Багатовимірна теорія особистості про світогляд людини в контексті інваріанту просторово-часових орієнтацій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка

Багатовимірна теорія особистості про світогляд людини в контексті інваріанту просторово-часових орієнтацій

Моргун Володимир Федорович, кандидат психологічних наук, професор кафедри психології

Вступ

Постановка проблеми. Моністична теорія багатовимірного розвитку особистості (скорочено - багатовимірна теорія особистості) розробляється автором спочатку на факультеті психології МДУ імені М.В. Ломоносова (1976-1980 рр.), потім - на кафедрі психології Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка (з 1980 р. і дотепер). Вперше вона була опублікована в тезах Ленінградсько-Московської збірки конференції молодих вчених «Психологічні проблеми індивідуальності» (за ред. Б.Ф. Ломова., вип. 2, М.,1984) [16], отже - у минулому 2014 році досягла свого 30-річчя. За цей час теорія отримала широку географію публікацій та індекс цитування в працях українських учених - академіків, членів-кореспондентів НАПН України, докторів та кандидатів наук: філософів - І. Зязюна (Київ), С. Клепка (Полтава), історика - В. Пащенка (Полтава), медика - Л. Дубової (Полтава), педагогів - Н. Білик, Л. Гоженко, М. Гриньової, К. Гуза, В. Ільченко, Н. Карапузової, М. Лебедика, П. Матвієнка (Полтава), С. Карпенчук (Рівне), О. Киричука, Б. Федоришина (Київ), А. Самодрина (Кременчук), психологів - І. Беха, Л. Бурлачука, О. Губенка, О. Губка, М. Дригус, А. Коняєвої, П. Лушина, С. Максименка, В. Москаленко, В. Моляко, Т. Пазюченко, В. Панка, Н. Побірченко, Е. Помиткіна, Л. Проколієнко, Ю.Трофімова, Г. Балла, М. Боришевського, В. Рибалка, В. Семиченко, М. Слюсаревського (Київ), Р. Білоус, О. Куща (Кременчук), Н. Гончарової, Ю. Калюжної, В. Колінька, М. Мельничук, К. Седих, І. Тітова, Т. Тітової, Т. Устименко, А. Харченко, Н. Чайкіної, Н. Юдіної, С. Яланської, Т. Яновської (Полтава), О. Дусавицького, О. Іванової, В. Кришталя, О. Лактіонова, Г. Середи (Харків), Н. Жигайло (Львів), І. Філіппової (Зубкової), В. Хомика (Луцьк), В. Ковальова (Чернівці), А. Фурмана (Тернопіль), А. Кленчу (Сизоненко), О. Чебикіна, (Одеса), Т. Яценко (Черкаси) та ін., а також за кордоном - у працях академіків або докторів, кандидатів наук І. Фастовець (Англія), філософів - Л. Буєвої (Росія), Б. Чендова (Болгарія), педагогів - М. Дароці (Угорщина), Е. Меттіні (Італія), М. Нікандрова, Остапенка, П. Підкасістого, А. Фролова, Ф. Ялалова (Росія), Г. Хілліга (Німеччина), психологів - М. Мутафової (Оракової) (Болгария), О. Бодальова, М. Гамезо, М. Гарунова, Г. Дьяконова, Є. Клімова, Б. Ломова, І. Домашенко, І. Кулагіної, О. Кушніра, Петровського, Л. Фрідмана (Росія) та ін.

