Феномен людської тілесності в психології

30

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ Й НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Загальна психологія»

на тему: «Феномен людської тілесності в психології»

Напрям підготовки: 6.030102 - Психологія

Виконала: студентка ФПО-711 К.В. Абашкіна

Науковий керівник:

Канд.психологічних наук, доцент Т.О. Бородулькіна

Запоріжжя 2013

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ПСИХОЛОГІЇ ТІЛЕСНОСТІ В ГУМАНІТАРНИХ НАУКАХ

1.1 Тіло й тілесність людини

1.2 Феноменологія й структура образа тілесного «Я»

РОЗДІЛ 2. МЕТОДИ РОБОТИ З ТІЛОМ У ПСИХОТЕРАПЕВТИЧНІЙ ПРАКТИЦІ

2.1 Вегетотерапія В. Райха

2.2 Теорія активної уяви К. Г. Юнга

2.3 Біоенергетика А. Лоуена

2.4 Техніка Ф.М.Александера

2.5 Метод М. Фельденкрайза

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність проблеми полягає у тому, що дослідження тілесності є обов'язковим елементом сутності людини у всіх різноманітних характеристиках його існування, однак існує проблема, яка пов'язана з відсутністю цілісної глибокої концепції людської тілесності в соціально-гуманітарних науках, зокрема психології.

Враховуючи актуальність проблеми, мною була обрана наступна тема кваліфікаційної роботи: «Феномен людської тілесності в психології».

Об'єктом дослідження є феномен тілесності.

Предметом дослідження є тілесність в теоретичній і практичній психології.

Мета роботи - дослідити феномен тілесності в теоретичній і практичній психології.

Для реалізації поставленої мети були поставленні такі завдання:

1. Розглянути основні теоретичні проблеми психології тілесності.

2. Розглянути основні методи роботи з тілом в психотерапевтичній практиці.

У процесі дослідження для розв'язання поставлених завдань використано комплекс теоретичних методів (аналіз наукової літератури з проблеми).

Практична значущість проведеного мною дослідження полягає в систематизації знань і виявленні проблем пов'язаних з феноменом людської тілесності в психології.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ПСИХОЛОГІЇ ТІЛЕСНОСТІ В ГУМАНІТАРНИХ НАУКАХ

1.1 Тіло й тілесність людини

Тіло - один із самих захоплюючих і складних предметів, якими займаються науки про людину й про суспільство. Однак вчені-гуманітарії звернулися до цієї теми порівняно недавно.

До останньої третини ХХ в. людське тіло вважалося об'єктивною природною даністю, цікавої тільки для біології й медицини. Суспільні й гуманітарні науки торкали тілесність лише попутно, у зв'язку з філософською проблемою співвідношення духовного й матеріального або в рамках історії мистецтва й фізичної культури.

Зневажливе відношення до тілесності було тісно пов'язане з антисексуальністю й приниженням чуттєвості, характерними для християнської культури. Особливо «безтілесною» була радянська наука. Суворо табуювалось усе, що стосувалося сексуальності. Цензура, або самоцензура, поширювалася навіть на довідники по історії мистецтва й релігії.

Різноманіття й різнохарактерність підходів до інтерпретації поняття тіла проявляються як на рівні повсякденної, масової свідомості й похідних від нього практик, так і в рамках спеціалізованих, професійних видів діяльності, у тому числі (а, можливо, і, насамперед) - на рівні конкретнонаукового й філософського пізнання.

У Великому тлумачному словнику російської мови тіло визначається як фізична матерія, речовина, що заповнює певну частину простору, окремий предмет у просторі; частина простору, обмежена з усіх боків; організм людини або тварини в його зовнішніх фізичних формах і проявах; фізичний початок у людині на противагу духовному (страждати не тілом, але духом); частина людської фігури від шиї до ніг; тулуб, корпус; останки померлої людини, мертва людина, труп.

Обширність, багатство матеріалу, накопиченого в історії вивчення й осмислення людського тіла представниками різних наукових дисциплін настільки вражаюче, що вже саме по собі могло б служити достатньою підставою для виникнення впевненості в тім, що тілесність - предмет глибоко й детально вивчений, прочитаний, витлумачений. Однак повною мірою це може стосуватися тільки природничонаукової парадигми.

Області, у яких тіло людини є предметом детального вивчення, складно перелічити: анатомія, фізіологія, антропологія, біомеханіка, сексологія, гігієна й ін. Тіло як матеріальний субстрат, значимий для вивчення й розуміння психічних процесів, розвитку людської свідомості, усе більш широко вивчається психосоматикою, психофізіологією, тисячоріччя нараховує практична «робота» з тілом в області медицини, оздоровчих технологій і т.д. Для «наук про природу» людське тіло, по цілком зрозумілих причинах, - предмет давньої й пильної уваги, предмет, у прямому й переносному значенні розібраний «по кісточках», хоча й дотепер таїть у собі чимало незрозумілого й загадкового.

Тобто, якщо в одних галузях накопичений потужний пласт знань про людське тіло, і на цій основі відбувається постійне їхнє множення й збільшення, то в інших - а саме в соціально-гуманітарних - процес цей має далеко не настільки стійкий характер.

У філософському енциклопедичному словнику тіло визначається як: 1) назва матеріальної протяжної речі як чогось об'єктивно фізичного; 2) неточна назва матеріального носія життя організму, зокрема організму людини; 3) назва тривимірної фігури в стереометрії. Крім того, тут же наводиться окреме поняття «тіло живе» - це одухотворне тіло людини й тварини. Людське тіло в широкому тлумаченні цього слова є основа душевного життя: тіло й душа утворюють вітальну єдність на противагу єдності духовній. В історії філософської думки мають місце як підкреслення примата тілесного буття людини, так і повна зневага тілом в ім'я духовності.

У вітчизняній науці виникнення поняття «людська тілесність» зв'язано, насамперед, з ім'ям А. Ф. Лосєва, який у своїх працях використав його для характеристики соціальних якостей людського тіла. Тіло як таке - це об'єкт природознавства, осередок дії законів органічного миру. Людське тіло, крім дії загальних законів життя, піддано впливу закономірностей соціального життя, які, не скасовуючи перших, істотно модифікують їхній прояв. Власне кажучи, ця проста й досить нехитра думка лягла в основу всієї концепції людської тілесності як філософського підходу з осмислення специфіки людського тіла.

