Вплив факторів сугестії та групової трансценденції модусів регулювання поведінки індивіда на потенційну криміногенність

Размещено на http://allbest.ru

ВПЛИВ ФАКТОРІВ СУГЕСТІЇ ТА ГРУПОВОЇ ТРАНСЦЕНДЕНЦІЇ МОДУСІВ РЕГУЛЮВАННЯ ПОВЕДІНКИ ІНДИВІДА НА ПОТЕНЦІЙНУ КРИМІНОГЕННІСТЬ

Р.-В. В. Кісіль

Вступ

Постановка проблеми. Значення факторів, які відіграють роль індивідуальних терморегуляторів поведінки людини, складно переоцінити у контексті ідентифікації фундаментальних доктринальних базисів не лише психологічних напрямів наукового вчення, але й таких суто праксеологічних сфер пізнання, як кримінальне право та кримінологія. Оскільки визначальними критеріями ефективності формування демократичного суспільства, що діє на засадах законності, є облікова чисельність кримінальних правопорушень, учинених на території окремої частини чи всієї політико-територіальної організації публічної влади (рівень злочинності) та адекватна організація механізмів пре- венції та протидії злочинності, аксіоматичним видається тезис щодо пріоритетної необхідності деталізації та глибинної гносеологічної операціоналізації психоемоційної компоненти у детерміна- ційному осередку кримінально-протиправної поведінки і індивідів, і соціальних груп.

Стан дослідження. Проблематиці наукового пізнання феномена факторів, детермінуючих певні типи соціально значущих поведінкових реакцій індивідів присвячені праці багатьох учених-біхевіористів, зокрема: Вотсона Джона, Торндайка Едворда, Едворда Толмена, Голла Кларка, Роуз-Аккерман Сьюзан, Скіннера Берреса Фредеріка тощо.

Метою цієї статті є репрезентація феноменів транссуб'єкти- візації детермінаційного осередку кримінально значущої поведінки індивідів та окремих груп як факторів каталізації криміногенної поведінки.

Виклад основних положень

Полікомпонентність, а відтак і складність людського життя, зумовлені процесами первинної та подальших етапів соціалізації детермінують дифузивність детермінацій- ної сфери поведінки індивіда.

Напрям наукового вчення, що охоплює проблематику форм та факторів впливу на поведінку людини, - біхевіоризм (від англ. behavior - «поведінка») - один із напрямів психології, що зводить поведінку людей до механічних, машиноподібних актів у відповідь на зовнішні подразнення [1, с. 47-48].

Як «наука про поведінку» біхевіоризм замінив емпіричну психологію в ХХ ст. Новий напрям намагався сформувати психологію не на ідеалістичній, а на матеріалістичній основі.

Біхевіористи вважали, що предметом психології може бути тільки поведінка людини, що виражається в доступному об'єктивному спостереженні матеріальних процесів, а не психічні стани. Біхевіо- ристи не змогли сформувати дійсно наукову психологію, оскільки їх погляди на поводження людини ґрунтувалися на механістичному матеріалізмі.

Біхевіористи стверджували, що наука повинна вивчати свій предмет винятково об'єктивними (спрямованими на пізнання зовнішніх об'єктів і явищ, а не внутрішніх суб'єктивних переживань) методами, як єдино науковими, тобто за допомогою об'єктивного спостереження й об'єктивного експерименту. кримінальний психічний правопорушення

Предметом психології має бути поведінка людини, під якою бі- хевіористи розуміли дії та вчинки, доступні зовнішньому спостереженню. Те, як людина ходить, сидить, як вона виконує ті чи інші дії, як говорить, яка міміка її обличчя, тобто все те, що доступно для зовнішнього спостереження за допомогою органів чуттів, і має, на думку біхевіористів, вивчати психологія, сформована на матеріалістичних засадах.

За вченням біхевіористів, поведінка людини у своїй основі визначається не внутрішніми психічними процесами, а механічними впливами зовнішнього середовища за принципом «стимул-реакція».

Під реакціями біхевіористи розуміють рухи людини, чинені під час виконання тієї або іншої дії; під стимулами - доступні зовнішньому спостереженню подразнення зовнішнього світу, що викликають у людини ті чи інші реакції. Оскільки між стимулами та реакціями існує закономірний зв'язок, то, знаючи причини цього зв'язку та вивчивши, які стимули викликають ті чи інші реакції, можна, стверджують біхевіористи, безпомилково домагатися від людини потрібної поведінки, зовсім не звертаючись до її внутрішнього психічного переживання.

