Предметне поле психокультури: раціональна реконструкція теоретичних уявлень

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Предметне поле психокультури: раціональна реконструкція теоретичних уявлень

Ірина Ревасевич

Анотація

Стаття презентує дослідження проблеми взаємодії психіки і культури як “унікальних саморозвивальних систем”. Задля кращого розуміння особливостей становлення концепту-поняття психокультури здійснена спроба побудови раціональної реконструкції теоретичних уявлень про даний феномен як надскладну сферу суспільної реальності в контексті вітакультурної парадигми (за концепцією A.B. Фурмана). На основі пропонованої мислесхеми розкривається та обґрунтовується наступність руху-розвитку категорії “психокультура”: від культурної і крос-культурної психології (теза) до психологічної культури (антитеза), що логічно інтегруються внаслідок синтезу в буттєвість психокультури.

Стверджується, що “психокультура” і “психологічна культура” невиправдано виділяються дослідниками як взаємозамінні категорійні поняття та ототожнюються з педагогічною компетентністю і професійним удосконаленням особистості. У рамках означеної проблеми найбільш методологічно зрілою постає філософсько-психологічна концепція А.В. Фурмана, у якій він розглядає психокультуру як певне історично зумовлене, динамічне, програмово-духовне налаштування великого чи локалізованого соціуму на той чи інший спосіб своєї життєактивності (у формах поведінки, діяльності, спілкування, вчинення), котрий забезпечує виживання, відтворення та оновлення психосоціальної вітальності окремих спільностей і груп, щонайперше ідей, установок, цінностей, уявлень, норм і моделей діяння людей, національної ментальності та соцієтальної психіки загалом. У підсумку критично-конструктивного переосмислення взаємозв'язку психіки і культури з позицій професійного методоло-гування побудовано модель-конфігуратор пізнання психокультури, що структурно відображає об'єктивно існуючі взаємозв'язки між засадничими поняттями.

Ключові слова: раціональна реконструкція науки, дослідницька програма, культурна психологія, психологічна культура, психокультура, ментальність, соцієтальна психіка, вітакультурна парадигма, професійне методологування (А.В. Фурман), психіка, культура, життя, духовність, вітакультурний часопростір, психо-духовний світ людини.

Постановка суспільної проблеми. Появу наукового інтересу до проблеми взаємодії психіки і культури як “унікальних саморозвивальних систем” (В.С. Стьопін) засвідчують численні вітчизняні й зарубіжні дослідження різнопланового спрямування [ 1; 2; 6; 8; 9; 16; 20; 33]. На сьогодні у сучасній соціогуманітаристиці склалася неоднозначна ситуація, пов'язана з підміною термінології, з “постійним “перейменуванням” понять, що не супроводжується концептуальною проробкою, тобто уточненням змісту поняття і його концептуального поля, ... з винаходом нових термінів для добре відомих ідей” [12, с. 265--266]. Водночас, як підкреслює М.С. Гусельцева, науковці залишають поза увагою “методологічні проблеми щодо використаної термінології, онтологічного статусу, типології і методів вивчення культурно-психологічних феноменів” [8]. Відтак унаявлюється своєчасність методологічного обґрунтування, уточнення й конкретизації предметного поля психокультури як важливої сфери суспільної реальності.

Аналіз останніх досліджень. Ретроспективний категорійний аналіз наукових досліджень свідчить про міждисциплінарний характер у вивченні проблеми взаємодії психіки і культури. Тривалий час представники філософсько-антропологічного і психологічного напрямів, не вживаючи поняття “психокультура”, узагальнено розглядали його сутнісний зміст у контексті колективного несвідомого, ментальності й духовності народу, соцієтальної психіки загалом. Вивченням феномену психокультури наприкінці XX - початку XXI століття зацікавилися перш за все психологи і культурологи, які “вбачали в ньому метод психотренінгів, психічної саморегуляції, що поширюються в культурі, особливо в культурі постмодерну” [2, с. 15]. Термін “психокультура” у своїх роботах використовують лише окремі вітчизняні науковці (А.В. Фурман, С.Б. Кримський, М. Абаєв), а більшість дослідників невиправдано ототожнюють “психокультуру” і “психологічну культуру”, часто наповнюючи їх різним сутнісним змістом.

Уважаємо, що загальним недоліком опрацьованих літературних джерел є те, що в них означену проблему взаємодії психіки і культури розглядають лише у рамках окремих наук. Відтак важко визначитися, що мав на увазі під певним терміном кожен окремо взятий автор. Більш точним буде вивчення специфіки відповідної філософсько-психологічної традиції, до якої він належав, а також особливостей конкретної історичної епохи. Звідси логічно випливає мета нашого дослідження - здійснити раціональну реконструкцію розвитку теоретичних уявлень про психокультуру як надскладну сферу суспільної реальності та методологічно обґрунтувати предметне поле останньої.

