Історичний огляд формування психологічної думки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

з дисципліни: Історія психології

за темою: Історичний огляд формування психологічної думки

Вступ

Предметом історії психології є закономірності формування і розвитку поглядів на психіку, які розглядаються в розрізі різних підходів до розуміння психічної реальності. Предмет історії психології відрізняється від предмета психології, тому їх необхідно розмежовувати. Предметом психології як науки служать факти, механізми і закономірності психічного життя. Протягом багатьох століть психологія фактично була одним з розділів філософії. Після виділення психології як окремої науки наприкінці XIX - початку XX ст. вона зберегла зв'язок з філософією, часом слабшає, часом посилюється. Крім того, на психологію вплинули досягнення природознавства, медицини, етнографії, соціології, теорії культури, мистецтвознавства, математики, логіки, мовознавства. З цієї причини в історії психології аналізується взаємодія даної науки з іншими науками, але пріоритет має зв'язок психології з філософією і природознавством.

1. Арістотель, як основоположник сучасної психології

Аристотель Страгирит народився 384 р. до н. е. в Страгирі. Його батько Нікомах був придворним лікарем македонського царя Аминта. Після смерті батьків виховувався у Проксена з Атарнея. На вісімнадцятому році життя майбутній філософ прибув до Афін в академію Платона, де пробув протягом 20 років як слухач, викладач і рівноправний член співдружності філософів платонників. Після смерті Платона в 335 р. Арістотель організував свій навчальний заклад.

Вчення Аристотеля про душу і закономірності пізнавальних і аффективно-вольових процесів до 17 століття було підвалинами тих, хто вивчав проблеми душі, і це асимільовано наступними науковими дослідженнями психики.

Багато досягнень сучасної психології (поняття, методологія) сягають у арістотелівське ставлення до душі й психіки.

По Арістотелеві, ідейне багатство світу приховано в почуттях які сприймаються земними речами глибокими і розкривається у прямому, опираючуюмуся на досвід, спілкуванні із нею. Арістотель помічає, що домогтися чогось достовірного про вивчення душі (особливо нематеріальної її частки) дуже складно, на багато запитань відповісти практично неможливо. Досліджувати природу можна шляхом спостереження та дослідів, що призводять до узагальнення знань. Тому психологічне вчення Арістотеля будується на узагальненні біологічних фактів. Петровський пише, що це узагальнення призвело до перетворення головних пояснювальних принципів психології: організації, розвитку та причинності.

Але ж і вчення про "частини душ" вперше не внесли у теорію психічного принципу розвитку - вищі здібності творяться з нижчих і основних; у людині ж представлені попередні рівні розвитку життя і психіки. Функції душі стають рівнями її розвитку.

Арістотель, слідуючи даному принципу розвитку, прагнув знайти ланки від одного щабля до іншого. Ним було описана особлива область психічних образів, які виникають без прямого впливу речей на органи почуттів - фантазії, (відомі нам як уявлення пам'яті і уяви), підлеглі механізму асоціації, як складової пам'яті. Також Арістотель розглядав й інші пізнавальні процеси - відчуття, від якого ведуть початок пізнавальна здатність: розуміння й мислення, що характеризується упорядкуванням суджень. У вченні Арістотель описує почуття задоволення і невдоволення, докладно розглядає афекти. Складовою вчення про афект є ідея катарзиса - очищення афектів (термін Арістотель запозичив із медицини Гіппократа. Також Арістотель надавав велике значення проблемі волі і створив відоме вчення про характер, у своєму трактаті "Характеристики" він виділив 30 характерів і зробив їх опис, заснований на спостереженні за вчинками людей.

Не можна недооцінити внесок Арістотеля у розвиток сучасної психології:

Арістотель, вважається, по суті, основоположником психології як науки про душу. У трактаті "Про Душі" він систематизував які були погляди на природу психічного, вивівши з їхньої основи власну теорію.

Душа для Арістотеля - не особлива сутність, а спосіб організації живого тіла, це система. Душа проходить різні етапи у розвитку й здатна як запам'ятовувати те, що діє тіло у цей час, так і узгоджувати власні дії із майбутньою метою.

Відома картина Рафаеля " Афінська школа " зображує Платона що вказує рукою на небо. Арістотеля - на грішну землю. У цих образах відбито розбіжність у орієнтації двох видатних мислителів. По Арістотелеві, ідейне багатство світу невиразно тримається у почуттях які сприймаються земними речами глибоко і розкриваються у прямому спілкуванні з ними.

Арістотель перетворив ключові пояснювальні принципи психології: системності (організації), розвитку, причинності (детермінізма).

2. "Трактат про людську природу" Д. Юма, як основа емпіризму в психології

Девід Юм (1711-1776) продовжував лiнiю англiйських шкіл сенсуалiзму. На вiдмiну вiд Локка (котрий вбачав джерело наших чуттiв у реальностi поза суб'уктом) та Берклi (який вбачав джерело наших чуттiв у духовi, або у божествi), Юм вважав, що неможливо довести остаточно нi точку зору першого, нi точку зору другого фiлософа.

