Афективні прояви дошкільнят

Размещено на http://www.allbest.ru/

Афективні прояви дошкільнят

В останні роки різко збільшилася кількість «важких дітей». «Важкі» діти більш збудливі і менш керовані, більш інтелектуально розвинені і разом з тим більш інфальтивніші, вони можуть годинами нерухомо сидіти і не можуть кілька хвилин самозабутньо грати. Причин для збільшення кількості «важких» дітей є багато , але основна - це зовнішні фактори, такі як нескінченний перегляд телепередач. Це призводить того, що діти знаходяться біля екранів телевізорів годинами, та ще й дивляться мультики, фільми, які не збагачують дітей ні морально, ні духовно.

Ці передачі не вселяють у дітей нічого хорошого, красивого, а навпаки роблять їх жорстокими, злими, вчать непристойним висловам.

Крім цього психолог А.І. Захаров вважає, що велику роль у формуванні «труднощів» у поведінці дитини відіграє родина та особистість батьків.

Він виділяє кілька несприятливих рис , а серед них існує афективність - надлишок батьківського роздратування, невдоволення або неспокою, тривоги, страху. Афективність часто створює ефект «метушливості» в будинку - хаотичності, безладності, загального збудження. Такі батьки переживають те, що трапилося, відчуваючи провину від нездатності впоратися зі своїми почуттями. Мати шестирічної дівчинки сказала: «Я розумію, як потрібно робити, але не можу себе стримувати, щоб не зробити зауваження, не підвищити голосу. Потім я довго переживаю і думаю, що це востаннє і більше не повториться. Але ось настає ранок, і все повторюється знову ».

Афективність проявляється у матерів з холеричним темпераментом. Тут на перший план виступає нетерплячість вимог і очікувань, що легко переростає в дратівливість. А потім мати скаржиться на збуджену поведінку дитини, що не слухає її з першого разу. Але чим більше вона наполягає, підвищуючи голос і часто переходячи на крик, тим більше збудженою або загальмованою стає дитина.

Можна припустити, що діти з негативними проявами у поведінці мають неправильний, спотворений психічний розвиток і нормалізація його призведе до зникнення труднощів.

«Важка» дитина росте неповноцінною. Вона живе у своєму світі, світі переживань, фантазій, страху. Вона стає жорстокою, злою, намагаючись цим привернути до себе увагу, але за це отримує лише покарання з боку дорослих і дітей. дитина темперамент афективність інфальтивніший

Характеристика дітей з афективною поведінкою

«Афективна поведінка - це впертість, войовничість, спалахи гніву, лють. Це форми поведінки, які виникають у дітей незадоволених взаємовідносинами, які склалися у них з однолітками чи дорослими в ході ряду причин, таких як:

- Тривале перебування в дитячому садку .

- Криза в сім'ї.

- Надлишок батьківського роздратування.

Ось яким нам подає афектика лікар-психотерапевт В.І. Гарбузов.

«Афективна дитина агресивний, конфліктний, забіякуватий, відчайдушний сперечальник. Її плач нищить батьків. Однак така дитина і дуже чутливаа, точно вловлює настрій дорослого. Вона боязка, але і безстрашна - може вступити в конфлікт, в бійку з більш сильними дітьми і навіть з дітьми, старшими за віком, не думаючи про наслідки для себе. Вона і уразлива, але сама не загострює ситуацію, в якій може бути ображена, вона сором'язлива і настирлива, не переносить шуму і галасу. Але жадібна до інформації і засинає біля телевізора від втоми, чи підтримуючи повіки, щоб не закрилися очі. Вона «шкідлива», але і нехитра. Вона боїться, недовірлива, їй притаманний страх нового, невідомого, але вона і вкрай необережна, часто потрапляє в біду».

А ось як характеризує психолог Є.Є. Кравцова в книзі «Як допомогти дітям у подоланні труднощів у поведінці» дітей - афектиків.

«Негативні афективні переживання викликають відповідні форми поведінки - це впертість, загальмованість, негативізм, нестійкість емоційної поведінки. Це не психічне захворювання, а це відхилення в психічному розвитку».

