Дослідження темпераменту, характеру та здібностей

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лекція

Темперамент, характер та здібності

Спостерігаючи за іншими людьми, за тим як вони трудяться, вчаться, переживають радощі і горе, звертає на увагу різниця їхньої поведінки. Деякі люди швидкі, поривчасті, схильні до бурхливих емоційних реакцій, інші - спокійні, повільні, незворушні, свої почуття виявляють непомітно і т. і. Причина такої відмінності у темпераменті людини, який притаманний їй з народження.

Засновником вчення про темперамент був давньоримський лікар Гіппократ (Vст. до н.е.), який вважав, що у тілі людини є чотири основні рідини: кров, слизь, жовч та чорна жовч. Назви темпераментів, які походять від цих назв збереглися до наших днів: холеричний походить від слова жовч, сангвіністичний - від кров, флегматичний - слиз і меланхолічний - чорна жовч. Перевагою тієї чи іншої рідини Гіппократ і пояснював виявлення того чи іншого темпераменту у конкретної людини.

Темперамент має певним набором психологічних характеристик:

Активність - інтенсивність взаємодії з навколишнім світом;

Реактивність - сила і тривалість реакцій після завершення дії стимулу;

Темп дій - швидкість виконання різних дій (мова, ходіння, рух та ін);

Чутливість - тонкість сприйняття зовнішнього світу;

Пластичність (або ригідність) - здатність (чи нездатність) до швидкої перебудови в діяльності;

Підлеглість (домінантність) - схильність підкорятися (або підкоряти), бути веденим (або ведучим);

Нейротизм - неврівноваженість, нестабільність;

Емоційність - ситуативні переживання, що виявляються у зацікавленому ставленні людини до когось, до чогось (задоволення - незадоволення, страждання, напруга, збудження - заспокоєність тощо; за емоційністю люди поділяються на емоційно стійких (стабільних) та тривожних (нестабільних);

Емоційна стабільність характеризується врівноваженістю, стійкістю до перешкод, холодністю, негнучкістю, нездатністю співчувати переживанням інших;

Емоційна нестабільність - це постійне емоційне напруження, переживання особистої загрози, підвищена чутливість до невдач і помилок, самозвинувачення, прагнення до самовдосконалення;

Екстраверсія - спрямованість назовні; екстраверти потребують від зовнішнього середовища постійної стимуляції, вони товариські, прагнуть до нових вражень, схильні до ризику, готові до швидких реакцій; їхня поведінка характеризується розкутістю, вони оптимістичні, веселі, запальні та агресивні, сприймають людей і явища поверхнево;

Інтроверсія - спрямованість усередину, на себе; інтроверти живуть багатим внутрішнім світом, чим стримують свою життєву активність. Вони замкнені, мало товариські, загальмовані, серйозні, витримані, люблять порядок, схильні до самоспоглядання, уникають компанії, віддані дружбі з обмеженим колом людей.

Темперамент це біологічний фундамент особистості, який базується на властивостях нервової системи, пов'язаний з будовою тіла та обміном речовин в організмі. Темперамент успадковується, а тому зусилля людини мають спрямовуватися не на його зміну, а на те, щоб його знати використовувати для адекватної реалізації у відповідній діяльності. Це зумовлюється тим, що темперамент визначає стиль поведінки людини та способи організації нею своєї діяльності.

Науковий період вивчення темпераменту починається із робіт І.П.Павлова, який виділив низку властивостей нервової системи та описав типи наступним чином:

1-й тип - сильний, врівноважений, рухливий;

2-й тип - сильний, неврівноважений;

3-й тип - сильний, врівноважений, інертний;

4-й тип - слабкий.

Кожний компонент типу нервової системи має свої особливості:

1. Сильний - висока працездатність у тривалій і напруженій праці. Втрачена сила швидко поновлюється. У складних несподіваних ситуаціях людина тримає себе в руках, не втрачає бадьорості, емоційного тонусу; не реагує на слабкі впливи, які її обходять; не звертає уваги на дрібниці, і вони її не відволікають.

2. Врівноважений - поводиться спокійно і зібрано у будь-яких збудливих обставинах; без зусиль затамовує непотрібні й неадекватні бажання, відкидає зайві думки; працює рівномірно, без випадкових злетів і падінь.

3. Рухливий - здатний швидко й адекватно реагувати на зміни в ситуаціях, легко відмовляється від напрацьованих, але вже непотрібних стереотипів і швидко набуває нових навичок, звичок до нових умов і людей; емоції швидко виникають і яскраво виявляються; здатний миттєво запам'ятовувати, має прискорений темп дій і мови.

Основним чотирьом типам нервової системи відповідають чотири типи темпераментів. Так сангвінік характеризується: здатністю легко пристосовуватися до умов, що змінюються, здатністю до опору труднощам життя, рухливістю, товариськістю, широким колом знайомств, частою зміною прихильностей, активністю і працездатністю, швидким переключанням на нову роботу, здатністю до перенавчання, продуктивністю діяльності, оптимістичністю, поверховістю у сприйнятті людей і явищ, нудністю і млявістю за відсутністю зовнішніх стимулів. Для холерика характерно підвищена збудливість, велика життєва енергія, недостатність самовладання, невитриманість, різкість, поривчастість рухів, захопленість новими справами при не витривалості сил, змінність настрою від злету до падіння, нетерпимість, запальність, галасливість. Флегматику притаманна мала чутливість та емоційність, заспокійливість, повільність, врівноваженість, впертість, терплячість, витриманість, самовладання, витривалість, працездатність, інертність, надійність у дружбі, несхильність до змін оточення, вузькість кола спілкування, хороша опірність сильним і тривалим подразникам. Меланхолік характеризується високою чутливістю, емоційною вразливістю, пасивністю, загальмованістю, інертністю, сльозливістю та образливістю, боязливістю, тривожністю, невпевненістю у собі, боязкістю, нерішучістю, невиразністю міміки та рухів, настороженістю до всього нового, ніяковістю у присутності нових людей, самостійністю, чутливістю до людей, багатством асоціативного внутрішнього світу.

