Соціально-психологічні підходи до формування лідерських якостей у керівників місцевих органів виконавчої влади

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціально-психологічні підходи до формування лідерських якостей у керівників місцевих органів виконавчої влади

Постановка проблеми. Наразі державна служба України є найважливішим її резервом і від використання її ресурсу на чітко визначених організаційно-правових засадах вирішальним чином залежить дієздатність української держави та результативність її реформ.

Поділ державних службовців здійснюється за різними критеріями, проте за характером праці і обсягом службових повноважень можна виділити керівників, спеціалістів та технічних виконавців. Керівники в цій професійний ланці відзначаються широкими повноваженнями, необхідними для виконання функцій, а також високою персональною відповідальністю за результати роботи, що реалізує принцип єдиноначальності як фундаментальної основи управління в державних інституціях.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Існує багато точок зору на природу та сутність лідерства, як соціального феномена. Так, виділені чисельні типології лідерства, запропоновані необхідні для успішного лідера якості та особистісні риси, сформовані уявлення про їх ідеальне співвідношення та багато іншого. Серед дослідників проблеми лідерства значний внесок внесли роботи Г. Лебона, К. Берда, Д. Філліпса, Б. Паригіна, Т. Базарова, І. Волкова, В. Гончарова, Ю. Ємельянова, Є. Кузьміна та ін.

Питанням дослідження лідерських якостей у керівників сфери державного управління слід назвати роботи таких вчених, як В. Бакуменко, В. Міщишин, М. Коновалова, І. Сурай, Н. Медвідь, В. Гурієвська, Н. Гончарук, Т. Новаченко, Р. Войтович, та ін. Дослідники звертають увагу на функції керівника, необхідні якості для успішної діяльності, характеристики керівників-лідерів, їх типи, авторитет тощо.

Виклад основного матеріалу і результати дослідження. Важливого значення відносно ефективності виконання службових функцій набуває явище професіоналізму керівників у системі державного управління, показниками якого є професійна компетентність, професійна придатність, професійна затребуваність, професійна задоволеність, здатність до творчої діяльності, професійний успіх.

Доцільно зазначити, що проблема неефективної роботи органів державного управління є похідною від дефіциту професійної компетентності та професіоналізму. Тому, цілком логічно, постає питання підвищення професіоналізму керівників у системі державного управління.

Професіоналізм на державній службі проявляється, перш за все, через здатність службовця визначати з урахуванням умов і реальних можливостей найефективніші шляхи та способи реалізації поставлених перед ним завдань у межах нормативно визначених повноважень.

Слід розрізняти професіоналізм діяльності та професіоналізм особистості. Перший являє собою якісну характеристику суб'єкта діяльності, яка відбиває високу професійну кваліфікацію та компетентність особи, як представника певної професії, що визначається мірою володіння сучасним змістом і сучасними засобами рішення професійних задач, продуктивними способами її здійснення тощо. Професіоналізм особистості - це якісна характеристика суб'єкта праці, яка відбиває високий рівень розвитку професійно значущих якостей і особистісно-ділових якостей, адекватний рівень домагань, мотиваційну сферу і ціннісні орієнтації, спрямовані на позитивний прогресивний розвиток фахівця.

Професіоналізм діяльності, насамперед, пов'язаний з високою продуктивністю трудової діяльності, у той час як професіоналізм особистості орієнтує на майбутній професійний розвиток за допомогою особистіших якостей.

