Індивід. Особистість. Індивідуальність. Я-концепція

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лекція

Індивід. Особистість. Індивідуальність. Я-концепція

Індивід (від лат. inlividuum - «неподільний») - це окремий самостійний організм, біологічна істота, представник людської спільноти. Індивід - це людина як одинична природна істота, представник виду Homo sapiens, продукт філогенетичного й онтогенетичного розвитку, єдності вродженого і набутого, носій індивідуально своєрідних природних властивостей. У понятті «індивід» окреслено природне тілесне буття людини.

Термін «індивід» означає, з одного боку, «єдина, нероздільна істота», яка виступає як єдине ціле», та, з іншого боку, «окремий представник людської спільності». Ці якості індивіда проявляються на вищому рівні інтеграції суб'єкта - у його індивідуальності.

Індивідний рівень властивостей людини включає статевовікові та конституційні (включаючи нейродинамічні) особливості, які прийнято вважати безособовими передумовами розвитку суб'єкта. Індивідний рівень відображає переважно природні особливості організації психічних процесів, а особистісний - соціально привнесений.

Таким чином, особистість - це конкретна людина, взята в системі її стійких соціально обумовлених психологічних характеристик, які проявляються у суспільних зв'язках та відношеннях, визначають її моральні вчинки і мають суттєве значення для неї самої та оточуючих.

З'являючись на світ як індивід, людина включається в систему суспільних взаємовідносин і процесів, у результат чого набуває особливу соціальну властивість вона стає особистістю. Це відбувається тому, що людина, включаючись у систему суспільних зв'язків, виступає у якості суб'єкта - носія свідомості, яка формується і розвивається у процесі діяльності.

«Особистість» - як соціально-психологічна сутність людини, формується в результаті засвоєння людиною суспільних форм свідомості і поведінки, суспільно-історичного досвіду людства (особистістю ми стаємо під впливом життя в суспільстві,виховання, навчання, спілкування, взаємодії).

Особистість є поняттям соціальним, воно виражає все, що є в людині надприродного, історичного. Особистість не є вродженою, але виникає у результаті культурного і соціального розвитку.

Бути особистістю - значить здійснювати вибір, який виникає в силу внутрішньої необхідності, оцінювати наслідки прийнятого рішення і тримати відповідь за них перед собою і суспільством, у якому живеш. Бути особистістю - це значить постійно будувати самого себе., володіти арсеналом прийомів та засобів, за допомогою яких можна оволодіти власною поведінкою, підкорити її своїй владі. Бути особистістю - це значить володіти свободою вибору і нести її тягар.

Особистість - людина, що активно освоює і цілеспрямовано перетворює природу, суспільство і самого себе, володіє унікальним, динамічним співвідношенням просторово-часових орієнтацій,переживань потребнісного і вольового характеру, змістових спрямованостей, яка забезпечує свободу самовизначення у вчинках і міру відповідальності за їх наслідки перед природою. Особистість отримує свою структуру із видової будови людської діяльності і характеризується п'ятьма потенціалами: пізнавальним, ціннісним, творчим, комунікативним і художнім.

Гносеологічний (пізнавальний) потенціал визначається об'ємом і якістю інформації, якою володіє особистість. Ця інформація складається із знань про зовнішній світ (природний і соціальний) і самопізнання. Цей потенціал включає у себе психологічні якості, з якими пов'язана пізнавальна діяльність людини.

Аксіологічний (ціннісний) потенціал особистості визначається набутими нею у процесі соціалізації системою ціннісних орієнтацій у моральній, політичній, релігійній, естетичній сферах, тобто її ідеалами, життєвими цілями, переконаннями та прагненнями. Мова тут заходить про єдність психологічних і ідеологічних моментів, свідомості і самосвідомості, яка виробляється за допомогою емоційно-вольових і інтелектуальних механізмів, розкриваючись в її світовідчутті, світобаченні і сто прагненні.

Творчий потенціал особистості визначається отриманими нею і самостійно набутими вміннями і навичками, здатністю до дій створюючого чи руйнівного, продуктивного чи репродуктивного характеру і мірою їх реалізації у тій чи іншій сфері (чи декількох сферах) труда, соціально-організаторській і критичній діяльності.

