Психологічні особливості засуджених

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Психологічна характеристика особистості засуджених ті їх адаптаційних можливостей

2. Психологічні особливості мікросередовища засуджених

Висновок

Список літератури

Вступ

Наявність злочинності як соціального та соціально-психологічного феномену спричиняє потребу у пенітенціарних закладах різних видів, що виконують функцію ізоляції й перевиховання людей, які з тих чи інших причин відхилилися від визначених суспільством поведінкових зразків, вчинили протиправні дії та повинні у відповідності з законом відбувати покарання. На практиці вказані заклади є не лише місцем тимчасового відокремлення особи від суспільства, але й живильним середовищем своєрідної субкультури з власними вимогами, нормами і правилами співжиття. Життєдіяльність у місцях позбавлення волі об'єктивно призводить до появи моралі, що за своїм змістом дала можливість дослідникам кваліфікувати її як станово-кастову, а також нормопорядку, типового для архаїчної спільноти. Ці ознаки слід обов'язково враховувати при оцінці можливостейта ефективності покарання у вигляді позбавлення волі як засобу виправлення та перевиховання.

Пенітенціарна психологія є одним з напрямів юридичної психології, що досліджує психологічні закономірності динаміки особистості у процесі відбування покарання, у тому числі - у місцях позбавлення волі, та особливості формування І функціонування мікрогруп засуджених.

Предмет пенітенціарної психології - психічні явища, що виникають при позбавленні свободи та застосуванні Інших видів покарань, а також психологічні умови і особливості процесу корекції і ресоціалізації особистості засуджених

1. Психологічна характеристика особистості засуджених та їх адаптаційних можливостей

Раніше вже зазначалося, що злочинець - свідомий суб'єкт, наділений сукупністю біологічно зумовлених і соціально детермінованих властивостей та якостей, поведінка якого визначається антисуспільною спрямованістю, що виникає під впливом дії певних суспільно-політичних, економічних та соціокультурних умов. Засуджений - злочинець, що відбуває покарання за вироком суду, отже, на нього розповсюджуються усі вищезазначені ознаки. Але слід враховувати, що засуджені не є гомогенною (однорідною) групою, тобто ця спільнота може бути певним чином типологізована.

Традиційно в пенітенціарній (виправно-трудовій) психології виділялися наступні типи засуджених: актив - особи з вираженою позитивною спрямованістю, які характеризуються активною участю в трудовому процесі, ініціативним ставленням до навчання, ретельністю у виконанні доручень, позитивним впливом на інших членів групи; резерв - засуджені, які беруть участь у трудовому процесі, у навчанні, але поведінка їх характеризується незначною ініціативністю; пасив - засуджені з невизначеною спрямованістю, які вагаються у виборі стратегії та тактики своєї поведінки, а їхні вчинки значною мірою залежать від ситуації; засуджені з негативною спрямованістю ті, для кого характерні порушення режиму, негативне ставлення до будь-яких форм позитивного впливу, підвищена конфліктність.

Наведена типологія надана на початку XX ст. видатним вітчизняним психологом і педагогом А.С. Макаренком, причому сам автор не вважав її науковою (до речі, останню групу своїх вихованців він у "Педагогічній поемі" називав "болотом"). На той час цілком відповідала реаліям життя: внаслідок громадянської війни на вулицях опинилася велика кількість безпритульних дітей і підлітків, і лише незначна їх частина встигла набути злочинного досвіду та мала антисуспільну спрямованість. Більшість колоністів прагнули до активного соціального життя і становили собою благодатний матеріал для навчання і виховання; тих, хто продовжував вчиняти правопорушення, не бажав вчитися і працювати, на загальних зборах виключали з колонії і відправляли у "великий світ". Іншими словами, колоністи А.С. Макаренка не були засудженими у сучасному сенсі цього слова, вони не відбували покарання і не утримувалися в закладі, якщо на те не було їх згоди.

