Витоки вікової психологи як науки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Витоки вікової психологи як науки

психологія віковий дитячий руссо

Генетичні ідеї в психології

Генетичний підхід у вивченні психічного розвитку дітей започаткувався в античній психології. Перші роботи, пов'язані з пошуками основ психіки, привели античних мудреців до ідеї про вивчення генезис душі та з'ясування її детермінуючих чинників, наприклад:

1. Конфуцій (551/552-479 до н.е.). Давньокитайський мислитель. Висловив ідею вікової періодизації:»… У 15 років я відчув потребу навчатися, у 30 уже стояв твердо, у 40 не сумнівався, у 50 пізнав волю Неба, у 60 уважно стежив за істиною, у 70 міг виконувати бажання серця, не боячись помилитися». Вивчав значення природного і соціального в житті людини. Основна праця - «Луньюй» («Бесіди і судження»).

2. Геракліт Ефеський (бл. 544-483 до н.е.). Давньогрецький філософ. Уперше висловив думку про розвиток душі; ототожнював психічний розвиток з розвитком інтелекту. Засновник доктрини мінливості речей, або принципу розвитку: «В одну річку неможливо увійти двічі» (лат. Panta rei - усе тече). Основна праця: «Про природу».

3. Анаксагор (500-428 до н.е.). Давньогрецький філософ, математик, астроном. Основоположник принципу системності у вивченні природних явищ: «Людина є найбільш розумною з тварин тому, що має руки».

4. Протагор (бл. 490-420 до н.е.). Давньогрецький філософ. Розробляв проблему формування в дітей моральних, соціально схвалених поведінкових норм: «Людина є мірилом усіх речей…». Вивчав вплив соціально, організованих чинників на становлення особистості. Вважав, що моральні вправи є основним засобом виховання громадянина.

5. Демокрит (бл. 470 або 460 - бл. 360 до н.е.). Давньогрецький філософ. Родоначальник атомістичної концепції, основи якої були розроблені його вчителем Левкіппом (V ст. до н.е.): душа е джерелом активності та енергії, а моральний розвиток - основою психічного розвитку. Засновник принципу детермінізму у вивченні природних явищ.

6. Сократ (бл. 469-399 до н.е.). Давньогрецький філософ. Вважав, що етичний розвиток є провідним для психічного розвитку; увів поняття калокагатії як сукупності чеснот; розглядав проблеми гармонійного розвитку душі і тіла. Необхідно формувати вміння самостійно діяти, здатність до самоаналізу. Обґрунтував принцип безмежного пізнання («Я знаю тільки те, що я нічого не знаю») та принцип самопізнання («Пізнай себе самого»).

7. Платон (428 або 427-348 або 347 до н.е.). Давньогрецький філософ. З'ясовував природу психічних явищ, зокрема пам'яті, яку вважав самостійним психічним процесом. Створив систему навчання, в основі якої знаходиться принцип передачі знань шляхом утворення понять. З'ясовував вплив навчання на психічний розвиток, вивчав індивідуальні особливості дітей з метою виявлення їх професійної придатності та можливого майбутнього соціального статусу. Висловив припущення про необхідність навчання дітей з 6-річного віку. Основні праці: «Апологія Сократа», «Федон», «Пір», «Держава», «Софіст».

8. Епікур (бл. 341-270 до н.е.). Давньогрецький філософ. З'ясовував роль емоцій у людей різного віку. Розробляв проблеми самовиховання і становлення особистості. Основна праця: «Про природу».