Комунікативний потенціал особистості визначається мірою і формами її товариськості, характером і міцністю контактів, що встановлюються з іншими людьми. За своїм змістом міжособистісне спілкування виражається у системі соціальних ролей.

Художній потенціал особистості визначається рівнем, змістом, інтенсивністю її художніх потреб і тим, як вона їх задовольняє. Художня активність особистості розгортається і у творчості - професійному чи самодіяльності, і у «споживанні» творів мистецтва.

Таким чином, особистість визначається не своїм характером, темпераментом і фізичними якостями і т.і., а тим, 1) що і як вона знає; 2) що і як вона цінить; 3) що і як вона створює; 4) з ким вона спілкується; 5) якими є її художні потреби і як вона їх задовольняє, а головне, якою є міра її відповідальності за свої вчинки, рішення, долю.

Особлива і не схожа на інших особистість у повноті її духовних і фізичних властивостей характеризується поняттям «індивідуальність». Індивідуальність виражається в наявності різного досвіду, знань, думок, переконань, у відмінностях характеру і темпераменту, індивідуальність волю ми доводимо, стверджуємо.

Індивідуальність - це своєрідне поєднання особливостей, які відрізняють одну людину від іншої (це індивідуально-неповторні особливості організму, і ті, які варто зарахувати до унікальних властивостей особистості).

Узагальнюючи розглянуте вище, можна стверджувати, що особистість - це системна якість, якої набуває індивід у взаємодії із соціальним оточенням. Ця взаємодія існує у двох головних формах - спілкуванні та спільній діяльності.

Розглянемо особливості індивідуального розвитку людини з точки зору відомого радянського вченого, засновника ленінградської школи психології, Б.Г. Ананьєва.

Вчений обґрунтував, що кожна людина має яскраву індивідуальність, яка є інтегральною властивістю, яка поєднує природжені і індивідуальні особливості. Через індивідуальність (своєрідне поєднання особливостей, які відрізняють одну людину від іншої) розкривається: своєрідність особистості, її здібності, сфера діяльності якій має надаватися перевага. В індивідуальності виділяються базові властивості і ті, що програмуються. До базових відносяться темперамент, характер, здібності людини. Саме базові якості розкривають динамічні характеристики психіки (емоційність, темп реакцій, активність, пластичність, чуттєвість).

Базові властивості особистості - це поєднання її вроджених і набутих у процесі виховання і соціалізації рис.

Головною силою, що рухає розвиток індивідуальності є її властивості, що програмуються - спрямованість, інтелект і самосвідомість. Індивідуальність володіє особистим внутрішнім психічним світом, самосвідомістю і саморегуляцією поведінки, яке складається і діє як організатор поведінки „Я”.

Б.Г. Ананьєв представляв індивідуальність як єдність і взаємозв'язок властивостей людини як індивіда (психосоматична організація особистості, яка робить її представником людського роду), суб'єкта діяльності і особистості.

Індивідуальність людини являє собою складну структуру, яка є цілісним утворенням з певною організацією властивостей. Функціонування такого утворення можливе лише при взаємодії різних властивостей, які і є компонентами цієї структури.

Першим рівнем такої структури є природна основа (психофізіологічний рівень), другий - психологічні властивості особистості і третій, найбільш високий - соціально-психологічні властивості. Базовим блоком в структурі особистості є індивідуальний досвід особистості, в якому реалізуються в знаннях, уміннях, навичках, звичках і вчинках властивості особистості. Керує цим блоком у вищезгаданій системі самосвідомість.

В цій структурі можна виділити основні блоки:

Індивідуально-психологічні особливості людини. До них відносяться властивості і тип нервової системи, темперамент, який визначає динамічну сторону особистості, а також характер, який визначає стійку сторону особистості.

Загальні і спеціальні здібності людини, які мають природну основу у властивостях нервової системи і завдатках.

Структура інтелекту як цілісне багаторівневе утворення, яке складається із певних елементів пізнавальної діяльності людини.

Спрямованість особистості, у основі якої знаходиться певна ієрархія потреб, інтересів та переконань.

