Поняття та види адиктивної поведінки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ I. Поняття та види адиктивної поведінки

1.1 Алкоголізм

1.2 Наркоманія

1.3 Азартні ігри. Кібераддикції

Розділ II. Психологічні засади профілактики адиктивної поведінки

2.1 Різновиди і моделі профілактики адиктивності

2.2 Моделі загальнодержавної політики профілактики хімічних адикцій

Висновки

Список джерел інформації

Вступ

Актуальність дослідження в даний час виявляється в підвищеному інтересі до проблеми девіантної поведінки. Наукове вивчення відхилень здійснюється в соціології, психології, кримінології, психопатології Девіантна поведінка - здійснення вчинків, які суперечать нормам соціальної поведінки в тому чи іншому вигляді. Тобто всі дії суперечать, традиційно прийнятим у тому чи іншому суспільстві правилам поведінки. Соціологи намагаються пояснити витоки і причини поведінки. Вивчаючи дивіантну поведінку не можливо обійти стороною таке поняття як адикція, бо адиктивна поведінка це специфічний тип девіантної поведінки.

Метою роботи є - вивчення причини виникнення такого феномену як девіантна поведінка, з тим, щоб виробити найбільш ефективні методи допомоги проблемним дітям; розкрити проблему девіантної поведінки, описати методи ефективного подолання та профілактики девіантної поведінки підлітків.

Об'єкт дослідження: девіантна поведінка. Предметом дослідження є процес організації соціальної роботи з подолання та профілактики девіантної поведінки.

Розділ I. Поняття та види адиктивної поведінки

1.1 Алкоголізм

Адиктивна поведінка - один із різновидів девіантної поведінки, що характеризується непереборним бажанням переживати інтенсивні емоції за допомогою штучної зміни свого психічного стану внаслідок вживання деяких речовин або постійної фіксації уваги на певних видах діяльності[10]. Адиктивну особу відрізняють: прагнення до відходу від реальності та ознаки особистісної незрілості (невираженість інтелектуальних та духовних інтересів, моральних норм, нестійкість, безвідповідальність, почуття стадності та ін.)[16].

Виділяють наступні психологічні особливості осіб із адиктивними формами поведінки:

- знижена стійкість щодо труднощів повсякденного життя поряд із достатньою стійкістю у кризових ситуаціях;

- прихований комплекс неповноцінності у поєднанні з зовнішніми проявами неперевершеності;

- зовнішня соціабельність у поєднанні зі страхом перед стійкими емоційними контактами;

- неправдивість;

- прагнення звинувачувати інших, знаючи, що вони невинні;

- уникнення відповідальності за прийняття рішень;

- стереотипність поведінки;

- залежність;

- високий рівень тривожності.

Хімічні адикції характеризуються системним споживання психоактивних речовин, непереборним потягом до постійного вживання обраної речовини, відчуваючи при цьому значні труднощі в добровільному припиненні[5].

Об'єктом залежності при нехімічних адикціях стає поведінковий паттерн, а не психоактивні речовини. Вирізняють наступні форми нехімічних залежностей: піроманію, клептоманію, геймблінг (залежність від азартних ігор), комп'ютерну залежність або інтернет-залежність, адикцію відносин, сексуальну, любовну адикції, роботоголізм, адикцію до витрачання грошей, прослуховування ритмічної музики, залежність від фізичних вправ, потяг до духовного пошуку, владолюбство, залежність від ризикованого водіння автомобіля (синдром Тоада) та ін.[11].