Викладений послідовно сенсуалізм приводить не тільки до соліпсизму, а й до скептицизму, що його у добу Нового часу він репрезентував, а також завершив лінію британського емпіризму.

Юм робить спробу керуватися лише тим, що можна довести емпiричним шляхом, вiдкидаючи гiпотетичнi тлумачення. Тому вiн визначає, що людина може оперувати лише змiстом наших чуттiв, а не поняттям про їх субстанцiю.

Народився Д. Юм в Единбурзі, в родині незаможного дворянина, здобув юридичну освіту в Единбурзькому університеті, намагався займатися комерцією. У віці 26 років Д. Юм написав першу філософську працю "Трактат про людську природу". Починаючи з 1752 р., він обіймав посаду бібліотекаря юридичного товариства в Единбурзі, написав низку праць із історичної, політичної та моральної проблематики.

У своїх філософських працях, найвідомішими серед яких були "Трактат про людську природу" та "Дослідження щодо людського пізнання", Д. Юм розвинув емпіричну філософію Дж. Локка. Критики Юмової філософії слушно звертають увагу на те, що він усував головне гносеологічне питання про взаємозв'язок речей та ідей, об'єктивних якостей та відчуттів. Дійсно, Д. Юм відмовлявся розглядати цю проблему. Він просто констатував факт наявності чуттєвих вражень у людській душі. Головне ж, що цікавить філософа, - це співвідношення чуттєвих вражень та ідей. Первинними Д. Юм вважав саме враження, а вторинними - похідні від них ідеї. Всі ідеї людина отримує не інакше як від чуттєвих вражень: "Ми нездатні сформувати правильну ідею про смак ананасу, без того, щоб насправді скуштувати його".

Не заперечуючи об'єктивного існування причинного зв'язку, Д. Юм заперечував упевненість більшості науковців у тому, що наші поняття адекватно відображають цей зв'язок. Якщо цей зв'язок і є, то він залишав недоступним нашому пізнанню, не здатному вийти за межі чуттєвого досвіда. Ми не можемо нічого знати й про ті об'єктивні причини, які породжують нам власні перцепції (сприйняття). В досвіді ми маємо справу лише з перцепція ми, ані на крок не виходимо за ці межі. Отже, будь-які міркування про зовнішнє буття, що начебто спричинює нашу чуттєвість, так само безпідставні. Наше власне тіло й зовнішні щодо нього предмети і явища - насправді лише наше сприйняття, тому ніякого зовнішнього буття для нас не існує. Це не більше як ілюзія, яку легко зруйнувати за допомогою простого експерименту. Достатньо злегка натиснути на око, і зображення роздвоїться. А те, що сприймається - зовнішній предмет чи явище, виявить свою справжню сутність - бути лише чуттєвим образом. За Д. Юмом, жодна людина не сумнівається, що дерево, будинок і т.п. існують незалежно від нас. Проте довести це, спираючись на досвідне знання, ми не можемо, тому що у нас немає вражень зовнішнього буття. Розуму реально не дано нічого, крім чуттєвих сприймань, а знати, що поза ними ми не можемо. "Насправді, - відзначав Д. Юм, - ми ні на крок не можемо вийти за межі самих себе й не сприймаємо ніякого існування, окрім тих перцепцій, що з'явилися в межах цього вузького кола. Цей універсум нашої уяви немає жодної ідеї, крім тих, що були породжені тут." Цей вислів якнайкраще характеризує скептицизм Д. Юма. Цей скептицизм полягає у запереченні пізнаванності об'єктивного світу і зв'язків між предметами явищ.

Слід наголосити, що, на відміну від Берклі, Д. Юм не відкидав зовнішнє буття як таке, але й не визнає можливості щось знати про нього. За Д. Юмом ідея зовнішнього існування, так само як ідея причинності й необхідності, не має реального змісту, оскільки вони не даються чуттєвим сприйняттям. Єдиною підставою для них може бути віра.

Свій скептицизм Д. Юм спрямовував на основні філософські поняття такі як субстанція, причина, необхідність, буття, дух. Він висловлював сумнів щодо можливості знати не тільки матерію, а й Бога. Не тільки зовнішні для нього об'єкти, а й наша власна сутність залишається нам недоступною.

З позицій скептицизму Д. Юм підходив і до розв'язання проблеми релігії. Він критикував релігійні погляди за антропоморфізм, висміював релігійні обряди, забобони, віру в чудеса. Все це не дає підстави визнати Д. Юма однодумцем просвітителів.

За Д. Юмом, перші релігійні уявлення були викликані не спогляданням природи, "але турботами про життєві справи, а також тими повсякчасним надіями й побоюваннями, які спонукають розум людини до дії". Оскільки люди схильні уподібнювати всі інші явища до себе, вони наділили невідомі причини людськими рисами. Так Д. Юм пояснює антропоморфізм перших релігійних уявлень. Персоніфікація незнаних причин, від яких залежить щастя і нещастя людини, породила в її уяві богів.