Соціальні властивості особистості, які включають моральні якості і соціальну активність.

На основі оцінки властивостей особистості можна скласти психологічний портрет - свій чи іншої людини. В психологічний портрет зазвичай включають: темперамент; характер; здібності; спрямованість, її види (ділова, особистісна, комунікативна); інтелектуальність - ступень розвитку і структура інтелекту; емоційність - рівень реактивності, тривожності, стійкості; вольові якості - вміння долати труднощі, настирливість у досягненні мети; товариськість; самооцінка (знижена, адекватна, підвищена); рівень самоконтролю; здатність до групової взаємодії.

Розвиток індивідуальності людини продовжується все життя. З віком змінюється лише позиція - із об'єкта виховання у родині, школі, вузі вона перетворюється у суб'єкт виховання який має активно займатися самовихованням.

Я-концепція

«Я-концепція» - це виявлення самосвідомості. Вона становить собою динамічну систему уявлень людини про себе.

Для того, щоб більш докладно розглянути проблему «Я-концепції» звернемося до підсистеми особистості «свідомість-самосвідомість».

Підсистема особистості «свідомість-самосвідомість» відображає її об'єктивний світ, індивідуальну самосвідомість. Свідомість - здатність людини до рефлексії, адекватного відображення навколишнього світу, подій, що відбуваються в ньому, своєї Батьківщини, обов'язку тощо, а також створення до них свого ставлення.

Проте свідомість виявляється не тільки в узагальненому знанні навколишньої дійсності, а й у певному оцінному, теоретичному і практичному ставленні до неї. Тому іншою необхідною складовою свідомості є переживання людиною того, що для неї в навколишній дійсності є значущим. Людина усвідомлює не лише об'єкти, їхні властивості та зв'язки, а й їхню значущість для себе, суспільства, що й створює умови для актуалізації механізмів, які забезпечують розгортання цілеспрямованої діяльності. Усвідомлення є актом свідомості, предметом якої є сама діяльність.

Конкретною формою реального усвідомлення людьми об'єктивного світу є мова. Тому свідомість, на думку О.М.Леонтьєва, є відображенням дійсності, немовби заломленим через призму суспільно вироблених мовних значень, уявлень і понять.

Характерними структурними компонентами свідомості є:

знання про навколишній світ, природу, суспільство. Рівень свідомості перебуває в прямій залежності від рівня опанування знань і досвіду особистості. У процесі суспільно-історичного розвитку в людини виникла потреба в знаннях, яка є головною її рушійною силою, мотивом пізнавальної діяльності;;

виокремлення людиною себе в предметному світі як суб'єкта пізнання, розрізнення суб'єкта - «Я» та об'єкта - «не Я», протиставлення себе як особистості об'єктивному світу. Характерним є самопізнання, що стало підґрунтям для самосвідомості, тобто усвідомлення власних фізичних і морально-психологічних якостей;

цілеспрямованість, планування власної діяльності та поведінки, передбачення її результатів. Цей бік свідомості виявляється в самоконтролі та коригуванні власних дій, перебудові змісту їх стратегії і тактики, якщо цього вимагають обставини;

ставлення до об'єктивної дійсності, до інших людей, до самої себе.

Ставлення особистості до свого оточення виявляється в оцінці предметів та явищ і здатності до критики своїх дій, в яких важливу роль відіграє емоційно-вольова сфера.

Людині властиві також і неусвідомлені форми психічної діяльності (інстинкти та автоматичні дії, потяги тощо). Але несвідоме включається у свідоме, і завдяки цьому людина може його контролювати.

Усвідомлення людиною світу не зводиться до відображення лише зовнішніх об'єктів. Фокус свідомості може бути спрямований і на самого суб'єкта, на його власну діяльність, його внутрішній світ. Таке усвідомлення людиною самої себе отримало в психології статус особливого феномену - самосвідомості.

Самосвідомість - це здатність людини усвідомлювати саму себе, своє «Я», свої потреби, інтереси, цінності, своє буття і його сенс, власну поведінку й переживання тощо.

