У статті зроблена спроба експлікувати сутнісні аспекти закону, за допомогою яких він може бути осмислений як результат пізнавальної діяльності в умовах постнекласичної трансформації психологічної науки. Уточнено обсяг поняття "закон" та вказано на особливості його співвідношення з близькими за змістом поняттями, насамперед, із закономірністю. Визначені форми і межі дії законів у досліджуваних постнекласичною наукою складних системах, що саморозвиваються. Вказано на те, що моделювання психологічних закономірностей вимагає поєднання вербального та логіко - математичного системного опису.

Ключові слова: постнекласична психологія, закон, закономірність, складні системи, що саморозвиваються, ідеальна модель.

Постановка проблеми

Укорінені на етапі становлення постнекласичного типу наукової раціональності ідеї про специфічний тип системної організації досліджуваних об'єктів, про особливі норми та ідеали побудови наукового знання, про співвіднесеність останнього з ціннісно-смисловими структурами свідомості суб'єкта пізнання вимагають осмислення пояснювальних можливостей сучасної психології на рівні формульованих нею законів. Вирішення цієї проблеми - завдання доволі складне й певною мірою амбіційне, оскільки стосується основних епістемологічних функцій психологічної науки, сама можливість реалізації яких зараз викликає численні дискусії. Сенс цих дискусій у найзагальнішому вигляді зводиться до наступного. Одні дослідники, як указує Д.О. Леонтьєв, обстоюючи природничо-наукове тлумачення закону у психології, наголошують на тому, що "в усіх людей одні і ті самі психологічні феномени підкоряються одним і тим самим законам" [13, с.4], а самі психологічні закони є однозначними, сталими та всезагальними. Інші, навпаки, підкреслюють принципову релятивність номологічних висловлювань та їхню зумовленість відповідними науковими картинами світу, що врешті-решт призводить до заперечення можливості використання поняття "закон" по відношенню до психологічного знання (див. наприклад: [20]). Шлях до подолання зафіксованої у цій полеміці суперечності, полягає, по-перше, в уточненні обсягу поняття "закон" та у вказуванні на особливості його логічних зв'язків і співвідношень із близькими за змістом поняттями, насамперед, із закономірністю; по-друге, - у визначенні форм і меж дії законів у досліджуваних постнекласичною наукою складних системах, що саморозвиваються. Саме в експлікації сутнісних аспектів закону, за допомогою яких він може бути осмислений як результат пізнавальної діяльності в умовах постнекласичної трансформації психологічної науки, й полягає основна мета пропонованого дослідження.

постнекласична психологія закон

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Звернення з метою первинного орієнтування у змісті поняття "закон" до авторитетних філософських енциклопедичних словників свідчить про те, що подані в них визначення в основному збігаються - під законом, зазвичай, розуміються істотні, необхідні, всезагальні, повторювані та інваріантні відношення між об'єктами (сторонами об'єктів), які визначають структурні особливості цих об'єктів, їхнє функціонування та розвиток (див., наприклад: [26, с. 194]). Істотність зафіксованих у законі відношень розкриває внутрішній зміст об'єктів в єдності всіх різноманітних та суперечливих форм їхнього буття, суттєве в них; необхідність указує на всю повноту детермінації цих закономірних відношень; всезагальність означає, що вони притаманні всім без виключення явищам і процесам певного класу, рівня тощо; повторюваність вказує на відтворення відношень у їхній тотожності; інваріантність характеризує відносну стійкість, незмінність та стабільність відношень при переході від одних умов існування до інших [8], [11], [16], [23].

