Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. О. О. БОГОМОЛЬЦЯ

Кафедра педагогіки та психології

Реферат

на тему: «Емоції у професійній діяльності лікаря»

студентка III курсу

1 медичного факультету 5 групи

Тимошенко Катерина Ігорівна

Київ 2017

Зміст

Вступ

1. Емоційно-психологічний портрет лікаря

2. Роль емоцій у взаємовідношенні лікар-пацієнт

3. Емоційна адаптація

4. Емоційне вигорання

Список використаної літератури

Вступ

В даний час стан здоров'я і нездоров'я людини все більше визначається психологічними чинниками, а це означає, що лікування багатьох захворювань, стабілізація аутодеструктивних форм поведінки є неможливим без врахування соціально - психологічних факторів відносини людини з навколишнім мікросередовищем, що вимагає, у свою чергу, уміння лікаря будувати довірчі відносини з пацієнтом. У зв'язку з цим Единбурзька декларація Всесвітньої федерації з медичної освіти встановила, що кожен пацієнт повинен мати можливість очікувати в особі лікаря зустріти людину, підготовлену в якості уважного слухача, ретельного спостерігача, ефективного клініциста, а також людини, що володіє високою сприйнятливістю в сфері спілкування.

Виходячи з цього, в останні роки широке визнання отримала точка зору, згідно якої соціально - психологічну підготовку необхідно включати до програми навчання лікарів. Розширене впровадження курсів соціальної психології в практику підготовки лікарів усіх рівнів видається надзвичайно злободенною проблемою, оскільки соціально - психологічна компетентність лікаря, що лежить в основі встановлення терапевтичного альянсу з пацієнтом і корелює з психологічним ефектом лікування дозволить:

· Краще розпізнавати і правильно реагувати на вербальні і невербальні знаки пацієнта і витягати з більше відноситься до справи;

· Найбільш ефективно проводити діагностику, так як ефективна діагностика залежить не тільки від встановлення тілесних симптомів хвороби, але також і від здатності лікаря виявляти ті соматичні симптоми, причини яких можуть мати психологічну природу, що вимагає інших планів лікування;

· Діяти найбільш ефективно в особливо «чутливих» аспектах взаємовідносин «лікар - пацієнт»;

Таким чином, вивчення і поглиблення в дану тему дозволить лікарям підвищити свою компетентність, а пацієнтам дасть можливість лікуватися у професіоналів. [1]

1. Емоційно-психологічний портрет лікаря

Лікар повинен вміти зберігати працездатність, володіти ситуаціями для забезпечення успіху в своїй діяльності і збереження свого здоров'я. Для цього потрібно працювати над собою, бути впевненим у собі, вміти володіти своїми емоціями, знімати з себе емоційне напруження, бути цілеспрямованим, рішучим.

В основі діяльності лікаря повинно бути позитивне емоційне ставлення до себе, пацієнтів, взагалі своєї праці. Саме позитивні емоції активізують, надихають лікаря, надають йому впевненості, зумовлюють почуття радості, позитивно впливають на стосунки з пацієнтами, колегами по роботі. А негативні емоції навпаки гальмують активність, дезорганізують поведінку і діяльність, викликають тривожність, страх, підозру у пацієнта.

Лікарю потрібно вміти грати як актору, причому не тільки ззовні. Вираз обличчя лікаря повинен бути доброзичливий не лише для того, щоб настроїтися на хороший лад, а й змінювати прийоми поведінки. Тому лікарю не можна ходити перед пацієнтами з похмурим, нудьгуючим обличчям навіть тоді, коли настрій у нього поганий. Якщо ж все-таки поганий настрій не покидає вас, слід змусити себе посміхнутися, утримати кілька хвилин посмішку і подумати про щось приємне.

Крім того, що лікар має володіти своїм внутрішнім станом, він повинен вміти контролювати своє тіло, яке виразно відбиває внутрішній стан, думки, почуття. Елементами зовнішньої техніки лікаря є вербальні (мовні) та невербальні засоби. Саме через них лікар виявляє свої наміри, саме їх "читають" і розуміють пацієнти.