Структура самосвідомості людини складна. Вона відзначається різноманітністю форм вияву, які пов'язані з усіма аспектами її психічної діяльності:

пізнавальної - самокритичність, самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самоіронія тощо;

емоційної - самозадоволення,самоповага, самолюбство, само схвалення тощо;

вольові - самодисципліна, само наказ, самоконтроль, саморегуляція, самовимогливість тощо.

Самосвідомість у психологічній літературі розглядають як складне утворення в структурі психіки особистості, а образ «Я» - як видове. Образ «Я» - продукт самосвідомості, тобто вияву усвідомлення та оцінки індивідом себе як суб'єкта практичної і теоретичної діяльностей, ідеалів, переконань, які мотивують його активність. Види образів «Я»: соціальне «Я», духовне «Я», фізичне «Я», інтимне «Я», сімейне «Я» тощо, а також «Я» реальне, «Я» ірреальне», теперішнє, майбутнє, фантастичне тощо.

На відміну від самосвідомості, образ «Я», крім усвідомлених компонентів, містить несвідоме «Я» на рівні самопочуття, уявлень. Головна функція образу «Я» - забезпечити інтегрованість, цілісність індивіда, його особисті ту сутність, досягти суб'єктивної гармонійності. «Я» - концепцію вивчають науки про людину і суспільство.

Широко відомими є погляди психологічну проблему «Я» відомих учених, до числа яких належать Джемс, З.Фройд.

Так Джемс виокремлював емпіричне пізнавальне «Я» і чисте «Я» як елемент свідомості. Між ними існує єдність і боротьба протилежностей.

Відомий психоаналітик З.Фройд вважав внутрішнім джерелом розвитку «Я» особистості суперечність між його реальним та ідеальним компонентами (боротьба «Его» та «Супер-его»).

За змістом «Я-концепція» може бути позитивною, негативною, амбівалентною.

Е.Фромм наголошує: «Моє власне «Я» повинно бути таким самим об'єктом моєї любові, як й інша людина. Ствердження власного життя, щастя, розвитку свободи укорінено в моїй здатності любити, тобто в турботі, повазі, відповідальності й знаннях. Якщо індивід здатний любити творчо, він любить і себе; якщо він любить лише інших, він взагалі не може любити. Отже образ «Я» постає як регулятор взаємин, міжособистісних стосунків людини.

Отже, «Я-концепція» - це оцінно-пізнавальна система, що переживається і більш-менш усвідомлюється індивідом. На її основі складається ставлення індивіда до себе та до інших, що спирається на особистісну самооцінку своїх можливостей, здібностей, характеру.

У сучасних психологічних дослідженнях підкреслюється роль образу «Я» як узагальненого механізму саморегуляції особистості, зазначають, що саме образ «Я» забезпечує самототожність (ідентифікацію), особистісну відповідальність, породжує почуття соціальної причетності. Механізм саморегуляції «Я-концепції» виявляється у вербалізованій формі: власного бажання - «я хочу», усвідомлення своїх можливостей - «я можу», вимогливості - «мені потрібно», цілеспрямованості - «Я-прагну».

Індивіди з різними «Я-концепціями» не однаково сприймають світ: правильне чи неправильне, спотворено, наприклад: «Я-реальне» і «Я-ідеальне» не збігаються. Це спричиняє незадоволення розчарування. Від задоволення рівня домагань у досягненні особистості залежить формування важливого компонента самосвідомості - самоповаги. Вона впливає фактично на всі аспекти діяльності людини: включає і задоволеність собою, і прийняття себе, і почуття власної гідності, і позитивне ставлення до себе, і узгодженість свого над особистісного та ідеального «Я». Мотивація досягнення, будучи домінуючою для людини, є також важливим регулятором її розвитку.

Процес самоконцептуалізації змінюється залежно від віку. Уявлення індивіда про себе інтегруються в більш складні системи. Якщо в самосвідомості підлітків, старшокласників в образі «Я» ще немає певної стабільності, їх процес самопізнання перебуває в стані формування, то у студентів спостерігаються значні зрушення в напрямі особистісної сталості «Я-концепції». Самосприйняття в цьому віці стає більш узагальненим, якісно новим. Воно полягає не стільки в кількісний оцінці своїх рис, скільки в прагненні оцінювати себе з позицій нового соціального статусу, здатності до засвоєння професійних знань, готовності до створення сім'ї.

