Джерела активності особистості

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. АКТИВНІСТЬ - ФУНДАМЕНТАЛЬНА ЯКІСТЬ ОСОБИСТОСТІ

1.1 Структура особистості10

1.2 Історія розвитку активності особистості14

РОЗДІЛ ІІ. ДЖЕРЕЛА АКТИВНОСТІ ОСОБИСТОСТІ

2.1 Потреби як джерело активності особистості21

2.2 Мотиви як джерело активності особистості23

2.3 Спрямованість особистості

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ30



ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Особистість є об'єктом вивчення різних наук - філософії, соціології, етики, біології, педагогіки, психології тощо. Розумінню природи особистості сприяють література, музика, образотворче мистецтво. Особистість відіграє значну роль у вирішенні політичних, економічних, культурних, наукових, технічних проблем, загалом у піднесенні рівня людського буття.

Категорія особистості посідає в сучасних наукових дослідженнях і в суспільній свідомості одне з центральних місць. Завдяки категорії особистості постають можливості для цілісного підходу, системного аналізу та синтезу психологічних функцій, процесів, станів, властивостей людини.

У психологічній науці не існує загальноприйнятого визначення природи особистості. Епоху активного наукового вивчення проблеми особистості можна умовно розділити на два етапи. Перший охоплює період з кінця ХІХ до середини ХХ ст. і приблизно збігається з періодом становлення класичної психології. У цей час були сформульовані фундаментальні положення про особистість, закладені головні напрями психологічних дослідження особистості. Другий етап досліджень проблем особистості розпочався у другій половині ХХ ст.

Особистість має три найважливіші психологічні характеристики: стійкість, єдність та активність.

Активність є невід'ємною властивістю і станом будь-якого живого організму, у тому числі і людини. Не володіючи активністю , людина не може існувати ні як біологічна істота, ні як член суспільства. Категорія активності є основою наукового знання про психіку, психічного розвитку, пізнавальних та творчих можливостей особистості. Вивчення природи, механізмів зародження, розвитку і прояву активності людини має винятково важливе значення для того, щоб знайти ефективні засоби і шляхи, які б формуванню активності особистості, спрямованої на поліпшення власного добробуту і благополуччя суспільства. Сучасне уявлення про природу, джерелах, формах і видах, змісті і механізмах, формуванні та проявах активності людини складається на основі аналізу результатів теоретичних і експериментальних досліджень проблем поведінки, діяльності, спілкування, пізнання, дій та їх мотивації .

Метою даної роботи є аналіз результатів досліджень активності людини, як фундаментальної якості особистості та її джерел, накопичених у вітчизняній і зарубіжній психології.

Об'єктом дослідження є активність людини.

Предметом дослідження є механізми зародження, розвитку і проявів активності на різних рівнях, а також потреби, як джерело активності особистості.

активність особистість спрямованість



РОЗДІЛ І. АКТИВНІСТЬ - ФУНДАМЕНТАЛЬНА ЯКІСТЬ ОСОБИСТОСТІ

1.1 Структура особистості

Цінність і унікальність особистості не відкидають, а передбачають наявність її особливої структури. Л. С. Виготський зазначав: «Структурою прийнято називати такі цілісні утворення, які не складаються сумарно із окремих частин, являючи ніби їх агрегат, але самі визначають долю і значення кожної з тих, що входять до їх складу, частин» [8].

Структура особистості:

— як цілісності -- є об'єктивною реальністю, що втілює внутрішні особистісні процеси. Крім того, структура відображає логіку цих процесів і є підпорядкованою їм. Водночас, з погляду генетичної психології, вона є результатом діяльності цих процесів;

— виникає як втілення функції, як орган цієї функції. Звісно, виникнення структури, у свою чергу, призводить і до зміни самих функцій і тісно пов'язана з процесом її становлення: структура є одночасно результатом становлення, його умовою і фактором подальшого розвитку особистості;

— являє собою цілісність, що включає в себе всі психічні (свідомі і несвідомі) і непсихічні складові особистості. Але вона - не є їхня проста сума, а являє собою нову особливу якість, форму існування психіки людини.

-- особлива упорядкованість, новий синтез;

— є суперечливою відносно фактору стабільності. З одного боку, вона є стабільною і сталою (включає в себе однакові компоненти, робить поведінку прогнозованою). Але водночас структура особистості є плинною, змінною, ніколи до кінця не завершеною [11].

В культурно-історичній теорії доведено, що структура особистості людини змінюється в процесі онтогенезу. Тим часом є дані, які дозволяють припустити, що зміни структури відбуваються і всередині вікових етапів, визначаючи індивідуальний стиль і відбиваючи специфіку життєвого шляху кожної людини.

Особистість, безумовно, є об'єктом психологічного дослідження, але об'єктом специфічним. І головна специфіка полягає навіть не у складності, а в тому, що це об'єкт, здатний до власних, вільних дій (ознака «активність»). Тобто, особистість, виступаючи об'єктом вивчення (або впливу), водночас існує і як суб'єкт, що дуже ускладнює проблему розуміння її психології, але лише ускладнює, а не робить безнадійною.

Аналіз вітчизняних і зарубіжних теорій засвідчує величезне різноманіття поглядів вчених на проблему структури особистості: від практичної відмови розглядати це питання (К. Роджерс, А. Маслоу, у нас -- представники теорії діяльності), до дуже ретельних і скрупульозних спроб, які, однак, є вельми довільними, відображаючи логіку авторів, а не логіку об'єкта вивчення (Б. Г. Ананьев, А. К. Ковальов, С. Л. Рубінштейн, 3. Фрейд, Р. Кеттелл, Г. Олпорт та ін.) [10].

Теорія і методологія питання структури особистості у вітчизняній психології найбільш ретельно розроблені в роботах К. К. Платонова, який вживає вираз «функціональна динамічна структура особистості», розглядаючи її як складну відкриту систему, що саморозвивається. В. Д. Шадриков визначав динамічну систему таким чином: «Динамічна система -- це система, що розвивається в часі, змінює склад компонентів, що входять до неї, та зв'язок між ними при збереженні функції». К. К. Платонов вводить термін «підструктури» особистості, до яких «можуть бути включені всі відомі властивості особистості»[25].

Таких підструктур особистості автор бачить чотири.

