Психологія материнської амбівалентності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Психологія материнської амбівалентності

Стать - це термін, що означає ті анатомо-фізіологічні особливості людей, на основі яких індивіди визначаються як чоловіки або жінки. Тендер - це складний соціокультурний конструкт, який відображає відмінності в ролях, поведінці, ментальних і емоційних характеристиках між "чоловічим" і "жіночим".

Зазначимо, як пише Т.В. Говорун, що "...слово тендер (gender) в англомовній літературі означає стать у розумінні соціально-культурних особливостей людини" [40, с. 72]. Ось чому "...можна паралельно вживати терміни статеві ролі, соціостатеві стереотипи, статева стратифікація тощо" [40, с. 73].

Тендер конструюється через певну систему соціалізації, розподілу праці та наявні в суспільстві культурні норми, ролі та стереотипи. Вони певною мірою визначають психологічні якості, здібності, види діяльності, професії людей залежно від їхньої біологічної статі.

При цьому тендерні ролі і норми не мають універсального змісту і значно розрізняються в різних суспільствах. У цьому суспільстві бути, наприклад, жінкою означає зовсім не володіння певними природними якостями, а виконання певної ролі, передусім материнської.

У загальноосвітній школі поки що не вивчають азів гендерної рівності. Але ж саме в сім'ї, школі і закладають установки, стереотипи поглядів на роль матері і батька як рівноправних членів суспільства. Або ж, навпаки, засвоюють стереотипи консервативно-патріархальні, коли жінка-матір несе основний тягар материнства, виховання дітей. Вона отримує безстроковий "Мандат материнства". Суспільство повністю віддало дитину на розсуд матері.

Не обов'язково чекати на зміни в суспільстві, можна вже зараз вести себе правильно щодо себе, дітей, сім'ї. Саме така турбота про себе, довіра до себе забезпечить зменшення напруги особистості. Жінка-мати не буде переживати високої амбівалентності, коли одна половина спрямована на зовнішній світ, а інша - заспокоює внутрішні конфлікти, підсилюючи соціальну бажаність материнства.

Збереження застарілих стереотипів материнської ролі веде до некерованих виявів материнської амбівалентності - "солодкого горя" романтичної трагедії материнства. Історично материнство змінювалося так, що ми, сучасники, бачимо цю роль жінки як нестерпно важку.

Амбівалентність як інтрапсихічний феномен високої інтенсивності є внутрішнім конфліктом, який переживається у соціальному контексті, особливо під час становлення тендерної ролі матері.

Материнство - це передусім зв'язок поколінь, тому материнська амбівалентність - проблема завжди актуальна, а сім'я виявляється однією з найголовніших людських цінностей, де формуються міжособистісні взаємини "мати - дитина", "жінка - чоловік".

Материнську амбівалентність традиційно досліджують психоаналітики (К. Абрахам, М. Клейн, Р. Ковард, Г. Крістал, Г. Салліван та ін.), зосереджуючи увагу на її динамічному стані: полярність любові та ненависті є константною, хоча співвідношення між ними постійно змінюється. Ненависть пом'якшується любов'ю, спричинює розгортання процесу інтеграції. Водночас повна та незворотна інтеграція неможлива. Наприклад, зазначимо, що психоаналіз репрезентує одночасний процес розвитку дитини та матері. Фактично існує специфіка процесу розвитку і для матері, і для дитини, а також взаємозалежність і взаємодія.

Р. Паркер, як представник сучасного психоаналізу, наголошує на тому, що безпідставно звинуватили матерів замість того, щоб допомогти усвідомити конфлікт материнства. Саме на це і спрямувала свій науковий пошук ця дослідниця. Водночас, класичні джерела психоаналізу є цікавими для розуміння амбівалентності материнства.

Г. Салліван вказує, що спочатку дитина розділяє світ не на світло і темряву, тата і маму, а на стан страху та його відсутність. Відповідно до цих переживань формує переживання; "гарна мама" (стан без страху) і "погана мама" (стан страху). Отож, тривожна мати персоніфікується як "погана", тому що постійно провокує тривогу доньки чи сина [131, с. 56].

Діти, здобувши перший досвід контактування, використовують навички, набуті у спілкуванні з матір'ю, у більш широкому соціальному контексті: бояться незнайомих людей і виявляють тривогу при розлученні з мамою, до якої сформувалася позитивна прихильність. Очевидно, що немає підстав заперечувати виняткове значення прихильності дитини до матері як чинника її повноцінного розвитку.

Проте мають сенс ті психологи (Ј. Грізл, Л.П. Обухова, В. Проктор, Дж. Прістер, Г. Крейг), які вважають найкращою множинну прихильність у колі родичів - батько, бабуся, дідусь, брати, сестри.

"Якщо про дитину з моменту її народження піклується багато людей, то вона схильна, - пише Г. Крейг, - ставитися до незнайомців і розлучення з батьками менш тривожно..., тоді є певний досвід розлучення з кількома випадками щасливого з'єднання" [78, с. 318-319].

Еріксон, Е. Фромм розглядають амбівалентність в системі стосунків "дитина-мати" в широкому соціокультурному контексті становлення особистості.

Е. Еріксон звертає увагу на "...глибоку амбівалентність, що наповнює жінку, яка, як би радісно вона не приймала перші ознаки вагітності і як би сильно не хотіла народити дитину, раптом виявляє, що в ній оселилась на дев'ять місяців маленька і невідома істота, що диктує свої умови" [185, с. 121]. Нерівномірність та непостійність материнського піклування про дитину формує "... дволикий образ материнства: з одного боку мати постає безпосередньою, веселою і щедрою, а з іншого боку - віроломною союзницею злих сил" [185, с. 330].

