Концептуально-теоретичні підходи до феномену вітальності в новітньому науковому дискурсі

Аксіомою для любомудрів усіх епох є уявлення про те, що цілісна картина світу людини ґрунтується на відчутті й усвідомленні взаємозалежності та тісного взаємозв'язку з природою. Однак за останнє століття, а особливо десятиліття, досягнення НТП детермінували такі відповіді на ряд життєвих питань, які фактично стали демонстрацією протиставлення біологічного і соціального в людині та виявилися основою «генетичного декодування» людиною власної біології. Останнє у свою чергу стало причиною посилення занепокоєння серед науковців щодо ситуації трансформації людського «живого життя» на «життя синтетичне», на те, проживання якого змушує людину поступатися традиційно-природним і концентруватися на штучному, віртуальному, ілюзорному. Вказана занепокоєність у закордонному, й особливо європейському, науковому дискурсі знаходить віддзеркалення в чималій кількості монографій, статей, доповідей. Усе частіше одним із об'єктів уваги вказаних публікацій стає вітальність як феномен і віталізм як напрям наукових рефлексій. Спираючись на цей факт можна сказати, що в науковому дискурсі останніх десятиріч зафіксована нова хвиля інтересу до віталістичної проблематики. Відмінність нової хвилі від хвилі ХІХ - початку ХХ ст. полягає в тому, що вона включає праці не тільки ірраціонального чи натуралістичного характеру, але й соціально філософського та культурологічно-мистецтвознавчого. Така мозаїчність публікацій є свідоцтвом того, що феномен вітальності вийшов за межі так званого «неакадемічного» і наблизився до того кола наукових інтересів, які можна назвати «стиковими», такими, які поєднують категорії «наукове» та «ненаукове» й як термін частково позбавився своєї характеристики «пейоративний епітет».

Ступінь наукового опрацювання. Феномен вітальності, номінований у залежності від епохи та трендів, із різним ступенем глибини й визначеності досліджувався такими мислителями як Аристотель, Г. Дріш, К. Лоренц, К. Меннінгер, Ф. Ніцше, Х. Ортега-і-Гассет, Платон, П. Тілліх,

З. Фройд, М. Шелер, О. Шпенглер й ін. Представниками конкретно віталістичної теорії можна назвати О. Богданова, ідеолога концепції емпіріомонізму; Л. Берга, автора теорії «номогенезу»;

Вернадського - автора вчення про ноосферу; Г. Дріша - автора концепції ентелехії, як фактору, що надає організованості живому; Л. Гумільова, який відстоював існування «пасіонарності»; О. Гурвіча, розробника ідеї «практичного віталізму»; А. Чижевського, який представив ідею взаємозалежності підйому та падіння життєвості людини від космічної енергії.

Серед сучасних представників зарубіжної філософії проблемами вітальності займаються Ю. Вагін, Н. Козлова, В. Красіков, А. Лактіонова, І. Плеханова, Н. Подрєзова, А. Руді, Л. Шипкова та ін. Під кутом співвідношення вітального й танатального дивляться на наукові об'єкти С. Величко,

Денісов, С. Єфімова та Л. Крікунова. Огляд наукових джерел засвідчив, що у вітчизняному філософському дискурсі запровадження використання концепту «вітальність» пов'язується з доробком В. Крисаченка та його концепцією «антроповіталізму», а також із розвитком і популяризацією Н. Хамітовим і С. Криловою нового напряму «метаантропологія». Певний вклад у цей напрям був зроблений М. Кисельовим, а саме, аналізуючи співвідношення світогляду та екології, він висловлює серйозне занепокоєння щодо сприйняття соціальними науками людини виключно в якості «авіталь- ного утворення».

Виходячи з факту зростання кількості публікацій і відсутності певної класифікації, оприлюдненого присвяченого розкриттю суті вітальності, метою нашої публікації й була означена спроба систематизації доступних напрацювань, об'єктом аналізу яких був обраний феномен вітальності.