Згідно з ученням біхевіористів, причинні зв'язки, які закономірно визначають поведінку людини, є у взаємодії зовнішніх фізичних факторів із діями людини. Ні бажання, ні відчуття людини не можуть слугувати причиною її дій, оскільки дії у своїй основі матеріальні і можуть бути викликані тільки матеріальними причинами. Такими причинами можуть бути звук, або яке-небудь зорове чи температурне роздратування, що діє на організм і закономірно викликає відповідні нервово-м'язові процеси, в результаті яких людина здійснює ту чи іншу дію.

Психічні процеси, на думку біхевіористів, лише епіфеномени, тобто додаткові явища, що знаходяться поза причинними зв'язками, що існують між дійсними явищами або феноменами. Тільки у світі феноменів (матеріальних явищ) існують причинні зв'язки, завдяки яким одне з цих явищ є причиною, інше - наслідком.

Необіхевіоризм розглядає людину як складно організовану систему - форму відображення, рефлексії та реагування на численні збудники екстернального (зовнішнього) та інфернального (внутрішнього) характеру [2, с. 124]. В ідеальних умовах мотиваційна сфера людини охоплює мотиви, проектовані через призму потреб та інтересів носія, скоректовані на ценз соціальної прийнятності реалізації методів сатисфакції таких потреб. Однак це лише ідеальний, теоретичний вимір концепції поведінки індивіда.

Насправді, соціальна дійсність зумовлює інтеріоризацію численних факторів, які дестабілізують наведену модель норморегуляції: сугестивні фактори; колективізація психоемоційної сфери; інші фактори трансформації типової схеми реалізації поведінки.

Основною з форм вияву феномена екстракорпорації мотивів кримінально-протиправної поведінки є «сугестія - навіювання, голосова заборона. Сугестор - людина, яка маніпулює (навіює); сугеренд - об'єкт навіювання (адресат). Синонімом до «сугестії» є навіювання» [3, с. 56].

Сугестивний вимір інтерференції під час реалізації поведінко- вих реакцій індивіда охоплює два основні компоненти: гіпнотичний вплив та традиційний вплив на свідомість людини, що, згідно з ч. 4 ст. 27 Кримінального кодексу України, набуває формально-правового значення підбурювання (умовляння, підкуп, погрози чи примус) [4].

Більшість психічних явищ, відомих із давніх часів, об'єднуються терміном «гіпноз» (сугестія, навіювання, введення в транс). В усі часи гіпнотичні явища пов'язувалися з релігією, культовими та магічними поглядами і слугували доказом окремого існування духу та тіла і переваги першого над другим.

Людина у стані гіпнотичного трансу завжди викликала збентеженість, стурбованість, настороженість у присутніх незвичним виглядом та настроями. Вона часто не сприймала біль, легко переносила великі фізичні навантаження, була здатна до дій, які раніше не були їй характерні. Людям властиво пояснювати незвичні явища, зводячи їх до дива, а диво - до містики.

Перші спроби наукового пояснення гіпнозу зробили англійський хірург Дж. Бред та португальський абат Фаріа. Наука тривалий час негативно ставилась до гіпнозу.

Німецький фізіолог Б. Дюбуа- Реймон вважав навіювання гіпнотичним станом, наближеним до божевілля, а Г. Гельмгольц розглядав гіпноз як «фокус, який не має жодного відношення до психіатрії» [5, с. 295].

Велика заслуга у відокремленні гіпнотичних явищ від містики, шарлатанства належить ученим В. Я. Данилевському та А. А. Токарському.

Засновником російської гіпнології вважають видатного російського психоневролога В. М. Бехтерева (1857-1927), який започаткував систематичне науково-експериментальне вивчення механізмів гіпнозу та використання його як методу моделювання стану людини для вивчення різноманітних психофізіологічних реакцій.

Учення І. П. Павлова про зв'язок явищ гіпнозу з процесами умовного внутрішнього гальмування у центральній нервовій системі дало пояснення особливостям гіпнотичного трансу.

Він писав: «...Внутрішнє гальмування та сон - одне й те саме, один й той самий процес... сон це є гальмування, яке поширюється на більшість ділянок півкуль, на всю півкулю та навіть нижче - на середній мозок» [6, с. 167]. У разі охоплення гальмуванням тільки частини кори великих півкуль маємо частковий сон - цей стан, найчастіше називають гіпнозом.

Нині активно розвиваються дослідження з гіпнології. Навіть існують декілька шкіл, що представлені такими вченими: В. Н. М'ясі- щєв, В. Є. Рожнов, М. С. Лебединський, М. П. Кутанні.