Основною особливістю материнської любові Е. Фромм вважав ЇЇ безумовний характер: "Мати любить своїх дітей тому, що вони її діти, а не тому, що вони відрізняються якими-небудь особливими достоїнствами чи послухом" [161, с. 141]. Переживання любові з боку матері є пасивним почуттям для дитини. Ця "гарантована" прихильність матері для дитини має потужний потенціал амбівалентності, тому, що її неможливо проконтролювати і неможливо знайти їй заміну. Автор вказує на дві протилежні іпостасі матері: "Мати... породжує життя і... його знищує; вона здатна творити чудеса в ім'я любові до своєї дитини, але ніхто не здатен завдати більше болю, ніж вона" [161, с 162].

Амбівалентне ставлення з боку матері психолог розглядає як мотиви материнської любові, що виявляють приховану ворожість чи байдужість до дитини. Зокрема, сприймаючи дитину як частину самої себе, сліпо обожнюючи малюка, мати задовольняє свій егоцентризм. Безпомічна і повністю залежна від матері дитина стає об'єктом задоволення потреби у самоствердженні жінки. Нездатність до материнської любові, глибоко приховану ворожість до дитини жінка може компенсувати через демонстративний альтруїзм та надмірну турботливість.

Е. Фромм більше погоджувався з Г. Салліваном, ніж із 3. Фройдом, коли стверджував, що основою прихильності до матері є потреба у безпеці, а не потреба у сексі. Інцестуальний симбіоз, надмірна залежність від матері чи людини, яка її замінює, на думку цього вченого, виникає у дитини як природна прихильність до матері. Якщо індивід психологічно розвивається нормально, то вроджена тенденція зростати перемагає, в іншому разі переважає схильність до симбіозних стосунків, наступає втрата індивідуальності. амбівалентність материнський фромм

Тут варто надати рекомендації жінці-матерІ: стимулювати дитячий розвиток, створювати "конструкції, які підтримують" (прихильність до інших близьких людей), не втрачаючи провідної материнської участі у житті дитини.

Важливо визнати, що образ матері має подвійний зміст. Він для дитини джерело не тільки підтримки, а й депривації, тому у дітей та підлітків, які прагнуть до самовизначення, можна спостерігати сильно виражену потребу уникнення контактів з матір'ю. Хлопчики доволі рано починають усвідомлювати свою самодостатність, в той час як дівчатам доводиться докладати значно більше зусиль для того, щоб її ствердити.

Г. Крістал пише, що стан повної залежності від матері, що був сприятливим у перші тижні життя немовля, пізніше набуватиме патологічного відтінку. Мати використовує дитину у компенсаторних цілях, усіляко підтримуючи її безпорадність та залежність від неї, породжуючи у дитини страх перед розвитком своїх психічних можливостей. Дитина виявляється нездатною до усамітнення, у неї розвивається наркотичне ставлення до присутності матері та її функцій щодо нагляду за нею.

Вчений вводить поняття "мати-наркотик". Цей феномен виявляється і в поведінці дорослої людини, яка вважає, що тільки мати може забезпечити турботу стосовно ЇЇ тіла та заспокоїти її душу.

Підходи Г. Крістал і французьких психоаналітиків, зокрема Мак Дугалл, відрізняються, коли йдеться про роль батька. Послідовність впливу на дитину, позначена Г. Крістал так: спочатку материнська фігура, а пізніше фігура тата неприйнятна для всієї французької школи психоаналізу.

Д. Брауншвейг та М. Фен у книзі "Нін, день" обґрунтували важливе значення для матері підтримки, зберігання та розвитку любовних стосунків з чоловіком. Якщо цього не буде, то мати ризикує несвідомо використовувати дитину як сексуальний об'єкт для самої себе. Така дитина стає "дитиною ночі".

Г. Крістал підкреслює, що "дитина повинна брати участь у власному заспокоєнні та турботі про себе, навіть коли ці функції виконує її матір" (79, с. 403]. У протилежному випадку дитина починає сприймати матір як володаря усіх зовнішніх функцій, втрачаючи з поля зору свою активність у самозаспокоєнні.

Амбівалентність переносу - одна з причин, чому алкоголіки та наркомани погано піддаються лікуванню. Одним з успішних психоаналітичних лікувальних центрів була клініка Зіммеля. Він займався проблемами схильності алкоголіка до самопокарання та спробами самогубства після позбавлення алкоголю. Пацієнтові, який навчався не вживати алкоголю, дозволялося залишатися у ліжку, за ним наглядала спеціально навчена медсестра. Так протікав процес "виснаження" згубної потреби у вигляді ніжного "відокремлення від груді" і підготовка пацієнта до регулярного аналізу з психотерапевтом.

Пацієнти з високою амбівалентністю мали доступ до терапевтичної команди. Вони зазнавали гнівних, деструктивних бажань до одного з членів команди і одночасно виявляли дружнє ставлення до іншого, частіше до головного психотерапевта. Г. Крістал вважає: "Амбівалентність до терапевта у переносі відповідає амбівалентності до наркотику, і вона є переносом особливо тяжкої амбівалентності по відношенню до материнської об'єктної репрезентації" [79, с 391].

Дослідження психології материнської амбівалентності є найбільш плідним у проблематиці фемінізму.

Протягом XX ст. у межах концепції фемінізму, яку дослідники поділяють на три етапи, було намагання розв'язати як проблеми жінки, так і матері. Зокрема, більшість учених пише про першу хвилю фемінізму, з початку до середини XX ст., та другу - з початку 60-х років. Окремі дослідники виділяють ще й третю хвилю - із 90-х років минулого СТОЛІТТЯ,

Основною рисою першої хвилі був акцент на соціально-економічному та політичному рівноправ'ї жінок та чоловіків, коли жінку розглядали як об'єкт та жертву патріархального соціального порядку. "Добре відомо, що наша культура, - пише К. Хорні, - це чоловіча культура, а тому несприятлива для розкриття жіночої індивідуальності. Неважливо, що жінку можуть високо цінувати як матір або коханку, і все ж у духовному та загальнолюдському аспектах чоловіка завжди оцінюватимуть вище. Маленька дівчинка розвивається та росте, перебуваючи у тенетах саме такого розуміння" [170, с. 192-193].

