Психологічна зрілість диригента-хормейстера як важлива запорука збереження традицій українського хорового мистецтва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Психологічна зрілість диригента-хормейстера як важлива запорука збереження традицій українського хорового мистецтва

У статті відслідковано традиції розвитку українського хорового мистецтва від давніх часів до наших днів. Акцентовано увагу на психологічному розвитку диригента-хормейстера як очільника та наставника хорового колективу. Звернено увагу на причини непорозумінь і конфліктів в хоровому колективі і методи їх усунення, наголошено на важливій ролі вміння зберігати рівновагу і душевний спокій в непростій, емоційно насиченій роботі диригента-хормейстера, досліджено позитивний вплив мови-прім на покращення психологічного клімату в мистецькому колективі.

В сучасному мистецькому житті України значно збільшилась чисельність хорових колективів, які гідно демонструють високий рівень хорової школи України як всередині країни, так і за кордоном. Особливої актуальності набуває зараз особистість хормейстера, його психологічна готовність до роботи з колективом співаків.

Сьогоднішня практика хорової культури базується на диригентському типі хормейстерського професіоналізму, що є досить багатофункціональним, адже передбачає інтерпретаційну, виконавчу, управлінську, репетиційну та організаторську діяльності. Але, як показує досвід, диригенту-хормейстеру, крім відповідних знань, умінь, навичок, безпосередньо пов'язаних із професійною діяльністю, необхідно володіти здатністю забезпечувати “поліфонію спілкування” у колективі, домагаючись міжособистісної сумісності з урахуванням індивідуальних особливостей учасників (віку, національної приналежності, характеру, темпераменту тощо). Отож, дослідницьку думку зосереджуємо на вивченні психологічних особливостей міжособистісних відносин диригента - хормейстера та хорового колективу.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблеми психологічної підготовки диригента-хормейстера розкриті доволі фрагментарно у публікаціях таких авторів як Г.Л. Ержемський, Н.П. Корихалова, Кім Ен Джу та кількох інших, тому задача зберігає свою актуальність, вимагає подальшого дослідження і розкриття.

Метою статті після невеликого екскурсу в історію розвитку хорового мистецтва України є наголосити на тій великій відповідальності сучасних хормейстерів-педагогів за збереження, інтерпретацію і донесення до слухачів невичерпних скарбів високохудожніх хорових творів минулого, і, одночасно, ознайомлення всіх поціновувачів мистецтва з творчістю сучасних композиторів.

Виклад основного матеріалу дослідження.

Хорова музика слов'ян бере свій початок у далекому минулому, і вона тісно пов'язана з культурою і побутом наших предків. Вона була невід'ємною частиною самого життя, супроводжувала усі події - як радісні, так і сумні. Особлива увага співочому вихованню приділялася в

В епоху Середньовіччя, коли церква була панівною культурною силою, мистецтво і релігія звертаються до духовного життя людини. Церковний спів акапелла збільшував пишність і величність церковного дійства, допомагав створити атмосферу емоційного настрою. Молитви у формі хорового співу робили прихожан активними учасниками релігійного культу.

З часом в усіх прошарках суспільства почало розвиватися світське музикування, яке спиралося на народні традиції. В XV столітті в Україні з'являються співацькі абетки, був заснований придворний хор із 35-ти кращих співаків країни, більшість з яких були вихідцями з України. У XVI столітті в Україні народжується багатоголосний спів, а згодом - партесний концерт, канти, псалми. У 1738 році в українському містечку Глухові була відкрита “Співоча школа”, де отримали музичну освіту багато відомих українських музикантів, композиторів, співаків. Одним з них був Микола Ділецький, який в своїй праці “Мусікійська граматика” започаткував перші теоретичні позиції щодо розвитку співочого голосу Його традиції були продовжені в творчості відомих композиторів-хоровиків М. Березовського, А. Веделя, Д. Бортнянського. Хорові концерти цих авторів - це одна із кульмінацій розвитку світового хорового мистецтва взагалі, вони наповнені глибоким роздумом та особливими якостями душевної відкритості.