Оскільки закони є відношеннями між сутностями, способами їхнього функціонування [11, с.83], то їхнє виокремлення із загальної маси чуттєвих сприймань (в яких істотні аспекти об'єктів злиті з несуттєвими) передбачає складну інтелектуальну діяльність суб'єкта пізнання (мисленнєве абстрагування, узагальнення та ідеалізацію, залучення процесів уяви, інтуїтивних та рефлексивних механізмів тощо), ключовим елементом якої є створення гіпотетичних конструктів [8]. Унаслідок цього суб'єктом будуються когнітивні репрезентації суттєвих відношень об'єктів у вигляді ідеальних моделей, у яких ці відношення виражені зв'язками між поняттями природної або штучної мови. Відображений у такій ідеальній моделі об'єктивний закон неминуче "є неповним, вузьким, охоплює лише частину дійсності" [7, с.110]. Це зумовлюється, по-перше, перманентним процесом розвитку сутності, конкретним вираженням якого виступає той чи інший закон: "Чим сутність менш розвинена, менш диференційована, тим абстрактнішими, менш визначеними, менш стійкими є її закони. Чим більше розвинена сутність, чим більше вона диференціювала себе та власні визначення, тим більш розвинутими, більш зрілими, стійкішими є закони" [11, с.86]. По-друге, закон є невіддільним від умов, що породжують об'єкт та формують його сутність, тому "залежно від цих умов результати дії одного і того самого закону можуть значно відрізнятись" [7, с.111]. По-третє, моделювання суттєвих властивостей об'єктів необхідно містить деяке огрублення, спрощення, схематизацію реального об'єкту, що у поєднанні з приписуванням ідеальним конструкціям певних властивостей, "котрі хоча і співвідносяться з деякими властивостями реальних об'єктів, але у загальному випадку задаються самим дослідником, який вирішує специфічні наукові завдання" [20, с.10], значно відбивається на точності та повноті наукового закону. І насамкінець, по-четверте, змістові особливості закону істотно залежать від системи відліку, в якій здійснюється його фіксування: вона може бути прив'язана чи то до зовнішнього спостерігача (дослідника), чи то до самого діючого суб'єкта [3].

У наукознавчій літературі описані різні типи законів, котрі розрізняються за ступенем глибини відображення істотних зв'язків і залежностей (емпіричні та теоретичні закони), а також за співвідношенням необхідності й випадковості у процесі їхньої дії (динамічні та статистичні закони). Коротко вкажемо на їхню специфіку.

Емпіричний (феноменологічний) закон, котрий, як правило, описується у вигляді формалізованої або квазіформалізованої залежності, розкриває функціональне відношення між об'єктами та їхніми властивостями, що чуттєво спостерігаються. "Як і будь-який закон, він виражає істотний зв'язок між об'єктами. Проте це ще недостатньо глибокий або неповно виражений зв'язок. Це відображення сутності, але сутності, так би мовити, лише “першого порядку”. Емпіричний закон не розкриває всезагальності та необхідності даного відношення, а лише фіксує його повторюваність у спостереженні або експерименті" [8, с.43-44]. Незважаючи на ступінь загальності емпіричних законів, у будь-якому разі, в їх основі лежить система емпіричних узагальнень - змістових висловлювань мовою конкретної науки [1] або статистичних висловлювань [15], вибудованих на основі індуктивного аналізу відповідних наукових фактів. Вони лише констатують певну послідовність пов'язаних одна з одною подій, не розкриваючи внутрішнього механізму їхньої взаємодії, через що пояснювальна та передбачувальна функції емпіричних законів, як правило, обмежені.

Пояснення феноменологічних законів досягається за допомогою теоретичних законів, що розкривають глибокі внутрішні зв'язки процесів, механізми їхнього перебігу та пов'язують величини, які не підлягають безпосередньому спостереженню. "Важлива особливість теоретичних законів полягає в тому, що вони в імпліцитній формі містять у собі емпіричні закономірності, котрі можуть бути з них виведені, а також у тому, що з теоретичних законів можуть бути одержані нові емпіричні закони, раніше не відомі" [8, с.48]. Більше того, саме емпірично встановлені залежності між відкритими за допомогою спостереження й експерименту фактами виступають засобами підтвердження теоретичних законів [11]. Ґрунтований на емпіричному досвіді теоретичний закон виступає як новий, якісно специфічний етап пізнавальної діяльності, пов'язаний із описом та поясненням “сутності другого порядку" на рівні певної наукової теорії, що надає "єдине системне знання про досліджуване коло об'єктів" [21, с.3].

Особливого розгляду заслуговує розподіл законів на динамічні та статистичні. Динамічні закони відображають ті випадки причинного зв'язку між окремими, відносно ізольованими, автономними явищами, об'єктами, сторонами, коли їхній "вихідний стан, що має достатньо виражений характер, однозначно та повно визначає (при заданих зовнішніх впливах) наступні стани" [11, с. 198]. Точна та однозначна визначеність необхідних детермінаційних відношень між станами об'єктів у динамічному законі дозволяє здійснити на його основі достовірне передбачення настання інших станів.

