Етапи перетворення психології в самостійну науку

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Розвиток природознавчих наук в XIX ст. та їх вплив на психологію

Поняття рефлекторної дуги та нервового кільця Ч. Белла

Закони відчуттів І. Мюллера

Дослідження тактильних відчуттів Е. Вебера

Дослідження відчуттів та сприймання Ґ. Гельмгольца

Дослідження анатомії та фізіології мозку (Ф. Галль, П. Флуранс, Брок, Верніке та ін.)

Виникнення психофізики та психометрії (Г. Фехнер, Ф. Дондерс, 3. Екснер).

1. Розвиток природознавчих наук в XIX ст. та їх вплив на психологію

В II половині XIX ст. створюється об'єктивні умови для виділення психології в самостійну науку.

Виділення психології в самостійну науку почалося в 60 р. XIX ст. Це супроводилось появою перших програм психології (В. Вундт, І. М. Сєченов), створення спеціальних науково - дослідницьких закладів: психологічних лабораторій та інститутів, кафедр психології в вузах, де відбувалась наукова підготовка психологів, виходять спеціальні психологічні журнали, проводяться міжнародні конгреси по психології.

По С. Л. Рубінштейну провідну роль в становленні психології як самостійної науки відіграло впровадження експерименту. Експеримент був запозичений психологією з природознавства, перш за все з фізіології органів відчуття та нервової системи. Саме інтенсивний розвиток цих галузей природознавства, виникнення психофізики та психометрії стало важливою передумовою перетворення психології в самостійну науку і обумовило її розвиток по зразку природничих наук.

Так природознавство в XIX ст. досягло значних успіхів в області механіки, біології, хімії, навіть отримало застосування в техніці. Відбулося становлення ембріології (К. М. Бер, 1828 р.), відкриття клітини (1838 р. М. Шлейден, Т. Шванн), закону збереження енергії (Г. Гельмгольц, 1874 р.). В 1859р. Чарльз Дарвін опублікував свою фундаментальну працю «Про походження видів» де була викладена еволюційна теорія. Так було запропоноване наукове пояснення походження людини (Т. Гекслі, 1863 р., Ч. Дарвін, 1871 р.). Клод Бернард відкрив явище гомеостазу. Г. Мендель відкрив у 1865р. закон спадковості. Ці та інші відкриття визначали домінуючу роль природознавства в науці XIX ст.

Вирішальний вплив природознавства на виділення психології в самостійну науку відбулося в 3 - ох напрямках:

Психологія запозичила з природознавчих наук експеримент.

В середині природознавчих наук були накопичені власне психологічні факти і деякі психологічні теорії (теорія відчуттів І. Мюллера, Г. Гельмгольца, теорія кольорового зору Г. Гельмгольца, Е. Герінга тощо).

Еволюційні ідеї Г. Спенсера та теорія еволюції Ч. Дарвіна, сприяли зміні розуміння психіки та задач психології. Під впливом еволюційних ідей виникли 3 самостійні галузі досліджень: зоопсихологія, дитяча психологія, психологія малокультурних народів.

2. Поняття рефлекторної дуги та нервового кільця Ч. Белла

Чарльз Белл (1774 - 1842 ) - англійський анатом, фізіолог, патофізіолог, лікар експериментально встановив (підтвердив факт відомий ще з античності) різницю між передніми та задніми корінцями спинного

мозку по функції (передні корінці відповідають за рухливість, задні за чутливість - 1807 р.). Це відкриття дало анатомічну основу рефлекторній дузі (рефлекс): збудження йде по аферентному нерву до нервового центру (там переробляється) і далі по еферентному нерву передається в орган руху. Було встановлено що спинний мозок побудований за принципом рефлекторної дуги. Паралельно це відкриття було здійснено французьким фізіологом Мажанджі (1822 р.) і ввійшло в науку під подвійним ім'ям «закон Белла -Мажанджі».

Ч. Белл також сформував ідею нервового кола, чи як він назвав «нервового кільця»: подразнення поступає в мозок, від мозку в м яз, а від м яза знову мозок (зворотній зв'язок). Розрив в будь - якій частині кола призводить до певних порушень руху. Ідея нервового кола, сформована Беллом в 1826 р., не отримала розвитку і відродила інтерес до себе лише в 30 - х р. XX ст. в зв'язку з появою кібернетичних досліджень стосовно зворотнього зв'язку.