Тож, ще раз вкажімо, що науковцями все частіше в якості дискусійних питань обирається питання життєвості людства і конкретно соціальної життєвості людини, адже крім того, що у світі запанувала доба егоїзму, також проявився ряд таких проблем як переорієнтація людини виключно на матеріальне та механістичне (людина - цар природи, гедонізм, жага наживи, високі доходи, орієнтація виключно на власний успіх) з ігноруванням душевного й духовного (проблеми моралі та сенсу життя). Отже, наростання інтересу до проблеми вітальності людини й людства в чомусь стало закономірним наслідком машинізації й автоматизації їхнього існування. Поділяючи ідеї, виказані А. Руді [19, с. 9], зазначимо, що на сьогоднішній день умовно Умовно, адже часто презентовані концепції перебувають на межі щодо змістового наповнення. можна виділити шість концептуальних груп, зосереджених на визначенні природи та проявах вітальності:

Вітальність як біологічний потенціал живого організму, підпорядкований закону «задоволення тут-і-тепер [5, с. 36]». В основному визначення цієї групи перебувають у площині біологічного неовіталізму. Згідно з такою групою формулювань, вітальність живого організму обумовлена природними силами - інстинктами, а саме:

інстинктом самозбереження. Він є внутрішнім спонуканням, що підштовхує істоту до використання всіх наявних можливостей задля продовження власного існування. Індикатором дії інстинкту є будь-яка активність, що спрямована на уникнення несумісних із життям ситуацій (підтримка внутрішнього балансу, одержання необхідних для життєдіяльності речовин (кисень, вода, їжа), оборонні інстинкти і т. ін.);

інстинктом продовження виду. Тварина під дією статевого та батьківського інстинктів має внутрішнє спонукання до сексуальних відносин заради продовження виду/роду й з цієї ж причини піклується про народжене потомство.

Фактично, можна вказати на те, що перша група концепцій є доволі потужною, має в якості підґрунтя тривалу історіє розвитку віталізму й особливо інтенсивно як неовіталізм розвивається за останні роки в західних країнах. До науковців, які працювали й працюють у цьому напрямі відносимо дослідження Нобелевського лауреата Ф. Кріка [26], М. Греко [28], Ч. Вульфа [35] та ряду інших. Достатньо ґрунтовний аналіз напрацювань європейських учених цього напрямку представлений у монографіях, редакторами яких є М. Фрайзер, С. Кембер, С. Лучія [31] та С. Нормандін і Ч. Вульф [34].

Вітальність як категорія за допомогою якої можна пояснити поширення, зростання життя та бажання людини жити [10, с. 5-24]. До цієї групи належать праці В. Бачініна [2], Ф. Василюка [5], Н. Хамітова [22].

Вітальність людини - це єдність антропної тілесно-духовної організації, яка включає, по-перше, вітальність тіла, що проявляється в динамічності, рухливості індивіда, а, по-друге, вітальність розуму, психічної сфери, як зосередженість на цілісності особистості, збереження розуму, пам'яті з орієнтиром на самовдосконалення й самоорганізацію. Тож, відзначаючи несуперечливість подібного взаємозв'язку, Н. Хамітов пропонує розуміти під вітальністю «наповненість життя» людини [22, с. 76]. Послаблення тілесної чи духовної складової людини у формі хвороби призводить до послаблення вітальності в цілому, а під час повного виснаження до смерті.

Дещо в іншому ракурсі, але дотримуючись центральної лінії щодо вітальності як міри життя, С. Де- нісов відзначає, що в житті людини є дві різноспрямовані тенденції. Перша - вітальна тенденція проявляється як життєстверджуюче орієнтування як шлях саморозвитку людського життя аж до реального безсмертя людини й яке реалізується як «життя по правді». Друга тенденція - танатальна, підштовхує людину й людство на шлях самознищення. Учні та послідовники С. Денісова також зазначають, що умовою переважання в житті людини вітальності над танатальністю є індивідуальні орієнтації або домінуючі в межах соціального простору орієнтири і складові соціального життя [див. 11, с. 146-147].

Вітальність як визначення рівня «особистісної відносності», що, будучи власним силовим джерелом, дозволяє реалізовувати індивідуально-суб'єктивне бачення реальності [5, с. 22]. Доводячи свою думку, вчені наполягають, що ступінь реалізації вітальності в основних проявах залежить від таких причин: наскільки значним є потенціал життєвої енергії людини; вміння каналізування та утилізації енергії; навичок конструктивного відновлення, реанімації, дотримання засад гігієни використання життєвої енергії. Тут у першу чергу потрібно згадати праці таких науковців, як Л. Александрова (теорія суб'єктивної вітальності) [1], Р. Райна [33], В. Сержантова (теорія особистості, основними компонентами якої є вітальне Я (Ego Vit) та аксіологічне Я (Ego Ах) [20] та ін.