На відміну від динамічного закону статистичний закон, по-перше, відображає регулярні відношення детермінації між властивостями, "котрі притаманні системі в цілому, а не окремим її одиницям" [7, с.161]. Інакше кажучи, він є законом певної множини, ансамблю відносно однорідних явищ або процесів (т. зв. статистичної сукупності), для яких іманентна спільна сутність, якість, ознака. У кількісному вираженні розподілу цієї ознаки між елементами статистичної сукупності (що свідчить про міру зрілості сутності, міру можливості та необхідності, міру регулярності даного статистичного відношення) й виявляються статистичні закони [11, с.110-116]. По-друге, "в статистичних законах, на відміну від динамічних, представлена не однозначна, жорстко визначена детермінованість явищ, а їхній імовірнісний зв'язок" [7, с.161 - 162]. Подібний характер статистичних законів зумовлений дією численних випадкових причин, котрі мають місце під час дослідження масових явищ. Разом із тим, статистичний закон все-таки розкриває деяку домінуючу тенденцію, панівну спрямованість процесу трансформації або розвитку явища, необхідний прояв якої "виникає внаслідок взаємної компенсації та врівноваження багатьох випадкових факторів" [26, с.625]. Тому відмінність між статистичним та динамічним законами є відносною, оскільки будь-яка динамічна закономірність являє собою статичну закономірність з імовірністю здійснення подій, близькою до одиниці. У зв'язку з цим підкреслюється, що межовим випадком статистичних законів виступають динамічні закони [26].

У здійсненій вище характеристиці закону та його основних типів ми побіжно торкнулися основних термінів, що склалися у зв'язку з вивченням категорії закону ("відношення", "зв'язок", "сутність","необхідність","гіпотеза" тощо), проте поза розглядом залишилося питання співвідношення цієї категорії з іншим, близькими за змістом, поняттям "закономірність".

Як засвідчив аналіз наукових джерел, сенс, який вкладається різними дослідниками в це поняття, є досить неоднозначним. Наприклад, закономірність або ототожнюється з законом, використовуючись як однорядкова з ним категорія, або вважається такою, що належить виключно об'єктивній дійсності, у той час, коли закон розглядається як відображення наукою закономірностей світу, або тлумачиться як інтегративний вияв "сукупність взаємопов'язаних за змістом законів" [25, с.147]. Наявність таких діаметрально протилежних трактувань лише підтверджує необхідність подальшого теоретичного опрацювання категорій закономірності та закону, що передбачає, розмежування.

Будемо виходити з того, що і закон, відображають істотні, стійкі, повторювані зв'язки між процесами і явищами. У цьому виявляється подібність між ними, відмінності між цими поняттями полягають у наступному.

По-перше, відображувані у законі зв'язки є стійкішими та такими, що охоплюють усю сукупність явищ, у той час, коли генералізовані у закономірності відношення "справедливі лише для даних умов розвитку конкретних явищ " [24, с.86], є варіативними, неоднозначними, виявляються здебільшого "як панівна, визначальна тенденція, котра впорядковує хаотичні, випадкові зв'язки, знімає їх у собі" [11, с.172] (у цьому сенсі зміст поняття "закономірність" збігається зі змістом поняття "статистичний закон"). Це може бути пояснене тим, що "поняття “закон” відображає момент стійкості системи", а "поняття “закономірність" підкреслює динамічність системи, момент її розвитку, перетворення" [6, с.101].

По-друге, узагальнюючи окремі факти, кількісні та якісні залежності між ними, відображаючи одиничне в його єдності із загальним (особливе), закономірність передує встановленню закону (всезагального). "Тому власне закони відкриваються, як правило, на базі вже виявлених закономірностей, що відповідає загальному ходу людського пізнання, котре здійснюється від одиничного (залежності) до особливого (закономірності) та всезагального (закону)" [24, с.87].

Поряд із цим слід також зважати на головні структурно - процесуальні характеристики досліджуваних постнекласичною наукою складних систем, що саморозвиваються (ССС).

Рефлексія цих характеристик, як нам видається, дозволить у подальшому викладі чіткіше експлікувати якісну специфіку встановлюваних закономірних зв'язків.

