Підлітковий, або середній шкільний вік, -- один з станів становлення особистості, період особливо активного формування духовного багатства людини, її моральної чистоти, фізичної досконалості, готовності до праці, здатності бути активним громадським діячем.

Формування особистості -- процес становлення людини під впливом тих суспільних відносин, в які він вступає; опанування людиною системи знань, уявлень про світ, трудовими навиками.

Проблема становлення особистості підлітка останнім часом набуває особливої актуальності і практичного значення тому, що важливу роль у цьому відіграє суспільне середовище, контакти з дорослими, колектив. Французький психолог П'єрен, говорячи про формування людини, писав: “Дитина в момент народження лише кандидати в людину, але вона не може нею стати в ізоляції: їй потрібно навчатися бути людиною в спілкуванні з людьми”.

Від умов життя й виховання залежить поведінка підлітків. Одні свідомо її регулюють, стримують себе, виявляють ініціативу й наполегливість у діях і вчинках. Інші навпаки, прагнучи довести свою дорослість, наслідують не краще, а гірше в поведінці старших. Такі підлітки носять одяг, який зовсім їм не до лиця, -- палять, вживають алкогольні напої.

Найбільш позитивною особливістю підлітка є прагнення бути самостійним.

Самооцінка в підлітковому віці важить не менше, ніж оцінювання поведінки підлітка дорослими. Вона стає важливим фактором психічного розвитку підлітка, регулятором і мотивом поведінки. У підлітковому віці може виникнути конфлікт між самооцінкою і власними домаганнями підлітка, якщо він не в змозі їх досягти. У таких випадках виникають образливість, недовіра, агресивність, непорозуміння з товаришами.

Прагнення підлітка розібратися в собі й оцінити себе породжує підвищену чутливість до думки інших. Не маючи ще чіткого уявлення про себе, він буває невпевнений у правильності самооцінки і гостро переживає думки інших про себе, їхнє ставлення до нього. Дослідженнями радянських психологів Т.В Дрогунової, Л.І. Божович, Г.А. Собієвої доведено, що це є однією з основних причин уразливості підлітка, невмотивованих, безпідставних, з погляду старших, бурхливих реакцій на зауваження, життєві події тощо.

Особистісний розвиток відбувається протягом усього життя та обумовлений безліччю зовнішніх і внутрішніх детермінант. Подальший опис безлічі змін, що супроводжують наш розвиток - фізичних, соціальних, інтелектуальних, емоційних, моральних і т.д., - показує, якою складної є проблема розвитку людини.

Об'єктом нашого дослідження є визначення шляхів особистісного росту підлітків.

Предметом дослідження є особистісні психолого-педагогічні особливості підліткового віку.

Гіпотеза - завищений рівень самооцінки у підлітковому віці може негативно впливати на розвиток особистісного росту.

Метою дослідження є визначити особистісні психолого-педагогічні особливості підліткового віку які визначають шляхи особистісного росту.

Завданнями нашого дослідження є проаналізувати психолого-педагогічні особливості підліткового віку, охарактеризувати ефективні шляхи розвитку особистісного росту підлітків, здійснити експериментальне дослідження потреб самооцінки підлітків, розробити методичні рекомендації щодо ефективного вдосконалення особистісного росту.

Робота складається з двох розділів. Перший розділ передбачає теоретичний аналіз шляхів особистісного росту у підлітків. У другому розділі аналізується експериментальне дослідження проблеми.

У дослідженні було використано ряд теоретичних методів як от: аналіз, синтез, порівняння, класифікація. З поміж емпіричних методів доцільним вважаємо використання методики Ольшанського Д.В. та анкета на визначення задоволення потреб за пірамідою А. Маслоу.

Практичне значення роботи полягає у можливості використання її результатів для визначення самооцінки та потреб підлітків, які впливають на їх поведінку і дозволить учителям використовувати виховні методи з урахуванням досліджених явищ, в психологічній службі школи застосувати методи для ефективного розвитку та вдосконалення особистісного росту підлітків.