Незважаючи на те, що нейрофізіологічні механізми різних гіпнотичних явищ мають одну й ту ж природу, існують декілька різновидів гіпнотичного впливу.

Так званий «естрадний» гіпноз значною мірою заснований на ефекті психічного «зараження» (д-р Р. Коуплан). За великого скупчення народу завжди присутня та частина людей, якій характерне само- переконання. Це і психічно неопановані, і психічно нездорові люди, які схильні до різних психопатій та істерій. Можна констатувати, що вони приходять на показовий сеанс уже загіпнотизованими. Ефект їхнього перебування у гіпнотичному трансі впливає на інших.

Чіткий алгоритм ініціації стану гіпнозу можна виокремити на основі методики М. Еріксона. Аналіз досліджень науковця дає підстави для констатації трикомпозитної моделі зумовлення гіпнотичного стану: приєднання, закріплення, управління. На третій стадії свідомість людини практично дисоціюється з системою контролю поведінки носія психічного потенціалу, тому слід деталізувати значення гіпнозу в контексті кримінально-правової оцінки діяльності людини.

Усталена концепція кримінально-правової кваліфікації передбачає ідентифікацію складу кримінального правопорушення за умови наявності комплексу об'єктивних (об'єкт правопорушення та об'єктивна сторона правопорушення) та суб'єктивних (суб'єкт та суб'єктивна сторона) ознак, передбачених Особливою частиною Кримінального кодексу України.

В контексті визначення причин та умов (факторів) учинення кримінального правопорушення актуалізується встановлення суб'єктивної сторони правопорушення.

До складу останньої належать вина, мотив, мета та емоційний стан суб'єкта правопорушення.

Вина - психічне ставлення особи до вчиненого правопорушення та його наслідків, що виявляється у формі умислу чи необережності.

Мотив - детермінаційний фактор пріоритезації протиправного способу досягнення поставленої мети.

Узагальнено мотив правопорушення можна визначити як сукупність причин та умов, які призводять до виникнення протиправної установки у свідомості індивіда.

Мета - кінцевий результат, на досягнення якого спрямовані діяння правопорушника.

Емоційний стан - система характеристик психіки індивіда у момент учинення правопорушення, яка ідентифікує рівень здатності останнього усвідомлювати значення своїх дій/бездіяльності та керувати власною поведінкою.

На цьому етапі розвитку законодавства про кримінальну відповідальність відсутня формально-правова оцінка значення гіпнотичної компоненти сугестивного впливу на свідомість індивіда задля ініціації протиправної поведінки останнього, що, на нашу думку, є істотним недоліком чинного законодавства з таких причин:

Гіпнотичний стан, який подекуди може досягатись за допомогою психотропних засобів, системного впливу на свідомість людини, чи з синхронізацією навіювання з складними життєвими обставинами індивіда, може призводити до абсолютної нейтралізації здатності індивіда до самоконтролю, відтак вина як обов'язкова компонента суб'єктивної сторони складу злочину відсутня у традиційних формах її вияву (умисел чи необережність).

Мотивація протиправної поведінки у цій ситуації практично відсутня принаймні в ендогенному контексті, оскільки мотив, наявний у індивіда, моделює психічний стан фактичного суб'єкта правопорушення.

Суб'єкт правопорушення своїми діями досягає протиправної мети, встановленої свідомістю сугестора.

Наведені фактори дають підстави стверджувати про те, що суб'єктивна сторона правопорушення не характеризується повнотою компонент, відтак склад правопорушення де-факто відсутній.

Особа, яка реалізовує програму сугестора (у разі відсутності здатності до самоконтролю), за сукупністю характеристик набуває значення лише знаряддя вчинення кримінального правопорушення, відтак не може зазнавати кримінального покарання.

Однак необхідною запорукою для наведеної модернізації законодавства про кримінальну відповідальність є запровадження якісно нової методики психоаналізу, спрямованої на фіксацію рівня психорезистентності та свідомої норморегуляції на момент учинення правопорушення.

Наступною формою екзогенної корекції поведінки індивіда є колективізація психоемоційного стану. Ще у працях З. Фрейда було обґрунтовано підвищення рівня девіаційної активності фактором відчуття приналежності до певної соціальної групи тимчасового чи корпоративного типу. Однак фундаментального розвитку ця проблема набула у роботах психолога та правознавця С. Сигеле [7, с. 66].

