Комунікативна природа продуктивної уяви

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Зі свого досвіду ми знаємо, що вельми тяжко спілкуватися з людиною, у якої майже відсутні уява. Проте так само майже неможливо спілкуватися з тим, хто весь час фантазує, щось собі вигадує і крізь призму своїх вигадок сприймає іншого. Отже, питання про місце і роль продуктивної уяви у процесах комунікації не втрачає своєї актуальності. Водночас проблему варто обернути наступним чином: чи не лежить сама комунікація в основі здатності уяви, складаючи її природу?

Історико-філософський вимір аналітики уяви достатньо відомий. У сучасній дослідницькій літературі продуктивній уяві присвячені праці Е.В. Ільєнкова, Ф.Т. Михайлова, Ю.М. Бородая, Я.Е. Голосовкера, Г.Д. Гачева, В.В. Давидова, О.В. Суворова, В.Т. Кудрявцева, В.В. Лімонченко, В.С. Возняка, С.П. Батракової, Е.Я. Баталова, О.В. Брушлінського, В.Г. Злотнікової, Ц.П. Короленко, Г.В. Фролова, Є.О. Лустіної, А.В. Петровського, І.М. Розета, О.І. Розова, В.О. Роменця, Б.Н. Зальцмана, О.В. Бакушинського та ін. На нашу думку, саме комунікативний вимір продуктивної уяви досліджено недостатньо, хоча деякі принципові ідеї Е.В. Ільєнкова та Ф.Т. Михайлова здатні обернути думку саме у цей бік.

Зазвичай уяву у межах психології вважають важливою, але лише однією з людських здатностей поруч з іншими. А ось відомий російський психолог В.В. Давидов називав уяву «здатністю здатностей», іншими словами, здатністю набуття будь-яких людських здатностей, способів діяльності та спілкування. Зазвичай уяву тлумачать як діяльність комбінування відомих образів, їх елементів, у результаті чого виходить щось «вигадане», щось «нове», таке, «що раніше не бувало». Уява (фантазування) ніби відриває людину від оточуючої реальності. Проте видатний філософ ХХ ст. Е.В. Ільєнков стверджує, що уява, навпаки, дає унікальну можливість бачити те, що є насправді. Щоб сприйняти предмет, побачити його, предмет треба звести у образ, уявити, і тільки у такому образі він стає баченим таким, яким він є за своєю сутністю. Уява «формується вже самими умовами життя людини у суспільстві. Тому елементарні, всезагальні форми цієї здатності (як і здатності мислити у відповідності до логічних норм, категорій логіки) формуються у кожного індивіда цілковито стихійно. Не засвоївши їх, людина не змогла б і кроку зробити у по-людськи організованому світі» [3].

Як зауважує В.В. Лімонченко, в актах роботи продуктивної уяви не тільки предмет піднятий «у образ», і не тільки сам суб'єкт підносить себе «у образ», але він, суб'єкт, є присутнім в цьому образі, присутнім усією своєю істотою. Уява насичена світом, але й уявлюване насичене суб'єктом. «Зберігаючи в собі момент теоретичного відношення (рух за формою і предмета мірою, за внутрішньою логікою розгортання змісту образу), уява все ж є чуттєвим станом людини, деяким цілісним актом чуттєвого ствердження людини, рухом людської безпосередності. Іншими словами, в діяльності уяви, перебудовуючи образи світу і образи власної активності (які, до речі, постійно зливають одне з одним і без роботи мислення їх неможливо відрізнити одна від одної), суб'єкт внутрішньо “присутній” в самому образі як образі дії; це не форма відстороненого від жимого оруху почуттів конструювання мертвих абстракцій, а спосіб переживання смислової, особистісної причетності людини до своєї справи. В уяві суб'єкт реалізує себе як цілісна істота» [4, c. 66]

Отже, саме продуктивна уява дає нам можливість бачити предмет, звести його «у образ» і утримувати в ньому. Ми діємо, як каже М.К. Мамардашвілі, у світі, який бачимо, але бачимо те, що уявляємо. Ми бачимо «очима уяви». Оком ми не бачимо, оком ми «діємо в світі». Об'єкти «інтендовані і видимі уявою, а не оком» [5, c. 427-428].