Психологія особистості -- одна з важливих, великих і особливо спірних тем у психології. Інтерес до неї невичерпний тим більше зараз, коли проблема особистості в суспільному розвитку так зросла.

На даний момент існує безліч теорій особистості. Так, наприклад, Л.Хьелл і Д. Зиглер у своїй книзі “Теорії особистості” описують більш десятка з існуючих у закордонній психології.

Зиґмунд Фрейд висунув психодинамічну теорію особистості, основна думка якої полягає в тому, що люди знаходяться в стані невпинного конфлікту, джерела якого лежать у неусвідомлюваних сексуальних і агресивних спонуканнях. Психодинамічна теорія призначає головну роль складній взаємодії між інстинктами, мотивами і потягами, що конкурують між собою за верховенство в регуляції поводження людини[11,c237].

З.Фрейд для більш точного і простого опису особистості вводить в анатомію особистості три основні структури: ід, его і суперего. Такий розподіл відомо, як структурна модель психічного життя[11,с.248].

Ід (воно) означає інстинктивні й уроджені аспекти особистості. Его (Я) -- це компонент психічного апарата, відповідальний за прийняття рішень. Суперего (поверх-я) -- морально-етична сила особистості.

Після Фрейда вивченням его займався видатний психолог Ерік Еріксон. Він вважав, що розвиток особистості відбувається протягом усього життя людини. Його аналіз соціалізації можна представити за допомогою опису відмінних рис восьми стадій психосоціального розвитку.

1. Дитинство: базальна довіра -- недовіра.

2. Раннє дитинство: автономія -- сором і сумнів.

3. Вік гри: ініціативність -- вина.

4. Шкільний вік: працьовитість -- неповноцінність.

5. Юність: его-ідентичність -- рольове змішання.

6. Рання зрілість: інтимність -- ізоляція.

7. Середня зрілість: продуктивність -- інертність.

8. Пізня зрілість: его-інтеграція -- розпач.

Інший відомий психолог Реймонд Кеттел[22,с.378] у дослідженні особистості має одну ведучу мету: розкрити (за допомогою методу факторного аналізу) основні риси особистості. Він думає, що особистісні риси складають ядро структури особистості, і вони відповідальні за те, що буде робити людину в даній обстановці. По визначенню Кеттела, особистість -- це те, що дозволяє нам пророчити поводження людини в даній ситуації. Кеттел вважає, що риси особистості являють собою відносно постійні тенденції реагувати певним чином у різних ситуаціях і в різний час. Вони відбивають стійкі і передбачувані психологічні характеристики. Кеттел на підставі результатів досліджень відносить особистісні риси до 16 основних категорій (факторам).

На відміну від Кеттела, Г.Айзенк був переконаний, що для пояснення більшої частини поведінкових проявів людини необхідно не більш трьох типів. Він набагато більше значення додає генетичним факторам у розвитку індивідуума, ніж Кеттел. Айзенк [22,с.435]виявив два основних типи, що він назвав інтроверсія -- екстраверсія і нейротизм -- стабільність. Вони статистично не залежать друг від друга. Відповідно людей можна розділити на чотири групи.

Основне місце в його концепції займає питання про мотивацію. Маслоу[14,с.76] говорив, що люди мотивовані для пошуку особистих цілей, і це робить їхнє життя значним й осмисленим. Він описував людину, як «бажаюча істота», що рідко досягає стану повного задоволення. Повна відсутність бажань і потреб, якщо воно існує, у кращому випадку недовговічною. Якщо одна потреба задоволена, інша спливає на поверхню і націлює увагу і зусилля людини.

Маслоу припустив, що всі потреби вроджені і представив свою концепцію ієрархії потреб у мотивації людини в порядку їхньої черговості:

В основі цієї схеми лежить правило, що домінуючі потреби, розташовані внизу, повинні бути більш-менш задоволені до того, як людина усвідомить наявність і буде мотивованою потребами, розташованими вгорі, тобто задоволення потреб, розташованих внизу ієрархії, уможливлює усвідомлення потреб, розташованих вище в ієрархії, і їхня участь у мотивації. По Маслоу, це є головним принципом, що лежить в основі організації мотивації людини, і чим вище людина може піднятися в цій ієрархії, тим велику індивідуальність, людські якості і психічне здоров'я він продемонструє.