Водночас В.А. Петровський - відомий фахівець у галузі психології особистості, творчості, надситуативної активності й методології психології - у своїй монографії «Личность в психологии: парадигма субъектности» (1996) намагається зменшити наукову цінність багатовимірної теорії особистості, зводячи її переважно до - «дидактичної». Але така кваліфікація викликає, принаймні, два питання. Якщо теорія не має цінності, то навіщо її викладати, наприклад, студентам-психологам? Якщо ж дидактична необхідність викладання визнається, то теорія таки має цінність. Не випадково М.В. Гамезо та І.А. Домашенко включили її в «Атлас по психологии», яким користуються студенти вишів СРСР та СНД [2, с. 70]

Ситуація нагадує муки Д. Менделєєва, який колись придумав свою таблицю, щоб його студенти нарешті зрозуміли взаємозв'язки між хімічними елементами. Але нікому і в голову не прийде обмежувати видатне теоретичне надбання хіміка лише її «дидактичною цінністю» для студентів. До речі, за аналогією з періодичною системою, що, маючи теоретичну і науково-прикладну цінності, дозволила передбачити відкриття нових хімічних елементів, багатовимірна теорія особистості збагатила психологію, наприклад, такими інноваційними положеннями: про новий статус «самодіяльності» (за С.Л. Рубінштейном) - від творчої діяльності до основної діяльності особистості, предметом якої є власна особа, робота людини над собою; про принцип реципрокності спілкування та самодіяльності в людських взаєминах; про нову послідовність провідних діяльностей у розвитку особистості в ході життя (праця - спілкування - гра - самодіяльність) та його періодизацію [18, 26]; про розуміння навчання, відтворення, пізнання і творчості як рівнів опанування будь-якої провідної діяльності. На її основі розроблено також оригінальну типологію методів психодіагностики і низку конкретних методик [15, 17, 25].

Завданнями даної статті є, по-перше, короткий виклад багатовимірної теорії особистості; по-друге, більш докладний аналіз базового інваріанту її структури - піраміди просторово-часових орієнтацій; по-третє, аналіз світогляду людини, його структури і типів в контексті просторово-часових орієнтацій особистості.

Аналіз основних досліджень та публікацій. У процесі розбудови психологічної теорії особистості виділяють два діаметрально протилежні напрями - ідіографічний, тобто описовий, розуміючий, художній (В. Дільтей, К. Роджерс та ін.), і номотетичний, або нормативний, мірний, науковий (Г. Олпорт, Штерн, О.Ф. Лазурський). Крайнощі цих двох напрямів певним чином долає еклектичний підхід (З. Фрейд, К. Юнг, Адлер, Е. Фромм та ін.).

Утім, зняття суперечності між указаними напрямами можливе на основі діалектичного методу сходження від абстрактного до конкретного, який поступово складається у дослідженнях вітчизняних психологів - Л.С. Виготського, Л. Рубінштейна, О.М. Леонтьєва [10], Б.Г. Ананьєва, Г.С. Костюка [8], С.Д. Максименка [13], В.А. Роменця [28], В. Рибалка [27] та ін. За цим методом, теорія особистості має виводитися з однієї категорії, з вихідної «засадово-межової» абстракції, або «клітинки» аналізу, яка під час її конкретизації допоможе дати розгорнуте психологічне уявлення про особистість, її сутнісний зміст, структуру зв'язків і розвиток» [17, с. 28]. Водночас номотетичний та ідіографічний напрями стають полюсами єдиного наукового підходу у вивченні особистості. Характеристика останньої на шляху сходження від абстрактного номотетичного розуміння до конкретного ідіографічного опису поступово «збагачується безліччю якостей, характеристик, параметрів (межово-безкінечного, тобто унікального)» [17, с. 28].

У запропонованій автором теорії багатовимірного розвитку особистості проаналізовано три етапи, або кроки, сходження від абстрактного до конкретного (позначимо їх як І, II, III).

На першому етапі такого сходження вихідною «клітинкою», або засадово-межовою абстрактною одиницею аналізу, обирається категорія «діяльна особистість» [17, с. 28]. Діяльність особистості тлумачиться значно ширше, аніж індивідуальна предметно-практична діяльність суб'єкта, а саме - як система людської життєдіяльності.

