Прилучення особистості до комунікативної культури як засіб психологічної корекції девіантної поведінки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Прилучення особистості до комунікативної культури як засіб психологічної корекції девіантної поведінки

Поцулко О.А.

Анотації

У статті розглядається феномен комунікативної культури як один із основних компонентів загальної культури особистості; проаналізовані складові елементи, види та функції комунікативної культури; досліджуються індивідуально-психологічні особливості неестетичної поведінки, основою якої є девіації стилю (рухи і манери, мова і погляд, патологічні звички). Представлені дані емпіричного дослідження вибірки студентів вузу, які підтверджують гіпотезу про те, що прилучення особистості до комунікативної культури є засобом психологічної корекції комунікативної девіантності особистості. комунікативний культура психологічний

Ключові слова: девіація, комунікативні девіації, девіантна поведінка, психологічна корекція, спілкування, особистість, соціалізація, комунікативна культура, цінності, неестетична поведінка, стиль поведінки, інкультурація.

Поцулко Е.А.

Приобщение личности к коммуникативной культуре как способ психологической коррекции девиантного поведения

В статье рассматривается феномен коммуникативной культуры как один из основных компонентов общей культуры личности; проанализированы составляющие элементы, виды и функции коммуникативной культуры; исследуются индивидуально - психологические особенности неэстетического поведения, основой которого являются девиации стиля (движения и манеры, речь и взгляд, патологические привычки).

Представлены данные эмпирического исследования выборки студентов вуза, которые подтверждают гипотезу о том, что приобщение личности к коммуникативной культуре - это способ психологической коррекции коммуникативной девиантности личности. Источников - 9.

Ключевые слова: девиация, коммуникативные девиации, девиантное поведение, психологическая коррекция, общение, личность, социализация, коммуникативная культура, ценности, неэстетичное поведение, стиль поведения, инкультурация.

Постановка проблеми. Тільки через спілкування людина проходить інкультурацію і соціалізацію, стає представником свого народу і культури. Тільки через спілкування людина може співвідносити свою поведінку з діями інших людей, утворюючи разом з ними єдиний суспільний організм - соціум. У процесах соціальної взаємодії набувають свою стійку форму норми, цінності та інститути тієї чи іншої культури. Саме спілкування у всіх своїх формах (вербальне і невербальне), видах (формальне і неформальне), типах (міжособистісне, міжгрупове, міжкультурне) найбільш повно розкриває специфіку людського суспільства. Якби не було спілкування, вважає Є.І. Рогов, ми не стали б тими, хто ми є: "Без спілкування ми не змогли б почути бабусині казки, побудувати з татом літаючого змія, з'їздити з мамою у відпустку, сходити з друзями в похід, зрозуміти пояснення вчителя і багато іншого. Тільки у спілкуванні з іншими людьми відбувається розвиток особистості. Основні свої риси кожен з нас набуває через особистий досвід спілкування, через безпосередні контакти в сім'ї, школі, на вулиці" [7, с. 31].

В даний час - час прогресу та постійного потоку інформації, як позитивної, так і негативної - актуальною стає проблема комунікативних девіацій та їх наслідків. Часто буває так, що девіант потребує і психотерапії, і психокорекції, і психологічного консультування, і психофармакологічного супроводу. У своїй статті ми розглянемо тільки одну зі складових феноменологічного підходу - психокорекцію комунікативних девіацій особистості через прилучення особистості до комунікативної культури. Останнім часом цей вид психологічної корекції привертає все більше увагу в якості самостійного явища людської, насамперед, сучасної комунікативної культури, так як облік особистістю своїх власних індивідуальних особливостей, як показує досвід, необхідний для вибору тактики і стратегії спілкування. Він також необхідний при цілісному самопрограмуванні особистості як суб'єкта спілкування.

Проблема корекції комунікативних девіацій особистості досі актуальна і вимагає подальшого вивчення, оскільки у відомих психологічних концепціях немає єдиного підходу до класифікації видів, типів, факторів комунікативних девіацій, а також механізмів, умов і засобів їх корекції. Звідси випливає необхідність дослідження проблеми прилучення особистості до комунікативної культури як засобу психологічної корекції комунікативних девіацій особистості.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема прилучення особистості до комунікативної культури як засіб корекції девіантної поведінки у вітчизняній літературі є порівняно малодослідженою сферою. Заслуговують на увагу праці О.В. Гусевської [3], О.В. Лібіна [4], В.Д. Менделевича [5], у яких розглянуто проблеми формування комунікативної культури та комунікативні девіації поведінки особистості. Розкриттю сутності феномена комунікативної культури присвячені роботи М.О. Бернштейна [1], Т.Г. Грушевицької, В.Д. Попкова, О.П. Садохіна [2], Є.І. Рогова [7], В.В. Сильвестрова [8] та інших. Проте дана проблема є все ще незначною мірою дослідженою.

