Етапи розвитку вікової психології

Размещено на http://allbest.ru

1. Культурно-історична теорія вищих психічних функцій (Л.С. Виготський)

Культурно-історична теорія вищих психічних функцій (Л.С. Виготський):

1. У процесі суспільно-історичного розвитку людина створила різноманітні знаряддя і знакові системи (де найважливішими є інструменти для трудової діяльності, мова, системи числення) і навчилася ними користуватися. Завдяки їм, особливо письму, людина перебудовує свої психічні процеси. За історичний період людьми створено два типи знарядь; що, впливають на природу (знаряддя праці), що впливають на людину (знакові системи).

2. Застосування в практичній діяльності знарядь праці і знакових систем означає початок переходу людини від безпосередніх до опосередкованих психічних процесів, де засобами управління є названі знаряддя і знаки. Як наслідок, психічна діяльність людини перебудовується і зростає порівняно з тваринами.

3. Навчання - це передача дитині досвіду користування знаряддями та знаками для управління власною поведінкою.

4. Діяльність і поведінка людини є результатом взаємодії двох процесів - біологічного дозрівання та научіння, які доводять наявність єдиної лінії розвитку.

5. Будь-яка психічна функція у своєму генезисі має дві форми; вроджену (натуральну) і набуту (культурну). Перша є біологічно детермінованою, друга - сформована історично, опосередкована та зумовлена використанням знарядь і знаків як засобів управління нею. Ідея інтеріоризації (психічна функція) з'являється двічі: спочатку на зовнішньому, потім На внутрішньому плані.

6. Спочатку спосіб використання знарядь і знаків демонструється дорослими в спілкуванні з дитиною та спільній предметній діяльності. Отже, знаряддя і знаки є засобами управління поведінкою інших людей і поступово перетворюються для дитини на засіб самоуправління. Тоді між особистісна функція управління перетворюється на внутрішньо особистісну.

Як наслідок, визначивши пам'ять, Мислення, уяву, отримання, увагу вищими психічними функціями, Л.С, Виготський сформулював закони психічного розвитку:

1) розвиток - це Процес якісних змін (кількісні зміни психічних функцій переходять у якісні, суттєві і призводять до стрибкоподібних новоутворень);

2) розвиток - це наявність явищ інтеріоризації та екстеріоризації;

3) нерівномірність розвитку (рік життя немовляти за темпом розвитку не відповідає рокові життя, наприклад, підлітка);

4). рушійною силою розвитку є навчання як спосіб оволодіння соціальним досвідом (введення понять "зона найближчого розвитку", "зона актуального розвитку", які згодом для радянських учених стали методологічною основою в розробці ідей розвивального навчання).

Отже, щоб зрозуміти зміст психічних процесів, необхідно вийти за межі організму і шукати пояснення в суспільних відносинах. За Л.С. Виготським, хто сподівається знайти джерело суперечностей вищих психічних процесів в собі, той припускається помилки як мавпа, яка прагне знайти власне відображення в дзеркалі за ним.

Свої наукові уявлення Л.С. Виготський формулював на основі ідей П.П. Блонського: дитина - в онтогенетичному розвитку повторює головні етапи біологічної еволюції та культурно-історичного розвитку. Однак Л.С. Виготський, визнаючи вирішальну роль соціальних впливів, був обережніший у тлумаченні значення біологічних чинників у розвитку людини. Водночас його терміни "внутрішня логіка дитячого розвитку" та "симптомокомплекс", запозичені в П.П. Блонського, є одними з основних у розумінні психологічної природи вікового становлення особистості, зокрема її поведінкових проявів, вивчення яких невиправдано недооцінюється з 1930-х років..

Праці Л.С. Виготського були реабілітовані лише в 1956 році, а в 1984 році видавництво "Педагогіка" АПН СРСР видало повне зібрання творів ученого (у шести томах).

Загальний висновок: вік як феномен вікового розвитку визначається через соціальну ситуацію розвитку та вікові новоутворення, що дозволяє розрізняти стабільні та кризові вікові періоди як важливі складові вікової періодизації.

психічний онтогенетичний виготський блонський

2. Основні напрямки і етапи розвитку сучасної вікової психології

Сучасна вікова психологія має такі пріоритети:

1) з'ясування психологічного змісту дитинства;

2) пошук найбільш ефективних методів вивчення дитячого розвитку;

3) розв'язання проблеми джерел психічного розвитку;

4) створення інтегральних теорій вікового розвитку, тощо.

