Характеристика основних рис особистості працівника міліції 1920-х років: спроба історико-психологічної реконструкції

Розподіл показників за такими соціально-економічними параметрами, як національність, соціальне походження, освітній рівень, свідчить, що вони не відігравали значної ролі у становленні особистості молодого фахівця-міліціонера та не враховувалися під час професійного відбору до лав правоохоронної системи. Можна сказати, що психологічний відбір, який би визначав придатність або непридатність до служби, також не проводився на тому рівні, який є необхідним для успішного й ефективного виконання міліціонерами своїх професійних обов'язків. Низький освітній рівень та елементарна необізнаність у повсякденних речах призводили до того, що виконувана міліціонерами робота була на низькому рівні та не вирішувала основних завдань, які були на них покладені. Причинами цього можуть бути революційні зміни, які вплинули майже на всі сфери державного та суспільного життя населення того періоду. Формування якісно нової соціальної структури суспільства відбувалося цілеспрямовано та базувалося на ідеології запозичень знань з економіки, політики, культури інших країн, що у свою чергу супроводжувалося небаченими за масштабами та неоднозначними за наслідками перетвореннями у традиційному укладі, соціальних зв'язках, ментальності українського соціуму.

З огляду на величезні масштаби неосвіченості широких мас населення можна сказати, що нерозвиненість освітньої та культурно-освітньої систем, нестійкість культурних традицій і відсутність системи підготовки кваліфікованих кадрів для всіх галузей діяльності призводили до затримки в розвитку та становленні особистості міліціонера на психологічному рівні та особистості в цілому. Такі обставини пояснювалися надзвичайною складністю в організації та фінансуванні, відсутністю кваліфікованих кадрів і матеріально-технічною неспроможністю. Крім того, багаторічна соціально-економічна, культурна та психологічна демодернізація суспільства в умовах Першої світової війни та Української революції викликала глибоку кризу в усіх сферах життєдіяльності країни та негативно відображалася на психологічному розвитку особистості.

ХХ століття ознаменувалось апогеєм людської войовничості й еволюції війни як особливого суспільно-політичного явища. Олена Сенявська у рамках дослідження психології війни у ХХ столітті [9] висвітлює загальний психологічний стан різноманітних верств населення, які пройшли війну. Авторка зазначає, що «стан “зведеного курка” неминуче позначився на всіх сферах суспільного життя, але найбільш сильно відбився в народній свідомості, наклавши відбиток на долю кількох поколінь. Так психологія всього суспільства поступово перетворювалася в психологію комбатанта - як реального, так і потенційного» [9, с. 2-3].

Безумовно, війна кардинально змінила психологію людей, негативно вплинула на формування особистості тогочасного міліціонера, зокрема на риси людини, та проявлялася в таких факторах: 1) звичка до насильства; 2) прагнення все вирішувати просто і швидко; 3) відсутність страху та відчуття небезпеки.

Багато дослідників, вивчаючи роль «людського фактора» у війні, часто спиралися на діяльнісний аспект розвитку особистості, який був направлений на задоволення індивідуальних потреб людини, і тоді постали питання проблеми самовизначення: «Хто Я є?» та «Який Я?».

У добу Української революції постало питання формування нової нормативної бази. Необхідно було структурувати правове поле і створити якісь політичні та юридичні універсалії, які б регламентували роботу працівника міліції та допомагали у розвитку та становленні особистості правоохоронця. Разом із тим, створюючи правоохоронні органи, більшовики сформулювали такі положення, як класовість, добровільність, виборність і підпорядкованість радам.

На той час рівень освіти міліціонерів мало кого хвилював, а тому вивченю юридичних дисциплін увага не приділялася. Курси та школи підготовки кадрів міліції мали тимчасовий характер і швидко розформовувалися. Однак відсутність правових знань і професійна некомпетентність особового складу міліції спонукали до впровадження в період підготовки систематичного вивчення значного блоку юридичних дисциплін. Цю обставину можна аргументувати тим, що в 1920-ті роки звертали увагу на бойові й особисті риси людини, але цього вже було недостатньо. Тому правова освіта міліціонерів була нагальною, оскільки після отримання необхідних знань вони краще починали розуміти цінність закону та необхідність його дотримання.