1. Біологічна підструктура, що об'єднує типологічні властивості особистості, статеві і вікові психофізіологічні особливості та їх патологічні зміни, які значною мірою зумовлені фізіологічними і морфологічними особливостями організму, зокрема, нервової системи.

2. Підструктура форм відображення, яка охоплює індивідуальні психологічні особливості окремих психічних процесів (пізнавальних та емоційних), що формуються протягом життя людини.

3. Підструктура соціального досвіду, що включає в себе знання, навички, вміння і звички, набуті в особистісному досвіді, шляхом навчання.

4. Підструктура спрямованості, яка об'єднує мотивацію, відношення і моральні якості особистості.

Важливими є критерії виділення даних підструктур, які наводить К. К. Платонов.

Перший критерій являє собою «співвідношення біологічного і соціального, вродженого і набутого, процесуального і змістовного». Дійсно, в наведених підструктурах можна помітити закономірну динаміку змін даного співвідношення: від максимуму вродженого процесуального в першій - до максимуму набутого в четвертій. Автор абсолютно справедливо зазначає, що «ця послідовність допомагає глибше зрозуміти співвідношення соціального і біологічного не лише в особистості в цілому, але й у підструктурах різних рівнів, аж до окремих властивостей особистості».

Другим критерієм виділення вказаних підструктур є внутрішня близькість рис особистості, що входять до кожної з них, і виділення «в кожній з цих підструктур, прийнятої за ціле, своїх підструктур більш низького рівня».

Третім критерієм виокремлюється те, що кожна з підструктур має свій власний, особливий тип формування. Взаємодія цих різних типів формування визначає індивідуальні особливості розвитку кожної особистості.

Четвертий критерій К. К. Платонов вважає «найбільш значущим». Він полягає в наявності об'єктивно існуючої ієрархічної залежності цих підструктур. Різні зв'язки існують як між підструктурами, так і всередині кожної з них. «Але каузальні зв'язки субординації більш чітко виражені у взаємодії різних підструктур».

П'ятий критерій є більш «організаційним», але теж важливим: йдеться про те, що реально в психології окремі виділені підструктури, а також їх складові виступають дійсними предметами емпіричних і теоретичних досліджень.

К. К. Платонов зауважує, що перераховані критерії «дозволяють вважати, що чотири виділені підструктури відображають об'єктивну дійсність і тому є основними підструктурами особистості».

Генетичний ракурс дослідження, а також отримані за останній період численні наукові факти дозволяють суттєво доповнити і розвинути дану концепцію, яку ми вважаємо цілком обґрунтованою. Якщо враховувати ще два суттєвих критерії, можна говорити, що в дійсності виділені підструктури і є «змістовними одиницями аналізу» особистості.

Шостий критерій полягає в тому, що виокремлена підструктура, залишаючись специфічною, в той же час відображає (містить в собі у «знятому» вигляді) всю цілісну унікальну особистість.

Сьомий критерій означає, що реально взаємозв'язки між підструктурами та, з іншого боку, між окремою підструктурою і цілісною особистістю, - є не лише ієрархічними - вони існують за фундаментальним принципом сполучальності

Аналіз фактів дозволяє визнати, що статус підструктури (якщо зберегти цей термін Платонова) мають також і здібності, як індивідуально-психологічні властивості, що визначають успішність і ступінь досягнення людини в певній соціально зумовленій діяльності. Ця якість означає також міру оволодіння людиною способами діяльності в культурно-історичному середовищі [19].

З урахуванням наукових даних в контексті генетичного підходу, є сенс виокремлювати в особистості п'ять окремих підструктур (одиниць): біопсихічну; індивідуальні особливості психічних процесів; досвід; спрямованість; здібності.

Разом з тим, такий розгляд особистості не є повним відбиттям її структури. Особистість має ще й інші якості, які за своєю природою являють собою дійсні «одиниці аналізу» (грані), але, на відміну від перерахованих, вони набагато більш динамічні (плинні), ніж структурні, і не мають, якщо можна вжити такий термін, окремої локалізації - вони охоплюють всю особистість. Маються на увазі «внутрішній світ особистості», «характер» і «психічні стани».

«Внутрішній світ особистості, - зазначає Л. І. Анциферова, - це індивідуально-інтерпретований, насичений модальностями особистісних переживань, осмислений в діалогах з реальними і ідеальними співрозмовниками зовнішній світ, в якому віддиференційовані функціональні галузі з різним рівнем значення». Це - світ смислів, життєвих планів і сутнісних переживань. Але внутрішній світ особистості, насправді, набагато більш суперечливий і драматичний, оскільки він складається не лише з усвідомленого, але й з безсвідомого. Інстинкти і потяги, архетипи - все це є другим полюсом, другою складовою внутрішнього світу. Саме суперечливе протиріччя «свідоме - безсвідоме» складає підґрунтя і породжує цю грань («одиницю»), яка ніби заповнює внутрішній суб'єктивний простір існування особистості[5].

Характер (буквально з давньогрецької - відбиток, чеканка) особистості ми розглядаємо, як неповторний індивідуальний відбиток всіх якостей особистості, що виявляється в сталих (звичних, типових, «характерних») способах взаємодії і емоційного реагування людини. Характер - це те, що «проростає» на поверхню, те, що визначає «форм» особистості; визначає особистість з точки зору іншої людини і соціального світу в цілому. Характер є змістовною одиницею особистості, оскільки соціальна дія (взаємодія), вчинок, -- відбиває всю особистість, весь її психічний і психофізіологічний тезаурус [13].

Психічний стан - це цілісна характеристика функціонування психіки людини за певний період часу, яка показує своєрідність протікання психічних процесів залежно від відображення дійсності, попереднього стану і психічних властивостей особистості [9].

Психічний стан ніби огортає і пронизує всю особистість, інтегруючи її і «забарвлюючи» контекст існування. Стан може впливати на адекватність відображення світу, ефективність діяльності, утримання життєво важливих цілей та орієнтацій. Дуже суттєвим є те, що стан може переходити в іншу форму існування, а саме - у властивість особистості, і саме в цьому сенсі ми говоримо, що психічний стан - це те, що може здійснитись, відбутись[23].

Таким чином, структура особистості складається з восьми змістовних одиниць (граней). Аналіз засвідчує, що одиниці ці різні як за змістовною наповнюваністю, так і за загальним тезаурусом - існують п'ять підструктур і три наскрізні динамічно-плинні загальні якості. Звідси випливає дійсна гетерогенність структури особистості.