Особливості нервової системи різних типів темпераментів людей суттєво впливають на їхнє „ставлення” до часу та вияв емоційності. Кожний тип темпераменту має свої особливості щодо його сприйняття. Так:

1.Сангвінік - суб'єктивно переживає час і випереджає плин об'єктивного часу. Постійний потяг у майбутнє (вперед) поєднується з побоюванням спізнитися, не встигнути, він „поспішає жити”, і тому у нього постійний дефіцит часу.

2. Холерик - дуже випереджає плин реального часу і тому спрямований вперед, у майбутнє (минуле його не цікавить), переживає гострий дефіцит часу. Час, що суб'єктивно переживається, дуже стиснутий, здається він летить, і якщо на шляху виникає перешкода, то це може викликати агресію і лють.

3. Флегматик - суб'єктивний час відстає від реального, а тому час, що переживається суб'єктивно, плине повідано і рівномірно, його завжди, навіть з надлишком, вистачає. Цей тип людей орієнтується у минуле, до змін звикає повільно і з великими труднощами.

4. Меланхолік - начебто „прив'язаний” до реального часу і загальмований у ньому, а тому немає ні запізнення, ні випередження. При відсутності зовнішніх змін руху час для меланхоліка не існує, що відповідає зовнішній нерухливості, замкненості й постійному неспокою: „щось має статися”.

Особливості емоційності полягає у тому, що людина з певним типом темпераменту має індивідуальну схильність реагувати на ситуацію переважно однією з вроджених емоцій:

Сангвінік - народжується схильним до позитивних емоцій;

Холерик - має схильність до люті і гніву;

Флегматик - не схильний до бурхливого прояву емоцій, а потенційно тяжіє до прояву позитивних емоцій;

Меланхолік - особливо схильний до реакції страху.

Людина, як правило являє собою суміш типів темпераменту при домінуванні одного із складових, до якого приєднуються риси інших. У зв'язку із цим практичне значення вчення про темперамент полягає, у першу чергу, у тому, щоб застосовувати ці знання до самого себе, виявленню негативних і позитивних рис, що проявляються у власній поведінці. Так холерику слід пам'ятати, що його активність може мати негативний, руйнівний характер; сангвініку необхідно, особливо у важливих питаннях, бути серйознішим; флегматику - не забувати, що слід діяти дещо скоріше, а меланхоліку - вміти відокремлювати невдачі від катастроф, неприємності від бід, неприємність від руйнації всіх життєвих планів.

Оцінюючи себе і інших слід пам'ятати, що темперамент не перебудовується, тому слід спрямовувати свою діяльність не на те, що перебудовувати когось, а на те, щоб знайти способи для повної реалізації кожного. Для цього можна порадити взаємодоповнювати риси людини, що притаманні одному типу темпераменту, рисами іншого.

Чисто формально, без урахування специфіки кожної індивідуальності, при організації пар для виконання виробничих завдань, можна виходити із наступного принципу: холерику легше працювати з сангвініком, сангвініку з меланхоліком, меланхоліку - з флегматиком.

Слід враховувати, що тип темпераменту - це не тільки джерело складностей для людини, але і потенціал сильних його сторін його особистості. К представникам кожного типу темпераменту слід знайти свій підхід, виходячи із наступних принципів:

1. „Ні хвилини спокою”. Таким є підхід до холерика, який спираючись на використання його плюсів: енергійність, захопленість, пристрасність, рухливість, цілеспрямованість і нейтралізацію мінусів: гарячність, агресивність, невитриманість, конфліктність. Холерик увесь час має бути зайнятий справою, інакше він свою активність спрямує на колектив, що може його зруйнувати.

2. „Довіряй, але перевіряй”. Це вже підходить до сангвініка, що має такі переваги: життєрадісність, захопленість, чуйність, товариськість і недоліки: схильність до зазнайства, легковажність, поверховість, занадто товариськість і ненадійність. Мила людина сангвінік завжди обіцяє, для того, щоб не образити іншого, але далеко не завжди виконує те що обіцяє, тому слід його проконтролювати, чи виконає він свою обіцянку своєчасно.

3. „Не підганяй”. Таки має бути підхід до флегматика, який має переваги: стійкість, постійність, активність, терпимість, самовладання, надійність і, безперечно і недоліки: повільність, нечуйність, „товстошкірість”, сухість. Головне це те, що флегматик не може працювати в умовах дефіциту часу, йому потрібен індивідуальний темп, ому його не слід підганяти, він сам розрахує час і зродить свою справу.