Мета статті - вивчення механізмів прилучення особистості до комунікативної культури як засобу психокорекції її девіантної поведінки.

Виклад основного матеріалу і результатів дослідження. Кожен конкретний акт комунікації визначається культурними відмінностями співрозмовників. Залежно від специфіки культурних відмінностей в міжкультурній (міжособистісній) комунікації прийнято розрізняти колективістський та індивідуалістичний види культури. Колективістський вид культури поширений переважно серед східних народів, в культурах яких головною цінністю є ототожнення себе з колективом. Даний вид культури є панівним у народів Японії, Китаю і більшості африканських країн. Найчастіше представники цих культур можуть вживати займенник "ми", висловлюючи свою особисту думку. Людина, що належить до індивідуалістичної культури, може сприйняти цей вислів як загальну думку колективу, але не як особисту думку мовця. Представники колективістських культур часто забувають свої особисті інтереси заради успішної міжособистісної взаємодії. Людина в таких культурах оцінюється за її здатність встановлювати контакт з іншими людьми, і з цієї здатності інші судять про її характер і компетенції. Кожен окремий індивід у групі - її минуща частина, і тому він не може існувати поза групою. При цьому людина з власної волі підпорядковує себе групі. Індивідуальний розвиток особистості йде за рахунок того, що вона знаходить своє місце в групі. Будь який груповий успіх поширюється і на кожного члена групи.

І, навпаки, в індивідуалістичних культурах акцент робиться на особистість, і головною цінністю в них є індивідуалізм. Така орієнтація більшою мірою поширена в західній культурі. Там кожна людина має свої принципи і переконання. У цих культурах всі вчинки людини спрямовані на себе. Індивідуалізм є найбільш характерною рисою поведінки американців. На відміну від представників японської культури, які намагаються завжди бути непомітними і не виділятися з загальної маси, американці вважають, що їх поведінка повинна бути наполегливою і відрізнятися упевненістю дій, які ведуть до життєвого успіху та визнання в суспільстві.

Закономірно, що той чи інший вид культури породжує свій тип спілкування. Так, представники колективістських культур намагаються уникати прямих взаємодій і роблять акцент на невербальних засобах комунікації, які, на їхню думку, дозволяють їм краще з'ясувати і зрозуміти наміри співрозмовника, визначити його ставлення до них. Зі свого боку, представники індивідуалістичних культур віддають перевагу прямим формам спілкування й відкритим способам вирішення конфліктів. Тому в процесі комунікації вони використовують переважно вербальні способи.

Спілкування відбувається на трьох рівнях: комунікативному, інтерактивному і перцептивному. Комунікативний рівень являє собою спілкування за допомогою мови і культурних традицій, характерних для тієї чи іншої спільності людей. Результатом цього рівня взаємодії є взаєморозуміння між людьми. Інтерактивний рівень - це спілкування, що враховує особистісні характеристики людей. Воно призводить до певних взаємин між людьми. Перцептивний рівень дає можливість взаємного пізнання і зближення людей на цій раціональній основі. Він являє собою процес сприйняття партнерами один одного, визначення контексту зустрічі. Перцептивні навички проявляються в умінні управляти своїм сприйняттям, "читати" настрій партнерів за вербальними і невербальними характеристиками, розуміти психологічні ефекти сприйняття і враховувати їх для зниження його спотворення [2, с. 27].

Комунікативна культура є одним з компонентів загальної культури особистості й являє собою сукупність таких знань, умінь, навичок, які дозволяють їй результативно використати свої психічні, фізичні, особистісні якості для ефективного вирішення комунікативних завдань [3, с.132]. Якщо зіставляти поняття "культура спілкування" і "комунікативна культура", то можна зробити висновок, що вони співвідносяться як загальне і приватне. Оскільки жодна з функцій спілкування, в тому числі і комунікативна, не може здійснюватися в чистому ізольованому вигляді, ми можемо говорити тільки про те, яка з них в даному випадку має найбільше значення. "Комунікативна культура" як більш вузьке поняття несе в собі ознаки загального родового поняття "культура спілкування".