Зовнішній вигляд лікаря має бути естетично виразним. Неможна недбало ставитися до своєї зовнішності. Головна вимога до одягу -- це скромність та елегантність. Естетична виразність проявляється і в привітності та доброзичливості обличчя лікаря, у зібраності, стриманості рухів, у скупому, виправданому жесті, у поставі, ході. Неприпустимі метушливість, штучність жестів, їх в'ялість. Навіть, як прийняти пацієнта, подивитися на нього, привітатися, як відсунути стільця, виявляється сила впливу. У рухах, жестах, погляді пацієнт повинен відчувати стриману силу, цілковиту впевненість у собі і доброзичливе ставлення.

Пластика тіла, або пантоміміка, дозволяє виділити у зовнішності лікаря головне, малює його довершений образ. Ефективності спілкування допомагають відкриті пози і жести лікаря: не схрещувати руки, дивитися в обличчя пацієнта, зменшувати дистанцію, що створює ефект довіри.

Найбільше впливає на пацієнтів вираз обличчя лікаря, інколи навіть сильніше ніж його слово. Саме жести та міміка підвищують емоційну значущість інформації. Пацієнти "читають" з обличчя лікаря, згадуючи його ставлення, настрій, тому обличчя повинне не лише виражати, а й приховувати деякі почуття: не варто приносити до пацієнтів тягар домашніх турбот, негараздів. Слід показувати на обличчі і в жестах те, що стосується справи, сприяє лікуванню.

Вираз обличчя лікаря повинен завжди відповідати характерові мовлення при бесіді з пацієнтом. Обличчя лікаря має виражати впевненість, схвалення, незадоволення, осуд, радість, зацікавленість, захоплення, тобто виражати широкий діапазон емоцій, яка свідчить про моральну силу особистості лікаря.

Лікар у своїй професійній діяльності повинен досягнути вершини майстерності спілкування, а саме - - володіння власним тілом і вмінням вплинути на пацієнта силою свого тіла. Тут на допомогу лікарю може прийти біомеханіка наука по формуванню координації моторної поведінки, умінню володіти своїм тілом, яку розробив чеський театральний режисер В. Мейєрхольд. Остаточне її завдання -- підпорядкувати свою моторну поведінку вираженню певного впливу на пацієнта, зробити його автоматичним, перетворити на досконалу техніку спілкування, на внутрішню потребу.

Важливим також або базою для цілого ряду професійно важливих якостей особистості лікаря є емоційна стійкість, тривожність, схильність до ризику є особливості нейродинаміки.

Для професійної психології дуже важливим є той факт, що особливості нейродинаміки впливають на формування професійно важливих якостей особистості. Відомо, що слабкість нервових процесів породжує підвищену тривожність, емоційну нестійкість, знижену активність у діяльності і т.д. Для осіб з дуже високими показниками сили нервової системи підвищена ймовірність встановлення негнучкої, неадекватно високої самооцінки.

Емоційна стійкість як здатність зберегти оптимальні показники діяльності при впливі емоційних факторів також багато в чому залежить від особливостей самооцінки. Вона тісно пов'язана з тривожністю-- властивістю, істотно зумовленою біологічно. Обидві ці якості, розглянуті іноді як властивості темпераменту, а частіше -- як особистісні характеристики, професійно значимі в багатьох видах діяльності, які відмічаються в багатьох видах регулярної професійної діяльності. Подібна ж залежність, найчастіше спостерігається між успішністю діяльності й емоційною стабільністю. У багатьох видах діяльності важливою виявляється емоційність - інтегральна здатність до емоційних переживань. Особливо серйозні вимоги до цієї сфери пред'являють професії, що вимагають високої емоційності й одночасно емоційної стійкості, наприклад діяльність лікаря.