За системного методологічного розуміння особистості наступний, другий, крок конкретизації на шляху сходження від обраної абстрактної одиниці аналізу до більш конкретної її характеристики має здійснюватися відповідно до трьох принципів: а) онтологізації структури особистості;

б) становлення зв'язків (внутрішніх і зовнішніх) у цій структурі;

в) детермінації розвитку особистості [17, с. 28]. Розглянемо ці принципи та їх утілення докладніше:

А: Онтологізація структури особистості передбачає визначення таких п'яти інваріантів, як: 1) просторово-часова орієнтація (на минуле, сучасне, майбутнє); 2) потребо-вольові естетичні переживання, пристрасність, небезсторонність (негативні, амбівалентні, позитивні); 3) змістовна спрямованість діяльності особистості (ділова: на предмет - засіб - продукт; на спілкування з іншою людиною; ігрова: на процес; самодіяльна: на самого себе); 4) рівні опанування особистістю діяльності (навчання, відтворення, пізнання, творчості); 5) форми реалізації діяльності (моторна, перцептивна, мовленнєво-розумова).

Б: П' ять зазначених інваріантів утворюють жмуток векторів, що перетинаються в одній точці, «вузлі» (за О.М. Леонтьєвим), або «хронотопі» (за М.М. Бахтіним), що представлено нижче на рис. 1 [25, с. 81]).

В: Детермінація розвитку індивіда в особистість здійснюється, за даною теорією, на основі вирішення «головної рушійної суперечності між обмеженістю людини як природно-біологічної істоти та універсальністю людини як «родової» (суспільної) істоти)» [17, с. 29]. З іншого боку, через свою певну обмеженість людина не у змозі стати тотожною всій сукупності суспільних відносин і реалізувати відповідну до масштабу цієї сукупності суспільну сутність. Тому виникає необхідність відобразити цей бік особистості в понятті індивідуальності, тобто унікальності особистості конкретної людини як у природному, так і в суспільно-особистісному аспектах [19, с. 29].

Третій етап (крок) сходження від абстрактного до конкретного відбувається через «психологічну концептуалізацію структури зв'язків», розвитку п'яти виокремлених на другому кроці п' яти інваріантів онтологізації структури діяльної особистості.

Розглядаючи діалектично пов'язані інваріанти, можна виділити конкретні їх характеристики і суперечності, що задають кожну з них:

1) Просторово-часові орієнтації особистості «складаються зі співвідношення локалізації особистості у минулому, сучасному й майбутньому» і визначаються вирішенням суперечності між буттям і небуттям матеріальних і духовних носіїв особистості - геному, тіла людини, тих, хто її знав, її діянь і творінь [19, с. 29].

Рис. 1. Схематичне зображення багатовимірної структури особистості (за В. Ф. Моргуном)

2) Потребо-вольові переживання особистості виявляються в емоціях та естетичних почуттях, за якими стоять наявні й напружені потреби, мотиви, особистісні сенси, цілі, настанови. Структура потребо-вольових переживань представлена у вигляді певного співвідношення негативних (негідне, спотворене), амбівалентних (трагічне, комічне) і позитивних (прекрасне, піднесене) почуттів. Означені переживання задаються «суперечністю між життям індивіда (задоволенням потреб) і смертю (блокуванням або припиненням обміну речовин, енергії та інформації організму з середовищем)» [19, с. 29].

3) Змістовна спрямованість діяльності особистості відповідає усталеній системі поділу праці й онтогенезу суб'єкта діяльності і складається за змістом із наступних її видів:

а) спрямованість на предметно-знаряддєво-результативне перетворення природи (праця у вузькому розумінні);

б) спрямованість на суб'єктно-знакове пізнання й перетворення інших людей (спілкування); в) спрямованість на перетворення способів власної активності (гра, ритуал); г) спрямованість на перетворення самого себе («самодіяльність» за терміном С.Л. Рубінштейна, але ширше, бо включає не тільки творче самовдосконалення людини, але і можливу самодеградацію).

