом і допомагає йому усвідомити себе повноцінною особистістю, здатною взяти на себе відповідальність за розв'язання власних проблем. Психологів цього напряму цікавили провідні мотиви в житті людини, потреби особистості в позитивному оціненні тощо.

Когнітивна психологія (від лат. cognitus - знання, пізнання) - один із напрямів сучасної психології. Дослідження представників когнітивної психології пов'язані з аналізом різних аспектів розумової діяльності індивіда. До принципів когнітивної психології належить трактування людини як діяльної, активної до сприйняття інформації особистості, яка керується певними планами, правилами, стратегіями. Для представників когнітивної психології характерна спрямованість досліджень на перехід від розуміння складного феномена до простого. Значний вплив на розвиток поняттєвого апарату когнітивної психології справила теорія інформації та дослідження в галузі штучного інтелекту.

Екзистенціальна психологія (від лат. exixtentia - існування) - напрям у психології, що ґрунтується на принципах гуманістичної психології та розумінні буття людини, пов'язаного з проблемами стресу і тривоги. Представники цього напряму вважають, що основними у психології мають бути проблеми часу, життя і смерті людини,- її свободи, відповідальності та вибору; спілкування, любові й одинокості людини; сенсу життя та пошук цього сенсу.

Екзистенціальний психоаналіз - напрям у психоаналізі, спрямований на розгляд людського буття, спрямованого на осмислення людської реальності через майбутнє, а не минуле.

Функціональна психологія орієнтує на дослідження пристосувальних функцій психіки. Вона виникла у США наприкінці XX ст. Згодом диференціювалася, виділивши декілька течій, які очолювали Т. А. Рібо (1839-1916) у Франції, М. М. Ланге (1858-1921) в Україні та ін. Всі вони визначали психологію як науку про функції свідомості.

Аналітична психологія заснована швейцарським психологом і психіатром К.Г. Юнгом (1875-1961). Він трактував процес психічного розвитку індивіда як асиміляцію свідомістю змісту особистого і колективного несвідомого. За К. Юнгом, центром психіки є архетип Самості (архетип - від грец. - початковий образ, ідея). Поняття Самість Юнг вживає як архетип колективного несвідомого. Розвиток особистості, у процесі її індивідуалізації йде від свідомості до особистого несвідомого, а від нього - до колективного несвідомого, центром якого є Самість. К. Юнг зазначає, що у міфах, казках сновидіннях символами Самості часто є мудрий дідусь, хрест, коло, квадрат та інші символи Цілісності. Він використовує це поняття для обґрунтування самореалізації глибини колективного несвідомого. Кінцевою метою індивідуального розвитку є досягнення особистої неповторності. Згідно з К. Юнгом, людська психіка поєднує в собі різноманітні архетипи. Всі вони розглядаються як глибинний, початковий образ, який людина сприймає тільки інтуїтивно і який у результаті несвідомої діяльності виявляється "на поверхні свідомості" у формі різноманітних уявлень, символів - важливого підґрунтя уяви, фантазії.

Термін своє використовують в аналітичній психології для оцінювання суб'єктивного внутрішнього бачення, яке складається у суб'єкта про самого себе, про свої почуття, помисли тощо. Вживають і поняття своє глибинне. Воно означає сукупність знань людини про свій внутрішній світ, незалежний від зовнішньої реальності.

К. Юнг увів поняття комплекс - сукупність взаємопов'язаних, емоційно заряджених ідей. У психоаналізі комплекс трактують як несвідоме психічне утворення, що виникає внаслідок витіснення зі свідомості ідей, пов'язаних із важливими для індивіда переживаннями. Поширені поняття "комплекс меншовартості", "комплекс переваги" тощо. Комплекс (від англ. complex і лат. complexus - зв'язок, поєднання). Термін, який використовується у психології для позначення хворобливого усвідомлення власної недосконалості.