Властивість екстра-інтроверсії прийнято вважати професійно важливим, насамперед, для групових видів діяльності або професій, зв'язаних зі спілкуванням, роботою з людьми. Але ця якість може мати значення і для індивідуальної роботи. Є дані, які свідчать про те, що інтроверсія пов'язана з вищим рівнем активації кори головного мозку в спокої, тому інтроверти віддають перевагу діяльності, що дозволяє уникати надмірної зовнішньої стимуляції. Екстраверти прагнуть до зовнішньої стимуляції, віддають перевагу діяльності, що дає можливість додаткових рухів, емоційно-мотиваційної підтримки. Відомо, що інтроверти більш стійкі до монотонної роботи, краще справляються з роботою, що потребує підвищеної пильності, точності. У той же час у напружених робочих ситуаціях вони виявляють велику схильність до тривожних реакцій, що негативно впливають на успішність діяльності. Екстраверти ж менш точні, але краще орієнтуються в напружених робочих ситуаціях. При груповій роботі необхідно враховувати велику сугестивність і конформність екстравертів.

Серед власне особистісних властивостей найчастіше згадується в якості універсального, професійно важливої якості відповідальність. Відповідальність розглядається як одна з властивостей, які характеризують спрямованість особистості лікаря, впливають на процес і результати професійної діяльності насамперед через відношення до своїх робочих обов'язків і до своїх професійних якостей.

2. Роль емоцій у взаємовідношенні лікар - пацієнт

Передумовою виникнення позитивних психологічних відношень і довір'я між медичними працівниками і хворими, являється, без сумніву, також кваліфікація, досвід і мистецтво лікаря. Результатом знань, які розширюються і поглиблюються в сучасній медицині виявилось підвищене значення спеціалізації, створення особливих відгалужень медицини, направлених на певні групи захворювань в залежності від їх локалізації, етіології і способів лікування. Проте, спеціалізація несе з собою небезпеку звуженого, мозаїчного погляду лікаря на хворого. Медична психологія і теорія вищої нервової діяльності може допомогти вирівняти ці від'ємні сторони спеціалізації завдяки своєму загальному синтетичному розумінню особистості хворого і його організму в зв'язку з оточуючим середовищем. Кваліфікація є тільки інструментом, застосування якого, з більшим або меншим ефектом, залежить від інших сторін особистості лікаря. Це витікає з певної довіри хворого до лікаря, даного Гладким: “Довір'я до лікаря - це динамічне позитивне відношення хворого до лікаря, яке виражає попереднім досвідом обумовлене очікування, що лікар має здатності, засоби і бажання допомогти хворому найкращим чином"”

Для прояву довір'я має також значення і перше враження, яке виникає у хворого при зустрічі з лікарем, його актуальна міміка, жестикуляція, тон голосу, вираження, які витікають з попередньої ситуації і не призначені для хворого, а також і зовнішній вигляд: якщо хворий бачить лікаря неохайного, невиспаного з якої-небудь, що не відноситься до роботи причини, то він втрачає віру вважаючи, що людина не здатна турбуватися про себе, не може турбуватися і про інших і бути надійною в своїй роботі. Різні відхилення в зовнішніх проявах і у зовнішньому вигляді хворі скоріше схильні пробачити тим медичним працівникам, яких вони уже знають і до яких уже відчувають довір'я.

Медичний працівник здобуває довір'я хворих в тому випадку, якщо він як особистість гармонічний, спокійний і впевнений, але не пихатий, і якщо його манера поведінки - швидка, наполеглива і рішуча, яка супроводжується людським співчуттям і делікатністю. При кожному серйозному рішенні лікар повинен уявити собі результати його для здоров'я і життя хворого і підсилювати в собі тим самим почуття відповідальності. Особливі вимоги до нього пред'являє необхідність бути терпеливим і володіти собою. Він повинен завжди рахуватися з різними можливостями розвитку захворювання і не вважати невдячністю, неохотою або навіть особистою образою зі сторони хворого, якщо його стан не покращується. Нелегко поєднати в роботі лікаря в правильній і діючій мірі необхідну турботу і розсудливість з потрібною рішучістю, холоднокровністю, оптимізм з критичним відношенням і скромністю. Бувають ситуації коли краще проявити почуття гумору без тіні іронії і цинізму, за принципом: “сміятись разом з хворим, але ніколи - над хворим”. І так є такі хворі, які не переносять гумору навіть з добрим наміром і розуміють його як неповагу і приниження їх.