Виклад основного матеріалу дослідження.

Серед впливових та ефективних стратегій постнекласичної методології яскраво вирізняється концепція науково-дослідницьких програм Імре Лакатоша, котра пропонує новий спосіб раціональної реконструкції науки, згідно з яким “фундамантальною одиницею оцінки повинна бути не ізольована теорія чи сукупність теорій, а “дослідницька програма”. Остання охоплює конвенційно прийняте (і тому “неспростовне”, відповідно до наперед вибраного рішення) “жорстке ядро” і “позитивну евристику”, яка визначає проблеми для дослідження, виділяє захисний пояс допоміжних гіпотез, передбачає аномалії і переможно перетворює їх на підтверджувальні приклади, й усе це відповідно до наперед розробленого плану” [15, с. 17 -- 18]. В результаті, як стверджує далі І. Лакатош, “методологія дослідницьких програм може пояснити високий ступінь автономності теоретичної науки” [15, с. 18]. Розвиток останньої - це послідовна зміна науково-дослідницьких програм, які можуть співіснувати чи конкурувати одна з одною, а сама наука “якраз і починається там, де з'являється можливість загальновизнаного уточнення термінології” [12, с. 266].

І справді, кожне “наукове пізнання є пізнання в поняттях: воно намагається знайти в новому, незнайомому, прихованому що-небудь спільне з іншим, вже знайомим, щоб підпорядкувати йому щось уже відоме та звичне” [5]. Таємниця пізнання, на думку М. Бердяева, полягає у тому, що “той, хто пізнає, в акті пізнання підноситься над предметом самого пізнання. Пізнання завжди є творче оволодіння предметом і вивищення над ним. Це слідує вже з того, що пізнання покликане проливати світло, поширювати його в бутті і над буттям. Тому в пізнанні буття зростає” [4, с. 24]. Імре Лакатош здійснив спробу подати історію науки за допомогою раціональної реконструкції, під якою він розумів виявлення внутрішньої логіки розвитку наукових ідей. Усяка “раціональна реконструкція створює характерну для неї модель раціонального зростання наукових знань” [ 15, с. 21].

Вихідним пунктом раціональної реконструкції є певна парадигма, набір методологічних норм і принципів, спираючись на які методолог подає становлення науки як процес розвитку деяких ідей, зумовлених тільки своїми внутрішніми законами. Кожна парадигма витлумачує ці закони по-своєму і зображає розвиток специфічним чином. Однак науковець у своїй раціональній реконструкції не може розпочати з фіксації початкових положень, які розвивалися, породжували інші ідеї, гіпотези, експерименти, пояснення, змінюючи внутрішню логіку розвитку. Він здійснює раціональну реконструкцію тільки із законів, теорій, гіпотез, носієм яких є як представник свого часу, виокремлює лінію розвитку, яка призвела до сучасної панівної парадигми, або іншу, котра присутня у сучасному знанні й латентно готує зміну переважаючих наукових знань. Звісно, ретроспективно зробити це цілком можливо, адже історія завжди уявляється нами як цілеспрямований, логічний процес. На жаль, раціональна реконструкція історії ніколи не може бути остаточною: науковці наступних епох завжди змінюють раціональні реконструкції своїх попередників. Панівна парадигма рано чи пізно неминуче змінюється, це визначається наявністю латентних для сучасників ліній розвитку історії, які існують завжди, незважаючи на те, що їх або не можуть, або не хочуть бачити сучасники [ 5 ].

Вихідним пунктом гіпотетично обстоюваної нами раціональної реконструкції теоретичних уявлень про психокультуру як про надскладну сферу суспільної реальності є вітакультурна парадигма у системі наукового пізнання, запропонована А.В. Фурманом, котра пропагує ідею конструювання довкілля на принципах розвитковості, кватерності, типологізації, мета-системності та охоплює низку світоглядних універсалій [30; 31; 36]. Вона теоретично обґрунтовує положення, згідно з яким проблеми життя вирішуються засобами культури, а проблеми культури - засобами життя. Аналізуючи основні підходи вітакультурної парадигми до вирішення будь-якої проблеми, її автор зазначає, що, спроектовані на гуманітарну сферу, вони здійснюють “прокладання чотирисходинкового інтерпретаційного шляху, а саме: від метафори Дому до ковітальної спільноти, і далі - до культурного тіла та духовної аури колективістськи локалізованого соціуму” [34, с. 131]. Домом можуть бути сім'я, школа, вулиця, етнос, нація, культура, Земля, Всесвіт, але найчастіше - це батьківщина, де кожен виріс і стався як громадянин. Становлення ковітальної спільноти сприяє актуалізації явищ групової інтеграції. Цілком слушно, що поняття особистості буде порожнім, якщо воно не корелюватиме з конкретним культурним тілом, котре формує не тільки практичний розум, а й людську психіку. Воднораз духовна аура суспільства - це внутрішнє наповнення соціального життя нації духовними станами самоочищення, позитивної віри, історичного самоствердження і цілепокладання на тлі переважання вітакультурного суто над біологічним [36; 37].