Особливе місце в античній науці належить Аристотелю (384 або 383-322 або 321 до н.е.), який уперше в історії європейської науки запропонував вікову періодизацію дитинства (до 7 років, 7-14 рр., 14-21 рр.), де кожному етапу призначалася певна виховна система. Виокремив основні стадії індивідуального розвитку людської психіки як повторення етапів родової еволюції органічного світу:»… Усе, що ми; маємо від природи, ми первісно отримуємо лише як можливості і згодом перетворюємо в реальність своїми діями, які поєднують нас із зовнішнім світом, з іншими людьми…». Описав онтогенетичні етапи розвитку окремих пізнавальних процесів: відчуттів, пам'яті, мислення. Вважав душу способом організації тіла. Назвав людину «зоон політикон», тобто, суспільно-політичною істотою. Сформулював теорію доброчесності. Основні праці: «Про душу», «Етика», «Риторика», «Політика», «Про виникнення тварин», «Органон».

Київська Русь також відзначалася увагою до проблем морального виховання, прикладом чого є, зокрема, «Повчання князя Володимира Мономаха дітям» (1117)., де Володимир Мономах, великий князь київський (1053-1125) наводив дітям приклади того, як потрібно жити, закликав їх любити батьківщину, бути працелюбними, хоробрими. За Мономахом, мужність і відвага мають поєднуватися з гуманністю, доброзичливістю, старших потрібно поважати, до ровесників ставитися привітно.

У «Руській правді» (XI ст.) публікувалися математичні задачі. Загалом у педагогічній літературі того часу систематизовані поради щодо виховання в дітей благочестя, поваги до батьків і старших, поради щодо морального і розумового розвитку.

Актуальною була проблема визначення терміну початку шкільного навчання, де пріоритет надавався седмиці (Галицько-Волинська держава). Наприклад, є згадки про життя іконописця Петра, якого батьки віддали навчатися з семи років.

У XIII-XIV ст. типовим явищем у тодішній системі освіти стали «майстри грамоти», які навчали дітей з урахуванням їхніх вікових та індивідуальних особливостей рахунку, письма, читання. Педагогічною пам'яткою був «Домоустрій» (Сильвестр, 7-1566), який разом із вимогами виховання дітей у «страху Божому», застосування до них фізичних покарань радив батькам їх любити, турбуватися про розвиток.

Розвиток генетичних ідей пожвавився в середні віки під впливом суспільних вимог до справи навчання і виховання. Рішучий поштовх до їх започаткування дали наукові уявлення Плоті на (204 або 205-269 або 270), який важливою якістю душі вважав її цілісність. Учений вивчав самосвідомість як гарант і основну одиницю свідомості людини, здатної до інтроспекції. Його наукові уявлення в 301 році були тематично систематизовані під назвою «Енніади» учнем Порфирієм (бл. 233 - бл. 304): розділ 4 «Про душу»; розділ 5 «Про божественний розум» (П. Адо, 1991).

Як наслідок, у віковій психології важливими стали проблеми розвитку пізнання, дослідження динаміки пізнавальних процесів та методів їх формування. Вивченням цих питань займалися видатні мислителі:

1. Августин Аврелій (Блаженний) (354-430). Родоначальник християнської філософії. Вважав, що генезис психіки не залежить від зовнішніх впливів, а спрямовується власною вродженою активністю. Розробляв проблему самовдосконалення («Я сумніваюсь, отже, існую»), способи подолання відхилень у психічному розвитку, засуджував насилля над дітьми. Основні праці: «Про вчителя», Про свободу волі», «Спокута».

2. Ібн Сіна, або Авіценна (бл. 980-1037). Філософ, лікар, музикант, видатний послідовник Аристотеля. Вивчав вплив фізіологічних процесів на розвиток психіки в різні вікові періоди (ідея зв'язку психічного та фізіологічного). Основна праця: «Книга знання» (1024-1037).

3. Ібн Рушд, або Аверроес (1126-1198). Філософ і лікар, видатний послідовник Аристотеля. Вивчав індивідуальні особливості, показав залежність сприймання навколишньої дійсності від властивостей нервової системи. Прихильник необмежених людських можливостей у процесі пізнання. Основна праця «Заперечення заперечення» (бл. 1180).

