Історія становлення психології особистості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ

Навчально-науковий інститут права і соціальних технологій

Факультет соціальних технологій, оздоровлення та реабілітації

Кафедра організації соціально-психологічної допомоги населенню

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни: «Психологія особистості»

на тему: «Історія становлення психології особистості»

Лисюк Вікторія Тарасівна

Чернігів 2018

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні аспекти дослідження особистості в психологічній науці

1.1 Історичні етапи дослідження особистості, їх храктеристика

1.2 Сучасні теорії особистості

1.3 Етапи розвитку особистості

Розділ 2. Історія становлення психології особистості як науки

2.1 Особливості становлення вітчизняної психології особистості

2.2 Становлення психології особистості в Україні

2.3 Сучасна психологія особистості, її становлення та розвиток

Висновки

Перелік посилань

Вступ

Актуальність дослідження. Особистість формується в умовах суспільного, історичного існування людини. На теперішній час не має загально прийнятого визначення особистості. Але, по-перше, - це людина як суб'єкт суспільних стосунків, соціальних взаємин та свідомої діяльності. По-друге, особистість інтегрує всі психічні процеси, стани і властивості, наприклад, - уяву, пам'ять, мислення, мотив, темперамент, характер тощо. Це вказує на те, що будь-які явища у психіці людини існують та функціонують виключно як елемент, невіддільна складова цієї системи. Тобто, особистість - це форма існування людської психіки. Об'єднавчим ядром особистості є Я-концепція або Я-образ: її знання, уялення про себе як про окремого індивіда, що існує в певних суспільних умовах, її ставленні до себе, до своїх властивостей, особливостей. Особистість є центральною і узагальнюючою категорією психології. У зарубіжній психології існує велика кількість різноманітних теорій особистості. Особистість як предмет пізнання цікавить не тільки психологію, але і інші науки, що вивчають людину. Саме тому обрана проблематика дослідження є вельми актуальною на даний момент.

Об'єкт дослідження. Психологія особистості.

Предмет дослідження. Історія становлення психології особистості.

Мета роботи. Дослідити історію становлення психології особистості.

Завдання дослідження:

- охарактеризувати історичні етапи дослідження особистості;

- визначити сучасні теорії особистості;

- охарактеризувати етапи розвитку особистості;

- розкрити особливості становлення вітчизняної психології особистості та психології особистості в Україні;

- охарактеризувати сучасну психологію особистості, її становлення та розвиток.

Розділ 1. Теоретичні аспекти дослідження особистості в психологічній науці

1.1 Історичні етапи дослідження особистості. Їх характеристика

Психологія особистості стала експериментальною наукою в перші десятиліття нашого століття. Її становлення пов'язане з іменами таких учених, як А.Ф. Лазурский, Г. Олпорт, Р. Кеттел й ін. Однак теоретичні дослідження в області психології особистості велися задовго до цього часу, і в історії відповідних досліджень можна виділити щонайменше три періоди: філософсько-літературний, клінічний і властиво-експериментальний. Перший бере свій початок від робіт древніх мислителів і триває аж до початку XIX в. Цей період охоплює проміжок часу від мислителів стародавнього світу до початку XIX століття. Теорія духовного світу людини сформувалась на основі спостережень за особливостями поведінки людей, виявлення їх індивідуальних відмінностей.

Теоретичні викладки цього періоду мали абстрактний характер і торкалися в основному моральної та соціальної природи особистості. Цей період освітлений геніальними здогадками та ідеями таких зірок світової культури людства, як Соломон, Піфагор, Геракліт, Сократ, Демокрит, Платон, Діоген, Аристотель, Епікур, Сенека, Плутарх, Фірдоусі, Омар Хайям, Р. Бекон, Монтень, Сшноза, Вольтер, Г. Сковорода, Кант та багато інших. Вони внесли неоціненний вклад у розуміння природи та суті людської особистості. У перші десятиліття XIX в. поряд з філософами й письменниками проблемами психології особистості зацікавилися лікарі-психіатри. Вони першими стали вести систематичні спостереження за особистістю хворого в клінічних умовах, вивчати історію його життя для того, щоб краще зрозуміти його спостережуване поводження.

При цьому робилися не тільки професійні висновки, пов'язані з діагностикою й лікуванням щиросердечних захворювань, але й загальнонаукові висновки про природу людської особистості. Цей період й одержав назву клінічний. Аж до початку XX в. філософсько-літературний і клінічний підходи до особистості були єдиними спробами проникнення в її сутність.

У перші десятиліття поточного сторіччя вивченням особистості стали займатися й професійні психологи, які до цього часу звертали увагу головним чином на дослідження пізнавальних процесів і станів людини. Важливим завданням експериментального періоду у вивченні особистості стала розробка надійних тестових методів оцінювання нормальної особистості.

