Лабораторні роботи з психології

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лабораторна робота №1

Тема: Визначення абсолютного порогу шкірних просторових відчуттів за допомогою естезіометра

Мета завдання. Визначення абсолютного порогу шкіряних просторових відчуттів при допомозі естезіометра методом мінімальних змін.

Необхідне обладнання. Естезіометр.

Цей прилад зовнішньо нагадує штангенциркуль. Складається він з металевого стержня з нанесеними на нього міліметровими поділками. На одному кінці стержня біля нульової поділки закріплена нерухома ніжка. Вздовж стержня рухається друга, рухома, ніжка. Між ніжками естезіометра можна встановити різну відстань (Див. мал.).

Хід виконання завдання. Дотиком розсунутих на певну відстань ніжок естезіометра до тильної сторони кисті у досліджуваного викликається відчуття подвійного дотику. Рука досліджуваного повинна мати упор в ліктьовому суглобі, щоб усунути її напруженість. Експериментатор дотикається одночасно обома ніжками естезіометра, не натискаючи на шкіру досліджуваного, який не повинен бачити ніжок приладу. В першій серії експериментатор, поступово збільшує відстань між ніжками естезіометра, дотикається до шкіри досліджуваного. Збільшення робиться мінімальне, від 0 до того моменту, коли досліджуваний відчує вперше два дотики.

У другій серії дослідів відстань між ніжками приладу зменшується, починаючи від наперед великої (наприклад, 40 мм) до тих пір, поки досліджуваний вперше перестане відчувати два дотики.

Обробка даних виконаного завдання. Дані дослідів заносяться в таблицю результатів:

Абсолютну порогову величину шкіряних просторових відчуттів можна визначити за формулою:

де Е1 і Е2 -- порогова величина подразника в першій і другій серії дослідів.

Після закінчення дослідів збираються всі окремі результати, одержані для кожного досліджуваного, і виводиться середня арифметична величина абсолютного порогу по даній підгрупі. Результат, одержаний у окремого досліджуваного, порівнюється із средньогруповою величиною. Якщо відхилень нема, то графа «Примітка» залишається незаповненою. Якщо є відхилення від средньогрупової величини, то виясняють у досліджуваного можливу причину відхилення і вписують в «Примітку». Однією із основних причин зниження чутливості є втома, тобто стан особистості, який позначається на всіх її проявах, в тому числі и на роботі окремих органів.

Висновки студенти роблять самостійно на основі порівняння окремого результату з середньою (М) величиною.

Протокол дослідження

Лабораторна робота №2

Тема: Геометричні ілюзії зорового сприймання (ілюзія Мюллера--Лайера)

Вступні зауваження. Геометричні ілюзії,-- найбільш часто виучувані ілюзії зорового сприймання. Більшість відомих геометричних ілюзій можна розглядати або як спотворення в сприйманні величини (довжини або розміру), або як спотворення в сприйманні напряму ліній. Найкращим прикладом ілюзії довжини відрізка є ілюзія Мюллера--Лайера: дві лінії рівної дожини, одна з яких закінчується збігаючимися, а друга -- розбіжними клинами, сприймаються людиною як різні по довжині. При цьому ефект ілюзії настільки стійкий, що вона виникає и в тому випадку, якщо людина знає про причини її виникнення.

Обладнання і матеріали. Для проведення необхідно виготовити просту експериментальну установку. На вертикальному непрозорому екрані закріплюють аркуш білого картону (297 х 210 мм), на якому тушшю накреслена пряма горизонтальна лінія товщиною біля 3 мм и довжиною 230 мм. Зліва лінія закінчується збіжним клином («наконечник стріли»), а справа -- розбіжним клином («перо стріли»). На верхній край екрана на роликах (невидимих досліджуваному) підвішують рухому планку, на якій точно на рівні горизонтальної лінії намальований клин, спрямований гострим кутом вправо. На невидимій досліджуваному, але видимій експериментатору стороні установки закріплена міліметрова лінійка, нульова точка якої співпадає з точкою поділу лінії на два рівних відрізки -- правий і лівий -- и кінцем рухомого клина в центральному положенні.