Наприклад, у з'ясуванні основних напрямків психічного розвитку в навчально-виховному процесі важливо знати:

1. Зміст навчання і психічного розвитку:

1) ускладнення знань і способів діяльності;

2) оволодіння науковими знаннями, унаслідок чого відбувається кардинальна перебудова дитячого мислення;

3) засвоєння певних завдань і способів їх розв'язання;

4) спрямування загального типу і структури розумового розвитку.

2. Розвиток психологічних механізмів застосування знань:

1) узагальнення прийомів розумової діяльності;

2) у процесі застосування способу важливо співвідносити його і засвоєні знання з конкретним завданням, у якому вони (завдання) застосовувалися;

3) розвиток узагальнених дій - аналізу, синтезу, порівняння, конкретизації тощо визначає успішність застосування засвоєних способів.

3. Розвиток загальних властивостей особистості:

1) особистісна спрямованість: навчальна, пізнавальна;

2) спрямованість на взаємовідносини з оточенням;

3) психологічна структура діяльності;

4) розвиток механізмів свідомості (усвідомлення себе, свого Я, рефлексія).

Необхідно відійти від деклараційного теоретизування до експериментального вивчення дитячої психіки, а отже, наблизити наукові досягнення до потреб педагогічної практики.

У СРСР важливе значення мали досягнення Д.Б. Ельконіна (вивчення дітей дошкільного віку, психології ігрової діяльності), Я.Л. Божович, Б.Г.Ананьєва, М.Д. Левітова (вивчення вікових та індивідуальних особливостей формування особистості), B.C. Мерліна, В.Д. Небиліцина (вивчення індивідуально-типологічних особливостей), O.І. Щербакова, П.Р. Чамати, І.О. Синиці (вивчення психологи вчителя), Я.Л. Коломийського (вивчення дітей шестирічного віку, особливостей спілкування в дитячих групах), О.М. Леонтьева (вивчення співвідношення біологічного і соціального чинників, обґрунтування провідної діяльності в психічному розвитку, вивчення рушійних сил психічного розвитку), C.JI. Рубінштейна (вивчення вікових особливостей психіки) тощо.

Значущими подіями стали фундаментальні праці провідних радянських психологів за редакцією Л.І. Анциферової ("Принцип розвитку в психології", 1978; "Психологія формування і розвитку особистості", 1981).

Особливе значення в 1930-х роках мала діяльність харківської групи психологів (Л.С. Ви готський, О.В. Запорожець, П.І. Зінченко, О.М. Леонтьєв, О.Р.Лурія ), наукові здобутки яких започаткували стрімкий розвиток у 1960-1980-х роках радянської психологічної науки (Л.І. Божович, П.Я. Гальперін, Д.Б. Ельконін), а згодом, на початку 1990-х, - у Росії (О.Т.Асмолов, ВД. Ельконін, В.І. Слободчитсов та ін.).

Дотепер популярною залишається праця українських психологів "Вікова психологія" за редакцією Г.С. Костюка (1976).

Інтелектуальний потенціал авторів цієї книги настільки потужний, що вона ще довго буде актуальною, оскільки торкалася глибинних проблем вікового розвитку, з'ясовувала значущість фізіологічних основ становлення особистості.

Г.С. Костюк (1899-1982) вивчав взаємозв'язок сприймання і мислення, сутність процесу розуміння, формування в дітей поняття про число. З'ясовував роль спадковості, оточення і виховання в психічному розвитку, природи і розвитку здібностей, шляхів забезпечення розвивального і виховного кавчання.

Досліджував закономірності психічного розвитку (співвідношення його чинників: внутрішніх і зовнішніх, у тому числі педагогічних впливів), психологічний зміст суперечностей як рушійних сил психічного розвитку: розбіжностей між новими потребами і прагненнями суб'єкта та наявним рівнем оволодіння засобами їх задоволення; між рівнем досягнутого розвитку суб'єктом і функціями, які йому доводиться виконувати; між тенденціями до інертності, сталості, з одного боку, і до рухливості, змін - з іншого. Заперечував ототожнення здібностей з природними задатками.

