21

Размещено на http://www.allbest.ru/

Внутрішньоособистісний конфлікт на стику конфліктолопї, практичної та клінічної психології

Ольга Петрунько

доктор психологічних наук, старший науковий співробітник,

професор кафедри психології,

ВНЗ "Інститут економіки та права" КРОК"

Анотації

У статті показано сутність внутрішньоособистісного конфлікту, який розглянуто як проблемний для його носія стан. Проаналізовано та узагальнено низку наукових концепцій внутрішньоособистісного конфлікту та уявлення про основні його види, описані у фаховій літературі. Визначено особливості предмету внутрішньоособистісного конфлікту в конфліктології, практичній і клінічній психології та запропоновано модель його міждиплінарного розгляду. Акцентовано увагу на конструктивних (адаптивних) і неконструктивних (неадаптивних) внутрішньоособистісних конфліктах. Показано особливості внутрішньоособистісного конфлікту в сфері мотивації особистості. Особливу увагу приділено мотиваційним внутрішньоособистісним конфліктам з ознаками неадаптивного, деструктивного перебігу. Показано особливості неадаптивного мотиваційного конфлікту та можливі їх наслідки для інтраперсонального та інтерперсонального, соціального життя людини.

Ключові слова: внутрішньоособистісний конфлікт; інтраперсональнареальність; критерії неадаптивного конфлікту; міждисциплінарний предмет конфлікту; неадаптивний мотиваційний конфлікт.

В статье показана сущность внутриличностного конфликта, который рассматривается как проблемное для его носителя состояние. Проанализированы и обобщены некоторые научные концепции внутриличностного конфликта и представления об основных его видах, описанные в специальной литературе. Определены особенности предмета внутриличностного конфликта в конфликтологии, практической и клинической психологии и предложена модель его междиплинарного рассмотрения. Акцентировано внимание на конструктивных (адаптивных) и неконструктивных (неадаптивных) внутриличностных конфликтах. Показаны особенности внутриличностного конфликта в сфере мотивации личности. Особое внимание уделено мотивационным внутриличностным конфликтам с признаками неадаптивного, деструктивного течения. Показаны особенности неадаптивного мотивационного конфликта и возможные его последствия для интра - персонального и интерперсонального, социального бытия и психического здоровья человека.

Ключевые слова: внутриличностный конфликт; интраперсональная реальность; критерии неадаптивного конфликта; междисциплинарный предмет конфликта; неадаптивный мотивационный конфликт.

The article shows the essence of interpersonal conflicts. This conflict considered as problematic for its carrier state that:

1) is extremely important, and certainly associated with the choice between alternatives equal in strength for him (even if the alternatives are not understood);

2) subjectively experienced as a insoluble problem and so is extremely, uncomfortable, tense, frustration and painful feelings about their inferiority;

3) tends to deepen, strengthening, totalization and no adaptive course. Analyzed and summarized a some number of scientific concepts about interpersonal conflicts and understanding of its basic type described in professional literature. The features of the subject of interpersonal conflict in conflictology, total, practical and clinical psychology are shown and the model of interdisciplinary study this conflicts are proposed. The attention to constructive (adaptive) and unconstructive (no adaptive) intrapersonal conflicts is accented. The features of intrapersonal conflicts in the area of the individual motivation are shown. Particular attention is paid to motivating interpersonal conflicts with non-adaptive and destructive forms of current. Features of no adaptive motivational conflict and possible consequences of these conflicts for intrapersonal and interpersonal (social) life of a person are shown.

Keywords: criteria for non-adaptive conflict; interdisciplinary subject of conflict; intrapersonal conflict; intrapersonal reality; non-adaptive motivational conflict.

Вступ

Найрізноманітніші види конфліктів завжди присутні в усіх сферах життя людини на інтер- та інтраперсональному рівнях її функціонування, і тому всі вони активно розглядаються в рамках різних наук про людину і суспільство, а також є предметом міждисциплінарних досліджень, в т. ч. конфліктології та різних галузей психології.