Дітям з негативними афективними переживаннями характерне така поведінка, вони:

- Губляться, плачуть, мають багато страхів;

- Не можуть переключити увагу з однієї ситуації в іншу;

- Не можуть включитися в колективну гру, заняття;

- Плачуть при розлученні з батьками;

- В конкретній ситуації не знають як вчинити;

- Часто плачуть, падають на підлогу, б'ють ногами і руками;

- Залежать від конкретної ситуації (увійшов і не вийшов з ситуації);

- Низький рівень довільної поведінки;

- Безініціативність і зовнішня слухняність дорослому;

- Дитина може прийняти поставлене перед нею завдання, але не може і вирішити його.

У всіх випадках ці діти потребують особливої уваги дорослого.

ВИДИ ЕМОЦІЙНИХ ПОРУШЕНЬ.

Агресивність

Багатьом дітям властива агресивність. Переживання і розчарування дитини, які дорослим здаються дрібними і незначними, виявляються досить гострими і важкими для дитини саме в силу незрілості її нервової системи, тому найбільш задовільним для дитини рішенням може виявитися і фізична реакція, особливо при обмеженості дитини до самовираження.

Виділяються дві найбільш часті причини агресії у дітей. По-перше, це боязнь бути травмованим, скривдженим, піддатися нападу, одержати ушкодження. Чим сильніше агресія, тим сильніше стоїть за нею страх. По-друге, це пережита образа, чи душевна травма, або сам напад. Дуже часто страх породжується порушеними соціальними відносинами дитини та оточуючих його дорослих.

Фізична агресія може виражатися у бійках, так і у формі руйнівного ставлення до речей. Діти рвуть книги, розкидають і трощать іграшки, ламають потрібні речі, підпалюють їх. Іноді агресивність і руйнівність збігаються, і дитина кидає іграшки в інших дітей або дорослих. Така поведінка в будь-якому випадку мотивована потребою в увазі.

Агресивність необов'язково проявляється у фізичних діях. Деякі схильні до так званої вербальної агресії, за якою часто стоїть незадоволена потреба відчути себе сильним або відігратися за власні образи. Буває, що лайка є засобом вираження емоцій у несподіваних неприємних ситуаціях: упав, розбита іграшка та ін

Агресія дитини не носить хворобливого характеру і загальна тактика роботи психолога полягає в тому, щоб поступово навчити дитину висловлювати своє незадоволення в соціально прийнятних формах

Першим кроком на цьому шляху є намагання стримувати агресивні пориви дитини безпосередньо перед їх проявом. І відносно фізичної агресії це зробити легше, ніж по відношенні до вербальної. Можна зупинити дитину окриком, відвернути її увагу іграшкою або якимось заняттям, створити фізичні перешкоди агресивному акту.

Якщо акт агресії запобігти не вдалося, треба обов'язково показати дитині, що така поведінка є абсолютно неприйнятною. Виявивши агресивну витівку дитина піддається суворому осуду, в той час як його «жертва» оточується підвищеною увагою і турботою дорослого. Такий стан може ясно показати дитині, що сама вона тільки програє від таких вчинків.

У разі руйнівної агресії дорослий обов'язково повинен коротко, але однозначно висловити своє невдоволення такою поведінкою. Дуже корисно щоразу пропонувати дитині усунути вчинений нею розгром.

Вербальну агресію запобігти важко, тому майже завжди доводиться діяти після того, як акт агресії вже стався. Якщо образливі слова дитини адресуються дорослому, то доцільно взагалі проігнорувати їх, але при цьому спробувати зрозуміти, які почуття і переживання дитини стоять за ними.

Працюючи з агресивними дітьми, завжди потрібно мати на увазі, що будь-які прояви страху у оточуючих перед агресивним випадом дитини можуть її тільки стимулювати. Кінцева мета подолання агресивності дитини полягає в тому, щоб дати їй зрозуміти, що є інші способи проявів сили. Таким дітям дуже важливо пережити задоволення від демонстрації нової навички поведінки перед доброзичливою аудиторією.