Друга хвиля - процес самоусвідомлення жінок, утвердження жіночої ідентичності, визнання їхньої відмінності від чоловіків і навіть конкретної унікальності представниць слабкої статі. Цей період називають революцією в соціології. Наприклад, у США в 1950 р. 28% жінок із дітьми 6-17 років працювали за наймом; у 1968 році ця цифра зросла до 68%. Нині у США Уз всіх матерів працюють, що простежуємо у більшості західних країн. Зокрема, у Великій Британії в 1991 році майже половина жінок призупинили працю у зв'язку з народженням дитини, але повернулися до неї через дев'ять місяців після пологів. Це - цифра, що подвоїлася вдвічі за останні 10 років [цит. за 209, с. 85].

Водночас це всього-на-всього констатація зміни усталених поглядів на материнство. Психологічно ж становище жінки у ролі матері не зазнало жодних трансформацій. Панувала нав'язлива ідея про материнське щастя та невиразний страх, що нібито амбівалентність змусить жінок відійти від домашньої роботи та зайнятися складними речами й громадською діяльністю.

Третю хвилю фемінізму, що продовжується й нині, відображає переорієнтація аналізу проблем із соціально-економічної площини у філософську, психологічну (М. Балтон, О. Воклей, Е. Грізл, Р. Паркер, В. Проктор). Так, перші два науковці свої праці присвятили жінкам-домогосподаркам, у яких всебічно дослідили природу амбівалентності. Результати їхніх пошукових зусиль, з одного боку, свідчать про задоволення % жінок-домогосподарок турботою про дітей, оскільки вони наповнюють сенсом їхнє життя і мають велику емоційну наснагу, з іншого - незадоволення і навіть роздратування від щоденної праці, яка перевантажує та ізолює жінку-матір від суспільного життя. Феміністки справедливо критикують психоаналіз за те, що він розглядає дитину в центрі стосунків матері та дитини, а розвиток матері не вивчається взагалі.

Підкреслимо, що у західному суспільстві відбулися великі зміни стосовно ставлення до жінок. Представниці різноманітних соціальних та культурних груп отримали великі соціальні можливості. Популярні жіночі часописи закликають жінок відкрито відстоювати свої інтереси, а фірми організують для своїх робітниць спеціальні курси з розвитку в них сильних рис характеру. Завдяки цьому як молоді, так і жінки зрілого віку, зараз набагато краще уявляють собі світ соціальних стосунків і своє місце в ньому.

Водночас стосунки жінок з суспільством мають певні проблеми. С. Орбах пише: "Кожна сьома жінка протягом свого життя хоч раз потрапляє на лікування у психіатричні заклади, багато жінок також є споживачами психотропних препаратів, а паління серед жінок, так само як вживання алкоголю, продовжує розповсюджуватися. Невротичні порушення харчування набули загрозливих тенденцій... Іншими словами, психічне здоров'я сучасних жінок є невтішним. Причини... мають відношення до комплексу політичних, економічних та соціальних факторів" [123, с 37].

Звернімо увагу на психологічні аспекти відносин у системі "мати-дитина", напружене функціонування негативних та позитивних почуттів матері до дітей.

Саме психічна реальність, а не ідеалізована материнська відповідальність, дає істинне переживання материнського щастя, яке сприятливо впливає на емоційний розвиток особистості дитини. Тому не дивно, що сучасні західні психологи називають свої книги про материнство нетрадиційно. Наприклад, Д. Райлі обрав назву "Війна в колисці", а психоаналітик Д. Віннікотт у передмові заспокоює своїх пацієнток фразою про те, що вони "достатньо добрі матері". "Я вважаю, - пише Р. Паркер, - що материнська амбівалентність, незважаючи на страждання або навіть завдяки їм, здатна викликати у матерів трансформувально-позитивний вплив і, як наслідок, сприяти ефективному виконанню будь-якої роботи" [216, с. 14].

Цитована авторка особливо підкреслює творчу роль материнської амбівалентності. Зокрема у ситуації, коли матері переживали провину, хоча їх ніхто не осуджував, вони могли вільно думати про свої негативні і позитивні риси, знаходити конструктивні рішення проблемних питань у стосунках з дитиною, нарешті повно реалізувати свої кращі внутрішні ресурси. Ці жінки ділились переживаннями а атмосфері підтримки, наприклад, в оточенні інших матерів або свого чоловіка, які їх розуміли, що й зумовлювало впевнену свідому поведінку на тлі гармонійної, узгодженої амбівалентності.

Д. Віннікотт розглядає матір як найважливішу для розвитку дитини постать, яка має достатньо сформовану суб'єктивність. В той час як мати турбується про дитину та задовольняє її фізичні і психічні потреби, її чоловік виявляє підтримку (тепер він піклується про дитину, як і дружина) їй самій, що особливо важливо в перші місяці життя дитини.

Таке розуміння взаємин між матір'ю та дитиною традиційне, хоча воно викривлено трактує реальні переживання і позицію матері. Лише деякі жінки отримують в перші місяці життя дитини емоційну підтримку з боку чоловіків. Зусилля матері щодо створення соціальних та психічних умов розвитку дитини явно переоцінюють. Суб'єктивність багатьох жінок є не достатньо сформованою. Уявлення про те, що турбота про дитину відповідає потребам жінки, не більш ніж ілюзія. Для того, щоб присвятити себе піклуванню про дитину, жінка повинна мати достатньо високо-розвинене і без серйозних проблем власне "Я". Насправді, не всі жінки його мають. Отож, потреба у психологічному "злитті" з дитиною і потреба у досягненні психологічної автономії приходять у конфлікт одна з одною.