Ключовим моментом у концепції ієрархії потреб Маслоу[14,с.98]є те, що потреби ніколи не бувають задоволені за принципом «усе або нічого». Потреби частково збігаються, і людина одночасно може бути мотивована на двох чи більш рівнях потреб. Маслоу зробив припущення, що середня людина задовольняє свої потреби приблизно так:

фізіологічні - 85%,

безпека і захист - 70%,

любов і приналежність - 50%,

самоповага - 40%,

самоактуалізація - 10%.

Якщо потреби більш низького рівня перестануть задовольнятися, людина повернеться на даний рівень і залишиться там, поки ці потреби не будуть у достатній мері задоволені.

Гуманістична теорія розглядає самоактуалізацію, як ідеальний варіант розвитку особистості. Засновником цієї теорії є Абрахам Маслоу. На думку Маслоу, люди які самоакуаліцуються -- це люди, що живуть повним життям, роблячи щонайкраще те, на що вони здатні.

Маслоу прийшов до висновку, що самоактуализувавшіся люди мають, наприклад, слідуючі характеристики: більш ефективне сприйняття реальності; прийняття себе, інших і природи такими які вони є; автономія: незалежність від культури; суспільний інтерес; глибокі міжособистісні відносини; демократичний характер; розмежування засобів і цілей; філософське почуття гумору; креативність.

При всім різноманітті існуючих підходів, у психології в даний час прийнято виділяти декілька незалежних один від одного напрямків сучасного людинознавства: біогенетичне, соціогенетичне і персоногенетичного напрямку[11,с.243].

У центрі уваги представників біогенетичної орієнтації знаходяться проблеми розвитку людини як індивіда, що володіє визначеними антропогенетичними властивостями (задатки, темперамент, біологічний вік, стать, тип статури, нейродинамічні властивості мозку, органічні спонукання й ін.), що проходять різні стадії дозрівання в міру реалізації філогенетичної програми виду в онтогенезі[18,с.67].

Представники різних течій соціогенетичної орієнтації вивчають процеси соціалізації людини, придбання соціальних установок і ціннісних орієнтацій, формування соціального і національного характеру людини як типового члена тієї чи іншої спільності.

У центрі уваги дослідників персоногенетичної орієнтації стоять проблеми активності, самосвідомості і творчості особистості, формування людського Я, боротьби мотивів, виховання індивідуального характеру і здібностей, самореалізації й особистісного вибору, безперестанного пошуку сенсу життя[18,с.86].

У відокремленні біогенетичного, соціогенетичного і персоногенетичного напрямків виявляється детермінація розвитку особистості впливом двох факторів -- середовища і спадковості.

У рамках системно-дієвого підходу (С.Л. Рубінштейн, А.Н. Леонтьев) розробляється інша схема детермінації розвитку особистості. У цій схемі властивості людини як індивіда розглядаються як передумови розвитку особистості. Соціокультурне середовище являє собою джерело, що харчує розвиток особистості. Середовище несе ті суспільні норми, цінності, ролі, церемонії, знаряддя, системи знаків, з якими зіштовхується індивід. Справжніми підставами і рушійною силою розвитку особистості виступають спільна діяльність і спілкування, за допомогою яких здійснюється рух особистості у світі людей, прилучення її до культури[13,с.92].

Розвиток особистості здійснюється в діяльності, керованою системою мотивів. Дієво-опосередкований тип взаємин, що складаються в людини з найбільш референтною групою (чи обличчям), є визначальним чинником розвитку.