У працях сучасних вітчизняних дослідників представлені досить повний огляд і класифікація різних дослідницьких підходів до вивчення тілесності людини. Так, у соціально-культурологічному аспекті тілесність розглядається І. М. Быховською; в онтологічному аспекті - В. Л. Круткіним. Л. В. Жаровим у книзі «Людська тілесність: філософський аналіз» намічена перспектива дослідження тілесності в контексті сукупної людської діяльності як феномена культури. Для М. М. Візітєя характерне ототожнення тілесності й фізичної культури - тіло представлене як єдність моральної, естетичної, інтелектуальної, діяльно-практичної культури. Так, на думку І. М. Быховсської, і в цей час протиставлениість «людини тілесної» і «людини духовної» постійно відтворюється в сучасній практиці, у тому числі в інститутах соціалізації (у сім'ї, системі освіти й виховання), які закріплюють і продовжують цю традицію. Цілком звичайною стала ситуація, коли тілесно-фізичні якості людини є об'єктом впливу самі по собі, без сполучення цього процесу з моральними, інтелектуальними, естетичними підставами діяльності, і навпаки.

Питання про співвідношення тіла й духу людини є одним з фундаментальних питань онтології. У тому, що тілесне і психічне єдине, переконували нас ще древні мислителі: Платон, Гіппократ, Гален звернули увагу на те, що сильні емоційні переживання, такі як гнів і страх, здатні приводити до функціональних розладів тіла.

По В. Л. Круткіну, тілесність людини є його інтегральною характеристикою, що не збігається з тією або іншою його стороною (наприклад «біологічною» або «матеріальною» на противагу «соціальною» або «духовною»), вона охоплює як фізичні, так і його метафізичні параметри.

В. Пономарчук також затверджує, що тілесність не визначаться лише тілом і, зокрема, органами почуттів. Вона визначається ще й можливістю свідомої діяльності, тому що тільки в цьому випадку можна говорити про тілесність людини.

М. М. Візітєй виявляє ідентичність проблеми людської тілесності й проблеми фізичної культури особистості і ці поняття варто використати як рівнозначні. «Тіло перебуває в саморусі, розвивається, завдяки цьому здобуває здатність до самовизначення, помічає себе, стає для самого себе предметом, розвертається у відповідній якості, взаємодіє з іншими суб'єктами, іншим тілом».

Безумовно, кожний із представлених дослідників має свій, особливий погляд на проблему тіла й тілесності. І все-таки більшість із них єдині в тім, що тіло людини не може розглядатися як лише матеріальний субстрат, що забезпечує його існування. Як справедливо помітив Б. Г. Акчурін, людська тілесність не має нічого спільного з фізичним тілом людини.

Сьогодні інтерес до тілесності зростає, адже переміщення акценту на інтелект й «ізольоване» психічне не допомогло людині досягти гармонії й процвітання. Більше того, ігнорування тіла, недооцінка його найскладніших функцій не тільки не дозволили ефективно «лікувати» психологічні конфлікти, але в багатьох випадках підсилили їхній негативний вплив.

Дослідження тілесності є обов'язковим елементом проблеми людини у всіх різноманітних характеристиках його сутності й існування. Актуальність даної проблематики обумовлена сучасним станом вчення про людину в цілому, антропологічною кризою, необхідністю рефлексії наукових даних про людську тілесність.

Відомі обмеження, з якими зіштовхнулася психологія у вивченні проблеми взаємозв'язку соматичного й психічного засобами встановлення корелятивних відносин між окремо взятими органами або системами тілесної організації індивіда й психічних утворень, ініціювали інтерес до досить відомого й разом з тим "прозорому" об'єкту - феномену тілесного буття людини. Проте, тіло як сутнісна складова "Я" дотепер залишається поза полем дослідницької практики. Примітно, що сплеск інтересу до феномена тілесності спостерігається не тільки у філософії, що має величезний історичний досвід осмислення цього феномена, але й у психології, що вбачає можливість перетворення його в самостійну область психологічного дослідження - психологію тілесності.

Загальне про тілесний розвиток людини (нормальне й аномальне) завжди сполучено з культурно-історичними концепціями психіки, що дозволяють замінити це подання якісно новим. З позицій культурно-історичного підходу тілесність стає не тільки предметом природничонаукового аналізу, але й включається в широкий контекст гуманітарного знання - філософського, культурологічного, етнографічного, психологічного.

При розгляді робіт, присвячених дослідженню тілесності, виявляється деяка суперечливість понять і термінів, уживаних у контексті даної теми, а також різнонаправленість підходів до її вивчення.

Згідно О. Ш. Тхостову, проблема полягає в тім, що, глибокої концепції тілесності (теорії тілесності) не існує. Тіло розглядається в одному ряді з організмом, як місце перебування психічного, але в теорії психології воно не розроблено. Тхостов пояснює це тим, що сучасна психологія усе ще наголошує на інтелект. Декларуючи психосоматичну єдність людини, психологія більше займається явищами свідомості або вищої психічної діяльності, а тіло, тілесність вважаються для неї далекими. Тілесність трактувалася раніше як «нижча», архаїчна фізіологічна форма перцепції, на яку не поширювалися загальнопсихологічні закономірності тілесного сприйняття. «Безтілесний» підхід у психології приводить до того, що залишаються без уваги цілі пласти реальності людського буття, і тілесність асоціюється тільки з «ущербністю», патологією й ущербним розвитком.

Точку зору Тхостова частково поділяють В. В. Миколаєва й Г. О. Аріна. Вони визнають, що у вітчизняній психології теорія тілесності до останнього часу не розроблена, а наукові дослідження зачіпали, як правило, лише окремі сторони проблеми.

Корінь ще однієї проблеми тілесності в психології Л. В. Жаров пояснює перевагою теорій моральної оцінки тілесних феноменів, які багато в чому виходять із установок гуманістичної психології й зростання толерантності суспільства стосовно функцій тіла.

Навряд чи можна погодитися з тим, що сучасна психологія байдужа до дійсної цінності тіла; у всякому разі, багато публікацій розкривають тему тілесності не тільки на рівні організму, про що говорив О. Ш. Тхостов. Сьогодні ми усе ще озираємось на перші концепції психології, а точніше в психотерапії.

У психології особливе місце в розробці тілесності, звичайно ж, належить психоаналітичному напрямку. Теорія психоаналізу завжди була однією з небагатьох, в якій людина з'являлася як істота тілесна, а не тільки наділена психікою й розумом. Значимість інстинктів - це, насамперед, значимість тілесності, у якій кореняться глибинні детермінанти людського життя й долі.