Отже професіоналізм керівника органів виконавчої влади складається не тільки з високого кваліфікаційного рівня, а й з високого рівня розвитку особистісних якостей. Можна сказати, що керівника-професіонала відрізняє те, що:

а) це кваліфікований спеціаліст, який разом з цим володіє вмінням перемагати у вільній конкурентній боротьбі;

б) це соціально компетентна, психологічно зріла особистість, яка відзначається високою професійною майстерністю, яка визначає її спосіб життя, особливий професійно орієнтований, відповідний світогляд і почуття єдності з професійною спільнотою;

в) це особистість, яка володіє нормами професії як в мотиваційному, так і в інструментальному планах, результативно і успішно, з високою продуктивністю і якістю здійснює свою трудову діяльність, відзначається розвинутими професійними перспективами, самостійно будує сценарій свого професійного життя, розвиває свою особистість та індивідуальність засобами професії, протистоїть зовнішнім перешкодам, збагачує досвід професії оригінальним творчим внеском, сприяє підвищенню престижу своєї професії в суспільстві і суспільного інтересу до неї.

З метою знизити ризики некомпетентності та непрофесіоналізму, доцільно враховувати вимоги, зазначені в професіограмі до професії, що особливо стосується і сфери державної служби. Слід зазначити, що існує професіограма державного службовця, проте аспект, що стосується керівних посад, не знаходить достатнього висвітлення. Тобто, існують загальні вимоги до професії держслужбовця, але професіограми керівника органів державної служби не існує. Враховуючи, що поняття «керівник» вужче за поняття «державний службовець», керівник місцевих органів виконавчої влади повинен дотримуватись загальних вимог до посади держслужбовця, і разом з тим, орієнтуватись на вимоги до нього як до управлінця.

Загальна професіограма державного службовця містить такі професійно важливі компоненти, як особистісні якості, знання, вміння, навички та звички. Охарактеризуємо їх.

Особистіші якості (якості особистості державного службовця) - це якості, які характеризують сучасного державного службовця; узагальнені, найбільш стійкі характеристики, які впливають на управлінську діяльність. Це складні утворення, що містять в собі соціальні, соціально-психологічні й психологічні властивості.

Соціальні властивості визначаються суспільними функціями, які служать характеристиками його управлінської діяльності (професіоналізм і компетентність, організаторські здатності, завзятість тощо).

Соціально-психологічні властивості визначаються формами спілкування, взаємодії й поводження (відповідальність, доброзичливість, вимогливість, схильність до взаємодопомоги, співробітництва й т. ін.).

Психологічні властивості апелюють до характеру людини (стриманість, урівноваженість, чесність, порядність, принциповість і т. п.).

Основні структурні елементи діяльності державного службовця передбачають перелік обов'язків, виконання яких веде до підвищення професійного рівня. Така конструктивна діяльність сприяє появленню професійно важливих знань, якостей, вмінь.

Професійно важливі якості можуть виступати передумовою успішного оволодіння професією, можуть бути взагалі відсутні, та можуть бути сформовані й розвинені у процесі виконання професійної діяльності. Але однозначно слід зауважити, що формування і розвиток професіоналізму державного службовця нерозривно пов'язаний з професійно важливими якостями. Професійно важливі якості розуміються як індивідуальні якості суб'єкта діяльності, що впливають на ефективність професійної діяльності й успішність її освоєння.

Керівник в системі державного управління - це специфічна категорія державних службовців. Для набуття такого статусу державний службовець повинен займати встановлену нормативними актами державну посаду, володіти владними повноваженнями, дотримуватися вимог щодо норм та правил діяльності, мати у своєму підпорядкуванні підлеглих держслужбовців, виконувати керівні функції, нести особливу юридичну відповідальність. Поняття «керівник» вужче за поняття «державний службовець», оскільки кожен керівник місцевих органів виконавчої влади є державним службовцем, але не кожен державний службовець є керівником.

Керівники місцевих органів виконавчої влади наділені великим обсягом службово-владних повноважень. Саме вони покликані здійснювати управління і створювати належні умови діяльності [11]. Від керівників залежить оптимальне використання всіх форм та методів управління. Серед професійно важливих якостей керівника окремо виділяються лідерські якості, які є фундаментом для успіху усього підрозділу.