Белл також описав факт, коли м'язи - розгиначі розслаблюються, то м'язи -згиначі скорочуються (відомий зараз як реципрокна іннервація м'язів -антагоністів). Відкриття Белла розширили уявлення про діяльність НС і дозволило краще зрозуміти нервовий механізм поведінки.

3. Закони відчуттів І. Мюллера

Одним з видатних фізіологів XIX ст. був Іоганнес Мюллер (1801-1858) -засновник новітньої фізіології, серед його учнів були: Г. Гельмгольц, Е. Дюбуа - Реймон та інші. Особливо велике значення набув його «Посібник по фізіології людини» (1833 - 1840). В цій праці отримало розвиток вчення про рефлекторний акт та рефлекторну природу роботи спинного мозку. (Дещо раніше подібне працю видав англ. фізіолог Маршам Холл (1790 -- 1840), якого Е. Борінг назвав «піонером в дослідженні рефлекторних актів». Мюллер визнавав пріоритет Холла.) Значне місце в посібнику Мюллера посідає розділ про діяльність органів відчуття, особливо зору та слуху.

Мюллер висунув гіпотезу про специфічну енергію органів відчуття, що підпорядковуються 10 законам. Так у відповідності з першим законом,

Мюллер стверджував, що ми усвідомлюємо не об'єкт, що діє на органи відчуття, а наші нерви, нерви - це посередники між об'єктами що сприймаються і розумом, і таким чином вони нав'язують розуму свої характеристики. Відповідно до другого закону існує 5 видів нервів і відповідно їм 5 органів відчуття, кожен з них має свою специфічну енергію, яку нав'язує розуму. Відповідно до третього закону якість відчуттів залежить від природи нерва, на який впливає зовнішній об'єкт, тобто зовнішній вплив просто звільняє нервову енергію, яка знаходиться в органах відчуття і тільки чекає на поштовх для цього звільнення (відчуття обумовлюється не якісними х - ми об 'єкта, що діє на нас, а природою нерва).

В основі теорії Мюллера лежить хибне припущення (було обумовлене еволюційним підходом, яким пояснює специфічність як результат пристосування в філогенезі до певних властивостей об'єктів), що органи відчуття та нерви володіють специфічною енергією першочергово, і відповідно відчуття залежить не від природи подразника, а від самого органу відчуття чи нерву і є показником (виразом) його специфічної енергії. Теорія Мюллера зустріла опозицію вже у сучасників (критикував Пуркіньє, Е. Вебер, Л. Фейєрбах).

Мюллер також дав пояснення сприйняттю простору, спираючись на філософію І. Канта (апріорні, іманентні властивості - ті, що не залежать від досвіду, є першочергово даними). Так Мюллер вважав, що людина має вроджену здатність до просторового зору т.б. на сітківці є точки для сприймання величини, глибини та інших просторових якостей. Стимуляція цих точок дає уявлення про предмети: їх величину, відстань до нас тощо. При цьому досвіду належить незначне місце.

Ці погляди Мюллера розділив німецький психолог К. Штумпф, фізіолог Е. Герінг.

На при кінці XIX ст. Е. Герінг сформулював фотохімічну теорію кольорового зору. Так в оці людини є 3 пари фоторецепторів:

біле - чорне

червоно - зелене

жовто - синє

В середині кожної пари відбувається прямо - протилежні хімічні процеси - асиміляції та дисиміляції.

Коли відбувається дисиміляція з'являються відчуття білого, червоного, жовтого; асиміляції - чорного, зеленого, синього.

4. Дослідження тактильних відчуттів Е. Вебера

Значний вклад в розвиток фізіології органів відчуття зробив професор анатомії і фізіології лейпцігського університету Е. X. Вебер. Головним чином він працював над тактильними відчуттями ( «Об осязании», 1834 ).

Вебер розрізняв в шкірних відчуттях 3 види відчуттів: тиск чи дотик, температурні відчуття та відчуття локалізації. Для дослідження локалізації він винайшов прилад - естезіометр чи циркуль Вебера - з його допомогою здійснювалися експериментальні дослідження тактильних відчуттів.

Вебер встановив, що шкіра має різну чутливість до локалізації дотику, тобто чутливість шкіри відрізняється в різних її ділянках.