Істотне місце в психоаналітичній психології тілесності займає «патологічний» контекст. Пережитий індивідом досвід соціалізації переводиться в символічну форму. З. Фрейд розглядає образ Я в тісній єдності з тілесними переживаннями: «Эго, насамперед, тілесне, тобто в остаточному підсумку є похідним тілесних відчуттів, головним чином тих, які йдуть із поверхні тіла». Причому будь-які психічні акти він виводить із біологічної природи тіла, вказуючи також на значимість для психічного розвитку людини соціальних зв'язків і взаємодії з іншими людьми.

Вирішальне значення в динаміці психічних процесів Фрейд надавав інстинктивним тяжінням (агресивним і сексуальним, виникаючих у тілі), у яких бачив сили, що з'єднують психіку й соматику. Він вважав, що саме психічні конфлікти, що виникають у результаті зіткнення цих інстинктів, є причинами психоневрозів і ряду інших психологічних явищ.

А. Адлер, вивчаючи особливості формування особистості в онтогенезі, показав існування тісного зв'язку між тілесним образом Я и самооцінкою. Зокрема, він затверджував, що деякі типи людської поведінки являють собою спробу компенсації істинної або уявної неповноцінності тіла. Так, Адлер виділяв п'ять основних областей життєдіяльності, у яких у людини може виникати почуття неповноцінності: фізична, розумова, психологічна, соціальна й економічна. Перша може містити в собі такі явища, як недорозвинення органів, інвалідність, деформації, каліцтва, фізична слабість, ожиріння, хворобливість, сексуальна фрустрація й т.д.

Пізніше Адлер прийшов до заперечення правомірності поділу особистості на психічну й соматичну складову: він вважав, що особистість може бути зрозуміла тільки як ціла, неподільна одиниця. Вивчати людину, розкладаючи на атоми, значить не пізнати повністю природу людини. По Адлеру питання стоїть ні "Як свідомість впливає на тіло?", ні "Як тіло впливає на свідомість?", а скоріше "Як особистість використовує тіло й свідомість при досягненні цілей?": «можна було б припустити, що для визначення того, де лежать інтереси дитини, нам потрібно тільки з'ясувати, який орган є дефектним. Але не все так просто. Дитина сприймає факт неповноцінності органа не так само, як його бачить зовнішній спостерігач; він модифікується, виходячи з існуючої схеми сприйняття індивіда». Таким чином, Адлер безпосередньо поставив питання про існування тісного зв'язку між фізичним Я людини і його соціальною поведінкою: не просто наявність тілесного дефекту, а, насамперед, його сприйняття як такого (тобто тілесний образ Я), впливає на формування особистості й у більшості випадків веде до розвитку прагнення до переваги над іншими людьми.

К. Г. Юнг вважав, що «тіло й дух постійно взаємодіють, точно так само як взаємодіють свідоме й несвідоме». «Очевидно, високо ймовірно, що психічне й фізичне - не два незалежних паралельних процеси, а на сутнісному рівні вони зв'язані за допомогою взаємовпливаючих дій...». Те, що ми називаємо психікою, включає й фізичний, і духовний вимір. К. Г. Юнг пише: «оскільки психіка й матерія містяться в одному і тому самому світі, і більше того, перебувають у постійному контакті один з одним і в остаточному підсумку ґрунтуються на непредставимих трансцендентальних факторах, не тільки можливо, але цілком ймовірно, що психіка й матерія - це два різних аспекти того ж самого».

Будучи психіатром-ординатором у клініці Бургхольц в Цюріху, Юнг був заворожений таємничими, нав'язливими жестами декількох найбільш регресивних пацієнтів. Одна з жінок, що проходить лікування, багато років мовчала. Коли він помітив, що вона постійно робила якісь дивні рухи руками й головою, він закрив очі й повторив її рухи, щоб відчути почуття, які вона, ймовірно, випробовувала. Він вимовив уголос перші слова, які прийшли йому в голову. У відповідь жінка вимовила: «Звідки ви знаєте?» У цей момент контакт був установлений. Раніше жінку вважали невиліковною, але незабаром вона змогла говорити з ним про свої сни, а потім її виписали. Після цього випадку Юнг часто покладався на символічне значення несвідомих рухових явищ, що допомагало розуміти винятково замкнутих пацієнтів і спілкуватися з ними.

Е. Еріксон запропонував поряд з описаними Фрейдом фазами психосексуального розвитку розглядати й психологічні стадії розвитку, в міру проходження яких індивід встановлює основні орієнтири стосовно себе й по відношенню до свого соціального середовища. У своїх роботах він описував стадію ідентифікації особистості й плутанини ролей, що відповідає 12-18 рокам і збігається із кризою підліткового віку. Для Еріксона тілесність підлітка, що набуває на цьому етапі розвитку особливу значимість, виступає як найважливіша передумова формування його ідентичності і Я-концепції в цілому.

Психоаналіз указав на величезну роль тілесності у формуванні психосоматичного симптому (З. Фрейд), самооцінки (А. Адлер), ідентичності (Е. Еріксон), здатності до вираження емоцій (К.Г.Юнг) і інших компонентів самосвідомості особистості.

В історії філософії можна виділити чотири основних типологічних підходи до проблеми людської тілесності. Перший підхід пов'язаний з уявою про первинність тіла стосовно душі, тобто тіло служить фундаментом людської психіки. Такий підхід найбільше повно представлений у працях 3. Фрейда і його послідовників. Друга група дослідників відстоює примат душі стосовно тіла. При цьому тіло розглядається як просте вмістище духу, що «облагороджує» тіло й дозволяє людині відрізнятися від тварин. Елементи такого підходу можна виявити у філософських роботах М. Шелера. Третій підхід до проблеми тілесності пов'язаний з поданням про дуалізм душі й тіла, що найбільше яскраво простежується в працях Спінозы. Нарешті, остання група вчених затверджує, що й тіло й душа не мають статус повної суверенності, первинності або автономності. Тіло одухотворене, а душа телесна. Інакше, тіло й душа - це взаємозалежні початки єдиної людської істоти, єдиної людської цілісності.

В. Е. Франкл пише: «Добре функціонуючий психофізичний організм є умовою розвитку людської духовності. Тілесність як соціальна цінність є єдність тіла й духу, причому така діалектична єдність, у якому жодне не пригнічується іншим.