Структурний психоаналіз - напрям сучасного психоаналізу, оснований на значенні мови для характеристики несвідомого, підсвідомого та для терапії психоневрологічних захворювань.

Феноменологічний психоаналіз охоплює психоаналітичні погляди й концепції, спрямовані на розширення феноменологічних складників психоаналізу та переосмислювання їх на базі феноменологічної концепції свідомості, тобто концепції, згідно з якою духовна сутність свідомості не залежить від реального існування людини та її життєвого досвіду.

Глибинна психологія - напрям, в якому вирішального значення надають неусвідомленим компонентам, розташованим у "глибинах" психіки людини, захованим за поверхнею свідомості.

Проективна психологія побудована на положеннях про цілісність особистості як єдиного "організму", невіддільність особистості від соціального середовища; розгляд особистості як саморегулювальної системи з метою організації суб'єктивного досвіду відповідно до завдань адаптації тощо.

Топологічна психологія - напрям гештальтпсихології, розроблений німецьким та американським психологом К. Левіном (1890-1947), згідно з яким опис поведінки людини у зовнішньому світі можна зробити за допомогою математичних понять топології - одного з розділів математики, що вивчає ті властивості фігур, які не змінюються при будь-яких деформаціях.

Гормична (хормична) психологія - напрям в англійській та американській психології, автори якого вважають, що основою кожного психічного явища є особлива нематеріальна сила - горме (хорме); вона виявляється як інстинкт.

Культурно-історична теорія Виготського (1890-1934). Згідно з цією теорією у людини виникає особливий вид психічних функцій, цілком відсутній у тварин. Важливим положенням цієї теорії є теза про опосередкований характер вищих психічних функцій.

Педологія (наука про дітей) - напрям у психології та педагогіці. Виник наприкінці XIX ст. Основна ідея педології - комплексний розгляд розвитку дитини. Цінним у педології було і є прагнення практичної спрямованості на діагностику психічного розвитку. У 1936 році педологію в Радянському Союзі було оголошено "псевдонаукою".

Концепція психології народів - один із напрямів у соціальній психології. Виник у Німеччині всередині XIX ст. Згідно з цією концепцією, головною рушійною силою історії є народ, "дух цілого", що виражає себе в мистецтві, релігії, вихованні, мові, міфах, легендах, звичаях тощо. Представники цієї концепції виходять із того, що індивідуальна психіка, свідомість особистості є продуктом цілого, ланкою в соціально-психологічному зв'язку Психологію народів вони вважали окремою наукою. До представників цієї концепції належав зокрема у Німеччині В. Вундт (1832-1920), в Україні - О. О. Потебня (1835-1891).

Операціональна концепція інтелекту та генетичної епістемології заснована швейцарським ученим Ж. Піаже (1896-1980). Провідним чинником інтелектуального розвитку дитини він вважав процеси соціалізації. Джерелом інтелектуального розвитку, за Ж. Піаже, є дії з речами.

На думку Ж. Піаже, психіка функціонує і розвивається в межах адаптації індивіда до схем поведінки, а також пристосування (акомодації) цих схем до конкретних ситуацій. Вищою формою урівноваженості суб'єкта й об'єкта є утворення так званих операційних структур. Під операцією розуміють дію, здатну координуватися з операціями у структурі ансамблю. Ж. Піаже вживав поняття схема, яким позначав організовану сукупність рухів (смоктання, хапання, штовхання), притаманних дитині від народження чи набутих, або операцій (аналіз, класифікація, вимірювання тощо), що розвиваються у процесі взаємодії з навколишнім світом.

Концепція ставлень особистості. Розробив український психолог О. Ф. Лазурський (1874-1917) і російський психолог В.М. Мясищев (1892-1972). Згідно з цією концепцією, психологічним ядром особистості є її свідомо-вибіркове ставлення до дійсності.

Програмно-рольова концепція наукового колективу - теорія колективної наукової діяльності.