У теорії Л.И. Божович (1968) показано, як у складній динаміці взаємодії діяльності і міжособистісного спілкування дитини в різні періоди його життя формується визначений погляд на світ, названий внутрішньою позицією. Ця позиція і є одна з головних характеристик особистості, передумова до її розвитку, що розуміється як сукупність ведучих мотивів діяльності[5,с.243].

По А.Н.Леонтьеву[13,с.56], основоположнику дієвого підходу, основною внутрішньою характеристикою особистості є мотиваційна сфера особистості, особливе значення в його теорії особистості має “особистісний зміст”(1982)

Основоположник пермської психологічної школи, В.С. Мерлин[18,с.204], вважав, що “особистість -- це не сума, не сукупність психічних властивостей, що володіють визначеними відмітними ознаками, а цілісна їхня єдність. Цілісна система особистості визначається наступними ознаками:

1. До неї входить велика кількість психічних властивостей, і визначається вона великою кількістю різноманітних умов.

2. Особистість характеризує людини як суб'єкта, активно перетворююча дійсність, тому система її психічних властивостей є саморегулюючої.

3. Людина не народжується особистістю, а стає нею…Особистість - система що саморозвивається.”(1988).

У структуру особистості по В.С.Мерлину входять характер, здібності, самосвідомість (1990).

У загальному виді розвиток особистості може бути представлене як процес і результат входження людини в соціокультурне середовище. Якщо індивід входить у відносно стабільну соціальну спільність, він при сприятливо складаються обставинах проходить три фази свого становлення в ній як особистість, а саме: адаптацію, індивідуалізацію й інтеграцію.

Значимим періодом у віковому розвитку особистості є отроцтво і юність. Діагностика і самодіагностика особистості особливо важливі в цей період, коли молода людина засвоює соціальні норми, приміряє на себе різні соціальні статуси і формує навички виконання соціальних і психологічних ролей. Виявлення резервів особистісного розвитку стає важливою задачею[12,с.270].

У розвитку самосвідомості в юнацькому віці значну роль грають судження інших людей, і насамперед оцінка батьками, педагогами, однолітками. Але дуже коштовно, якщо ці якості проаналізовані науково. Розвиток у підлітка нових якостей самосвідомості уповільнюється, якщо старші ставляться до нього як до дитини і контролюють його дії, керують ним так, як контролюють і в молодших класах. Звичка самого підлітка робити все за вказівками також заважає йому бути самостійним у своїх вчинках і діяльності. Якщо дорослі не змінюють свого ставлення до підлітка і не рахуються з проявами його дорослості, то школяр стає неслухняним, впертим, з'являється негативізм, прагнення будь-що звернути на себе увагу[6,с.26].

У свідомості підлітка порівняно з молодшим школярем відбуваються помітні зрушення -- збільшується розумова активність, змінюється орієнтація особистісних цінностей, погляди на вимоги дорослих і стосунки з ними. Разом з тим підліток, особливо молодший, хоч і по-іншому починає дивитися на себе і товаришів, по-іншому оцінює своє місце в колективі, свої успіхи в навчанні, праці та іграх, часто поводиться ще як дитина. Цю розбіжність у прагненнях і поведінці Н.К. Крупська[11,с.250] пояснює специфічною особливістю психології перехідного віку, яка полягає в тому, що це психологія напівдитини, напівдорослого. Підліток, як дитина, жадібно вбирає в себе всі враження, росте і фізично і духовно, відчуває цей ріст, у ньому бере силу й відвагу, але не знає ще міри своїх сил, повинен ще їх випробовувати. Активність, потреба вільно застосовувати ці сили, хоча б у грі, гостро відчувається і цьому віці. Але підліток уже і не дитина. Він має чималий життєвий досвід, часом навіть суворий, і не може жити тими ілюзіями, якими живе дитина. У нього зовсім інші інтереси, інтереси дорослої людини. Гра стає для нього осмисленою, набуває нового змісту.

У цій характеристиці підлітка розкрито істотні суперечності в його розвитку: він і дитина, і вже не дитина, має чимало рис дорослого. Суперечність у розвитку підлітка надзвичайно складне явище. Щоб успішно керувати розвитком дитини в цьому віці, треба знати природу та особливості прояву цих суперечностей.

