Історія психології

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Психологічні погляди Марка Аврелія, Лукреція Кара, Августина Аврелія

психологія асоціативний фізіологічний

Марк Аврелій Антонін (Marcus Aurelius Antoninus) (121-180), римський імператор, представник пізнього стоїцизму, автор філософських "Роздумів".

Єдиний твір "До самого собі" ("Роздуми") - філософський "щоденник" (що складається з окремих міркувань) в жанрі діатріби, - є одним з кращих пам'ятників моралістичної літератури. Інтереси Марка Аврелія зосереджені в області практичної етики: гносеологія, космологія і теоретична етика цікавлять його тільки як пропедевтика. Космос доцільний впорядковане ціле, керований промислом, або загальним розумом.

Проте основа стоїчного світогляду (аналітичне з'єднання понять "космос" і "розум") стає у Марка Аврелія об'єктом скептичної оцінки і подальшого вибору: або задум і доцільність з їх неминучими витратами, або хаос атомів. Але і визнання першого не усуває сумнівів в пізнаваності миру, уявлення про яке пронизані мотивами вічного оновлення, хоча стоїчне вчення про "займання" згадується лише побіжно. Душа людини тотожна "пневматичному" началу, розум (закінчення, частинка світового розуму, ведучому.

Подібно Панецию, Посидонію і Сенеці, Марк Аврелій відкидає психологічний монізм Ранньої Стої: те, що веде різко відділяється від потягів, розум (іноді ототожнюваний з особистим "демоном") протиставляється не тільки душі, але деколи (у платонічному дусі) і речовині в цілому. Щастя поміщене в чесноті - філософській згоді із загальним розумом.

Потрібно звернутися до самого себе, зрозуміти свій розумний початок (яке єдине в "нашій владі") з природою цілого і так знайти безпристрасність. Мудрець приймає долю як належне і любить свою долю. Проте Марк Аврелій (як і всі стоїки) зацікавлений в обґрунтуванні автономії морального вибору. Чеснота повинна підкорятися іншій причинності, ніж природні явища: яку б картину світу не вибрала людина - стоїчну, атомістичну і т. п. - вона повинна зробити себе гідною божественній допомозі.

Теодіцея цілком традиційна: зло має виключно моральний характер, і боги не відповідають за нього. Іноді у Марка Аврелія проглядається огрублений інтелектуалізм - пороки суть наслідок невідання. З Сенекой, Епіктетом, а також з християнським ученням (при негативному відношенні до християн) Марка Аврелія зближують заклики до гуманності, до турботи про душу, до усвідомлення своєї гріховності космополітичний пафос знаходить особливий сенс у вустах повелителя світової імперії.

Після Аристотеля і стоїків в античній психології намічаються помітні зміни в розумінні сутності душі. Нова точка зору найбільш яскраво проявилася в поглядах Епікура (341-271 рр.. До н. Е..) І Лукреція Кара (99-45 рр.. До н. Е..).

Матеріальний світ, за Лукрецієм, від людини не залежить, він існував до нього, існує при ньому, буде існувати після нього.

Єдиної субстанцією всіх речей є атоми, які існують незалежно від того, бачимо ми їх чи не бачимо. Атоми перебувають у постійному русі, вони вічні, неподільні і незруйновними. Речі виникають шляхом зіткнення атомів, що рухаються в порожнечі в самих різних напрямках. Розвиток світу відбувається за законами, властивим самій природі, за законами необхідності і причини.

Все живе виникає з неживої матерії. Складні організми походять з найпростіших. Люди виникли з тварин. Спочатку вони вели тваринний спосіб життя, потім потреба змусила їх використовувати знаряддя праці.

З матеріалістичних позицій підходив філософ і до області психічних явищ. Анімація властива тільки високоорганізованої матерії. Душа не існує ні до народження людини, ні після смерті. Душа виникає разом з народженням тілесного організму, розвивається і ускладнюється разом з його зростанням і гине разом з його смертю. Душа не віддільна від тіла і обмежена межами життя організму. Душа має тілесну природу. Її матеріальним носієм є повітро-вогняні атоми. Самі по собі атоми не утворюють душі, якщо вони не пов'язані з тілом. Лише з'єднуючись між собою і зчіплюючись з тілом, ці атоми утворюють чутливість, або душу. Співвідношення в душі вогняних і повітряних атомів визначає загальну її активність.