Змістовна спрямованість як інваріант особистості задається вирішенням суперечності «рід-природа», внаслідок чого людина як родова істота перетворюється з індивіда як споживача природних предметів на суб'єкта як виробника продуктів для задоволення своїх потреб, використовуючи знаряддя і свідому, ідеально-знакову, кооперацію із суспільством [17, с. 29-30].

4) Рівні опанування особистістю діяльності вибудовуються в таку ієрархію, як: а) навчання (передавання досвіду від учителя до учня); б) відтворення діяльності особистістю;

в) пізнання, учіння як надситуативна пізнавальна активність (за В.А. Петровським); г) творчість як вищий рівень опанування діяльності. Вказані рівні задаються вирішенням суперечності між інтеріоризацією (розпредметненням) соціального та екстеріоризацією (опредметненням) індивідуального досвіду [17, с. 32].

5) Форми реалізації особистістю діяльності представлені наступним чином: а) моторна (або матеріальна за П.Я. Гальперіним); б) перцептивна (за Н.Ф. Тализіною); в) мовна; г) розумова (рефлексивна). Вони задаються вирішенням суперечності між підсвідомістю та свідомістю людини [17, с. 33].

Виклад основного матеріалу дослідження

На підставі конкретно-психологічного аналізу п'яти розглянутих інваріантів, формулюємо наступне визначення особистості:

Особистість - це людина, що активно опановує і свідомо перетворює природу, суспільство і власну індивідуальність, внутрішній світ якої, має унікальне динамічне співвідношення просторово-часових орієнтацій, потребо-вольових переживань, змістовних спрямованостей, рівнів опанування і форм реалізації діяльності. Цим співвідношенням визначається свобода суб'єктного самовизначення особистості в її вчинках і міра відповідальності за їхні (включаючи й непередбачені) наслідки перед природою, суспільством і своїм сумлінням [17, с. 33].

Дане визначення особистості може бути стисло представлене у вигляді символічної формули як функція (f) вищезазначених п'яти інваріантів її структури.

Особистість = f (О-П'З'Р'Ф),

де: О - просторово-часові орієнтації особистості; П - потребо-вольові емоційні переживання; З - змістовні спрямованості; Р - рівні опанування діяльністю; Ф - форми реалізації діяльності.

Запропоноване розуміння структури особистості може бути співвіднесене з психологічними поняттями, якими традиційно описується особистість [20, с. 33].

Так, темперамент визначається динамічними особливостями просторово-часових орієнтацій і характеристик особистості.

Здібності пов'язуються автором із інваріантами рівнів і форм реалізації діяльності особистості. Унікальна структура розумових здібностей складає менталітет [23] особистості.

Ціннісні орієнтації, спрямованість особистості задаються потребо-вольовими переживаннями людиною змістів діяльності. Конкретним психологічним аналізом вони описуються як потреби (нужди - за Скіннером [35] та Максименком [13]), мотиви, сенси, цілі, настанови.

Світогляд (внутрішній світ як «річ-у-собі», за І. Кантом) особистості виступає як певний синтез її менталітету і цінностей. Предметом світогляду є сама людина, її розуміння природного і суспільного світу та своїх місця і місії в ньому.

І.Г. Тітов, йдучи за Д.О. Леонтьєвим [11] та С.Д. Смирновим [30], визначає світогляд більш розгорнуто - як «ядерний компонент індивідуального образу світу, що містить певним чином структуровані, імпліцитні та експліцитні, генералізовані уявлення особистості про закономірності та характеристики реального або ідеального (досконалого) світу, суспільства, людини» [32, с. 3]. Багатовимірність світогляду людини (за І. Тітовим та ін.) відповідає і теорії багатовимірної особистості автора.