Важливо, аби керівники на державній службі в Україні мали необхідні навички для підтримки та розвитку професійної державної служби. Розвиток сталої спроможності до лідерства є однією з необхідних умов для розвитку професійної державної служби [10].

Проблема лідерства вже багато років є центром уваги численних дослідників. Її вивчають соціологи, філософи, історики, політики, вона воістину міждисциплінарна.

Одним з перших розробників проблеми лідерства був ще Платон, який у своєму трактаті «Держава» запропонував три типи лідерів:

а) філософ - державний діяч, керуючий республікою на основі розуму і справедливості;

б) воєначальник, що захищає державу і підкорює інших людей своїй волі;

в) ділова людина (зараз називаний бізнесменом), що забезпечує задоволення матеріальних потреб.

Як видно з визначень, лідерство охоплює такі чотири основні людські чесноти як: розсудливість, справедливість, мужність і самовладання, уміння розпоряджатися ресурсами. Але, як показують існуючі проблеми в сфері державного управління, не всі керівники є лідерами, хоча офіційно мають закріплені повноваження, щодо своєї ролі формального лідера. Р. Такер акцентує увагу на тому, що не слід ототожнювати перебування певних осіб на керівних посадах в державному управлінні з лідерством, бо лідерство значно більше за прийняття управлінських рішень [2].

Керівник - це індивід, на якого офіційно покладені функції управління і організації в групі, а лідер наділений найбільш ціннісним потенціалом, індивід, який має провідний вплив в групі за рахунок авторитету. Розглядаючи лідерство ми маємо на увазі, в першу чергу, соціально-психологічні відносини, які виникають в групі, категорія ж «керівництво» розглядається з погляду організації діяльності групи та керування нею.

Формальне лідерство пов'язане з встановленими правилами обрання та призначення лідера й зумовлює функціональні стосунки. Неформальне лідерство виникає на основі особистих взаємовідносин членів групи. Тому професійно важливою якістю керівника виступає саме уміння бути неформальним лідером.

Для того, щоб мати повну картину щодо лідерства як соціально-психологічного феномена, звернемось до аналізу підходів до його визначення.

O. Г. Романовський, Н.В. Середа [9] наводять такі узагальнені визначення лідерства:

- вплив на групи людей, який сприяє досягненню ними загальних цілей;

- міжособистісна взаємодія, яка виявляється в певній ситуації за допомогою комунікаційного процесу і спрямована на досягнення специфічної мети;

- здатність впливати на індивідуумів і групу людей з метою примусити їх працювати разом задля досягнення встановлених цілей;

- основний процес організації групового прийняття рішення;

- історично сформована соціальна потреба людей в організації процесу їхньої спільної діяльності.

У широкому тлумаченні лідерство постулюється, як здібність впливати на інших і на стан сумісної діяльності - таке визначення пропонував Б. Паригін.

Лідерство, як міжособистісну взаємодію, яка проявляється в певній ситуації за допомогою комунікаційного процесу, визначають Р. Танненбаум, І. Вешлер та Ф. Масарік.

Тобто лідерство не обмежується єдиним тлумаченням, а являє собою багатоаспектне соціальне явище, феномен якого проявляється в будь-яких більш-менш організованих групах, що прагнуть до загальної мети.

Багатогранність поняття лідерства також відображено у систематизації

P. Стогділла, який об'єднав основні визначення лідерства, характерні для моделей минулого та теперішнього в 11 груп [3]:

1. Лідерство як центр групових процесів.

2. Лідерство як прояв особистіших рис.

3. Лідерство як мистецтво досягнення згоди.

4. Лідерство як дія та поведінка.

5. Лідерство як інститут для досягнення мети чи результату.

6. Лідерство як взаємодія.

7. Лідерство як уміння переконувати.

8. Лідерство як здійснення впливу.

9. Лідерство як особистіші стосунки.

10. Лідерство як результат диференціації ролей.

11. Лідерство як ініціація чи введення структури.