4. Ф. Аквінський (1225 або 1226-1274). Філософ і теолог, систематизатор схоластики на основі християнського арістотелізму. Ієрархічно розташовував форми психічних проявів, де кожне явище має своє місце і межі. Основна праця: «Теологічна сума» (1264-1272).

5. Е. Роттердамський (1466 або 1469-1536). Визначний гуманіст епохи Відродження. Визначив умови освіченості: розум, пам'ять, старанність. Розробив оригінальну систему врахування вікових особливостей у навчанні: на заняттях діти з'їдали букви-тістечка (вважалося, що такий спосіб сприяє засвоєнню грамоти). Основна праця: «Про раннє і гідне виховання дітей» (1529). Предметом окремого інтересу було вивчення вікової безглуздості як принципу поведінки («Похвала глупоті», 1509), де нерозлучними супутницями Глупоти є Улесливість, Забуття, Лінь, Насолода, Безумство, Зажерливість, Розум, Непробудний Сон, Пияцтво, Невихованість (це властиве кожному віку, в чому полягає перехід від одного вікового періоду до наступного: глупота усуває страждання).

У цілому інтерес до вивчення дитячої психіки бере початок від Х.Вівеса (1492-1540), Я А. Коменського (1592-1670), Дж. Локка (1632-1704).

Особливу роль у становленні вікової психології відіграли погляди Я.А. Коменського, автора «Великої дидактики» (1632), «Материнська школа» (1633), «Світ чуттєвих речей в малюнках», про природо відповідність навчання і виховання, необхідність урахування вікових особливостей дітей. За Я.А. Комснським, життя підростаючої особистості складається з дитинства (від дня народження до шести років), отроцтва (6-12 років), юності (12-18 років), змужніння (18-24 років). Учений уперше не споглядально, а аргументовано визначив критерії вікової періодизації: у дитинстві відбувається посилене фізичне зростання та розвиток органів чуттів, в отроцтві - розвиток пам'яті та уяви; в юності, крім того, відбувається високий рівень розвитку мислення; під час змужніння розвивається вольова сфера, схильність до гармонічного становлення.

Я.А. Коменський був одним із перших учених, який поставив вікову періодизацію в залежність від навчально-виховної системи. Наприклад: перші шість років життя - це. материнська школа (дошкільне виховання під керівництвом матері), 6-12 років - шестирічна школа рідної мови, 12-18 років - латинська школа або гімназія (для юнаків), 18-24 років - академія.

Виникнення дитячої психології (Ж.-Ж. Руссо). Експериментальні дослідження дитячої психіки (К. Бюлер, В. Зеньковський, М. Ланге, Е. Мейман, В. Штерн та ін.)

У XVIII ст. у зв'язку з розвитком економіки інтерес до дитячої проблематики значно посилюється завдяки Ж.-Ж. Руссо (1712-1778), який розвинув тезу Я.А. Коменського про умови успішного навчання і виховання учнів, обґрунтувавши теорію вільного виховання (виховання має йти за дитиною; розвивається та дитина, яка має повну свободу). Він є родоначальником дитячої психології, оскільки вперше систематизував відомі на той час знання про природу дитячого розвитку. Проголосив лозунг «Назад до природи». Визначив у природному розвитку 4 основні фази:

1) народження - 2 роки (фізичний розвиток);

2) від 2 до 12 років («сон розуму», основа майбутнього смислового розвитку);

3) від 12 до 15 років (формування світосприймання; засвоєння способів символіко-абстрактного мислення; задоволення розумових запитів);

4) 15 років - повноліття («період бурі і пристрастей»: засвоєння правил суспільного співжиття).

Заперечуючи покарання, пропонував метод «природних наслідків». Вважав, що разом з індивідуальними існують вікові особливості. Автор відомих праць «Еміль, або Про виховання» (1762), «Спокута» (1781-1788).

Й. Песталоцці (1746-1827) уперше визначив проблему психологічного обґрунтування навчального процесу. Автор соціально педагогічного роману «Лінгард і Гертруда» (1781-1787), Висловив ідею розвивального навчання у віковому-розвитку особистості.