Роль зловживання алкоголем в сучасному суспільстві особливо зростає з урахуванням пов'язаних з цим явищем психологічних і соціально - економічних наслідків. Початком розвитку алкогольної адикції може стати перша зустріч з алкоголем, коли сп'яніння супроводжують інтенсивні емоційні переживання. Вони фіксуються в пам'яті і провокують повторне вживання алкоголю. Символічний характер прийому спиртного втрачається, і людина починає відчувати необхідність прийому алкоголю з метою досягти певного бажаного стану[14]. На якомусь етапі, завдяки дії алкоголю, відбувається підйом активності, підвищується творчий потенціал, поліпшується настрій, працездатність, але ці відчуття, як правило, короткочасні; вони можуть змінитися зниженням настрою, апатією і психологічним дискомфортом. Поява такого стану є одним з варіантів розвитку алкогольного адиктивної поведінки, так як людина починає прагнути до його «відтворенню», для чого посилено вдається до алкоголю. Особливо небезпечно виникнення механізмів адиктивної поведінки, пов'язане з допінг-ефектом у випадках, якщо останній виявляється у виникненні психічного стану, суб'єктивно полегшує творчий процес у осіб, що займаються живописом, письменників, поетів, музикантів та ін [8]. Нерідко аддікти нав'язують свій стиль поведінки друзям і близьким , що відбувається без жодного побоювання перед можливістю виникнення стійкої алкогольної залежності. Традиційна антиалкогольна пропаганда неефективна, тому що вона може тільки закріпити впевненість аддикта в безпеці обраного засоби аддиктивной реалізації, тому що власний досвід прийому алкоголю суперечить змісту пропагандистських декларацій. Останнім часом зростає мережа установ, які закликають позбутися алкогольної або нікотинової залежності за допомогою кодування або інших методів, що не мають у своїй основі серйозної психологічної роботи з причинними механізмами адикції, адекватної особистісної корекції та підтримки[13]. Рекламування таких служб досить інтенсивне, але, по-перше, носить нав'язливий характер, ніж може спровокувати реакцію неприйняття, а, по-друге, сприяє зміцненню ілюзії, що позбутися від згубної залежності можна в будь-який час і без особливих зусиль. Тривалий прийом алкоголю веде за собою фізичну залежність. Її характеризують такі ознаки: явища алкогольної абстиненції («похмільний синдром»), втрата ситуаційного та кількісного контролю, підвищення толерантності до алкоголю в 8-10 разів у порівнянні з початковою (потреба в більшій дозі для досягнення колишнього ефекту). Поступово порушуються мнестичні процеси, знижується коло інтересів, спостерігаються часті перепади настрою, ригідність мислення, сексуальна розгальмування[11]. Знижуються критика до своєї поведінки, почуття такту, проявляється схильність звинувачувати в своїх бідах невдалий шлюб, роботу, ситуацію в країні і т.д. Відбувається соціальна деградація (розпад сім'ї, втрата роботи, асоціальна поведінка). У міру прогресування алкогольної адикції у людей з таким стилем поведінки спостерігаються подібності в мотивах діяльності, інтереси, звички, у всьому способі життя.

Таким чином, адиктивна поведінка - це один із різновидів девіантної поведінки, що характеризується непереборним бажанням переживати інтенсивні емоції за допомогою штучної зміни свого психічного стану внаслідок вживання деяких речовин, роль зловживання алкоголем в сучасному суспільстві особливо в сучасних складних економічних умовах зростає. Тривалий прийом алкоголю веде за собою не лише фізичну залежність, а й соціальну деградацію.

1.2 Наркоманія. Токсикоманія

У більшості випадків прийом наркотичних речовин пов'язаний з прагненням до нових відчуттів, до розширення їх спектру. Шукаються нові способи введення, нові речовини і різні поєднання цих речовин з метою досягнення максимального ефекту. Найбільш поширені м'які наркотики (маріхуановий ряд). Вони швидко викликають психологічну залежність: відчуття кайфу, посилення уяви, фізичної активності, філософствування. З м'яких наркотиків відбувається досить швидкий перехід на більш сильні речовини у вигляді інгалянтів (кокаїн, екстазі) і у вигляді внутрішньовенних ін'єкцій (героїн), майже відразу ж викликають фізичну залежність[13]. Тривалий прийом марихуани і багатьох інших речовин (мескалін, ЛСД та ін) провокують психічні захворювання. Наркотична залежність носить більш виражений характер порівняно з алкогольною. Дуже швидко витісняється все, що не відноситься до адикції, швидше настає спустошеність. Коло спілкування охоплює в основному тих, кого об'єднує наркотичну пристрасть. Особи, що зловживають наркотиками, намагаються втягнути в своє коло більшу кількість людей, перешкоджають виходу з цього середовища. Паралельно з особистісним розпадом розвиваються серйозні порушення на органному і психічному рівнях. Зростаюча потреба у збільшенні дози може спричинити за собою втрату контролю і смерть від передозування. Наркотична залежність часто сполучена з кримінальною діяльністю, тому що завжди актуальна проблема наявності коштів для придбання наркотиків[14].

Токсикоманія - це хвороба, що має соціальні корені, і будь-яка форма відхиляється наслідок наявних порушень соціального і особистісного плану.