Для побудови раціональної реконструкції ґенези поняття психокультури скористаємося принципом кватерності (рис. 1). Основним методом наших інноваційних пошукувань є діалектичний метод Г.В.Ф. Геґеля, згідно з яким “діалектичний синтез протилежностей здійснюється або підкоренням протилежних сторін, категорій третьою, вищою (причина - дія - взаємодія), або встановленням субординації (підпорядкування)” [10]. Рефлексивно спираючись на гегелівську тріаду, психологічна схема триступеневого розвитку поняття “психокультура”, на нашу думку, містить наступні складові: “культурна психологія + крос-культурна психологія” (теза) + “психологічна культура” (антитеза) = “психокультура” (синтез). Коротко обґрунтуємо логіку розгортання обстоюваного методологічного положення.

Рис. 1. Національна реконструкція теоретичних уявлень про рух-розвиток поняття психокультури

За твердженням українських філософів С.Б. Кримського, В.М. Мейзерського, Б.О. Парахонського, на межі тисячоліть “...теорія пізнання розширюється до теорії свідомості, спілкування і культури, що передбачає включення до пізнання основних форм духовності - етосу знання, гностичних хвилювань, герменевтичних процесів, структур світу культури, архетипів творчості. Пізнавальні процеси розглядаються під кутом зору культури, спілкування, самоусвідомлення, що уможливлює аналіз процесу пізнання в широкому контексті” [ 19, с. 202]. Зв'язок психіки і культури передусім досліджується у межах культурної психології. І.В. Данилюк, відстеживши становлення культурної психологи як окремого напряму етнічної психології, пише, що представники одного крила стверджують, що її корені містяться у соціоісторичному підході (Л.С. Виготський, О.Р. Лурія, О.М. Леонтьев). При цьому “психічні процеси є культурно та історично опосередкованими, контекстуально специфічними, ... постають з практичної діяльності людини і в ній укорінені. В іншому формулюванні (Р. Шведер, Дж. Брунер, Дж. Міллер) культурна психологія трактує індивідів як таких, що живуть у культурно конституйованому світі, і це є фундаментальним для розвитку їх здібностей” [9, с. 90]. Таким чином, культура і психологія тісно пов'язані одна з одною. Саме культура становить один з найважливіших чинників, що формують психіку людини [16; 20]. Ця теза має сенс. Однак поєднання психіки і культури в даному контексті характеризується певним обмеженням, оскільки стосується психології як науки, а не сфери суспільної реальності як способу людського буття.

Антитезою у психологічній схемі розвитку психокультури, а водночас і другим компонентом пропонованої нами мислесхеми, є категорія “психологічна культура”. Зазначимо, що це поняття нове у психології, адже воно не увійшло ні в один із вітчизняних психологічних словників, виданих під завісу XX століття [27], лише у довідковій літературі подано деякі його складові: комунікативна культура, культура поведінки, культура мовлення, культура спілкування. Психологи порізному витлумачують зміст психологічної культури, відштовхуючись від засадничих положень власних наукових підходів: С.Л. Рубінштейн психологічну культуру взаємопов'язував з етикою; О.О. Бодальов акцентував увагу на психологічній культурі спілкування; Є.О. Климов розглядав психологічну грамотність як певний рівень професійної психологічної культури; В.В. Рибалка і Н.В. Чепелєва дають визначення та опис загальної і професійної психологічної культури; О.І. Мотков характеризує зміст загальної психологічної культури; М.М. Обозов долучає до змісту психологічної культури вміння особи розуміти і знати себе й інших людей, належну самооцінку й адекватну оцінку інших людей; саморегулювання особистісних психічних станів і властивостей, саморегуляцію діяльності та регулювання відносин [13; 17; 38]. У сучасних дослідженнях психологічна культура розглядається як: а) частина загальної культури, що сприяє адекватній взаємодії особистості з навколишнім світом (К.О. Абульханова-Славська, О.Г. Асмолов, І.В. Дубровіна, О.І. Мотков); б) самостійний психологічний феномен, що дозволяє людині вибудовувати відносини зі світом у широкому значенні слова, а також із самою собою та іншими (Л. Колмогорова, В. Семикін); в) особистісне утворення, яке піддається постійним змінам ззовні й відображає індивідуальність його носія (М.М. Бахтін, М.К. Мамардашвілі) [28].