4. „Не нашкодь”. Таким має бути підхід до меланхоліка, який має як і плюси, так і мінуси: висока чуйність, м'якість, людяність, доброзичливість, здатність до співчуття, і безперечно мінуси: низька працездатність, підозрілість, мнимість, замкненість, сором'язливість. На меланхоліка не можна тиснути, кричати, давати різкі та жорсткі вказівки, бо він занадто чуйний до інтонації і дуже вразливий.

Характер.

Спостерігаючи за поведінкою людини, можна побачити прояви сміливості, наполегливості, правдивості, відвертості, тобто певних рис її особистості. Але ці ознаки не завжди характеризують цю людину, бо за інших обставин (стан здоров'я, сімейні або виробничі стосунки - керівник або підлеглий тощо) ці риси можуть і не проявитися. Та якщо ми знаємо, що ця людина завжди смілива, наполеглива, правдива, відверта, то можемо сказати: ці риси характеризують її і за будь-яких умов ми можемо очікувати від людини їх проявів. У цьому випадку йдеться про характер людини.

Характер (грец. - карбування, відбиток) - це сталі риси особистості, що формуються і проявляються в її діяльності і спілкуванні та зумовлюють типові для неї способи поведінки. Отже, характер є сукупністю певних рис особистості. Кожна риса характеру є рисою особистості, але далеко не кожна риса особистості є рисою її характеру. Для того, щоб бути рисою характеру риса особистості має бути досить виразною; тісно пов'язаною з іншими рисами характеру в одне ціле (що і становить характер); систематично виявлятися в різних видах діяльності, ситуаціях, обставинах. Характер можна визначити як частину структури особистості, в яку входять тільки досить виразні риси особистості, суттєво пов'язані одна з одною як ціле. Саме характер становить каркас особистості. Вираженість характеру визначається виразністю домінуючих його рис, зв'язками між ними і цілим - ядром особистості.

Існує кілька підходів до класифікації характерів, в основі яких - виділення за певною ознакою їхніх рис.

Ставлення до певних аспектів діяльності:

до праці - працелюбство, схильність до творчості, старанність, відповідальність, ініціативність, настійливість або протилежні риси - пасивність, безвідповідальність, лінощі тощо;

до інших, колективу, суспільства - товариськість, чуйність, уважність, колективізм - і замкненість, брутальність, презирство, індивідуалізм;

до самого себе - самоповага, гордість, самокритичність або самолюбство, зарозумілість, самовпевненість, егоїзм;

до речей - акуратність, бережливість, щедрість або неохайність, недбалість, скупість.

Якою є зв'язок темпераменту і характеру? Існують різні підходи до оцінки взаємовідносин темпераменту і характеру: 1) ототожнення темпераменту і характеру (Кречмер); 2) протиставлення, встановлення антагоністичних відносин між ними, вказівка на те, що характер може входити у конфлікт із темпераментом (Віреніус, Вікторов, Левітов); 3) визнання темпераменту елементом характеру; 4) визнання темпераменту основою формування характеру, як вроджену основу характеру (Л.С.Виготський, С.Л.Рубінштейн, Б.Г.Ананьєв).

Характер людини - це сплав вроджених властивостей вищої нервової діяльності з набутими на протязі життя індивідуальними рисами. Правдивими, добрими, тактовними чи навпаки - неправдивими, злими, грубими бувають люди з будь-яким типом темпераменту. Проте при певному темпераменті одні риси набуваються легше, інші - важче. Наприклад, організованість, дисциплінованість легше випрацювати у себе флегматику, ніж холерику; доброту, чуйність - меланхоліку. Бути організатором, товариською людиною простіше сангвініку та холерику. Проте недопустимо виправдовувати дефекти свого характеру вродженими властивостями, темпераментом. Чуйним, добрим, тактовним, витриманим можна бути при будь-якому темпераменті.

Окремі властивості характеру залежать одна від одної, пов'язані одна з одною і утворюють цілісну організацію, яку називають структурою характеру. В структурі характеру виділяють дві групи рис. Під рисою характеру розуміють ті чи інші особливості особистості людини, які систематично проявляються у різних видах його діяльності і за якими можна судити про її можливі вчинки у певних умовах. До першої групи рис належать риси, які виражають спрямованість особистості (стійкі потреби, установки, інтереси, схильності, ідеали, цілі), систему відношень до оточуючої дійсності що являють собою індивідуально-своєрідні способи здійснення цих відносин. До другої групи відносять інтелектуальні, вольові та емоційні риси характеру.

Серед властивостей характеру прийнято розрізняти загальні (глобальні) і локальні. Глобальні властивості характеру виявляють свою дію на широку сферу поведінкових проявів:

1) самовпевненість - невпевненість;

2) дружелюбність - ворожість;

3) свідомість - імпульсивність;

4) емоційна стабільність - тривожність;

5) інтелектуальні гнучкість - ригідність.

Такі риси, як екстраверсія - інтроверсія, співставляються з такими глобальними рисами характеру, як впевненість і невпевненість; так, товариськість, екстравагантність схильні проявляти впевнені у собі люди, а невпевнені в собі проявляють замкненість, інтровертованість.

Серед локальних, окремих властивостей характеру, які впливають на окремі, вузькі ситуації, можна виділити наступні: товариськість - замкненість, домінантність (лідерство) - підлеглість, оптимізм - смуток, сумлінний - несумлінний, сміливий - обережний, вразливість - «товстошкірість», довірливість - підозрілість, мрійливість - практицизм, делікатність - грубість, самостійність - конформізм (залежність від групи), самоконтроль - імпульсивність, пристрасна захопленість - апатична в'ялість, миролюбство - агресивність, діяльна активність - пасивність, гнучкість - ригідність, демонстративність - скромність, честолюбство - невибагливість, оригінальність - стереотипність.