Комунікативну культуру можна назвати сполучною ланкою, компонентом всіх видів культур. Вона може виступати як частина народної культури, в той же час виступати як діалог культур. Передача досвіду одного покоління іншому може відбуватися за допомогою трансформатора - саме комунікативної культури. Становлення професійної культури як частини загальної культури неможливе без розвиненої комунікативної культури. А її формування відбувається в процесі навчання, де комунікативна культура є носієм інформації і предметом вивчення. Отже, комунікативна культура є основним компонентом професійної культури.

Комунікативна культура є засобом створення внутрішнього світу особистості, багатства його змісту, що відображає життєві ідеали, спрямованість особистості на культуру її життєвого самовизначення. Її можна розглядати і як систему якостей особистості, що включає: 1) творче мислення (нестандартність, гнучкість мислення, в результаті чого спілкування постає як вид соціальної творчості); 2) культуру мовної дії (грамотність побудови фраз, простота і ясність викладу думок, образна виразність і чітка аргументація, адекватний ситуації спілкування тон, динаміка звучання голосу, темп, інтонація і, звичайно, хороша дикція); 3) культуру самонастроювання на спілкування і психоемоційної регуляції свого стану; 4) культуру жестів і пластики рухів (самоврядування психофізичною напругою і розслабленням, діяльна самоактивація та ін.); 5) культуру сприйняття комунікативних дій партнера по спілкуванню; 6) культуру емоцій (як вираження емоційно-оцінних суджень у спілкуванні) [3, с. 133].

Культура завжди передбачає певні межі поведінки, тим самим обмежуючи свободу людини [8, с. 153]. З. Фрейд визначав культуру як "всі інститути, необхідні для впорядкування людських взаємин" і стверджував, що всі люди відчувають жертви, що вимагаються від них культурою заради можливостей спільного життя [9, с. 141]. З цим навряд чи слід сперечатися, бо культура нормативна. З кожного часу культура відбирає ті крупиці соціального досвіду, які мають неминуще значення. Завдяки такому відбору кожне нове покоління отримує як би концентрований досвід минулого. Цей досвід транслює комунікативна культура, заснована на певних цінностях особистості. Саме ціннісна функція комунікативної культури формує у людини певні установки та ціннісні орієнтації, відповідно до яких вона або приймає, або відкидає знову пізнане, побачене і почуте, тобто дає людині можливість самостійної оцінки всього того, з чим вона стикається в житті, роблячи її особистість неповторною.

Центральним пунктом комунікативної культури особистості є ступінь орієнтації її цінностей на такі параметри, як краса, гармонія, смак, стиль. Неестетична поведінка не є патологічною (як і аморальна), проте вона здатна приводити до міжособистісних конфліктів і може розглядатися як істотна складова цілісності особистості. До неестетичної поведінки відносять відмову від наслідування правилам і принципам естетики в різних сферах: харчуванні, одязі, висловлюваннях, манерах та ін. Основою оцінки поведінки людини як неестетичної повинні бути принципи гармонії, пропорційності, симетрії, краси, прекрасного, а також досконалості [5, с. 146 - 147].

Кожна людина має індивідуально-психологічні особливості, завдяки яким може здійснювати естетичну діяльність - естетично сприймати і переживати явища дійсності та мистецтва, оцінювати їх за допомогою судження, смаку і співвідношення з ідеалом, створювати різні нові естетичні цінності. Якщо ж людина зосереджена на низинному на противагу піднесеному; потворному на противагу прекрасному; грубому, а не витонченому; жахливому, а не чудесному; сарказмі чи іронії замість добродушного гумору, тобто виявляється інтактною щодо світу прекрасного та естетиці, то можна говорити про її девіантну неестетичну поведінку [6, с. 259].

У клініці неестетична поведінка виражається, наприклад, в неакуратності, неохайності, відсутності смаку у виборі одягу, хороших манер під час прийняття їжі та спілкуванні, нерозумінні піднесених почуттів. Нерідко неестетична девіантна поведінка охоплює область рухових реакцій, експресії, ходи. Міміка та жестикуляція таких індивідів набуває характеру неприродності, негармонійності та некрасивості. Це відбувається або в силу неадекватного формування в процесі виховання навичок експресії, або під впливом якого-небудь психічного або неврологічного захворювання [5, с. 147].

Особливе місце серед форм девіантної неестетичної поведінки займають девіації, що характеризуються стильовими змінами та порушеннями, - девіації стилю поведінки. За А.В. Лібіним, стиль - це стійка суб'єктивно-специфічна система способів здійснення людиною різних типів активності; інтегральна характеристика формально-динамічної сфери індивідуальності, що виражається в перевазі суб'єктом певної форми взаємодії з фізичним (предметним) і соціальним (комунікативно-символічним) середовищем [4, с. 83]. До основних девіацій стилю поведінки відносять: 1) девіації стилю рухів і манери поведінки (міміки, жестикуляції, ходи); 2) девіації стилю мови (вимови, голосу); 3) девіації стилю погляду.