В Україні найбільш відомими теоріями в сучасній віковій та педагогічній психології на сьогодні є вчення про особистісно-зорієнтоване виховання (І.Д. Бех); про провідну роль емоційної сфери в розвитку дитячої особистості (О.Л. Чебикін ); психологія творчості (В.О.Моляко ) психологія адитивної поведінки (Н.Ю. Максимова ); психологія технічної творчості (Г.О. Балл); дослідження генезису саморегуляції як фундаментальної функції особистості (М.Й. Боришевський ) тощо.

Різноманітні аспекти вікового розвитку розглядають О.О. Лактіонов (індивідуальний досвід), Л.Е. Орбан-Лембрик (самовизначення особистості), механізми дослідження генезису психічних явищ (С.Д. Максименко).

Над створенням підручників та посібників працюють окремі науковці (І.С. Булах, Л.В.Долинська. О.М. Кононко, М.В. Савчин, Рибалка В.В.Карпенко З.С. та ін.) та кафедри державних педагогічних університетів.

2.1 Теорія поетапного формування розумових дій (П.Л. Гальперін, 1902-1988)

Розумовий розвиток - це перенесення зовнішніх матеріальних дій у план сприймання, уявлень і понять (мотиваційна основа- орієнтаційна основа):,

1) формування спонук (мотивів, смислів) до засвоєння дії;

2) створення схем, орієнтирів та вказівок щодо виконання нової ідеї, уточнення, перевірка рівня їх усвідомлення;

3) формування дії в матеріальній (матеріалізованій) формі на основі образів і схем;

4) символічне здійснення дії засобами мови (спілкування дитини і дорослого);

5) виконання дії в зовнішньому мовленні, або вголос (така дія не потребує прямої підтримки дорослого);

6) розгортання дії. у внутрішньому плані (М.В. Савчин, Л.П. Василенко).

Основний внесок теорії поетапного формування розумових дій у тлумаченні природи психічного - з'ясування способів становлення складних інтелектуальних дій.

2.2 Теорія ігрової діяльності (Д. Ельконін, 1904-1984; А. Усова, 1911-1986)

Основна ідея - визначення своєрідності психології ігрової діяльності. За Д.Б. Ельконіним, структурними елементами ігрової діяльності є сюжет, зміст, роль, уявна ситуація, правила, ігрові дії та операції, ігрові стосунки.

Найбільше значення має не уявна ситуація, як вважав Л.С. Виготський, а роль, яка дозволяє дитині оволодіти власною поведінкою, оскільки в ній приховані правила конкретної гри, розвиток якої відбувається за принципом: від ігор з відкритою роллю і прихованими правилами - до ігор з відкритими правилами і прихованою роллю.

Внесок теорії ігрової діяльності в тлумачення природи психічного - з'ясування ролі гри як рушійної сили розвитку в становленні особистості.

Особистий авторитет Л.С. Виготського, Д.Б. Ельконіна, ОМ. Леонтьєва призвів до канонізації значення ігрової діяльності (А.В. Петровський)у що в радянській психології 1970-1980-х років було типовим явищем у розгляді багатьох проблем при посиланні на наукові авторитети.

Сумнівним, наприклад, є положення про провідну роль гри передусім у дошкільному віці, про еволюцію ігрової діяльності від предметно-маніпулятивної до сюжетно-відображу вальної, а від неї - до рольової. Таким чином, відбулася абсолютизація значення гри як життєвого феномену, що призвело до формування штучних уявлень про психічний розвиток дитини. Водночас особливості самодіяльної ігрової діяльності, які мають вирішальний вплив на дитячий розвиток, але лише в поєднанні з іншими видами діяльності, залишаються маловивченими.

2.3 Епігенетична теорія Е. Еріксона (1902-1994)

Значної популярності в психології нині набула епігенетична теорія Е. Еріксона (1902-1994), яка є своєрідним творчим симбіозом поглядів 3. Фрейда (стадії психічного розвитку) та Л.С. Виготського (виокремлення основних новоутворень).

Однак на відміну від своїх попередників Е. Еріксон не вважає статеві потяги провідними в становленні особистості та уникає інтерпретації перехідних періодів, хоча водночас практично визнає періоди стабільного розвитку. Учений вважав, що послідовність стадій є результатом біологічного дозрівання і не залежить від особливостей соціуму.

