Вплив культури мислення судді на якість його внутрішнього переконання

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Внутрішнє переконання як поняття на індивідуально-особистісному рівні є детермінованою умовою соціального макро і мікросередовища, позицією судді, яка виявляється в його ставленні до конкретної справи, що він розглядає, до оцінки доказів, до сторін, до змісту власного професійного знання, до обов'язку і професійної діяльності взагалі. Завдяки здатності судової системи трансформуватися в гуманістичному напрямку, орієнтуватися на більш прогресивні системи цінностей, внутрішнє переконання судді було і залишається змінювальною категорією. Так, внутрішнє переконання в умовах плюралізму ідеологій відбиває риси тих чи інших суспільних світоглядних позицій та рівень морального і професійного розвитку суддів.

Питання внутрішнього переконання судді, основ його формування порушувалися ще з XIX століття. На особливу увагу заслуговують праці А.Ф. Коні [5] та вчених другої пол. XX століття: М.С. Строговича [7], Ю.М. Грошевого [3]. Утім, віддаючи належне цим дослідникам, слід зазначити, що внутрішнє переконання тлумачилося дещо звужено як основане на правосвідомості судді пізнання обставин конкретної справи, що розглядається судом, про доказовість чи недоказовість її фактичних обставин, про вину і невинуватість обвинуваченого та ступінь його відповідальності. Таким чином, учені пов'язували переконання тільки зі встановленням фактичної суті справи, що є неправомірним, бо переконання це не тільки знання і віра в правильність цих знань, а також вольові, моральні і професійні стимули, які змушують суддю діяти відповідно. Здебільшого ці погляди обумовлювалися специфікою правового життя того часу: пануванням ідеологічного фактору в професійно-правовій свідомості суддів і скутістю ініціативи (діяльність судів обмежувалася тлумаченням і застосування норм позитивного права).

Натепер проблеми формування внутрішнього переконання судді досліджують А. Барак [1], А.Ф. Закомлістов [4], Л. С. Халдєєв [8] та ін. Незважаючи на деякі розбіжності в поглядах, це явище більшість із них визначає як абсолютну впевненість судді у правильності власних висновків, яка формується шляхом безпосереднього вивчення сукупності доказів у суді на основі всебічного, повного, об'єктивного розгляду всіх обставин справи. Однак наукові пошуки дослідників стосуються переважно розгляду питань, пов'язаних із виявленням факторів, які формують внутрішнє переконання судді (гносеологічних і психологічних), та аналізу їх взаємодії і впливу на результати пізнання в справі. Проте виникає потреба в ґрунтовному світоглядно-методологічному, аксіологічному дослідженні цієї проблематики.

Переконані, що внутрішнє переконання судді все ж слід розглядати не як стан, а якість його моральної і правової свідомості, її константне утворення, яке зумовлює реалізацію в професійній діяльності тих чи інших світоглядних, політичних, моральних принципів, ідеалів та настанов. Свідомість виявляється передусім у ставленні судді до справи як відображуваного суб'єкта з власним неповторним досвідом, роздумами і в цілому життям. Таким чином, внутрішнє переконання судді завжди є результатом пізнання і оцінки об'єктивно наявних фактів, яке формується на підставі взаємозв'язку суб'єктивних і об'єктивних елементів. Власне, воно є суб'єктивним висновком про об'єктивно наявні факти. Суб'єктивність суддівського переконання виявляється в тому, що воно формується конкретним суддею на основі свідомості та рівня морально-професійної культури, а саме: особистісного професійного потенціалу (знань, умінь, навичок), спрямованості світогляду, соціально-психологічних настанов діяльності, вольових якостей та совісті.