1.2 Характеристика шляхів особистісного розвитку підлітків

РОЗДІЛ 2. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБИС-ТІСНОГО РОСТУ У ПІДЛІТКІВ

2.1 Діагностика потреб самооцінки школярів

А. Маслоу виділив дві категорії наявних у людини потреб в оцінці: потреба в самоповазі й в оцінці з боку інших. Перша категорія охоплює такі потреби, як бажання впевненості в собі, компетентності, майстерності, адекватності, досягнень, незалежності і волі. Повага з боку інших включає такі поняття, як престиж, визнання, прийняття, прояв уваги, статус, репутація і власна оцінка[14,с.110]. Оцінні потреби в основному ігнорувалися Зиґмундом Фрейдом, але на них звернув увагу Альфред Адлер. Суб'єкт з адекватною самооцінкою більш упевнений у собі завдяки цьому більш продуктивний. При заниженій самооцінці індивід відчуває почуття приниженості і безпорадності, що може збентежувати його і навіть приводити до невротичної поведінки. Як пише А.Маслоу: «Найбільш стійка і, отже, найбільш здорова самооцінка ґрунтується на заслуженій самоповазі з боку інших, а не на обумовленій зовнішніми обставинами популярності і лестощів». психологічний потреба самооцінка індивідуальність

Самооцінка -- оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей і місця серед інших людей. За допомогою самооцінки відбувається регуляція поведінки особистості.

Як же особистість здійснює самооцінку? Людина, як було показано вище, стає особистістю в результаті спільної діяльності і спілкування. Усе, що склалося і устаткувалося в особистості, виникло завдяки спільній з іншими людьми діяльності й у спілкуванні з ними і для цього призначене. Людина включається в діяльність і спілкування і там бере деякі істотно важливі орієнтири для своєї поведінки, увесь час звіряє те, що він робить, з тим, що очікують від нього навколишні, справляється з їхніми думками, почуттями і вимогами. У кінцевому рахунку, якщо залишити осторонь задоволення природних потреб, усе, що людина робить для себе (чи вчиться він, сприяє чому-небудь чи перешкоджає), він робить це разом з тим і для інших, і може бути, у більшому ступені для інших, чим для себе, навіть якщо йому здається, що все діється саме навпаки.

Пізнаючи якості іншої людини, особистість одержує необхідні зведення, що дозволяють виробити власну оцінку. Уже сформовані оцінки власного «Я» є результат постійного зіставлення того, що особистість спостерігає в собі, з тим, що бачить в інших людях. Людина, уже знаючи дещо про себе, придивляється до іншої людини, порівнює себе з нею, припускає, що і та небайдужа до її особистісних якостей, учинкам, проявам, і все це входить у самооцінку особистості і визначає її психологічне самопочуття. Іншими словами, в особистості завжди мається референтна група (реальна чи ідеальна), з яким вона вважається, у якій бере свої ціннісні орієнтації, ідеали якої є її ідеалами, інтереси -- її інтересами і т.д[19,с.44].

Якщо настільки очевидно, що особистість постійно звіряє свої вчинки з позицією і ціннісними орієнтаціями референтної групи, то важливо зіставити, що бачить у самому собі людина, з тим, що має для нього цінність і значення. Особистість у процесі спілкування постійно звіряє себе з деяким еталоном і в залежності від результатів перевірки виявляється задоволеної собою чи незадоволеної. Який же психологічний механізм цієї перевірки?

Психологія розташовує поруч експериментальних методів виявлення самооцінки людини, її кількісної і якісної характеристики.

Виникає представлення про те, що кожна людина має свого роду «внутрішній манометр», показання якого свідчать про те, як він себе оцінює, яке його самопочуття, чи задоволене він собою чи ні. Значення цієї сумарної оцінки задоволення своїми якостями дуже велике. Занадто висока і занадто низька самооцінки можуть стати внутрішнім джерелом конфліктів особистості. Зрозуміло, ця конфліктність може виявлятися по-різному[23,с.112].