Центральним поняттям концепції Е. Еріксона є ідентичність, яка має таку структуру:

1) індивідуальність - усвідомлене відчуття власної унікальності і власного цілісного існування;

2) тотожність і цілісність - відчуття себе системною одиницею навколишнього середовища;

3) єдність і синтез - відчуття внутрішньої гармонії і єдності як унікального організму;

4) соціальна солідарність - наявність власної єдності із суспільними ідеалами, нормами, цінностями.

Праці Е. Еріксона "Дитинство і суспільство" (1950), "Молодий Лютер" (1958), "Ідентичність" (1968) та інші не були відомі вітчизняному досліднику до 1980-х років.

2.4 Основні етапи розвитку вітчизняної психології (ХХ-ХХІ ст.)

1) 1900-1907 рр.: прогрес педології; поява перших фундаментальних теорій про віковий розвиток;

2) 1907-1917 рр.: розробка методологічних принципів дитячої психології та педології; поява перших психологічних центрів і експериментальних лабораторій;

3) 1917-1924 рр.: теоретико-практична ревізія психологічних здобутків імперської Росії, популяризація досягнень радянської і зарубіжної психології;

4) 1924-1936 рр.: формування методології радянської вікової психології, період активних експериментальних психологічних і педологічних досліджень;

б) 1936-1956 рр.: догматизація радянської вікової психології в рамках марксистсько-ленінської філософії;

6) 1956-1960-ті рр.: активізація експериментальних психологічних досліджень;

7) 1960-1980-ті рр.: повторна, але більш жорстка догматизація радянської вікової психології в рамках марксистсько-ленінської філософії, що виявлялося передусім в обмеженому Доступі до досягнень зарубіжної психологічної думки;

8) 1990-ті - початок XXI ст.:

1)активний теоретичний розвиток вікової психології, Який, з одного боку, оновлює знання про віковий розвиток особистості, з іншого - поширює декларативну інформацію, сприяючи відриву теоретичних досягнень від практики педагогічної діяльності;

2) поступове виокремлення і вивчення актуальної фундаментальної теоретичної і прикладної проблематики.

3. Закономірності психічного розвитку в онтогенезі

Міра розуму людини - це вміння сумніватися..

Е. Гонкур (1822-1896 ); Ж. Гонкур (1830-1870)

3.1 Генотипна і середовищна зумовленість розвитку. Ознаки психічного розвитку

Сутність генотипної та середовищної зумовленості розвитку - з'ясування рівня залежності переходів у розвитку від процесів дозрівання і научіння.

Основні підходи:

1 позиція - становлення психіки і поведінки є результатом еволюційного перетворення задатків (еволюційна теорія);

2 позиція - у будь-якої людини незалежно від анатомо-фізіологічних особливостей можна сформувати також будь-які психологічні та поведінкові властивості, розвиваючи їх за допомогою навчання і виховання (революційна теорія);

3 позиція - кінцевий результат розвитку попередньо в генотип не закладений; зміни, які відбуваються на кожному ступені розвитку, пов'язані з генотипом, середовищем, але визначаються випадковим збігом обставин. Здобутки організму на певному ступені розвитку залежать в основному від рівня досягнень на попередньому ступені (стохастична теорія);

4 позиція - формування і перетворення певних функцій визначається рівнем частотності їх використання в житті організму (функціональна теорія).

Найбільш поширеною є стохастична, або імовірнісна, теорія (P.C. Нємов).

Психічний розвиток - це закономірна зміна психічних процесів у часі, що визначається в їх кількісних, якісних і Структурних перетвореннях.

Ознаки психічного розвитку.

1) дискретність (стрибкоподібність, стадійність, перервність), що зумовлюється кількісними та якісними змінами;

2) незворотність змін, їх детермінованість;

3) наявність прогресивних і регресивних змін;

4) компенсаторність і пластичність змін, їх закономірність;

5) поступальна спрямованість;

6) системність пізнавальної діяльності;

7) формування комплексного ставлення до дійсності й до себе;

8) оволодіння системою різноманітних практичних і розумових дій, які забезпечують можливість продуктивної діяльності;

9) інтегрованість;

10) прагнення особистості до саморозвитку.