Не можна вважати Д. Юма атеїстом на тій: підставі, що він критично ставився до традиційних релігій з їхніми обрядами та забобонами. Ведучи мову про негативне ставлення Д. Юма до релігії, треба визнати, що в протистоянні науки й релігії симпатії Д. Юма були на боці саме науки. У цьому випадку варто пригадати відомий вислів Ф. Бекона, що його любив повторювати Д. Юм : філософія в невеликій дозі робить людей атеїстами, а у великій - примирює їх з релігією. В цілому ж скептичне ставлення Д. Юма до традиційних релігій ґрунтувалося на емпіризмі. Він був переконаний, що релігійні догми, віра в надприродні чудеса, потойбіччя суперечить чуттєвому досвіду і здоровому глузду.

Отже, скептицизм шотландського філософа завершує емпіричну лінію в британській філософії XVIII ст. Д. Юм створив оригінальну філософську систему, підґрунтя якої становили емпіризм і феноменологія. Ця філософія справила значний вплив на подальший розвиток англійської філософської думки. Вона стала теоретичною основою майбутнього позитивізму Дж. Ст. Мілля і Г. Спенсера.

Основні ідеї Д. Юма:

Усуває головне гносеологічне питання про взаємозв'язок речей та ідей, об'єктивних якостей та відчуттів;

у співвідношенні чуттєвих вражень з ідеями первинними вважає враження, а вторинними - похідні від них, ідеї;

заперечує існування причинного зв'язку між предметами та явищами;

людина не може нічого знати про ті об'єктивні причини, які породжують її власні сприйняття (перцепції);

наше власне тіло і зовнішні предмети та явища - це лише наші сприйняття. Ніякого зовнішнього буття для нас не існує;

не тільки зовнішні щодо нас об'єкти, а й наша власна сутність залишається для нас недоступною. Це яскраво виражений скептицизм Д. Юма, який полягав у запереченні пізнаванності світу і зв'язків між предметами та явищами.

3. Вклад у розвиток психологічного знання Ібн-Аль-Хайсама

психологія емпіризм арістотель юм

Ібн Аль-Хайсам, або Альгазена (965-1038) - арабський учений, творець психофізіологічного вчення про зір. У своїй праці "Оптика" Альгазена розглядає очі, як найтонший оптичний прилад, математично і експериментально обгрунтовує закони відбиття і заломлення світла, визначаючи їх як причини виникнення чуттєвого образу. Він розкриває роль розумових актів як важливої передумови здійснення акту сприйняття, що дозволяє сприймати форму і обсяг предметів, знаходити в них схожість і відмінності.

Предметом його дослідження було багато феноменів зорового сприйняття: бінокулярний зір, змішання квітів, контраст, м'язові рухи очей та інше.

Вперше він ставить питання про тривалість психічних актів, стверджуючи, що між роздратуванням зорового органу і суб'єктивним відчуттям існує певний проміжок часу, необхідний для передачі збудження по нервах.

Таким чином, прогресивна арабомовна культура повернула в культуру Європи античні інтелектуальні цінності, істотно їх збагативши. Вона привнесла нові антропологічні ідеї, що завдають серйозного удару по ідеології феодального суспільства. Роботи арабомовних мислителів формували інтерес до людини та її психічного світу, стверджували в європейській науковій думці ідеали дослідного пізнання.

Висновок

Методи, використовувані в історії психології, істотно відрізняються від методів загальної психології. Якщо основними методами в психології є спостереження, тестування і експеримент, то в історії психології використовуються історико-генетичний метод, історико-функціональний метод, біографічний та автобіографічний метод, метод систематизації психологічних висловлювань, метод інтерв'ювання та ін. В останні десятиліття в історії психології набувають поширення методи категоріального аналізу. Основний метод історії психології - теоретична реконструкція, при використанні якої наукові системи минулого і програми отримання, обгрунтування та систематизації психологічних знань описуються і критично аналізуються у співвіднесенні з досягненнями сучасної психології. Значимість аналізу наукових посилань з метою вивчення стану і розвитку психологічних досліджень обмежена, оскільки частота цитування залежить не тільки від об'єктивної цінності наукової публікації, а й від низки інших обставин. Таким чином, аналіз наукових посилань може застосовуватися в історії психології лише в поєднанні з іншими методами.

Література

1. Бичко А.Д., Бичко І.В., Табачковський В. Г. Історія філософії: Підручник. - До.: Ли-бідь, 2001.

2. Ждан А.М. Історія психології: від античності до наших днів. - М.: Академічний проект, 2004.

3. Коротка філософська енциклопедія, М., 1994.

4. Юм Д. Трактат про людську природу, або спроба застосувати заснований на досвіді метод міркування до моральних предметів // Д. Юм. Трактат про людську природу. Соч.: У 2 т. М., 1995.

5. Ярошевський М.Г. Історія психології. М., 1985.

6. Ліхі Т. Історія сучасної психології. СПб., 2003.

7. Степанянц М.Т. Арабська філософія // Людина. Мислителі минулого і сьогодення про його життя, смерть і безсмертя. М., 1991.

8. Нарський І.Д. Давид Юм. М., 1973.

Размещено на Allbest.ru