До початку досліду необхідно підготувати бланк для протокольних записів.

Порядок роботи. В досліді використовується метод середньої помилки (методику див. в роботі «Визначення зорових просторових порогів розрізнення»). Дослід проводиться в умовах вільного спостереження (без обмеження поля зору). Дослід студенти виконують в парах, причому один із її членів є експериментатором. Всього досліджуваний повинен провести 30 підрівнювань. До початку досліду експериментатор повідомляє таку інструкцію.

Інструкція досліджуваному: «Пересуваючи повзунок з наконечником вправо або вліво, поділіть відрізок на дві рівні частини. Постарайтесь завдання виконати як можна точніше!»

Протокол заняття помилки встановлення видимої рівності відрізків

(записи веде експериментатор)

Експериментатор встановлює повзунок в таке положення, при якому видимі відрізки явно нерівні (в крайнє праве або крайнє ліве положення). Після цього досліджуваний повинен перемішати повзунок, доки йому не покажеться, що він встановив тим самим рівний відрізок.

Обробка результаті в: 1. Розрахувати значення середньої похибки для підрівнювань із знаком плюс і мінус (Мош+ и Мош-) за формулою.

Розрахувати середньоквадратичне відхилення для цих же підрівнювань уош+ і уош-;

При обчисленні середньої помилки враховується лише абсолютна величина окремих помилок, знак окремих помилок не береться до уваги. Розрахувати загальні значення, тобто без врахування знаку постановки середньої похибки (Моб) і середньоквадратичного відхилення(уоб). Розрахунок робиться в такий спосіб:

Розрахуємо середню арифметичну величину (М).

Знаходимо відхилення (x) кожного результату виміру (X) від середньої арифметичної величини: х=Х-М.

Підносимо знайдене значення відхилення кожного результату від середнього в квадрат: х2.

Підсумовуємо значення квадратів відхилень усіх результатів: Ух2.

Ділимо суму квадратів відхилень на загальне число спостережень (N) і одержуємо величину, яку називають дисперсією (D):

Добуваємо корінь квадратний з дисперсії й одержуємо величину, яку називають стандартним відхиленням (S) , чи середньоквадратичним відхиленням (у):

, або

Лабораторна робота №3

Тема: Дослідження індивідуальних особливостей сприймання (полезалежності--поленезалежності)

Вступні зауваження. В сучасній психології вивчення індивідуальних особливостей внутрішньої організації пізнавальних процесів здійснюється в рамках дослідження когнітивних стилів. Область вивчення когнітивних стилів лежить на стику психології пізнавальних процесів і психології особистості. Існує багато визначень поняття когнітивний стиль». Когнітивний стиль -- це характеристика способу пізнавальної діяльності; особистісні фактори регуляції пізнання, мислення і т. д.

В психологічній літературі описано достатньо велику кількість параметрів когнітивного стилю. В якості основних можна назвати наступні: по типу сприймання -- полезалежний--поленезалежний; по типу мислення -- дивергентний--конвергентний; по типу реагування -- імпульсивний--рефлективний; по типу навчання -- серійний--цілісний; у відповідності з особливостями когнітивного контролю -- гнучкий--ригідний и т. д. Параметри когнітивного стилю, як і здібності, в певній мірі задані. Але якщо здібності звичайно «розвиваються» и «ростуть», то когнітивний стиль «посилюється» або «усугубляється», так як його діапазон розгорнутий між полюсами з крайніми протилежними значеннями. Таким чином, когнітивний стиль, на відміну від здібностей, відноситься до способу, а не до рівня виконання діяльності.