1.2 Історія розвитку активності особистості

Активність є невід'ємною властивістю і станом будь-якого живого організму, у тому числі і людини. Не володіючи активністю, людина не може існувати ні як біологічна істота, ні як член суспільства. Категорія активності є основою наукового знання про психіку, психічний розвиток, пізнавальні та творчі можливості особистості. Вивчення природи, механізмів зародження, розвитку і прояву активності людини має винятково важливе значення для того, щоб знайти ефективні засоби і шляхи, які б формували активність особистості, спрямованої на поліпшення власного добробуту і благополуччя суспільства [24].

Сучасне уявлення про природу, джерела, форми і вида, зміст і механізми, формування та прояву активності людини складається на основі аналізу результатів теоретичних і експериментальних досліджень проблем поведінки, діяльності, спілкування, пізнання, дій та їх мотивації [16].

Розвиток уявлень про активність відбувався протягом багатьох століть, починаючи з часів Стародавньої Греції і до наших днів. Безпосереднє відношення до проблеми активності мають положення філософського вчення про ієрархію здібностей у вигляді чуттєво- рухових і розумних функцій душі

(Аристотель, 384-322 до н.е.); уявлення про реакції організму на зовнішній стимул (Р. Декарт, 1596-1650 ), спонукальні сили поведінки, активності людини у вигляді його почуттів, афектів (Б. Спіноза, 1632-1677 ); поняття про несвідоме, яке згодом у фрейдизмі стало розглядатися як основне джерело активності людини (Г. Лейбніц, 1646-1716 ), про асоціацію як джерела активності людини

( Т. Гоббс, 1588-1679 ); визнання джерелом активності відчуттів (Е. Кондільяк, 1715-1780 ); пояснення активності рухами організму людини без участі душі ( Ж. Ламетрі, 1709-1751 ); позиція наділення «людини - машини » Ламетрі психікою і розгляду його активності як наслідку зовнішніх впливів і залежності від історичного досвіду людства (К. Гельвецій, 1715-1771; П. Гольбах, 1723-1789; Д. Дідро, 1713-1784 ) [1].

Дослідження в області психофізики природознавцями Е. Вебером (1795-1878), Г. Фехнером (1801-1887), Ф. Дондерс (1818-1889), Г. Гельмгольцем (1821-1894) заклали основу для вивчення людини. Особливо сильний вплив на розвиток психологічної думки психофізіології активності в XIX ст. справила еволюційна теорія про походження видів шляхом природного відбору Ч. Дарвіна (1809-1882), зокрема на формування уявлень про адаптивні механізми прояву активності людини. До початку XX ст. в психології був накопичений великий експериментальний матеріал, що має відношення до проблеми активності, наприклад, про поведінку тварин і людини. Водночас мали місце значні труднощі в поясненні природи і проявів активності, ролі свідомості в регуляції активності в поведінці [12].

Розбіжності у поглядах дослідників на природу активності привели до виникнення різних напрямків у вивченні активності особистості. Вони знайшли відображення в різних психологічних школах, в межах яких відбувається подальший розвиток уявлень про активність людини. Концептуальні положення про поведінку тварин і людини, сформульовані в основних психологічних школах Заходу і США ( біхевіоризмі, психоаналізі, гештальтизма і гуманістичній психології) і в багатьох інших відгалуженнях цих напрямів значно розширили уявлення про джерела, механізми регуляції та прояви активності людини. У результаті спроб удосконалення фрейдизму, відмови від ідеї пансексуалізму виникають певні різновиди моделі активності в різних відгалуженнях неофрейдизма . Пробудниками активності в них виступають « корінна тривога» (К. Хорні ), «прагнення до любові » (Е. Фромм ), «прагнення до успіху, вищості, влади, досконалості » (А. Адлер), « архетипи » (К. Юнг ).

Що стосується гуманістичної психології, то модель активності в ній виражається короткою формулою: «Потреба - активність». Вищою потребою гуманістична психологія визнає прагнення особистості до реалізації свого життєвого потенціалу, самоактуалізації (А. Маслоу) [12].

У Росії наука про поведінку починається з робіт І.М. Сеченова, І.П. Павлова, А.А. Ухтомського, В.М. Бехтерева, які прийшли до уявлення про активну установку організму по відношенню до навколишнього середовища. Слід особливо зазначити, що вчення Павлова про умовні рефлекси зробило серйозний вплив на дослідження багатьох зарубіжних фізіологів і психологів, що займалися проблемами поведінки та активності тварин і людини.

Психологічних проблем активності людини стосувалися роботи багатьох вітчизняних психологів різних часів. Однак основи сучасного розуміння природи активності людини закладені, насамперед, у роботах М. Я. Басова, Л.C. Виготського, C.JI. Рубінштейна, Д.Н. Узнадзе. У М.Я. Басова людина виступає як активний діяч в середовищі. Л.С. Виготський ( 1960 ), розвиваючи ідею активності індивіда, розглядає вплив історичного досвіду людства, сконцентрованого в знаках , на формування активності людини. C.JI. Рубінштейн (1934) сформулював принцип єдності свідомості і діяльності. Він розглядав діяльність як специфічну для людини форму активності [4].

У теорії установки, розробленої Д.Н. Узнадзе ( 1961 ), на основі розгляду розвитку установки суб'єкта аналізуються закономірності психічної активності. Проблемі психофізіологічної природи активності присвячені роботи Н.А. Бернштейна , П.К. Анохіна , А.Р. Лурії і ряду інших вчених. Соціальній природі активності найбільша увага приділяється в роботах Б.Ф. Ломова, К.А. Абульхановой - Славської, Є.В. Шорохової. Проблема активності протягом багатьох років не втрачає своєї актуальності і практичної значущості.

Ще А.Н. Леонтьєв в одній зі своїх останніх публікацій писав: «Поряд з проблемою установки в психологічному аналізі відкрилася і ще одна, мабуть, найскладніша проблема. Це проблема явищ активності, які утворюють важко вловимі в експерименті, але , тим не менш, реальні моменти людської діяльності, які підвищують її над функцією прямої або непрямої адаптації до присутніх або передбачуваних вимогою ситуацій. Моменти ці складають як би внутрішню передумову саморуху діяльності та її самовираження. Але ця проблема, на яку ми постійно натрапляємо в живій людського життя, залишається зараз ледь порушеною експериментальним дослідженням, і її розробка у величезній мірі залишається справою майбутнього» [11].