Схожих думок дотримуються і сучасні дослідники, які також підкреслюють важливість правової освіти правоохоронців та набуття ними необхідної особистісної риси - правосвідомості. Так, О. В. Цуркан указує, що завдяки участі в соціально-правових відносинах відбувається психологічне сприйняття закону, а це є необхідною передумовою професійного становлення міліціонера, яке направлене на формування «ціннісного ставлення до права, зміцнення його авторитету в суспільстві, особливо в системі правоохоронних органів» [10, с. 18].

О.В. Кобець вважає, що включення правової норми до правової свідомості дозволяє людині оцінити свою поведінку, вчинки оточуючих, ситуацію з точки зору її сутності, співвіднести оцінювані явища із правовим еталоном. Тобто правосвідомість є не лише механізмом реалізації прав, а і його джерелом, оскільки демонструє суспільні потреби і водночас є критерієм оцінки його ефективності, відповідності поведінки правоохоронця встановленим нормам [11, с. 99].

Можна сказати, що період 1920-х років був «переломним» у житті тогочасного населення, яке у свою чергу сформувало особовий склад міліції. У повсякденному житті більшості населення активізувалися риси нового укладу, змінювалася свідомість, формувалися нові світоглядні орієнтири. Зміна зовнішніх умов, продиктована широким комплексом економічних, соціально-політичних і психологічних факторів, зумовила і зміни внутрішніх умов, які допомагали населенню освоювати нові механізми соціалізації.

Кадри міліції були сформовані переважно зі звичайних селян і робітників, рівень інтелектуального, освітнього, культурного, емоційного та психічного розвитку яких був недостатнім для виконання ними професійних обов'язків представників правоохоронної системи. Тому з часом відбулися кадрові чистки серед працівників міліції, професійна компетентність яких викликала великі сумніви. У столичному Харкові перша чистка особового складу міліції відбувалась з 6 по 11 червня 1922 р., її метою було звільнення з підрозділів усіх рівнів працівників, які «дискредитували міліцію й заважали створенню потужного апарату, що буде твердо стояти на стражі порядку і забезпечить особисту безпеку громадян» [12, с. 156].

«Ритуал» чистки мав певну схему. Кожен працівник виходив перед присланою вищою інстанцією «комісією з чистки», що складалася з кількох (як правило трьох) осіб, які пройшли чистку раніше, клав перед нею на стіл партквиток (якщо був членом партії), посвідчення й особисту зброю, відповідав на її запитання, а також на запитання присутніх. Якщо він визнавався гідним залишатися в лавах міліції, документи та револьвер йому повертали. Спочатку піддавалися ревізії соціальне походження й участь у революції, а також ідеологічна грамотність (ставилися питання на знання теорії марксизму тощо) та морально-побутове обличчя [12, с. 156].

Критичні зауваження про несумлінне виконання службових обов'язків тим, хто підлягав чистці, також ураховувалися комісією. Обвинувачення, що звучали на зборах, стосувалися випадків поборів і побоїв затриманих міліцією, брутальності з боку міліціонерів, необізнаності у службових обов'язках. Як відзначав пізніше наркомат внутрішніх справ УСРР, чистка показала, що «значна кількість злочинів була викликана напівголодним існуванням міліціонерів. Мізерні оклади, одержувані міліціонерами, навіть інколи твердого й чесного працівника штовхали на злочин» [13].

Разом із тим, чистки спровокували появу нових проблем. Як відзначалося у звітах начальника Харківської губміськміліції, частина міліціонерів, які пройшли чистку, «спочивали на лаврах» і припиняли відповідально ставитися до виконання своїх безпосередніх обов'язків, інша частина працівників, щоб уникнути звільнення під час можливих майбутніх чисток, пішли шляхом завоювання дешевої популярності в місцевого населення, не звертаючи уваги на адміністративні, а інколи і кримінальні, правопорушення з його боку. З метою усунення такого стану справ пропонувалося постійно проводити перевірку службових знань командного та стройового складу губміськміліції, для чого створювалися спеціальні комісії при губернських і окружних відділах міліції [14].