Запальність

Дитину вважають запальною, якщо вона схильна з будь-якого, навіть незначного з точки зору дорослих приводу влаштувати істерику, розплакатися, розлютитися, але агресії при цьому не виявляє. Запальність - це скоріше вираження відчаю і безпорадності, ніж прояв характеру. Тим паче, вона несе і дорослим, і самій дитині масу незручностей і тому вимагає подолання.

Напад запальності необхідно спробувати попередити. В одних випадках вдається відвернути дитину, в інших, навпаки, доцільніше залишити її, відсторновши від оточуючих. Дітей старшого віку можна спонукати висловлювати свої почуття словами.

Якщо ж дитина вже розлютилася, то урівноважитти її не вдасться. Заспокійливі слова не будуть діяти. Тут важливий спокійний емоційний тон, а коли напад пройде, знадобиться розрада, особливо якщо дитина сама налякана силою своїх емоцій. На цій стадії старший дошкільник уже може висловити свої почуття словами або вислухати пояснення дорослого. Дорослий не повинен поступатися дитині тільки заради того, щоб не викликати нападу, однак важливо оцінити, чи дійсно заборона дорослого має принципове значення, чи не бореться він з дрібницею і чи не є це помилковою принциповістю і самоствердженням.

Пасивність

Нерідко дорослі не бачать ніякої проблеми в пасивній поведінці дитини, вважають, що просто «тихоня», що відрізняється гарною поведінкою. Тим не менш, це далеко не завжди так.

Тихі діти відчувають різноманітні і далеко не найприємніші емоції. Дитина може бути нещасною, пригніченою, сором'язливою. Підхід до таких дітей має бути поступовим, бо може пройти чимало часу, перш ніж з'явиться відповідна реакція.

Нерідко тиха поведінка дитини - реакція на неувагу або негаразди вдома. Впадаючи в таку поведінку, вона ізолюється в своєму світі. Проявом цього є посмоктування пальця, дряпання шкіри, висмикування у себе волосся або вій, розгойдування тощо.

Простий наказ припинити це заняття навряд чи спрацює, тому що воно допомагає дитині впоратися з душевним станом. Більш ефективним буде все те, що допоможе їй передавати емоції. Необхідно також з'ясувати, які події або обставини викликали в дитини такий стан, тому що обізнаність допоможе знайти шляхи встановлення контакту з нею. Якщо дозволяє вік, можна простимулювати дитину висловити свої почуття в грі або довірчій бесіді. Основні напрямки роботи з такою дитиною - допомогти висловити свої переживання в іншій, більш прийнятній формі, добитися її довіри й прихильності.

Іншою причиною тихої пасивної поведінки дитини можуть бути страх перед незнайомими новими дорослими, малий досвід спілкування з ними, невміння звернутися до дорослого. Така дитина може і не потребує фізичної ласки або взагалі не переносить фізичних контактів.

В таких випадках завжди є ризик, що дитина дуже сильно прив'язана до когось із дорослих, тому необхідно допомогти їй знайти впевненість у собі, бо тільки тоді вона зможе вийти з-під опіки одного дорослого, якому довіряє, і навчиться сама сходитися з новими людьми - однолітками і дорослими.

Сором'язливість

Риса характеру, що виражається в хворобливому побоюванні привернути до себе увагу оточуючих, безмотивоване почуття сорому. Протилежна риса - безсоромність, нахабство. Сором'язливість властива переважно дівчаткам, особливо тим, кому з ранніх років вселяли думку про зовнішню привабливість. Хлопчиками, сором'язливість часом долається за допомогою нарочито зухвалих витівок, грубості по відношенню до однолітків і дорослих.

У сім'ї сором'язлива дитина розвивається під впливом надмірно суворого, авторитарного стилю виховання, коли придушуються її особистісні прояви, ніхто не цікавиться її думкою, наявні часті покарання, включаючи фізичні.