Серед реальних і потенційних конфліктів, що повсякчас супроводжують життя кожної людина, особливе місце належить внутрішньоособистісним конфліктам. Ці конфлікти виникають і розгортаються виключно у внутрішньому психічному світі людини між окремими, однаково значимими для неї елементами цього світу, або елементами її внутрішньої інтраперсональної системи, утвореної двома типами репрезентацій:

1) відповідниками себе світові (потреби, інтереси, цінності, настанови, мрії, надії, домагання, мотиви, цілі, плани, завдання, ідеали, герої й антигерої тощо;

2) відповідниками світу собі (близьке оточення, сімейний клімат, значимі стосунки, наявність роботи та міра задоволення нею, фінансова ситуація та її суб'єктивна оцінка, стосунки з "владними особами", тобто з тими, від кого людина залежить, соціальні статуси і ролі і т. ін.).

Внутрішньоособистісний конфлікт - це, як правило, гостре зіткнення або й тривала боротьба між будь-якими з названих вище інтраперсональних структур, що є протилежно спрямованими і рівними за силою, тобто однаково значимими для людини. Особливостями цієї внутрішньої боротьби є те, що вона:

1) має латентний характер, тобто зазвичай прихована від стороннього ока, а її сутність часто не усвідомлюється самою людиною і стороннім спостерігачем;

внутрішньоособистісний конфлікт мотиваційний неадаптивний

2) переживаються людиною як відчутний психологічний дискомфорт, причина якого їй не зрозуміла, та негативні емоції (страх, тривога, депресія, стрес почуття меншовартості і провини тощо). І що довше це все триває, то деструктивніші наслідки може мати.

Тематика конфліктогенного буття людини, в т. ч. й внутрішньоособистісних конфліктів в усі часи й у всьому світі цікавила дослідників у сфері гуманітарних і соціальних наук, зокрема, таких, як A. Адлер, А. Бентлі, К. Левін, В. Паретто, А. Малоу, Г Моска, Ж. Сорель, Ф. Опенгеймер, Л. Фестінгер, З. Фрейд, К. Хорні, К.Г. Юнг; К.О. Абульха - нова-Славська, Л.І. Божович, Ф. Є. Василюк, B.С. Мерлін, В.М. М'ясищев, О.Ш. Тхостов, Т.М. Титаренко, В.М. Чернобровкін та інші.

З одного боку, дослідники, розглядали внутрішньоособистісні (інтраперсональні) конфлікти як такі, що властиві природі людини і є джерелом пізнання, позитивних змін, особистісного розвитку тощо. Внутрішньоособистісний конфлікт, на їх думку, створює необхідну когнітивну складність та належні щільність і пружність буття людини, що є необхідною умовою її розвитку (Тхостов Ш., 1994). Є чимало прибічників думки, що напруга, яка супроводжує внутрішньоособистісний конфлікт, природна і необхідна для розвитку особистості і поставання її на шляху самореалізації (Фромм Е., 1992; Маслоу А., 2011).

З другого боку, внутрішньоособистісні конфлікти розглядаються як стресопроблемогенний чинник, який в разі дезадаптивого перебігу може призвести до деструктивних для їх носіїв наслідків. Ці конфлікти:

1) вкорінюються, хронізуються, знесилюють людину, підточують її зсередини, руйнують її здоров'я і людську сутність;

2) супроводжуються болісними переживаннями, імпульсивними діями, неадекватними домаганнями, надмірною критичністю до себе чи інших людей чи відсутністю будь-якої критичності тощо;

3) за певних умов можуть "виходити за межі особистості", поширюватися, зачіпати інших осіб, створювати масштабні проблемні ситуації для великих груп людей;

4) мати руйнівні наслідки для людських спільностей і організацій (підрив групової згуртованості, дисфункції, зниження ефективності тощо). Тож надзвичайно актуальним, на нашу думку, є питання про межу, до якої внутрішньоособистісний конфлікт - норма і джерело розвитку й самоактуалізації, а після якої - ознака дезадаптації і потужний фактор ризику.

Мета статті - здійснити диференційний аналіз конструктивного та деструктивного внутрішньоособистісного конфлікту з позицій конфліктології, практичної та клінічної психології.