Жінки часто намагаються виконувати свої материнські функції, коли їхні власні психологічні потреби залишаються незадоволеними. Материнство зовсім не виключає ні автономності жінки, ні потреби у її досягненні, хоча піклування про дитину може утруднити індивідуалізацію жінки.

Що стосується твердження про те, що чоловік надає жінці, в період її найактивнішого піклування про дитину, підтримку, то батько зазвичай створює економічне підґрунтя для виконання жінкою ЇЇ материнських функцій. Не кожна жінка отримує таку ж емоційну підтримку, яку вона надає іншим. Необхідність піклуватися про дитину і турбуватися про чоловіка не забезпечує самій жінці емоційної підтримки. Спілкування з дитиною може певною мірою задовольнити емоційну потребу жінки, але ті навантаження, що пов'язані з материнством, не дають змоги зробити це на достатньому рівні.

Самооцінка жінок переважно формується у тісному зв'язку з їхньою здатністю піклуватися про дитину і підтримувати інших близьких їм людей. Багато жінок переживає конфлікт між зовнішніми обов'язками та своїми потребами. Соціальні очікування, які пов'язані з уявленням про те, що жінка повинна створювати умови для діяльності інших людей, перебувають у протиріччі із завданнями її власного психологічного розвитку. Тому багато жінок неминуче намагаються сформувати почуття "Я" за допомогою виконання материнських функцій. Не маючи достатньо сформованої власної суб'єктивності, вони сприймають дитину не як самодостатню істоту, а як відображення, продовження чи додаток до самих себе.

У зв'язку з цим доречною є теза Р. Паркер про те, що материнством керує фрустрація, яка викликає амбівалентність і переживання реальності про себе та дитину. Але таким самим чином біль, переживання провини може призвести до уникнення обов'язку: небажання знати, думати про емоційні переживання, приймати та бути толерантною до них, природно сприяє розвитку нетерпимості та втечі від материнської ролі.

Інакше кажучи, якщо амбівалентність, на думку дослідниці, повністю відкинута матір'ю, то вона не може примусити її думати про себе, дитину та їхнє гармонійне співжиття. Тому поле материнської амбівалентності досить широке - від творчого першоджерела до руйнівних здібностей.

Для жінки головним суддею материнства є її чоловік, який бере чи не бере участі у вихованні дитини. Материнська агресія мас деструктивний зміст як для материнського розвитку особистості, так і для впливу матерів на розвиток власних дітей. Це може бути широкий спектр поведінки, починаючи з колисання дитини, що плаче, і закінчуючи нанесенням фізичної шкоди. Скривджена не тільки дитина матір'ю, але Й мати себе принизила, що змушує її переживати почуття провини. Якщо б чоловіки зрозуміли труднощі, пов'язані з турботою про дітей, та повірили, що страх, імпульсивність, вагання - це цілком нормальні явища в такій ситуації, то вони 6 прийняли суперечливі болісні переживання своїх дружин, взявши на себе певні їхні обов'язки, І тим самим зменшили їхні негативні вияви.

Безпідставна віра чоловіка в те, що піклування про дітей саме собою повинне давати задоволення, призводить до ускладнення материнської амбівалентності, особливо коли мати (дружина) переживає розчарування та гіркоту цих взаємин. Жінка, Із острахом хвилюючись за власну невідповідність материнській ролі, може спрямувати злість на партнера-критика, передусім чоловіка. Адже вона побоюється, що чоловік вірно оцінює ситуацію, визнаючи її поганою матір'ю, і жінка спрямовує більшою мірою свою агресію на дитину.

Поява дитини нерідко призводить подружню пару не до гармонії, а до взаємних образ і відчуття самотності. Прикро, але ненависть матері до свого немовляти може знищити любов як до нього, так і до чоловіка. Буває навіть таке, що жінка приймає рішення розлучитися з чоловіком для того, щоб зруйнувати ситуацію, яка мучить і травмує її. Саме високоамбівалентна жінка-матір не лише допускає, а й сприяє насильству свого чоловіка над дитиною. Деструктивна залежність жінки від чоловіка створює ситуацію, коли сексуальні стосунки батька-дитини захищає саме матір.

С. Крзовскі про це пише так: "Коли я починала працювати з жертвами сексуального насильства, то з подивом виявила, що багато з них розповідали про почуття розчарування і гніву, пов'язані з їхніми стосунками з матерями. Лише після цього жінки переходили до розповіді про те, що пережили сексуальне насилля з боку батька" [123, с 149]. Наслідки для дитини, жертви сексуального насилля батька, виявляються не тільки у психічному розвитку в дитинстві, але й у дорослому житті Насилля переживається як внутрішній конфлікт, що має складніший характер, ніж звичайне витіснення травми у несвідоме. Страх змушує дитину підкоритися волі агресора і фактично виправдати його бажання.

Пасивна згода дитини сприяє ідентифікації з насильником, який стає частиною "Я" дитини. Рівень її амбівалентності підвищується, що веде до розщеплення: вона не винна і водночас злочинна. "Насильник стає внутрішнім об'єктом, що перебуває у патологічних стосунках з "Я" дитини, і виявляється у фантазіях дитини неусвідомлено, а також у її подальших стосунках з усіма навколо" [123, с. 150].

С. Крзовскі підкреслює емоційну нестійкість такої дорослої клієнтки: "Коли їй було особливо погано, вона робила порізи на грудях та на руках. Вона скоювала багато спроб суїциду, які, за її зізнанням, були криком про допомогу; вона не бажала помирати, але, намагаючись покінчити з собою, бажала позбутися переживань, які мучили її!" [123, с 148].