Основні негативні стереотипи про психічний розвиток:

1) завжди прогресивний;

2) завжди є керованим і прогнозованим;

3) знаходиться під контролем організованих чинників соціального впливу (абсолютизація можливостей навчально-виховного процесу).

3.2 Чинники розвитку. Принцип психічного розвитку в діяльності

Розрізняють такі чинники: біологічні, соціальні, активність особистості, навчання і виховання.

1. Біологічні чинники розвитку.

1) чим більше виявлені біологічні передумови, тим значнішим буде їх вплив у рівнозначних ситуаціях;

2) у процесі подальшого розвитку вплив спадкових чинників стає дедалі більш непрямим, а результати - варіативними;

3) чим складніші новоутворення, тим більшого значення в їх розвитку набувають вроджені передумови;

4) у процесі розвитку вроджені передумови є мінливими;

5) біологічні передумови визначають народження дитини з притаманними їй людськими особливостями;

6) біологічні передумови не зумовлюють остаточного розвитку психіки, а лише її природну основу.

Генна програма визначає ознаки організму з допомогою низки процесів, які можуть залежати від його хросомного апарату та від зовнішніх умов:

1) особливості будови нервової системи;

2) фізичні властивості, що є спільними для людей (прямоходіння, рука як орган пізнання тощо);

3) анатомо-фізіологічні властивості (задатки), на основі яких формуються і розвиваються людські якості.

Задатки визначають тип нервової системи (темперамент), пластичність кори головного мозку, чутливість аналізаторів.

Центральна нервова система опосередковує можливі впливи генотипу на становлення психічних особливостей і навпаки - вплив середовища на виявлення генетичної програми розвитку.

Вплив зовнішніх умов (алкоголь, нікотин, антибіотики, кисневе голодування, опромінення, недостатнє харчування, пологові травми тощо) визначає особливості розвитку організму в ембріональному періоді і може негативно вплинути на реалізацію генної програми, яка, у свою чергу, зумовлює особливості динаміки психіки.

31930-х років у радянській психології склалася стійка традиція недооцінювати значення генотипу, однак стрімке прогресування в кінці ХІХ-ХХ ст. психогенетики, зокрема використання популяційного, генеалогічного, близнюкового методів і методу прийнятих, або всиновлених, дітей, доводить протилежне: генотип є важливою домінантою психічного розвитку, який зберігає психологічні особливості попередніх поколінь у генеологічній лінії, часто є потенційною умовою мінімізації або унеможливлення необхідного навчально-виховного впливу.

2. Соціальні чинники:

1) людське середовище; .

2) людина як частина соціуму;

3) людина як частина природи.

Рівневий соціальний вплив:

1) макрорівень: вплив космосу, планети, світу, держави (система освіти, національні традиції навчання і виховання);

2) мезорівень: вторинні групи (шкільне середовище);

3) мікро рівень: первинні групи, наприклад, ровесники, сім'я.

3. Активність особистості (єдність біологічного та соціального чинників) - суб'єктивна детермінанта розвитку (поведінка, спілкування, пізнання, самопізнання, потреби, мотиви, рівень самооцінки, самосвідомості). Має полярні рівні: звичайна активність... - ...творча активність.

Основою активності є дія (спланована, спорадична; результативна, випадкова).

4. Навчання і виховання - вирішальні чинники психічного розвитку. Актуалізують призначення навчально-виховного процесу як життєвого пізнавального феномену.

Позиція заперечення цих чинників призводить до формулювання очевидного абсурду: навіщо тоді навчати і виховувати особистість?

Причини нерівномірності психічного розвитку:

1) різнопланова взаємодія чинників розвитку;

2) сенсорні дефекти, хвороби;

3) педагогічна занедбаність;

4) сімейний мікроклімат, який зумовлюється типом сім'ї, стилем її внутрішніх і зовнішніх стосунків;

5) особливості спілкування дорослих на різних вікових етапах розвитку дитини;

6) перебіг кризових і сенситивних періодів тощо;

7) ставлення дорослих і дітей до навколишньої дійсності (споживацьке, споглядальне, творче тощо);

8) національні традиції навчання і виховання;

9) ставлення дорослих до дітей (авторитарне, партнерське тощо);

10) загальний рівень суспільної психологічної культури, який сьогодні залишається досить низьким.

Размещено на Allbest.ru

...