Виклад основного матеріалу

У контексті аналізованої тут проблеми принципово важливою характеристикою ССС є притаманна їй ієрархія рівневої організації елементів, здатність породжувати в процесі розвитку нові рівні. Кожний такий рівень, здійснюючи зворотний вплив на рівні, що раніше склалися, перебудовує їх, внаслідок чого організація системи диференціюється та ускладнюється: в ній формуються нові, відносно самостійні підсистеми, перебудовується блок управління, один тип саморегуляції замінюється іншим, виникають нові типи прямих та зворотних зв'язків, нові параметри порядку, цілісності. Нарощування ССС нових рівнів організації супроводжуються виникненням нових закономірностей, які функціонують у рамках фіксованих меж та відображають різні сторони, аспекти процесу виникнення, прояву, розвитку, перебудови системи [22]. У зв'язку з цим перед психологічною наукою постає завдання не лише встановити певний закон психіки, "але й окреслити сферу його дії, а також умови, в яких він лише й може діяти, його межі" [14, с.114]. При цьому однією з ключових під час аналізу кожної конкретної закономірності має стати відповідь на питання "чи є вона універсальною або культурно зумовленою" [9, с.173]. Наприклад, чи є описані ґештальтистами закони сприймання "природними" властивостями будь-якої людини або ж культурно сформованими феноменами? Відповідь на це питання, вочевидь, передбачає виокремлення в досліджуваній психічній системі тих якісно своєрідних сторін, у межах яких тенденції, що цікавлять психолога, можуть розглядатись як стійкі та однорідні у своїх істотних проявах. Проте, отримані стосовно даного рівня закономірності не можуть бути екстрапольовані на інші неоднорідні рівні.

Говорячи про рівневу представленість закономірностей і законів, слід окремо вказати на особливості їхньої взаємодії та взаємовпливу. Нові закономірності, що з'являються на нових рівнях організації ССС, починають визначати форми та межі дії законів функціонування попередніх рівнів системи у рамках нової цілісності [22]. Більше того, робиться припущення про можливу "зміну вже існуючих законів під впливом нових рівнів організації системи" [17, с.8]. Як приклад наводяться відомі з практики великого спорту випадки, коли висока мотивація спортсмена, пов'язана з його психологічною налаштованістю на встановлення рекорду, змінює перебіг біохімічних процесів в організмі, що, своєю чергою, оптимізує механіку дії його рухового апарату та зумовлює досягнення позитивного результату [17].

Стосовно психології сказане вимагає доповнення укоріненого у вітчизняній психологічній науці методологічного уявлення про рівневу представленість психологічних законів та парціальний характер їхньої дії (стосовно окремої області психічних явищ) [12, с. 198-199] ідеєю про те, що "будь-які закономірності можуть змінюватись залежно від інших закономірностей, що діють на більш високих рівнях" [13, с.6], із урахуванням також того, що останні, в силу процесів перманентної диференціації системи, теж "не залишаються завжди незмінними; у ході розвитку одні з них замінюються іншими" [13]. Із огляду на це, вочевидь має рацію Ф. Генов, котрий говорить "про основні та другорядні закони даної системи, ієрархія яких визначається ієрархією компонентів системи та ступенем значущості відношень між ними" [6, с.100].

Іншою важливою особливістю ССС, котра характеризує діючі в ній закономірності, є іманентні їй відкритість та постійний обмін інформацією з оточуючими системами. Уся складна мережа таких інформаційних взаємодій ССС з іншими системами може бути інтегрально представлена як нелінійне середовище, де виникають синергетичні ефекти, котрі, загострюючи моменти випадковості, дестабілізації та хаосу, зумовлюють реалізацію кожною із взаємодіючих систем потенційних можливостей свого розвитку в напрямку появи нової впорядкованості (закономірності). Причому реалізація одного з декількох імовірних сценаріїв розвитку взаємодіючих систем, і як наслідок - виникнення в кожній із них нових параметрів порядку та утворення нових зв'язків - забезпечується наявністю системоутворювального фактору, "котрий із чисельних компонентів із безладною взаємодією організує впорядковану множину" [2, с.26]. Саме від того, яким є системоутворювальний фактор залежить характер закономірних зв'язків [14, с.125], що складаються між рівнями та підсистемами ССС, а також між нею та іншими системами.