Неадекватність емоцій супроводжується у цих жінок алекситемією (не усвідомлення своїх переживань). Під час розповіді про насилля батьком вони переживали радість чи байдужість. "Під час інцесту межа між батьками та дитиною порушується, і дочка фактично стає представницею покоління батьків, займаючи положення дитини-матері, партнерші батька з сексуальних відхилень, в той час як мати стає представницею покоління дочки - дорослою-дитиною чи сиблінгом... " [123, с. 155]. Дочка таким чином передчасно стає дорослою. Несформовані межі внутрішнього і зовнішнього світу порушують довіру до своїх переживань. Травматичні спогади періодично оживають і підсилюють самоненависть, провокуючи різноманітні вияви насилля над собою.

До мене на консультацію прийшла студентка першого курсу, яка скаржилася на проблеми адаптації до навчання і на те, що "її тягне в цій ситуації знову розрізати собі вени", оскільки їй після цього завжди ліпше. Мою репліку про батька студентка чекала і з полегшенням розповіла, що в сім'ї ніколи не говорили про її сексуальні стосунки з батьком, але вона про це не забуває, вважаючи свої невдачі "Божою карою". Довіра до мене як викладача і психолога допомогла дівчині усвідомити минуле та почати повноцінно жити у теперішньому часі.

Суспільство дуже повільно, але все ж таки починає усвідомлювати, що проблему сексуального насилля в сім'ї неможливо вирішити шляхом її замовчування. Захист дітей, навіть від власних батьків, - частина державної політики. Діти - жертви інцесту (зазвичай насильником є батько дитини) та сексуального насильства інших дорослих у нашій ментальності - табу! Не тільки дівчата, а й хлопці зазнають сексуального насилля з мовчазної згоди своїх матерів.

Феміністки критикують ідеї 3. Фройда за те, що факти сексуального насильства, перенесеного у дитинстві, він вважав не більш як відображенням неусвідомлених сексуальних фантазій. "Як представник своєї епохи, 3. Фройд напевне відчував певний психологічний опір при визнанні факту розповсюдженості сексуального насилля над дітьми та його наслідків" [ 123, с 148]. Тим не менш розвиток психоаналізу після 3. Фройда дав змогу не лише визнати, а й розпочати вивчення цього небезпечного явища.

Отже, важливо розглядати проблеми матері та дитини у взаємозв'язку, підкреслюючи право кожної сторони на гармонію і щастя.

Якщо б наша культура давала змогу матерям свідомо виявляти амбівалентність до своїх дітей без переживання провини та надмірної тривоги перед чоловіком, дитиною та керувати нею, то не було б тих руйнівних почуттів у матерів та їхніх дітей.

Слушною є думка Т.В. Говорун: "...реалії життя сучасного українського суспільства є прикладом обмеження як особистісного, так і соціального розвитку більшої частини населення, яку становить жіноцтво" [40, с. 78]. Страх бути недоброю матір'ю розширює межі материнських страждань, посилюючи інтолерантність до переживання амбівалентності.

Рольове покликання материнства важливо усвідомити і прийняти ще й суто психологічно, що дало б змогу жінці бути більш природною, брати участь у суспільно-політичному житті, розмірковувати над подіями, що відбуваються, приймати обдумані рішення буденних проблем і бути позитивно послідовною.

С. Орбах наголошує на тому, що положення жінки і її материнська роль все ж набувають поступових змін, але чоловіки повинні активніше брати участь у піклуванні про дитину в перші роки її життя. "Менш амбівалентні стосунки матері та дитини на ранніх етапах її розвитку (в тому числі і при більш активній ролі батька) будуть вести до змін у психології жінки" [123, с. 10]. Особливу увагу ця авторка приділяє психологічному розвитку дівчат, які схильні до несвідомого психологічного "злиття" зі своїми матерями, що фактично веде до повторення досвіду материнства.

М. Магуір зазначає, що найважливішою проблемою у стосунках одинокої матері зі своєю дитиною є збереження зв'язку дитини з власним "внутрішнім" батьком та сильними маскулінними якостями власної особистості [123, с 13]. Тільки така жінка буде здатна до особистісного зростання з поєднанням ролі матері та налагодженням духовної близькості зі своєю дитиною. Природні вияви материнської керованої амбівалентності забезпечать умови для успішного засвоєння дитиною гуманістичної життєвої стратегії (рис. 1).

Родині важко зрозуміти і прийняти те, що мати може одночасно і любити, і ненавидіти своїх дітей. Любов до дитини, безперечно, сприймається як природна риса материнства, її ж відсутність - як зрада, трагедія. На інтелектуальному рівні любов завжди пов'язана з ненавистю, але це традиційно не стосується материнської ролі, яка ґрунтується на ідеалі безмежної відданості. Ця небезпечна ілюзія в ідеалізації материнства і водночас своєрідне "табу" вільного вияву амбівалентності веде до затримки в розвитку матері і дитини.

Вітчизняна культура захищає себе від усвідомлення амбівалентності матері шляхом її ідеалізації чи паплюження: зганьблена мати - це та жінка, яка ненавидить, не любить власної дитини, ідеальна мати - постійна у своїй любові до дитини. Як наслідок материнський досвід подається як конструктивний і толерантний чи деструктивний та інтолерантний.

Таке чорно-біле уявлення про материнство - надумане, не життєве, фантомне. Реально мати живе лише у соціально-психологічному форматі її ролі як вихідного середовища для дитини.

Стандарт материнства в контексті визнання традиційно усталеного культурного тиску на жінку - всебічно відповідати ідеалам материнства - вона сама сприймає надзвичайно емоційно.

"В умовах включення жінки в систему суспільної праці, - пише Т.В. Говорун, - і за відсутності змін у сфері побуту, її фізичні та психічні ресурси виснажуються через суперечливість вимог, що їх диктує подвійне перевантаження" [40, с. 79].