Внутрішньособистісний конфлікт на перетині конфліктології, практичної та клінічної психології. Визначення внутрішньоособистісного конфлікту в різних науках і практиках - юридичній, конфліктологічній, соціальній, психологічній, клінічній та інших - має чимало спільного. Скрізь він розглядається як зіткнення протилежно спрямованих, несумісних одна з одною, взаємовиключних структур особистості, що репрезентують уявлення людей про себе, світ (світ ідей, предметів, інших людей) і нормальні стосунки з цим світом. Попри те, що ці інтрасуб'єктні репрезентації мають суб'єктивний, а часто й ситуаційний характер, вони є надзвичайно значимими і однаково сильними, щоб від них можна було відмовитися. Це утруднює вибір, а отже практичний їх вжиток, пов'язане з дискомфортом і негативними емоціями і може набувати дезадаптивного перебігу. Дезадаптивні внутрішньоособистісні конфлікти, з одного боку, несуть небезпеку для самої особистості, її фізичного й психічного здоров'я (нестерпні переживання, стрес, суїцид). А з іншого боку, негативні наслідки цих конфліктів можуть позначатися й на її стосунках і взаємодії з іншими людьми (в сім'ї, близькому соціальному оточенні, в організації). Наприклад, це може виявлятися як:

1) відмова від комунікації, відособлення від людей, групи;

2) неадекватне (в т. ч. агресивне) реагування на критику чи поведінку інших людей;

3) конфліктна поведінка (пошук винних, критиканство, демонстрація зверхності тощо);

4) девіантна поведінка, в т. ч. протиправна;

5) жорсткий формалізм та деструкція міжособистісних відносин тощо.

Якщо дезадаптивний внутрішньоособистісний конфлікт продовжує розгортатися і нарощуватися в рамках внутрішнього світу людини і свідомо чи несвідомо приховується нею від себе й інших, то в такому разі йдеться про невротичний розлад (невроз), що є предметом клінічної психології. Якщо ж конфлікт виходить за межі внутрішнього світу людини, зачіпає її інтерперсональні структури, поширюється на різні сторони її життя і розгортатися на різних рівнях її соціального включення, то в такому разі він є предметом конфліктології. Якщо наслідки такого конфлікту виявляються як протиправні дії і протиправна поведінка, то він стає предметом юридичної психології. Доти ж, доки конфлікт розгортається в інтраперсональному просторі людини і має ознаки адаптивного перебігу, він становить класичний предмет інтересу загальної і практичної психології.

У фаховій психологічній літературі є різні концепції внутрішньоособистісного конфлікту. Так, згідно з ідеями психоаналізу, внутрішній світ людина конфліктний за своєю природою. По-перше, в ньому від початку конфліктно співіснують два протилежних інстинкти - ерос (сексуальний інстинкт, інстинкт життя і самозбереження) і танатос (інстинкт смерті, агресії, деструкції, руйнування). По-друге, там так само конфліктно співіснують три "внутрішні інстанції: Воно (неусвідомлені бажання і потяги, підпорядковані принципу задоволення), Я ("розумна інстанція", що повертає людину до реалій і заснована на принципі реальності) і Над-Я ("цензурна інстанція", представлена соціальними нормами, вимогами, цінностями). І, згідно з психоаналітичною концепцією, в інтрапсихічному світі людини час від часу відбуваються зіткнення з приводу сильних бажань, які одна частина особистості відстоює, а інша відхиляє (Фрейд З., 1997). У цьому й полягає, за З. Фрейдом, сутність внутрішньоособистісного конфлікту. Амбівалентні й суперечливі почуття, які його супроводжують, посилюються суперечливістю і суб'єктивною нестерпністю для людини соціального буття, і в такому разі конфлікт набуває ознак дезадаптації і виявляється як невротичний розлад. До ознак, за якими можна діагностувати внутрішньоособистісний конфлікт, З. Фрейд відносить:

1) незбіг цілей і засобів їх досягнення;

2) незбіг між мотивом і зусиллями з досягнення мети;

3) невідповідність проголошеної мети і поведінки з її реалізації;

4) некритичність, нелогічність поведінки та надмірна афективність (Фрейд З. 1997).

Спираючись на ідеї психоаналізу, Е. Фромм висунув для пояснення природи внутрішньоособистісних конфліктів концепцію "екзистенційної дихотомії", згідно з якою ці конфлікти породжуються екзистенційними дилемами: безсмертя людини і скінченності її життя, біофілії (любові до життя, інстинкту життя) та некрофілії (потягу до смерті); потенцій людини та можливостей їх реалізації (Фромм Е., 1992).