Активність вивчається на фізіологічному, психофізіологічному, психічному і соціальному рівнях. Такий багатоаспектний підхід до вивчення активності пояснюється її багатосторонністю, багаторівневістю, складністю. По суті, будь-яке психологічне утворення особистості, будь-які фізіологічні, психологічні та соціальні прояви людини пов'язані з феноменом активності. Вітчизняні та зарубіжні психологи продовжують інтенсивно розробляти різні аспекти проблеми активності.

Принцип активності людини у вітчизняній психології ґрунтується на діяльнісному підході до вивчення психіки. В останні роки багато психологів звернулися до проблеми суб'єктності та суб'єктної психічної активності ( А.В. Брушлинский, A.К. Осницкий, В.А. Петровський, В.І. Слободчиков, В.О. Татенко, B.Е. Чудновський та ін.) Значний внесок у вивчення проблеми активності особистості вніс В.А. Петровський. Він розробив концепцію неадаптивної ( надситуаційної ) активності і пов'язану з нею концепцію персоналізації [27] .

Особливо багато теоретичних і експериментальних досліджень проводиться з психофізіології саморегуляції поведінки, діяльності в цілому, активності ( М.В. Бодунов, Е.А. Голубєва, А.І. Велике, В.М. Русалов та ін.). Незважаючи на численні теоретичні та експериментальні дослідження різних напрямків і різного рівня, проблема активності в психології все ще вимагає подальшого вивчення, так як у відомих в психології концепціях немає однозначної відповіді на питання про природу, закономірності і механізми прояву активності на різних рівнях, немає єдності поглядів на джерела, форми і види активності . Системний аналіз наукового знання про активність необхідний для виявлення сучасного стану знань про активність, що важливо для розробки достовірних практичних рекомендацій щодо підвищення ефективності, продуктивності діяльності людини [27].

Отже, важливо узагальнити положення основних концепції активності і визначити найбільш актуальні напрямки і тенденції дослідження активності людини. Звідси випливає актуальність теоретичного аналізу концепцій активності людини і подальшого експериментального дослідження проявів активності на різних рівнях і в різних ситуаціях дії внутрішніх і зовнішніх факторів, що спонукають активність.



РОЗДІЛ ІІ. ДЖЕРЕЛА АКТИВНОСТІ ОСОБИСТОСТІ

2.1 Потреби як джерело активності особистості

Джерелом активності особистості є її потреби. Саме потреби спонукають людину діяти певним чином і в певному напрямку. Потреба - це стан особистості, що виражає залежність її від конкретних умов існування.

Потреба виступає джерелом активності особистості. Картину виникнення і прояву потреби покажемо на простому прикладі. З настанням зими людина повинна подбати про приведення в порядок теплого одягу , яким вона не користувалася в теплі місяці року, або про придбання нового. Це означає, що залежність від конкретних умов її існування (життя у відповідній кліматичній зоні, звичаї і манера одягатися, прийнята в даній місцевості, наявність можливостей придбання обнови і т. д.) стає джерелом, що спонукає зробити ряд активних дій. Тут легко простежується найважливіша сторона потреб особистості - їх активно-пасивний характер [2].

Активність особистості проявляється в процесі задоволення потреб. І тут же виявляється відмінність у формах активності особистості людини та активності поведінки тварин. Тварина активні в своїй поведінці завдяки тому, що її природна організація ( будова його тіла і органів, фонд інстинктів ) ніби заздалегідь зумовлює коло речей, які можуть стати об'єктом її потреб і викличуть її активне прагнення володіти ними. Процес задоволення потреб тварин і забезпечує їм найбільш повне пристосування до середовища. Наприклад, вроджена програма поведінки бобра фіксує не тільки його будівельні потреби, але і в цих потребах запам'ятовує об'єкти їх задоволення: породи дерев, з яких буде споруджена гребля, близькість дерев до води, способи «лісоповалу» і т. д. Таким чином, в потребах тварин безпосередньо представлена природна річ як стимул його активності. Іншу картину являє активність людини і джерела цієї активності - людські потреби. Потреби людини формуються в процесі її виховання, тобто прилучення до світу людської культури. Природна річ перестає, наприклад, бути простою здобиччю , тобто предметом, що має лише біологічний сенс: бути їжею. За допомогою знарядь людина здатна видозмінювати предмет, пристосовуючи його для власних потреб, які є продуктом історичного розвитку. Тому у людини процес задоволення потреб виступає як активний, цілеспрямований процес оволодіння формою діяльності, визначеної суспільним розвитком.

Потреби людини мають суспільно - особистий характер. Це видно, по-перше, в тому, що навіть для задоволення потреб, які мають, здавалося б, вузькоособистий характер, використовуються результати суспільного розподілу праці. По-друге, для задоволення потреб людина використовує способи і прийоми, які історично склалися в даній місцевості і потребує певних умов. І по-третє, безліч потреб людини виражають не стільки її вузкоособистісних запитах, скільки в потребі суспільства, колективу, до якого належить людина, спільно з якою вона працює, - потреби колективу набувають характеру потреб особистості. Цей процес може бути проілюстрований таким прикладом. Студент, що має суспільне доручення виступити з доповіддю на зборах, готується до цього виступу особливо ретельно не тому, що сама по собі підготовка є для нього справою більш привабливим у порівнянні, припустимо, з читанням цікавої книги, а тому, що він відчуває нагальну потребу виконати вимогу колективу. За своїм походженням потреби можуть бути природними і культурними . У природних потребах виявляється активізуюча діяльність людини, залежність від умов, необхідних для збереження та підтримки його життя і життя його потомства. У всіх людей є природні потреби в їжі, воді, в істоті протилежної статі, в сні, у захисті від холоду і надмірної спеки і т.д. Якщо яка-небудь з природних потреб не буде задоволена протягом тривалого часу, людина неминуче загине сама або втратить можливість продовжити рід . Хоча природні потреби залишаються тими ж (за їх переліком), що у тварин і первісних людей, проте за своєю психологічною сутністю вони докорінно відрізняються від природних потреб тварин. Змінюються способи і знаряддя задоволення, а найголовніше, зазнають змін і самі потреби, які переживаються сучасною людиною вже не так, як його доісторичним пращуром: «Голод є голод, однак голод, що вгамовується вареним м'ясом , поїдається за допомогою ножа і виделки, це інший голод, порівняно з тим, при якому проковтують сире м'ясо за допомогою рук, нігтів і зубів» .