Майже аксіомою в цій групі визначень вітальності є те, що життя людини володіє певними видами внутрішніх необхідностей, а переживання вітальності пов'язане з аутодетермінованою енергією. У момент, коли в житті повстає ситуація безглуздості існування, людина вимушено починає шукати варіанти вирішення «задачі на сенс» [5, с. 26] і продукувати джерела сенсу і програми його набуття, виходячи з внутрішньої мотивації.

Цікавим відголосом на таке розуміння вітальності нам здався допис у Фейсбуці М. Епштейна [25], у якому автор розмірковує про співвідношення вітальності та агресивності. Епштейн переконаний, що для особистості важливим є не факт наявності вітальності, а вміння використовувати вітальність цілеспрямовано та структуровано. Дослідник звертає увагу на прикрість, що людина може надзвичайно потужну силу життєвої енергії швидко втратити через безцільні та неструктуровані витрати й не створити при цьому нічого нового. З іншого боку, володіючи мінімальним рівнем вітальності, інша людина маючи навички структурування та знаючи алгоритм постановки й досягнення цілей може реалізуватися більш достойно.

Концептуально цінним виглядає намагання Епштейна перевести теоретичні міркування в практичну площину. Дослідник уважає, що для осіб із мінімальною вітальністю особи з високим рівнем вітальності представляють практичний інтерес, адже більш вітально слабкі у випадку схильності до «вампіризму» отримують можливість користуватися життєвими силами інших заради досягнення власних цілей. Відтак, учений указує на момент того, що люди з високим рівнем вітальності привабливі як джерело життєвої енергії. Вказане явище запозичення сили/енергії «на життя» Епштейн не вважає чимось негативним, адже коли людина позбавлена значного рівня вітальності вона має створювати більшу структурованість і цілеспрямованість того запасу енергії, яким володіє. Така людина має навчитися структурувати час і простір і в цьому їй зможе допомогти той, хто має високий рівень, або має навички його збереження. Водночас, Епштейн звертає увагу на те, що людина, володіючи високим рівнем вітальності, має розуміти мінливість існуючої енергії та факт виснаження енергетичної системи. Вчений наголошує на тому, що людина зобов'язана бути уважною до себе й має відчувати рівень власної вітальності та життєвої енергії й за необхідності їй корисно намагатися створювати умови для свого енергетичного відновлення і накопичення.

Вітальність як трансцендентність і якісна характеристика життєвої сили, що допомагає людині реалізовувати екзистенцію [15, с. 32]. До представників цього класу концепцій можна віднести до- робоки В. Красікова [15], А. Руді [19], М. Щелкунова [24] та ін. Ця група визначень виходить із положення, що вітальність - це фізична, об'єктивно існуюча серед інших енергій давня форма прояву сили життя, яка прихована за філософськими ідеями «колективного безсвідомого», «трансцендентної сфери», «загальнолюдської свідомості» та ін. Виходячи з тези, що «світ утворюють опозиційні стосовно одна одній буттєві сфери, що мають різні якісні основи, де людина утверджує себе в сущому через радикальну опозицію нелюдському [15, с. 43]» вітальність також уважають демонстрацією об'єктивності. Часто визначення такої групи пов'язують вітальність із ноосферою та з циркулюючою в її полі ідеалістичною енергією, яка виробляється мільярдами земних створінь й утворює певну етнічну та загальнолюдську ауру.

Незважаючи на ідеальне походження така енергія має об'єктивно-дієвий характер і до її рис відтак включають:

ідеалістичний характер. Фактично вітальність уявляється резервуаром, наповненим вольовою, емоційною, ментальною активністю. Енергія вітальності на відміну від ідеальної природи думки абсолютно спонтанна й неорганізована;

вітальність розкривається через індивідуально-порівняльний аспект. Це означає, що найбільш зримі прояви вітальності можна вивести на основі спостереження за діями людини під час екстремальних ситуацій (здатність протистояти та протидіяти тиску несприятливих умов, ворожість до інших людей, здатність до мобілізації зусиль, концентрації уваги, сил для реалізації власних проектів, часу відновлення після «поразки» й «перегрупування» зусиль [15, с. 47]). Важливою є форма реалізації вітальності - самоусвідомлення та встановлення себе в сущому, бо через самосвідомість у селф відбувається фактична еманація вітальності.

Вітальність визнається проявом більшого або меншого ступеню прояву сили життєвої функції та життєвої сили. Цей тип визначень опосередковано вказує, що вітальність не є стабільною якістю, адже її властивість - мерехтіння. Джерела цього класу визначень вітальності можна відшукати в публікації російського науковця О. Богданова [3], який був переконаний у тому, що зростання жит- тєразності / життєвості відбувається під час страждання, а його зменшення можна фіксувати під час задоволення.