Коли ж ми рухаємося у змістові предмета, всередині його образу за його ж «визначеннями», відповідно до життя самого предмета, ми й мислимо його. Щоб предмет вільно розкрився нам і одержав своє продовження, виконання, завершення у нашій думці (у нашому «станові», як сказав би М.К. Мамардашвілі), ми повинні долати його об'єктну позапокладеність і водночас нашу звичайну установку на розсудкову об'єктність, тобто, не тільки у-явити (рос. - «во-образить») предмет, а й самих себе «звести у образ». Адже «саме ситуація уяви (стан уяви) знімає звичайну суб'єкт-об'єктну опозицію, даючи змогу увійти у предмет, бути присутнім у ньому, і одночасно бачити його, але не як байдужу річ зі своїми якостями, а бачити його як “вирізьблення смислу” у горизонті “буття-можливості”. Уявляючи таким чином, ми й мислимо предмет. Дійсно, по-справжньому уявляти не можна, не мислячи при цьому, не діючи, не рухаючись ідеально відповідно (рос. - “со-образно”) життю самого змісту, - в протилежному випадку уява в своєму польоті не втримається у предметі» [1, с. 21].

Найважливіше, на нашу думку, в ільєнківській концепції продуктивної уяви - твердження, що саме уява є здатністю бачити світ очима роду людського, очима інших людей, реально в них не перевтілюючись. Е.В. Ільєнков пише: «<…> специфічно людська форма споглядання - здатність бачити все те, що особисто для мене як такого абсолютно жодного “корисливого інтересу” не складає, але є дуже “важливим та цікавим” з точки зору сукупного “інтересу” всіх інших людей, з точки зору “інтересів роду”» [3]. Таким чином, продуктивна уява має відверто комунікативну природу. «Уміти бачити предмет по-людськи - значить уміти бачити його очима іншої людини, очима всіх інших людей, значить у самому акті безпосереднього споглядання виступати повноважним представником “людського роду” <…>. Це своєрідне вміння саме й викликає до життя ту саму здатність, котра зветься “уявою”, “фантазією”, - ту саму здатність, котра пізніше у мистецтві досягає професійних вершин свого розвитку, своєї культури» [3].

Іноді стверджують, що людський індивід з часом навчається враховувати не тільки свій власний досвід, але й досвід інших людей, інших поколінь. Але справа у тім, що з самого початку, з пелюшок, «свій досвід» у дитини формується виключно шляхом привласнення досвіду інших, дорослих, досвіду поколінь роду людського. І бачити по-людські оточуючі предмети дитина навчається саме «очима інших», освоюючи представлений у них смисл. Тільки таким способом формується у неї «свій погляд», «свій досвід».

Продуктивна уява постає способом освоєння індивідом своєї власної суспільно-людської сутності. Ф.Т. Михайлов зазначає: «<…> виникненню і розвитку духовної сутності своєї психіки кожний індивід Homo sapiens зобов'язаний лише своєму власному суб'єктивному устремлінню... до повного споріднення з суб'єктивністю інших людей. І насамперед - з емоційними переживаннями кожним з них своєї здатності судження про... спільне майбутнє, що сумісно твориться ними» [6, c. 67]. Таким чином, питання стоїть про креативну здатність - таку, що є вихідною, сутнісною, яка визначає і психіку людини, і самий тип її життєдіяльності. Питання стоїть «про здатність перетворювати у представленні об'єктивні умови свого буття і саму себе у цьому ж процесі». Отже, питання стоїть про природу (початок та витік) самосвідомості або (що те є саме) про «витік фантазії, тобто продуктивної (творчої) уяви як основи креативності усіх сил душі» [6, c. 84]. Саме Ф.Т. Михайлов запитує: яка з форм суб'єктивної діяльності душі з самого початку і сутнісно породжує її загальну форму і форми окремих психічних станів, здатностей і сил? І дає відповідь: «<…> серед усіх сил душі є одна - креативна форма породження усієї решти. Форма по-аристотелівськи неспокійна, активна, ентелехіальна» [6, c. 95].