Акцентуації характеру. Як вважає відомий німецький психіатр К. Леонгард, у 20-50% людей деякі риси характеру настільки є загостреними (акцентуйованими), що це при певних обставинах призводить до однотипним конфліктам і нервовим зривам. Акцентуація характеру - перебільшений розвиток окремих властивостей характеру на шкоду іншим, у результаті чого погіршується взаємодія з оточуючими людьми. Виявлення акцентуації може бути різною - від легкої, помітної лише найближчому оточенню, до крайніх варіантів, коли приходиться замислюватися, чи немає хвороби - психопатії. Психопатія - хвороблива потворність характеру (при збереженні інтелекту людини), у результаті якої різко погіршуються взаємовідносини з оточуючими людьми; психопати можуть бути і соціально небезпечними для оточуючих.

Але на відміну від психопатії акцентуації характеру проявляються не постійно, з роками можуть суттєво згладжуватися, наблизитися до норми. Леонгард виділяє 12 типів акцентуації, кожний з яких визначає вибіркову стійкість людини до певним життєвим негараздам при підвищеній чутливості до інших, до частих однотипним конфліктам, до певним нервовим зривам. У сприятливих умовах, коли не підпадають під удар саме слабкі ланки особистості, така людина може стати неординарною; наприклад, акцентуація характеру по так званому екзальтованому типу може сприяти розквіту таланту артиста, художника.

Акцентуації характеру часто зустрічаються у підлітків та юнаків (50-80%). Визначити тип акцентуації можна за допомогою спеціальних психологічних тестів, наприклад, тесту Шмішека. Досить часто доводиться мати справу з акцентуйованими особистостями, і важливо знати і передбачати специфічні особливості поведінки таких людей.

Особливості поведінки людей в залежності від типу акцентуації: 1) гіпертимічний (гіперактивний) - надзвичайно піднесений настрій, завжди весела, балакуча, дуже енергійна, самостійна, прагне до лідерства, ризику, авантюрам, не реагує на зауваження, ігнорує покарання, втрачає межу недозволеного, відсутня самокритичність; 2) дистимічний - постійно принижений настрій, сум, замкненість, небагатослівність, песимістичність, втомлюється від шумного товариства, із співробітниками близько не сходиться, у конфлікти вступає рідко, частіше є у них пасивною стороною; 3) циклоїдний - товариськість циклічно змінюється (висока у період підвищеного настрою і низька у період пригніченості); 4) емотивний (емоційний) - надзвичайна чутливість, вразливість, глибоко переживає найдрібніші неприємності, занадто чутливий до зауважень, невдач, тому у нього частим є сумний настрій; 5) демонстративний - виражене прагнення бути у центрі уваги і добиватися своїх цілей будь-якою ціною (сльози, запаморочення, скандали, хвороби, зухвалість, вбрання, незвичні захоплення, неправдивість). Легко забуває про свої негідні вчинки; 6) збуджений - підвищена дратівливість, нестриманість, агресивність, похмурість, «занудливість», але можливими є схвальність, послужливість (як маскування). Схильність до хамства і нецензурної брані чи мовчазності, пригальмованості у бесіді. Бере активну участь у конфліктах; 7) застрягаючий - «застрягає» на своїх почуттях, думках, не може забути образи, «зводить рахунки», службова і побутова незговірливість, схильність до тривалим чварам, інтригам, у конфліктах частіше буває активною стороною; 8) педантичний - виражена занудливість у вигляді «переживання» дрібниць, під час служби здатен замучити відвідувачів формальними вимогами, є надзвичайно акуратним у домашніх справах, чим надзвичайно дратує близьких; 9) тривожний (психастенічний) - знижений фон настрою, відчуття небезпеки стосовно себе, близьких, боязкість, невпевненість у собі, крайня нерішучість, довгі переживання невдачі, сумніви у своїх діях; 10) екзальтованість (лабільність) - дуже перемінний настрій, емоції є яскраво вираженими, легко відволікається на зовнішні події, багатослівний, легко закохується; 11) інтровертований (шизоїд ний, аутистичний) - мала товариськість, замкненість, осторонь від всіх, спілкування за необхідністю, поглиблення у себе, про себе нічого не розповідає, свої переживання не розкриває, притаманною є підвищена вразливість. Стримано, холодно відносить до інших людей, у тому числі і близьким; 12) екстравертованість (конформний) - висока товариськість, багатослівність до балакучості, своєї думки не має, надзвичайно несамостійний, прагне бути яки всі, неорганізований, надає перевагу підкорятися.

Самооцінка, рівень домагань і фрустрації.

Характер проявляється по відношенню не тільки до інших людей, але і до самого себе. Кожний із нас, навмисно чи не усвідомлюючи, часто порівнює себе з оточуючими і набуває доволі стійкої думки про свій інтелект, зовнішність, здоров'я, положення у суспільстві, тобто формується «набір самооцінок», від якого залежить: чи ми є скромними чи зарозумілими, вимогливими до себе чи самозаспокоєними, сором'язливими чи чванливими.