Характер виявляється в стабільності цілісної структури особистості, а акцентуації пов'язані з надмірним вираженням певних рис характеру і супроводжуються або особистими рекордами (у випадку відповідності акцентуації вимогам діяльності), або перенапруженням, чи неадекватністю поведінки людини під час боротьби і їх подолання (у випадку невідповідності акцентуації та вимог діяльності).

Вчинковий підхід видатного українського психолога В.А. Роменця [28] не слід вважати альтернативою діяльнісному підходу, бо в такому випадку відбувається прихована синонімія (або взаємопідміна цих категорій). Вчинок не є синонімом будь-якої дії, він передбачає момент вибору серед альтернатив (за І.П. Манохою), вольові зусилля для подолання перешкод (за Т.М. Титаренко), а також моральну самооцінку суб'єктного вибору особистості (за В.О. Татенком [31]). У традиційних відповідностях між джерелом активності особистості та її видом мета вторинна «фіксована установка» (за Д.Н. Узнадзе [33]) (за О.М. Леонтьєвим) вчинок заповнює існуючий пробіл у центральній ланці відомої ієрархії, ключовою категорією діяльнісного «особистісного сенсу»: потреба (нужда - за С.Д. Максименком) мотив (як опредметнена потреба, за О.М. Леонтьєвим) особистісний сенс (як співвідношення реальнодіючого мотиву і мети), бо є конгруентним з підходу - категорією.

Рис. 2

Як бачимо, в досить традиційній для вітчизняної психології особистісно-діяльнісній парадигмі маємо низку іноваційних надбань. По-перше, уточнено номенклатуру основних видів людської діяльності та їх послідовності як провідних у онтогенезі. Бо в психологічних наукових школах не було загально прийнятої номенклатури основних видів людської діяльності ні за кількістю, ні за змістом. Лідер Санкт- Петербуржської школи Б.Г. Ананьєв виходив з такого їх переліку: гра - спілкування - пізнання - праця. Лідер однієї з Московських психологічних шкіл О.М. Леонтьєв [10] обстоював дещо інший: гра - навчання - праця (з імплікованим спілкуванням, яке було присутнім у кожному з трьох основних видів діяльності). Як видно, два корифеї психології знайшли консенсус тільки стосовно гри і праці, що виділені курсивом.

Багатовимірна теорія особистості уточнює кількість, зміст і послідовність основних видів діяльності особистості в онтогенезі: праця - спілкування - гра - самодіяльність.

Перетворення в ході життя основних діяльностей у провідні можна підсумувати за допомогою такої схеми: праця - спілкування - гра - самодіяльність; спілкування - гра - самодіяльність; гра - самодіяльність; самодіяльність.

Предметно-маніпулятивна діяльність у ранньому онтогенезі є первинним видом праці. Ще М.Я. Басов у своїй блискучій «Педології» (1932) розглядав гру і дитячу працю як два споріднених типи діяльності дитини. К. Коффка (1934), досліджуючи основну функцію дитинства на рівні навчання, прийшов до такого висновку: «Якщо ми приймемо, що навчання об'єктивно є трудовою діяльністю, то прийдемо до правильного розуміння дитинства, протягом якого обсяг та інтенсивність навчання (праці - за Коффкою, - В.М.) далеко перевищує всі пізніші періоди» (с. 31). Система виховання сліпоглухонімих дітей також доводить пріоритет трудової діяльності, співпраці (самообслуговуваня, догляд, прибирання, володіння знаряддями тощо) у розвитку психіки і особистості (Мещеряков, 1974). Не випадково і теорія поетапного формування розумових дій П.Я. Гальперіна [1] пропонує починати навчання в будь-якому віці з моторної форми дії, тобто - з реального перетворення предметів або їх моделей, що характерно саме для праці.

Із моменту «комплексу пожвавлення» дитина з предметного світу виділяє найближчу людину; спрямованість на людей у подальшому стане головною у мотивації спілкування.