Наведені вище положення вимагають розширення смислів категорії причинності в епістемології сучасної психологічної науки. Притаманна психології системність об'єкта дослідження, пов'язана з його складністю, унікальністю та саморозвитком, передбачає відхід від жорсткого детермінізму та звернення до модальності можливого. Як зазначає В.Ф. Петренко, людина "не є жорстко детермінованою системою, котра підкоряється жорстким законам, а, маючи внутрішній розвиток"." і свободу волі, не тотожна сама собі в кожний новий момент часу. Чим розвиненіша система, тим більше ступенів свободи вона має, і стосовно особистості людини"." некоректними є еквіфіналістські моделі й прогнози, що побудовані на принципі детермінізму. Мова може йти лише про сценарні варіанти розвитку подій, де людина"." реалізує одну можливість із “віяла” потенційних можливостей у кожний момент часу" [18, с.116]. Тому невипадково останнім часом зростає кількість психологічних досліджень, в яких значна увага "приділяється тим властивостям і характеристикам людини, котрі не лише констатують те, що є в дійсності, але й те, що існує лише як можливість” [14, с.109]. Особливо це стосується персонології. При всій значущості соціокультурних детермінант у розвитку особистості, процес становлення її самосвідомості розглядається як такий, що здебільшого задається контекстом можливостей. "У житті мого “Я” - зазначає з цього приводу М.Н. Епштейн, - є рівні різної глибини: соціальний, фізичний, емоційний, інтелектуальний, - але глибше всіх цих рівнів лежить не дійсність, а можливість мене. Моє найглибше відчуття: мене ще немає, але я можливий. Я можу бути. І це “можу бути” зберігається під оболонкою всіх “є”, з якими людина постійно ототожнює себе. Особистість - це можливість самої себе, котра не вичерпується ніякою самореалізацією. Я можу реалізувати себе в сім'ї, в мистецтві, в науці, в політиці, але щойно зроблене мною набуває властивості реальності, я відчуваю, як моє “Я” знов ірреалізується, уходить углиб власних можливостей. “Я” - це вічна нездійсненність, і якщо безсмертя можливе, то саме тому, що особистість ніколи й ні в чому до кінця не здійснюється, а значить, і не може зникнути як можливість" [27, с.248]. Тут слід підкреслити, що саме виникнення таких особистісних структур, котрі від початку існують у сфері потенційного, вимагає з боку людини складної духовної роботи, пов'язаної з рефлексивним виокремленням варіативного спектру можливостей стати іншою особою. Входження до складних форм рефлексивної діяльності, у свою чергу, змінює й характер детермінації - "причини починають усе більше заміщуватись передумовами, котрі, на відміну від причин, породжують не необхідні наслідки, а можливості, тоді як їхня відсутність - неможливість" [13, с.17].

Розкриття та змістовий опис зазначених особливостей структурно-функціональних та каузально-ґенетичних відношень у ССС передбачає створення якісно специфічних моделей, котрі більш-менш адекватно та коректно відображали б закономірний характер таких відношень. Для цього, створювані ідеальні моделі мають, по-перше, розкривати системоутворювальний фактор досліджуваної системи, якомога повніше репрезентувати основний її компонентний склад, істотні зв'язки й відношення між її компонентами, а також між нею та оточуючим середовищем (іншими системами), вказувати на характер її мінливості на різних стадіях існування. По-друге, у межах таких моделей повинний бути чітко визначений ступінь спрямованості цих зв'язків та змін - чи мають вони детермінований або стохастичний, лінійний або нелінійний характер. По-третє, необхідним при побудові таких моделей є поєднання вербальних та логіко-математичних форм системного опису [5], що дозволяє, з одного боку, формалізувати використовуваний для опису закономірних процесів поняттєвий апарат [4], підвищити точність та обґрунтованість номологічних висловлювань, з іншого - компенсувати обмеження, що часто накладаються складністю психічних явищ, на можливість математичного відображення закономірних процесів. Лише за цих умов, як нам видається, теоретична модель здатна пояснити досліджуване явище, вказати на те, що воно є наслідком певного закону або сукупності законів.

Висновки та перспективи подальших розвідок