Продуктивна уява лежить в основі всіх здатностей людської душі, утворюючи їх начало. Де ж шукати начало самої продуктивної уяви? У особливому способі організації суто людського буття як спів-буття, спів-життя, у суцільній звертальності людської субєктивності. Ф.Т. Михайлов пише: «<…. начало начал здатності уяви (творення образу або, за Ільєнковим, переведення у образ будь-якого явища буття) - у життєвій необхідності для людини зверненням до суб'єктивності інших людей... відкрити їм свою душу. Або, як тисячу років говорять у Росії: відвести душу. Відвести, як пошта відвозить листа» [6, c. 103]. І далі: «Звернення за висхідною силою і суттю своєю є творення образу. Здатність продуктивної уяви (фантазії) тому і базальна, породжує решту сил душі і у них є провідною, що без спів-творення звернення індивідів Homo sapiens одне до одного і до себе самих вони не тільки не створять думки своєї, почуттів своїх, але й фізично вижити не можуть» [6, c. 104].

Як інтенція життєво необхідної реалізації своєї суб'єктивності у всезагальних формах інтерсуб'єктивності культури кожний креативний рух людської психіки, запліднений продуктивною уявою, є інтимно особистісним. Однак він же як здійснене звернення до інших, що узовнішнюється у необхідних всезагальних формах, - це вже спільне усім, інтерсуб'єктивне представлення у контексті надіндивідуальної реально-ідеальної культури.

Як зауважує В.В. Давидов, розкриваючи істотність ільєківської концепції продуктивної уяви, саме уява дозволяє співвідносити засвоєні загальні знання з одиничним фактом, іншими словами, співвідносити і пов'язувати абстракції з чуттєвим матеріалом. Уява забезпечує ніби замикання абстрактного знання на частковий факт, загального на одиничне, що дає вирішення тієї чи іншої задачі, недосяжне чисто абстрактними розсудковими засобами. «У полі уяви одиничний факт повертається у такий ракурс, при якому починає виступати його загальний характер. Уява дозволяє бачити індивідуальність факту в світлі загального і, навпаки, індивідуалізувати загальне знання так би мовити “з розумом”, не за штампом, а творчо. Уява відразу схоплює факт у його загальному значенні, в “цілому”, не проводячи ще його детального аналізу. Уява - це здатність бачити ціле раніше за його частини» [2].

Звідки ж береться ось ця дивовижна здатність схоплювати, бачити ціле раніше за його частини? Ми преконані, що витоки саме такої здатності мають відверто комунікативну природу. Варто знову залучити міркування Ф.Т. Михайлова стосовно його концепції «звернень». Він пише: «З самого раннього нашого дитинства всмоктуємо ми у свій терпкий емоційно-смисловий настій вражень життя надлишковість... ні, не інформації, саме навпаки, - загального шуму, який гасить собою і в собі окремі чіткі інформаційні байти, - загального шуму музики мовлення, шуму пластики форм єдиного світу нашого буття, пронизаного світлом і красочно розфарбованого. Енергія його вічно живого поля, напряженого зарядами смислу і почуття як здійснених, так і тут і тепер створюваних звернень людей одне до одного, підзаряджується кожним з нас у той момент, коли ми самі заряджаємось силою його енергій. І їх сила постільки наша і в нас, оскільки вона одна для всіх і у всіх інших людях» [6, c. 102]. Значить, ми здатні побачити осмислено і афективно щось окреме лише тому, що уся збережена в нас надлишковість по-людськи всмоктаних в себе вражень - сконцентрована на цьому окремому. Тому воно і набуває значущий, такий, що несе смисл, образ. Кожний смисл, образ - тільки тому і смисл і образ нашого сприйняття, що випестуваний і породжений силою, що живе в нас, - силою надлишковості неозорного поля духовної і духовно-практичної культури, пережитої нами. «Тільки тому ми у кожний даний момент готові перевести у образ - у образ, цілісний своєю смисловою значимістю для нас, окремі сприймані риси явищ трансцендентального, чуттєво-надчуттєвого, так само зовнішнього, як й інтимно особистісного світу нашого буття» [6, c. 103].