Ранні прояви сором'язливості можна скорегувати, постійно схвалюючи дитину спонукаючи її висловлювати власну думки, включаючи в ігри, де необхідна ініціатива, вміння прийняти швидке рішення, проявити сміливість. Корисні бесіди з розбором вдалих дій і вчинків дитини.

Гіперактивність

В основі гіпердинамічного синдрому можуть лежати мікроорганічні ураження головного мозку, що виникли в результаті ускладнень вагітності та пологів, що виснажують соматичні захворювання раннього віку, а також фізичні і психічні травми. Ніякі інші дитячі труднощі не викликають так багато нарікань і скарг батьків та вихователів дитячих садів, як ця, вельми поширена в дошкільному віці.

Основні ознаки гіпердинамічного синдрому - відволікання уваги і рухова розгальмованість. Гіпердинамічна дитина імпульсивна, і ніхто не ризикне передбачити, що вона зробить у наступну мить. Не знає цього і вона сама. Діє вона, не замислюючись про наслідки, хоча поганого не замислює і сама щиро засмучується із - за події, винуватцем якої стає. Вона легко переносить покарання, не пам'ятає образи, не тримає зла, щохвилини свариться з однолітками і тут же мириться. Це найгаласливіша дитина в дитячому колективі.

Найбільша проблема гіпердинамічної дитини - її відволікання. Зацікавившись чимось, вона забуває про те , що вже робила до цього і жодну справу не доводить до кінця. Вона цікава, але не допитлива, бо допитливість припускає деяку сталість інтересу.

Пік проявів гіпердинамічного синдрому - 6-7 років. У сприятливих випадках до 14-15 років його гострота згладжується, а перші прояви можна помітити ще в дитинстві.

Відволікання уваги і рухову розгальмованість дитини необхідно наполегливо і послідовно долати з перших років її життя. Необхідно чітко розмежовувати цілеспрямовану активність і безцільну рухливість. Не можна стримувати фізичну рухливість такої дитини, це протипоказано станом її нервової системи. Але її рухову активність треба спрямовувати та організовувати: якщо вона біжить кудись, то нехай це буде виконанням якогось доручення. Хорошу допомогу можуть надати рухливі ігри з правилами, спортивні заняття. Найголовніше - підпорядкувати її іти до мети і привчити досягати її.

У старшому дошкільному віці гіпердинамічну дитину починають привчати до посидючості. Коли вона набігається і втомиться, їй можна запропонувати заняття ліплення, малювання, конструювання, причому потрібно обов'язково постаратися зробити так, щоб інтерес до такого заняття спонукав дитину довести розпочату справу до кінця. Спочатку вимагається наполегливість дорослих, які часом буквально фізично утримують дитину за столом, допомагаючи їй закінчити будівництво або малюнок. Поступово посидючість стане для неї звичною і, вступивши до школи, вона зможе всидіти за партою весь урок.

Якщо корекційна робота з гіперактивною дитиною проводиться наполегливо і послідовно з перших років її життя, то можна очікувати, що до 6-7 років прояви синдрому будуть подолані. В іншому випадку, вступивши до школи, гіперактивна дитина зіткнеться ще з більш серйозними труднощами.

Умови необхідні для психологічної корекції дітей з афективною поведінкою:

Але для того, щоб допомогти дітям з труднощами в поведінці потрібно дотримуватися єдності вимог в роботі і спілкуванні з дітьми як у дитячому садку, так і вдома, адже, в сім'ї дитина проводить більшу частину часу.

Так психолог В.І. Гарбузов визначає такі основні вимоги до поведінки батьків з дітьми-афектиками:

- Не дратувати дитину;

- Не воювати з дитиною;

- Не капітулювати перед дитиною.

Батькам слід створити в сім'ї умови для спокою і стриманості дитини. Бажано батькам повчитися бачити себе, свою поведінку як би з боку. Дітям можна дозволяти дивитися по телевізору тільки дитячі мультфільми, не більше 30 хвилин на день.