Просування на шляху психічної зрілості автономізує дітей, які через ігрову діяльність продовжують удосконалювати себе у процесах праці (ділові ігри), у процесах спілкуання (рольові ігри, соціодрами - за Дж. Морено), у процесах самодіяльності (психодраматичні ігри - за Морено, сценаристом, режисером і співвиконацем яких виступає сама людина). Є вчені, що наполягають на домінуванні гри протягом усього життєвого шляху. Ф. Бартлетт, наприклад, своїй монографії, присвяченій психології дорослого життя, дав красномовну назву: «Психіка людини у праці та грі» (1959). Але й вони не заперечують ні проти праці (Бартлетт), ні проти існування «щирих (неігрових)» стосунків між людьми (Е. Берн, 1988), ні проти «серйозних» видів діяльності (І. Хейзінга, 1992).

Заміна навчання (за О.М. Леоньєвим) або пізнання (за Б.Г. Ананьєвим) на самодіяльність є ще однією іновацією багатовимірної концепції особистості. Але вона ніяк не применшує ролі навчання в житті людини. Навпаки, навчання, відтворення, пізнання (учіння), творчість, складаючи окремий четвертий інваріант в структурі особистості - рівнів опанування діяльності - стають дотичними до кожного з основних видів діяльності протягом усього життя людини, а не тільки однією з них - навчальною діяльністю, характерною переважно для школярсько-студентського віку.

На основі багатовимірної теорії особистості запропонована більш конкретна структура («морфологія») індивідуальної, особливої діяльності - у розвиток відповідних ідей Г.С. Костюка, О.М. Леонтьєва, В.А. Роменця, С.Л. Рубінштейна, Д.М. Узнадзе. Така конкретизація і модифікація індивідуальної діяльності особистості можуть бути представлені нижче у таблиці 1 [17, с. 31]:

Таблиця 1 Структура індивідуальної діяльності особистості (за В.Ф. Моргуном)

Аннотация

В. Ф. Моргун

Многомерная теория личности о мировоззрении человека в контексте инварианта пространственно-временных ориентаций

Статья посвящена изложению многомерной теории личности, более конкретному анализу базового инварианта ее структуры - пирамиде пространственно-временных ориентаций и анализу мировоззрения человека, его содержания и типов в контексте пространственно-временных ориентаций личности.

Ключевые слова: многомерная теория личности, пространственновременные ориентации личности, мировоззрение человека, структура и типы мировоззрения в контексте пространственно-временных ориентаций личности.

Summary

V. Morgan

Multidimensional theory of personality about human worldview in the context of invariant of space-temporal orientations

Article deals with multidimensional theory of personality, in particular - with the analysis of such basis invariant of its structure as a pyramid of space-temporal orientations. The content and types of person's worldview in the context of personality space-temporal orientations are analyzed. Author considers personality to be a person, which actively manages and consciously transforms nature, society, and his/her own individuality. Personality's inner world is represented by unique dynamic correlation of space-temporal orientations, need-will experiences, content directions, levels and forms of activity. This correlation defines the freedom of subjective self-determination in acts as well as measure of responsibility for consequences (even unforeseen) of these acts before nature, society, and his/her conscience. Personality space-temporal orientations consist of correlation of person's localizations in the past, presence, and future. These orientations are defined with the solving of contradictions between existence and non-existence, material and spiritual bearers of personality (genome, human body, other persons, acts and creative products). Seven elements of worldview's structure being reviewed in the context of personality space-temporal orientations, give such personal worldview system: chronotop of person's life retrospective - etiology (the explanation of worldview's origin and its structure); chronotop of actual life - epistemology (theories about the world and its descriptive model); values (ethical grounds of behavior) and praxeology (how to reach the goal); chronotop of perspective -futurology (answering the question, where we go?).

Key words: multidimensional theory of personality, personality space- temporal orientations, person's worldview, worldview types and structure in the context of personality space-temporal orientations.

Размещено на Allbest.ru