Протягом всієї історії розвитку української музичної культури хорова музика посідала особливе місце в творчості більшості українських композиторів. В XIX столітті відбувається перехід від класицизму до романтизму, який в Україні став формою національно-культурного відродження. Це знайшло своє відображення в хоровій творчості М. Вербицького, І. Лаврівського, П. Ніщинського, П. Сокальського, А. Вахнянина, А. Матюка, С. Воробкевича.

Видатний український композитор, основоположник української класичної музики М. Лисенко підсумував досягнення попередників і розпочав нову епоху в розвитку національної музичної культури. Його новаторство в галузі вокально-хорової музики - це хорова пісня, мініатюра, поема, баркарола, кантата, духовні твори. Творчі і естетичні засади М. Лисенка, національний стиль його музики справили значний вплив на його послідовників К. Стеценка, М Леонговича, Я. Степового, О. Кошиця, С. Людкевича, О. Нижанківського, Д. Січинського, Ф. Колессу і ін.

Історія розвитку хорового мистецтва свідчить про великі потенційні можливості впливу на духовний світ особистості, на пробудження енергетичних ресурсів кожної людини. Свій внесок у розвиток хорової культури зробила наступна плеяда відомих композиторів: А. К. Анатольський, Є. Козак, Г. Жуковський, Г. Майборода, І. Шамо, В. Кирейко, А. Коломієць, Б. Лятошинський і багато інших. Це час розквіту хорової мініатюри, яка була звернена до найпотаємніших сподівань і прагнень людської душі, і була фактором виховання людської індивідуальності.

В наш непростий з огляду на політичну і економічну ситуацію час сучасні українські митці своєю творчістю, зокрема, хоровими творами, палко відгукуються на запити сьогодення. Сучасна Україна потребує зміцнення сили і духовної величі її народу, і тому відроджуються її духовні традиції. Зокрема, високі естетичні засади давньої літургійної музики не могли залишити байдужими сучасних митців. І невдовзі визріла нова композиторська школа, яка стала послідовним продовжувачем історичної традиції української духовної музики. Серед її представників Л. Дичко. В. Зубицький, В. Камінський, В. Степурко, Ю. Алжнєв, О. Козаренко та інші талановиті музиканти.

Сьогодні завдяки дослідженням у галузях соціальної психології, психології праці, психології спілкування й колективної діяльності, психології творчості, музичної психології з'явилася можливість пояснити структуру функціонування психологічних механізмів, що складають основу професійної діяльності диригента-хормейстера [2].

Вивченню диригентських якостей, необхідних для ефективної роботи з колективом, присвячено дослідження Г Адлера, В. Бондаренко, Г Ержемского, Корихалова, Н. Селезнева, Е. Шишова. та ін. У працях сучасних учених Є. Гребенюка, М. Макаренка, Рожкова, Кім Ен Джу та ін. визначено комплекс професійних знань, інформаційної та інтелектуальної культури, що дає можливість створювати активне поле творчої взаємодії диригента та виконавця.

Специфіка структури диригентської діяльності хормейстера передбачає певні взаємовідносини в системі “диригент - хоровий колектив”, що включають психологічний, технічний та етикоестетичний аспекти. Психологічний аспект - це вплив диригента на хоровий колектив, який відбувається на раціональному та емоційному рівні. Диригент-хормейстер впливає на свідомість хористів за допомогою слів, на підсвідоме начало - за допомогою емоційного спілкування, магнетизму [4, 150].

Психологічні особливості диригентської діяльності обумовлені тим, що його “інструментом” є колектив музикантів, який складається з безлічі особистостей із різним рівнем підготовки, різними характерами і темпераментами, а також різними психологічними особливостями.