Неможливо зрозуміти джерела певних міжособистісних конфліктів без аналізу самооцінки людей, що конфліктують. Яким чином ви оцінюєте себе? Яке місце займаєте на шкалі?

Самий розумний Самий нерозумний

Самий красивий Самий потворний

У більшості людей проявляється тенденція оцінювати себе трохи вище середнього. Це дозволяє зробити висновок, що людині притаманна потреба у достатньо високій самооцінці, тобто кожний відчуває необхідність поважати себе. Самоповага - одне із джерел психологічної стійкості, доброго настрою. Наприклад, людина допустила помилку, зробила щось не так. Якщо ця людина володіє достатньо високим рівнем самооцінки, вона може заспокоїти себе: «Нічого страшного, у цілому я достатньо розумна і подібне для мене не є характерним», - тобто спрацьовує психологічний захист, і людина заспокоюється.

У людей, які страждають неврозами, самооцінка частіше буває завищеною чи заниженою, а іноді і крайньою (самий добрий, самий сором'язливий, самий чесний). Люди з істеричними проявами висловлюють такі судження: «Я набагато розумніший, красивіший, добріший більшості людей, але я самий нещасний і самий хворий».

У людей із завищеною самооцінкою виникають певні труднощі, а саме їх прагнення вважати себе більш розумними за інших викликає роздратування оточуючих. Це природно, бо думка про те, що я більш розумний за інших передбачає зверхнє ставлення до оточуючих. А нікому неприємно, щоб його вважали дурним. Неадекватна самооцінка, підкреслювання своїх чеснот, зверхність, зневажання іншими - джерело негативного ставлення оточуючих. Люди, які з неадекватно високою самооцінкою ревниво і заздрісно відносяться до успіхів інших. Коли чиїсь здібності і успіхи не супроводжуються скромністю, вони провокують заздрість і негативне ставлення оточуючих. Завищена самооцінка сприяє і такій рисі характеру, як надзвичайна образливість. Образа, як правило, - це почуття, яке виникає у відповідь на несправедливе ставлення оточуючих. Але що для людини означає «несправедливе»? А те, що чиясь думка про неї нижче її власної думки про себе. Звідси зрозуміло, що завищена самооцінка сприяє образливості, нетерпимості до найдрібніших зауважень (але буває і інша крайність: з позиції свого «Я» і серйозна критика не сприймається близько до серця». Людина з неадекватно високою самооцінкою є потенційно конфліктогенною в ситуаціях, коли мова заходить про винагороду і заохочення за працю. Неспівпадіння винагороди, що очкується із реальною закономірно виливається у образу і заздрість, які накопичуються і в кінці кінців прориваються різким звинувачуванням на чиюсь адресу.

Труднощі, з якими зустрічається людина із заниженою самооцінкою пов'язані із тим, що ця людина уявляє себе як менш здібну, негарну, нещасливу, невезучу, хвору. Такі відчуття притаманні, зазвичай, людям із тривожним, застрягаючим характером, вони створюють знижений фон настрою, закріплюють «комплекс неповноцінності». Стійка занадто низька самооцінка призводить до надзвичайної залежності від інших, несамостійності, проявів боязкості, замкненості, а інколи ідо викривлення сприйняття оточуючих. темперамент нервовий характер поведінка

На спроби оточуючих знизити самооцінку критикою, докорами людина реагує залежно від того, наскільки оцінка, що висловлюється при цьому розходиться із власною. Не часто ображаються на критику із боку людей, думка яких є важливою (їх зауваження не для того, щоб принизити, а для того щоб допомогти). Часто не приймаються до уваги докори із боку випадкових сторонніх людей. Але у кожного є певні особливо вразливі сторони, критика яких викликає різкі негативні емоції. Для жінок майже завжди образу викликає негативна оцінка їхньої зовнішності, хазяйновитості, охайності, для чоловіків - професійні якості і традиційно чоловічі чесноти (сила, сміливість, витримка). Висловлюючи критику на адресу іншої особи слід пам'ятати, що неможна з конкретного приводу давати загальну негативну оцінку особистості і у той же час неможна докоряти людині постійною дріб'язковістю. Інакше така критика викличе образу, бажання виправдати себе, здійснити напад на того, хто критикує.

При спробі оточуючих підвищити самооцінку людини лестощами, компліментами, похвалою, більшість людей почувається ніяково. Справа у тому, що у ситуації, коли одна людина хвалить іншу, вони знаходяться у нерівних умовах: перша усвідомлює свою мету і справжні почуття і чітко розуміє, що криється за його словами: лестощі, компліменти чи заслужена позвала. Той хто слухає, опиняється у більш складному становищі, оскільки не завжди може вловити мету співрозмовника. Тому не дивною є настороженість і негативізм, з яким зустрічається похвала, особливо із боку неспеціаліста. Лестощі - це явно перебільшена похвала, яка висловлюється із метою завоювати чиюсь прихильність. Якщо вона засвоюється тим, кому вона адресована, то наносить йому шкоду - робить його зверхнім, самодовільним і самозаспокоєним, а у подальшому закономірно породжує неприйняття і насмішки оточуючих.

Комплімент на відміну від лестощів не переслідує вигоду і є наслідком відвертого захоплення чи звичної ґречності. Своєчасно сказаний комплімент, хоча і не надовго, але підвищує настрій людини.