Новітні дослідження взаємодії психіки і культури презентує крос-культурна психологія, представники котрої, на підґрунті зіставлення результатів дослідження осіб різних культур, виявляють загальні, універсальні психологічні закономірності й часткові, специфічні для окремої конкретної культури (етнічної групи) особливості мислення й поведінки людей [18]. Методологом крос-культурної психології свого часу став В. Вундт, який у 1900-1920 роках здійснював видання грандіозної 10-томної “Психології народів”. Основним методом останньої було розуміння та порівняльна інтерпретація елементів культури [6]. Д. Мацумото в останній чверті XX століття вказував на важливість впливу культури на поведінку людини, адже саме “культура є основою й одночасно результатом поведінки, вона визначає лінію поведінки і в цьому аспекті стає однією з актуальних тем сучасної психології” [20, с. 22]. Водночас, зазначає дослідник, “культура для поведінки людини - те ж саме, що операційна система для програмного забезпечення; залишаючись незмінною, вона відіграє важливу роль для його розвитку й функціонування” [ 20, с. 27].

Отже, культурологічний погляд на сутність людської психіки та її формування полягає у подоланні базових схем натуралізму та соціо- морфізму: не існує прямого і безпосереднього співвідношення “людина - природа”, “людина - соціум”, “людина - економіка”. Адже і природа, і соціальні системи суспільства як фундаментальні передумови становлення особистості не стають змістовними характеристиками її внутрішнього світу, а видозмінюються як цілком визначені канонічні форми культури. Насправді ж особа вступає у різноманітні контакти і стосунки зі всім універсумом людської культури, і саме тут вона здобуває власний істинний образ як особистість [21, с. 42]. Тому глибинний рівень соціокультурного розвитку відстежується не лише за законами природи (дозрівання), не тільки за закономірностями соціуму (формування), а перш за все за сутністю самої людини - за механізмами саморозвитку як фундаментальної здатності особи ставати і бути повноправним суб'єктом свого власного життя [32]. Відтак, цитуючи для підтвердження вищеописаного корифея української психології, академіка В.А. Ро- менця, підкреслимо: “...дійсним чинником поведінки є культура як психологічний феномен або психіка як культурний феномен” [24, с. 797].

Ідею психокультури як надскладної сфери суспільної реальності А.В. Фурман уперше привніс у науковий простір соціогуманітаристики в 2001 році, хоча пропедевтично (тобто без вживання названого терміна) перші дослідження психокультури відображені у творчості таких відомих представників зарубіжної психології, як В. Вундт, Е. Фромм, М. Шелер, К. Юнг. Не використовуючи даний термін як інструмент теоретизування, вони узагальнено розглядали його сутнісний зміст у контексті колективного несвідомого, пізнання ментальності чи духовності народу. Опрацювання творчого спадку зарубіжних науковців показало, на думку Я.І. Ардашової, що “психокультура” та “психологічна культура” не виокремлюються ними в окремі поняття, а змістовно ототожнюються. Дослідниця цитує сучасних американських психологів, котрі вважають, що: а) психокультура формується через вплив соціальних та культурних особливостей на психіку людини, під тиском яких вона трансформується (Р. Шведер);

б)вивчення цього феномену пов'язане з психологічними та поведінковими тенденціями індивідів, які втілюються у культурі (С. Хейн);

в)основний принцип психокультури полягає в тому, що розум і культура є невіддільними і взаємно установчими, відтак люди формуються культурою, а культура відповідно формується ними (А. Фіске, С. Кітаяма) [2]. Крім того, констатуємо, що філософська основа розуміння психокультури особи постмодерного світу закладена у працях М. Абаєва, котрий витлумачує її як розумні, доцільно організовані форми активності особистості, використання яких дозволяє їй ефективно та гармонійно організовувати свої відносини із соціумом. Саме психокультура є основною рисою особистості й показником певних якісних змін у її психічному житті [1].