Відомими є експерименти Вебера стосовно дослідження чутливості: для того щоб відбулася зміна відчуттів, новий подразник має відрізнятися від попереднього. Цей показник для кожного органу відчуття є величиною постійною. Для звука це число - 1/10, для світла - 1/100 (поняття диференційного порогу (це величина, на яку слід змінити показник стимула, щоб людина дійсно відчула, що він змінився), що є постійним для одного і того ж аналізатору та є різним для різних органів відчуття. Цей факт був встановлений франц. вченим П. Бугером, а підтверджений німецьким -- Е. Вебером. Цей закон має назву закон Бугера - Вебера. Поняття Константи Вебера -- стале число, на яке змінивши величину подразника вже відчувається мінімальна зміна відчуття. Константи Вебера для різних відчуттів різні - для відчуття зміни висоти звуку - 0,003; для відчуття зміни яскравості світла -- 0, 017; відчуття зміни ваги предметів -- 0 020 тощо. Це той мінімальний приріст подразника, який людина відчуває.).

5. Дослідження відчуттів та сприймання Ґ. Гельмгольца

Видатний вклад в фізіологію, а також в психологію сприймання та відчуттів зробив Г. Гельмгольц (1821 - 1894 ).

В своїй статті (1850 р.) «Швидкість розповсюдження нервово збудження» він опублікував результати експериментальних досліджень, в яких показав, що швидкість розповсюдження збудження по нерву складає приблизно 120 м/сек. В 1849 р. інший фізіолог, товариш Гельмгольца, Дюбуа - Реймон показав, що нервовий процес це не рух тваринних духів, а електрична хвиля. Ці висновки сприяли матеріалістичному розумінню нервового процесу та психіки.

В 1851 р. Гельмгольц винайшов офтальмоскоп - прилад за допомогою якого можна дослідити очне дно. З того часу він почав досліджувати зір. Так з'явилась його видатна робота «Фізіологічна оптика» (1856 -1866). В ній представлені анатомія і фізіологія органу зору, психологічні феномени, які супроводжують фізіологічні процеси зору, а також теорія сприймання та теорія несвідомих умовисновків.

В 1863 р. виходить ще одна значна праця «Вчення про слухові відчуття», де подається фізична характеристика звуку, анатомі і фізіологія органу слуху, описуються психологічні феномени тощо.

Важливе місце займає теорія сприймання Гельмгольца. Теорія несвідомих умовисновків Гельмгольца стверджує, що перцептивний образ не обмежується тим, що йде від стимула в даний момент: сприймання, яке виступає для людини як безпосередньо дане, є насправді, продуктом досвіду. Процес поєднання відчуттів з минулим досвідом є несвідомим і нагадує ту роботу, яку ми здійснюємо в процесі мислення, коли робимо умовисновок (як у Гербарта поняття «аперцепції»).

Гельмгольц вказав на умовність терміну «несвідомі умовисновки»: вони є результатом не свідомого мислення, а якоїсь гри нервових процесів, яку можна представити по аналогії з умовисновком. Вчений встановив певні особливості несвідомих умовисновків: від них не можна позбутись за допомогою мислення оскільки вони виникають несвідомо (процес поєднання відчуттів з минулим досвідом не можна контролювати); вони формуються в досвіді, шляхом багаторазового повторення тощо.

Так до 60 -- х р. XIX ст. завдяки роботам Вебера та Гельмгольца три органи відчуття - дотик, зір та слух -- отримали величезну розробку.

6. Дослідження анатомії та фізіології мозку (Ф. Галль, П. Флуранс, Брок, Верніке та ін.)

В XIX ст. розгорнулось дослідження по анатомії та фізіології мозку. На поч. XIX ст. відомий австрійський лікар і анатом Ф. Й. Галль виступив з дослідженням по морфології мозку. Він вперше розрізнив сіру речовину (що складає кору, підкірку) від білої, яка складається з провідних шляхів, що пов'язують окремі ділянки кори між собою та кору з нижчележачими відділами. Однак найбільшу популярність отримали не ці дослідження, а френологія Галля, як вчення про зв'язок строго локалізованих здібностей (27) людини з будовою черепа ( здібності людини локалізувались в певній ділянці мозку, а в тому місці це надавало черепу випуклу форму). З часом вважалося, що за зовн. даними можна виявити потенційного вбивцю (високий зріст, низький лоб, високі надбрівні дуги, чітко виражені вилиці (скули) криві губи). психологія відчуття мюллер вебер

Така ідея локолізаціонізма знайшла своїх супротивників. Так франц. фізіолог, засновник експериментальної фізіології мозку, П'єр Флуранс (1794 - 1867) стверджував про повну функціональну однорідність мозкової маси (експериментально руйнувались півкулі у пташок, та через певний проміжок часу у них відновлювалась звична поведінка незалежно від того, яка частина мозку була зруйнована). Отримані дані свідчили про пластичність мозку, його компенсаторні функції. Та Флуранс зробив надто широке узагальнення.