У досліджуваний період ситуація з підготовкою міліціонерів була невтішною. Під час інспекторських перевірок, проведених у лютому-березні 1921 р., було виявлено, що переважна більшість міліціонерів, навіть із комскладу, мають лише загальне уявлення про свої службові обов'язки та не дотримуються службової дисципліни, наприклад, деякі відпускали на свободу під заставу (а це вже свідчило про жахливе матеріальне становище) злочинців, які того ж дня скоювали нові злочини [15]. 5 квітня 1921 р. постановою РНК УСРР усі губвиконкоми зобов'язувалися вжити термінових заходів щодо створення курсів міліції, метою яких була підготовка вищого і молодшого складу міліції, старших міліціонерів та агентів карного розшуку [16].

С. М. Токарева, досліджуючи питання підготовки радянських міліціонерів 1920-х років, указує: «У 1921 р., коли склалися сприятливі об'єктивні умови і зникли численні фронти, було покладено початок систематичного навчання. Забезпечення безпеки громадян тепер зводилося не лише до відкритої протидії злочинності, необхідно було вживати і превентивних заходів. Для цього була потрібна серйозна професійна підготовка. Першим завданням стала ліквідація загальної та політичної неграмотності, вивчення міліцейської служби і військова підготовка. Але на початку 1920-х років навчання міліціонерів на місцях носило “випадковий” і тимчасовий характер. Вимоги до міліції, у зв'язку з розвитком законодавства та покладанням на неї нових обов'язків, ставили перед місцевими органами завдання підняття кваліфікацію працівників» [17].

Із 11 червня 1921 р. у Харкові почали свою роботу курси червоних міліціонерів Харківської губернії, розраховані на 500 піших і 100 кінних міліціонерів [18]. Перший випуск виявився не зовсім вдалим, тому що погано було підібрано кадровий склад і постійно бракувало коштів [19]. Цікавим є перелік творів письменників, яких рекомендували вивчати на комкурсах міліції в 1922 р., опублікований у часописі «Революційний страж». Серед них - Максим Горький («Макар Чудра», «Пісня про Сокола», «Челкаш», «На дні», «Фома Гордєєв», «Мати», «Сповідь»), Л. М. Андрєєв («Розповідь про сім повішених», «Червоне слово»), О. І. Купрін («Поєдинок», «Штабс-капітан Рибніков», «Яма»).

Передбачалося вивчення літературних творів на теми сільського життя, а також «Муму» та «Живі мощі» І. С. Тургенєва, «Кому на Русі жити добре» й «Орина в селі» М. О. Некрасова, «Книжка чеків» Г. І. Успенського, «Полікушка» та «Влада темряви» Л. М. Толстого, «Сон Макара» В. Г. Короленка, «Страшна смерть невинної людини» та «На війні» В. В. Вересаєва, «Літо», «Солдат» і «Вороги» М. Горького, «Молох» О. І. Купріна, «Стрілочник», «Під землею» та «На заводі» О. С. Серафімовича, «Чотири дні» В. М. Гаршина, «Вічна пам'ять» В. Д. Немировича-Данченка [20] тощо. Слід відзначити, що цей перелік є досить поважним, і якби працівник міліції дійсно все це прочитав, то його культурний рівень значно б підвищився.

Поширеною формою виховання працівників міліції були мітинги. Вони присвячувалися практично всім актуальним питанням політичного, господарського та міжнародного життя. У міліції України тільки в 1923 р. було проведено 113 багатотисячних мітингів, на яких виступали політпрацівники, начальники міліції, міліціонери, батьки загиблих правоохоронців, представники партійних і державних органів, комсомольських осередків, робітничих колективів і комнезамів, поети, письменники й діячі науки, культури та мистецтва [21]. Так упроваджувалося виховання колективізму та «стадного почуття».

Однак у перші роки існування в організації шкільної діяльності виникали певні труднощі, наприклад, недостатнє матеріально-технічне забезпечення як курсантів, так і молодшого та середнього командного складу. Стан дисципліни у школі був не на тому рівні, який мав би бути у військово-навчальному закладі. Цей висновок ґрунтується на тому, що рівень дисциплінованості працівників, які прибували після випуску на роботу до практичних підрозділів, був нижчим, ніж в осіб, які не закінчували школи [22].