Якісно інше смислове наповнення означеної наукової проблеми знаходимо у методологічно зрілій концепції А.В. Фурмана, в контексті котрої він визначає психокультуру як “інтегральну категорію, яка містить теоретико-пізнавальні, художньо-творчі, морально-аксіологічні, різносуб'єктивні та інші характеристики вчинково-діяльної присутності людини у світі, одним із векторів розвитку якої є спрямованість її життєактивності на вдосконалення і самоорганізацію внутрішнього світу власного Я у мережі окультурених соціальних стосунків і взаємодій” [ 35, с. 14]. У широкому і загальному розумінні культура психічної діяльності - це певна ступінь психосоціальної зрілості особистості в напрямку, що визначається реальними, передусім етнонаціональ- ними, надбаннями і загальними тенденціями розвитку всієї сьогочасної культури, тобто той рівень її вітапсихічного вдосконалення як суб'єкта діяльності, індивідуальності вчинення та універсума спонтанності, який досягнутий у процесі привласнення певного набору цінностей, напрацьованих у даній конкретній культурі та під час персонального окультурення своєї природи [35].

Психокультура, на думку науковця, - це не стільки психологічна культура і не стільки культурна психологія, тому що все це - спрощення; насправді - “це поєднання двох невидимих сфер - культурної і психодуховної та самоусвідомлення психіки у контексті етно-національної культури” [34, с. 154]. У цьому аналітичному розрізі очевидно, що між культурою і психологією існує тісний органічний взаємозв'язок, тому що перша визначально організує суспільне життя людей, друга виробляє систему знань про групову поведінку та діяльність, а в підсумку робить співжиття громадян продуктивнішим і досконалішим за умов майстерного практичного використання цієї системи. Вказаний діалектичний взаємозв'язок настільки органічний і безперервний, що дає підстави автору трактувати психокультуру як “певне історично зумовлене, динамічне, програмово-духовне налаштування великого чи локалізованого соціуму на той чи інший спосіб своєї життєактивності (у формах поведінки, діяльності, спілкування, вчинення), котрий забезпечує виживання, відтворення та оновлення психосоціальної вітальності окремих спільностей і груп, щонайперше ідей, установок, цінностей, уявлень, норм і моделей діяння людей, національної ментальності та соцієтальної психіки загалом” [ 33, с.221].

До того ж примітною рисою психокультури як об'єкта пізнання та конструювання, як зазначає А.В. Фурман, є її безпосередня неочевидність, неявність. Те, що бачиться і спостерігається як психічні і культурні явища та продукти - це всього-на-всього численні маніфестації реальної наявності психодуховного світу людини й аналогічного всесвіту культури. Тому багатьох науковців цікавлять суб'єктивні елементи психокультури, які не можна побачити або почути, але всі знають про їх існування у вигляді неписаних норм, звичаїв, установок та цінностей [34].

Відтак психокультура - теоретична або ідеальна даність, що пояснює внутрішньо групові та міжгрупові особливості перебігу життєактивності, допомагає зрозуміти те, чому окремі індивіди, групи чи спільності вчиняють так, а не інакше, нарешті обґрунтовує відмінності у їх мотивації, світосприйнятті, установках, ціннісних орієнтаціях, ментальності, психосмислових інваріантах, Звідси очевидно, що між концептуалізованими (ідеальними) вимогами культури і реальною психокультурною активністю колективних суб'єктів існує певна невідповідність, котра спричиняє динамічне розвиткове напруження, яке, зі свого боку, зумовлює інноваційні зміни у психокультурі, а відтак й у соціосистемах, Тому стратегія психокультурного змістового збагачення усталеного поступального реформування різних сфер духовного виробництва є однією з основоположних у конструктивному розгортанні максимально широкого простору суспільствотворчих процесів, підвищення індексу людського розвитку країни [22; 33; 34],

У подальших дослідженнях автор виокремлює психокультуру як концентр вітакультурної методології, подає засадничі мисле-схеми основних формовиявів, типів і детермінантів психокультури та окреслює змістовий формат останньої у ракурсі суспільної реальності, соціогуманітарної науки, навчальної дисципліни і соціальної практики [23; 34], Філософсько-методологічні виміри психокультури при цьому стосуються витлумачення її як: а) онтологічної реальності (взаємопроникнення сфер психіки і культури), б) феноменологічної даності (внутрішня і зовнішня культура поведінки, діяльності, спілкування, вчинків людини чи групи), в) гносеологічної, дійсності (система ідей, установок, очікувань, вартостей, уявлень, спрямована на формування ідеального мисленнєвого конструкту - психокультурного ідеалу), г) ноуменальної сутності (сфери трансценденції, що виходить за межі чуттєвого досвіду й осягається розумом).