Однією з причин підліткової токсикоманії є незадоволеність життям у зв'язку з різними обставинами: труднощі особистого плану; недоліками соціально-культурної сфери, не дає, а це особливо важливо для молоді, можливості для проведення вільного часу; соціальною несправедливістю; невлаштованістю побуту; розчаруванням у людях; не можливістю в даних умовах реалізувати себе[9].

Токсикоманію слід розглядати як соціокультурне явище, що випробовує вплив певних змістових чинників.

Токсикоманія - захворювання, яке викликає психічною та фізичною залежністю внаслідок вживання речовин, які не включені до офіційного списку наркотиків, а також вдиханням парів речовин побутової хімії клей, ефір, розчинники (ацетон, бензин, клей «БФ-2», Момент» та ін.). Зловживання ними зустрічається, як правило, в ранньому підлітковому віці (11-15 років). Хоча ці речовини не є наркотичними, інтоксикація ними чимось нагадує алкогольне сп'яніння. Очі мутні, мова невиразна, змазана, хода хитка[10].

У підлітка спостерігається підвищена і підкреслена емоційність, гучна мова, часом агресивна поведінка та постійне бажання бійки. Від нього, за відсутності запаху алкоголю, виходить слабкий запах розчинника. Шкіра, як правило, сірувато-землистого відтінку, обличчя набрякле, волосся поступово стає ламкими[13].

Систематичне вживання побутових розчинників призводить до відставання в розумовому розвитку, що позначається на успішності і поведінці. Ці зміни відбуваються динамічно, а не стрибками, так що близьким важко помітити зміни, які відбуваються з підлітком[11].

Отже, наркотична залежність носить більш виражений характер порівняно з алкогольною, паралельно з особистісним розпадом розвиваються серйозні порушення на органному і психічному рівнях, часто сполучена з кримінальною діяльністю. Токсикоманія - це хвороба, що має соціальні корені, і будь-яка форма відхилення це наслідок наявних порушень соціального і особистісного плану. Однією з причин підліткової токсикоманії є незадоволеність життям у зв'язку з різними обставинами.

1.3 Азартні ігри. Кібераддикції

кібераддикція адиктивний девіантний

Азартні ігри не пов'язані з прийомом речовин, що змінюють стан, але відрізняються характерними ознаками: постійною залученістю, збільшенням часу, проведеного в ситуації гри; витісненням колишніх інтересів, постійними думками про процес гри; втратою контролю (нездатністю вчасно припинити гру); станом дискомфорту поза ігрової ситуації , фізичними недугами, дискомфортом; поступовим почастішанням ритму ігрової активності, прагненням до ризику; зниженням здатності чинити опір фатальному пристрастю[21]. Такий особливий вид нехімічної адикції отримав назву Гемблінг (англ. gambling- азартна гра) або Лудомания (від лат. ludus - гра і грец. mania - пристрасть, одержимість)[1]. Поряд з цим може відбуватися зловживання алкоголем, наркотичними речовинами і т.д. в цілях стимуляції активності і загострення відчуттів. Сприяти ризику розвитку пристрасті до азартних ігор можуть дефекти виховання в сім'ї: гіпоопека емоційна нестабільність, зайва вимогливість, прагнення до престижності і переоцінка значущості матеріальних благ[20]. Крім того в азартну гру може грати кожен, оскільки в більшості ігор не потрібно особливих умінь[6].
Технічний прогрес збагатив психологів ще одним терміном-кибераддикции (Комп'ютерна залежність) яка так само відноситься до нехімічним адиктивних (залежним) розладів. При комп'ютерної залежності, як і при будь-якій іншій, поряд із симптомами психічної залежності проявляються ознаки фізичної залежності, такі як зниження настрою, відчуття тривоги, порушення сну, відсутність почуття відпочинку після сну, головні болі, відсутність апетиту, зниження лібідо[11]. З часом у кібераддікта розвивається соціальна дезадаптація - втрата роботи, сім'ї, звуження кола інтересів, почуття безвиході. Все це нерідко призводить до розвитку клінічно вираженою депрессіі.

В таких випадках поряд з психотерапевтичним впливом необхідна консультація психіатра і приєднання терапії препаратами, що знімають психоемоційний напруга: антидепресантами, седативними і снодійними засобами[2]. При комплексному (психотерапія та фармакотерапія) підході терапія залежностей набагато більш ефективна. Єдиним на справжній момент перевіреним способом не дати підлітку опинитися в залежності від комп'ютерних ігор - це привернути його в процеси, не пов'язані з комп'ютерами, щоб електронні ігри та процеси не стали заміною реальності. Показати маленькій людині, що існує маса цікавих способів проведення вільного часу крім комп'ютера, які не тільки дозволяють пережити гострі відчуття, але також тренують тіло й нормалізують психологічний стан[7]. Завдання педагога - організатора організувати дозвілля дитини таким чином, щоб захистити його від негативного впливу інформаційних технологій, у тому числі і комп'ютера.