З часом зазначена типологія була розповсюджена на контингент виправно-трудових установ, вона стала певним ідеологізованим штампом і сьогодні не дає уявлення про змістовні особливості мікросередовища засуджених та психологію їх особистості. Ця проблема ще очікує дослідників, які змогли б неупереджено відповісти на низку запитань: які типи засуджених найбільш характерні для сучасних установ виконання покарань⁶ , як впливає їх злочинний досвід на поведінку в місцях позбавлення свободи, які чинники макро- та мікросередовища є визначальними для їх корекції і ресоціалізації та ін. Тому ми висвітлимо лише деякі аспекти пенітенціарної психології, орієнтуючись, переважно на роботи Г.Ф. Хохрякова. О.М. Сухова. Г.С. Саркисова, Ю.М. Давидова. І.Б. Роднянської останнього часу.

Перш за все, слід зазначити, що більшості ув'язнених притаманні специфічні емоційні стани - недовірливість, підозріливість, тривожність, дратівливість, збудливість, агресивність, а також пригніченість, почуття власної неповноцінності І х ін. Вони викликаються наступними чинниками: 1) ізоляція від суспільства і розміщення у замкненому середовищі. 2) тотальна регламентація життєдіяльності та наявність жорстких санкцій за порушення як офіційних приписів, так і неформальних норм і правил поведінки. Таким чином, кожна особа перебуває під подвійним контролем - адміністрації та мікросередовища засуджених, причому уявлення про "правильну поведінку" у них можуть бути діаметрально протилежними; 3) обмеження у задоволенні потреб, у першу чергу біологічних, та примусове включення до одностатевих соціальних груп.

Жорстка регламентація поведінки правилами, що визначаються ворожим щодо засудженого середовищем, та наявність широкого спектру санкцій за їх порушення формує пасивність І прагнення уникнути будь-яких змін. Оскільки ув'язнений не має особистого простору, постійно перебуває в тісному соціальному оточенні, порушення правил може відбутися в будь-який момент і не з його вини (наприклад, хтось обмовив або неправильно витлумачив його слова). Тому необхідно не лише постійно контролювати власні вчинки, але й прораховувати можливі варіанти поведінки представників адміністрації та неформального оточення. Невдоволення і ворожість посилюються через те. що конфлікти, котрі виникають між засудженими, практично неможливо врегулювати, а можливість змінити оточення відсутня. Таким чином, конфронтуючі сторони протягом тривалого часу знаходяться в одній соціальній групі, а конфліктні ситуації нерідко переростають у насильницькі злочини.

Від усього цього занепокоєність і підозріливість набувають хронічного характеру, нагнітаючи постійну внутрішню напруженість. Зненацька може настати момент "емоційного вибуху" - афективної розрядки ("короткого замикання"), що супроводжується бурхливою агресією, на перший погляд, невмотивованою. Злочинні наслідки набагато перевищують при цьому значимість приводу, що його викликав.

Такій поведінці досить часто передує зовнішній спокій, але він лише маскує глибокі психічні переживання, робить їх непомітними для стороннього ока. Однак причина агресивності завжди існує: вона полягає у гранично сконцентрованій внутрішній напрузі, для миттєвої розрядки якої буває достатньо зовсім незначного зовнішнього поштовху. Геніальний письменник Ф.М. -Достоєвський з цього приводу зауважив, що такий вибух - це "тоскний, зсудомлений вияв особистості, інстинктивна туга-за самим собою, бажання заявити про себе, про свою принижену особистість, що раптом з'являється і доходить до злоби, до шаленства, до потьмарення розуму".

Постійне переживання негативних емоційних станів призводить до відповідних трансформацій характеру, а саме-до зростання серед засуджених питомої ваги акцентуйованих та психопатизованих осіб. За даними К. Леонгарда, акцентуйованих особистостей серед законослухняних громадян немало (близько 40%), але переважній більшості з них вдається компенсувати, врівноважити відповідні якості. У засуджених, навпаки, акцентуації посилюються, і частка акцентуйованих серед них часом сягає 90%. Особливо багато їх у жіночих УВП (96%), а також в УВП для неповнолітніх злочинців. Це пов'язане з тим, що жінкам і підліткам важче компенсувати свої біологічні та соціальні потреби, відповідно-ускладнюється процес їхньої адаптації до нових умов життя.