Таким чином, природні потреби мають суспільно-історичний характер. В культурних потребах виявляється залежність активної діяльності людини від продуктів людської культури; їх коріння цілком лежать в межах людської історії.

До об'єктів культурних потреб належать як предмети, які служать засобом задоволення якої-небудь природної потреби в умовах тієї чи іншої культури, яка історично складалася ( вилка і ложка, палички для їжі), так і предмети, необхідні для трудового та культурного спілкування з іншими людьми, для складного і різноманітного суспільного життя людини. При різному економічному і суспільному ладі, залежно від виховання і засвоєння поширених і прийнятих звичаїв і форм поведінки людина набуває різні культурні потреби . Якщо не задовольняються культурні потреби людини, вона не загине (як це було б при незадоволенні природних потреб ), але людське в ній жорстоко постраждає. Культурні потреби істотно розрізняються за рівнем, за своїм зв'язком з вимогами, які пред'являє людині суспільство. Не можна поставити в один рівень потребу дістати цікаву і змістовну книгу, яка направляє пошуки і організує зусилля однієї молодої людини, і потребу роздобути краватку особливо модного забарвлення - в іншого. За своїм рівнем і самі ці потреби, і діяльність, ними породжувана, оцінюються по-різному.

Морально виправдана потреба особистості - це потреба, що відповідає вимогам суспільства, в якому людина живе, відповідно прийнятим в цьому суспільстві смакам, оцінками, а головне, світогляду. У нашому соціалістичному суспільстві такими принципами і таким світоглядом є комуністичні моральні принципи і марксистсько- ленінський світогляд.

За характером предмета потреби можуть бути матеріальними і духовними. У матеріальних потребах виявляється залежність людини від предметів матеріальної культури (потреба в їжі, одязі, житлі, предметах побуту і т. д.); в духовних - залежність від продуктів суспільної свідомості.

Духовні потреби виражаються в засвоєнні духовної культури. Людина відчуває потребу поділитися з іншими своїми думками і почуттями, потреба читати газети, книги і журнали, дивитися кінофільми і спектаклі, слухати музику і т.д. Слід особливо виділити таку духовну потребу , як потреба в спілкуванні з іншими людьми. Така потреба виникла ще на зорі людського суспільства і породила мову як засіб спілкування,вона була поряд з працею, головним стимулом перетворення мавпи в людину. Потреба в спілкуванні і зараз залишається найважливішою умовою духовного розвитку людини. Духовні потреби нерозривно пов'язані з матеріальними потребами. Для задоволення духовних потреб потрібні, зрозуміло, матеріальні речі (книги, газети, нотний папір, фарби і т. д.), які є, в свою чергу, предметом матеріальних потреб .[3]

Отже , природна за походженням потреба може бути разом з тим матеріальною по предмету. Культурна за походженням - може бути або матеріальною, чи духовною по предмету. Таким чином, дана класифікація охоплює найбільше різноманіття потреб, показуючи їх ставлення до історії розвитку людської свідомості і до об'єкта, на який вони спрямовані[4].

У процесі свого задоволення потреби розвиваються, перебудовуються і змінюються. У сучасної людини вони інші, ніж були у її предків, у її нащадків вони будуть теж іншими. Повне задоволення потреб є одна з найважливіших умов всебічного розвитку особистості, але воно не є єдиною умовою. Більше того, за відсутності інших формуючих умов ( і серед них в першу чергу праці) можливість легко задовольняти свої потреби часто веде до деградації людської особистості. У цих обставинах процес їх задоволення не збагачує особистість, а розбещує її. Паразитичні потреби, які не регулюються працею, можуть стати джерелом - і стають у деяких людей - антигромадської (а іноді й злочинної) поведінки.

Одна з найважливіших вимог, які пред'являє соціалістичне суспільство до виховання особистості людини, - виховувати потребу в праці. Є підстави вважати, що виникнення потреби в праці з'явиться в результаті подальшого розвитку виробництва, максимальної автоматизації багатьох виробничих операцій, поліпшенні умов праці, скорочення робочого часу, внаслідок пробудження творчих сил, які можуть знайти собі гідне застосування лише в суспільно корисній праці. Праця, що часом буває зараз важкою і виснажливою, перетвориться на джерело радості і насолоди здорової, всебічно розвиненої людини [20].

Розгляд потреб як джерела активності особистості і саме розуміння особистості як активного діяча не може бути протиставлено принципом детермінізму , який є провідним принципом наукової психології і поширюється також на сферу психології особистості. Навколишні предмети впливають на людину в різні моменти її життя, стають об'єктом його потреб і тим самим залучаються до діяльності, стаючи метою діяльності, пробуджуючи і стимулюючи активність людини. Предмети, що оточують людину, як можлива мета її діяльності чи її засіб, в різній мірі обумовлюють активність особистості . Вони мають для особистості різну значимість. Значимість об'єкта - це відкладення в ньому потреб людини. Для людини, що вирішила полагодити електричну праску, значимості набувають інструменти, якими її необхідно скористатися, знання в області електротехніки, які необхідно в цьому випадку застосувати, і т. д. , іншими словами, цілий ряд об'єктів в умовах даної діяльності стає об'єктом потреб і тим самим спонукає звертати на них увагу, згадувати, думати про них, застосовувати їх і т. д [17].

Слід розрізняти значимість об'єкта для особи і його реальне значення в процесі діяльності. Реальне значення - це відношення об'єкта до цілей і завдань діяльності. Значимість об'єкта для особи і його реальне значення можуть збігатися і не збігатися в діяльності. Так, встановлено, що якщо група учнів отримує на заняттях якийсь обсяг відомостей, то за відсутності повторень через три-чотири дні в їх пам'яті зберігається трохи більше половини тієї кількості інформація, яка була повідомлена викладачем. Що ж забувається в першу чергу і що зберігається в пам'яті? Запам'ятовується те, що набуло значимість (тобто виявилося пов'язано з потребами запам'ятовування, виявилося цікавим, важливим, потрібним і т.д.). Але з цього далеко ще не випливає, що запам'яталося те, що має реальне значення для цілей і завдань навчальної діяльності, що важливо і потрібно для педагога. Нерідко запам'ятовується яскрава ілюстрація і не запам'ятовується закономірність, яка за допомогою цієї ілюстрації повинна була утвердитися в пам'яті школяра.