Таким чином, протиставляти людський дух і його тіло не можна, тому що всі тілесні дії залежать від екзистенціальних структур, і всі духовні акти засновані на тілесності. Душа - це сполучний місток тілесного й духовного в людині.

Останні десятиліття XX століття обнадіяли настанням нового етапу в дослідженнях предмета тілесності: сьогодні прийнято вважати, що тілесність не цілком ідентична тілу, що вона "ширше" і "більше" тіла й метафорично виражає психологічні проблеми людини. У той же час, незважаючи на сучасний рівень знань про тіло й психологію людини, сама сутність тілесності дотепер не цілком прояснена.

1.2 Феноменологія й структура образа тілесного «Я»

Для сучасної людини його тіло стає тою істотною умовою, що багато в чому визначає професійну, соціальну й навіть особистісну успішність. Можна навіть сказати, що уявлення про тіло є сьогодні одним з аспектів соціальних уявлень про людину і його місце в суспільстві.

Однак у результаті психологічних досліджень було встановлено, що для людини з вираженим прагненням змінити своє тіло вирішальну роль грають аж ніяк не реальні тілесні параметри, а складне поєднання сприйняття власного тіла й відносини до нього. Багато дослідників (Р. Бернс, Е. Т. Соколова, В. С. Мухіна, И. И. Чеснокова, М. Владимирова, И. С. Кін, А. Ш. Тхостов, А. А. Налчаджян і ін.) підкреслюють, що уявлення про своє тіло, його розміри, форма, привабливість, служать найважливішим джерелом формування уявлення про власне Я.

Відправною крапкою в русі до несвідомого через пізнання тілесної креативности в нашому дослідженні виступає образ тілесного «Я» у структурі цілісного образа «Я». У свою чергу, уявлення про власну структуру образа тілесного «Я» допоможуть нам наблизитися до розуміння механізмів продукування тілом інформації й способів її обробки на раціональному рівні.

Психологічні дослідження підструктур самосвідомості не можуть проходити поза дискусією про те, що, власне кажучи, ми визначаємо як образ «Я». «Я» є те, із чим людина зіштовхується, коли звертає увагу усередину себе, тобто інтеріоризує свої уявлення про себе й світ. Уявлення людини про образ свого «Я» визначають і формування його моделі «світу», тобто його відносини до свого місця в ньому. У свою чергу, його уявлення про образ свого тілесного «Я» свідчать про ступінь його самопізнання.

На жаль, незважаючи на широкий спектр існуючих конструктивних ідей у теорії самопізнання парадигма відносин «Я» концептуального й «Я» тілесного розглядається більшою мірою в рамках психотерапевтичних, а не соціально-психологічних підходів. У той же час дослідження самосвідомості в області нейропсихології Н. К. Корсаковой, О. Р. Лурії, Є. Д. Хомської довели значимість розвитку подань про образ тілесного «Я» для вдосконалювання вищих психічних функцій. Але якщо питання про продуктивність сенсомоторної сфери для розвитку вищих психічних функцій у достатній мірі досліджене вітчизняними й закордонними психологами, то необхідність вивчення змісту структурних компонентів образа тілесного «Я» залишається відкритою.

Первинною умовою структуризації цілісного образа «Я» виступає необхідність «присвоєння» людиною свого тіла, його внутрішнього й зовнішнього (соціального й культурного) змісту. Усвідомлення образа «Я» неможливо без формування в особистості системи усвідомленого сприйняття складових структури образа тілесного «Я».

Дослідження психофізіології руху М. О. Бернштейна (Бернштейн, 1947), природи довільних рухів О. В. Запорожець (Запорожець,1960), механізмів керування рухами В. П. Зинченко (Зинченко, 1979), інструментальної дії Н. Д. Гордєєвої (Гордєєва, 1995) показали, що моторні схеми руху не можуть бути механістично засвоєні. Якість оволодіння складними руховими навичками залежить від структурної організації сенсомоторного акту, від характеру взаємин між когнітивними компонентами дії, формованими в рамках певних етно-субкультурних моделей, які, у свою чергу, визначають ефективність діяльності людини як продукту відповідних соціально-культурних відносин у цілому.

Початок системного аналізу було закладено в роботах представників психотерапевтичних шкіл 3. Фрейда й Е. Кречмера, а також у тілесно-орієнтованих підходах сучасної школи психотерапії: В. Райха, А. Лоуена, Ф.М. Александера, М. Фельденкрайза, І. Рольф. У численних дослідженнях виявлена провідна роль уявлень людини про структуру свого тіла, про його функції в розвитку самосвідомості. Так, М. Фельденкрайз продемонстрував взаємозалежність між образом тілесного «Я» і самооцінкою. Він показав, що характер поведінки людини може відбивати механізми компенсації уявлюваної неповноцінності тіла.

Подальший розвиток тілесно-орієнтованих теорій призвело до виникнення уявлень про тіло як про границю «Я». Тіло стали наділяти якістю тривимірності й не ототожнювати з образом «Я». У роботах С. Фішера й С. Клівленда через поняття «границь образа тіла» був показаний стійкий зв'язок між ступенем визначеності образа тілесного «Я» і особистісними характеристиками індивіда. Порушення уявлень про границі образа тіла свідчить про слабку автономію, високий рівень особистісного захисту, непевності в соціальних контактах. За даними С. Фішера, виявлений значний рівень кореляції між високим ступенем усвідомленості дорсальних (задніх) зон тіла й таких особистісних властивостей, як контроль над імпульсивними діями й негативним відношенням до реальності.

Образ тілесного «Я» можна розглядати й з позиції сприйняття зовнішніх форм тіла, представленої трьома підходами: 1) тіло як носій особистісних і соціальних значень, у яких вивчається емоційне відношення особистості до своєї зовнішності; 2) тіло як об'єкт, наділений певною формою; акцент у дослідженні ставиться на когнітивному компоненті його сприйняття; 3) тіло і його функції як носії певного символічного значення.

У процесі розвитку образ тіла органічно включається в усі ланки структури самосвідомості: домагання на визнання, полова ідентифікація, психологічний час особистості, соціальний простір особистості, реалізоване через права й обов'язки, - і є по своїй суті комплексним поняттям.

На думку О.Т. Соколової образ Я - интегративне установче утворення, що включає наступні компоненти: когнітивний - як образ своїх якостей, здатностей, можливостей, соціальної значимості, зовнішності й т.д.; афективний - як відношення до самого себе (самоповага, себелюбність, самоприниження й т.д.), у тому числі і як до власника цих якостей; поведінковий - як реалізація на практиці мотивів, цілей і умов у відповідних поведінкових актах.