В наступні десятиліття по дослідженні мозку розвивались все - таки ідеї локалізаціонізму. Матеріал надходив з 2 джерел:

На основі спостережень за розладами поведінки хворих з локальним ураженням мозку. Так клінічні спостереження фран. лікаря Буйо показали, що втрата моторної функції мови пов'язана з порушеннями в області передніх відділів мозку (1825). Франц. анатомом Броком був відкритий центр „моторних образів слів" (1861) (Цей центр (руховий центр мови) міститься в нижній лобовій звивині кори мозку здебільшого в лівій півкулі, у лівшів - в правій. При порушенні центру - моторна афазія - людина розуміє мову, але втрачає здатність вимовляти слова, хоча мовленнєвий апарат працює). Було відкрите нім. психіатром Верніке центр сенсорних образів слів (1874) (Центр розташований у задній третині верхньої скроневої звивини лівої півкулі. При порушенні центру - сенсорна афазія - людина не втрачає здатності висловлювати слова, але не розуміє мову інших) тощо.

Другим джерелом, на базі нього складалися уявлення про мозок, були анатомічні та фізіологічні дослідження (досліди з подразненням чи руйнування певних ділянок мозку тощо). Так був встановлений зв'язок потиличної ділянки кори з зором, скроневої - з слухом (Мунк), передніх областей мозку - з інтелектуальною діяльністю (Гітціг, Фер'єр) та увагою. Ці дані були отримані методом екстирпації (видалення) окремих ділянок кори.

Однак уявлення про прямий зв'язок функції з окремою ділянкою мозку були надто неточними. Так нім. фізіолог Ф. Гольц (1834 - 1902) встановив, що екстирпація окремих ділянок мозку у собак призводить до порушення поведінки вцілому т.б. до мозку слід підходити як до цілісного утворення.

В 60 - х р. англійський невролог X. Джексон переборов вузький локалізаціонізм і сформував принципово новий підхід до розуміння локалізації психічних функцій. По Джексону, психічна функція представлена в мозку по рівнях: напр. по відношенні до рухової активності, нижчий рівень - це спинний мозок та вароліїв міст; середній рівень - моторна область кори; вищий рівень - пре фронтальна область. Порушення на тому чи іншому рівні призводять до випадання тієї чи іншої сторони функції. Прогресивна теорія Джексона отримала подальший розвиток в XX ст., особливо в нейропсихології, в теорії системної динамічної локалізації вищих психічних функцій людини.

Отже, успіхи в дослідженні мозку (локалізаційний та анти локалізаційний підхід), так само і як дослідження в інших галузях фізіології (були відкриті залози внутрішньої секреції і показаний зв'язок ендокринної системи з психічними процесами) сприяли розвитку знань про матеріальні (анатомічні та фізіологічні) основи психіки і поставили значне питання про співвідношення психічного та фізіологічного. В ході вирішення цієї проблеми сформувалося дві теорії: паралізму - психічне розглядалось як паралельне фізіологічному (ставить під сумнів необхідність існування психології як окремої науки) та теорія взаємодії фізіологічних процесів та психологічних явищ, де зберігалося значення психіки і тим самим значимість психології як науки.

7. Виникнення психофізики та психометрії (Г. Фехнер, Ф. Дондерс, Екснер)

Іншим важливим джерелом на базі, якого сформувалася експериментальна психологія є психофізика. Г. Фехнер ( 1801 - 1887) в своїй праці «Елементи психофізики» ( 1860 ) сформулював основну задачу психофізики: розробити точну теорія співвідношення між фізичним і психологічним явищами, а також між душею і тілом. Відповідно він розрізняв 2 психофізики: внутрішню ( вона має вирішувати питання про співвідношенням душі і тіла, психічного та фізіологічного ) і зовнішню ( її задача знаходити співвідношення між психічними процесами і фізичними подразниками). Фехнер розглядав тільки зовнішні психофізику.