На практиці така материнська позиція не дає змоги жінці вільно і відповідально керувати амбівалентністю, примушує її не усвідомлювати свого суперечливого образу, переживаючи біль за раптові спалахи некерованої агресії. Зміни в житті жінки (вільний доступ до освіти, роботи, вступу в шлюб тощо) не ЗМІНИЛИ стереотипів про ідеальне материнство.

Рис. 1. Взаємозалежність особистісної амбівалентності матері та дитини

Заборона на материнську амбівалентність змушує жінку психологічно захищатися від власної деструктивності у ставленні до дитини, причому ця особливість її особистості посилюється в часі. Водночас руйнується материнська толерантність до важких ситуацій і тоді простежуємо негативні її вияви, починаючи з байдужого ігнорування потреб дитини та закінчуючи відкиданням, спаленням чи іншим зживанням небажаного створіння, тобто знищенням самого життя власного дитяти як чогось непотрібного та небезпечного. І не лише науковцям треба визнати цей зворотний бік материнства.

Кожна жінка-мати може згадати ситуацію, коли ЇЇ дитина безупинно плакала, а вона трясла її коляску чи ліжечко Й, можливо, саму дитину так, що згодом соромилася цієї люті. "Провина - це тягар, який людина повинна нести сама, але водночас - це також її обов'язок перед іншими людьми. Поки ви, - пише К. Ізард, - не подолаєте провини, поки не виправите ситуацію і не відновите колишню довіру у стосунках, ви будете відчувати це і як особисту біду, і як крах ваших взаємин з іншими людьми" [66, с. 407].

Згадую один випадок зі свого життя (я була тоді вже матір'ю двох дітей). Улітку, в нестерпне осоння молода мама настирно тягнула асфальтним тротуаром свого малюка всупереч його бажанню. Він заливався сльозами, упирався ніжками, а вона із блідим відчайдушним обличчям проволокла його через "зебру" на вулиці міста. Машини не відразу зірвалися на зелене світло, пішоходи призупинилися в русі. Найімовірніше, що кожен згадував подібну ситуацію й, мабуть, у малюкові "впізнав" себе.

Трагедія багатьох жінок у хибній думці про те, що їх потреба в любові повинна бути задоволена дитиною. Вони інфантильно забувають, що дитина жагає зрілої любові та турботи матері. І пізніше дитина буде "повертати" їх не тільки матері, сім'ї, але й всьому суспільству те, що мати щиро посіяла.

Немає нічого жахливішого, ніж дитина, яка в плачі молить свою матір про любов, коли та б'є своє дитя. І ми - ті, хто стоїть поряд, - не повинні бути байдужими сторонніми спостерігачами цієї трагедії. Ми повинні допомогти матері зупинити самоненависть, захистити не тільки дитину, але й жінку від саморуйнування. Коли я бачу сцени насилля матері над дитиною, завжди їх зупиняю, а потім намагаюся пояснити... Чужих дітей немає!

Дитина, яку лупцюють, з часом стає батьком, який б'є власних дітей, і може бути, за велінням долі, наших онуків... Якщо батьки заклали в жінці таке ставлення до дитини, то цій жінці повинні допомогти інші люди, сформувавши в неї толерантність, бажання піклуватися про дитину, а відтак і про себе.

Шок від зустрічі з виявами некерованої деструктивної амбівалентності відкриває очі (але далеко не кожній жінці) на реальність материнської відповідальності. Багато жінок після таких випадків ще більше переживає тривогу і провину, їм здається, що вони погані матері. Ненависть і любов до дитини існують одночасно, зумовлюючи як їхнє розмежування, так і об'єднання в амбівалентність з високою мірою напруження.

Мати, яка усвідомила амбівалентність до дитини, часто регресує до стану нав'язливості, депресії, шизоїда, створюючи тим самим непереборну стіну між дитиною і собою. Жінка-матір як представниця цих типів суб'єктивно почуває себе доброю, відповідальною, а дитину вважає поганою, яка заслуговує ненависті, і фактично сприймає її як негідний недоброзичливий опонент. Така "любов" до дитини, на жаль, не послаблює ненависті, що призводить до страху, ізоляції, самотності матері і дитини (шизоїдний тип особистості). Матір цього типу, можливо, залишить дитину, шукатиме кращого життя і ніколи не повернеться до неї (істеричний тип особистості).

Однак може бути і навпаки: мати постійно стримує негативні почуття, збільшуючи свою провину, і водночас ідеалізує материнську роль, а тому не довіряє дитину нікому, переживає безпідставний страх за свою, як їй здається, недостатню відданість нащадкові. Це провокує здебільшого конфлікт з чоловіком, тому що нерівного суперництва мати рано чи пізно не витримує. Вона уявляє, що чоловік цікавіший дитині, та й батьківські обов'язки вдаються йому набагато легше, і в нагороду він отримує увагу дитини та її любов.

Переживання небезпеки щодо несправедливої втрати прихильності дитини, напівусвідомлена спроба позбутися провини внутрішньо спричинюють некеровану амбівалентність (наприклад, кинути дитину на підлогу; вдарити її так, що залишається кривавий слід на тілі тощо). У цьому випадку незбалансована материнська амбівалентність розвивається за нав'язливим або депресивним сценарієм (рис. 2).

Рис. 2. Типи материнської амбівалентності

Передбачу докори усіх, хто не бажає визнати негативні вияви амбівалентності як реального феномену материнства. Табу на цю сферу традиційне, тому уявлення про ідеальне материнство в нашій ментальності - стереотипне, є продуктом патріархальної культури, створене під впливом самонавіювання жіноцтва, що в результаті спричиняє шкоду особистісному зростанню як сучасної матері, так і розвитку її дитини.