Заслужена похвала підтримує і адекватно підвищує рівень домагань людини і тим самим спонукає її братися за більш складні і важкі задачі - ось у чому користь похвали. Вона звучить рідше, більш переконливо, а якщо до того ж її говорить людина, чия думка є дорогою, то це приносить задоволення.

На формування самоповаги й самооцінки впливають численні фактори, які діють з раннього дитинства, - відношення батьків, положення серед однолітків, відношення педагогів. Співставляючи думки про себе оточуючих людей, людина формує самооцінку, цікаво, що при цьому людина спочатку вчиться оцінювати інших, і лише з часом - себе. Лише у 14-15 років підліток оволодіває вмінням самоаналізу, самоспостереження і рефлексії, аналізує досягнуті власні результати і тим самим оцінює себе. Самооцінка, що складається у людини може бути адекватною (людина правильно оцінює себе), чи неадекватно завищеною чи неадекватно заниженою. А це у свою чергу, буде впливати на рівень домагань особистості, який характеризує ступінь труднощів тих цілей, до яких прагне людина і досягнення яких є для людини привабливим і можливим. Рівень домагань - той рівень труднощів завдань, які людина намагається досягти, знаючи рівень свого попереднього виконання. На рівень домагань має вплив динаміка невдач і вдач на життєвому шляху, динаміка спіхів і невдач у конкретній діяльності. Рівень домагань може бути адекватним (людина обирає цілі, які реально може досягти, які відповідають її здібностям, вмінням, можливостям) чи неадекватно завищеним, заниженим. Чим більш адекватною є самооцінка, тим більш адекватним є рівень домагань.

Занижений рівень домагань, коли людина обирає занадто прості, легкі цілі (хоча могла б досягти і більшого), можливий при низькій самооцінці (людина не вірить у себе, низько оцінює свої здібності, можливості, відчуває себе «неповноцінним»), але також можливий і при високій самооцінці (коли людина знає, вона розумна, здібна, але цілі обирає прості, щоб не «перетрудитися», проявляє своєрідну «соціальну хитрість»). Завищений рівень домагань, коли людина ставить перед собою занадто складні, нереальні цілі, об'єктивно може призвести до частих невдач, до розчарувань, фрустрація. В юнацтві часто висуваються завищені, нереалістичні домагання, переоцінюються можливості, у результаті - необґрунтована самовпевненість часто дратує оточуючих, викликає конфлікти, невдачі, розчарування. Тільки шляхом спроб і помилок людина осягає міру своїх реальних можливостей. Але, як буває неприємною юнацька самовпевненість, психологічно більш небезпечною є занижена самоповага, занижений рівень соціальних домагань, який спонукає ухилятися від будь-якої діяльності, відмовитися від досягнення поставлених цілей, бути слухняним знаряддям у руках інших людей. Для таки людей необхідно постаратися створити ситуації, у яких вони отримають реальні докази своєї соціальної і людської цінності, «повірили у себе», щоб блокувати цей небезпечний процес для людини.

Самоповага - узагальнене відношення особистості до самої себе - прямо пропорційне кількості досягнутих успіхів і зворотно пропорційне рівню домагань (самоповага=успіх/домагання), тобто чим вище домагання, тим більшими мають бути досягнення людини, для того, щоб вона могла себе поважати.

Низька самоповага означає гостру невдоволеність собою, негативну оцінку своєї особистості, схильність до неврозу, депресії, коли визнання і гіпертрофія власних недоліків служать для невротика не стартовою площадкою для їх подолання, а засобом самовиправдання, відмовою від діяльності.

Проте невдоволеність собою і висока самокритичність далеко не завжди свідчать про знижену самоповагу; так у інтелектуально розвинених і творчих людей гостро усвідомлюється розходження між тими властивостями, які є, і тими, які вона хотіла б мати. Звідси і невдоволеність собою, яка спонукає людину ставити собі більш складні завдання, прагнути до самовдосконалення, до само актуалізації. Якщо людина висуває нереалістичні домагання, вона часто стикається із нездоланними перепонами на шляху до досягнення мети, терпить невдачу, відчуває фрустрацію.

Фрустрація - специфічний емоційний стан людини, який виникає у випадку появи нездоланної перепони на шляху до досягнення бажаної мети. Фрустрація проявляється як агресія, яка може бути направлена на інших (агресивна фрустрація) чи на себе, звинувачення у невдачі самого себе (регресивна фрустрація). Стан фрустрації, що часто повторюється може закріпити в особистості деякі риси: агресивність, заздрісність, озлобленість - у одних; в'ялість, невіра у себе, «комплекс неповноцінності», байдужість, безініціативність - у інших. Якщо людина тривалий час не виходить із фрустраційного стану, то формується невроз - хвороба, що виникає внаслідок конфлікту людини з оточуючим середовищем на ґрунті зіткнення бажань і дійсності, яка їх не вдовольняє.

Здібності

Не тільки темперамент та характер вносять свій внесок у структур особистості. Людина вступає у світ як індивід, наділений сукупністю природних властивостей, а його здібності формуються в діяльності, розвиваються на основі генетично визначених задатків. Проте здібності являються функцією не тільки задатків самих по собі, але і розвитку, у який задатки входять як передумови чи умови.