В свою чергу, практичний психолог та вихователь також не повинні залишати без своєї уваги дітей з ознаками афектизму та мають перевірити свої підозри через бесіди з батьками , спостереження за поведінкою дітей та діагностику.

Методи діагностики виникнення афективних станів у дошкільнят.

1. Спостереження за поведінкою дитини.

У енциклопедії під редакцією В.В. Давидова говоритися, що афекти можуть легко виникнути у маленьких дітей у наслідок незадоволення потреб дитини або будь-якого конфлікту.

У результаті неправильного виховання схильність до афектів може зайняти в житті дитини значне місце і несприятливо вплинути на розвиток характеру.

Якщо дитина привчена до того, що її бажання легко і безперешкодно задовільняються оточуючими людьми, то незвична для неї поява перешкод на шляху задоволення потреб і бажань може викликати афекти гніву, люті. А це можна продіагностувати в ході спостереження за поведінкою дитини у грі або на заняттях

2. Вивчення малюнків дітей.

Вивчення малюнків дітей дозволяє краще зрозуміти інтереси, захоплення дітей, особливості їхнього темпераменту, переживань і внутрішнього світу.

Переважання сірих тонів і домінування чорного кольору в малюнках дітей підкреслює відсутність життєрадісності, знижений тон настрою, велику кількість страхів, з якими дитина не може впоратися.

Яскраві, світлі й насичені фарби вказують на активний життєвий тонус і оптимізм.

Широкі мазки при малюванні фарбами, масштабність, відсутність попередніх начерків і наступних показує впевненість і рішучість.

Перебуваючи в неспокійному стані діти малюють мало, віддаючи перевагу іншим видам діяльності.

Підвищена збудливість знаходить своє вираження в нестійкості зображення, його розмитості.

Особливу цінність дає малювання у групі з наступними, по черзі запропонованим на кожному занятті темами: «У дитячому садку», «На вулиці, у дворі», «вдома», «сім'я», «що мені сниться страшне або чого я боюся днем», що було зі мною поганого чи хорошого», «ким я хочу стати».

У малюнку на тему: «У дитячому садку» діти-егоїсти, не залежно від свого реального положення, малюють себе в центрі групи.

У дітей афектиків зазвичай на малюнку мало однолітків або вони відсутні зовсім.

Те ж відноситься до малюнку на тему: «на вулиці, у дворі».

Найбільш інформативним є малюнок на тему: «сім'я».

Дається інструкція намалювати всіх з ким дитина живе. При аналізі малюнку слід враховувати об'єктивне відображення сімейної ситуації; порядок і близькість розташування фігур і особливо місце, де знаходиться дитина: між батьками або поруч з одним з них - це говорить про більш виражену прихильності до одного з батьків.

Важливим є і розміри фігур, співвідносний з їх роллю в сім'ї та авторитетом для дитини.

Тема: «що мені сниться страшного або чого я боюся вдень» дає можливість відобразити найбільш яскравий страх у дитини.

«Ким я хочу стати» - заключний розділ тематичного малювання у групі, що вносить у нього оптимістичний струмінь і сприяє підвищенню впевненості дитини в своїх силах.

3. Діагностика внутрішнього світу дитини.

Діагностика займає в роботі дитячого психолога досить значну частку. Вона потрібна для того щоб краще пізнати дитину, щоб познайомитись і головне - щоб прояснити для себе та батьків з чим власне є сенс працювати. Крім того, інколи діагностика потрібна і для того, щоб побачити динаміку змін та перевірити правильність методів якими працює психолог.

Результатом діагностики зазвичай є психологічна характеристика конкретної дитини, це такий собі психологічний портрет дитини.

Діагностику можна проводити як в групі так і індивідуально.

Головною метою є загальне дослідження особистості, на основі якого психолог висуває гіпотезу про деякі її особливості, ні в якому разі не роблячи однозначних висновків про дитину.

Зупинимося на тестах, які допомагають познайомитись і вивчити внутрішній світ дитини.