Значимість може бути стійкою та ситуативною. Стійка значимість об'єкта - це відкладення в ньому таких потреб особистості , які є постійним компонентом її структури. Для вченого такою стійкою потребою є читання наукової літератори, участь в обговоренні актуальних проблем своєї спеціальності, підготовка учнів, які продовжуватимуть розвивати його погляди і т. д. Все, що пов'язано з цією потребою, виявляється значущим. Ситуативна значимість - відкладення в об'єкті потреб даного моменту. Для людини, у якої зупинився на вулиці годинник, значущими об'єктами стають перехожі, у яких він може дізнатися час, звуки радіопередачі, які доносяться через відкриті вікна, положення сонця на небосхилі і т. п. Якщо в процесі діяльності задовольняється потреба в об'єкті , що має ситуативну значущість для людини , то це залишається в загальному і цілому байдужим для виникнення і розвитку нових потреб, які проявляються в подальшому ході діяльності та стимулюють активність особистості . Після того як годинник запрацює і стрілки будуть встановлені відповідно до сигналу точного часу, людина переходить до інших своїх справах, що викликаються іншими спонуканнями. До числа об'єктів, що мають ситуативну значущість, належать предмети, за допомогою яких задовольняються періодично виникаючі потреби в їжі, питті , відпочиноку і т. д [16]. Інший характер має задоволення потреб в об'єктах, що володіють стійкою значимістю для особистості. Задоволення потреби в стійко значимому об'єкті закономірно призводить до того , що у людини на базі цього задоволення виникає нова, пов'язана з першою, але більш висока за рівнем потреба, яка може бути задоволена лише за допомогою нового об'єкта, також має стійку значущість для особистості. Вчений, який встановив новий науковий факт і тим самим задовольнив свою інтелектуальну потреба, не зупиняється на досягнутому - зроблене ним відкриття породжує нові потреби, які можуть задовольнити лише нові значущі факти. Інтелектуальні потреби залишаються для особистості постійним стимулом активності , зростаючи в міру задоволення і запам'ятовуючи в нових і нови до об'єктах, які тим самим послідовно набувають стійку значимість.

2.2 Мотиви як джерело активності особистості

Внутрішніми спонуками до дій стають мотиви, що є результатом усвідомлення особистістю своїх потреб і виявляються в конкретних прагненнях до їх задоволення.

Мотив -- це реальне спонукання, яке змушує людину діяти у певній життєвій ситуації, за певних умов.

Поширеними мотивами людської активності є інтереси. Інтерес -- це стійке, вибіркове, емоційно забарвлене прагнення особистості до життєво значущих об'єктів. Інтереси виникають на ґрунті потреб, але не зводяться до них. Потреба виражає необхідність, а інтерес завжди пов'язаний з особистою зацікавленістю об'єктом, із прагненням більше його пізнати, оволодітиним. Інтерес може виявлятися в симпатії та прихильності до людини, у захопленні певною діяльністю, літературою, спортом, наукою тощо.

Жорсткими регуляторами поведінки є переконання. Переконання -- це система мотивів особистості, що спонукає її діяти відповідно до власних поглядів і принципів. Підґрунтя переконань становлять знання, які для людини є істинними, незаперечними, в яких вона не має сумніву. Особливість переконань полягає в тому, що в них знання постають в єдності з почуттями, захоплюючи всю особистість. Переконання є там, де є стражданнята муки сумління, коли порушуються принципи в діях і вчинках. Сила переконань як мотивів поведінки влучно охарактеризована у відомому висловлюванні, де вони порівнюються з путами, яких людина не може розірвати, не розірвавши свого серця. Пере-конання особистості можуть виявлятися в різних царинах її життя та діяльності й залежно від цього поділятися на моральні, інтелектуальні, естетичні та ін [13].

Переконання стають потужною рушійною силою за умови, що дії, які викликаються цими переконаннями, стають звичними. К. Ушинський добру звичку називав моральним капіталом, що її вкладає людина у свою нервову систему. Капітал звички від вживання зростає й надає людині можливість дедалі плідніше застосовувати свою дорогоцінну силу -- силу свідомої волі, не витрачаючи своєї свідомості та волі на боротьбу з труднощами, які були вже подолані.

Важливим усвідомлюваним мотивом є ідеал. Ідеал -- це образ реальної людини або створеного особистістю взірця, яким вона керується в житті протягом певного часу і який визначає програму її самовдосконалення на майбутнє. Ідеали людей формуються під впливом суспільних умов життя, у процесі навчання та виховання.

Роль мотивів особистості можуть відігравати установки. Установка -- це неусвідомлюваний особистістю стан готовності до діяльності, за допомогою якої людина може задовольнити ту чи іншу потребу. Установка до різних фактів життя може виявлятися у стандартизованих судженнях, некритично засвоєних людиною під час спілкування з іншими людьми, в упередженості, виокремленні того, що має для неї важливе життєве значення. Саме тому особистість може бачити в об'єктах та явищах життя те, що вона хоче бачити, а не те, що є насправді. Установки можуть бути позитивними, якщо вони ґрунтуються на довірі, симпатії, схваленій громадській думці, і негативними, коли вони мають характер упередженості, необ'єктивності. Особливою формою установки є внутрішньогрупова навіюваність як неусвідомлювана думка групи [9].

В усвідомлюваних мотивах завжди виявляється мета діяльності особистості. Об'єкт, що може задовольнити потреби особистості, постає в її свідомості як мета. Якщо особистість ясно усвідомлює життєву мету й передбачає реальність її досягнення, то розкривається перспектива особистості. Перспектива робить дії людини впевненими, цілеспрямованими, живить їх енергією. Відсутність життєвої перспективи або її втрата можуть виклика-ти стан фрустрації, тобто розладу планів, зневіру, безнадійність, відчай. Потрапивши в такий психологічний дискомфорт, особистість втрачає здатність до об'єктивної оцінки фактів життя, виявляє агресивність, роздратованість. Стан фрустрації може зумовлюватися завищеною самооцінкою особистості, коли вона ви-являє схильність обирати у житті надто складні, непосильні для неї цілі, унаслідок чого зазнає невдач. При адекватній самооцінці людина обирає цілі, які відповідають її можливостям, і успішно їх реалізує. Самооцінка може бути заниженою, що зумовлюється невпевненістю людини у своїх можливостях, унаслідок чого вона орієнтується на вибір надто простих цілей. При заниженій самооцінці не реалізується психологічний потенціал особистості, унаслідок чого вповільнюється її розвиток і можуть закріплюватися пов'язані з цим риси.