Завищена самооцінка приводить до того, що людина схильний переоцінювати себе в ситуаціях, що не дають для цього приводу. У результаті він нерідко зіштовхується з протидіями навколишніх, що відкидають його претензії, озлобляється, виявляє підозрілість, чи помисливість навмисну зарозумілість, агресію і зрештою може втратити необхідні міжособистісні контакти, замкнутися[21,с.197].

Надмірно низька самооцінка може свідчити про розвиток так називаного комплексу неповноцінності, стійкої непевності в собі, відмовлення від ініціативи, байдужності, самозвинувачення і тривожності[21,с.210].

Той факт, що самооцінка є результат далеко не завжди чітко усвідомлюваний особистістю свого роду проекції реального «Я» на «Я ідеальне», дозволяє зрозуміти складний, складений характер самооцінки, з'ясувати, що оцінка самого себе здійснюється не безпосередньо, а за допомогою еталона, що складений з ціннісних орієнтації, ідеалів особистості.

Однак для характеристики позиції особистості, видимо, недостатньо знати одну лише самооцінку. Важливо знати, яка, на думку даної особистості, оцінка, що особистість заслужила в даній групі, що, як вона припускає, їй можуть дати товариші (очікувана оцінка). Вона може бути виявлена за допомогою аналогічної експериментальної процедури і також може бути високою, середньої, низкою, може більше наближатися до рівня чи самооцінки менше, нарешті» може бути різної стосовно різних референтних груп[10,с.95].

Установивши факт повернення особистості, що знаходиться в нових життєвих обставинах, до спочатку очікуваної оцінки, ми тим самим з'ясуємо ступінь входження особистості в нову групу, рівень її взаєморозуміння з групою, а разом з тим і характер її самопочуття в групі. Були отримані експериментальні дані, що демонструють дію системи оцінок як регулятора групових взаємин. Так, значне підвищення самооцінки особистості сполучена зі зменшенням показника очікуваної оцінки. Індивід, переконавши на досвіді в невідповідності самооцінки і фактичного відношення до нього навколишніх, не чекає уже від них високої оцінки. Крім того, з'ясувалося, що підвищення оцінки, що дає особистість навколишнім, веде до підвищення реальної оцінки з боку інших, тобто оцінки особистості групою. Було висловлено цілком обґрунтоване припущення, що висока оцінка особистістю своєї групи зв'язана з тим, що індивід дійсно контактний, живе її інтересами, поважає» її цінності, виявляє почуття колективізму. У свою чергу колектив як би акумулює добрий стосунок до нього одного з його членів і забороняє йому цю високу оцінку збільшеної. Тут позначається вплив об'єднуючої сили колективу.

Розглянемо інші співвідношення в системі оцінок особистості. От перед нами людина з високою самооцінкою, низькою оцінкою навколишніх і низькою очікуваною оцінкою -- особистість свідомо конфліктна у відносинах з іншими людьми, схильна приписувати навколишнім щиросердечну черствість. Інша людина відрізняється невиправдано високою очікуваною оцінкою. У нього може спостерігатися поблажливе відношення до навколишніх, самовпевненість. У всякому разі, навіть якщо всі ці якості не виявляються в поводженні, вони складаються потенційно, поволі і при зручному випадку можуть виявитися в загальному ладі поводження особистості, оскільки для них існує сприятливий ґрунт[3,с.87].

Три показники -- самооцінка, очікувана оцінка, оцінка, особистістю групи -- входять у структуру особистості, і хоче людина того чи ні, він об'єктивно змушений вважатися з цими суб'єктивними індикаторами свого самопочуття в групі, чи успішності не успішності своїх досягнень, позиції стосовно себе і навколишнім. Він повинний вважатися навіть тоді, коли не підозрює про наявність цих показників, нічого не знає про дію психологічного механізму оцінок і самооцінки. По суті своєї цей механізм -- перенесений усередину людської особистості (інтеріоризированний) механізм соціальних контактів, орієнтації і цінностей. З його показаннями людин звіряється, вступаючи в спілкування, активно діючи. Ця перевірка відбувається переважно несвідомо, а особистість підбудовується до режимів поводження, обумовленим цими індикаторами.