Автори яким належать теорії вітальності, віднесені нами до такої групи визначень, вказують на те, що стимулювання вітальності часто стає причиною появи протилежного ефекту, за якого відбувається пробудження сили, функцією якої визнається компенсація надзвичайного тиску соціального оточення [4]. Також представниками цієї групи визнається, що вітальність врівноважується своєю протилежністю - апатією щодо життя. У цьому аспекті відстоюють свої позиції Ю. Вагін [4], А. Гід- левський [8].

Вітальність як характеристика соціальної системи, здатної до балансування на межі життя/ смерть [див. 9; 14, с.95; 15; 23]. Таке балансування забезпечується певною сукупністю якостей вітальності:

наявна цілісність (мотивів, дій та ін.);

складність внутрішньої система;

відсутнє намагання повної ізоляції від довкілля, але й не притаманне намагання злиття з ним, тобто всі дії відбуваються за принципом розумної достатності.

По суті, подібне визначення вітальності доволі близько підходить до категорії «соціальне виживання» й розглядається іноді як її складовий елемент. Зазначимо, категорія «соціальне виживання» має суттєвіше значення, ніж просто фізіологічний процес. Таке виживання означає більш високий рівень організації життя, складовою якого є обов'язкова наявність активної, системної діяльності, націленої на утвердження організму (чи то людського, чи то соціального). Виживання включає три установки, які заради збереження потенціалу повинні постійно отримувати імпульси: поповнення енергії, безпека, відтворення. Під час відмови однієї з установок, система перестає існувати й про виживання тоді не йдеться.

Вітальність через призму виживання уявляється як момент «балансування на лінії між конструктивними і деструктивними формами соціального досвіду, між нормою й анормальністю [14, с. 96]». Для виживання людству необхідне збереження норм, чітке розуміння допустимої межі. Порушення межі та демонтаж норм може призвести до руйнування соціуму. Від подібних дій постраждати можуть усі: і ті, хто намагався відхилися від заданих норм, і ті, хто встановлював і контролював дотримання норм. Останнє дозволяє говорити про те, що вітальність може мати руйнівний характер щодо чужого життя й тому доволі логічним виглядає припущення, що високий рівень вітальності індивіда не є умовою високого рівня життєвих сил суспільства. Заради недопущення подібного негативного прояву вітальності деякі дослідники рекомендують звертатися до історії практичного освоєння світу. Наприклад, С. Жімбєева, аналізуючи проблему сучасного співвідношення наукового та традиційного світоглядів, рекомендує людству формувати філософію вітальності, ядром якої вона визнає природо- центричну культуру й суспільство [12].

Однією з гілок цієї групи визначень є доробок дослідників зайнятих вивченням лінгвістичного вітаїзму (Д. Петренко [17], І. Плеханова [18] й ін.) та представників школи «етнолінгвістичної вітальності» (Г. Гайлса [29], О. Ведернікової [6], М. Ехала [27], І. Клюканова [13]). На думку дослідників, важливість звернення до питання етнолінгвістичної вітальності детермінована проблемою виживання народності / етносу / нації. Доволі неординарними є також публікації європейських дослідників, у яких автори розглядають вітаїзм через призму мистецтва в якості відголосу в арт-формах та арт- об'єктах [див. 30; 32]. Ще одним цікавим складовим елементом цієї групи визначень є концепція мобільності Дж. Уррі, у рамках якої вітальність визначається як можливість рухатися, як «dwelling- in-motion» [21, с. 81] і визнається за причину й водночас показник хорошого життя.

Отже, підбиваючи підсумки викладеного зазначимо, що надзвичайно потужний соціальний та техногенний тиск на людину, на нашу думку, став підґрунтям сплеску нової хвилі інтересу наукового товариства до феномену вітальності, відмітними рисами якої є масштаб та різноплановість концепцій. Презентований поділ концептуально-теоретичних підходів щодо вітальності на групи демонструє не тільки посилення позиції тих науковців, які наполягають на доцільності збалансування та врахування ідеалістичної основи вітальності як життєвої сили та енергії, але й демонструють, що ві- тальність із категорії виключно біологічної перемістилася в площину соціальності й розширила поле свого охоплення від онтологічного та філософсько-антропологічного плану до соціально-філософського та мистецтвознавчого, до категорії, від правильності аналізу та висновків щодо якої в певному сенсі залежить майбутнє соціальності та людини.