2.3 Спрямованість особистості

Інтегрованим показником соціальної цінності орієнтацій особистості є її спрямованість. Спрямованість особистості -- це система домінуючих цілей і мотивів її діяльності, які визначають її самоцінність і суспільну значущість. Спрямованість разом зі світоглядом є вищим регулятором поведінки і дій людини.

Спрямованість - одна з найістотніших сторін особистості, які характеризують її мотиваційну сферу. Поняттям «спрямованість» позначаються ті особистісні утвори, які результативно виявляють себе таким чином: а) в одній і тій самій життєвій ситуації різних індивідів спонукають ставши перед собою рівні завдання; б) у конкретного індивіда створюють невипадкову послідовність постановки цілей, що протистоїть випадковим змінам ситуацій. Інакше кажучи, спрямованість - це модус особистості, стрижень її структури, що визначає її ініціативну поведінку, яка виходить за межі пасивних реакцій на зовнішні подразники.[22, c.400-402]

Під спрямованістю розуміють систему домінуючих мотивів. Провідні мотиви підпорядковують собі всі інші й характеризують будову всієї мотиваційної сфери людини. Виникнення ієрархічної структури мотивів виступає як передумова стійкості особистості.[7,c.632]

Важливу роль у формуванні спрямованості особистості відіграє її самосвідомість. Самосвідомість -- це усвідомлювання людиною себе самої у своєму ставленні до зовнішнього світу та інших людей. Вона має багато різних форм прояву. Одна з них пов'язана з пізнавальним аспектом психічної діяльності та виявляється в самовідчутті, самоспостереженні, самооцінці, самоаналізі.

Самоусвідомлення особистістю змін і процесів, що в ній відбуваються, сприяє глибшому самопізнанню, об'єктивності, критичності їх оцінки. З емоційною цариною самосвідомості пов'язані такі її прояви, як самолюбство, самовихваляння, скромність, самоприниженість, почуття власної гідності, пихатість та ін. У них у формі певних переживань відображується ставлення людини до самої себе порівняно з іншими людьми. Такі прояви самосвідомості, як стриманість, самовладання, самоконтроль, самодисципліна, ініціативність пов'язані з вольовим аспектом психічної діяльності людини. Основні форми прояву самосвідомості особистості тісно пов'язані з усіма аспектами її життя та діяльності [20].

Які ж головні компоненти спрямованості особистості? У структуру спрямованості входять, передусім, усвідомлені мотиви поведінки: цілі, інтереси, ідеали, переконання особистості їхня стійка ієрархія дає змогу в певних межах передбачити загальну спрямованість особистості, її вчинків. Проте на поведінку людини впливають не тільки усвідомлені, а й малоусвідомлені мотиви. їхнє співвідношення визначає поведінку людини в новій ситуації. Людина часто діє всупереч свідомо сформованому наміру, під впливом безпосередньої спонуки, скажімо, сильного емоційного стану.

Отже, спрямованість особистості має моноідентичний одновершинний характер. Чи так це в реальному житті? Певно, ні Людина, наприклад, спрямована на галузь техніки, але небайдужа до жінок, дітей і при цьому дуже сприйнятлива до всіх суспільних подій. У чому ж полягає спрямованість її особистості? Можна сказати, в тому головному, що її найбільше цікавить. А якщо головне для неї все те, що було назване? Звичайно, інтенсивність певного інтересу залежить від конкретної життєвої ситуації, свідомо, а Іноді й не зовсім свідомо може набувати самостійно спрямовуючого, мотивуючого значення. Мотиви можуть зливатися в групу мотивів, які викликають ту або іншу поведінку.Якщо інтереси, ідеали, переконання особистості стикаються один з одним, спрямованість особистості виявляється в групі конфліктуючих мотивів.

У значущій для особистості ситуації мотиви виявляються чіткіше й окремі з них закономірно стають домінуючими. Але це не означає, що вони домінують постійно: їх домінування має ситуативний характер. Щоб розкрити провідні мотиви поведінки, художник (письменник, драматург, кінорежисер) навмисно стикає людей у таких ситуаціях, у яких виразно мають виявлятися особистість, її характер та спрямованість. Отже, окремі мотиви можуть відігравати роль стійкого й домінуючого чинника лише в деяких людей; частіше вони виступають у такій ролі лише в найбільш значущій для особистості ситуації, стосовно найбільш значущих для неї цінностей [22].

За домінуючою в діяльності та поведінці людини мотивацією розрізняють три основні види спрямованості: спрямованість на взаємодію, спрямованість на завдання (ділова спрямованість) І спрямованість на себе (особиста спрямованість).

Спрямованість на взаємодію спостерігається у тих випадках, коли вчинки людини визначаються потребою у спілкуванні, прагненням підгримувати добрі стосунки з колегами. Така людина виявляє стійкий інтерес до спільної діяльності, хоча її фактичний внесок у виконання завдання може бути мінімальним.

Спрямованість на завдання, або ділова спрямованість, відображає перевагу мотивів, які породжуються діяльністю: інтерес до процесу праці, безкорисливе прагнення до опанування нових навичок та умінь. Людина з такою спрямованістю орієнтується на співпрацю з колективом, домагається найбільшої продуктивності праці - своєї та інших людей, намагається обґрунтовано довести свою точку зору, яку вважає корисною для виконання завдання.

Спрямованість на себе, або особиста спрямованість, характеризується перевагою мотивів досягнення особистого добробуту, прагненням підтвердити особисту першість та престиж. У цьому випадку людина частіше зайнята собою, своїми почуттями, переживаннями, мало реагує на потреби оточуючих людей, байдужа до колег, своїх обов'язків. У Праці вона бачить передусім можливість задовольнити свої прагнення незалежно від інтересів колег[17].