У надрах цієї активності формується "схема тіла" або Я-образ організму - підсумок всіх процесів, що відображають стан внутрішніх органів, м'язів і активації організму в цілому. На рівні соціального індивіда активність людини підпорядкована приналежності до спільності. Вона регулюється нормами, правилами, звичаями, уставами й т.д. Я-образ полегшує людині орієнтацію в системі цих активностей за рахунок формування в ньому системи самоідентичностей: полової, вікової, соціально-психологічної (етнічної) і т.д. На думку В.В. Століна, "виявлення своєї соціальної цінності й змісту свого буття, формування й зміна уявлень про своє майбутнє, минуле й сьогодення характеризують самосвідомість особистості". феномен тілесність психологія

"У процесі життєдіяльності в організмі формується деяке стабільне психічне утворення - образ самого себе (схема тіла), що дозволяє йому більш адекватно й ефективно діяти".

В образі тіла (тілесне Я) В. Шонфельд виділяє наступні компоненти, на свідомому або несвідомому рівнях визначальний образ людини в його уявленні:

1) актуальні суб'єкти - прийняття тіла, як зовнішності, так і здатності до функціонування;

2) интерналізовані психологічні фактори, що є результатом власного емоційного досвіду, так само як і спотворення концепції тіла, що проявляються в соматичних ілюзіях;

3) соціологічні фактори, пов'язані з тим, як батьки й суспільство реагують на індивіда;

4) ідеальний образ тіла, що полягає в установках стосовно тіла, у свою чергу пов'язаних з відчуттями, сприйняттями, порівняннями й ідентифікаціями власного тіла з тілами інших людей".

Схему тіла можна назвати тілесним Я образом особистості. Вона є базисом, на якому розгортається подальший розвиток Я-концепції. Виходячи з такою розуміння схеми тіла, ми не можемо погодитися з думкою, начебто схема тіла й самопочуття особистості не входять у структуру Я, оскільки, як висловлюється В. Столін, "вони вбудовані безпосередньо в психічну структуру організму". Схема тіла й самопочуття (як переживання актуального сприйняття власного тіла і його функціонального стану) є не "аналогами Я на рівні організму", а повноцінними "блоками" або підструктурами Я-концепції. Схема тіла є відносно стійкою підструктурою Я-концепції, яка ситуативно выражається в подібних (в основних рисах) Я-образах (особливо після юнацького віку).

З позиції М. З. Воробйової, Л. П. Киященко, О. Т. Соколової, розглядають образ тілесного «Я» як психічне утворення, що включає в себе «явища свідомості»: традиції, забобони, плани, бажання, потреби й т.п. Відзначається взаємозалежність культури тіла й культури думки; у їхній єдності, доводиться домінанта психічного стосовно соматичного, котра опосередкована культурою соціуму. У дослідженнях образа фізичного «Я» простежується взаємозв'язок і взаємовплив афективних і когнітивних процесів, їхня роль у становленні особистості.

Опираючись на дослідження закордонних психологів, у тому числі П. Федерна, Дж. Чанлипа, Д. Беннета, Р. Шонса, Г. Хеда, С. Фішера й ін., О. Т. Соколова виділила три напрямки досліджень образа тілесного «Я»:

1. Образ тіла або інтерпретується в контексті аналізу активності певних нейронних систем (Г. Хед), і в даному напрямку такі поняття, як «схема тіла» і «образ тіла», тотожні один одному, або ці поняття мають самостійне значення (П. Федерн); «схема тіла» характеризує стійке знання людини про своє тіло, у тот час як «образ тіла» з'являється як ситуативна психічна репрезентація власного тіла й розглядається як результат психічного відображення.

2. Представники другого підходу Дж. Чанлип, Д. Беннет думають, що «образ тіла» є результатом психічного відображення. Вони розрізняють «абстрактне тіло», тобто тіло концептуальне, і «власне тіло», побудоване на сприйнятті свого тіла.

3. Прихильники третього напрямку, зокрема Р. Шонс і С. Фішер, «образ тіла» розглядають як складну комплексну єдність сприйняття, установок, оцінок, подань, пов'язаних з тілесною формою й функціями. Так, Р. Шонс виділяє чотири рівні в моделі образа тіла: схема тіла, тілесне «Я», тілесна презентація, концепція тіла. Схема тіла свідчить про стабільність сприйняття тіла в просторі. Характер оцінки тілесного «Я» визначає ступінь тілесної самоідентичності. Тілесне представництво відображає фантазії людини про своє тіло і його асоціацію. Концепція тіла з'єднується з раціональним мисленням і відповідає формальному знанню про тіло.

У провідних теоріях формування ідентичності роль образа тілесного «Я» у самосвідомості особистості винятково біологізується (А. Адлер, П. Бергер, Р. Берні, А. Лоуен, Т. Лукман). З одного боку, вказується на організмічні передумови соціального конструювання реальності у свідомості, з іншого боку - підкреслюється існування діалектичного протистояння двох складових сутностей людини: «індивідуального біологічного субстрату» і «соціально віробленої ідентичності». При цьому діалектика розвитку особистості проявляється у формі подолання опору біологічного початку процесу її соціального формування.

РОЗДІЛ 2. МЕТОДИ РОБОТИ З ТІЛОМ У ПСИХОТЕРАПЕВТИЧНІЙ ПРАКТИЦІ

2.1 Вегетотерапія В. Райха

Вільгельм Райх належав до послідовників психоаналітичної теорії З.Фрейда. У той час, коли він тільки починав свою практику, Райх мав багато клієнтів, не здатних розкривати свої внутрішні асоціації, - вони не могли структурувати свої думки й почуття. Він помітив, що їм властиві різні тілесні й м'язові опори, і тому почав аналізувати ці опори. Він цікавився не тільки тим, «що» пацієнт сказав, але й тим, «як» він це зробив, надаючи великого значення тілесним проявам. Він міркував про те, що слова й мова тіла можуть мати різне значення. Райх інтенсивно вивчав психосоматичні особливості своїх пацієнтів, які часто являли собою мускульні напруги, що проявлялись в них як тілесна відповідь. Крім того, він відзначив, що всі невротики мали утруднений подих і м'язові затиски.

Як основний принцип свого підходу він постулюваа роботу не із заявленої клієнтом проблемою, а зі станом певної зони в тілі, що є матеріальним субстратом цієї проблеми.