По-третє, психіка засуджених (психічні стани, психічні процеси, психічні властивості) характеризується певною загальною динамікою. Динаміка особистості в умовах позбавлення свободи - це сукупність "критичних" змін у психічному стані особи від арешту до завершення відбування покарання. Можна виділити наступні її етапи: 1) після арешту - у психічному стані домінує страх перед майбутнім покаранням; 2) після набуття вироком законної сили - психічний стан засудженого характеризується певною заспокоєністю, що може сягати рівня апатії та депресії; 3) після прибуття до УВП - розпочинається адаптація до нових умов життя, коли дуже гостро відчувається обмеження потреб, зміна звичних стереотипів; 4) від 3-4 до 6-8 місяців перебування в УВП - поява та розвиток інтересів у нових умовах життя (утворення неформальних груп, праця, побачення з родичами та ін.), що сприяє виникненню у засудженого позитивних емоцій та підвищує ступінь його психічної активності; 5) адаптаційний період, тривалість якого залежить від терміну покарання; 6) період перед звільненням (3-8 місяців) - характеризується певною дезадаптацією, психологічно є дуже складним у зв'язку з очікуванням свободи та труднощів, що можуть при цьому виникнути.

Таким чином, потребують особливої уваги адміністрації та психологів УВП перші та останні місяці ув'язнення. У цей час спостерігається найбільше виявів агресії, як спрямованої на оточуючих, так і автоагресії (спроб самокаліцтва та суїциду). Проміжок між ним можна визначити як відносно спокійний (адаптивний), що мовою відомчих документів називається "процесом виправлення і перевиховання". Психологи ж порівнюють цей стан із "психічним паралічем", коли людина ніби заклякає, поринувши в тужливе очікування того, що ж буде з нею далі. Так, Ч. Беккарія, італійський просвітник і гуманіст, вважав, що позбавлення свободи не поступається за своєю болісністю смертній карі: "Нещасний бачить, що стражданням його немає кінця, що з ув'язненням вони лише розпочинаються. Дух наш здатен скоріше витримати й тяжчу, але швидкоплинну муку, аніж довгу і нескінченну". Зниження рівня психічної активації призводить до руйнування механізмів вольової регуляції поведінки, тому й ворожість та агресивність стає все менше передбачуваною, зрештою, вона може бути спрямована і на зовсім сторонній об'єкт.

В періоди перед звільненням занепокоєність посилюється, а внутрішня напруга зростає. Здавалося б, мусить бути навпаки: наближення очікуваної волі повинне приносити відчуття задоволення та заспокоєння. Але працівники установ виконання покарань знають, що це досить небезпечний час у житті ув'язнених, коли вони починають поводитися всупереч здоровому глузду: провокують насильницькі ексцеси, демонстративно порушують режимні вимоги, навіть намагаються тікати. В психології це явище визначається як "ефект уникнення об'єкта" - виникнення нездоланного страху перед моментом досягнення давно очікуваної мети. Засуджений розуміє, що воля може перетворитися для нього у тяжке випробування: як зустрінуть його родина та колишні друзі, чи буде можливість знайти роботу та житло, як поставиться до нього оточення?Керуючись принципами гуманістичної психології, можна стверджувати, що на кожному етапі перебування в УВП засудженому потрібна психологічна допомога, але різна за змістом та формою, тому надати її може лише кваліфікований фахівець. У місцях позбавлення волі ці властивості особистості акцентуються: гостріше почуття приниження та неповноцінності, жорсткіші правила поведінки, більш напружена обстановка. Такі особи інтуїтивно шукають прихистку в оточенні лідерів ("па-ханів"), оскільки це нібито дає їм незалежність. Однак виходить по-іншому: конфронтація з адміністрацією спричиняє низку покарань; відсутність витримки та поміркованості, невміння прорахувати можливі варіанти своєї поведінки не дають можливості досягти високого статусу, висунутися в лідери. Люди, котрим притаманні згадані особистісні якості, приречені на довгожительство у місцях позбавлення волі.