Інший представник школи психоаналізу А. Адлер запропонував для пояснення внутрішньоособистісного конфлікту концепцію комплексу меншовартості. За А. Адлером, формування особистості відбувається в перші п'ять років життя. У цей період дитина потрапляє в сферу впливу численних несприятливих чинників, які не здатна правильно інтерпретувати і яким не здатна опиратися. Накопичений негативний досвід породжує в неї комплекс меншовартості, який впливає на дальше її життя, поведінку, спосіб думок і т. ін. Незбігом між собою ідеальним і собою актуальним і визначається внутрішньоособистісний конфлікт. А. Адлер відзначав два шляхи подолання конфліктів:

1) розвиток соціальних почуттів і соціального інтересу (професійна самореалізація, соціальні контакти і т. н.) як альтернатива асоціальності й аномії (ігнорування соціальних норм, відхилена поведінка);

2) компенсаторний розвиток здібностей: а) за сценарієм адекватної компенсації (коли особистість реалізує себе в тих чи тих сферах життя, в спорті, творчості); б) за сценарієм гіперкомпенсації (розвивається якась одна із здібностей, яка стає яскраво вираженою, гіпертрофованою, акцентуйованою); в) за сценарієм удаваної, або квазікомпенсації (комплекс меншовартості компенсується хворобою, обставинами, чи іншими факторами, що не залежать від особистості). Якщо людина не подолала свій комплекс неповноцінності, вона будь-що прагне компенсації, в т. ч агресивного переконання себе й інших у своїх успіхах і претензіях на владу. Такий конфлікт, як правило, не обмежується внутрішніми рамками, він виходить назовні, задіює інших осіб і нерідко має руйнівні наслідки (Адлер А., 1997).

К.Г. Юнг в поясненні внутрішньоособистісних конфліктів також виходить з того, що сутність людини і базові функції її психіки мають біполярну природу і вже тому вони потенційно, апріорі конфліктні. Кожна з чотирьох базових функцій людської психіки (мислення, відчуття, почуття, інтуїція), виявляє себе в двох вимірах:

1) екстраверсія (орієнтація на зовнішній світ з його правилами і законами);

2) інтроверсія (орієнтація на світ внутрішніх переживань). Як вважає, К.Г. Юнг, інтроверти більш схильні до внутрішньоособистісних конфліктів (Юнг К.Г., 1991). Одним з різновидів внутрішньоособистісного конфлікту, на його думку, є так званий неусвідомлений внутрішній конфлікт, основу якого складають не вирішені в минулому конфліктні ситуації особистості, витіснені нею зі свідомості. Однак ці ситуації зберігаються на несвідомому рівні, і будь-які обставини, схожі з минулою ситуацією, можуть стати приводом для внутрішньо - особистісного конфлікту.

Суть гуманістичних концепцій (К. Роджерс, А. Маслоу, Е. Еріксон та інші) полягає в тому, що внутрішньоособистісний конфлікт спричинений нереалізованою потребою людини в самоактуалізації (Маслоу А., 2011). Згідно з Е. Еріксоном, на кожній з восьми стадій свого психосоціального розвитку людина переживає кризу становлення. Кожна з цих криз або долається, або ж ні. Тоді реалізується несприятливий сценарій, за якого не виробляється новий досвід, гальмується перехід особистості на новий етап розвитку, не створюються передумови для успішного подолання дальших криз, особистість переходить в новий етап життя з проблемами (комплексами) минулого етапу, і створює внутрішній дискомфорт та актуалізує болісні внутрішні переживання (Еріксон Е., 1991).

Існує й чимало інших концепцій внутрішньо - особистісного конфлікту в різних психологічних школах. Когнітивна психологія розглядає внутрішньоособистісний конфлікт через когнітивний дисонанс. Дисонанс є негативним станом, який виникає в ситуації невідповідності знання і поведінки чи розбіжності двох систем знань і переживається як психологічний дискомфорт (Л. Фестінгер). У рамках біхевіоризму внутрішньоособистісний конфлікт трактується як результат помилкового виховання (А. Бандура, Д. Скінер), як фрустрація, тобто реакція на перешкоду (Н. Міллер, Дж. Доллард). Представники інтеракціонізму аналізують внутрішньоособистісний конфлікт як конфлікт ролей (А. Голднер). А засновник концепції психосинтезу P. Ассаджолі вбачає його сутність у наявності гострих протиріч у самій особистості, які знижують цілісність Я (Асаджіолі Р., 1994).