Він ввів поняття характерного тілесного панциря, як способу захисту від сильних почуттів, не тільки негативних, але й позитивних почуттів, що обмежує й спотворює їхнє вираження. Фактично виходить, що неповторний і унікальний характер кожної людини з погляду Райха є не що інше, як комбінація (втім, дійсно зовсім індивідуальних і унікальних) звичних м'язових напруг - або, інакше кажучи, наших специфічних обмежень природного процесу життєдіяльності.

Райх приступив до аналізу й тлумачення, систематизуючи взаємодії між м'язовою напругою й поверненням почуттів.

«Розпускаючи» м'язовий панцир, він допомагав пацієнтові визволити почуття й напруги в тілі. Він спостерігав як гнів, страх, біль і бажання (задоволення) при вільному їхньому розкритті знімають м'язові напруги. Райх розцінював це як свідчення того, що почуття йдуть поперед вербального аналізу. Його терапія містила два аспекти роботи: фізичну, мускульну лінію й вербальний психоаналіз (Reich, 1972).

2.2 Теорія активної уяви К. Г. Юнга

Карл Густав Юнг, автор аналітичної психології, у своїй теорії «активної уяви», довів, що творчість і фантазія роблять зцілювальний ефект. У його теорії «активної уяви» («Active Imagination») приділялася велика увага терапевтичному значенню творчої дії. Він думав, що фантазії й почуття, які піднімаються від примітивного несвідомого, можуть розвиватися через символічне вираження художніх форм. Почуття, для яких не вистачає слів, мають символічну мову виявлення - живопис, малюнок, танець. Цей креативний процес проявляється таким чином, що може бути проаналізований. Також він може привести до ефекту катарсису. І свідомий і несвідомий матеріал має структуру й форму в креативній дії (Schmais, 1974).

Як психотерапевтичний метод активна уява складається із двох складових. По-перше, необхідно дозволити несвідомому виявитися. По-друге, потрібно домовитися з несвідомим (Jung, 1973, р. 561). Інакше кажучи, ви відкриваєтесь несвідомому й надаєте фантазії вільний політ; у той же самий час ви зберігаєте тверезий, уважний і активний погляд на речі.

Пункт відправлення в активній уяві - емоційний стан, що може приймати форму образа зі сну, уривка фантазії й внутрішнього голосу або просто поганого настрою.

«Я... брав образ зі сновидіння або асоціацію пацієнта й, використовуючи їх як відправний пункт, ставив йому завдання розробити або розвити цю тему, надаючи повну волю фантазії пацієнта. Залежно від індивідуального смаку або таланта люди робили це зовсім по-різному: драматично, діалектично, візуально, акустично або у формі танцю, живопису, графіки або скульптури». (Jung, 1947, р. 202).

«Досить часто пацієнти самі почувають, що певний матеріал можна втілити у візуальну форму. Вони говорять, наприклад: «Те сновидіння було таким вражаючим, що, якби я тільки вмів малювати, я б спробував виразити його атмосферу». Або вони почувають, що певна ідея повинна бути виражена не раціонально, а за допомогою символів. Або захоплює емоція, яку можна було б пояснити, знайшовши їй форму вираження, і т.д. Таким чином, вони починають креслити, малювати або надавати пластичну форму своїм образам, а жінки іноді плетуть або шиють. Одна або дві мої клієнтки танцювали свої несвідомі фігури». (Jung, 1935, р. 173).

Оскільки несвідомий матеріал облачається у форму, Юнг завжди намагався зрозуміти його значення. У своїх пізніх роботах він описує активну уяву як «аналітичний метод психотерапії» (Jung, 1975, р.222).

2.3 Біоенергетика А. Лоуена

Олександр Лоуэн був учнєм Райха й розвив його теорію в систему, що одержала назву біоенергетичний психоаналіз. Дана система заснована на трьох елементах: тілесної терапії, вільному почуттєвому вираженні й психоаналізі.

У рамках методу А. Лоуэна робота з пацієнтом складається із двох джерел - аналізу особистої історії й роботи із хронічними напругами в тілі. З погляду біоенергетичного підходу хронічні напруги в тілі людини є наслідком внутрішнього конфлікту, що не знаходить рішення. Цей конфлікт виникає із протиріччя між принципом задоволення, що лежить в основі біологічної природи людини, і реальністю, у якій можуть зустрічатися обмеження або навіть заборони - в основному соціальної природи. Конфлікт представлений не тільки в психіці людини, але обов'язково й у його тілі, оскільки є результатом зіткнення двох тілесних рухових імпульсів - імпульсу, спрямованого на досягнення задоволення, і імпульсу, що забороняє або обмежує це. Як правило, одинична заборона не створює хронічної напруги, але якщо ситуація заборони є постійної, то заборона засвоюється, переходить у внутрішній план і стає «внутрішньою нормою» поведінки. Однак імпульс, що не одержав задоволення, не знайшов виявлення (тобто не відбувається розрядки дією), і тоді для дотримання соціальних норм людині виявляється необхідним витрачати зусилля не тільки власно на дії, але й на втримання самого себе від ненормативної, «ненормальної» поведінки. Таким чином, конфлікт втрачає свою зовнішню представленість у дії, але не зникає, а интеріоризується.

На енергетичному плані це означає, що відбувається розщеплення загального потоку енергії й губиться внутрішня цілісність людини. Більше того, розділена енергія не зникає, а утворює різнонаправлені потоки, частина з яких не має можливості для зовнішнього виходу. Ця замкнена енергія існує у вигляді м'язового блоку, що знижує життєвий тонус людини й часом призводить до виникнення соматичних захворювань.

Біоенергетична психотерапія орієнтована на зцілення пацієнта, тобто на відновлення його цілісності шляхом дозволу цього внутрішнього конфлікту. У тих випадках, коли це вдається, замкнена енергія знаходить адекватні шляхи для свого прояву - у людини виникають нові способи поведінки, поліпшується його самопочуття, змінюється його відношення до миру й самого себе.

Однак є ще одна область, що попадає у фокус уваги терапевта - це область енергетики. Для опису енергетики пацієнтів Лоуен використовує поняття «характер», у якому крім енергетичних характеристик міститься опис психологічних особливостей і проявів тілесних рис кожного типу характеру.