Внаслідок цього великий вплив на суддівське переконання має культура мислення (базовий компонент його особистісного професійного потенціалу). Саме від її рівня залежать аналітичні й синтезуючі здібності судді. Тому для формування внутрішнього переконання з високим рівнем пізнання і оцінки доказів суддя повинен мати такий рівень культури мислення, який би характеризувався широтою, глибиною, самостійністю та критичністю. Інакше (слід погодитися з С.І. Максимовим), внутрішнє переконання судді буде розпорошеним, «штучним породженням», сформованим на винятково стереотипних умовних положеннях формально-раціоналізованої реальності норм позитивного права, яке розгортається всередині правопорядку тільки в логіко-розсудливому аспекті людської природи та ігнорує суб'єкт (людину), оскільки в останньому немає раціональної цінності [6, с. 41]. Це неминуче приведе до неповноти пізнання і необ'єктивності оцінки. Таким чином, внутрішнє переконання судді формується передусім шляхом пізнання, а потім оцінки об'єктивної дійсності, пошуку істини, оволодіння інформацією про довкілля в його реальних проявах: минулому, теперішньому, майбутньому. Це вказує на вагомість пізнавальних здібностей судді-людини, а не професіонала-юриста природну людську логіку, або здоровий глузд, тобто культуру мислення, яка спирається на життєвий досвід про навколишній світ (у якому розгортаються обставини розслідуваної справи), про людей різних соціально-психологічних типів, їх побут, умови праці, характер, звичаї тощо. Актуалізація та екстраполяція цих знань допомагає навіть при розгляді неясних, заплутаних обставин справи швидко зрозуміти і перевірити, як все відбувалося насправді. Отже, чим вищий рівень культури мислення судді, тим багатший його досвід і ширший діапазон знань про дійсність, вища здатність визначати смислові зв'язки між нею і вирішуваною ним справою.

Разом з тим засоби пізнання й оцінювання суддею обставин справи повинні різнитися від тих, які звичайна людина застосовує при пізнанні емпіричного світу. Бо у процесі формування внутрішнього переконання суддя має виявляти особливу здатність бачити світ не тільки з позицій причин і наслідків, потреб та інтересів, але й з позицій моральної значимості та правової відповідальності. Таким чином, внутрішнє переконання судді завжди «обмежене» законом, але цей закон має бути співвіднесеним з визнаними в суспільстві моральними принципами і з природою речей, тобто справедливістю в конкретній ситуації. Відтак, якщо законодавець враховує загальні можливі життєві обставини, то суддя конкретні і фактичні. Тому слушними є міркування С.І. Максимова, який зазначає, що справа судді «... наповнити належне моментом сущого і збагатити суще належним» [6, с. 54]. Це вдається тільки суддям з високим рівнем культури мислення, котрі мають здатність і готовність до складної внутрішньої роботи.

Процес формування внутрішнього переконання судді, як правило, відбувається в епіцентрі «боротьби версій» опонентів прокурора і потерпілого, адвоката і підсудного, а тому суддя повинен, умовно кажучи, «піднятися» над «сутичкою», тобто мислити конструктивно [8, с. 450]. Суддя ж з низьким рівнем культури мислення не зможе дистанціюватися від своїх природних імпульсів і емоцій, а відтак, його внутрішнє переконання не буде об'єктивним.

Отже, завдяки розвинутій культурі мислення, а також таким моральним елементам соціальної активності особистості, як рішучість, безкомпромісність, мужність, суддя у процесі формування внутрішнього переконання буде незалежним та неупередженим, що надасть йому змогу об'єктивно і всебічно пізнати та оцінити докази, не лічити їх, а зважувати. Він відчуватиме моральну відповідальність за справедливість власного рішення перед суспільством, учасниками судового процесу, перед вчасною суддівською совістю. Безумовно, щоб сформувалося переконання, судді треба пережити боротьбу мотивів, здійснити вибір рішення, перевірити правильність цього вибору й усвідомити його морально-правові наслідки. Тому суддя повинен бути зорієнтованим на критичність власних правових оцінок і здатність вчасно відмовитися від переконання, якщо воно не має гносеологічних основ.

Література

1. Барак А. Судейское усмотрение / А. Барак. М.: НОРМА, 1999.-376 с.

2. Бути суддею (Професія чи покликання) / Національна школа суддів України Проект USAID «Справедливе правосуддя». Київ, 2015. 210 с.

3. Грошевой Ю.М. Проблемы формирования судейского убеждения в уголовном судопроизводстве / Ю.М. Грошевой. Харьков: Вища шк., 1975. 144 с.

4. Закомлистов А.Ф. Судебная этика / А.Ф. Закомлистов. СПб.: Юрид. центр Пресс, 2002. 258 с.

5. Кони А.Ф. Нравственные начала в уголовном процессе (Общие черты судебной этики) // Избранные произведения: в 2 т. / А.Ф. Кони. М.: Юрид. лит., 1959. Т.1: Статьи и заметки. Судебные речи. С.27-48.

6. Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления: монография / С.И. Максимов. Харьков: Право, 2002. -328 с.

7. Строгович М.С. Избранные труды: в 3 т. / М.С. Строгович. - М.: Наука, 1990. -Т.1: Проблемы общей теории права. 304 с.

8. Халдеев Л.С. Судья в уголовном процессе: прак. пособие / Л.С. Халдеев. - М.: Юрайт, 2000. 501 с.

Размещено на Allbest.ru