Це заважає жінці відстоювати свої інтереси, творчо змінити своє життя. Материнська амбівалентність - явище нормальне, вічне, як динамічний досвід конфлікту в ролі матері Заборона на природний вияв позитивних та негативних переживань матері до дитини зумовлює їхнє посилення та завершується інтолерантністю, агресією, установкою на негатив міжособистих взаємин. Ідеалізація материнства, "неподільність" матері та дитини в реальному житті приводить як матір, так і дитину, до негармонійності їхніх особистостей.

Матері не завжди спроможні відверто зізнатися, що усталені і водночас обмежені соціальні зв'язки негативно впливають на пене психологічне здоров'я. Вочевидь не випадково, що в суспільній свідомості саме за жінкою історично закріпилися не найкращі стереотипи ("істеричка", "невротичка", "психопатка" та ін.). Д. Віннікотт наголошував, що саме такий культурний тиск на материнство веде до руйнації, стриманості материнської мрійливості", коли жінка втрачає можливість керувати суперечностями, інтегрувати позитивні-негативні переживання, усвідомлювати зіткнення любові й ненависті до своєї дитини. А турбота про дитину перетворюється у прихований від сторонніх очей клекотливий вулкан.

Більше того, культурна заборона материнської амбівалентності не сприяє реалізації ідеалу вічної материнської любові та єднання у діаді "мати - дитина". Дитині необхідно боротися з ворожою матір'ю, щоб захистити себе, зокрема, вириватися, відбиватися ногами, вигинати спину, кричати. Водночас дитина вірить, що і така мати все ж таки любить її. Як світло в кінці темряви її надія - мати зобов'язана любити! Звільнитися від впливу неадекватної матері не вдається навіть дорослим. Потреба в її увазі так і залишається з людиною на все життя. Виникає замкнене коло: люди з травмами від матері виховують дітей, яких вони не вміють любити; діти, що приречені на муки, є дзеркальним відображенням матері. Дитина, повністю приймаючи і переживаючи проекцію материнської психологічної організації, засвоює садистські та мазохістські дитячі імпульси як першопричину свого ставлення до людей і природного довкілля.

А. Камю підкреслював, що установки набувають усвідомлення тоді, коли їх розглядають у зіставленні з протилежними настановами [69, с. 61]. У повісті "Сторонній" він глибоко психологічно описує свого героя як безжалісно-байдужого до своєї матері. Та й власне життя йому також байдуже.

Так, випадково опинившись там, де б'ють людину, він з нудьги бере участь у безглуздому вбивстві. Варто згадати Іудушку Головльова, героя повісті Салтикова-Щедріна "Пани Головльови", який засвоїв стратегію життя своєї "мамочки" (попа свого часу позбувалася "непотрібних" родичів) і безжалісно позбувається її, коли та постаріла.

Однак хочеться пригадати народну мудрість про жінку, яка вчасно зрозуміла взаємозв'язок своєї поведінки та поведінки сина. Вона годувала старого батька не за загальним столом та не з кращої миски. Але коли жінка почула від свого маленького сина, що він також годуватиме її окремо від сім'ї та готує їй дерев'яну миску, то миттєво змінила своє ставлення до батька, а відтак своє і синове майбутнє.

Важливо не забувати, що наша найсильніша ненависть бумерангом повернеться проти нас. Отож, тільки свідома, збалансована материнська амбівалентність дає змогу жінці прийняти обдумане, виважене рішення в будь-яких складних життєвих ситуаціях. Ось чому взаємостосунки у системі "мати-дитина" повинні формуватися в багатовекторному, гуманістично налаштованому, високодуховному просторі.

Важливо наголосити на творчому підході жінки до материнської амбівалентності, а також на усвідомленні її виявів. Саме це підсилює можливість думати і діяти конструктивно. Материнська амбівалентність фактично сприяє розширенню свідомості жінки, підсиленню автономності як матері, так і дитини. Така мати сама особистісно зростає і сприяє цьому у дитини. Навпаки, біль, пов'язаний з переживанням амбівалентності, може привести матір до небажання знати, приймати, витримувати суперечності материнства. Для певної групи жінок конфлікт материнства стає нездоланним, вони відмовляються жити. Інакше кажучи, материнська амбівалентність протікає від творчості до деструкції.

Жіноче переживання амбівалентності материнства визначається багатьма причинами (залежність, відстоювання своїх прав, зміни подальшого життя тощо), серед яких слід навести таку. Мати повинна усвідомити, що вона відповідає за те, щоб дитина була живою. Водночас мати не може захистити її від самої себе (гніву, неприязні, нехтування, байдужості). Жінки по-різному реагують на цей аспект материнства. Одні - насолоджуються цим розумінням сили, інші - переживають стан депресивної провини.

E. Пінкола вважає, що для будь-якої жінки є завдання номер один - дозволити зникнути занадто добрій матері. Вона підкреслює руйнівні наслідки "занадто доброї матері" саме для жінки, яка через свою надмірну опіку заважає більш глибокому розвитку дитини. Часто жінку підштовхують бути занадто доброю матір'ю, навіть принижують, а в "нагороду" з такою жінкою будуть поводитися ще гірше.

Авторка пропонує гармонізувати амбівалентну ситуацію так: "Жінка має величезну силу, якщо два аспекти її душі дитина та її Я свідомо враховуються і сприймаються як одне ціле, прагнуть бути разом, а не нарізно" [113, с. 123]. Ось чому жінка-мати завжди повинна бути героїчною, щоб не зламатися, щоб мати власне право на щастя та надати таку можливість своїй дитині.

Безумовно, слід приділяти особливу увагу осмисленню жінкою власних установок на материнство. Якщо у суспільстві конструктивно змінюється підхід до ролі матері, наприклад, у західній культурі, то материнський комплекс сучасної жінки зберігає ті ж цінності відносно материнства, що були прийняті у часи її дитинства. Це є основою амбівалентності ролі матері: "Розглядаючи ці материнські структури, ми починаємо розуміти, чи здатен наш власний внутрішній материнський комплекс підтримувати гармонію чи його давно час привести до ладу" [ИЗ, с. 175].