Врівноважена особистість лікаря є для хворого комплексом гармонічних зовнішніх стимулів, вплив яких приймає участь в його одужанні. Медичний працівник повинен виховувати і формувати свою особистість, по-перше, спостерігаючи за реакцією на свою поведінку безпосередньо(по розмові, оцінці міміки, жестів хворого), і, по-друге, посередньо, коли про погляд на свою поведінку він дізнається від своїх колег. Сам він також може допомогти своїм колегам поправити їх поведінку. Наявні факти, коли люди з неврівноваженими, невпевненими і розсіяними манерами поступово гармоніювали свою поведінку у відношенні до інших як шляхом власних зусиль, так і при допомозі інших. Звичайно, це вимагає певних зусиль, певного критичного відношення до себе і необхідну міру інтелігентності, яка для медичного працівника повинна б бути як само собою зрозуміле.

Молодий медичний працівник, про якого хворі знають, що він володіє меншим життєвим досвідом і меншою кваліфікацією, знаходиться при пошуку довір'я хворих в певному невигідному положенні, в порівнянні зі своїми старшими колегами, але йому допомагає усвідомлення того, що це перехідний недолік, який можна компенсувати добросовісністю, готовністю в любу хвилину прийти на допомогу і скромністю.

Не дивлячись на те, що розвиток позитивних взаємовідношень лікаря до хворого можуть ускладнити також і деякі несприятливі риси темпераменту лікаря (невитримані прояви з надлишком емоційності, наприклад, гніву, або замкнутість зі слабкими емоційними реакціями і сповільненість); в дійсності головною основою цих відношень є властивості характеру особистості лікаря. В загальному можна сказати, що хворий втрачає довіру, а медичний працівник втрачає авторитет в тому випадку, якщо у хворого складається думка, що медичний працівник є тим, що називають “поганою людиною”. Така думка може виникнути з різних спостережень. Наприклад, хворий чує, як медичний працівник погано говорить про своїх колег, бачить, як він гордовито відноситься до підлеглих і підлабузливо до начальства, відмічає, як він бере в своє користування що-небудь з казенного реманенту або їжу, яка призначена для хворих, спостерігає в ньому прояви гонору, недоступності критики, балакучості, злорадства. Гонор проявляється наприклад, в тому, що лікар не просить про консультації більш досвідченого колегу або перебільшує хворому важкість його захворювання, щоб отримати після видужання хворого більше визнання і захоплення. Більш серйозні особисті недоліки медичного працівника можуть привести хворого до припущення, що лікар або сестра з такими якостями не будуть добросовісними і надійними і при виконанні своїх службових обов'язків [2].

3. Емоційна адаптація

Професійна адаптація є необхідною для медичного працівника. У лікарів, медичних сестер і у допоміжного персоналу, які на початку своєї професійної діяльності дуже бурно переживали всі події, які важко впливали на психіку хворих, наприклад, страждання, смерть хворих, операції, кровотечі, прояви психічних захворювань і т.д., поступово розвивається певна емоційна опірність. У важких драматичних ситуаціях, коли життя хворого знаходиться під загрозою, лікар скоро навчиться аналізувати і оцінювати положення, робити висновки і діяти.

Студенти-медики після декількох часів або декількох днів перебування в секційному залі виходять з більш або менш значного психічного потрясіння, виникаючого в них при першому відвідуванні приміщення, де знаходилось багато людських трупів, і приступають до ділового вивчення анатомії. Хоч певна ступінь емоційного опору необхідна і зрозуміла, все ж в свідомості лікарів і медичних працівників, назавжди повинна зберігатися здатність розуміти хворого як страждаючу людину і мертве тіло як його останні залишки, які заслуговують уваги. Це є необхідною складовою частиною не тільки людського але і професійного рівня лікаря. [3]

4. Емоційне вигорання

Синдром емоційного вигорання -- це реакція організму, що виникає внаслідок тривалого впливу професійних стресів середньої інтенсивності. Синдром емоційного вигорання -- це процес поступової втрати емоційної, когнітивної та фізичної енергії, що виявляється в симптомах емоційного, розумового виснаження, фізичного стомлення, особистої відстороненості та зниження задоволення виконанням роботи. Це вироблений особистістю механізм психологічного захисту у формі повного або часткового виключення емоцій у відповідь на обрані психотравмуючі впливи [3].