2. Психологічні особливості мікросередовища засуджених

Більшість засуджених розуміють, що суспільство бачить у них, перш за все, злочинців, які порушили закон, тобто усвідомлюють себе як людей зі схожою долею. Між "нами" - ув'язненими та "ними" - вільними пролягає невидима межа. Причому якщо в УВП загального режиму, де відбувають покарання вперше засуджені, усвідомлення "ми" ще відсутнє, хоча досить яскраво виражене розуміння існування "вони", то в УВП особливого режиму, де утримуються найбільш небезпечні злочинці, в їх свідомості чітко зафіксована спільнота, з якою вони себе ідентифікують. Така консолідація підтримує засуджених, додає їм душевної рівноваги. Разом із тим, вона посилює відчуженість засуджених від суспільства, ускладнює їх подальшу адаптацію до нормального життя. Проведені дослідження (Г.Ф. Хохряков, О.М. Сухов) свідчать, що практично всі вони ставляться до суспільства з пересторогою та ворожістю.

У мікросередовищі засуджених можна виділити наступні прошарки (страти).

1. Лідери-беруть на себе роль захисту прав, уособлюючи та відображаючи настрої й інтереси інших засуджених, що надає їм значної ваги. Досить розповсюдженою є думка, що лідери ("па-хани") встановлюють свою владу за допомогою фізичної сили. Але, як свідчать проведені опитування, вони користуються повагою завдяки незалежності, силі духу, вмінню відстояти власну гідність тощо. У їх поведінці переважає не зиск, а прагнення самоствердження. Так, наприклад, в УВП посиленого режиму, де відбувають покарання вперше засуджені за тяжкі злочини та на значні терміни позбавлення волі, неформальні лідери набагато (в середньому, приблизно на 8 років) молодші за представників інших груп ув'язнених. Це пов'язано не лише з тим, що молодому простіше зважитися на ризикований крок; важливо, що молоді більше прагнуть до самоствердження у своєму середовищі. Молода людина, залучаючись до справ злочинної спільноти, міцніше пов'язує з нею власне "я" і швидше віддаляється від суспільства.

Психологічні дослідження показали, що серед неформальних лідерів та їх оточення доля тих, хто підпадають під поняття "психологічної норми", істотно більша, ніж серед представників інших страт. При цьому, як не дивно на перший погляд, кількість "нормальних" зростає за умови більш жорсткого режиму утримання. Якщо в УВП загального режиму акцентуйованих, але компенсованих осіб серед лідерів приблизно 20%, то в установах посиленого режиму їх уже 27%, суворого режиму-32%. Що ж до акцентуйованих. але декомпенсованих осіб, то їхня доля знижується по мірі посилення жорсткості режиму: 70% в УВП загального режиму, 63%-посиленого, 47% - суворого режиму. Таким чином, засуджені-лідери знаходять більше можливостей для компенсації в місцях позбавлення волі та краще зберігають цілісність власної особистості. їхня соціальна та психологічна адаптованість приблизно однакові, що свідчить про збалансованість між тим, що вони роблять чи змушені робити, та тим, як вони самі та інші до цього ставляться. Парадоксальність позиції цих осіб полягає в тому, що вони виходять на волю психічно активними, енергійними, але той світ для них є чужим.

До неформальних лідируючих груп належить від 5 до 18% засуджених у залежності від виду режиму. Ці групи є найбільш згуртованими та найкраще організованими, серед них найчастіше керує одноосібний лідер. До числа членів "активу" часом потрапляють засуджені, що порушили певні норми поведінки. Побоюючись застосування до них неформальних санкцій, вони виявляють бажання співпрацювати з адміністрацією. Найчастіше такі помічники дискредитують саму Ідею добровільної допомоги, що базується на щирому каятті у вчиненому злочині. Кожний такий факт стає відомим спільноті, і лідери широко використовують його у власних пропагандистських цілях.Чим більш жорстким є режим утримання, тим гірше становище добровільних помічників адміністрації: стає більш тісною консолідація засуджених, а отже, й складнішим становище тих, хто протиставляє себе спільноті. Ситуація ускладнюється також тим. що на волі нікого не цікавитиме, "хорошим" чи "поганим" ув'язненим хтось був. Для суспільства всі засуджені є злочинцями.