Найбільш теоретично розробленим параметром когнітивного стилю є властивість полезалежності--поленезалежності. В 70-ті рр. XX ст. група американських вчених під керівництвом X. Віткіна, яка отримала назву «Новий погляд», запропонувала для виявлення індивідуальних особливостей сприймання спеціальні інструментальні методики, які дозволяють вивчати його спільні властивості, типові для різних людей. «Новий погляд» був не зовсім новим і базувався на основних положеннях гештальтпсихології: людям властиво сприймати не окремі сигнали і їх комплекси, а цілісні образи -- гештальти. В тому, як людина сприймає об'єкти і перетворює образи, проявляються індивідуальні особливості її особистості. Шляхом пред'явлення досліджуваним певних зорових фігур на різних фонах, при різних положеннях тіла досліджуваного в просторі, були виявлені два спільних стилі сприймання. Одні досліджувані адекватно сприймали об'єкт, незалежно від його зовнішнього поля і власного положення в просторі. Досліджувані, які діють подібним чином, були названі поленезалежності. У інших досліджуваних сприйняття того ж об'єкта сильно змінювалось в зазалежності від оточуючого фону і положення їх тіла. Люди, які діють в такому стилі, були названі полезалежними. Під полем розуміють актуальну психологічну ситуацію, в якій знаходиться даний індивід.

В понятті полезалежності--поленезалежності відоражаються індивідуальні відмінності в здібності когнітивної диференціації, яка в сфері мислення проявляється як преважання анализу або синтезу, а в сфері сприймання--як залежність--незалежність від перцептивного поля. Полезалежність означає домінування цілого, недостатня диференціація частин в образі сприймання, неспроможність преборювати контекст, необособленість окремих подразників від їх фону. Поленезалежності відповідає здатність сприймати ціле як структурування, вичленяти стимули із контексту. Найбільш загальною основою індивідуальних відмінностей в пізнавальній діяльності, які встановлюються за допомогою параметра полезалежності--поленезалежності, є ступінь орієнтації людини при прийнятті рішення на знания, якими вона володіє і досвід, який у неї є, а не на зовнішні орієнтири, якщо вони вступают в протиріччя з її досвідом. Особи, схильні до поленезалежності, виділяють в ситуації її істотні риси, а не більш помітні; у них легше проходить генералізація и перенос знань и навичок; у них більш раціональні стратегії запам'ятовування і відтворення, більш развинута селективна увага. Полезалежні схильні ігнорувати менш помітні риси аналізованого об'єкта, для них характерна орієнтація на зовнішні ознаки, образність мислення.

За даними М. А. Холодной, поленезалежність корелює із наступними показниками інтелектуальної сфери: високий показник невербального інтелекту; гнучуість інформаційних процесів; більш висока научуваність; успішність розв'язання задач накмітливість, які складають зміст фактора «адаптивна гнучкість» за Д. Гилфордом; легкість зміни установки.

З точки зору X. Віткіна, даний параметр когнітивного стилю дозволяє прогнозувати поведінку людей, починаючи з оцінки положення свого тіла в просторі до вибору професії. Підстави для такого висновку -- зв'язок полюсів цього стилю з разноманітними характеристиками: від продуктивності аналітичної діяльності до компетентності в міжособистісному спілкуванні. Правда, подібну точку зору про генералізованість параметра полезалежності--поленезалежності розділяють не всі автори.

Виявлені зміни поленезалежності з віком і рівнем освіти: вона зростає з переходом до більш високих ступенів освіти, оформляючись як стильова особливість до 17 років.

Мета завдання. Виявлення індивідуальних особливостей сприймання по характеристиці полезалежності--поленезалежності.

Методика. В завданні використовується тест «Включені фігури» Готтшальдта. Тест являє собою набір із 30 завдань. В кажному завданні досліджуваному пропонується як найшвидше виділити одну із п'яти еталонних фігур, серед відволікаючих деталей більш складної фігури. Час виконання тесту необмежений. В досліді реєструється час виконання кожного із 30 завдань і кількість правильних розв'язків.

Обробка і аналіз результатів

1. Визначити індекс полезалежності--поленезалежності за формулою:

где N -- число правильних розв'язків; Т -- загальний час виконання всіх 30 завдань, хв.

При Ипз/пнз > 2,5 вважається вираженим параметр поленезалежності;

При Ипз/пнз < 2,5 -- виражений параметр полезалежності.

2. На основі аналізу одержаних результатів зробити висновок про особливості когнітивного стилю досліджуваного.