У підсумку критично-конструктивного переосмислення взаємозв'язку психіки і культури нами здійснена спроба побудови моделі-конфі-гуратора пізнання сутності психокультури (рис. 2). Процедура конфігурування, запозичена із концепції системомиследіяльнісної методології Г.П. Щедровицького, пояснює й аргументує “процес синтезу різних знань про об'єкт та їх наступне зведення у єдине надскладне знання-систему” [ 40, с.653]. За основу дослідження було використано: 1) систему концептів вітакультурної парадигми: зовнішні, або явні (життя і культура як складові структурованого вітакультурного часопростору) і внутрішні, або неявні (психіка і духовність як структурні елементи психодуховного світу особистості) [30; 31; 34]; 2) класифікацію суб'єктів психокультури (людина, спільність, етнос, соціум); 3) “методологічний квадрат” складових-носіїв, точніше - психоформ культури в концепції А.В, Фурмана (програми поведінки, діяльності, спілкування, вчиняння) [34]; 4) відомі виміри індивідуального світу Я людини (несвідоме, підсвідоме, свідомість, самосвідомість) [25]; 5) напрямки духовності у сфері вітакультурного буття універсума, запропоновані В.В. Знаковим та О.Є. Гуменюк (Фурман) (духовність як продукт життєдіяльності, як джерело виникнення духовно-сенсових станів, як психоформа саморозвитку і самореалізації, як підґрунтя віри) [7]; 6) класичні часові характеристики людського буття (минуле - теперішнє - майбутнє); 7) виокремлену на рівні наукової ідеї в науковій школі проф, А.В, Фурмана лінію актуального теперішнього.

Рис. 2. Модель-конфігуратор пізнання психокультури

Коротко охарактеризуємо основний зміст здобутого синтетичного знання про вищезгадану буттєвість, Глобалізований постіндустріальний інформаційний простір створює багато можливостей для повноцінного зреалізування кожної людини, До конкретної особи оточення має певні очікування і ставить вимоги з тим, щоб вона власну поведінку вибудовувала відносно них, Однак потрібно врахувати й те, що “людина ... ніколи не зіштовхується із “світом як таким”, Вона завжди має справу із світом, зупиненим і відкалькованим у формах і категоріях культури” [ 39, с. 156]. Вітакультурна парадигма А.В. Фурмана, котра являє собою

методологічну оптику пропонованого дослідження, теоретично обґрунтовує положення, згідно з яким проблеми життя вирішуються засобами культури, а проблеми культури - засобами життя [34, с. 129]. Подане в моделі структурування вітакультурного часопростору, на нашу думку, розкриває питання взаємозв'язку життя і культури як двох аспектів однієї і тієї ж реальності, між якими немає “чіткої демаркаційної лінії: і те й інше інтегровані в одну реальність - соціокультурну...” [Там само, с. 136]. Культура формовиявляється через поведінку, діяльність, спілкування, вчинок, а категорія життя, за твердженням автора обстоюваної тут парадигми, дає змогу не лише адекватно зрозуміти місце людини і культури в структурах Універсума, але й “виявити джерела, форми і параметри народної ментальності. Це також означає, що ...життя і його якість повинні перебувати у центрі наукової парадигми XXI століття, що головним ферментом соціальності є соціокультурна форма організації” [Там само, с. 17]. Оскільки людина як соціальна істота можлива лише за умов культурного середовища, то культура у вітальному вимірі, підкреслює далі автор, рівнозначна соціальності, яка не існує взагалі, а тільки як світ певного етносу. Відтак актуальним видається виокремлення людини як психодуховної субсистеми, внутрішній світ якої також структурований відповідним чином.

За результатами наукових пошуків О.А. Донченко, “попри різні мови і ландшафти, інтер-суб'єктивний світ невербальних образів, знаків, символів, переживань, почуттів є спільним для всього людства. Це є свідченням того, що всі люди на Землі мають спільну єдину (велику) душу і єдиний код життя - архетиповий ” [11, с. 199]. Однак зазвичай вони, цитуючи далі українську дослідницю, як правило, “не усвідомлюють, що ними керують архетипи, тобто ідеальні зразки і сюжети, моделі, що сформувалися впродовж історичного існування людства, до яких вічно тягнуться люди” [Там само, с. 200]. Звідси психокультура, зважаючи на вищеподані міждисциплінарні узмістовлення, - це глобальний - соціально спричинений, тотально усуб'єктнений, життєдайно просякнутий, культурно значущий - механізм регулювання, контролю, проектування і самоорганізації поведінки, діяльностей, спілкування і вчинення як окремих осіб і суб'єктних організованостей (діад, тріад, груп, колективів), так і масолюд- ських утворень (громади, партії, етноси, людство).