Виникає питання: в якій мірі здібності зумовлюються спадковістю, а в якій - впливом оточуючого середовища і навчанням? Встановлено, що генотип визначає тільки межі, які можуть бути досягнуті можливостями індивідуума, а середовище і виховання - в якій мірі ці можливості будуть практично реалізовані. Різні дослідники оцінюють співвідношення і внесок цих факторів (спадковість і виховання) по різному. Наприклад, Айзенк головне значення надає спадковості, визначаючи як вроджену пізнавальну властивість, але це - крайня позиція. Якщо з нею погодитися, то тоді всі основні особливості і способи розвитку психіки визначені біологічними факторами. Прихильники цієї позиції вважають, що, на відміну від знань, умінь і навичок, здібності повністю зумовлені вродженими задатками, а виховання і навчання їх начебто проявляють. Оскільки вони переконані, що розвиток здібностей не залежить від навчання, остільки їх зусилля направлені зазвичай лише на виявлення і констатацію здібностей, але не на організацію процесу їх розвитку і формування.

В якості доказів вроджених здібностей зазвичай вказують на факти їх раннього вияву в обдарованих дітей, коли вплив навчання і виховання, здавалося б, ще не могло бути визначальним. Більшість психологів погоджується з тим, що обдаровані діти - це діти, які роблять все набагато раніше і швидше і часто дещо інакше, ніж більшість дітей. Їх пізнавальні можливості і стиль діяльності відрізняються від тих же властивостей однолітків.

Протилежна позиція полягає у тому, що особливості психіки цілком і повністю визначаються якістю виховання і навчання. Як наприклад у цьому випадку часто посилаються на ситуації, коли діти самих відсталих і примітивних племен, які отримали відповідне виховання і навчання, ні у чому не відрізнялися від освічених європейців. Їх здібності відповідали середнім величинам. Чи навпаки, акцент робиться на унікальні обставини ранньої соціальної ізоляції, яка призводить до дефіциту спілкування, особливості на так званих «мауглі». Такі спостереження дійсно переконливо свідчать про невиправні втрати, неможливість власно людського розвитку поза соціальної організації діяльності, незалежно від вроджених даних. З позиції цих уявлень, якщо б дитині були б створені оптимальні умови розвитку, у кожного б сформувалися будь-які здібності.

Для того, щоб вирішити цю дилему чи зняти її, тобто з'ясувати співвідношення впливу спадковості і середовища, було проведено багато досліджень. Одне з них полягало у вивченні родоводів видатних представників науки та мистецтва.

Роль факторів спадковості підтверджується також даними, що отримані при дослідженні прийомних дітей, які були усиновлені при народженні. Коли вони стали дорослими, виявилося, що їхні розумові здібності (за результатами численних психологічних тестів) суттєво більш відповідають розумовим здібностям біологічних, а не прийомних батьків. Проте відносно тестових показників дітей і батьків було встановлено не для всіх пар одно яйцевих близнюків, і воно різко зменшувалося із віком.

У даний час, приймаючи до уваги всю сукупність накопичених даних, більшість дослідників вважають, що спадкові здібності реалізуються як можливості, в залежності від середовища. Спадковість визначає можливості, а середовище - наскільки до них вдається наблизитися. Спадковість створює лише межі для розвитку здібностей, і то досить широкі і, як правило, не вичерпні, а їх реалізація визначається навчанням і вихованням.

Якщо природні анатомо-фізіологічні задатки складають тільки основу здібностей, то у якій мірі навчання сприяє їх розвитку? Бо самі по собі задатки ще не визначають успішної діяльності людини у майбутньому, їх необхідно розвивати, а це може відбутися тільки у процесі виховання, навчання і практики.

Задатки розвиваються, якщо людина буде займатися відповідною діяльністю, а для таких занять потрібні відповідні соціальні умови. Уявлення про здібності, які висуваються вітчизняними дослідниками, зводяться в основному до того, що ці психічні властивості підвищують здатність людини до навчання і до певних видів діяльності. Вони відрізняються від знань і містять у собі певний додаток до них, який полягає у способах їх відбору, обробки і узагальнення.

Про здібності людини часто судять по її продуктивності. Але продуктивність залежить не тільки від вроджених задатків, але й від низки інших факторів, перш за все від розвитку відповідної системи операцій, умінь і способів дій у певній конкретній галузі. Рівень розвитку операцій, умінь і навичок залежить від виховання і навчання. Тому часто можна зустріти людей, які є обдарованими, але досягають менших результатів і їх продуктивність досить мала, а менш обдаровані, але ті, що добре навчені, у яких розвинені емоційно-вольові риси характеру, виявляються більш продуктивними.

Учені сформували основні критерії високого рівня інтелектуального розвитку, який проявляється у вирішенні задач. Виявилося, що крім новизни підходу і вичерпаності всіх умов задачі важливим критерієм інтелекту є рухливість розумових процесів, швидкість розв'язання проблем. У якості однієї із властивостей інтелекту розглядають і вимірюють здатність опиратися нав'язаному стилю діяльності чи підказаному способу рішення задачі.

Успіх чи невдача при вирішення проблем пов'язані також з певними якостями характеру. Особливо важливими є дві психологічні характеристики. Той, хто працює час від часу чи тільки «від» і «до», - не добивається успіху.

Потенційні можливості людської психіки невичерпні. Так само як невичерпними є і здібності людей. Проте далеко не всі люди здатні розпорядитися тим, що дано їм від природи. У сучасній психології під здібностями розуміють особливі властивості психологічної функціональної системи, які виражаються у певному рівні її продуктивності. Кількісні параметри продуктивності системи: точність, надійність, швидкість функціонування.