Душа людини в своїй основі неоднорідна. Одну з її сторін утворює anima, тобто така її частина, яка розсіяна по всьому тілу, відповідає за рослинні функції організму і управляється більш досконалої частиною душі, названої Лукрецієм animus - «духом». Дух являє собою найтонші атоми, зосереджені в області грудей і виступаючі матеріальною основою психічних функцій - чутливості і розуму.

Сфера спонукання почуттів і афектів розглядалася їм як провідних рушійних сил душі. Ідеал щасливого життя він бачив в усуненні причин, що викликають страждання, тривоги і страхи. Страх перед стихіями природи і перед смертю змусив людей «створити для себе богів». Тільки через подолання страхів і забобони людина може забезпечити собі спокій і душевний комфорт.

Лукрецій вважав своє вчення настановою з мистецтва жити у вирі лих, з тим, щоб люди назавжди позбулися від страхів перед загробним покаранням і потойбічними силами, бо у світі немає нічого, крім атомів і порожнечі.

Принцип насолоди, войовничий атеїзм, з якими виступили Епікур, а за ним і Лукрецій, стали предметом запеклої критики і загального обурення з боку духовенства. Лукрецій був оголошений богословами божевільним, а книги Епікура схильні майже повного винищення.

У загостреному особистому відношенні до божества, в песимізмі, близькому до трагічної безвихідності, виражається характерне для Пізньої Стої поєднання філософської спекуляції з інтимним релігійним відчуттям.

Теорія римського вченого Августина Аврелія (354- 430 pp. н. е.), який увійшов в історію науки під ім'ям Августина Блаженного, позначила перехід від античної традиції до середньовічного християнського світогляду.

Вважаючи душу знаряддям, яке керує тілом, він стверджував, що її основу створює воля, а не розум. Тим самим він став основоположником вчення, названого пізніше волюнтаризмом (від лат. voluntas - воля). Всі зміни, які відбуваються з тілом, стають психічними завдяки закладеній вольовій активності суб'єкта. Всі знання закладені в душі, їх не можна придбати, а треба добути з душі завдяки спрямованості волі.

Істина потрібна людині остільки, оскільки без неї не можливе блаженство, пізнання показує надійні блага і викриває ненадійні.

Людина самостійно, без допомоги Бога, не може прийти до моральності, до вищого щастя й осягнення Благодаті. Августин обстоював положення про свободу волі, яка дарується людині Богом. Для пояснення цієї суперечності Августин доводив, що людина ще на початку свого існування не змогла розпорядитися свободою, яку їй подарував Бог. Тому після Адама і Єви людина повинна обмежити власну свободу, спрямовуючи свою активність на осягнення Віри. Хоч Віру Августин ставив вище за розум, оцінку її змісту він все ж залишав за розумом.

Від констатації темних безодень душі Августин дійшов висновку про необхідність Божественної Благодаті, яка єдина може вивести особистість із гріховної інерції і тим самим урятувати. Будь-яке насилля, на думку Августина, - від насилля над дитиною до державного насилля - є наслідком гріховної спотвореності людини і гідне зневаги, але воно неминуче. З цієї причини він визнавав необхідність державної влади, ним самим охарактеризованої як "велика розбійницька зграя".

2. Розвиток асоціативної психології у другій половині XIX ст., І.Ф. Гербарт, Д.С. Міль, А. Бен, Г. Спенсер

Асоціанізм, або асоціативна психологія, з'явився як самостійний напрямок у ХVІІІ ст. Ця школа започаткувала виділення психології у самостійну, незалежну від філософії науку, яка має власний предмет і тезаурус. У руслі асоціанізму змінювалась і орієнтація психології з філософської на природничо-наукову методологію, а також почались пошуки об`єктивного методу дослідження та становлення експериментальної психології.