Віртуальна реальність - це нематеріальність впливу, умовність параметрів і ефемерність, - це не є життя, це лише вторинна частина життя, це паралельний, але не основний процес. Немає сенсу ігнорувати комп'ютерні можливості, необхідно їх використовувати в міру необхідності, а розваги у вигляді комп'ютерних ігор, необхідно сполучати з реальними активними діями в реальному світі[19].

Отже, азартні ігри є також одним із видів адикції і хоча не пов'язані з прийомом речовин, що змінюють стан, але відрізняються станом дискомфорту поза ігрової ситуації, може відбуватися зловживання алкоголем, наркотичними речовинами і т.д. в цілях стимуляції активності і загострення відчуттів як і при будь-якій іншій, поряд із симптомами психічної залежності проявляються ознаки фізичної залежності.

Розділ II. Психологічні засади профілактики адиктивної поведінки

2.1 Різновиди і моделі профілактики адиктивності

Профілактика залежності в широкому сенсі має відношення до уникнення або полегшення проблем, пов'язаних із вживанням речовини. Завдяки цьому не суворому визначенню спроби профілактики можуть мати різні цілі[8]. Наприклад, мета зусиль, спрямованих на запобігання використання нелегальних наркотиків, - зупинити випадки їх вживання. Тому, говорячи про профілактику залежності, важливо уточнити, що саме запобігається: початок вживання, повторюване вживання, негативний вплив на суспільство, проблеми зі здоров'ям або щось ще[7].

Профілактика залежності традиційно поділяється на три етапи. Перший - первинна профілактика, якій властиво уникнути зловживання до того, як у зловживання взагалі з'явиться шанс мати місце. Наприклад, однією з цілей такої профілактики буде перешкоджання початкового вживання речовини. В основі цього підходу лежить принцип «Просто Скажи Ні», коли, особливо молодим людям, пропонується наркотик. Іншою метою первинної профілактики може бути розвиток відповідального ставлення та / або культури вживання речовин. Кращий приклад цьому - відповідальне ставлення до випивки[4].

Вторинна профілактика має справу з уже розпочатим зловживанням. Цей тип профілактики аналогічний до раннього лікування, коли проблеми тільки спливли на поверхню. Вторинна профілактика повинна здійснюватися системою, відповідальною за неправильне вживання речовин. Наприклад, людину, затриману за водіння в нетверезому вигляді, можуть направити на спеціальні курси, навчання на яких має запобігти повтор ситуації[5].

Третя форма профілактики, яка називається третинною, полягає в лікуванні людей, які вживають наркотики і вже повністю залежних від них. Її мета полягає у припиненні вживання наркотиків та уникнення подальших погіршень в організмі людини. Третинна профілактика і лікування наркоманії збігаються[9].

Таким чином, суспільна реакція на вживання наркотиків багато в чому обумовлена не абсолютними цифрами, що показують рівень наркотизації населення, а ставленням або протиріччям між уявленнями про існуючий і належний стан речей, між тим, якою є ситуація, і тим, якою вона бути повинна. Уявлення про «нормальний» рівень поширеності наркотиків залежать від картини світу - світогляду[3].

Інша проблема з цифрами, отриманими під час соціологічних опитувань, полягає в їх валідності, особливо коли це стосується вивчення настільки сенситивних питань, як вживання наркотиків, що мають високу латентність. Через стигматизованість споживання наркотиків у суспільстві респонденти приховують свої наркотичні уподобання і не дають щирих відповідей[5]. Що ж до офіційної статистики, то тут справи ще більш сумні: медична статистика має відомості лише про зареєстровані випадки звернення в медичні установи, а міліцейська - про кількість злочинів, пов'язаних із наркотиками, і число затриманих у зв'язку з цим громадян. Про те, скільки людей споживають наркотики, але не потрапляють в поле зору медичних і правоохоронних органів, залишається тільки гадати[8].

Отже, профілактика залежності традиційно поділяється на три етапи. Перший - відповідальне ставлення до випивки, другий тип профілактики аналогічний до раннього лікування, третій - в ньому профілактика і лікування наркоманії збігаються.