Характером у біоенергетиці називається фіксований паттерн поведінки, за допомогою якої людина бере під контроль своє прагнення до одержання задоволення. У тілі це виражено у формі хронічної, звичайно несвідомої м'язової напруги, певним чином що блокує або обмежує імпульс досягнення. Опис і аналіз таких паттернів дозволяє психотерапевтові, що працює в школі біоенергетики, за тілесною структурою пацієнта визначити особливості його психічного стану й енергетики.

У ході подібного аналізу психотерапевт розглядає загальну заряженість тіла пацієнта енергією, енергетичну збалансованість центра й периферії, особливості процесу зарядки-розрядки й інших проявів енергії в тілі.

Катарсис, вільне вираження почуттів, а також використання біоенергетичної терапії давали гарні результати, але Лоуен застерігав, що існує ризик загальмуватися в почуттєвому розвитку. Після катарсису обов'язково повинен проводитися аналіз тих почуттів, які вийшли назовні (Lowen, 1975).

2.4 Техніка Ф.М. Александера

Александер техніка - це техніка роботи з тілом, названа на честь її творця Фредерика Маттиаса Александера (1869 - 1955). Австралійський актор і декламатор, що страждає від рецидивуючої втрати голосу, на основі самоспостереження розробив свій функціональний метод, що не тільки допоміг йому позбутися від проблеми, але й став широко використовуваним по усьому світі.

Спостерігаючи за собою в дзеркалі, Александер виявив, що втрати голосу були пов'язані з гнітючим рухом голови назад і вниз. Навчившись пргнічувати цю тенденцію, він перестав страждати від ларингіту; крім того, вилучення тиску на шию зробило позитивну дію на все його тіло. У наслідку, Александер створив техніку навчання інтегрованим рухам, засновану на врівноваженому відношенні між головою й хребтом.

Принцип Александера можна назвати методом раціонального використання м'язів. Саме це визначає якість функціонування організму. Спосіб функціонування організму, ведучий до хвороб, викликається, відповідно до думки Александера, неправильним використанням м'язів тіла.

Техніка Александера - це гарна можливість для рішення тілесних проблем, таких як: біль у спині, надлишкова напруга, проблеми з координацією, відчуття тяжкості в тілі, неграціозності й ін. Ця техніка дає можливість усвідомити свої неефективні тілесні звички й замінити їх на більш экологічні.

Вчителі Александер техніки допомагають своїм клієнтам усвідомити, що провокує повторювану тілесну проблему, аналізуючи не просто симптом, але звички руху всього тіла. Такий цілісний підхід дає можливість знайти в чому причина: у спині, шиї або плечах, у чому криється причина тілесного виснаження. Вони спостерігають за тим, як клієнт сидить, лежить, стоїть, ходить, піднімає що-небудь, для того, щоб знайти акуратний і м'який шлях подолання виниклої проблеми.

Основна ідея техніки полягає в тім, що звільнивши напругу м'язів шиї, ми знаходимо більше збалансоване положення для голови на верхівці хребта. Взаємини між головою й хребтом в Александер техніці мають важливе й першорядне значення для экологічного вибудовування тіла в цілому.

Фізіологічний аспект техніки Александера полягає в знятті м'язових затисків шляхом кінестетичного усвідомлення й корекції придбаних людиною звичок. Виконуючи прості вправи під керівництвом навченого тренера, людина виправляє «заучені» тілом пози на правильні положення, що вивільняє фізичний, психологічний і творчий потенціал. Александер вважав, що найчастіше звична поза може виявитися неправильною, і в результаті, людина несвідомо заподіює собі шкоду. Напруга м'язів задньої області шиї служить одним з найпоширеніших автоматичних механізмів блокування негативних емоцій, тому так важливо правильно зняти цю напругу.

Тренери, що працюють у техніці Александера, використовують м'язове розслаблення на фоні пасивних м'язових рухів. Під час індивідуальних або групових занять, тренер, за допомогою вербальних інструкцій і доторкань, проводить учня через рухи - нахили, сидіння, стояння, ходьбу - таким чином, щоб той сам міг знайти вірні пози й усвідомити «помилки» свого тіла. Акцент, звичайно, робиться на збалансованості положення голови й шиї.

Психологічний аспект методу полягає в оволодінні описаним Александером феноменом «первинного контролю». Відповідно до його, положення голови й шиї впливає на позу тіла, розподіл м'язової напруги в спині й кінцівках, а так само на подих і голос. За допомогою принципу «первинного контролю» людина, керуючи положенням голови й шиї, одержує можливість керувати своїм психофізичним станом у цілому. Для обґрунтування свого підходу Александер опирався на модель «дій, орієнтованих на мету», тобто можливість індивіда змінювати звичний спосіб складання програми своїх дій. Таким чином, людина стає «режисером» своїх внутрішніх дій.

Метод Александера відкриває нові шляхи в діагностиці й лікуванні психічних захворювань. З робіт Александера витікає, що психоневрози супроводжуються такими симптомами, як зайва напруга м'язів і погана постава.

Пізніші дослідження вчених показали, наскільки велика кореляція між психічним і м'язовим тонусом. Наприклад, з'ясувалося, що напруга м'язів рук пов'язане з почуттям ворожості, а таза й стегон - із сексуальними проблемами. Установлено, що психічно хворі люди випробовують надмірну фізичну напруженість.

Александер вважав, що його техніка набагато ефективніше в лікуванні неврозів, чим різноманітні антидепресанти або електрошокова терапія. Люди, що страждають неврозами, завжди «затиснуті». Для них характерна нерівномірно розподілена напруга м'язів (явище дистонії). Для пацієнтів, що страждають депресією, типова «пригноблена постава». Лікарі звертають увагу на порушення при депресії таких функцій, як сон, апетит, сексуальний потяг і т.д., але, як правило, не зауважують такого яскравого прояву хвороби, як постава.

Неврози, по переконанню Александера, «викликаються не думками, а дистонічними реакціями тіла на думки». Тому він вважав, що психотерапія без обліку м'язових реакцій не може привести до успіху. Александер затверджував: «Не можна стати психічно здоровою людиною, неправильно керуючи своїм тілом». Він не сумнівався, що психотерапевтам і психоаналітикам вдається заглянути в минуле хворих, щоб зрозуміти причини душевних травм. І це, безумовно, важливо. Однак, вважав, що при лікуванні увагу треба приділяти не стільки дослідженню цих причин, скільки створенню нової «конструкції тіла», нової системи керування м'язами.

Таким чином, можна зробити висновок, що ефективний і визнаний в усьому світі метод Александера, допомагає людині виявити й визволити свій енергетичний і емоційний потенціал і використовувати своє тіло найбільш продуктивним образом.