Ідентифікація - це спосіб пізнання, при якому встановлюється подібність об'єктів шляхом знаходження спільного та відмінного в їх ознаках.

У сучасній психології ідентифікацію розглядають у трьох аспектах:

як процес виявлення подібності одного конкретного індивіда з іншим, а також як ототожнення себе своїх властивостей з персонажами художньо-мистецьких творів, із життєвими зразками поведінки, вчинками осіб референтних груп на основі прийняття їх цінностей;

як процес бачення суб'єктом іншої людини як проекції себе, уявне наділення її своїми рисами характеру, особливостями ставлення до людей, життя;

як механізм перенесення себе в простір обставин життя іншої людини, тобто засвоєння особистісних смислів за допомогою емпатії.

Рефлексія. Рефлексивна свідомість виявляється в осмисленні й переживанні людиною як окремої дії, вчинку, так і сенсу буття. Виникнення у людини здатності до рефлексії свідчить про високий рівень її самосвідомості, готовність не лише до пізнання самого себе, корекції своєї поведінки, способу життя. Рефлексія виявляється тоді, коли особистість виокремлює себе із сфери буття, життєвої ситуації та оцінює в співвідношенні з моральними еталонами - чи так «Я» живу?

У результаті вона може змінюватися, переоцінюючи минуле задля майбутнього, вступати в діалог з собою, уявним співрозмовником.

Людина переконує себе, коли є протиріччя дій, суджень, коли треба подолати сумнів, прийняти рішення, реалізувати його. Самопереконання може виявлятися в формах самовиправдання та самонавіювання.

Під час розвитку людини рефлексивна свідомість є на різних рівнях і в різних формах. Як властивість індивіда, рефлексивність - це здатність відображати не лише свій образ «Я», а й усвідомлювати сутність своєї взаємодії з іншими людьми. У сфері саме міжособистісних взаємин рефлексія є важливим компонентом моральності поведінки індивіда.

Рефлексія розуму, сумління часто відстає від актів вибору. Акт, дія вибору зумовлені рішенням волі, післядія - рефлексією, самооцінкою правильності вибору рішення.

У рефлексії виявляється боротьба мотивів, моральність особистості. Чим глибша у людини рефлексія, тим важче для неї розв'язання конфліктів.

Здатність до рефлексії об'єднує функції поведінки та управління людиною своїми вчинками.

Розвиток самосвідомості людини виявляється у самоспостереженні, критичному ставленні до самої себе, в оцінці своїх позитивних і негативних якостей, самовладанні й відповідальності за свої вчинки.

Власне самосвідомість пов'язана із здатністю до рефлексії, до погляду на себе як індивідуальну реальність, окрему від природи та інших людей. Вона стає наявною не лише для інших, а й для себе.

Самосвідомість має свою власну структуру. З одного боку, в ній можна виокремити систему психічних процесів, пов'язану із самопізнанням, переживанням власного ставлення до себе й регулювання власної поведінки. З іншого боку, можна говорити про систему відносно стійких утворень особистості, які виникають як продукти цих процесів.

Самопізнання відображає суб'єктивне уявлення про себе. Внаслідок цього уявлення людини про саму себе не завжди адекватне. Наприклад, мотиви, які людина висуває, обґрунтовуючи перед іншими людьми та перед собою свою поведінку (навіть тоді, коли вона прагне правильно усвідомити власні спонуки й суб'єктивно цілком щира), аж ніяк не завжди відображають ці спонуки, що реально зумовлюють її дії.

Переживання різних емоцій, які супроводжують процеси самопізнання, формують у людини ставлення до себе.

Знання про себе, поєднане з певним ставленням до себе, становить самооцінку особистості.