Для того, щоб залишитися незалежною і об`єктивною (позитивною) наукою, психології необхідно було переглянути свої основні методологічні принципи, і, насамперед, знайти об`єктивний і точний метод дослідження душевного життя, який би не поступався методам природничо-наукових наук. Провідні психологи ХІХ ст. - Д.С.Міль, Г.Спенсер, як і вчені інших напрямків, поділяли позитивістські погляди і прагнули трансформувати психологію в руслі позитивізму. Складність завдання метафізичної науки, також як і проблеми, що виникали при узгодженні єдиного шляху її подальшого розвитку, багато в чому і привело до методологічної кризи на початку ХХ ст., в результаті якої психологи поділились на окремі напрямки. Протягом другої половини ХІХ ст. багато вчених (Д.С.Міль, Г.Спенсер, А. Бен, І.Ф.Гербарт, В.Вундт) пропонували свої варіанти побудови психології. Загальною була ідея про важливість перегляду предмету психології і введення нового предмету.

Йоганн Фрідріх Гербарт (1776--1841) -- німецький філософ, психолог і педагог. Він був прихильником асоціативної психології. Педагогічні ідеї Гербарта отримали розвиток у його творах «Загальна педагогіка, виведена з мети виховання», «Нариси лекцій з педагогіки» та ін. Він вважав, що все психічне життя людини складається з «реалів», основою яких є уява. Встановлював обмежені можливості («поріг») у розумовому розвитку людини і пізнанні нею світу, оскільки весь процес психічної діяльності зводив до механічних комбінованих видозмін уяви.

Гербарт висунув ідею виховуючого навчання. Процес виховуючого навчання ґрунтував на розвитку шести видів багатостороннього інтересу: емпіричний (до навколишнього світу), спекулятивний (до пізнання речей і явищ), естетичний (до прекрасного), симпатичний (до близьких), соціальний (до всіх людей), релігійний (до служіння «найвищому духові»).

Система морального виховання дітей у Гербарта базується на п'яти моральних ідеях: ідея внутрішньої волі (усунення «внутрішнього розладу»), ідея вдосконалювання (поєднання сили і енергії волі та забезпечення «внутрішньої гармонії»), ідея приязні (погодження волі однієї людини з волею інших), ідея права (розв'язування конфліктів між волею людей), ідея справедливості (визначення нагороди чи покарання тому, хто цього заслужив). Щоб моральне виховання дало бажані наслідки, Гербарт пропонує застосовувати засоби керування дітьми.

Джон Стюарт Мілль (англ. John Stuart Mill) (20 травня 1806--8 травня 1873) -- британський філософ, політичний економіст. Він був представником лібералізму, етичної теорії, розробленої Ієремією Бентамом, хоча його концепція теорії дуже відрізнялася від Бентамової.

Основні свої економічні ідеї Дж. С. Мілль виклав у працях «Про предмет політичної економії та про її метод» (1836), «Про деякі нерозв'язані питання політичної економії» (1844), «Основи політичної економії і деякі аспекти їх застосування до соціальної філософії» (1848). Підручник «Основи політичної економії» складається із «Попередніх зауважень» автора та 5-ох книг. У перших трьох книгах («Виробництво», «Розподіл», «Обмін») дається чіткий і систематизований виклад основних принципів класичної політичної економії, аналіз факторів економічного зростання, міжнародної економіки тощо. У четвертої книзі «Вплив суспільного прогресу на виробництво і розподіл» досліджуються передумови та обмеження економічного зростання. У п'ятій -- «Вплив уряду» досліджується роль держави у ринковій економіці.

Аналізуючи пануючі на той час погляди на економічні процеси і явища Дж. С. Мілль, як правило, сприймав і коментував висновки, до яких прийшли А. Сміт і Д. Рікардо. Водночас, намагаючись подолати труднощі, з якими зіткнулася класична політична економія, вчений зробив спробу примирити її з новими реаліями економічного життя.

Дж. С. Мілль виступав як прогресивний для свого часу науковець і громадський діяч, якому були близькі ідеали загального людського блага. Він підтримував реформи в інтересах широких верств населення, захищав пригноблені маси у Британській Вест-Індії, різко засуджував систему лендлордизму в Ірландії тощо.