2.5 Метод М.Фельденкрайза

Говорячи про феноменологні підходи до категоризації тілесної проблематики, не можна не згадати про метод Моше Фельденкрайза, призначений для відновлення природної грації й волі рухів, який володіють всі маленькі діти. М. Фельденкрайз пропонує працювати із цілісними руховими паттернами, щоб допомогти людині знайти найбільш ефективний спосіб руху й усунути непотрібні м'язові напруги й неефективні паттерни, які стали звичкою протягом багатьох років. Специфіка цього у своєму роді воістину унікального підходу в тілесно-орієнтованій психотерапії обумовлена яскравою своєрідністю особистості його автора - власника докторського ступеня по фізиці, творця першої в Європі школи дзюдо, де навчання велося по його власній системі. Він працював з Александером, вивчав фрейдизм, неврологію. Коли перед ним постало завдання реабілітації після важкої травми, він із властивою йому допитливістю глибоко пішов у психологію. Він створив власну систему роботи з тілом як з відбиттям всієї цілісності процесу життєдіяльності.

На його думку, усяка людська діяльність проходить три стадії. На першій стадії дитина вчиться говорити, ходити, битися, танцювати природним способом. Далі треба індивідуальна стадія, на якій багато з людей розвивають власний, особливий і особистий спосіб виконання дій, що з'являється природно. І, нарешті, наступає третя стадія - стадія досліджуваного методу, на якій якась дія виконується відповідно до певної системи або особливим методом і перестає бути природним.

Засвоєний систематичний метод володіє, зрозуміло, очевидними перевагами в навчанні й можливістю домогтися більше ефективного виконання дії. Зовсім зрозуміло, наприклад, що дуже складні або дуже небезпечні дії краще освоювати під керівництвом досвідченого інструктора, а не на власному, нехай самому що ні на є «природному» досвіді - інакше ціна такого навчання може виявитися надто високою. Однак у результаті розвитку західної цивілізації системне навчання здійсненню яких-небудь дій не просто стало необхідним доповненням до природного придбання відповідних навичок, а багато в чому витиснуло його.

За ідеєю Фельденкрайза, для гармонічного існування людина повинна зрозуміти, як діє її тіло, навчитися жити у відповідності зі своєю природною конституцією й здатностями. Він слідом за В.Бехтєрєвим думав, що кожний паттерн руху самим повним образом відбиває специфіку й стан нервової системи людини. Кожне, навіть саме «високоінтелектуальна», дія включає м'язову діяльність - дивлення, говоріння, слухання. Тому в результаті загострення процесу усвідомлення власних рухів і наступного їх усвідомленого багаторазового повторення з метою ефективної трансформації рухових паттернів людина знаходить цілісну здатність до вільного особистісного функціонування.

ВИСНОВКИ

В останні десятиліття інтенсивно розвивається нова галузь клінічної психології - психологія тілесності, основи якої були сформульовані завдяки мультидисциплінарному підходу, що дозволило вийти за рамки медичного підходу й включити проблему психосоматичних зв'язків у загальнопсихологічний контекст. Нова парадигма в області психосоматики дозволяє по-новому вирішувати проблеми корекції психосоматичного розвитку особистості, профілактики відповідних розладів.

Якщо тіло людини є речовинною субстанцією, тілесність - матеріально-духовною, то «образ тіла» виступає як уява людини про своє тіло, передане за допомогою понять і категорій, а виходить, не містить у собі ні грама речовинності. «Образ тіла» не є образ окремо взятого матеріально тіла або образ тілесності. «Образ тіла» є інтегроване психологічне утворення, що складається з уявлень людини, як про тіло, так і про тілесність. Кожній людині властиво своє власне сприйняття тілесності й відношення до тіла, що він відтворює у своїй повсякденній життєвій практиці, вибираючи той або інший вектор тілесної поведінки, що проявляється в гігієні, харчуванні, відношенню до моди, спорту, шкідливим звичкам та ін. Образ тіла формується, розвивається й змінюється на всьому протязі життя людини.

Концепт "Тілесність" відрізняється від поняття "образа тіла", хоча однозначно розвести ці терміни не представляється можливим, оскільки в ряді випадків уявлення про "образ тіла" дуже близько до поняття "тілесності".

Проте, образ тіла є переважно феноменом сприйняття й зв'язаний, у більшій мірі, зі структурою інтрапсихічного досвіду, що відповідає ряду особистісних характеристик, чим з особливостями властиво тілесної реальності.

Крім терміна «образ тіла» і «схема тіла» у роботах, присвячених проблемі тілесності в психології, зустрічаються також поняття «границі тіла», «форми тіла» і ін.

Виділення тілесності як об'єкта психологічного дослідження і її аналіз здійснюється шляхом з'єднання психічного й фізіологічного в єдину сутність. Крім того, існує розмежування понять «тіло» і «тілесність», що пов'язане з тим, що «перше з них найчастіше асоціюється з деяким фіксованим, відносно статичним, обмеженим анатомо-фізіологічним об'єктом». Тілесність же - це психофізіологічні, психосоматичні, біоенергетичні прояви людського тіла, що характеризуються руховою активністю, що є результатом онтологічного й соціокультурного розвитку й здійснюються в аксиологічному просторі соціуму.

Таким чином, робиться спроба звести до нуля дихотомію психіки й тіла. Але тілесність - це не тільки конгруентність психічного й фізіологічного, тілесність це також знак, символ культури й часу, причому як історичного, так і біологічного.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Великий тлумачний словник російської мови / ред. С. А. Кузнєцов. - Спб., 2003. - С. 1313.

2. Філософський енциклопедичний словник. - М. : Инфра-М, 1999. - С.450.

3. Великий тлумачний психологічний словник : в 2 т. Т. 1 / А. Ребер. - М., 2000. - С. 344.

4. Жаров Л. В. Двадцятилітній досвід вивчення проблеми людської тілесності (погляд лікаря й філософа) / Л. В. Жаров. - Ростов н/Д., 2001.- С.6.

5. Круткін В. Л. Онтологія людської тілесності / В. Л. Круткін. - Іжевськ, 1993.

6. Жаров Л. В. Людська тілесність: філософський аналіз / Л. В. Жаров. Ростова н/Д., 1988.

7. Візітєй М. М. Фізична культура особистості (проблема людської тілесності: методологічні, соціально-філософські, педагогічні аспекти) / М. М. Визитей. - Кишинів, 1989.

...