У сучасній психологічній науці розрізняють кілька видів самооцінки. Вони відображають особливості об'єктів оцінювання, їхню складність, а також деякі якісні й кількісні характеристики самої оцінки. Залежно від того, що підлягає оцінюванню - окремі аспекти особистості, конкретні властивості, які виявляються лише в деяких особливих видах діяльності, або особистість загалом, - розрізняють два види самооцінки: а) загальну, під якою розуміють загальну недиференційовану самооцінку особистості; б) часткову, яка належить до різних рівнів пізнання властивостей особистості.

Ще однією підставою для виокремлення видів самооцінки є така її характеристика як адекватність. Відповідно до ступеня адекватності звичайно розрізняють два види самооцінки: адекватну й неадекватну. У свою чергу неадекватна самооцінка щодо еталона, з яким вона порівнюється, може бути завищеною або заниженою.

Самооцінка людини формується під впливом різних чинників. Це й порівняння образу реального «Я» з образом ідеального «Я», тобто з уявленням про те, якою людина хотіла б бути. Це й привласнення людиною таких оцінок і стандартів, які вона отримує від інших людей, насамперед від свого найближчого оточення. І, нарешті, це успішність дій самої людини - як реальних, так і уявних. Незалежно від того, чи лежать в основі самооцінки власні судження людини про себе або інтерпретації суджень інших людей, індивідуальні ідеали або культурно задані стандарти, вона завжди має суб'єктивний характер.

Зміст знань людини про себе і ставлення до себе з початкових етапів формування мають свій «вихід» через процес саморегулювання й самоорганізації особистістю своєї поведінки. Для цього процесу характерна специфічна активність, спрямована на співвідношення поведінки особистості з вимогами ситуації, очікуваннями інших людей, на актуалізацію психологічних резервів відповідно до особливостей ситуації спілкування, міжособистісної взаємодії. Обов'язковою рисою саморегулювання є постійне внутрішнє оцінювання протікання акту поведінки, яке співвідноситься з прямим або передбачуваним оцінюванням його іншими людьми.

Функцію коригування дій або вербальних компонентів поведінки в саморегулюванні виконує механізм самоконтролю, що становить внутрішній звіт особистості про співвіднесення мотиву, мети дії та її ходу. Механізм самоконтролю виявляється у готовності перевести дію в інше річище, внести в неї додаткові елементи.

Центральною ланкою і мотивом Я-концепції є самоповага. Я-концепція є ядром особистості, важливою частиною самосвідомості людини. Це стійке, внутрішнє узгоджене й несуперечливе, зафіксоване в словесних визначеннях уявлення людини про саму себе. Вона виконує важливі функції у житті цілого покоління: забезпечує внутрішню узгодженість знань людини про саму себе, сприяє інтерпретації й мотивації нового досвіду і є джерелом очікування якихось дій щодо себе. Термін «Я» багатозначний. Він містить тілесні відчуття, образ тіла; само тотожність («Я» - триваюча цілісність); протяжність («Я» - мої думки, мої речі, моя група, моя релігія тощо), є точкою відліку (егоцентризм) і т.д. Наше «Я» має просторові й тимчасові риси як точки між минулим і майбутнім.

Важливим моментом є поняття сили «Я», яке ввів З.Фройд. Сила «Я» - це ступінь особистої свободи від відчуття провини, ригідності, тривоги. Коли ми говоримо про сильний характер, то маємо на увазі насамперед сильну волю людини. Якщо говоримо про сильну особистість, то йдеться про сильне «Я», здатність людини до самоорганізації й самореалізації, психічну витривалість і відчуття власної гідності, а також значний соціальний потенціал.

Існує 6 індикаторів сили «Я». Назвемо їх: толерантність до зовнішніх погроз, психологічного дискомфорту; свобода від паніки; боротьба з відчуттям провини (здатність до компромісів); здатність до ефективного придушення неприйнятних імпульсів; рівновага ригідності й піддатливості; контроль і планування; адекватна самоповага. Слабке «Я» припускає сильний розвиток психологічного захисту, що збільшує неадекватність сприйняття оточенням поведінки індивіда.

Самоповага - узагальнена характеристика, закладена в ранньому дитинстві, її складно змінити. Синонім до самоповаги - відчуття власної гідності. Рівень самоповаги відображається у переважаючій мотивації.