Висновки. Таким чином, дитяче сприйняття світу не відбувається за звичною для підручників з психології схемою: спочатку - відчуття, потім - сприйняття, далі - уявлення. Дитина сходу сприймає образ, образ не просто окремих речей чи їх властивостей, а образ спільної (спільно-розділеної) дії з дорослими. І непросто «сприймає», а входить у цей образ як спосіб власної спів-дії з дорослими, і саме тому і «сприймає». Лише у контектсті такої спів-дії окремі речі для дитини мають смисл. Смисл всезагальний, людський - і водночас значущий саме для цієї дитини, інтимно-індивідуальний.

Тварина сприймає світ очима свого виду і ця здатність передається генетично. У людей продуктивна уява є здатністю бачити світ очима роду людського, очима інших людей, реально в них не перевтілюючись. Цією здатність індивід оволодіває у процесі освоєння форм людської життєдіяльності. З самого початку, з пелюшок, «свій досвід» у дитини формується виключно шляхом привласнення досвіду інших, дорослих, досвіду поколінь роду людського. І бачити по-людські оточуючі предмети дитина навчається саме «очима інших», освоюючи представлений у них смисл. Тільки таким способом формується у неї «свій погляд», «свій досвід». Продуктивна уява постає не просто однією із здатностей людини, вона виступає здатністю засвоїти будь-яку здатність, основою креативності усіх сил душі, рушійною силою людської душі.

Уява відіграє важливу роль у людському спілкуванні саме через те, що її природа є наскрізь спілкувальною, комунікативною. Ваша дає можливість бачити реальність очима інших людей, очима роду людського. Зрозуміло, нерозвинена або спотворена уява дійсно перешкоджає міжособистісній комунікації. Значить, варто подбати про нормальний розвиток цієї дивної, універсальної людської здатності. Без прилучення до мистецтва - високого мистецтва - забезпечити адекватний розвиток продуктивної уяви неможливо. Уява постає способом організації людської чуттєвості. Способом же організації самої продуктивної уяви є краса. Через форму краси як такої людина здатна сприймати світ таким, яким він є у своїй істотності, сприймати інших в їх істині. Спеціально зазначимо: сприймати не через так звані «рожеві окуляри», «ідеалізуючи» інших людей, а бачити їх і їх справжності, істотності. Однак це - проблемне поле для подальших досліджень.

Література

психіка продуктивний уява людський

1. Возняк В.С. Продуктивна уява у контексті розпізнання розуму і розсудку / В.С. Возняк // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Випуск 504-505. Філософія. - Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2010. - С. 17-23.

2. Давыдов В.В. Генезис и развитие личности в детском возрасте.

3. Ильенков Э.В. Об эстетической природе фантазии // Вопросы эстетики. Вып. 6. - М.: Искусство, 1964. - С. 214-277.

4. Лимонченко В.В. Роль продуктивного воображения в процессе утверждения единства теории и практики / В.В. Лимонченко // Проблемы философии : Республиканский межведомственный научный сборник. - Вип. 8І. - К.: Вища школа, 1989. - С. 62-69.

5. Мамардашвили М.К. Лекции о Прусте: Психологическая топология пути / М.К. Мамардашвили. - М. : ED MARGINEM, 1995. - 546 с.

6. Михайлов Ф.Т. Фантазия - главная сила души человека / Ф.Т. Михайлов // Избранное / Ф.Т. Михайлов. - М. : Индрик, 2001. - С. 64-109.