Й. Песталоцці та Ж.-Ж. Руссо започаткували щоденникові спостереження за дітьми, хоча перший системний різновид щоденникових записів як перший підручник з дитячої психології пов'язаний з працею німецького філософа А Тідемана (1736-1803) «Спостереження за розвитком душевних здібностей дитини» (1787). Друга спроба такого опису психічного розвитку асоціюється з описом поведінки дитини дошкільного віку (А Кусмауль, 1811-1897).

Популярною була праця В. Прейєра (1822-1899) «Душа дитини» (1882), в якій описується психічний і біологічний розвиток дитини від дня народження до 3 років. Якщо раніше вчені досліджували окремі проблеми і створювали поверхові ескізи загального розвитку психіки, то В. Прейєр узявся за їх цілісний аналіз та систематичне спостереження. Аналогічною в такому контексті є «Психологія раннього дитинства» В. Штерна (1871-1938). Однак вирішальним поштовхом до розвитку вікової психології на піку популярності еволюційної теорії була праця Ч, Дарвіна (1809-1882) «Біографічний нарис однієї дитини» (1877), у якій автор систематизував спостереження за психічним розвитком власного сина.

Ф. Гальтон (1822-1911) визначив основні напрямки вивчення спадкової зумовленості психологічних особливостей і запропонував експериментальні методи дослідження природи індивідуальних відмінностей, зокрема близнюковий (на основі вивчення монозиготних і дизиготних близнят). Запропонував термін «євгеніка» для позначення теорії спадковості, здоров'я людини і шляхів удосконалення людського роду. Вивчаючи індивідуальні особливості людей, започаткував дактилоскопію. Автор праць «Спадковий талант і характер» (1865), «Спадковий геній» (1869), «Дослідження людських здібностей» (1883).

К. Гельвецій (1715-1771) розробив концепцію загальної рівності людей, відмінності між якими є результатом різного соціального становища і виховання. Вивчав проблему співвідношення біологічного і соціального в розвитку. Противник кастової освіти. Основні праці: «Про розум» (1758), «Про людину, її розумові здібності та її виховання» (1773).

Д.Дідро (1713-1784) - опонент К. Гельвеція. Також вивчав проблему співвідношення біологічного і соціального в розвитку. На противагу К. Гельвецію вважав, що психічний розвиток залежить не лише від виховання, а також від задатків (природні задатки є у всіх, а не лише в «обраних», «виняткових» людей). Прихильник загальної освіти. Основні праці: «Листи про сліпих як повчання зрячим» (1749), «Думки про пояснення природи» (1754), «Систематичне заперечення книги К. Гельвеція «Людина» (1773-1774).

Ф. Фребель (1782-1852) - ініціатор розробки першої системи виховання дітей дошкільного віку та організації дошкільних закладів.

Ш. Фур'є (1772-1837) - обґрунтував систему всебічного виховання й розвитку дітей з раннього віку на основі залучення їх до колективної праці (менші діти за природою є не ледарями, а працьовитими істотами).

А. Біне (1857-1911) - ініціатор експериментального дослідження мислення. Вивчав проблему діагностики інтелекту. Його тести складають основу сучасної діагностики психічного розвитку дітей. Директор паризької Лабораторії фізіологічної психології (1889). Автор праць «Психологія умовиводів» (1886), «Вступ в експериментальну психологію» (1894) та «Методика дослідження розумового розвитку» (1922), яка вийшла вже після його смерті.

М.М. Ланге (1858-1921) вивчав дитячий розвиток у перші роки життя. Створив в Одесі лабораторію експериментальної психології (1880). Сформулював закон перцепції (про стадійний зміст процесу сприймання). Автор книги «Душа дитини в перші роки життя» (1892).