Загалом психокультурне самовизначення окремої людини А.В. Фурман та О.С. Морщакова витлумачують через уреальнені в діях і вчинках форми, методи, способи, засоби та інструменти її як суспільного зреалізування, так і особистісного. Тому основне завдання психокультури вони вбачають у “творенні Людини моральної, добродійної, духовної, богоподібної” [35, с. 14] завдяки налагодженню взаємодії з іншими індивідами, рефлексивному самопізнанню, служінню справі і світопобудові за християнськими канонами.

Розвиток психокультурного світу особистості як царини аксіобуття [29], зазначають далі дослідники, відбувається в етико-нормативній площині та охоплює формування культури світовідношення, творення смисложиттєвих стратегій, розв'язання внутрішніх морально-етичних суперечностей, толерантного ставлення до ситуацій життя, досконалості психічної діяльності і душевних екзистенцій. Тоді сфера “психокультури - це програмний самісний шлях психодуховного розвитку людини до акмеологічних вершин ціннісно-смислового розвитку особистісного начала, розширення простору її потенційних можливостей, досконалості та гармонійності у рамках конкретного повсякдення, а також постійне розширення і збагачення культурним змістом і духовним матеріалом її свідомості та самосвідомості” [ 35, с. 22].

психіка культура саморозвивальний

Висновки та перспективи подальших досліджень

Таким чином, здійснена раціональна реконструкція теоретичних уявлень про предметне поле психокультури дозволила на рівні наукової концепції виявити її глибинний смисл як специфічної мегасфери суспільної реальності, утвореної внаслідок поєднання двох невидимих сфер - культурної і психодуховної; розглянути психокультуру як новий науковий напрям дослідження та проектування надскладних людиноцентричних систем, котрий сприяє продуктивному особистісному зростанню й духовному вдосконаленню індивідуальності у життєвій практиці повсякдення. Перспективи подальших теоретико-методологічних розвідок пов'язуємо із розробкою та обґрунтуванням понятійно-категорійного апарату психокультурного пізнання людського способу буття.

Список використаної літератури

1. Абаев Н.В. Чань-будцизм и культура психической деятельности в средневековом Китае

2. Ардашова Я.І. Психокультура в контексті культурного поступу суспільства /Я.І. Ардашова // Філософія і політологія в контексті сучасної культури. - 2015. - № 1. - С. 11-18.

3. Балл Г. Інтегративно-особистісний підхід у психології: впорядкування головних понять / Г. Балл // Психологія і суспільство. - 2009. - № 4. - С. 25-53.

4. Бердяев М. Проблема етичного пізнання / Микола Бердяев // Психологія і суспільство. - 2016. - № 4. - С. 17-29.

5. Бреннер О. Раціональна реконструкція історії психології як метафізична проблема методології психології

6. Буркало Н.І. Особливості крос-культурних досліджень в психології

7. Гуменюк (Фурман) О.Є. Спонтанно-духовна організація Я-концепції універсума: лекція / О.Є. Гуменюк (Фурман). - Тернопіль: Економічна думка, 2003. - 40 с.

8. Гусельцева М.С. Культурно-психологический анализ в психологии и смежных науках / М.С. Гусельцева // Психологические исследования: электронный научный журнал. - 2009. - № 2 (4).

9. Данилюк І. Культурна психологія як окремий напрям етнічної психології / Іван Данилюк // Соціальна психологія. - 2008. - № 4. - С. 86-93.

10. Діалектика

11. Донченко О. Вступ до “архетипового менеджменту” / Олена Донченко // Психологія особистості. - 2012. - № 1 (3). - С. 195-203.

12. Женжера С.В. Можливості визначення наукового статусу соціальних моделей в межах концепції теоретичного знання В.С. Стьопіна

13. Кісенко О.О. Сутність та структура психологічної культури соціального працівника

14. Кримський С.Б. Ранкові роздуми : зб. ст. / С.Б. Кримський. - К.: Майстерня Білецьких, 2009. - 120 с.

15. ЛакатошІ. Історія науки та її раціональні реконструкції / Імре Лакатош; [пер. з англ. проф. А.В. Фурмана] // Психологія і суспільство. - 2016. - № 3. - С. 13-23.

16. Мацумото Д. Психология и культура / Д. Мацумото. - СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. - 416 с.

17. Онуфрієва Л.А. Психологічний аспект становлення професійної культури у майбутніх фахівців соціономічних професій / Л.А. Онуфрієва // Вісник Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди. Психологія. - 2013. - Вип. 46(1). - С. 140-151.