2.2 Моделі загальнодержавної політики профілактики хімічних адикцій

У результаті безлічі дебатів і деяких наукових досліджень сформувалося декілька основних моделей профілактики. Читаючи про ці моделі, можна помітити, що в основі кожної лежить своя філософія, яка визначає, застосування якого підходу буде рекомендовано для запобігання проблеми зловживання різними речовинами[13].

Соціокультурна модель, полягає в тому, що соціальні норми прямо впливають на вживання або зловживання психоактивними речовинами. Ця модель в основному використовувалася в зусиллях, спрямованих на запобігання вживання алкоголю. У цьому випадку модель складається з трьох основних компонентів:

- підкреслення культурних нормативів;

- необхідність включити прийняття алкоголю у соціально значиму діяльність;

- фокусування уваги на розвитку культури вживання алкоголю.

Основні зусилля цієї моделі спрямовані на зміну ставлення до прийняття алкоголю в рамках культури, звертають увагу на те, що соціокультурний підхід не бере до уваги фізіологічні проблеми, пов'язані з вживанням алкоголю (рак, хвороби печінки і шлунка). Тому багато хто вважає, що введення соціокультурної моделі викличе переважання саме фізіологічних проблем, навіть якщо соціальні проблеми і будуть усунені, просто завдяки широкому поширенню вживання алкоголю[21].

Всупереч цим сумнівам, соціокультурна модель не втрачає свого впливу, і в даний час це - переважаюча стратегія. Прикладами її служать рекламні та освітні підходи до проблеми водіння в нетверезому вигляді.

Споживча модель. Другою моделлю профілактики є популяризація споживацького підходу. Ця модель вивчалася, переважно, в контексті запобігання і зниження вживання алкоголю, хоча в останні роки стала поширюватися й на інші наркотичні засоби. Вона заснована на статистичному вивченні вживання алкоголю у різних культурах. Виділяють три основні положення цієї моделі. Перше полягає в тому, що відсоток сильно питущих людей від даного населення прямо залежить від середнього рівня споживання алкоголю в даному суспільстві. Тому число алкоголіків зростає в суспільстві, де росте вживання алкоголю[14]. У зв'язку з цією залежністю можна передбачити, що зниження споживання алкоголю в даній культурі буде супроводжуватися зниженням числа хронічно хворих алкоголіків, збільшення сильного споживання алкоголю підвищує ймовірність виникнення пов'язаних із ним негативних наслідків у духовній, фізичній та соціальної сферах. Отже, як тільки середнє споживання алкоголю в суспільстві зростає, зростає кількість алкоголіків і, відповідно, можна очікувати зростання таких несприятливих наслідків[13].

Заборонююча модель. Третя модель дуже проста сама по собі. Вона займає моральну позицію у вирішенні проблем використання різних речовин. Її суть у тому, що якщо немає вживання речовини, то немає й самої проблеми. Якщо людина вживає яку-небудь речовину, то це не суспільна проблема, а продукт якоїсь вади людського характеру. Якщо так, цілі заборонюючої моделі полягають в: а) забороні доступності та б) утриманні від використання[3].

Заборонююча модель застосовується як до алкоголю, так і до наркотиків. Найбільш відоме втілення цієї моделі до алкоголю на практиці - Сухий закон у США в 1921 - 1932 роках. Тим не менше, ця модель більш застосовна щодо зловживання наркотиками. Протягом десятиліть існувала сувора заборона на вживання наркотиків, головним чином, марихуани і героїну, а пізніше й кокаїну[4]. Хоча заборонююча модель залишається популярною, їй не належить значний внесок у запобіганні проблем, пов'язаних із вживанням наркотиків. Добре відомо, що Сухий Закон не привів до бажаних результатів, і проблеми вживання інших наркотиків також тривають. Може бути, головним недоліком цього підходу є те, що в його рамках намагаються вирішити складну проблему простими методами[19].

Нульова толерантність до наркотиків. Її сутність полягає у виробленні нульової терпимості до будь-якого наркотику в будь-якій кількості, в будь-якому місці, у будь-який час. Мета цієї політики - в атаці на попит на наркотики і, таким чином, зробити наркоманів відповідальними за їх роль у поширенні наркотиків.