Усю надзвичайно велику множину внутрішньо - особистісних конфліктів, описаних у фаховій літературі, можна, на нашу думку, поділяти на дві базові групи:

1) морально-нормативні конфлікти, в т. ч. мотиваційні, або конфлікти вибору: між цінностями, потребами і нормами, між потребою і нормою, між цінністю і нормою, конфлікт потреб, конфлікт цінностей, конфлікт соціальних норм, конфлікт між "хочу" і "треба", між "добром і злом", між моральними принципами і особистими симпатіями тощо), між мотивацією досягнення успіху та мотивацією уникання невдачі, між рівносильними позитивними можливостями (сценарій "буриданів віслюк"), між рівносильними негативними можливостями ("вибір меншого лиха"), між позитивною і негативною можливостями, наприклад, зиском "тут і тепер" і відмовою "в ім'я більшого") (І. Кант, 3. Фрейд, К. Левін, Ф. Достоєвський, Л. Толстой, О.М. Леонтьев, О.О. Леонтьев, Д.О. Леонтьев);

2) конфлікти невідповідності, в т. ч. і рольові конфлікти: між різними рольовими позиціями, між можливостями бажаної (чи накинутої ззовні) ролі та очікуваною рольовою поведінкою, між Я-ідеальним та Я-актуальним, між сенсом життя та "екзистенційною фрустрацією" через його нерозуміння, це також конфлікт нереалізованих бажань, конфлікт неадекватної самооцінки, конфлікт між рівнем домагань особистості і оцінкою нею своїх можливостей, між завищеними домаганнями і реальними можливостями, між низьким рівнем домагань та об'єктивним усвідомленням власних здібностей, між "хочу" і "можу" (А. Маслоу, К. Роджерс, В. Франкл, 3. Фрейд, Е. Фромм, К. Хорні, Е. Еріксон, Т. Титаренко).

Особливий вид внутрішньоособистісних конфліктів становлять ті, що виникають і / або розгортаються в мотиваційній сфері особистості, тобто конфлікти мотивації. До них можна відносити і вже згадувані конфлікти вибору і конфлікти невідповідності (в т. ч. конфлікти бажань, потягів, моральних і соціальних норм, потреб, цінностей та інших елементів психічного світу людини), якщо ці конфлікти поширюються на мотиваційну сферу і виявляються як зіткнення мотивів. Конфлікти мотивації зазвичай виявляються як брак чи, навпаки, надмір мотивів, намірів, активності, дій. Те й те гальмує процеси прийняття рішень і досягнення мети. В першому разі мотивація і дії слабкі й нестійкі, в другому - вони ірраціональні, нездійсненні. Як показують польові дослідження, мотиваційні конфлікти:

1) досить поширені;

2) віддаляють реалізацію планів і важливих цілей;

3) схильні набувати неадаптивного перебігу та призвести до різноманітних дисфункціональних розладів психічного і соматичного здоров'я різного ступеня важкості. (Бауманн У., Перре М., 2004). Так, за даними вітчизняних досліджень, близько третини викладачів і педагогів мають ознаки дестабілізації внутрішньої сфери (відчуття внутрішнього дискомфорту, психоемоційна напруга, брак мотивації і активності, суперечливі уявлення про себе і сенс свого життя, знижена самооцінка незадоволення з власного життя і власних успіхів, порушення адаптації тощо). Це відомі симптоми внутрішньоособистісного конфлікту, які не завжди долаються самотужки: вони або спонукають людину до певних дій із зменшення дискомфорту (часто за сценаріями гіперкомпенсації чи квазіактивності), або дезактивують її і негативно позначається на її особистісному та професійному розвитку, призводять до синдрому професійного вигорання (Левин К., 2000).

Будь-який внутрішньоособистісний конфлікт є конфліктом увідповіднення особистості і світу, або конфліктом адаптації людини до себе самої, а також до турбулентного і динамічних світу навколо себе. І, з огляду на отримані результати, варто говорити про:

1) позитивний, адаптивний конфлікт, в результаті якого осмислюється й розв'язується проблема, відновлюються психологічний комфорт і активність, набувається новий життєвий досвід, оптимізується самооцінка, покращується функціональність тощо;

2) негативний, неадаптивний, невротичний конфлікт, у результаті якого психологічний дискомфорт і фрустрація зростають і стають нестерпними, посилюється відчуття безпорадності, знижуються активність та ефективність дій і психічних функцій, увиразнюються і набувають тотального характеру інші ознаки дезадаптації (аж до важких розладів функціонування).

