Формування субсфери Я-соціальне у юнацькому віці засобами гештальт-терапії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування субсфери Я-соціальне у юнацькому віці засобами гештальт-терапії

Становлення української державності та побудова громадського суспільства на сучасному етапі відкрили широкі можливості для розвитку вищої освіти, орієнтованої на особистість, націю, пріоритети духовної культури, які визначають основні напрямки навчально-виховного процесу. Стрижнем сучасного навчально-виховного процесу є формування активної життєвої позиції людини, становлення її як громадянина своєї держави, як особистості з позитивною «Я-концепцією». Актуальність дослідження полягає у пошуку і побудові системи спеціально організованих умов, що сприяють розвитку субсфери «Я-соціальне»: сензитивності до культурних цінностей та соціальних процесів; установок на самостійне вирішення соціальних проблемних ситуацій; почуття особистості; формування громадянської позиції, електоральної активності, заснованих на конституційних правах дитини і дорослого; самоорганізації і самовизначення юнаків в різноманітних реаліях життя. Цими умовами можуть виступати соціально-психологічні орієнтири. Наукові дослідження з проблеми формування «Я-соціального» у юнацькому віці не втрачають своєї актуальності в даний час, що обумовлено серйозними змінами, що відбулися в нашій країні за останні роки. З'явилися нові соціально-психологічні орієнтири в діяльності людини, що визначаються суспільними відносинами. Це розширило можливості і свободу людині в прийнятті важливих життєвих рішень, у тому числі і в питаннях виховання і більш широкого використання механізмів регулювання власної поведінки.

Формування самосвідомості в юнацькому віці має своє завершення в усвідомленні юнаками свого місця в житті, в праці, суспільстві, визначення життєвого шляху, в усвідомленні себе майбутніми активними діячами суспільного розвитку.

В будь-якому суспільстві вирішальну роль відіграє людина як втілення думки, розуму, цінностей суспільства, що має активну цивільну позицію та здатність реалізувати свій потенціал з метою розвитку суспільства. Безумовно, така людина, повинна мати чіткий образ свого «соціального-Я», який наділений розвиненою самосвідомістю, стійкими знаннями про себе, має розуміння свого існування та свого призначення в житті.

Актуальність формування соціальної успішності в юнацькому віці обумовлена соціальним замовленням на мотивованих на досягнення особистостей. Суспільство прагне компетентних і самостійних, прогресивно мислячих, готових до співпраці юнаків.

Мета статті полягає у вивченні особливостей формування Я-соціального у юнацькому віці.

Аналіз останніх публікацій та виклад основного матеріалу. Основні дослідження «Я-соціального» відображені в працях: Г.С. Абрамової, Р. Бернса, І.Д. Беха, А.А. Бодальова, Е.І. Головахи, І.В. Дубровіної, І.С. Кона, Г. Крайга, А.В. Петровського, Ф. Райса, Х. Ремшмідта та ін.; в певній мірі в них вивчалось і питання впливу соціальної ситуації на формування «Я-соціального» індивіда юнацького віку. Субсфера «Я-соціальне» як динамічна система уявлень особистості про себе, що існують в усвідомлюваній та неусвідомлюваній формах, в поєднанні з їх емоційно забарвленою оцінкою та поведінковою реакцією, була об'єктом вивчення і вітчизняних дослідників. Так, психологічний зміст поняття «Я-соціальне» розкрито в роботах М.Й. Боришевського, І.С. Кона, В.В. Століна, П.Р. Чамати, І.І. Чеснокової та ін. Вивчення наукової літератури з проблеми формування субсфери «Я-соціальне» показало відсутність вивчення формування «Я-соціального» у юнацькому віці засобами гештальт-терапії, в умовах сучасної освітньої парадигми.

Соціальне середовище це все, що оточує людину в її повсякденному житті, це конкретний прояв, своєрідність суспільних відносин на певному етапі їх розвитку. Соціальне середовище залежить від типу суспільних економічних формацій, від класової та національної приналежності, від внутрішньо класових відмінностей певних верст, від побутових і професійних відмінностей [4].

Беручи участь у праці і різних формах громадської діяльності, люди розвивають в собі ті специфічні людські здібності, які вже сформувалися в людства. Необхідні умови засвоєння дитиною суспільно-історичного досвіду: 1) спілкування дитини з дорослими людьми, в ході якого дитина навчається адекватній діяльності, засвоює людську культуру; 2) щоб оволодіти тими предметами, які є продуктами історичного розвитку, необхідно здійснити діяльність, яка відтворюватиме в собі суспільно вироблені способи діяльності людини і людства [7]. Психологія враховує, що особистість не тільки об'єкт суспільних відносин, не тільки відчуває соціальний вплив, але переломлює, перетворює його, оскільки поступово особистість починає виступати як сукупність внутрішніх умов, через які переломлюються зовнішні впливи суспільства. Таким чином, особистість не тільки об'єкт і продукт громадських відносин, а й активний суб'єкт діяльності, спілкування, свідомості, самосвідомості [7]. Соціалізація особистості це процес; формування особистості в певних соціальних умовах, процес засвоєння людиною соціального досвіду, в ході якого людина перетворює соціальний досвід у власні цінності та орієнтації, вибірково вводить у свою систему поведінки ті норми і шаблони поведінки, які прийняті в суспільстві або групі. Норми поведінки, моралі, переконання людини визначаються тими константами, які прийняті в даному суспільстві. Звертаючись до питання про механізми формування субсфери «Я-соціального», дослідники вказують, що не тільки діяльність людини є невід'ємною умовою накопичення уявлень про себе, але насамперед спільна діяльність і спілкування з іншими людьми [10]. Інтерес представляє дворівнева теорія самосвідомості І.І. Чеснокової [11], згідно з якою на першому рівні людина отримує знання про себе через порівняння себе з оточуючими за допомогою таких прийомів самопізнання як самосприйняття і самоспостереження, а на другому рівні через порівняння себе з собою у різних ситуаціях і в різні періоди свого життя за допомогою прийому аутокомунікації. У вітчизняній психологічній парадигмі традиційно вважається, що соціалізація це переважно інтеріоризація суспільного досвіду та суспільної культури в цілому, в результаті чого формуються диспозиції особистості: спрямованість, соціальні установки, ціннісні орієнтації тощо. В цій традиції розглядаються глобальні проблеми, але не враховується, що вплив суспільства завжди відбувається через мікросоціум та через малі групи.