Відповідно до цього, лідером виступає людина, яка здатна реалізувати лідерство, бути його носієм.

За визначенням Б. Паригіна лідер - це член групи, який спонтанно висувається на роль неофіційного керівника в умовах певної, специфічної, як правило, достатньо значимої ситуації, щоб забезпечити організацію сумісної колективної діяльності людей для найбільш швидкого та успішного досягнення спільної мети.

В. Москаленко зазначає, що лідер - це член групи, який добровільно взяв на себе значну міру відповідальності у досягненні групових цілей, ніж того вимагають формальні приписи або суспільні норми [5, с. 585]

Керівник, виконуючи свої функції як лідер, виступає у ролі об'єднувача працівників, захисника інтересів співробітників, ініціатора оновлення життя, організатора.

Отже, прояви лідерства, його рольові позиції, постулюють головний принцип лідерства - визнання за людиною здатності розуміти інтереси інших людей і керувати ними у відповідності до цих інтересів.

Питання про сутність лідерства, лідерських якостей, їх походження є актуальним і понині. Існуючі концепції, теорії, підходи до лідерства не виключають ода одну, а навпаки доповнюють та збагачують уявлення про цей феномен.

Зупинимося на характеристиках підходів до вивчення лідерських якостей, що відображають загальні тенденції у визначенні головних компонентів лідерських якостей.

У світлі визначення лідерських якостей значний інтерес для нас представляє теорія лідерських рис (особистіших якостей), вона найбільш змістовно розкриває необхідність певних якостей як складових успішного управління. Згідно цього підходу, лідером може бути лише така людина, яка має певний набір особистісних якостей або сукупність певних психологічних рис. Вченими проводилася детальна робота з визначення набору якостей, необхідних для лідерства. Детальніше ми розглянемо основні доробки нижче. Слід зазначити, що моделі лідерських рис вказують на певний зв'язок між конкретними особистими характеристиками і лідерством, але при цьому недостатньо уваги приділяється взаємовідношенням «лідер - послідовники» та умовам, в яких здійснюється лідерство [10, с. 111].

Поведінковий підхід постулює зв'язок результатів роботи лідера з його поведінкою. Тобто, якщо теорії особистісних якостей лідера робили акцент на необхідності розпізнання та підбору майбутніх лідерів на основі виявлення відповідних особистісних рис, то поведінкові теорії лідерства сприяли посиленню уваги до питань навчання ефективним нормам поведінки. На основі цієї теорії розроблялись спеціальні програми, які допомагали у вихованні відповідних якостей, підготовки лідерів [6, с. 167]. Поведінка лідера має дві важливі характеристики: вона має бути орієнтована, в основному, на створення вдоволення працею у членів групи та їх розвиток, та на виконання групових завдань будь - якою ціною.

Ситуативний підхід визнає лідерство як продукт певної ситуації, при цьому не відкидаючи повністю теорію рис [7]. В ході цієї теорії було висунуто два положення:

- кожна ситуація визначає ті особливі якості, які необхідні лідеру для ефективних дій у нових умовах;

- якості члена групи, які в особливій ситуації можуть бути визначені як лідерські, були сформовані досвідом його дій в попередніх ситуаціях.

В залежності від обставин виокремлюються ті чи інші люди, які перевершують інших за певними якостями. Ці якості виявляються необхідними в даній ситуації, і члени групи, володіючи цими якостями, стають лідерами.

А. Мерфі, говорив: «Лідерство - це властивість індивіда, але випадковий фактор. Просто в конкретній ситуації потрібен певний тип дій, і лідер виступає у якості інструмента вирішення проблеми».

Особистісно - ситуативний підхід зазначає, що лідерство виникає як результат єдності трьох факторів: особистісних рис лідера; природи групи та її членів; проблеми, яку група повинна вирішити.