Будинок, дерево, людина

Малюнок дерева

Неіснуюча тварина

Малюнок людини

Тест Люшера

Колірний тест відносин

Кактус

Баранчик у пляшці

Дитячий апперцептивний тест

Тест руки Вагнера

Вулкан - діагностика агресивності

Методика на виявлення дитячих страхів О. І Захарова і М. Панфілова

Асоціативний тест “Подорож” З. та Н. Некрасові

Тест “Людина, яка зриває яблуко з дерева”

Казки-тести Луїзи Дюсс

Сходинки. Діагностика самооцінки

Людина під дощем

Проективна методика для діагностики шкільної тривожності (А.М.Прихожан)

Проективна методика “Дерево”

Обери потрібне обличчя

7 квадратів Гектора

2. Анкетування батьків та вихователів

Тут можна запропонувати анкети для вивчення взаємовідносин батьків з дитиною та анкети для визначення рівня тривожності, агресивності, гіперактивності тощо.

Узагальнюючи вищесказане робимо висновки, що робота з дітьми, поведінка , яких відхиляєсться від норим потребує індивідуального підходу до кожної дитини. Індивідуальний підхід передбачає вміння спиратися у корекційній роботі на те позитивне, що є в особистості кожної, навіть найважчої дитини, зокрема, на її інтереси та схильності (любов до читання, спорту, музики, малювання, природи, тварин), на її здорові моральні тенденції, на доброзичливе ставлення до товаришів, навіть на її почуття гумору. Розвиваючи наявні позитивні риси, орієнтуючи на їх зміцнення поведінку дитини, заохочуючи позитивні вчинки, психолог може розраховувати на успіх.

Притча «Схованка скарбів».

Розказують мудрі люди, що колись, за прадавніх часів, люди й боги жили, мов сусіди, поруч (то вже потім боги обрали собі за помешкання Олімп). То, як і водиться, подеколи й тепер, між недружніми сусідами, посварилися вони якось не на жарт - і ну один одному капості різні влаштовувати, та щораз - гірші!... А поступитися - ніхто не хоче!...

Дійшла ворожнеча, подейкують, вже до того, що вирішили боги покарати смертних якнайгірше, аби не були такими зухвалими. Порадились - та й надумали викраcти в людей найдорожче, найцінніше, найважливіше, що в тих було - та заховати так, щоб все життя клали на пошуки (тоді ніколи буде богам нерви їсти!...).

Та й гайда: в того любов поцуплять, в того розум, а в того - мрію, в інших - щастя - і так у всьому світі!.. Назносили людських скарбів цілу купу. Стали знову радитись: «Що ж з цим робити?.. Куди все це сховати?». Складно було їм у виборі надійної схованки для зібраних скарбів.

Та ось хтось мовив: « А що, як ми сховаємо у них під самісіньким носом?!. - Ніколи не знайдуть.» І запропонували обрати схованкою … людське серце .

«Так, так!..» - загомоніли схвально всі навколо нього. «Люди ніколи не здогадаються там шукати…» «Вони лиш зрідка й здебільшого недбало туди зазирають…» «О, серце - то, дійсно, найпотаємніше місце для них!..»

Тож відтоді так і повелося серед людей: все життя ми ладні віддати заради здобуття втраченого колись скарбу.

А все - набагато простіше: він у кожного з нас є свій, власний, рідний - його лише треба зуміти відшукати у своєму серці. А знайшовши, - поділитися з тим, хто поруч. І якщо цей скарб справжній - він обов'язково примножиться…

(Автор притчі Олена Петрик).

Тож давайте зараз зазирнемо до своїх сердець і віднайдемо там те, що є найбільш дорогим нам цієї миті…

Пропонуємо від щирого серця подарувати ці здобуті скарби всім, хто зараз в цьому колі, що єднало нас у ці години… І хай ці скарби примножаться в кожного. ( Присутні пишуть на стікерах у формі сердечка, який скарб вони дарують іншим, проговорюють вголос, чіпляють це сердечко на велике серце, яке висить на дошці).

Размещено на Allbest.ru