Статистика відмічає прояви злочинності також серед самих працівників міліції. Про це свідчать дані табл. 2 [23].

психологія міліція особистість злочинність

Таблиця 2

Злочинність серед працівників міліції та розшуку

Важливим елементом кадрової політики середини 1920-х років було проведення українізації органів НКВС. Постанова ВУЦВК та РНК УСРР від 30 квітня 1925 р. «Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату» передбачала заборону прийому на службу осіб, які не володіють українською мовою. Положення законодавчого акта вимагали звільнення осіб, які висловлюють негативне ставлення до українізації [24]. У кінцевому рахунку цей процес призвів до змін національного складу міліції УСРР. Так, у 1925 р. серед працівників міліції було 54 % українців, 28 % росіян і 18 % представників інших національностей. У 1928 р. це співвідношення змінилося: українців серед міліціонерів стало вже 62,7 %, росіян - 24,9 %, а представників інших національностей - 12,4 % [25, с. 238].

З точки зору психології таку обставину можливо пояснити прагненням тогочасної влади покращити взаємини населення та міліції. Неоднорідність самого населення викликала багато проблем, пов'язаних із диференціацією соціальних груп за майновими, освітніми та професійними критеріями, але в 1920-х роках велике значення мали також географічні, національні та станові ознаки. Залежно від належності суб'єкта до тієї або іншої соціальної, етнічної чи станової групи формувалося і його ставлення до правоохоронних органів. На ставлення до міліції впливало їх правове становище, матеріальне забезпечення та цілі діяльності. Важливо також враховувати, що самі міліціонери також були частиною населення.

Відомо, що будь-яка людина намагається впорядкувати свою життєдіяльність, що можливо тільки в єдності особистості зі самосвідомістю та з оточуючими її людьми, цінності та норми яких вона повинна прийняти й освоїти. Ідентичність має «складну динамічну структуру, яка відображає процес усвідомлення людиною власного Я, характеризується цілісністю, єдністю, тотожністю та штегративністю з іншими людьми та навколишнім середовищем. В психологічній науці на основі методологічних, концептуальних і методичних підходів обумовлені структурні компоненти ідентичності, такі як: соціальний та особистісний аспекти, комплекс соціальних ролей та статусів, цінності, цілі, уявлення, якими особистість керується та слідує протягом життя» [26, с. 55].

Всі ці новоутворення у структурі особистості працівника міліції 1920-х років ХХ століття вимагали від нього достатньо високого освітнього рівня та якісної професійної підготовки. Щодо освітньої підготовки харківської міліції наприкінці десятиліття, то вищу освіту мали лише 0,08 % працівників, середню - 3,98 %, початкову - 79,43 %, не мали освіти - 16,51 % [6, с. 304]. Протягом 1926-1928 рр. істотно зросла кількість осіб з початковою освітою (з 66,7 %), але загальний рівень освіченості правоохорнців упродовж усього десятиліття залишався на доволі низькому рівні.

Висновки

Формування міліції в УСРР почалося після завершення багаторічних Першої світової війни, Громадянської війни та Української революції, участь в яких багато в чому негативно вплинула на психологічні якості її працівників. Комплектація правоохоронних органів відбувалася на класовій основі, що призвело до надання переваг соціальному походженню перед професійними якостями. Загальний низький освітній рівень і фактична відсутність правової культури не сприяли психологічному розвитку особистості. Крім того, наявність правового нігілізму у представників влади того часу не додавала авторитету правоохоронців у суспільстві. Наслідки війн і трансформацій у суспільстві також негативно позначилися на професійному становленні особистості працівника міліції та спровокували певну затримку його психологічного розвитку, що унеможливлювало набуття ним необхідних професійних якостей для цієї професіїної групи, яка покликана підтримувати законність і порядок у суспільстві.

Список бібліографічних посилань

1. ЦДАВО України (Центр. держ. архів виконавчих органів влади і упр. України). Ф. 6. Оп. 2. Спр. 119. Арк. 39.

2. ЦДАВО України. Ф. 6. Оп. 1. Спр. 560. Арк. 3.