Однією з форм розвитку особистісно - ситуативної теорії є концепція взаємодії Р. Стогділла та С. Шартлі. Вони запропонували вивчати лідерство з точки зору статусу взаємодії та поведінки індивідів у ставленні до інших членів групи. Стали розглядати лідерство не як характеристику окремого індивіда, а як результат взаємодії між особистостями, які входять до складу групи. В цій же традиції представлена теорія «Кредиту довіри» Е. Холландера. За цією теорією, той, хто повністю відповідає очікуванням групи сьогодні, може стати лідером завтра і навпаки, лідер, який не відповідає очікуванням, втратить повагу своїх послідовників і буде знятий одним з них [10, с. 178].

Модель Холландера концентрує увагу на динамічності міжособистісної оцінки, яка характерна для процесу лідерства.

Новий підхід (нові теорії лідерства) звертає увагу і на особистісні якості лідера і на його поведінку, і на ряд інших факторів одночасно, а також на його здібності через внутрішній світ впливати на інших [5, с. 535]. З сучасних концепцій лідерства найбільш відомими є концепція атрибутивного лідерства, харизматичного лідерства, перетворююча концепція та концепція трансформаційного лідерства, гуманістична.

Атрибутивний підхід виходить з того, що вчинки лідера у рівному значенні, як і поведінка членів групи, обумовлені реакцією лідера на поведінку останніх [50, с. 120]

Таким чином, окреслені підходи описують лідерство як багатоаспектний феномен, що визначається взаємодією ряду чинників, серед яких основними є:

- психологічні характеристики самого лідера;

- соціально-психологічні характеристики членів малої групи;

- особливості ситуації, в якій знаходиться група;

- характер вирішуваних задач.

Обмежуватись одним підходом у дослідженні недоцільно, бо лідерство - це, насамперед, соціально-психологічний феномен, який треба розглядати невідривно від тієї групи, в якій він реалізується, треба враховувати ті цінності, що є пріоритетними для неї, а також ті завдання, котрі вона прагне реалізувати.

Як зазначив Б. Паригін, лідерство за своєю природою є результатом як об'єктивних (інтереси, цілі, потреби, завдання групи у конкретній ситуації) так і суб'єктивних (індивідуально - типологічні особливості лідера як ініціатора та організатора групової діяльності) факторів.

Разом з тим, слід наголосити на тому, що теорії рис та особистісних особливостей займають пріоритетне місце при вивченні феномена лідерства та продовжують множити кількість своїх прихильників.

«Лідерство здійснюється саме за допомогою характеру» [9], - стверджує Пітер Дракер, видатний теоретик сучасного менеджменту. Цілеспрямований характер, гармонія та врівноваженість не з'являються самі собою, від природи. Ми набуваємо їх за допомогою власних зусиль. Саме намір набути їх уже є актом лідерства. Лідерство може бути тільки характером. Характер не нав'язаний нам кимось ззовні [9]. Це означає, що лідерство - якість більш набута, ніж вроджена.

Тому постає питання про те, що розвинути свої задатки лідера можливо шляхом цілеспрямованого впливу. Насамперед, лідер повинен мати інтелект, позитивно ставитися до людей та поєднувати в собі такі якості, як сміливість і здоровий глузд. Серед факторів, що створюють дійсного лідера, виділяють:

- культуру й освіту;

- здатність долати стереотипи;

- знання свого прихованого потенціалу.

Отже, лідерство передбачає активну діяльність з розвитку окремих затребуваних в управлінській діяльності лідерських якостей.

Протягом всієї історії вивчення лідерства дослідники робили спроби виокремити певний набір якостей лідерів: одні шукали універсальні якості, притаманні всім лідерам, а інші робили акцент на залежність від ситуації.

На сьогоднішній день ця робота продовжується і найбільш загальнопризнаними рисами, необхідними для ефективного лідерства є наступні підходи.