Неадаптивний, невротичний внутрішньоособистісний конфлікт визначається в клінічній психології як психогенний розлад, в основі якого лежить стала й тривала, ірраціональна й непродуктивна суперечність всередині особистості чи між особистістю і значущими для неї сторонами дійсності, яка супроводжується нестерпним дискомфортом, страхом, тривогою, напругою, протиборством мотивів, хворобливими переживаннями невдач, незадоволення потреб, недосяжності цілей, меншовартості й безвиході тощо. У зв'язку з цим у фаховій літературі описано особливий тип людини - "невротичну особистість" (К. Хорні), яка просто не здатна долати внутрішньоособистісні конфлікти без збитку для себе. Усі її внутрішні конфлікти такі сильні, що роблять неможливим будь-які позитивні рішення і дії. Стрижнем її відносин з іншими є постійне суперництво, причому в невротика воно має свої особливості порівняно з "нормальними" людьми (тими, що продуктивно долають свої внутрішньоособистісні конфлікти):

1) він постійно порівнює себе з іншими, навіть у тих ситуаціях, де це не потрібно;

2) він прагне в усіх відношеннях бути перфекційним, унікальним і винятковим;

3) для нього характерні прихована ворожість, настанова, що ніхто не може бути кращим за нього.

Ускладненнями невротичного конфлікту можуть бути та чи та, часткова чи повна психічна дезорганізація особистості:

1) неврастенія (основні її симптоми: підвищена дратівливість, нестійкість емоцій і настрою, який часто є зниженим, депресія, інколи тривога і страх, розлади сну, різні порушення вегетативної, нервової системи);

2) істерія (яка часто маскуються під рухові розлади, паралічі, порушення координації рухів, розлади мови і т. ін.);

3) невроз нав'язливих станів (нав'язливі думки, почуття, дії);

4) різноманітні фобії (для яких характерні надчутливість до певних подразників, депресивний настрій, негативні емоції, зниження активності й працездатності тощо);

5) вживання психоактивних речовин (алкоголь, наркотики, лікарські засоби тощо) (Бауманн У., Перре М., 2004).

Основу нав'язливих розладів становлять нав'язливі дії і поведінка, активовані суперечливими мотивами і цілями (в т. ч. не усвідомленими і / або хибними). Мотиваційний механізм такої поведінки спрямований на редукцію тривоги й напруги через страх перед небажаними подіями (наприклад, страх інфікуватися), який спричинює бажання за будь-яку ціну уникнути цих подій, тоді як уникнути їх практично неможливо. Страх (інфікування) існує, незважаючи на тисячі прикладів ситуацій, що не призвели до зараження, і підкріплюється за рахунок одного-єдиного випадку інфікування грипом. І людина вдається до постійно повторюваних дій (багаторазового тривалого миття рук чи прийняття душу). Це типова нав'язлива поведінка, суперечлива мотивація якої стає звичною і реалізується не рефлективно, а на процедурній основі, тобто автоматично (Бауманн У., Перре М., 2004).

Мотиваційний механізм депресивних розладів аналогічний. Оскільки депресія характеризується надмірною тугою і браком позитивних емоцій, то, як правило, вона супроводжується надлишком негативної та дефіцитом позитивної значущості власних дій, що зазвичай пов'язане з негативними очікуваннями від майбутніх подій та стійкими нереалістичними намірами. Тому найчастіше активізація нового мотиваційного процесу не відбувається. Навіть якщо новий мотиваційний процес запускається, то на всіх його етапах залишається надмірна фіксація на актуальному депресивному стані і тривалих роздумах щодо формування рішення і наміру. Якщо намір все ж виникає, то найчастіше він не перекладається в конкретні дії, в т. ч. і через недостатню в депресивному стані здатність до концентрації уваги. Через відсутність підкріплювальних стимулів досягнення, нереалізовані очікування і наміри, брак позитивних подій індивід потрапляє в замкнуте коло депресивних емоцій (туга, тривога та ін.) і дефіцитарної мотивації, і все це посилює "тяжкість страждання". І якщо людина суб'єктивно визнає, що шляху для зміни ситуації немає, то, заради подолання депресії, вона може вчинити самогубство.