Дослідник, розмежовуючи рівні здатності індивіда до самоконтролю до та після інтеграції у соціальну організацію тимчасового типу, виокремив такі причини пониження такого рівня постфактум злиття з «натовпом»:

ь податливість членів натовпу до навіювання;

ь вплив чисельності, в результаті чого збільшується інтенсивність негативних емоцій. Чисельність дає людям відчуття їх раптової та незвичайної могутності, забезпечує анонімність злочину;

ь моральне сп'яніння, яке є результатом перемоги інстинктів над віковою працею виховання сили волі;

ь пробудження первинних інстинктів, зокрема - жаги до вбивства;

ь специфічний склад натовпу.

С. Сигеле вважає, що натовп складається з людей особливих категорій. Це люди, які перебувають у стані сп'яніння, психічно хворі люди, авантюристи, бандити, люди із заплямованою репутацією. Водночас натовп може піднятися до найвищого ступеня самопожертвування та героїзму, проте він більш схильний до зла, ніж до добра.

Основне питання, на яке хотів дати відповідь С. Сигеле як юрист, це питання відповідальності за злочини, скоєні під впливом розлюченого натовпу. Оскільки він визначав два типи натовпу: натовп жорстокий, сліпий, що втратив будь-яке відчуття справедливості, який перебував у стані буйного божевілля, і другий - той, що не переходить меж злочину, швидко «розпалюється», йде за тими, хто хоче їх заспокоїти.

Отже, і міра покарання за злочини повинна бути неоднаковою. С. Сигеле порушує дуже серйозне питання колективної відповідальності. Здоровий глузд підказує, що відповідальність є на всьому натовпу, проте чи можлива взагалі колективна відповідальність?

С. Сигеле звертає увагу на роль соціальної ситуації у регуляції поведінки людини. Єдиним, хто відповідає за свою поведінку, на думку С. Сигеле, є індивід.

Засобом виявлення міри його відповідальності є його вразливість до навіювання.

Оскільки за умов навіть найбільш сильного навіювання неможливе повне знищення людської індивідуальності, а лише її послаблення, то злочин, що скоєно індивідом серед натовпу, завжди має частину мотивів у його фізіологічній та психологічній організації. Отже, він завжди буде відповідати перед законом за те, що ним скоєно. Насправді чесна людина не буде підпорядковуватися злочинним наказам натовпу та потрапляти у вир його емоцій.

Відтак єдина відмінність у контексті кваліфікації діянь, учинених у складі групи осіб, стосуватиметься лише частини статті Особливої частини КК України, положення котрої передбачають кваліфікований склад кримінального правопорушення.

Висновки

Актуальний стан законодавства України про кримінальну відповідальність не передбачає відмінностей кримінально-правової кваліфікації діянь, учинених в умовах цілеспрямованого психокорекційного впливу на свідомість індивіда, що призводить до часткової чи повної відсутності об'єктивної здатності до іманентної саморегуляції.

Отже, визначальної актуальності набуває проблематика розробки чіткої та дієвої методики ідентифікації факту та ступеня такого впливу, що становитиме запоруку модернізації чинного законодавства, а відтак, забезпечить мінімізацію дефектів механізму застосування заходів кримінально-правової репресії у діяльності системи національних правоохоронних органів.

Бібліографія

1. Басов М. Я. Общие основы педологи / М. Я. Басов. - М.-Л.: ГИЗ, 1931. - 802 с.

2. История политических и правовых учений / под ред. О. Э. Лейста. - М.: Юридическая литература, 1997. - 576 с.

3. Варій М. Й Загальна психологія: навч. посібник / М. Й. Варій. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 968 c.

4. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 2001. - № 25-26. - Ст. 131.

D. Winnicott D. W. Ubergangs objekte und Ubergand sphanomene /W. Winnicott // Vonder Kinderheil kundezur Psycho analyse. - Munchen: Kindler, 1976. - S. 293-312.

5. Павлов И. П. Двадцатилетий опит объективного изучения высшей нервной деятельности (поведения) животных / И. П. Павлов. - М., 1849. - 632 с.

6. Москаленко В. В. Соціальна психологія / В. В. Москаленко. - К.: Центр учбової літератури, 2008. - 688 с.

Анотація

Вплив факторів сугестії та групової трансценденції модусів регулювання поведінки індивіда на потенційну криміногенність. Р-В. В. Кісіль

Проаналізовано провідні аспекти впливу феноменів сугестії та колективізації психоемоційного стану на здатність індивіда до іманентної норморегуляції. Досліджено проблематичні аспекти процесу кваліфікації кримінального правопорушення в контексті ідентифікації наявності всіх елементів суб'єктивної сторони діяння, вчиненого постфактум цілеспрямованого психо-корекційного впливу на індивіда. Обґрунтовано необхідність розробки та впровадження якісно нової методики ідентифікації психічного стану індивіда в контексті притягнення до кримінальної відповідальності.