Лабораторна робота №4

Теоретичні відомості. Ретина, або сітчатка - це тонка плівка, яка вистилає задню внутрішню поверхню очного яблука. Назва походить від слова “retina” - сітка, і пояснюється наявністю густого сплетіння кровоносних судин, які її покривають. Сітківка ока є світлочутливою оболонкою ока. Вона являє собою систему взаємозвязаних нервових клітин і фоторецепторів, які перетворюють світло в електричні імпульси, тобто перекладаючих сигнал на мову нервової системи.

В сітчатці є два види світлочутливих клітин - палочки і колбочки, які названі так у відповідності до їх вигляду під електронним мікроскопом. Прийнято вважати колбочки рецепторами денного бачення, які забезбечують кольорове бачення, палочки - рецепторами сумеречного бачення, дозволяючі розрізняти відтінки сірого. Рецептори розташовані в сітчатці дуже нерівномірно. Її центральна область, так зване жовта пляма (macula lutea), заповнена головним чином колбочками. Вона має форму овала, подовженого в горизонтальному напрямку. Кутовий розмір жовтої плями становить 6-7. Її середина - центральна ямка (fovea centralis ), названа так із-за наявності заглибини в цьому місці сітчатки, встелена одними колбочками, розміщеними тут досить щільно. Діаметр фовеа дорівнює 1,3. В міру віддалення від центра до периферії число колбочок зменшується, а число палочок збільшується, досягаючи свого максимуму в області 10-15 від фовеа. Крайню периферію сітчатки заповнюють переважно палочки. Колбочки зустрічаються тут дуже рідко.

В сітчатці є ділянка, обсолютно позбавлений фоторецепторів - це місце виходу зорового нерва або сліпа пляма. Вона розташована в носовій половині сітчатки на відстані 12 від центральної ямки. Сліпа пляма має овальну форму з більш подовженим вертикальним діаметром. Величина його по горизонталі становить приблизна 6-6,5.

Сітчатку називають “мозком, винесеним назовні”. У ембріона людини вона розвивається із мозкової трубки, яка дає початок і головному мозку. Сітчатка містить типові мозкові клітини і подібно до кори головного мозку має багатошарову структуру. Схематично її можна розділити на дві частини: світлочутливу і мозкову. Все, що було сказано про колбочки і палочки, характеризує першу частину, а саме шар фоторецепторів. Дручу частину створюють кілька шарів нервових клітин і їх відростків, основними з яких є біполяри і ганглозні клітини (С.В.Кравков, 1950). Біполяри служать для передачі подразнення від фоторецепторів до ганглозних клітин. Останні в свою чергу передають збудження в мозок по аксанах, які утворюють зоровий нерв.

Спосіб передачі сигналу із центра і з периферії сітчатки неоднаковий, що повязано з особливостями її будови. В фовеа кожна світлочутлива клітина зєднана з окремою біполярною, а кожна біполярна - з ганглозною; це означає, що кожен фоторецептор має ніби “прямий провід” в мозок. На периферії велика кількість фоторецепторів конвергують на один біполяр, а група біполярів - на ганглозну клітину; в результаті одна ганглозна клітина на периферії збуджується при подразненні цілої сітчаткової області.

Така морфологічна неоднорідність сітчатки складає основу її функціональної неоднорідності.

Роздільна здатність, або гострота зору (minimum separabile), характеризується найменшою відстанню між двома обєктами, при якій вони ще видимі окремо. Ця відстань виражається як правило в кутових величинах. Найбільшою гостротою зору володіє центральна область сітчатки; в нормі вона становить 1 кут. мін. В міру просування до периферії роздільна здатність сітчатки різко падає: вже на відстані 5 від центральної ямки гострота зору зменшується в 3 рази, а на крайній периферії вона в 100 раз нижче фовеальної (див. мал. 1).

Графічне зображення роздільної здатності різних ділянок сітчатки (за Р. Вудвортсом)

У зв'язку з цим показовим є приклад який наводить М. И. Авербах із своєї клінічної практики: двоє пацієнтів, адвокатів зо професією, внаслідок захворювань очей мали протилежні порушения зору: у першого страдав центральний зір, а у другого -- периферичний (поле зору його було звужено мфйже до точки фіксації). В приміщенні судової установи, де вони працювали, був довгий темний коридор, і обидва пацієнти кожен день проходили по ньому. Перший із них, абсолютно не здатний прочитати ні одного рядка, вільно рухався по коридору, не потребуючи сторонньої допомоги. Другий, легко читає найдрібніший газетний шрифт, вийшовши в коридор, безпорадно зупинявся і чекав, доки перший не проведе його в зал засідань (М. И. Авербах, 1950).