3. Олейник В. К шестой годовщине милиции Харьковщины. Бюллетень НКВД. 1925. № 2. С. 49.

4. Михайленко П., Довбня В. Робітничо-селянська міліція УСРР у 1919-1922 роках: утворення, розвиток та правові засади діяльності. Іменем Закону. 2007. № 24 (5566). С. 24.

5. Хмеленок Е. А. Образ стража порядка в сознании белорусского народа: историческая ретроспектива // Менталитет славян и интеграционные процессы: история, современность, перспективы: материалы Х Междунар. науч. конф., Гомель, 25-26 мая 2017 г. / М-во образования Республики Беларусь и др. ; под общ. ред. В. В. Кириенко. Гомель: ГГТУ им. П. О. Сухого, 2017. С. 153-155.

6. Из истории милиции Советской Украины / сост.: П. Синицын. Киев: РИО при МООП УССР, 1965. 498 с.

7. Маршрутами історії / упоряд. Ю. І. Шаповал ; редкол.: Ф. М. Рудич, І. Ф. Курас та ін. Київ: Політвидав України, 1990. С. 218.

8. ЦДАВО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 21. Арк. 148.

9. Сенявская Е. С. Психология войны в ХХ веке: исторический опыт России. М.: РОССПЭН, 1999. 347 с.

10. Цуркан О. В. Правова свідомість працівника міліції: теоретико-правове дослідження: автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.01. Львів, 2013. 20 с.

11. Кобець О. В. Соціальна природа змісту правосвідомості особистості // Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України «Актуальні проблеми психології»: у 12 т. / за ред. В. О. Моляко. Т. 12. Вип. 8. Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2009. С. 96-105.

12. Мулукаев Р. О сотрудничестве советских республик в строительстве рабоче-крестьянской милиции (1918-1924 гг.). Труды Высшей школы МВД СССР. 1973. Вып. 35. С. 151-166.

13. ЦДАВО України. Ф. 6. Оп. 1. Спр. 1957. Арк. 13.

14. ДАХО (Держархів Харків. обл.). Ф. Р. 563. Оп. 1. Спр. 305. Арк. 297.

15. ДАХО. Ф. Р. 563. Оп. 1. Спр. 38-а. Арк. 16.

16. Збірник узаконень і розпоряджень Робітничо-Селянського уряду України. 1921. № 5. Ст. 166.

17. Токарева С. Н. Общеюридическая подготовка советских милиционеров в 1920-е годы. Вестник Воронежского института МВД России. 2013. № 3. С. 199-202.

18. ЦДАВО України. Ф. 6. Оп. 1. Спр. 1008. Арк. 1.

19. Сокуренко В. В., Бандурка О. М., Греченко В. А. Підготовка правоохоронців правопорядку в Харкові: 100 років історії (1917-2017 рр.): До 100-річчя подій Української революції. Харків: Золота миля, 2017. С. 200.

20. Міністерство внутрішніх справ України: події, керівники, документи та матеріали (1917-2017 рр.): у 6 т. Харків, 2014. Т. 2. С. 814-815.

21. ЦДАВО України. Ф. 6. Оп. 2. Спр. 394. Арк. 9.

22. Ряботенко А. Что препятствует проведению учебы в органах милиции и розыска УССР. Административный вестник органов Народного комиссариата внутренних дел. 1926. № 8 (17). С. 18.

23. Попова Г. О. Протидія правоохоронних органів Донбасу проявам злочинності в період другої половини 1920-х рр. Держава і право. 2012. Вип. 56. С. 129.

24. Про заходи термінового проведення українізації радянського апарату: постанова ВУЦВК та РНК УСРР від 30 квіт. 1925 р. Бюлетень НКВС УСРР. 1925. № 9 (24). С. 67-70.

25. Бандурка О. М., Греченко В. А., Ярмиш О. Н. Становлення та розвиток міліції України (1921-1930 роки): історико-правове дослідження. Харків: Золота миля, 2015. 498 с.

26. Посохова Я. С. Психологічні особливості професійно-правової ідентичності правоохоронців (на прикладі поліцейських підрозділів України): дис.... канд. психол. наук: 19.00.06. Харків, 2016. 232 с.

Размещено на Allbest.ru