Особистість як суспільна істота формується у процесі навчання, виховання, у праці та спілкуванні з іншими людьми. Разом з тим важливу роль в становленні особистості відіграють природжені особливості. Зовнішні впливи діють на особистість через її внутрішнє, природжене, раніше набуте. Тому, щоб пізнати особистість, її психологію, треба з'ясувати конкретні умови її життя, виховання, праці, особливості середовища та взаємодії з ним.



ВИСНОВКИ

В культурно-історичній теорії доведено, що структура особистості людини змінюється в процесі онтогенезу. Тим часом є дані, які дозволяють припустити, що зміни структури відбуваються і всередині вікових етапів, визначаючи індивідуальний стиль і відбиваючи специфіку життєвого шляху кожної людини.

Особистість, безумовно, є об'єктом психологічного дослідження, але об'єктом специфічним. І головна специфіка полягає навіть не у складності, а в тому, що це об'єкт, здатний до власних, вільних дій (ознака «активність»). Тобто, особистість, виступаючи об'єктом вивчення (або впливу).

Активність - це основна властивість і в той же час постійний стан будь-якого живого організму, у тому числі і людини, що забезпечують життєдіяльність організму, психіки і свідомості шляхом безперервної зміни внутрішніх і зовнішніх функцій індивіда відповідно до ситуативної та особистісної диспозиціями».

Активність людини зароджується , розвивається , формується і виявляється на психофізіологічному, психічному та особистісному рівнях залежно від характеру і рівня взаємодії внутрішніх ( фізіологічних, психофізіологічних, психічних) і зовнішніх ( матеріальних і соціальних) факторів.

Активність складним чином, за принципом взаємовпливу, пов'язана з потребами, мотивами, цілями, завданнями, установками, домаганнями, емоційними станами, здібностями, суб'єктно - особистісними відносинами.

Джерелом активності особистості є її органічні та духовні потреби.

Потреба -- це вимога, яка виявляє залежність людини від певних умов, необхідних для її життя та діяльності. Потреби завжди відображають стійкі життєво важливі залежності організму від середовища.

Людські потреби розвиваються в діяльності разом з розвитком суспільних умов життя, виробництва, науково-технічним прогресом. Сам спосіб задоволення потреби зумовлює розвиток та сприяє формуванню нових потреб, які неминуче виникають у різних сферах суспільного буття, людської діяльності.

Чим вищий рівень цивілізованості суспільства, економічного та духовного розвитку, тим багатшими і різноманітнішими є його потреби. Внутрішніми спонуками до дій стають мотиви, які є результатом усвідомлення особистістю своїх потреб і виявляються в конкретних прагненнях їх задовольнити.

Мотив - це реальне спонукання, яке змушує людину діяти в певній ситуації, за певних життєвих обставин.

Жорсткими регуляторами поведінки є переконання.

Переконання - це система мотивів особистості, що спонукає її діяти відповідно до своїх поглядів і принципів. Підґрунтя переконань становлять знання, які є для людини істинними, незаперечними, в яких вона впевнена.

Тобто, потреба - це коли суб'єкту бракує чогось конкретного, а мотив - обгрунтування рішення задовольнити або не задовольнити зазначену потребу в певному об'єктивному і суб'єктивному середовищі.

Особистість як суспільна істота формується у процесі навчання, виховання, у праці та спілкуванні з іншими людьми. Разом з тим важливу роль в становленні особистості відіграють природжені особливості. Зовнішні впливи діють на особистість через її внутрішнє, природжене, раніше набуте. Тому, щоб пізнати особистість, її психологію, треба з'ясувати конкретні умови її життя, виховання, праці, особливості середовища та взаємодії з ним.



СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Абульханова-Славская К.А. Типология активности личности // Психол. журн. 1985. - Т. 6. - № 5. - С. 3-18.

2. Алексеева Л.Ф. Психология активности личности. Новосибирск, 1996. - 148 с.

3. Алексеева Л.Ф. Источники активности личности // Психология активности личности: Тезисы докладов. Новосибирск, 1996.

4. Алексеева Л.Ф. О природе активности // Психология активности личности: Тезисы докладов. Новосибирск, 1996.

5. Асмолов А.Г. Психология личности. М., 1990. - 367 с.

6. Бодалев А. А. Психология личности. -- М., 1988.

7. Варій М. Й. Загальна психологія: підручник. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 967с.

8. Введение в психологию // Под общ. ред. проф. А.В. Петровского. М., 1995. -496 с.

9. Гамезо М.В., Домашенко И.А. Атлас по психологии. М.: 1986.

10.Голл К.С.,Линдсей Р. Теорії особистості. - М.: КСП+, 1997

11. Давыдов В.В. О понятии личности в современной психологии // Психол. журн. 1988. № 4

12. Данченко О. Формування соціальної зрілості студентів вищих навчальних технічних закладів як необхідна умова реалізації особистості повноцінного життєзабезпечення / О. Данченко //Педагогіка формування творчої особистості у вищій і загальноосвітній школах : Зб. наук. пр. / Редкол. : Т І. Сущенко (голов. ред.) та ін. - Запоріжжя, 2011.- Вип. 18 (71). - С. 342-349.

13. Загальна психологія: Навч. пос. / О.В. Скрипченко, Л.В.Долинська, З.В.Огороднійчук та ін. - К.: АПН, 1999. - 463 с.

14. Леонтьєв О.Н. Обрані психологічні твори. 3-2 тому: - М; 1983

15. Мадди З. Теорії особистості: Порівняльний аналіз. - СП б: Вид-во «Йдеться», 2003.

16. Максименко С.Д., Соловієнко В.О. - Загальна психологія. Навч. посіб. К., МАУП, 2000. 256 с

17. Петрошевский А. У.,ЯрошевскийМ.Т. Психологія. Підручник длявисш.Пед.Ун. -2-геизд.-М.: - Видавничий центр «Академія», 2000. -512с.

18.Плаже Ж. Обрані психологічні праці. - М.%, 1994

19. Платонов К.К. Структура и развитие личности. М., 1986.

20. Практикум по общей психологии. Под ред. А.И. Щербакова. - М.: Просвещение, 1990. - 255 с.

21. Татенко В.А. Субъект психической активности: поиск новой парадигмы // Психол. журн. 1995. - Т. 16. - № 3. - С. 23-34.

22. Психологія: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / за ред. Ю. Л. Трофімова. - Вид. 3-тє, стер. - К. : Либідь, 2001. - 558 с.

...