Зрозуміло, що згідно зі своїм призначенням диригент проводить із колективом репетиції, керує виконанням, відповідно до свого розуміння змісту й різноманітних стилістичних особливостей дає творові своє художнє тлумачення, надихає й організовує виконавців, проявляє творчу індивідуальність, художню культуру, смак, темперамент, волю тощо [7, 3]. Однак, проявляючи волю, диригент мусить бути особливо обачним, аби “воля” і “підкорення” не зіпсували емоційної складової музичного твору - основи основ музичного мистецтва, слідкувати, щоб під час роботи з колективом (особливо на сцені) не спостерігалося привнесення емоцій, які супроводжуються зверхністю, авторитаризмом і особливо насильством, що в одних виконавців викликає спротив, агресію й огиду, а у інших - страх. Як наслідок - наявність негативної енергетики, що виражається у звуці наляканого, приниженого або ж агресивно налаштованого колективу. І чим швидше диригент це усвідомить, тим швидше у колективу з'явиться повага та довіра до свого керівника. Доброта, що йде від Маестро, його талант (бездоганний слух, музична пам'ять, метро-ритмічне чуття), ерудиція й інтелект здатні забезпечити диригентові небувалий успіх [3].

Перед сучасними диригентами-хормейстерами, окрім завдання суто професійних вмінь і навичок, стоїть завдання постійної і цілеспрямованої роботи над собою, маючи на меті неухильний ріст власної свідомості. Цій місії внутрішньої трансформації митця приділяли і приділяють увагу багато практикуючих психологів. Наприклад, сучасний американський психотерапевт Рам Дасс (справжнє його ім'я Річард Алперт) в поняття “свідомість” включає практично необмежені можливості людини, що потенційно існують в ній. Свідомість, не обмежена конвенціональною думкою, результатом якої є обмеження в часі і просторі, може в буквальному сенсі зсунути гору. “Робота над собою, - зауважує Рам Дасс, - є найвища річ, яку я взагалі можу зробити, тому що я зрозумів, що, якщо людина підвищує рівень своєї свідомості, вона бачить великі творчі можливості для вирішення проблеми, з якою вона перетинається” [5, 46].

Робота хорового диригента - це передусім робота з людьми, з творчим колективом - професійним, самодіяльним, учбовим, в якому нерідко виникають непорозуміння, конфлікти як між учасниками, так і між керівником і учасниками. Причиною цього зазвичай є неспівпадіння інтересів і цінностей людей, різний рівень розвитку свідомості і досить “завужене” бачення ситуації, яка викликає невдоволення. Ось як про це говорить сучасний письменник, філософ і публіцист Роберт Уілсон у своїй праці “Квантова психологія. Керування свідомістю”: “Трансакційна психологія довела, що, всупереч багатовіковому “здоровому глузду”, людська свідомість приймає враження із зовнішнього світу не пасивно. Скоріше ми активно створюємо наші враження: із безлічі різноманітних сигналів мозок помічає ті, які ми сподіваємось побачити. А вже потім ми організовуємо ці сигнали у таку модель, чи такий тунель реальності, який найбільше узгоджується з нашою уявою про те, що “дійсно має місце в світі”. Конфлікт виникає через хибну думку, що мій тунель реальності - “виключно правильний”, коли мені доводиться мати справу з людиною, чий тунель реальності - також “виключно правильний” [6, 135].

Отже ми бачимо, наскільки важливо для очільника хорового колективу бути “миротворцем” цих різних “тунелей реальності” співаків, вміти опановувати свої емоції, подаючи приклад для підлеглих, змінювати і розширювати власний світогляд, власні погляди і звички. Цікаву думку з цього приводу висловлює американський психолог Грегг Брейден у своїй роботі “Божественна матриця”: ”Якщо ми не задоволені чимось в оточуючому світі, то ми повинні звернути увагу на самих себе. Всі негативні ситуації, в яких ми опиняємося, - роздратування, що демонструють колеги, чи зрада зі сторони близьких людей, - результат наших власних неусвідомлюваних установок” [1, 175].