Відомий психолог Б.М. Тєплов виділив особливості здібностей: по-перше, це індивідуально-психологічні особливості, які відрізняють одну людину від іншої; по-друге, поняття „здібність” не зводиться до знань, вмінь і навичок, які напрацьовані у даної людини, а є сприятливою передумовою для їх формування.

Важливим є питання вимірювання здібностей через діагностику продуктивності психологічної системи шляхом рішення завдань певного рівня складності, вирішення ситуацій.

В якості здібностей можуть виступати і властивості індивіда, і ставлення особистості. У даному випадку до властивостей індивіда відноситься розвиненість системи пізнавальної емоційної і вольової діяльності. Ставлення особистості включають захопленість, усвідомлення довгу, інтерес, тобто спрямованість особистості. Наприклад, у людини є здібності до пізнавальної діяльності, що роблять її схильною до інженерної діяльності, але немає ніякого інтересу до неї. І якщо не підняти мотивацію і не розвинути інтерес, всі пізнавальні здібності залишаться нереалізованими.

Рівень здібностей визначається мірою можливості вирішити протиріччя між властивостями індивіда і ставленням особистості. Здібності характеризуються також своєрідністю індивідуальних прийомів чи індивідуальним стилем діяльності. Важливим моментом у визначенні здібностей є співвідношення загальних і спеціальних здібностей. Загальні здібності пов'язані із розвитком інтелекту і певних особливостей особистості. Ними є:

Готовність до праці, потреба працювати, працелюбство і висока працездатність;

Риси характеру - уважність, зібраність, цілеспрямованість, спостережливість;

Розвиток творчого мислення, гнучкість розуму, вміння орієнтуватися у складних ситуаціях, адаптативністю, висока продуктивність розумової діяльності.

Загальні здібності визначають схильність людини до широкого спектру діяльності і можливість переключатися з одного його виду на інший. Крім того, загальні здібності виступають як соціально-психологічна основа розвитку спеціальних здібностей до певного виду діяльності. Саме вони визначають ефективність діяльності в ситуаціях, які потребують від особистості виявлення різноманітних, інколи протилежних якостей. Так у конфліктних чи екстремальних ситуаціях, коли людині необхідно одночасно бути і обачливою і готовою до ризику. У одних ця здібність розвинута більше, у інших менше.

Спеціальні здібності визначено тими об'єктивними вимогами, які ставить перед людиною певна галузь виробництва, культури, мистецтва тощо. Кожна спеціальна здібність э синтезом певних властивостей особистості, що формують її готовність до активної та продуктивної діяльності. Здібності не тільки виявляються, а й формуються в діяльності.

З розвитком спеціальних здібностей розвиваються і загальні їх сторони. Високі спеціальні здібності мають у своїй основі достатній рівень розвитку загальних здібностей.

Специфічними є шляхи розвитку спеціальних здібностей. Вирізняють такі рівні здібностей: репродуктивний (забезпечує високе вміння засвоювати знання, оволодівати діяльністю) і творчий (забезпечує створення нового, оригінального). Слід, одна зважати на те, що кожна репродуктивна діяльність має елементи творчої, а творча діяльність включає і репродуктивну, без якої вона неможлива.

Проте розвиток здібностей людини залежить від типу його спрямованості. Намагання людини тільки до задоволення матеріальних потреб (споживацтво), пристосування до оточуючих (конформізм), небажання ризикувати, часто перетворюють обдаровану людину на середню, заважають розкритися його індивідуальності. І навпаки, відмова від соціального стандартів та стереотипів , конструювання нового, незвичайного розвивають людину і перетворюють її на творчу особистість.

Здібності розвиваються в обдарованість, а потім талант.

Поняття обдарованості не має загальновизнаного визначення. Обдарованість - це система здібностей людини, яка дозволяє їй досягнути значних успіхів в одній або кількох видах діяльності.

Обдарованість людина отримує як щось спадкове. Вона є функцією всієї системи умов життєдіяльності в її єдності, функцією особистості й нерозривно пов'язана з усім її життям, виявляючись на різних етапах її розвитку. Це явище виражає внутрішні можливості розвитку не організму як такого, а особистості. Обдарованість виражає внутрішні дані й можливості людини, тобто внутрішні психологічні умови діяльності в їх співвідношенні з вимогами, які висуває ця діяльність. Талант - це такий рівень розвитку здібностей, який дає людині можливості творчо працювати й досягнути надзвичайно важливих, значущих успіхів у діяльності.

Талант - високий рівень розвитку здібностей, насамперед спеціальних. Це сукупність здібностей, що дають змогу отримати продукт діяльності, який вирізняється новизною, високим рівнем досконалості та суспільною значущістю.

Талант може виявитися в усіх сферах людської праці: в організаторській і педагогічній діяльності, в науці, техніці, у найрізноманітніших видах виробництва.

Геніальність - найвищий рівень творчих виявів особистості, який втілюється у творчості, що має історичне значення для життя суспільства. Геній, образно кажучи, створює нову епоху в своїй царині знань. Для генія характерні творча продуктивність, оволодіння культурною спадщиною минулого і водночас долання старих норм і традицій. Геніальні особистості своєю творчою діяльністю сприяє прогресивному розвитку суспільства.

Размещено на Allbest.ru