Несвідомо -- не значить безконтрольно. Не слід забувати, що всі істотно значимі оцінки формуються у свідомому житті особистості. Раніш чим вони інтерибризирувались, вони були зримо представлені в міжлюдських контактах. Родина, учителі, товариші, книги, фільми активно формували, наприклад, у дитини його «Я ідеальне» і в той же час його «Я реальне», учили його зіставляти їх. Дитина училася оцінювати навколишніх по тим же показникам, по яким він оцінював себе, попередньо навчивши себе рівняти на інші. Людина звикла, як у дзеркало, вдивлятися в соціальну групу і потім перемістив його усередину своєї особистості.

Для того щоб свідомо керувати процесом виховання особистості, необхідно чітко представляти собі дія цих несвідома форм керування, що складаються, особистістю своїм поводженням, звертати увагу на всю систему оцінок, якими людина характеризує себе й інших, бачити динаміку змін цих оцінок; прагнучи краще зрозуміти людини, завжди бачити його в контексті відносин із сукупністю референтних для нього груп, ніколи не випустити з уваги суспільну сутність особистості, якими б глибоко інтимними й індивідуальними ні виявилися її прояви[6,с.30].

Для практичного підтвердження вищерозглянутого матеріалу було проведено дослідження на основі методики Ольшанського Д.В. та піраміди потреб А. Маслоу серед дев'ятикласників Божківського НВК. Двадцяти семи учням було дано два завдання, завдяки яким продіагностували рівень самооцінки в учнів та задоволеність потреб за пірамідою потреб, що не менш важлива для рівня самооцінки учнів.

Завдання 1.

Дітям потрібно було намалювати на листку 10 вертикальних ліній, кожна довжиною в 10 клітинок. Оцінюючи себе, на кожній лінії потрібно було відзначити рисочкою отриманий бал. Відповідно до кожної лінії написати і оцінити по уявній шкалі:

1) здоров'я

2) зовнішній вигляд

3) розумові якості

4) пам'ять

5) уважність

6) вольові якості

7) вміння тримати себе в руках

8) здатність до виховання і перевиховання

9) задоволеність своїм життям

10) вдача

Всі дані приведені у відсотках. Взагалі завищена самооцінка у 16 (67%) із 27 опитаних дітей.

Завдання 2.

Учням було задано 8 питань:

1. Чи задоволені всі твої фізіологічні потреби?

2. Чи відчуваєш ти потребу в безпеці?

3. Чи відчуваєш потребу любові з боку інших людей?

4. Чи відчуваєш ти потребу любити інших?

5. Чи поважаєш ти себе?

6. Чи поважають тебе інші?

7. Чи відчуваєш ти потребу самовдосконалення?

8. Чи використовуєш ти всі свої таланти та здібності?

Відповіді (також у відсотках) дали зрозуміти, що перші дві ступені потреб за пірамідою Маслоу задоволені повністю майже у всіх учнів (87% та 71%). Також більше половини розуміють важливість потреби приналежності і любові. І, починаючи з потреби в повазі, всі інші вищевказані не задоволені (з 4 рівня за пірамідою потреб).

Отже, можна зробити висновок, що завищену самооцінку мають більшість досліджуваних, два рівні по піраміді Маслоу задоволені повністю, третій майже задоволений, тобто досліджувані розуміють що їх люблять, прагнуть любити і щоб любили їх. Четвертий рівень: показник самоповаги - 84%, думка про повагу інших - 92% .П'ятий рівень: потреба у самоповазі - 66%, не використовують своїх здібностей - 84%.

2.2 Методичні рекомендації для вчителів або учнів щодо ефективнішого вдосконалення особистісного росту