Так Фехнер сформував експериментальні методи, а також основний психофізичний закон. Метою Фехнера було вимірювання відчуттів. Оскільки подразник, який викликає відчуття, можна виміряти, Фехнер висунув гіпотезу, що виміряти відчуття можна вимірявши інтенсивність фізичного подразнення. Точкою відліку при цьому виступала та мінімальна величина подразника, при якій виникає перше ледь помітне відчуття -- це нижній абсолютний поріг. (Нижній абсолютний поріг при якому виникає ледь помітне відчуття: для зору - здатність бачити ясною темною ніччю полум'я свічки на відстані 48 км від ока; для слуху - розрізнення цокання часів в повній тиші на відстані до 6 м.; для смаку - відчуття наявності 1 ч. ложки цукру в 8 л. води; для нюху -- відчуття наявності парфумів при лише одній їх каплі в приміщенні з б кімнат; для дотику - відчуття коливання повітря, що створюється падінням крильця мухи на поверхність шкіри з висоти 1 см.)

З часом розмірковування і конкретні математичні розрахунки, привели Фехнера до відомої формули, відповідно до якої інтенсивність відчуття пропорційне логарифму подразника. (Для того, щоб сила відчуття зросла на одиницю слід величину подразника збільшити в 10 р. Для того, щоб відчуття, яке має величину 1, зросло в три рази, слід величину подразника в 10 одиниць збільшити на 10 в третій степені -- 1000.) Було помічено, що закон вірний лише в певних межах т.б. якщо інтенсивність подразника зростає, то в кінці кінців настане така величина цього подразника, після якої будь - яке її подальше збільшення вже не призведе до збільшення відчуттів (верхній абсолютний поріг) Напр. для слуху це 120 децибел, де слухові відчуття перетворюються в больові. Так шум електропоїзда в метро, що сприймається на відстані 3 м. від краю платформи - 95 децибел, шум реактивного літака - 115.

Для проведення психофізичних вимірів Фехнер розробив 3 методи:

метод середніх помилок.

метод ледь помітних відмінностей.

метод постійних подразників.

Ці класичні методи вимірювання використовуються і в наш час.

Фехнер вперше застосував математику в психології це викликало інтерес і водночас критику (ще І. Гербарт висунув ідею застосування математики в психології).

Іншою областю, на базі якої сформувалась експериментальна психологія є психометрія. її предметом є вивчення швидкості протікання психологічних процесів: відчуттів, сприймань, простих асоціацій. Ця нова лінія досліджень розпочалась в астрономії. Так в Грінвічіській обсерваторії, Н. Мескелін встановив, що його асистент відмічав пересічення зіркою координатної сітки телескопа на 0,5 сек. пізніше, ніж він сам. Жертва власної сповільненої реакції (як виявилось пізніше) був звільнений за халатне ставлення до роботи. Пізніше, в 1816 р. Фрідерік Бессель, німецький астроном з Кенігсберга, проглядаючи архівні документи Грінвічеської обсерваторії, прийшов до висновку, що помилки його колеги в записах були обумовлені не халатним ставленням до роботи, а є результатом відмінностей в часі реакцій. Так був встановлений факт індивідуальних відмінностей в швидкості сприймання. Та виявилось, що навіть в однієї людини цей показник може бути різний (в різних ситуаціях). Одна з умов, що на це впливає є обставина - очикується чи не очікується сигнал. Значний поштовх для дослідження в цій області був здійснений винаходом теж астрономів спеціального апарату для виміру часу реакції - хроноскопа.

Справжній розвиток психометрія отримали в дослідженнях голандського фізіолога Ф. Дондерса (1818 - 1889). Він винайшов методику дослідження часу складних психічних процесів (1869). Спочатку він вимірював час простої реакції, тобто час з моменту появи якогось подразника до моменту реакції на нього. Пізніше завдання ускладнювалось і отримувало форму реакцій вибору, реакцій розрізнення. Вимірювався час цих більш складних реакцій. Далі від часу складних реакцій віднімався час затрачений на просту реакцію. Залишок приписувався тому психічному процесу, який необхідний на здійснення операції вибору, розрізнення чи рішення інших задач. На сьогодні праці Дондерса отримали нове застосування в когнітивній психології.

Значний вклад в психометрію вніс австрійський психофізіолог З. Екснер. Йому належить термін «час реакції». Німецький фізіолог Л. Ланге провів дослідження сенсорної і моторної реакції і показав, що в залежності від того, на яку сторону процесу налаштований піддослідний (установка на моторну чи сенсорну реакцію) час реакції суттєво змінюється. З того часу починається дослідження установок.

Дослідження кількісних аспектів психологічних процесів відкривали можливість об'єктивного підходу до психологічних явищ. В цьому полягає принципове значення робіт в області психофізики та психометрії. Їх матеріли сприймали матеріалістичному розумінні психіки.

Размещено на Allbest.ru