С. Богардус перерахував якості, якими повинен володіти лідер, це: почуття гумору, такт, уміння передбачати, здібність звертати на себе увагу, готовність брати на себе відповідальність та інші. Говорив він і про те, що лідера роблять такі якості, як розум, енергія та характер [8].

Так, К. Берд склав список з 79 рис, що визначались дослідниками, як лідерські. Серед них фігурували - ініціативність, комунікативність, почуття гумору, ентузіазм, впевненість, доброзичливість [5].

Р. Стогділл також виявив ряд пріоритетних для лідера рис: інтелект, прагнення до знань, надійність, відповідальність, активність, соціальна компетентність. Відмітив він ще й те, що в різних ситуаціях лідери, діючи найбільш ефективно, виявляють різні особистіші якості, і тим самим зробив висновок: в різних ситуаціях лідерові можуть знадобитися різні якості [8].

Аналогічну ідею на основі аналізу багатьох досліджень висунув Р. Манн. Але поряд з цією ідею він виокремив якості, які в значній мірі впливають на поведінку лідера: інтелект, пристосованість, товариськість, здібність впливати на людей, відсутність консерватизму, сприйнятливість та емпатія.

Уоррен Бенніс стверджував, що є якості, які необхідні лідеру незважаючи на його місце навчання, роботи. Це спокій, ентузіазм, суворість, але справедливість, чесність, повага до членів своєї групи [8].

На думку Д. Кембелла, щоб стати добрим лідером, замало мати талант від природи, його потрібно розвивати, звертаючи увагу на певні якості, які притаманні більшості лідерів [7]. Перш за все треба відмітити, що справжній лідер любить людей. Найкращі лідери завжди турбуються про всіх членів групи. Їх цікавить те, що роблять інші. Лідер повинен бути відданим своїй групі, колективу.

Сучасні вітчизняні дослідники Е. Жарікова та Е. Крушельніцька, які довгий час займалися вивченням лідерських якостей, говорять про такі якості лідерів: здібність долати перепони на шляху до мети, наполегливість, терплячість, ініціативність, психічна стійкість, адаптованість, самокритичність, вимогливість до себе та інших, критичність, надійність, витривалість, сприйнятливість до нового, стресостійкість, оптимістичність, рішучість.

На думку Романовського О.Г., найбільш важливі риси сучасного лідера - це неформалізовані організаторські навички, уникнення бюрократичних підходів, терпимість до фрустрації, прямота суджень, здатність вислухати чужу думку, енергійність, ресурс зростання і гумор [9].

Узагальнення принципів теорії лідерства міститься в роботі О.К. Діаніна-Хаварда «Моральне лідерство», чи не єдиній, виданий російською мовою [9]. Це низка класичних людських чеснот, насамперед: великодушність, смиренність, розсудливість, мужність, самовладання і справедливість.

З метою діагностики лідерських якостей та лідерства загалом використовують різні методи та методики. Враховуючи, що лідерство є міждисциплінарним явищем, його дослідження не обмежується методами однієї наукової галузі, та передбачає комплексне вивчення. Так, наприклад, актуальними у світлі нашої теми будуть соціально-психологічні методи та методи психології управління.

Так для вивчення лідерства як соціально-психологічного феномену можуть застосовуватись наступні методи.

Спостереження - складний об'єктивний психологічний процес відображення дійсності. Його складність обумовлюється тим, що воно ведеться в природній обстановці функціонування організації, в якій місце і роль дослідника як спостерігача надає певний вплив і вплив на спостережуваних, з одного боку, і на підбір та узагальнення інформації, з іншого.

Соціально-психологічний експеримент - здійснюваний в спеціальних умовах досвід для отримання нових наукових знань про психологію за допомогою цілеспрямованого втручання дослідника в життєдіяльність випробуваного. Виділяють констатуючий експеримент - встановлює наявність якого-небудь непорушного факту або явища і формуючий - ставить своєю метою активне формування або виховання тих чи інших сторін психіки, рівнів діяльності і т. ін.