Межі полів зору для різних кольорів (за М. Авербахом)

Поле зору - простір, який бачить око при фіксації нерухомої точки. Його величина визначається рядом факторів, основними з яких - будова і діяльність світлочутливого апарату зорової системи, а також анатомічні особливості обличчя людини (глибина орбіти, розріз очей, форма носі і т.ін.). В нормі поле зору обмежено зверху до 55, внутрі і внизу - до 60, зовні - до 90 (мал. 2). Ці дані, прийняті за стандартні, відображають лише середню норму і можуть коливатись до 5-10.

Вказані межі є границею видимості ахроматичного стимулу; при використанні храматичних стимулів поле зору стає значно звуженим. Найменші розміри має поле зору для зеленого кольору, найбільше - для синього; поле зору для червоного кольору займає проміжне положення.

При локальних порушеннях світлочутливого апарата в полі зору проявляються ділянки випадання - скотоми. Вони діляться на абсолютні і відносні. При перших зображення пропадає повністю, при других - знижується його яскравість і чіткість. Скотоми бувають позитивними (субєктивними) і негативними (обєктивними). Позитивні помічаються субєктом у вигляді тіні, плями. Негативні субєкт не бачить; вони можуть бути виявлені лише при обєктивному дослідженні. Наприклад, сліпа пляма - скотома абсолютна, але субєктивно не виявлена.

Відомі два методи вимірювання поля зору: кампіметрія - вимірювання на площині і периметрія - вимірювання на вогнутій поверхні (дузі або півсфері). Перший спосіб більш старий і менш точний. Другий спосіб усуває недоліки кампіметрії. Він розроблений і вперше застосований Р.Ферстером в 1857 р. в даний час метод периметрії є найбільш поширеним.

Обробка завдання

Завдання:

вимірювання меж поля зору і виявлення фізіологічної скотоми (сліпої плями);

вимірювання меж кольорових полів;

вимірювання гостроти зору в різних ділянках поля зору.

Апаратура. Дослідження проводиться за допомогою настільного периметра.

Експериментальна група складається із двох людей: експериментатора і досліджуваного. Після виконання першого завдання досліджуваний і експериментатор міняються ролями.

Інструкція досліджуваному. “Прямо перед Вами в центрі дуги периметра знаходиться маленька точка. Вам необхідно строго фіксувати її на протязі всього експерименту. По дузі буде рухатись обєкт. Повідомте про його появу і зникнення (для завдання 1); повідомте про появу обєкта і вкажіть вкажіть його колір (для завдання 2); повідомте коли обєкт стане роздвоємим.

Процедура дослідження. Перед початком експерименту заповнюється периметричний бланк. В ньому відмічаються: дату, прізвище досліджуваного, експериментатора, а також діаметр мітки для обєкта. Останній ставиться в чисельнику дробу, що є на бланку - /333 мм (його знаменник радіус дуги периметра). Слід памятати, що для визначення меж поля зору використовують мітку діаметром 3 мм, для визначення скотом - мітку діаметром 1 мм, межі кольорових полів вимірюють з допомогою обєкта діаметром 5 мм.

Процедура вимірювання меж поля зору. Досліджуваний фіксує точку в центрі дуги периметра, експериментатор дуже рівномірно переміщає обєкт з периферії до центра. Швидкість руху не повинна перевищувати 2 см в секунду. В момент коли досліджуваний вперше помічає обєкт, експериментатор робить позначку на бланку. Ця точка буде межею поля зору по даному меридіану.

В завданні поле зору вимірюється по 12 меридіанах: 4 прямим (вверх, вниз, назовні і всередину) і 8 косим - проміжним по відношенню до вказаних прямих. Інтервал між сусідніми інтервалами складає 30. Найперше дуга периметра встановлюється горизонтально. Дальше експериментатор послідовно переміщає її у вказані положення.