У рамках цієї політики, яка активно висвітлювалася в засобах масової інформації в кінці 80-х на початку 90-х років ХХ ст., машини, судна, розкішні яхти вилучалися з приватної власності, якщо в них знаходили хоча б малу дозу наркотику. Конфісковувалися також більш дрібні предмети власності, такі як машини і багаж, і багато з таких випадків досі зустрічаються в юридичній практиці[8].

Існує також декілька моделей правоохоронної політики щодо наркотиків, які перекликаються з вищезазначеними. Найпопулярнішою з них є політика тотального прогібіціонігму, тобто повної заборони на вживання в немедичних цілях будь-яких наркотиків. Ця політика в тій чи іншій формі переважає сьогодні в більшості країн світу. Тим часом у ліберальних колах існує думка, що у «війні з наркотиками» як вони іменують комплекс заходів репресивного характеру, спрямований на боротьбу і з наркоторговцями, і з споживачами, перемогти не можна[10]. Це не так. Війну з наркотиками виграти можна. Так сталося в Китаї після приходу до влади комуністів в 1949 р. Новий уряд тоді зіткнулося з мільйонами людей, залежних від опіуму. Очевидно, що така величезна кількість громадян, які живуть у наркотичній реальності, становила величезну проблему. На думку більшості спостерігачів, протягом десяти років з наркоманією в Китаї було покінчено. Основними знаряддями в цій боротьбі були публічні страти підозрюваних у наркоторгівлі і масова «ресоціалізація» споживачів наркотиків у трудових таборах, що були, по суті, концентраційними[14].

Але, чи згодне суспільство заплатити таку ціну за ліквідацію наркотизму і наркозалежності? Чи не буде ця перемога пірровою? Ясно, що відповідь на це питання цілком залежить від ідеології.

Повертаючись до проблеми ціннісного вибору при прийнятті рішення на користь певної моделі правового регулювання наркотизму, можна сказати, що адепти цієї політики здійснюють вибір на користь повної і нічим не обмеженої свободи індивіда. Більш м'яким варіантом ліберальної політики щодо наркотиків є їх часткова декриміналізація, яку іноді неправильно називають легалізацією легких наркотиків[8].

Модель підтримки та рецептурна модель полягають у тому, щоб підтримувати людей, які вже потрапили в залежність від наркотиків, на їх більш м'яких субститутах, а за деякими версіями цієї моделі - на тих же самих наркотиках. Найбільш поширений варіант відомий як метадонова підтримка (methadone maintenance), за жорстким версіями цього підходу, вступивши до метадонової програми, її учасник позбавлений можливості приймати інші наркотики і, таким чином, виключений із загального нелегального нар коринку[10]. У разі повторного порушення режиму метадонової підтримки учасник виключається з проекту. У метадонових клініках, як правило, надається психологічна та соціальна допомога, діють програми з працевлаштування наркозалежних. Очевидно, що метадонові програми не здатні в значній мірі вирішити проблеми наркозалежних хоча б через те, що переважна їх більшість не хоче брати в них участь[3]. У деяких країнах, наприклад у Голландії, Швейцарії, Англії, проходять експерименти з героїнової підтримки, коли наркозалежним призначають речовину, від якої вони залежать. Але результати цих експериментів поки не ясні.

Існують проекти того, щоб виписувати наркозалежним рецепти для отримання ліків в аптеках, але до цих пір такі проекти не мали скільки-небудь помітних шансів бути прийнятими. Зі сказаного ясно, що основною метою програм підтримки в різних її формах, а також рецептурної моделі є не зниження наркотизму або наркоманії, а зменшення злочинності навколо наркотиків і ослаблення деяких інших негативних наслідків їх вживання (наприклад, кількості ВІЛ-інфікованих). Ворог - не наркотики, переконані прихильники підходу зниження шкоди, ворогами є негативні наслідки наркотиків[7]. Все, що може допомогти хоч якось послабити ці наслідки, необхідно прийняти на озброєння. Іншими словами, «всі засоби хороші, якщо вони хоч в чому-небудь просувають нас до мети». Якщо ж наслідки якого-небудь підходу шкодять більше, ніж приносять користі, від нього необхідно негайно відмовитися, для цього не повинно бути ніяких ідеологічних чи моральних перешкод[10].