Т.Шибутіна позує зв'язок бажання влади з низькою самоповагою. Адекватна самоповага передбачає добре регульоване відчуття провини, незалежність від чужих оцінок.

Що нижча самоповага, то більше нетерпимо людина ставиться до критики, гумору.

У.Джемс запропонував психологічну «формулу»:

Успіх

Самоповага= ------------------------------

Рівень домагань

Самоповага визначає адекватність людини в навколишньому світі. Низький рівень самоповаги зумовлює для індивіда неадекватність у значущих для нього сферах, схильність до самообману, боязнь правди, домінування мотиву самоствердження й високий розвиток багатьох форм психологічного захисту. Самоповага визначає характер взаємин з іншими (наприклад, що більше людина не поважає себе, то більше вона не цінує й побоюється інших, прагне самостверджуватися, принижувати своїх партнерів).

Адекватність самооцінки й самоповага залежать від виховання в ранньому дитинстві. Способи компенсації зниженої самоповаги різні. Можна зменшити рівень домагань. Інші вибирають втечу від себе, своїх проблем і труднощів (тобто формуються різні форми психологічного захисту). Більш гідний шлях - змінити своє ставлення до ситуації й змінити свою поведінку, знизити рівень домагань до своїх можливостей.

У людей із зниженою самоповагою складається велика внутрішня дистанція з іншими людьми. Часто вони відчувають захоплення й пристрасть, які швидко змінюються страхами, занепокоєнням, підозрілістю, неодмінною боязню втратити улюблену людину, ревнощами. Ці суперечливі відчуття пояснюють невпевненість в собі, болісним відчуттям малоцінності, яке змушує вимагати постійних доказів пошани й любові партнера і приводить до гострого переживання самотності й неминучості формування форм психологічного захисту.

Термін «захисні механізми» в 1926 р. запропонував З.Фройд. На його думку, захист - необхідна умова збереження стабільності особистої структури в умовах постійного патогенного конфлікту між різними рівнями самосвідомості.

У широкому значенні психологічний захист - будь-який (свідомий або несвідомий) спосіб, за допомогою якого особистість оберігає себе від дії, як загрожує напруженості, що веде до дезінтеграції особистості.

Загальна її функції - знищення страху й збереження самооцінки.

Досить близьке психологічне поняття, яке позначає стійкі й складні способи психологічного захисту - комплекси. Комплекси - емоційно забарвлена сукупність рис, образів, уявлень щодо власних рис особистості й зовнішності, яка виникає на ґрунті розчарувань, нещастя: виражається у формі захисної, компенсаторної поведінки, коректується.

Найвідоміший - комплекс меншовартості. Він наявний в інших виявах переживання своєї (можливо лише уявної) ущербності, наприклад, комплекс старої діви, комплекс бідних людей, комплекс провінційності, комплекс малого росту, повноти й інших фізичних вад, комплекс невдахи чи комплекс незначного рівня досягнень, сексуальний комплекс.

Самореалізація - здійснення індивідуальних та особистих можливостей «Я» за допомогою власних зусиль, а також сумісної діяльності з іншими людьми. Самореалізація активізується щодо рис, властивостей та якостей людини, які раціонально й морально прийнятні та які підтримує суспільство. Водночас особистість є такою якою вона зробить себе сама, наскільки вона сама себе відчуває. Самореалізація є атрибутом існування особистості.

Умовою успішної самореалізації є динамічна функціональна єдність, де образ світу й образ «Я» ніби врівноважені через адекватне розуміння свого місця у світі й використання адекватних соціальних умінь. У разі порушень цієї рівноваги людині для вирішення проблем самореалізації доводиться шукати умовно-компенсаторні шляхи за типом психологічного захисту.

Найбільш вивченими механізмами психологічного захисту (як перетворення травмуючої інформації) отримали спеціальні назви: заперечення, придушення, раціоналізація, витіснення, проекція, відчуження, заміщення, сновидіння, сублімація, катарсис.

Заперечення - це прагнення уникнути нової інформації, яка є несумісною із уявленнями про себе, що склалися. Захист проявляється в ігноруванні потенційно тривожної інформації, відхилення від неї. Заперечення призводить до того, що деякий зміст а ні зразу, а ні з часом не може дійти до свідомості.