Для виявлення сліпої плями дугу периметра знову встановлюють в горизонтальне положення. Обєкт дуже повільно переміщається від фіксаційної точки до периферії в зовнішній частині поля зору; моменти його зникнення і появи, про які повідомляє досліджуваний, відмічаються на бланку. Інтервал між позначками буде складати поперечник фізіологічної скотоми. Іноді скотома виявляється не зразу, і вказану процедуру доводиться повторювати декілька разів.

Дослідження полів зору на різні кольори проводиться так же, як і на білий стимул.

Процедура досліду (для завдання 3). В завданні визначається гострота зору парацентральних (5 , 8) і периферичних (20 , 40 , 60) ділянок сітчатки. Вимірювання проводиться з допомогою спеціальної приставки, яка надівається на дугу периметра. Спочатку вона ставиться в положення 5 від фіксаційної точки. Мітки на приставці зєднані. Досліджуваний фіксує точку в центрі дуги периметра. Експериментатор плавно розводить мітки до тих пір, поки досліджуваний не помітить, що їх стало дві. Відстань між мітками, при якому досліджуваний вперше помітить їх порізну, буде характеризувати гостроту зору.

В завданні досліджується зовнішня частина поля зору по горизонтальному меридіану.

Обробка і аналіз результатів

Завдання 1, 2. В результаті вимірювання меж поля зору на білий стимул буде одержано ряд точок, зєднання яких дасть обриси всього поля. Порівняйте його зі стандартним полем зору, межі якого нанесені на бланку пунктиром. Проробіть те ж саме з даними по кольоровим полям.

Завдання 3.Вимірювання гостроти зору дасть ряд чисел. Виходячи з них, побудуйте графік зниження роздільної здатності сітчатки до периферії. Як було вже вказано, в фовеа людина розрізняє два обєкти під кутом в 1. Така гострота зору взята за одиницю. Гострота зору периферичних місць сітчатки буде у стільки разів нижчою центральної, у скільки відстань між мітками, при якій досліджуваний бачить їх як дві, буде більше 1. Наприклад, в нульовому положенні приставки мітки видні різними при відстані між ними в 1. Фовеальна гострота зору V0=1. При положенні приставки, яке відповідає 8 від центра, проміжок між мітками, необхідний для їх розрізнення, становить 5. Відповідна цьому гострота зару V8=1/5=0,2 відносн. од. одержані таким чином значення обєднуються і заносяться в протокол.

Лабораторна робота №5

Тема: Дослідження особливостей окремих форм сприймання

ілюзія сприймання зоровий

Мета: Вивчити індивідуальні відмінності сприймання у окремих обстежуваних.

Обладнання: Методика “Шкали приладів”, секундомір, калькулятор.

Інструкція до роботи

Завдання 1. Дослідження зорового сприймання за допомогою методики “Шкали приладів.

Обстежуваному пропонується визначити покази на зображених десяти шкал різної форми, з різною ціною поділки і напрямом відліку. Покази на шкалах записуються в спеціальну таблицю. Фіксується час затрачений на зняття кожного з десяти показів. Перевіряється правильність знятих показів. Визначається середній час в групі обстежуваних і знаходиться процентний показник відхилення індивідуальних показників від середнього.

Таблиця 1

Завдання 2. Оцінка точності в оцінці часу.

Обладнання: Секундомір.

Обстежуваному пропонується, не дивлячись на секундомір, визначити відрізки часу тривалістю, наприклад, в 15, 45, 90, 180 секунд. Експериментатор відмічає ударом олівця по столу початок і кінець часового проміжку. Обстежуваний, не вдаючись до рахунку чи іншого засобу, оцінює і записує тривалість даного відрізку часу в секундах. Після цього обстежуваному пропонується оцінити тривалість довільних проміжків часу між двома натисканнями секундоміра. Проміжки вибираються в межах від 0,5 до 2 хв. результати заносяться в таблицю.

Таблиця 2

Точність сприймання визначається за формулою: де t - cума різниць між фіксованим часом і справжнім, Т - сума справжніх відрізків часу. Точність сприймання часу k= .

Размещено на Allbest.ru