Механізм такого впливу зручно розглядати за допомогою поняття соціальної ролі, запозиченого в інтеракціоністській парадигмі. Соціальна роль досить широке поняття, що поєднує в собі великий спектр проявів поведінки людини: від ситуативних ролей, що є лише схематизованими формами комунікації, до життєвих ролей, які є стійкими формами соціальної поведінки та діяльності людини і фактично виступають як прояв особистості, тобто соціальне «Я» індивіда. Соціальна роль має свою психологічну структуру, яка складається з трьох підструктур: а) рольові очікування (експектації), тобто модель ролі і вимоги до неї, що задаються групою, або суспільством; б) рольова поведінка (інтеракцїї), тобто система реальних дій індивіда в процесі комунікації та діяльності; в) рольові переживання людини, тобто внутрішнє бачення себе в тій чи іншій ролі, своєрідна рольова «Я-концепція»[7].

Глибинна рольова структура притаманна не тільки життєвим ролям, які стали рисами характеру людини, але і всім випадкам глибокого вживання у роль. Результатом найвищого розвитку та саморозвитку людини, за Б.Г. Ананьєвим, є індивідуальність, яка не може вичерпатись тільки рольовими проявами, а отже, іде по шляху автономізації від соціальних ролей [5]. Отже, розвиток і саморозвиток людини можна розглядати як діалектичне поєднання двох протилежних процесів: а) процесу формування соціальних ролей (соціалізація), де відбувається еволюція від індивіда до особистості; б) процес відчуження соціальних ролей (індивідуалізація), де відбувається перехід від особистості до індивідуальності. В нашому розумінні індивідуалізація це синонім поняття самоактуалізація. Ці процеси тісно переплетені між собою і не завжди є послідовними, хоча другий можна розглядати як вищу форму і водночас діалектичне заперечення першого.

У розробленій В.В. Століним трирівневій теорії самосвідомості[7] особливо важливу роль спільної діяльності віддається на етапі формування соціального «Я-образу», коли індивід в пошуках своїх етнічної, громадянської, соціально-рольових та інших ідентичностей починає освоювати ті або інші соціальні ролі і відносити себе до певних соціальних груп. Будь-яке знання про себе неминуче супроводжується переживанням щодо цих знань, тобто, крім когнітивної складової, в структуру самосвідомості входить емоційна складова. Емоційний компонент самосвідомості, так званий афективний, або оціночно-вольовий, являє собою ціннісне ставлення до різних сторін свого «Я», до різних образів «Я» і проявляється в переживанні своєї успішності чи неуспішності, в прийнятті або запереченні, в почутті самовпевненості або невпевненості в собі [2].

«Я» особистості, як об'єкт містить в собі чотири аспекти: духовне «Я», матеріальне «Я», соціальне «Я», тілесне «Я». Ці аспекти утворюють для кожної людини унікальний образ, або сукупність уявлень про себе як особистості «Я-концепцію» [8]. Подальший розвиток теорії «Я-концепції» йшов в напрямку уніфікації концептуально-термінологічного апарату для опису «Я-концепції» та пошукових надійних емпіричних референтів для зміни, результатом чого стало представлення її як сукупності, або структури установок індивіда на самого себе [2]. У людини формуються впродовж життя установки, які групуються у три категорії: реальне «Я» (яким себе представляє індивід на даний момент), соціальне «Я» (як, на думку індивіда, його представляють інші люди), ідеальне «Я» (яким індивіду хотілося б бути) [7].

Виклад основного матеріалу дослідження. Дослідження проводилося на базі соціально-гуманітарного факультету Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького впродовж 2012-2014 рр. Усього в дослідженні взяли участь 40 студентів І-V курсів. Дослідження полягає в тому, щоб вивчити один із компонентів Я-соціального у юнацькому віці, професійну соціалізацію, яка є домінуючим компонентом розвитку соціального «Я» у юнаків. Нами були використані такі психодіагностичні методики: «Вивчення мотивації навчання у вузі» (Л.А.Головей, Е.Ф.Рибалко), «Мотиви вибору професії» (Р. В. Овчарова).З метою виявлення домінуючих мотивів вибору студентами професії психолога, що зумовлює ставлення майбутніх фахівців до цієї професії, ми використовували методику «Мотиви вибору професії». Результати представлені в таблиці І.Аналіз таблиці 1 показав, що простежується тенденція домінування у студентів зовнішнього негативного мотиву (35, 5 %) (тобто невизначеність, відсутність внутрішнього особистісно значущого сенсу вибору професії). Для 27, 5 % досліджуваних основним виявлено зовнішній позитивний мотив, тобто орієнтація на зростаючу соціальну значущість, і разом з нею привабливість, професії практичного психолога. Лише у 19, 0 % студентів виявлено орієнтацію на самореалізацію внутрішнього потенціалу, на отримання задоволення від процесу професійної діяльності; та у 18, 0 % прагнення професійно зростати, приносити користь людям, з метою здобуття соціальної значущості.

Таблиця 1 Визначення мотивів вибору професії (до корекційної роботи) N= 40