До девіацій стилю рухів і манер відносять патетичність, манірність, кокетство, химерність, амімію, гіпермімію та ехомімію, моторну незручність, незграбність, різновиди плачу, сміху, посмішки та ін. До девіацій стилю мови включають відхилення голосових характеристик (особливостей вимови звуків) - наприклад, гундосість, а також відхилення стилів усного та писемного мовлення (алалія, афазія, заїкуватість, дислалія, недорікуватість або демагогія, макрографія (порушення письма, при якому величина букв значно збільшена), мікрографія (порушення письма, при якому величина букв значно зменшена, особливо до кінця рядка) та ін. До девіацій стилю погляду зараховують різновиди спрямованості погляду (наприклад, бігаючий, застиглий, пильний погляд). Девіації стилю поведінки звертають на себе увагу оточуючих людей внаслідок неприродності вчинків і манер девіанта (наприклад, карикатурні, гротескні рухи тіла або особливості вимови; сміх, що відрізняється по гучності або тривалості, усмішка - по природності, мова - по стрункості, плавності, граматичної та стильової правильності, хода - по координованості).

Нам хотілося б більш детально зупинитися на порушеннях координації рухів при ходьбі, оскільки відхилення ходи від естетичної норми зустрічається досить часто. Одним з найбільш поширених відхилень є моторна незручність. На думку М.О. Бернштейна, спритність піддається вправі, її можна виробити в собі й домогтися істотного підвищення її рівня: "Для спритності не потрібно ні сильних ніг, ні могутньої грудної клітки, вона цілком мириться з тим тілесним інвентарем, яким володіє кожна здорова, нормальна людина. Вона утворює вже місток до справжньої, розумової області. Насамперед, у спритності є мудрість. Вона концентрат життєвого досвіду по частині рухів і дій. Недарма спритність нерідко підвищується з роками і, як правило, утримується у людини довше інших всіх її психофізичних якостей" [1, с. 26]. За В. Далем, "спритний" означає "пропорційний в рухах", тобто гармонійний, а "моторна незручність" характеризується незграбністю, несинхронністю рухів, їх надмірністю або недостатністю. В цілому моторна незручність - це нездатність діяти, коли потрібно поступати: 1) правильно (адекватно і точно); 2) швидко; 3) раціонально; 4) ініціативно; 5) естетично.

Однією з найбільш поширених в дитячому та підлітковому віці девіацій за стилем поведінки є патологічні звички. Звичка - образ дій, схильність, що стала звичайною і постійною. При патологічній звичці (схильності) стилі поведінки виявляються вираженими в крайньому ступені (гротескні або карикатурні) або при них відбувається порушення різних норм. До патологічних звичок відносять неадекватні ситуаціям (у тому числі неестетичні) рухові стереотипи, при яких відзначаються довільні та мимовільні, повторювані, нерідко ритмічні рухи. Вони можуть бути самоускоджуючими (повторювані удари головою, шльопання по обличчю, кусання рук, губ та ін.) і несамоускоджуючими (розгойдування тіла, хитання головою, смоктання пальця, накручування волосся, колупання в носі, помахи руками, клацання, характерні рухи язиком та ін.). В основі патологічних звичок лежать відхилення вольової регуляції з формуванням нездатності протистояти наростаючому бажанню здійснювати подібні дії або у зв'язку з психоемоційним напруженням, або внаслідок втрати контролю. Найбільш часто зустрічаються такі різновиди патологічних звичок: 1) трихотіломанія (схильність до висмикування волосся); 2) оніхофагія (схильність до поїдання власних нігтів); 3) алотриофагія (прагнення до поїдання неїстівних речовин); 4) анонімографія (патологічний потяг до написання анонімних листів); 5) арифмоманія (схильність до нав'язливого рахування); 6) аерофагія (прагнення заковтувати надмірну кількість повітря з подальшим його відригуванням); 7) бруксоманія (нападоподібне скреготіння зубами під час неспання); 8) дакноманія (нав'язливе прагнення кусати оточуючих); 9) дороманія (нав'язливе прагнення робити подарунки без урахування своїх матеріальних можливостей); 10) ктіноманія (прагнення мучити, вбивати тварин або спостерігати картину їх загибелі); 11) оніхотіломанія (дерматоманія, що виражається в прагненні руйнувати свої нігтьові пластинки якими-небудь інструментами); 12) оніхохейлофагія (нав'язливе гризіння нігтів і губ); 13) румінація (багаторазове пережовування періодично проковтуваної і довільно відригуваної їжі); 14) тафофілія (потяг бути присутнім на похоронах) [5, с. 149]. Патологічні звички зустрічаються як при патохарактерологічному, так і при психопатологічному типах девіантної поведінки.