Модель зниження шкоди передбачає реалізацію наступних заходів: безкоштовна роздача або обмін шприців (прихильники цієї моделі вважають СНІД набагато серйознішою небезпекою, ніж наркоманію); організація програм метадонової підтримки; відкриття «кімнат безпечних ін'єкцій» із медичним персоналом для того, щоб не допустити скупчення наркозалежних в громадських місцях і запобігти передозуванню наркотиків; розгортання пересувних лабораторій на молодіжних дискотеках, де можна перевірити якість і силу таблеток «екстазі»; декриміналізація (але не легалізація) зберігання та роздрібного продажу легких наркотиків; декриміналізація зберігання (але не продажу) малих кількостей важких наркотиків та інші заходи (Nadelmann, 1992)[10].

Перераховані вище підходи до регулювання немедичного вживання наркотиків не є взаємовиключними. Так, у США, де антинаркотична політика - одна з найжорсткіших, досить активно впроваджуються програми зниження шкоди (хоч і в недостатніх, на думку прихильників цієї політики, обсягах), існують і метадонові програми (знову-таки, в масштабах , що не задовольняють тих, хто ратує за більш широке їх впровадження); навіть у Швеції, на яку так люблять рівнятися прихильники жорсткого підходу до наркотиків, є високопорогові, тобто важкодоступні метадонові програми. У той же час у ліберальній Голландії дві третини бюджету, призначеного для протистояння наркотизму, призначена для силових відомств на боротьбу з наркотиками і на розслідування злочинів, скоєних наркозалежними[1]. Крім того, в західних країнах чимала роль у визначенні державної антинаркотичної політики відводиться ринковим механізмам. Приміром, якщо в Росії дебати навколо метадонових програм в основному зводяться до питання, потрібно їх впроваджувати чи ні, то в Америці одним із основних спірних моментів у полеміці про такі програми стало питання їх державного фінансування. Це ж справедливо і відносно інших заходів зниження шкоди. Так, у США, незважаючи на те, що програми з обміну шприців абсолютно легальні, заборонено їх фінансування з федерального бюджету. Там же постійно йдуть дебати про те, чи повинна наркоманія входити до переліку хвороб, що покриваються основним страховим полісом[14].

Що стосується профілактики адитивної поведінки, то тут сформувалося декілька основних моделей: соціокультурна модель спрямована на запобігання вживання алкоголю. Споживча модель -полягає в запобіганні і зниженні вживання алкоголю[4]. Заборонююча модель. застосовується як до алкоголю, так і до наркотиків. Її суть у тому, що якщо немає вживання речовини, то немає й самої проблеми Нульова толерантність до наркотиків. Мета цієї політики - в атаці на попит на наркотики і, таким чином, зробити наркоманів відповідальними за їх роль у поширенні наркотиків[2].

Висновки

В результаті вивчення широкого кола психологічної та соціологічної літератури, дозволило реалізувати поставлену мету і дослідницькі завдання, а саме: адиктивна поведінка - це один із різновидів девіантної поведінки, що характеризується непереборним бажанням переживати інтенсивні емоції за допомогою штучної зміни свого психічного стану внаслідок вживання деяких речовин, роль зловживання алкоголем в сучасному суспільстві особливо в сучасних складних економічних умовах зростає. Тривалий прийом алкоголю веде за собою не лише фізичну залежність, а й соціальну деградацію.

Наркотична залежність носить більш виражений характер порівняно з алкогольною, паралельно з особистісним розпадом розвиваються серйозні порушення на органному і психічному рівнях, часто сполучена з кримінальною діяльністю. Токсикоманія - це хвороба, що має соціальні корені, і будь-яка форма відхилення це наслідок наявних порушень соціального і особистісного плану. Однією з причин підліткової токсикоманії є незадоволеність життям у зв'язку з різними обставинами.

Азартні ігри є також одним із видів адикції і хоча не пов'язані з прийомом речовин, що змінюють стан, але відрізняються станом дискомфорту поза ігрової ситуації, може відбуватися зловживання алкоголем, наркотичними речовинами і т.д. в цілях стимуляції активності і загострення відчуттів як і при будь-якій іншій, поряд із симптомами психічної залежності проявляються ознаки фізичної залежності.

Профілактика залежності традиційно поділяється на три етапи. Перший - відповідальне ставлення до випивки, другий тип профілактики аналогічний до раннього лікування, третій - в ньому профілактика і лікування наркоманії збігаються.

Що стосується профілактики адитивної поведінки, то тут сформувалося декілька основних моделей: соціокультурна модель спрямована на запобігання вживання алкоголю. Споживча модель -полягає в запобіганні і зниженні вживання алкоголю. Заборонююча модель. застосовується як до алкоголю, так і до наркотиків. . Її суть у тому, що якщо немає вживання речовини, то немає й самої проблеми Нульова толерантність до наркотиків. Мета цієї політики - в атаці на попит на наркотики і, таким чином, зробити наркоманів відповідальними за їх роль у поширенні наркотиків.