Для фобійних розладів типовим є такий мотиваційний процес:

1) страх перед певним об'єктом (певною ситуацією, подією) активує в людини мотивацію уникання цього об'єкта;

2) якщо об'єкт страху локалізований у просторі (площі, скупчення великої кількості людей, деякі тварини тощо), то найчастіше виникає цілком реалістичне очікування, що цього об'єкта можна уникнути або залишаючись удома, або, наприклад, якщо йти іншою дорогою;

3) мотивація уникання вступає в конфлікт з іншою (позитивною) мотивацією, яка може бути реалізована тільки поза домом або якщо йти "старою" дорогою, тож виникає мотиваційний конфлікт (подібні конфлікти типові для фобій, по - вязаних з певними категоріями подій: іспитами, зустріччю з деякими людьми);

4) при сильно вираженій фобії мотивація і поведінка уникання переважають над мотивацією і поведінкою наближення і, як наслідок, це завдає шкоду індивіду, ставить під загрозу виконання повсякденних і професійних обов'язків, порушує соціальні відносини, створює брак досвіду взаємодії з об'єктами, що викликають страх, зберігає тривогу і негативні переконання.

Мотиваційними незбігами пояснюються і розлади, пов'язані з уживанням психоактивних речовин. Ці розлади найчастіше полягають у надмірній мотивації і надмірних діях, спрямованих на прийом певної речовини чи наслідки цього прийому:

1) емоції, індуковані прийомом речовин (наприклад, алкоголь розслабляє і викликає позитивні емоції);

2) процедура прийому, що відволікає від стресової ситуації;

3) соціальне визнання (наприклад, статус підлітків у групі залежить від вживання певних психоактивних речовин);

4) краща поведінки (наприклад, більш компетентна соціальна поведінка) за рахунок редукції гальмування і появи позитивних емоцій);

5) підвищення самооцінки як наслідок позитивних емоцій, викликаних вживанням психоактивних речовин;

6) уникання абстиненції (якщо вже виникла хімічна залежність). Вплив потягу на мотиваційні та поведінкові системи істотний. З одного боку, засоби для задоволення потягу можна отримати тільки за рахунок ексцесів в інших областях (кримінальна поведінка), а іншого - поведінка, обумовлена потягом, і відповідна система мотивації можуть призвести до суттєвої редукції всіх без винятку мотиваційних і поведінкових сфер (професійне і соціальне життя осіб з важкої залежністю від алкоголю і героїну повністю руйнується).

Варто зазначити, що медикаментозна терапія таких розладів не гарантує помітних успіхів і переважно має симптоматичний характер. Тому велике значення має первинна профілактика внутрішньоособистісних конфліктів.

Висновки

1. Внутрішньоособистісний конфлікт виникає і розгортається у внутрішньому світі і внутрішньому житті людини між окремими, однаково значимими для неї елементами її внутрішньої, інтраперсональної системи, утвореної двома видами репрезентацій:

1) відповідниками себе світові (потреби, інтереси, цінності, настанови, мрії, надії, домагання, мотиви, цілі, плани, завдання, ідеали, герої й антигерої тощо;

2) відповідниками світу собі (близьке оточення, сімейний клімат, значимі стосунки, наявність роботи та міра задоволення нею, фінансова ситуація та її суб'єктивна оцінка, стосунки з "владними особами", тобто з тими, від кого людина залежить, соціальні статуси і ролі і т. ін.). З позиції конфліктології такий внутрішній конфлікт набуває значення, якщо він виходить за межі індивідуального світу особистості у простір міжособистісних та соціальних відносин.

2. Сутнісно внутрішньоособистісний конфлікт є проблемним для його носія станом, який:

1) надзвичайно для нього актуальний і пов'язаний з вибором між однаково важливими і рівними за силою альтернативами (при цьому сутність і сам факт конфлікту часто не усвідомлюються);

2) суб'єктивно переживається ним як нерозв'язувана проблемна, а тому надзвичайно некомфортний, напружений, фрустраційний і супроводжується болісними переживаннями з приводу відсутності перспектив виходу і власної меншовартості;

3) має тенденцію до поглиблення, усталення і тоталізації (поширюватися на різні сфери життя людини), тобто набуття неадаптивного, невротичного перебігу, а відтак він погіршує якості її особистого і соціального життя і потребує якнайшвидшого розв'язання.

3. В основі неадаптивного, невротичного конфлікту лежить непродуктивна, ірраціональна і тривалий час нерозв'язувана суперечність між інтрапсихічними структурами особистості чи між особистістю і значущими для неї сторонами дійсності, яка не може бути розв'язаною власними зусиллями, а спричинений цією неспроможністю брак мотивації і дій гальмує реалізацію її базових потреб і досягнення важливих цілей. За неадаптивного перебігу конфлікту відбувається психологічне та фізичне виснаження організму, на тлі яких відбуваються деструктивні особистісні зміни:

1) психічна і фізіологічна дезорганізація особистості;

2) послаблення функцій та зниження ефективності діяльності;

3) формування фобій, усталення стресу, фрустрації, депресії, невпевненості в собі, відчуття нікчемності й меншовартості;

4) руйнування життєвих цінностей і втрата смислу життя;

5) виникнення й закріплення патернів відхиленої поведінки, в т. ч. суїцидальної, віктимної, залежної, делінквентної.