У межах страти засуджені часто об'єднуються в так звані "сім'ї". Остання складається, як правило, з двох до 5-6 осіб, 1 бере на себе виконання та розподіл господарчих функцій; утримання особистого майна та нагляд за ним, здобування та розподіл матеріальних благ і т. ін. Членство в "сім'ї" забезпечується матеріальним внеском кожного. Тому умільці, які виготовляють та обмінюють потрібні для засуджених речі, завжди є в "сім'ї" шанованими членами. Якщо хтось у сім'ї позбавляється додаткових джерел отримання благ (посилок із дому, грошей та ін.) чи потрапляє до штрафного ізолятора, йому надають допомогу. У місцях позбавлення волі утворюються також земляцтва, що об'єднують вихідців із одного району чи міста, області; вони можуть бути сформовані за національною чи іншою ознакою (наприклад, приналежність до певної релігійної конфесії). Члени земляцтва надають один одному допомогу в отриманні кредиту, в розв'язанні конфліктних ситуацій тощо. Таким чином, у наявності страт і неформальних груп протиріччя, притаманне покаранню у вигляді позбавлення волі, знаходить своє реальне відображення. З'являються сталі групи людей, які відкрито заявляють, що з суспільством їм не по дорозі, що адміністрація УВП - ворог спільноти, що засуджені, котрі співпрацюють із адміністрацією, - зрадники інтересів злочинного братства. Цілком очевидно, що ці групи засуджених діють не у вакуумі: вони спираються на підтримку значної частини ув'язнених із інших груп. Про це яскраво свідчить проведений за часів СРСР експеримент, коли у одній із виправно-трудових установ зосередилилише "знехтуваних", зібравши їх Із багатьох закладів. Наміри були досить гуманістичними: по-перше, полегшити становище цих людей і, по-друге, ефективніше проводити з ними цілеспрямовану виправно-виховну роботу. Гіпотетично очікувалося, що засуджені житимуть у злагоді та взаєморозумінні, адже до цього вони досить-таки настраждалися від утисків сильніших. Однак у новоствореній ВТК протягом перших трьох місяців обстановка була абсолютно некерованою: відбувалося з'ясування стосунків, велася жорстока боротьба за лідерство. Коли пристрасті вщухли, експериментатори констатували наявність такої ж [хоча й певним чином пародійної) ієрархізованої структури, як і у всіх інших колоніях: "пахани", "мужики" і "знехтувані". Учасники експерименту підкреслювали, що неформальні лідери тут відзначалися особливою жорстокістю і тому, що прагнули помститися за попередні приниження, і через те, що колишні принижені, отримавши владу, мимоволі стають екстремістами.

Висновок

засуджений адаптаційний мікросередовище неформальний

Таким чином, можна зробити висновок, що у спільноті засуджених утворюються групи, котрі вирізняються згуртованістю і вбачають своє призначення у збереженні цінностей спільноти, спираючись на певні принципи поведінки, що виступають регуляторами стосунків. Ці групи отримують підтримку спільноти і є реальною силою, здатною змусити виконувати означені правила співіснування. У спільноті складається нормопорядок, тобто правила застосування "своїх" законів, порядок виконання санкцій неформальних "кодексів поведінки".

Список літератури

1.Аминев Г.А. та інших. Інструментарій пенітенціарного психолога. - Уфа, 1997. -168с.

2. Васильєв В.Л. Юридична психологія. - СПб.: Пітер. Клубок., 1988. -656с.

3.Исправительно-трудовая психологія: Навчальний посібник слухачам вузів МВС СРСР / Під ред.К.К.Платонова,А.Д.Глоточкина,К.Б.Игошева. -Рязань:РВШ МВС СРСР, 1985. -360с.

4. Ковальов О.Г. Психологічні основи виправлення правопорушників. - М., 1968.

5.МиньковскийГ.М. До питання типології неповнолітніх правопорушників // Питання судової психології. Тези доповідей і повідомлень на Всесоюзній конференції по судової психології. - М., 1971.

6.Подгурецкий А. Нариси соціологи права. - М., 1974. -206с.

7. Пирожков В.Ф. Кримінальна психологія. - М., 1998. -304с.

8. Пирожков В.Ф. Про психологічних причинах відтворення підліткової злочинності // Психологічний журнал, 1995. т. 16. № 2,С.178-183.

9. Соціально-психологічні проблеми організації виконання кримінальних покарань./ Під ред. А. У.Пищелко. - Домодєдово,РИПК МВС Росії, 1996.-61с.

10. Яковлєв А.М. Злочинність і соціальний психологія. - М., 1971.

Размещено на Allbest.ru