Аналізуючи закордонні джерела, ми дійшли висновку, що "психокультура" та "психологічна культура" не виокремлюються науковцями в окремі поняття. Хоча зазначимо, що у визначеннях поняття "психологічна культура" прослідковуються інколи елементи, що відносяться до поняття "психокультура" і навпаки. Так, наприклад, Р. Швердер говорить: "психологічна культура вивчає шляхи регулювання культурних традицій та соціальних практик, виражає і трансформує людську психіку, в результаті менше в сторону психологічної єдності для людства, ніж в етнічних особливостях розуму, свого "Я" і емоцій" [21]. Тобто Р. Швердер вважає, що психологічна культура формується шляхом впливу соціальних та культурних особливостей на людину і під їх тиском трансформується психіка людини.С. Хейн вважає, що коли досліджується психокультура, то досліджуються психологічні та поведінкові тенденції людей, які тісно пов'язані і втілюються у культурі [20].

А. Фіске та С. Кітаяма осмислюють проблему психокультури/психологічної культури з позицій культурології. Вони говорять, що основний принцип психокультури полягає в тому, що розум і культура є невіддільними і взаємно установчими, це означає, що люди формуються їх культурою та їх культура також формується ними [18]. Кл. Гірц так характеризує особистість: "Неорієнтована на культурні моделі людина. буде практично некерованою, просто хаос безглуздих актів і вибухів емоції. Наш досвід - накопичена сукупність таких моделей, не тільки є прикрасою людського існування, але є основний принцип своєї (людської) специфіки - її умовою" [19, с.46]. Можна сказати, що науковець перераховує елементи психокультури особистості, хоча дещо описово.

Також описово згадується психокультура в роботах Е. Тоффлера. Хоча, в своїй праці "Третя хвиля" він більше описує психокультуру соціуму, проте чітко визначає риси психокультури особистості постмодерного світу, в яких спостерігається зменшення ідей споживацтва, менше сентиментальності до рівних собі, менше гедоністичної самовпевненості та ін. [16, с.284-285].

В останні роки представники російського наукового світу звернули увагу на вивчення психологічної культури особистості.О. Мотков розуміє психологічну культуру особистості як сукупність культурно - психологічних прагнень особистості і відповідних до них умінь [10].В. Семікін та Л. Дьоміна розглядають її як наступний рівень розвитку психологічно компетентної особистості, освоєння якого передбачає прийняття гуманістичних цінностей [15; 7]. Також здебільшого психологічну культуру трактують у межах психічного розвитку людини, педагогічної компетенції під час роботи з дітьми для розвитку їх психологічної культури тощо. Актуальність цього підходу пов'язана із зростаючою проблемою психологічного здоров'я особистості.

Багато праць присвячено вивченню психологічної культури вчителя [7; 8]. Звернення до дослідження особистості вчителя пов'язано з тим, що психологічну культуру відносять до розряду основоположних параметрів у його особистісній структурі та діяльності. Учитель повинен бути не тільки професійно, а й в першу чергу особистісно готовим до самореалізації в педагогічній діяльності. Сучасним педагогам, вважають дослідники, не вистачає психологічних знань, глибокого розуміння психологічних умов і сенсу педагогічної діяльності, психологічної готовності до неї як глибоко специфічної, що вимагає особливого ставлення, особливих знань і власного особистісного зростання.

Також дослідження психологічної культури особистості стосуються і її функціональних ресурсів (наприклад, її ролі в самоактуалізації особистості, успішності професійної діяльності, саморегуляції станів тривожності), а також її внутрішньої структури і трансформації в різних умовах. Останній напрям в основному представлено роботами, що спираються на концепцію психологічної культури особистості, запропонованою Л. Дьоміною (психологічна культура особистості розуміється як функціональна система, що забезпечує інформованість особистості про закони психічної діяльності) [7, с.12]. У її складі виділяються також соціальний та емоційний інтелект. Структура психологічної культури трансформується в різних умовах буття особистості, забезпечуючи її соціальну адаптацію та розвиток.

Отже, поняття "психологічна культура" у розвинутому вигляді - це достатньо висока якість самоорганізації та саморегуляції будь-якої життєдіяльності особистості. Носіями, володарями психологічної культури можуть бути різні суб'єкти: особистість, група (вікова, професійна та ін.), етнос, соціум у цілому.

Поняття психологічної культури знаходиться в одному рядку з такими поняттями як культура праці, культура побуту, культура поведінки, культура спілкування, фізична культура, культура виховання, культура лікування [5, с.158-169].

Формування психологічної культури також ототожнюють з роботою психологів та просвітительською діяльністю у цьому руслі. Як зазначає В. Розін, у ХХІ столітті є чудовий інструментарій - психологія, який при належному використанні може бути "рятівним кораблем" у сучасному світі. Необхідно розглядати роботу психологів, як фахівців, які мають надавати інструкції з використання власної психіки, надавати інформацію про особливості будови внутрішнього світу особистості, оскільки вони залучені до взаємодії з такою тонкою людською організацією, а психологічна культура є її частиною. В. Розін вважає, що психологічну культуру соціуму утворюють не тільки професійні співтовариства психологів (вчених і практиків), а й саме психологічно орієнтоване суспільство, тобто люди, які вірять у психологію і звертаються до психологів [14].

З цих визначень видно, що здебільшого психологічну культуру трактують у рамках психічного розвитку людини, розвитку психічної компетентності особистості, педагогічної компетенції, ототожнюють з психогігієною та психопрофілактикою. Також психологічна культура розглядається як суспільний інструмент (просвітительська робота, наприклад), як характеристику певного професійного класу людей.