4. Конфліктологія розглядає внутрішньоособистісний конфлікт насамперед як загрозу єдності соціуму, організації, інших соціальних структур, їх організаційному та соціально-психологічному клімату тощо і вбачає за головне профілактику таких конфліктів, мета якої насамперед - недопущення виходу цих конфліктів назовні, в "організаційне середовище". Натомість практична психологія розглядає тривалий притлумлений і надміру "привласнений" внутрішньоособистісний конфлікт як загрозу особистісній цілісності і, відповідно, акцентує увагу на недопущенні його перенесення тільки у внутрішньоособистісний світ, його приховування, задавнення, надмірного занурення в нього, відмови від його обговорення з іншими. Клінічна психологія вбачає своїм предметом неадаптивний внутрішньоособистісний конфлікт, який потребує фахової клініко-психологічної допомоги та тривалого психотерапевтичного супроводу. Означені роздуми потребують глибшого і детальнішого аналізу та спільного пошуку пояснювальних моделей міждисциплінарної взаємодії з адаптивного подолання внутрішньо - особистісних конфліктів, що і становить перспективи дальшого вивчення цього феномену.

Література

1. Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни / К.А. Абульханова-Славская. - М.: Мысль, 1991. - 302 с.

2. Адлер А. Понять природу человека / А. Адлер // Пер. с нем. - СПб.: Академический проспект, 1997. - 256 с.

3. Асаджиоли Р. Психосинтез: Теория и практика / Р. Асаджиоли. - М.: REFL-book, 1994. - 314 с.

4. Бауманн У. Клиническая психология / У Бауманн, М. Перре // Пер. с нем. - СПб: Речь, 2004. - 960 с.

5. Божович Л.И. Проблемы формирования личности / Л.И. Бажович. - М.: НПО "МОДЭК", 1995. - 352 с.

6. Василюк Ф.Е. Психология переживания. Анализ преодоления критических ситуацій / Ф.Е. Василюк. - М.: Изд-во МГУ, 1984. - 204 с.

7. Васютинський В.О. Інтеракційна психологія влади / В.О. Васютинський. - К.: КСУ, 2005. - 492 с.

8. Кочубейник О.М. Змкнені простори: симптоми недіалогічного дискурсу / О.М. Кочубейник // Педагогічний процес: теорія і практика. - Вип.3-4 (48-49). - К.: Едельвейс, 2015. - С.59-64.

9. Левин К. Теория поля в социальных науках / К. Левин // Пер. с англ. - СПб.: Сенсор, 2000. - 368 с.

10. Леонтьев Д.А. Психология смысла: природа, строение и динамика смысловой реальности / Д.А. Леонтьев. - М.: Смысл, 2003. - 486 с.

11. Маслоу А. Дальние пределы человеческой психіки / О. Маслоу // Пер. с англ. - СПб.: Изд-во "Евразия", 2011. - 448 с.

12. Мясищев В.М. Психология отношений. Избранные психологические труды / В.М. Мясищев. - М.; Воронеж: Институт практической психологии, 1995. - 356 с.

13. Титаренко Т.М. Життєвий світ особистості: у межах і за межами буденності / Т М. Титаренко. - К.: Либідь, 2003. - 376 с.

14. Тхостов А.Ш. Топология субъекта (опыт феноменологического исследования) / А.Ш. Тхостов // Вестник Московского университета. - Серия 14. Психология. - 1994. - № 2. - С.3-13.

15. Фрейд З. Психопатология обыденной жизни / З. Фрейд. - М.: Алетейя, 1997. - 256 с.

16. Фромм Э. Душа человека / Э. Фромм. - М.: Республика, 1992. - 430 с.

17. Эриксон Э. Идентичность: юность и кризи / Э. Эриксон // Пер. с англ. - М.: Прогресс, 1996. - 344 с.

18. Юнг К. - Г Архетип и символ / К. - Г Юнг. - М.: Ренессанс, 1991. - 304 с.

Размещено на Allbest.ru