Виділяють три ключових признаки синдрому емоційного вигорання: 1) крайнє виснаження; 2) відстороненість від клієнтів (пацієнтів) і від роботи; 3) відчуття неефективності й недостатності своїх досягнень.

Картина емоційного вигорання представлена трьома групами симптомів: фізичними, поведінковими і психологічними. У першому випадку у людини зазначаються: синдром хронічної втоми, головні болі, порушення з боку травної системи, коливання ваги, порушення сну, нудота задишка і т. д. Що стосується психологічних і поведінкових симптомів, до їх числа відносять:втрату інтересу до власної роботи, невмотивоване занепокоєння і тривогу почуття провини, нудьгу і апатію,невпевненість у собі, підвищену дратівливість, дистанціювання від колег і близьких,почуття самотності і т. д.

Істотним стрес-фактором є психологічні і фізичні перевантаження лікарів, бо вони працюють у сфері медичної допомоги, що також пов'язано з особливостями даної роботи, котра належить до професій типу «людина-людина». Синдром емоційного вигорання характеризується вираженим поєднанням симптомів порушення в психічній, соматичній і соціальній сферах життя. Професія лікаря займає одне з перших місць по ризику виникнення синдрому емоційного вигорання. Стикаючись з негативними емоціями, лікар мимоволі і мимоволі втягується в них, в силу чого починає і сам відчувати підвищену емоційну напругу[4]. В результаті поступово формується емоційне вигорання, виникають психічна та фізична втома, байдужність до роботи, знижується якість надання медичної допомоги. Враховуючи, що діяльність лікаря тісно пов'язана з відповідальністю за здоров'я, життя і навіть долю пацієнта, серед основних професійних чинників, що зумовлюють результати дії тривалого стресу, можна виділити значне емоційне насичення актів взаємодії з пацієнтами. Слід відзначити, що серед лікарів спостерігається досить висока частота депресивних порушень, а близько третини медичних працівників регулярно застосовують медикаментозні засоби для корекції емоційного рівня напруження та тривожності [5].

Висока частота синдрому емоційного вигорання лікарів частково пояснюється інтенсивним тривалим психологічним перевантаженням, специфікою пацієнтів, фінансовою нестабільністю сучасної сфери медичної допомоги. Зовнішніми передумовами розвитку емоційного вигорання є наявність хронічної напруженої психоемоційної діяльності, дестабілізуюча організація роботи, підвищений рівень відповідальності, несприятлива психологічна сфера професійної діяльності та складний психологічний контингент пацієнтів. Внутрішніми чинниками розвитку синдрому емоційного вигорання є інтенсивність та стиль спілкування людини, відповідність її темпераменту[6]. Схильні до розвитку синдрому емоційного вигорання люди є емоційно холодними або виражено емоційно лабільними, які не здатні до чіткого, злагодженого та рівномірного розподілу свого робочого часу та професійних дій. Окремим чинником розвитку синдрому є робота з психологічно тяжким контингентом хворих, зокрема онкохворими, та постійний безпосередній контакт із пацієнтами, які потребують термінової допомоги чи знаходяться у критично тяжкому стані [7].

Отже, основною причиною виникнення синдрому емоційного вигорання є порушення стану рівноваги у лікаря, коли вимоги (внутрішні та зовнішні) протягом тривалого часу домінують над ресурсами особистості (внутрішніми та зовнішніми). Звідси випливає ключовий компонент синдрому «вигорання» - невідповідність між особистістю і вимогами, які до неї висуваються.

Для виявлення синдрому емоційного вигорання, ступеня його виразності використовуються різноманітні опитувальники. Основні методики, які застосовують для дослідження синдрому емоційного вигорання: діагностика емоційного вигорання Бойко («Діагностика рівня емоційного вигорання»); методика А. А. Рукавішнікова «Визначення психічного вигорання»; методика «Оцінка власного потенціалу вигорання»; методика К. Маслач і С. Джексон «Професійне (емоційного) вигорання (MBI)»

Проведене емпіричне дослідження по основним методикам, під час якого було діагностовано 40 лікарів, показало наступні результати. Виявилося, що в своїй роботі лікарі демонстрували високі показники вигорання. Сформовані фази емоційного вигорання: напруження у 64% лікарів, резистензії у 14%, виснаження у 22%. Домінуючим симптомом є переживання психотравмуючих обставин, тривога та депресія, психосоматичні та психовегетативні розлади, на високому рівні є і емоційне виснаження.