Що стосується дослідження поняття "психокультура", то в даний час існує декілька підходів. Т. Єгорова розуміє під психокультурою онтологічний спосіб буття людини у соціокультурному і природному світі, заснований на переживанні єдності себе зі світом і реалізації суб'єкт-суб'єктних відносин [8, с.97]. Досить плідними є роботи Л. Гримака, який під психокультурою розумів сукупність уявлень про психіку, якими володіє індивід, форми регулювання психіки, що використовуються особистістю [6, с.182].

Аналізуючи джерела за цією проблематикою, ми дійшли висновку, що певним чином про психокультуру говорили і раніше, але не виокремлювали її в незалежне поняття. Здебільшого, психокультура визначалася у межах соціуму і багато в чому її ототожнювали з ментальністю (А. Гуревич, А. Фурман) або колективним несвідомим (К. Юнг), духовністю (В. Бачінін, Л. Буєва, В. Онищенко, А. Осипов тощо). Наприклад, Н. Маєвська у своїй дисертаційній роботі пропонує визначити поняття "психокультура" через поняття "соцієтальна психіка":". яке трактується як цілісна психокультура соціуму,. дає змогу зробити висновок, що соцієтальна психіка і психокультура - синоніми, а психокультура є складником ментальності. Отже, соцієтальна психіка і психокультура соціуму - нові поняття, які вирізняють із ментальності ті аспекти, у формі яких і виявляються психологічні ознаки культури." [9, с.5].

А. Фурман звертає увагу на появу останнім часом терміну "психокультура ментальності" [17]. У його роботі зустрічаємо, що "ментальність" можна розглядати як більш широке поняття, а психокультуру соціуму - як один з компонентів, який описує психологічні ознаки культури. Тобто досліджуване поняття завжди опосередковується змістом інших понять. Наприклад, політологічний словник дає таке визначення соцієтальної психіки: історико-культурна і психологічна готовність соціуму до відтворення певних поведінкових моделей реагування на проблемну ситуацію. Це своєрідна психокультура, втілена у матеріальні явища, енергію, в інформації [11].

Опосередковано проблема психокультури спливає в контексті осмислення проблеми духовності. Л. Буєва пов'язує духовність з прагненням до пізнання та самопізнання, творчої самореалізації, самозростання [4, с.5]. За Ю. Білодідом, характерними ознаками духовності є рух, динаміка і постійна трансформація. Він вважає, що базовим елементом у структурі духовності є світорозуміння [3]. Проте окреслені характеристики та аспекти більше притаманні психокультурі, тому що вони властиві усім, а не духовності, якої сягають не всі.

Описово дав визначення поняттю "психокультура" С. Кримський у своїх лекціях [2]. Його думки є важливими, оскільки їх можна назвати пролегоменами до проблеми психокультури. С. Кримський вважав, що для того, щоб зрозуміти, що таке духовність, необхідно розуміти, на чому вона ґрунтується, тобто спочатку відповісти на питання, що ж таке психокультура особистості. За його словами, психокультура формується в процесі життя кожної людини, яка цікавиться питаннями: для чого жити? для чого вчитися? для чого заробляти гроші? для чого робити кар'єру? та ін. Хоча питання є спільними для всіх, для кожного відповідь буде власною, і до неї необхідно ще прийти, тобто психокультура визначає, які будуть відповіді на ці питання. Питання "для чого.?" і відповіді на них у своїй єдності складають фундамент духовності кожної особистості, процес її формування, тобто це і є психокультура.

Отже, виходячи з базового опису поняття "психокультура" С. Кримського, можна визначити, що "психокультура" - це цілісне, неподільне поняття, що відображає процес сходження особистості до духовності (за рахунок самоосмислення, самоудосконалення, саморозвитку; найвищим проявом психокультури стає духовність, як найвищий особистий рівень розвитку) у багатовимірній системі суспільних відносин. Це особливий спосіб розвитку особистості в соціальному просторі.

Психокультура починає формуватися тоді, коли в людини сформовані бодай якісь уявлення про неї та навколишній світ. Тобто, тільки коли сформована свідомість, починає формуватися психокультура. Ми погоджуємося з думкою М. Абаєва, що психокультурою не можуть володіти немовлята або люди з психічними відхиленнями, бо в них не сформована свідомість, або вона є деформованою. Крім того, М. Абаєв, як елементи психокультури, виділяє мислення, внутрішнє психічне життя, творчий потенціал, ціннісні орієнтації, когнітивно-інтелектуальні характеристики, гуманістичні, естетичні характеристики, інтереси, ціннісні орієнтації, переконання та ідеали [1].

Про психокультуру можна говорити тоді, коли для особистості характерними є не тільки наявність вищезгаданих характеристик (інтелектуальних здібностей, саморегуляції і т.д.), а коли присутнє розуміння, критичне осмислення цих процесів у собі (можливо не на науковому рівні), а також, коли наявне прагнення до удосконалення себе.

Отже, аналіз розробок досліджуваної проблематики зумовив висновок про те, що, незважаючи на наявність великої кількості праць із питань вивчення психологічної культури, таке поняття як "психокультура" знаходиться тільки на етапі розробки і потребує подальших досліджень.

З описаних вище позицій видно, що багато науковців не розділяють два досліджуваних поняття (психокультура/психологічна культура), але чітко видно, що, наприклад, російські вчені все таки більше описують і вивчають психологічну культуру, тоді як зарубіжні та вітчизняні дослідники частіше говорять про психокультуру, хоча, здебільшого, і не виділяють її в окреме поняття.

психокультура психологічна культура індивідуальна

Висновки