Опитування - являє собою метод, при використанні якого людина відповідає на ряд поставлених їй питань. Опитування проводяться у вигляді анкетування (самозаповнення), формалізованого або вільного інтерв'ю (співбесіда).

Тестування - процедура отримання емпіричних даних від об'єктів дослідження за допомогою спеціально підібраних питань або завдань (тести), орієнтованих на вивчення здібностей до відчуття, сприйняття, обробці та відображенню інформації (тести «інтелекту») або на виявлення особливостей особистішої сфери об'єкта дослідження (психічних станів, характерологічних рис або властивостей особистості).

Вивчення документів, метод контент-аналізу - цей формалізований метод аналізу документів ґрунтується на виділенні спеціальних «одиниць дослідження» у документі (наприклад, слів, прийнятих в якості ключових) і підрахунку частоти їх вживання.

Соціометрія - метод дослідження відносин у малих групах.

Вирішення проблем формування лідерських якостей у керівників місцевих органів виконавчої влади потребує комплексного підходу та об'єднання зусиль владних структур, громадських та наукових закладів, яке буде проводитися на всіх рівнях організації діяльності.

Систематична діагностика лідерського потенціалу особистості, результати якої самі по собі мають мотивуючий вплив на особистіший та професійний розвиток керівника допоможе керівникам розглянути свої можливості для подальшого розвитку у цьому напрямку своєї особистості та відносно особистості підлеглих керівників.

Висновки. Отже, реформування інституту державної служби в Україні вимагає особливої уваги до питань формування та розвитку лідерського потенціалу державних службовців. Впровадження спеціалізованих методів діагностики лідерських якостей при прийомі на керівні посади, у процесі щорічної оцінки та при формуванні кадрового резерву допоможе вирішити завдання підвищення рівня професіоналізму державних службовців. Крім того, спеціально організовані методи формування та розвитку лідерських якостей, повинні активно впроваджуватись у систему навчання, підвищення кваліфікації та перепідготовки державних службовців.

Література

лідерство влада керівник психологічний

1. Адаер Д. Психология лидерства / Д. Адаер. - М.: Изд-во «Эксмо'', 2005. - 325 с.

2. Кухта Б. Політичні еліти і політичне лідерство / Б. Кухта, Н. Теплоухова. - Львів, 1995. -199 с.

3. Майерс Д. Социальная психология / Д. Майерс. - СПб.: Питер, 1997. - 800 с.

4. Менегетти А. Психологя лідера: пер. с итал. / А. Менегетти. - М.: Славянская ассоциация Онто - психологии, 1999. - 170 с.

5. Москаленко В.В. Соціальна психологія: підручник / В.В. Москаленко. - Київ: Центр навчальної літератури, 2005. - 624 с.

6. Основы лидерства. [Учебное пособие для студентов] / Н.П. Беляцкий. - Минск: БГЭУ, 2006. - 268 с.

7. Психология лидерства: Хрестоматия / [Сост. К.В. Сельчонок]. - Мн.: Харвест, 2004. - 368 с.

8. Психология современного лидерства: Американские исследования / [Ред. Дж.П. Канджели, К.Дж. Ковальски, Т.Н. Ушакова]. - М.: Когито - Центр, 2007. - 288 с.

9. Романовський О.Г. Особистість сучасного керівника в аспекті теорії духовного лідерства / О.Г. Романовський, Н.В. Середа // НТУ «ХПИ»: Теория и практика управления социальными системами. - 2013. - №3. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://archive.kpi.kharkov.ua/View/29978/

10. Шалагинова Л.В. Психология лидерства. - СПб.: Речь, 2007. - 88 с.

11. Янюк Н.В. Особливості посади «керівника» органу виконавчої влади / Н.В. Янюк // Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / [за заг. ред. В.Б. Авер'янова]. - К.: Факт, 2003. - С. 59-64.

Размещено на Allbest.ru