На сучасному етапі певна група жінок виховує своїх дітей без будь-якої допомоги; і якщо вони не спрямовують своїх дітей на шлях до самостійності, а бажають все робити самі - це є вияв "гіперматеринства" і одночасно "самоматеринства".

Доцільно навести погляди сучасного російського психолога А. Некрасова на материнську любов. Автор звинувачує лише жінку в проблемах материнства. Він пропонує вихід із такої драматичної ситуації в любові до чоловіка: "Ні народження дітей, ні материнство не є головним завданням жінки на Землі, а розкриття своєї суті, найвищих якостей жіночності і звідси - створення Простору Любові! Все решта - це вже наслідки" [107, с. 31].

Неможливо залишити цю цитату без коментаря. Я особисто по інтернету виклала автору свою позицію. Думка А. Некрасова про вирішення такої складної проблеми є суб'єктивною, дуже частковою і, на жаль, вона ґрунтується на засадах патріархальної культури, де центром є чоловік. Хто проти любові чоловіка-жінки, але як її реально здійснити? І ми дали відповідь - це і для чоловіка, і для жінки - андрогінність при вихованні дітей, що дає можливість здійснити і подружню любов. Жінка-мати, дитина, чоловік-батько не є автономними при вирішенні проблем материнства. Зокрема, я не знайшла авторського бачення виховання дитини саме чоловіком-батьком разом з жінкою-дружиною-матір'ю в так званому "Просторі Любові!" А. Некрасов залишає традиційне навантаження жінки-матері як головного вихователя дитини, але дає "цінні" поради - треба "піддати жару" в любові до чоловіка. Але де взяти сили? Без вагань автор дає відповідь: "Необхідно усвідомити деякі прості речі. Наприклад, жінці треба не заробляти гроші, але їй треба їх отримувати від чоловіків!" [107, с. 120]. На перший погляд дрібниця, а насправді виключно важливий момент для розуміння погляду А. Некрасова на материнство! Він критично ставиться до заробляння грошей жінкою, яка перестає бути жінкою і стає, пробачте, конем. Ось вона і "тягне" по життю дітей, роботу, зазвичай чоловіка і всю родину, а її все навантажують та навантажують. Тепер точно коментаря не буде! Лише нагадаємо собі, що ми живемо вже в цивілізації XXI століття. Жінка-альфонс і жінка-годувальник сім'ї - це протилежності, які руйнують роль матері.

Феміністичний виклик ідеалізації материнства і переоцінка ролі жіноцтва за репродуктивним критерієм, очевидно, були неадекватно сприйняті, тому концепція амбівалентності не мала широкої підтримки. Жіночий рух 60-х - початку 70-х років XX ст. змінив у західних країнах підходи до розуміння материнського покликання, хоча загалом його сприймали як бажання жінки залишати дітей, дім і чоловіка. У 90-х роках феміністичний рух посилив інтерес до реального світу материнства, але не забезпечив усвідомлення напруженого співіснування негативних і позитивних почуттів матерів до дітей як природного явища, яким можна свідомо керувати. Матері не будуть змінювати своє ставлення до власних вихованців доти, поки вони не зможуть вирішувати конфлікти, пов'язані з любов'ю та агресією до однієї І тієї ж дитини.

Іншими словами, діти викликають настільки сильні позитивні і негативні почуття, що мати змушена усвідомлювати як свої агресивні вияви, так і свою здатність до любові та приязні. Доречною з цього приводу є думка А. Камю: "Досвід слугує людині тоді, коли його усвідомлюють. Інакше він не має сенсу" [69, с. 61].

Е. Пінкола, досліджуючи жіночі архетипи в міфах і легендах, бере до уваги поняття турботи про себе в розвитку жіночої самосвідомості. Вона вважає, що кожна жінка повинна взяти на себе відповідальність за самостійне життя, розвивати усвідомленість щодо небезпеки, політики, стати турботливою до себе і для себе. Вчена підкреслює, що молодій жінці треба відійти від турботливої матері в певний момент для того, щоб навчитися турбуватися про себе самій: "У природному процесі нашого дорослішання дуже добра мати повинна все більше бліднути і, нарешті, зовсім розтанути, щоб ми могли самі по-новому турбуватися про себе" [113, с. 87].

Отже, матерям треба допомогти спокійно обміркувати стосунки зі своїми дітьми без почуття провини і використовувати амбівалентність збалансовано, свідомо і позитивно, без виявів агресії, без бажання залишити чоловіка чи/і дитину. Безумовно, це сприятиме утвердженню неупередженого погляду на роль жінки в сім'ї, розумінню її турбот, проблем, переживань (наприклад, чоловік без примусу буде виховувати дитину, а жінка зможе займатися іншою роботою, відпочити), що більше гармонізує взаємини жінки і чоловіка, матері і дитини. Саме такий підхід до зазначеної нами проблеми дає необхідні умови творчих, більш справедливих взаємин між всіма нами.

Треба створювати в Україні не тільки політичні партії жінок, а й жіночі клуби, асоціації та інші неформальні об'єднання, де 6 кожна жінка-матір могла обмінятися думками, почуттями І враженнями щодо проблем материнства, отримати чи надати іншим жінкам відповідну допомогу. Материнство - психосоціальний феномен, який доцільно розглядати з двох позицій: материнська любов як забезпечення умов для розвитку дитини і материнська любов як частина особистісної сфери жінки. Материнство є важливим аспектом особистісної ідентичності жінки. Матір ділить з дитиною своє тіло, потім турботи, сили, сон, відпочинок та матеріальні блага, але це все не жертви з її боку, а набуття себе, саморозвиток, духовне піднесення.

Размещено на Allbest.ru