Концепція поетапного формування розумових дій. Розробив російський та український психологом Б.Я. Гальперін (1902-1988); пов'язана з ученням про утворення в людини дій, образів і понять.

Концепція діяльного опосередкування міжособистісних відносин - соціально-психологічна концепція, яку розробив сучасний російський психолог А. В. Петровський.

Психоаналітична герменевтика - одна з наукових течій, в якій розглядається мислительне тлумачення текстів при психоаналітичних дослідженнях.

Антипсихіатрія - вчення, спрямоване на радикальну перебудову сучасної психіатрії як форми насильства над психікою особистості.

Біопсихізм - теорія, згідно з якою психіка приписується всьому живому, навіть рослинам.

Волюнтаризм - течія у психології, автори якої вважають, що воля лежить в основі психіки людини.

Психологія вчинку - започаткував український психолог В. А. Роменець (1926-1998). На сучасному етапі виступає як концепція, в якій автор намагався поєднати гуманістичні ідеї з іншими, що виникли у минулому.

Логотерапія - напрям, пов'язаний із пошуками сенсу життя.

Психосоматика - напрям у медицині, оснований на визнанні винятково переваги ролі психічних чинників у появі і перебігу хвороб та одужанні пацієнта.

Неопсихоаналіз - напрям у психології, психоаналізі й психотерапії.

Неофройдизм - напрям у сучасній психології, психоаналізі, філософії та соціології. Виник на основі реалізації положень 3. Фройда про те, що його вчення універсальне і набуло не тільки психологічного, а й філософського значення. Робилися спроби поєднати фройдизм із марксизмом та іншими філософськими теоріями. Особливо проникли ідеї 3. Фройда і представників неофройдизму у науку про мистецтва, соціальну психологію, етнографію тощо.

В українській психології переважає загальний погляд на психіку як функцію мозку, як відображення об'єктивної реальності; відзначається самодетермінація психічної діяльності, суспільна зумовленість свідомості людини, єдність свідомості та діяльності (С.Л. Рубінштейн, О.М. Леонтьєв).

Розуміння своєрідності психічного полягає в тому, що це особливий вид діяльності. Це діяльність не мозку, а людини як її суб'єкта, що більш чи менш усвідомлено творить власну психіку за допомогою мозку і несе відповідальність за результатами самостворення. Що саме людина відчуває, сприймає, уявляє, про що і як вона думає, до чого прагне, які цілі ставить перед собою, якими інтересами, поглядами, переконаннями керується у своїй поведінці, саме в цьому виявляється своєрідність психічного. Ігнорувати суб'єктивне в психічній діяльності - значить відривати цю діяльність від її носія (Г.С. Костюк).

Крім пояснення природи психічного, для української психології характерним є з'ясування його рушійних сил справжнього регулятора психічної активності, пошук відповіді на питання, яке виводить на проблему "внутрішнього і зовнішнього". Актуальними є формули С.Л. Рубінштейна "зовнішнє через внутрішнє" і О.М. Леонтьева "внутрішнє через зовнішнє", принцип детермінізму О.М. Ткаченка; думки Г.С. Костюка про об'єктивність психологічних законів, що визначають становлення, виникнення і розвиток суб'єктивного. Вони спрямовані на розкриття механізмів функціонування і розвитку психіки людини.

психічний юнг особистість розумовий

Література

1. Абрамова Г.С. Введення в практическую психологию. - 2-е изд. испр. и доп. - М.: Академия, 1994.

2. ВергДж. Голос разума. Социокультурный подход к опосредствен-ному действию. - М.: Тривола, 1996.

3. Куликов Л.В. Психология личности. Основные понятия и проблемы. - СПб., 2000.

4. МаслоуА. Психология бытия. - СПб., 1997.

5. Татенко В.А. Психология в субъективном измерении. - К.: Просвіта, 1996.

6. Франкл В. Человек в поисках смысла. - М.: Прогресс, 1990.

Размещено на Allbest.ru

...