Для покращення психологічного клімату в колективі керівникові корисно буде оволодіти так званою мовою-прім, а також, за бажанням, ознайомити з нею своїх підопічних. Авторами цієї мови є Альфред Коржибський і Девід Борланд, які запропонували виключити з англійської мови “ідентифікаційне” дієслово “is” (“є”), в результаті чого з'явилась мова, яку назвали мовою-прім. Цією мовою пропонується давати речам визначення в термінах людських операцій, а не неіснуючих сутностей, які, взагалі-то, є ярликами і необгрунтованими оцінками. Конкретна соціальна реальність визначається правилами, що прийняті в даній культурі, взаємодією індивідуальностей з обмеженою пропускною здатністю нервової системи суб'єкта.

Сприйняття кожної людини містить в собі несвідомі упередження. Те, що є нормою для однієї людини, несприятливо для іншої. Мова-прім - це системний спосіб розв'язання протиріч між нашими “тунелями реальності”, нашою нездатністю описати світ повністю, нашою звичкою для спрощення визначати об'єкти оточуючого світу, що змінюються, як незмінні сутності. Аргументи в ділових суперечках, що не задовільняють багатьох опонентів, при перекладі на мову-прім часто набувають змісту і стають прийнятними. Наприклад, теза “Ваші методи роботи є тиранією” звучить як “Ваші методи роботи виглядають як тиранія, якщо дивитись на них моїми очима і з точки зору мого досвіду і знань”. Мова-прім окреслює те, що відбувається в мозку того, хто говорить, і вказує на мозок як на інструмент, що здійснює оцінку. Люди, які вивчили мову-прім, обережні у своєму сприйнятті і не квапляться виносити судження, які протягом сторіч заганяли в глухий кут перемовини прихильників аристотелевої бінарної логіки.

Диригент, що оволодів мовою-прім у своїй повсякденній репетиційній роботі, ніколи не скаже такої, наприклад, фрази: “Тенори погано співають”. Його зауваження щодо звучання тенорової групи співаків звучатиме так: «В даний момент я сприймаю в звучанні тенорової партії деякі неточності, які, сподіваюсь, вони постараються виправити”.

Оволодіння мовою-прім може принести велику користь для психічного здоров'я, тому що людина, сприймаючи ситуацію всебічно, з меншою імовірністю буде знаходитись у полоні суб'єктивної думки і вбереже нервову систему від емоційного перевантаження.

Для керівника мистецького колективу, який складається із різних за своїми поглядами, уподобаннями і темпераментами особистостей, застосування мови-прім відкриває можливість розширити рамки сприйняття, дивитись на кожну людину з більшою тер пимістю , р озвивати культуру мислення і висловлювати думки в делікатній, толерантній манері і уникати непорозумінь та конфліктних ситуацій як з іншими, так і з собою.

Висновки

хоровий психологічний композитор

Працюючи над собою, розширяючи власні світоглядні горизонти, диригент, безумовно, свідомо і несвідомо впливає на колектив виконавців, яким керує, спонукаючи їх до внутрішніх психологічних змін. На репетиціях і концертних виступах встановлюється атмосфера довіри і взаємоповаги, зростає уважність і відповідальність кожного члена мистецького колективу за якість своєї роботи, і, врешті-решт, досягається головна мета - творче, натхненне і високохудожнє виконання хорових перлин, якими споконвіку так багата благодатна українська земля.

Література

1.Брейден Грегг. Божественная матрица / Перев. с англ. -- М.: ООО Издательство “София ”, 2013. -- 224 с.

2.Ержемский Г. Л. Психология дирижирования: некоторые вопросы исполнительства й творческого взаимодействия дирижера с музыкальным коллективом /Г. Л. Ержемский. -- М.: Музыка, 1988. -- 70 с.

3.Кім Ен Джу. Психологічні аспекти міжособистісних відносин у формуванні комунікативної компетентності диригента /Кім Ен Джу // Вісник МДУКМ. -- 2008. -- № 2 (22). -- С. 216--218.

4.Корыхалова Н. П. Интерпретация музыки. -- Л.: Музыка, 1979. -- 243 с.

5.Рам Дасс. Это только танец. -- Киев: София, 1994. -- 120 с.

6.Уилсон Роберт. Квантовая психология. Управление сознанием /Перев. с англ. -- М.: ООО Книжное издательство “София“, 2014. -- 224 с.

Размещено на Allbest.ru