На основі теоретичного аналізу ми дійшли висновку, що формування комунікативної культури особистості передбачає: 1) розвиток ряду психологічних і розумових властивостей, які особливо явно проявляються в процесі комунікації; 2) формування низки соціальних установок, необхідних для ефективного спілкування; 3) розвиток і формування комунікативних умінь.

Прилучення особистості до комунікативної культури, яка займає провідне місце в її загальнокультурному і професійному становленні, є одним з комунікативних засобів психологічної корекції девіантної поведінки (сукупність психологічних даностей комунікативного плану вербального та невербального характеру, генетично обумовлених взаємодією двох сигнальних систем, детермінованих процесом становлення особистості в системі інститутів соціалізації, що реалізуються у сфері поведінки особистості з метою корекції її девіацій).

Прилучення особистості до комунікативної культури як засобу психологічної корекції девіантної поведінки реалізовувалося нами в ході освітнього процесу у вузі з використанням трьох основних принципів: 1) природосообразності; 2) особистісного підходу і 3) культуросообразності. На даному етапі дослідно-експериментальної роботи нами використовувалася сукупність методів: анкетування, тестування (тест комунікативної толерантності за В.В. Бойком, тест "Схильність до залежної поведінки" за В.Д. Менделевичем), опитування (опитувальник для виявлення ранніх ознак алкоголізму за К.К. Яхиним і В.Д. Менделевичем, скорочений багатопрофільний опитувальник особистості СМОЛ, характерологічний опитувальник за К. Леонгардом, патохарактерологічний діагностичний опитувальник ПДО за О.Є. Личком), методика "Ціннісні орієнтації" за М. Рокичем, включене спостереження, самоспостереження, діагностика в рамках викладання курсу "Основи психології. Основи педагогіки" студентам Донецького національного медичного університету (м. Красний Лиман).

У відповідність з отриманими результатами були організовані навчальні заняття в ігрових формах, де аналізувалися найбільш поширені ситуації міжособистісної комунікації (як у навчальній групі, так і з приятелями та друзями поза навчальної групи) і відпрацьовувалися гнучкі способи взаємодії. Психолого-комунікативне завдання проведеної роботи знайшло своє відображення в класифікації конфліктних тем, що містять типові конфлікти для теоретичного аналізу і програвання.

Наступний блок тем стосувався ситуацій нерозуміння і засудження оточуючими навіть альтруїстичних вчинків, несправедливих звинувачень з боку друзів, родичів, що призводило до розриву відносин, визначених мотивами і цінностями поведінки, способами самозахисту.

Дослідження показали, що прилучення особистості до комунікативної культури як засіб психологічної корекції в цілому незначно вплинуло на корекцію девіантної поведінки особистості: з 32,9% до 21,7% зменшилася кількість студентів, що виявляють високий рівень девіантної поведінки й збільшилася кількість суб'єктів дослідно-експериментальної роботи, що показали низький рівень девіантної поведінки - з 19,3% до 27,1%.

Таким чином, прилучення особистості до комунікативної культури є тільки непрямим (допоміжним) засобом психологічної корекції комунікативної девіантності особистості.

Висновки

Розглянувши запропоновану проблему, вивчивши ряд психологічної та педагогічної літератури, ми прийшли до деяких висновків.

По-перше, комунікативна культура - це складний динамічний процес, що забезпечує готовність особистості до життєвого самовизначення, що є умовою досягнення гармонії з собою і навколишньою дійсністю сучасного інформаційного суспільства.

По-друге, якість і успіх міжособистісної комунікації безпосередньо залежать від рівня сформованості комунікативної культури особистості.

По-третє, освітній процес (як в школі, так і у вузі), будучи цілеспрямованим, дозволяє контролювати, відслідковувати, діагностувати і коригувати процес формування і прилучення особистості до комунікативної культури.

По-четверте, прилучення особистості до комунікативної культури не можна позначити як один з основних засобів корекції девіантної поведінки, за тих обставин і просторовому розгортанню, яке зроблено в нашому дослідженні. Очевидно, подібний засіб слід застосовувати на більш ранніх етапах онтогенезу людини і в іншому соціокультурному просторі.

Література