Список джерел інформації

1. Айхорн А. «Важкий підліток». - М.: Квітень Прес, Вид-во ЕКСМО-Прес, 2001. - С. 304.

2. Аккерман Н. Роль сім'ї у прояві розладів у дітей / / Сімейна психотерапія: Хрестоматія / Упоряд. Е.Г. Ейдіміллер, Н.В. Александрова, В. Юстицкис. - СПб.: Пітер, 2000. - С. 287-307.

3. Виховання важкої дитини. Діти з девіантною поведінкою: учеб.-метод. посібник / [М.І. Рожков та ін]; під ред. М.І. Рожкова. - М.: гуманітарії. вид. центр ВЛАДОС, 2006. - С. 239.

4. Гайдай І.В. Особливості поведінки педагогічно занедбаних дітей та шляхи колекційної роботи з нами / І.В.Гайдай // Вісник Черкаського університету. - 2009. - №176. - С. 40-44.

5. Діагностика та корекція соціальної дезадаптації підлітків: Посібник для психологів, педагогів, психосоціальних та соціальних працівників / За ред. С.А. Беличева. - М., 2000. - С. 287.

6. 3мановская Є.В. Девиантология: (Психологія відхиляється): Учеб. посібник для студ. вищ. навч. закладів. - М.: Видавничий центр «Академія», 2003. - С. 288.

7. Казміренко Л.І. Психологія адиктивної поведінки. Київ 2014.

8. Клейберг. Ю.А. Психологія девіантної поведінки: Навчальний - посібник для вузів. - М.: ТЦ Сфера, за участю «Юрайт - М», 2001 .- с.160

9. Когут С. Девіантна поведінка дітей та молоді: проблеми й шляхи подолання / Світлана Когут // Вісник Львів. УН-ТУ. - 2008. - № 24. - С. 190-197.

10 О. О. Сердюк, Ю. Л. Бєлоусов. Соціальна робота з особами з наркотичною та алкогольною залежністю. // Соціальна робота в органах внутрішніх справ України: Навчальний посібник. -- Харків: Національний університет внутрішніх справ, 2006. -- С. 303-324.

Основи генетики: Клініко-генетичні основи корекційної педагогіки та спеціальної психології. Мастюкова Є.М., Московкина А. Г. Видано: 2005, Владос. - С. 367.

11. Особливості соціально-педагогічної роботи з дітьми, схильними до девіантної поведінки / В. І. Співак // Збірник наукових праць Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка / Кам'янець-Поділ. нац. ун-т ім. Івана Огієнка. - Кам'янець-Подільський : Аксіома, 2009. Сер. соціально-педагогічна, Вип. 11. - С. 129-134.

12. Психологія підлітка. Підручник. Під редакцією членакорреспондента РАВ А.А. Реана - СПб.: «Прайм-Еврознак», 2003. - С. 480.

13. Розробка регіональної системи профілактики зловживання психоактивними речовинами дітьми та молоддю. Управління соціально-педагогічної підтримки і реабілітації дітей. М., 2002 - с. 5-13.

14. Рання профілактика девіантної поведінки дітей і підлітків / За ред. А.Б. Фоміної. - М., 2003. - С.115.

15. Румянцева Т.Г Поняття агресивності в соовременной зарубіжної психології / / Питання психології. - 1991. - NQ 1. - С. 81-88.

Словник-довідник для соціального працівника / Автор-упорядник канд. соціол. наук Литвин А.П. - Тернопіль, 2008. - С. 58.

16. Собкін В.С., Абросимова З.Б., Адамчук Д.В., Баранова О.В. Прояв девіації в підліткової субкультури. Питання психології. 2004р. № 3 - с. 3

17 Степанова О.В. Жорстоке поводження з детимі в сім'ї: причини та шляхи його запобігання / / Особистість. Культура. Товариство. 2000. т. 2, спец. випуск. - С. 261-264.

18. Ейдеміллер Е.Г., Юстицкис В. Психологія та психотерапія родини. - СПб.: ЗАТ Вид. Пітер. 1999. - С. 35. Серія «Майстри психології»

19. http://www.psichology.vuzlib.net/

20. http://www.narcom.ru/

21. http://ua-referat.com

Размещено на Allbest.ru