Серед наслідків емоційного вигоряння виокремлено: зниження працездатності, погіршення якості роботи; деформація особистості (депресія, хронічна втома, ізоляція); погіршення міжособистісних відносин (проблеми в сім'ї); психосоматичні захворювання (артеріальна гіпертензія, інфаркт міокарда, бронхіальна астма, виразкова хвороба шлунка); розвиток залежностей; схильність до суїциду. В цілому, синдром емоційного вигорання можна сприймати як своєрідний механізм психологічного захисту. Повне або ж часткове відключення емоцій у відповідь на дію стрес-фактора дозволяє економно витрачати наявні енергетичні ресурси.

Запропоновано заходи щодо корекції та профілактики емоційного вигорання лікарів. Основним напрямом для відновлення здоров'я у лікарів, схильних до синдрому психоемоційного «вигорання», є все, що може анулювати дію стрес-фактору: зменшення і зняття робочого напруження, підвищення свідомої професійної мотивації, вирівнювання балансу між затраченими зусиллями й винагородою за роботу [7].

Керівництву здійснювати регулярний моніторинг стану фізичного та психічного здоров'я членів робочого колективу і в разі виникнення ознак психоемоційного «вигорання» слід оптимізувати умови та характер трудових процесів, міжособистісні взаємостосунки, контролювати реакції-відповіді та схильність до захворювань на особистісно-індивідуальному рівні.

Точно розраховувати й обдумано розподіляти за часом передбачувані обсяги навантажень і напружень. Вміти переключатися з одного виду діяльності на інші, не надто перейматися конфліктами, не надто намагатися бути найкращим завжди і в усьому. Використовувати перерви і відпочивати від професійної діяльності, опанувати навички саморегуляції, підтримувати належний фізичний стан та не зловживати засобами, що стимулюють або пригнічують діяльність нервової системи, культивувати впевненість у власних силах, розуміння і сприйняття себе як особистості.

Вивчення причин проявів «вигорання» у лікарів і його наслідків здобуває особливу актуальність, тому що грамотна, своєчасна діагностика, корекція і профілактика розвитку «вигорання» можуть допомогти у припиненні процесу, «вигорання» або попередити його виникнення, зберігши лікаря як здорову особистість і ефективного професіонала. Профілактика та психокорекція синдрому емоційного вигорання має позитивний влив на професійну діяльність лікаря. На сьогодні представниками всіх наук постає єдина задача -- знайти ту оптимальну напругу в процесі праці, що забезпечить її високу ефективність, але не призведе до небажаних наслідків у результаті тривалої нервово-психічної напруги. Звичайно, це поняття потребує подальшого вивчення, оскільки отримані знання можуть мати практичне втілення і суттєво допомогти у подоланні синдрому емоційного вигорання.

Отже, подальше вивчення питання синдрому емоційного вигорання є необхідним для більш повного розуміння психологічних, моральних та духовних переживань лікаря під час професійної діяльності.

емоція лікар адаптація вигорання

Список використаної літератури

1. Гройсман А. Л. Медична психологія. М.: Магістр, 1998;

2. http://intranet.tdmu.edu.ua

3. Психиатрический энциклопедический словарь/ Й. А. Стоименов, М. Й. Стоименова, П. Й. Коева и др. - К.: МАУП, 2003. - 1200с.

4. Психологический словарь/ Под общ. ред. А.В. Петровского, М. Г. Ярошевского.-2-е изд., испр. и доп. - М.: Политиздат, -- 494с.

5. Карташов В. Н. Эмоциональное выгорание у мед. работника / Мистер Блистер. - 2006.- №10. с. 55

6. Каменюкин А. Г., Кавпак Д. В. Антисресс-тренинг. СПб.: Питер, 2004. - 192 с.

7. Родгинская Т. К. Синдром выгорания в социальных профессиях // Психол. журн. - 2002. - Т. 23, №3 - с. 85-95.

Размещено на Allbest.ru