При запереченні відбувається переорієнтація уваги. Її напрямок змінюється так, що людина стає особливо неуважною до сфер життя і певним аспектам подій, які для неї є неприємними і можуть її травмувати. Тим самим вона превентивно (з випереджанням) відсторонюється від них. Під впливом заперечення ми прагнемо про щось не думати, відганяти від себе думки. Коли у чомусь немає можливості признатися собі самому, то найкращим виходом залишається по можливості не заглядати у цей страшний кут. Таким чином діє, наприклад, страх перед невдачею, коли людина прагне запобігти станів, що, на її думку, загрожують поразкою.

Придушення. При придушенні захист проявляється у блокуванні неприємної, небажаної інформації чи при її переводі із системи що сприймає у пам'ять, чи при виході із пам'яті у свідомість. Придушення вступає у дію лише тоді, коли тенденція небажаної дії досягає певної сили. Коли людина відганяє думку про те, чого вона не хоче зробити, вона говорить собі: «Не дуже вже було потрібно. Існують речі більш важливі», тим самим виявляє негативне емоційне маркування.

Раціоналізація. Раціоналізація - це захист, пов'язаний із усвідомленням і використанням у мисленні тільки тієї частини інформації, що пригадується, завдяки якій власна поведінка представ як така, що добре контролюється і не суперечить об'єктивним обставинам. При цьому неприйнятна частина ситуації із свідомості віддаляється, особливим чином перетворюється і після цього усвідомлюється, але вже у перетвореному вигляді.

Головна особливість раціоналізації полягає у спробі створити гармонію між бажаним і реальним положенням і тим самим упередити втрату самоповаги. Ця спроба пояснити поведінку, яка не підтверджується об'єктивним аналізом, чи спроба виправдати невдачу і недосягнення цілі.

Раціоналізація може суперечити фактам і законам логіки, але це не обов'язково. Вона може бути розумною і логічною. У цьому випадку її ірраціональність полягає у тому, що заявлений мотив діяльності не є істинним. індивід свідомість ідентифікація особистість

Раціоналізація - це завжди виправдовувальне відношення до своєї поведінки і своїм принципам. При цьому людина може бути впевненою у своїй відвертості.

Таким чином, раціоналізація - це пошук хибних підстав, коли людина не ухиляється від зустрічі із загрозою, а нейтралізує її, інтерпретує безболісним для себе способом. З цією метою реальний стан справ піддається змістовному аналізу, і цьому стану дається таке пояснення, на основі якого людина може перебувати в ілюзії, що діє із розумних і достойних мотивів. Наприклад, у звичайних поясненнях алкоголіків використовується мотивування, яке є прийнятним для оточуючих і самого хворого, при яких він зберігає можливість уявити себе як жертву несприятливих обставин і може відчути себе правим.

Витіснення. Витіснення пов'язано із униканням внутрішнього конфлікту шляхом активного виключення із свідомості (забування) не інформації про те, що відбулося в цілому, а тільки справжнього, але неприйнятного мотиву своєї поведінки. Витіснення направлено на те, що раніше було усвідомлене хоча б частково, а забороненим стало вторинним і тому утримується у пам'яті. Воно означає, що у подальшому цій спонуці, хоча вона і існує, не дозволяється вступати в область свідомості.

Проекція. Проекція - вид психологічного захисту, пов'язаний із несвідомими переносом неприйнятних власних почуттів, бажань чи прагнень на інших. Вона можу бути усвідомлена як неусвідомлене відторгнення власних неприйнятних думок, установок чи бажань і приписування іншим людям з метою перекладання відповідальності за те, що відбувається всередині «Я», на оточуючий світ.

Суб'єктивно проекція переживається як відношення, направлене на Вас від Них, тоді як справа полягає навпаки. При проекції людина починає звинувачувати інших утому, що вони роздратовані, у той час як сама відчуває роздратування, заявляє, що її не люблять, хоча у дійсності розлюбила сама, дорікає іншим у власних помилках.

Размещено на Allbest.ru