18. Орбан-Лембрик Л.Е. Перетин культури, освіти й виховання: соціально-психологічна інтерпретація / Л.Е. Орбан-Лембрик // Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія. - Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ, 2006. - Вип. 11. - Ч.І. - С. 3-17.

19. Попова Т. Культурно-історичні концепції і дидактичні проблеми проектування змісту сучасної природничо-наукової освіти / Т. Попова, А. Павленко // Витоки педагогічної майстерності. - 2012. - Вип. 9. - С. 201-207.

20. Психология и культура / [под ред. Д. Мацумото]. СПб.: Питер, 2003. - 718с.

21. Ревасевич І. Особливості взаємодії людини та економіки у представників різних культур / Ірина Рев а- севич // Психологія і суспільство. - 2005. - №3. - С. 39-52.

22. Ревасевич І. Психокультурна взаємодія людини та економіки / Ірина Ревасевич // Психологія і суспільство. - 2008. - №3. - С. 56-62.

23. Ревасевич І. Рефлексивне обґрунтування глибинного смислу психокультурного коду економіки / І. Ревасевич // Психологія і суспільство. - 2015. - № 4. - С. 66-72.

24. Роменець В.А. Історія психології: XIX - початок XX століття: навч. посібн. / В.А.Роменець. - К.: Либідь, 2007. - 832 с.

25. Слободчиков В.И. Основы психологической антропологии. Психология человека: Введение в психологию субъективности : уч. пособ. для вузов / В.И. Слободчиков, Е.И. Исаев. - М. : Школа-Пресс, 1995. - 384 с.

26. Соколюк А. Особистісно-професійний розвиток майбутнього фахівця як суб'єкта професійного становлення

27. Тарасова Т. Психологічна культура особистості як актуальний виклик сьогодення

28. Турянська В.Е. Психологічна культура як чинник успішності професійної діяльності майбутнього інженера-педагога: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. психол. наук : спец. 19.00.03 “Психологія праці; інженерна психологія” / В.Е. Турянська. - Харків, 2009. - 16 с.

29. Фурман А.А. Психологія особистості: ціннісно- орієнтаційний вимір: [монографія] / Анатолій Анатолійович Фурман. - Одеса: ОНПУ; Тернопіль : ТНЕУ, 2016. - 312 с.

30. Фурман А.В. Ідея професійного методологування: [монографія] / Анатолій Васильович Фурман. - Ялта-Тернопіль: Економічна думка, 2008. - 205 с.

31. Фурман А.В. Категорії вітакультурної методології як ефективний засіб аналізу і розв'язання складних проблем / Анатолій В. Фурман // Інститут експериментальних систем освіти (науково-дослідний): Інформаційний бюлетень. - Випуск 4. - Тернопіль: Економічна думка, 2004. - С. 4-7.

32. Фурман А.В. Концептуально-змістові засади економіки освіти / А.В. Фурман // Економіка освіти: Збірка наукових праць НДЦ “Економіка вищої освіти” НДІ Вищої освіти АПН України. - Т.1. - Тернопіль: Економічна думка, 2001. - С. 11-19.

33. Фурман А.В. Програма авторського курсу “Психокультура інноваційних соціосистем” / А.В. Фурман, І. Ревасевич // Психологія і суспільство. - 2004. - № 4. - С. 221-235.

34. Фурман А.В. Психокультура української ментальності : [наук. вид.] / Анатолій Васильович Фурман. - [2-е вид.] - Тернопіль : НДІ МЕВО, 2011. - 168 с.

35. Фурман А.В. Психокультура як самоорганізована сфера аксіобуття / Анатолій В. Фурман, О. Морщакова // Вітакультурний млин. - 2013. - Модуль 15. - С. 13-22.

36. Фурман А.В. Теорія освітньої діяльності як метасистема / Анатолій Фурман // Психологія і суспільство. - 2002. - № 3-4. - С. 20-58.

37. Фурман О.Є. Психологічні параметри інноваційно-психологічного клімату загальноосвітнього навчального закладу [Текст]: 19.00.07: дис. ... д-ра психол. наук / Оксана Євстахіївна Фурман; Тернопільський нац. ун-т. - Тернопіль, 2015. - 467 с.

38. Психологічна культура як невід'ємний компонент професіоналізму педагога / Я.В. Чапрак, М.В. Чапрак.

39. Швалб Ю. Свідомість як відношення людини до світу / Ю. Швалб // Психологія і суспільство. - 2004. - № 4. - С. 154-166.

40. Щедровнцкнй Г.П. Избранные труды / Г.П. Щедровицкий. - М.: Шк. культ. политики, 1995. - 760 с.

Размещено на Allbest.ru