К. Гроос (1861-1946) вивчав ігрові дії в дітей і малят тварин. У дітей гра звернена не до минулого, а до майбутнього, тому вона є школою підготовки організму до навколишніх життєвих умов. Звернув увагу на перехідні періоди у віковому розвитку.

І.O. Сікорський (1842-1919) розпочав експериментальні дослідження працездатності. Вивчав генезис психічних явищ, вікові особливості. Спеціально займався з'ясуванням психологічного змісту юності як вікового феномену. Автор книги «Душа людини».

В.В. Зеньковський (1881-1962) сформулював завдання психології дитинства. Розробляв критерії з метою обґрунтованого поділу дитинства на окремі періоди. Пов'язував тривалість дитинства з розвитком цивілізації. У життєвому шляху людини визначив три основні стадії - дитинство, зрілість, старість. Популяризатор понять «пубертат», «передпубертат», запропонованих В. Штерном. Погоджувався з Ж.-Ж. Руссо, що отроцтво є другим народженням. Вступ у юність пов'язує із закінченням формування складних фізіологічних і психічних процесів (юність геніальна тому, що така її психічна установка, а тому навіть найбільш убога і тьмяна юність усе-таки є прекрасною). Схвально відзивався про дослідження К. Грооса, І.О. Сікорського.

Е. Мейман (1862-1915) стверджував, що дитяча психологія повинна вивчати вікові та індивідуальні особливості, обдарованість і відсталість. Навчання і виховання мають базуватися на знанні загальних закономірностей індивідуальних відмінностей психіки конкретної дитини. Засновник першого спеціального журналу «Журнал з педагогічної психології», присвяченого педологічним проблемам. Основна праця: «Лекції з експериментальної педагогіки» (1907).

Дж. Селлі (1843-1923) вважав, що дитина має вроджені передумови психічних процесів, які формуються протягом життя (розум, воля, почуття). З'ясував, що першими асоціаціями є асоціації схожості, потім на основі асоціацій сумісності формуються образи предметів, а в кінці другого року життя виникають асоціації за контрастом. Автор праць «Нарис з психології дитинства» (1895), «Педагогічна психологія» (1894-1915).

Дж. Болдуїн (1861-1934) обґрунтував концепцію пізнавального розвитку дітей. Вважав, що емоційне та моральне становлення дитини необхідно вивчати в соціальній спільноті, а не поза нею. Доводив, що розвиток складається з кількох стадій, де першою є вроджені моторні рефлекси. Визначив спеціальні механізми розвитку мислення - асиміляцію (інтеріоризація середовищних впливів) та акомодацію (зміни організму). Засновник журналу «Психологічний огляд» (1895). Автор праці «Генетична логіка» (1903-1908).

У подальшому пропагування в Західній Європі генетичних ідей пов'язане з іменами А. Валлона, К. Бюлера, Ш. Бюлер, Р. Заззо, Е. Клапареда, М. Мід, Ж. Піаже та інших учених.

В імперській Росії генетичні ідеї розвивали передусім П.Ф. Каптерев, О.Ф. Лазурський, І.О. Сікорський, І.М. Сєченов, К.Д. Ушинський.

У СРСР у дослідження законів розвитку психіки дитини вагомий внесок зробили П.Л. Блонський, Л.І. Божович, Л.С. Виготський, ОМ. Запорожець, Г.С. Костюк, ОМ. Леонтьєв, М.І. Лісіна, С.Л. Рубінштейн та ін.

У цілому виникнення і становлення ідей вікової психології відбувалося під впливом соціально-економічного розвитку суспільства та поширення у XIX ст. діалектичних поглядів Г. Регеля (1770-1831); розвитку природознавства (Ч. Дарвін, експериментального вивчення діяльності мозку та органів чуттів (І. Сєченов, 1829-1905; Т. Гельмгольц, 1821-1894); френології (Ф. Галль, 1758-1829). Як наслідок, на початку XX ст. сформувалося кілька наукових позицій, які часто взаємо виключали одна одну.

Размещено на Allbest.ru