У своїх працях Дж. С. Мілль:

-- стверджував, що предметом політичної економії є «багатство, дослідження його сутності, законів виробництва і розподілу»;

-- визначав багатство сумою благ, які купуються і продаються на ринку;

-- висунув на перший план «закони виробництва» і «закони розподілу», та різко протиставив їх. На думку Дж. С. Мілля, закони виробництва вічні, незмінні і подібні «фізичним істинам»,…"в них немає нічого, що б залежало від волі". А закони розподілу, оскільки ними керують «людські інституції», є такими, «якими їх роблять думки і бажання правлячої частини суспільства, і дуже різноманітні в різні століття і в різних країнах;

-- був повністю солідарний з А. Смітом з приводу трактування продуктивної праці як діяльності, що забезпечує створення багатства, матеріальних благ. Але на відміну від нього, Дж. С. Мілль вважав продуктивною також і працю, спрямовану на охорону власності і на отримання кваліфікації, фізичних і духовних здібностей людей; що вона дозволяє збільшувати нагромадження. На думку вченого, непродуктивною є праця, яка не виробляє матеріального багатства і продукти якого не можуть нагромаджуватися;

-- був прихильником речовинної концепції капіталу. Розглядав, услід за А. Смітом, капітал як «раніше нагромаджений запас продуктів минулої праці»;

-- проаналізував економічну роль держави. Дж. С. Мілль засуджував політику протекціонізму, а також надмірного, необґрунтованого втручання в економічні процеси. Разом з тим вчений був переконаний, що система вільної конкуренції не завжди може забезпечити розв'язання усіх економічних проблем, оскільки існують такі сфери господарської діяльності, які не гарантують індивіду отримання достатнього прибутку. Тому у деяких випадках втручання держави є бажаним;

Алексамндр Бен (англ. Alexander Bain; *11 червня 1818 -- †18 вересня 1903) -- англійський психолог, останній визначний представник емпіричної асоціативної психології. Це вчення набуло у нього найбільш повного і систематичного вигляду.

Праці Бена сприяли формуванню так званої фізіологічної психології.

А. Бен (1818-1903) є представником третього, завершального етапу в розвитку асоціанізму. У його теорії спостерігається ряд відступів від положень попереднього етапу, зокрема розуміння асоціації як творчого процесу, вчення про накопичення досвіду за допомогою методу проб і помилок і ін А. Бен висуває такі ідеї асоціативної психології.

1. Розгляд процесів свідомості через їх зв'язок з тілесною організацією і вивчення тих явищ і рівнів психічного життя, які мають безпосередній і очевидний зв'язок з фізіологічної складової організму і мінімально залежать від свідомості. Такими феноменами людської психіки є рефлекси, навички та інстинкти.

2. Метод дослідження - спостереження і на його основі опис фактів.

3. Довільні рухи розглядаються як спонтанні і мають причину походження в активності нервової системи. З введенням в область вивчення поняття спонтанності виникає поняття творчої активності.

4. Шлях освіти досвіду лежить через асоціацію між будь-яким рухом, досконалим організмом, і почуттям, викликаним цим рухом. Механізм формування навички зводиться до виникнення асоціації та її закріпленню за допомогою селекції

Герберт Спенсер (1820--1903) -- англійський вчений, продовжувач позитивістської лінії у соціології. Він, як і Огюст Конт, поклав в основу свого світорозуміння принцип еволюції розвитку суспільства і природи. У 1860 р. з'явилася його перша праця "Соціальна статистика. (Систематичний виклад моральних проблем сучасного суспільства та їх взаємозв'язок)".

Герберта Спенсера вважають засновником органічної школи в соціології. У фундаментальній праці "Основи соціології" (1877) Спенсер проводив аналогії між біологічною і соціальною еволюцією, між живим організмом і суспільством, наприклад:

суспільство як біологічний організм протягом тривалого періоду свого існування росте, збільшується в об'ємі (так само відбувається перетворення малих держав в імперії);

у процесі зростання суспільства його структура ускладнюється так само як ускладнюється структура організму в процесі біологічної еволюції;

ускладнення структури супроводжується диференціацією функцій, що приводить до посилення взаємозалежності і взаємодії частин цілого.

Зацікавившись теорією природного відбору Чарльза Дарвіна, Герберт Спенсер застосував концепцію виживання найсильніших до соціального світу. Цей підхід отримав назву соціальний дарвінізм. Спенсер відстоював ідею, що уряд не повинен втручатися у процеси, які відбуваються у суспільстві природним чином. Тільки у цьому випадку "пристосовані" люди і соціальні інститути та організації виживатимуть, а "непристосовані" -- вимиратимуть. Будучи послідовним у своїх міркуваннях, Спенсер наполягав, що держава не повинна перерозподіляти бюджет на користь вдів, сиріт, хворих.

Размещено на Allbest.ru