Основними проблемами психології особистості у філософсько-літературний період її вивчення з'явилися питання про моральну й соціальну природу людини, про його вчинки й поводження. Перші визначення особистості були досить широкими. Вони містили в собі все те, що є в людині й що він може назвати своїм, особистим: його біологію, психологію, майно, поводження, культуру й т.д. Таке розуміння особистості збереглося й дотепер.

Однак у психології, де існує безліч інших, відмінних від особистості понять, наповнених науково-конкретним змістом, даний визначення представляється занадто широким.

У клінічний період майже до першої чверті XX століття, філософсько-літературні описи особистості почали доповнюватись результатами психологічних спостережень і досліджень в умовах клініки. Зібраний та проаналізований психіатрами клінічний матеріал про особливості психічних проявів хворих людей допоміг виявити психологічні особливості особистості, властиві не лише хворим, а й здоровим людям, проте у хворих вони гіпертрофовані.

Особливість цього періоду полягає в тому, що, намагаючись дати визначення особистості, психіатри робили це в термінах «рис особистості». Риси давали можливість описати і цілком нормальну і патологічну особистість.

Такий підхід випливав з потреб психотерапії, але обійтися в психологічній науці при описанні поняття «особистість» без термінів рис було вже неможливо. Головний недолік цього підходу полягав у тому, що в основу «теорії особистості» лягли риси, притаманні як хворій, так і здоровій людині, тобто не враховувалися психічні властивості, притаманні лише «нормальній» особистості. Проте, за цей відносно короткий період, розвиток теоретичних уявлень про особистість зробив помітне зрушення вперед.

Експериментальний період у дослідженнях особистості почався в той момент, коли у вивченні основних пізнавальних процесів уже були досягнуті істотні успіхи. Він збігся за часом із загальною кризою психологічної науки, однієї із причин якого з'явилася неспроможність психології того часу в поясненні цілісних поведінкових актів людини. Індивід постав як сукупність окремих психічних функцій, що не вело до цілісної психології особистості. Одержані дані піддавалися статистичному обробленню, що значно підвищило наукову достовірність результатів вивчення психічних феноменів. Завдяки цьому було зроблено новий крок у вивченні особистості, перейшовши від умоглядних викладок, від виміру та оцінювання окремих психічних функцій до експериментально вивірених і математично оброблених теоретичних моделей особистості.

Експериментальні дослідження особистості в Росії були започатковані О.Ф. Лазурським і Г.І. Россолімо, а за кордоном - Г.А. Айзенком, Р. Кеттелом і Г. Олпортом. У працях О.Ф. Лазурського зроблено важливий крок у переході до нового розуміння системи взаємин людини з навколишнім соціальним середовищем. Він вводить у психологію природний експеримент, при якому навмисне втручання в життя людини поєднується з природною і порівняно простою обстановкою досліду. Завдяки цьому відкривається можливість дослідження не лише окремих психічних процесів та функцій, а й особистості в цілому. Свої погляди вчений узагальнив у курсі лекцій «Загальна та експериментальна психологія», де стверджував, що темперамент і характер складають ендопсихічну, тобто природжену сторону особистості. А ставлення людини до оточуючої дійсності становить другу сторону - екзопсихічну, що формується в індивідуальному досвіді особистості. Інший російський вчений Г.І. Россолімо вносить ідею кількісної оцінки інгредієнтів душевного життя з метою створення його індивідуально своєрідного профілю у здорової або хворої особистості.

Розроблений метод дозволяв вирішувати практичні питання про типи психічних індивідуальностей, розумову відсталість про діагностування хворобливих симптомів у галузі психіки. Та головне, що він також стоїть біля джерел цілісного підходу до вивчення і описання особистості. Заслугою Г. Айзенка з'явилася розробка методів і процедур математичної обробки даних спостережень, опитувань й аналізу документів, зібраних про особистості з різних джерел. В результаті застосування таких дослідницьких процедур виникла можливість одержати дані, які характеризують загальні та індивідуально стійкі риси особистості. Цей напрям, що дістав назву «теорія рис», був розвинений Г. Олпортом і покладений в основу нової теорії особистості.

Р. Кеттел, скориставшись методом Г. Айзенка розробив процедуру експериментального вивчення особистості методом факторного аналізу. Він закладав основи тестології особистості, виділив і описав ряд реальних факторів (рис) особистості. Йому належить один з перших тестів особистості «16-факторний тест Кеттела».

Експериментальний підхід до цілісного вивчення й описання особистості виявився вельми плідним. Це привело до появи в 30-х роках нашого століття політичної диференціації досліджень та виникнення нових трактувань теорії особистості. Так, Курт Левін з позицій гештальтпсихології зробив спробу експериментально дослідити психологічну культуру особистості, що включала потреби, афекти і волю. найбільш удалим виявилося те, що було дано Г. Олпортом: особистість є індивідуально своєрідна сукупність, що прижиттєво формується, психофізіологічна система - рис особистості, якими визначається своєрідне для даної людини мислення й поводження. Хоча це були лише деякі елементи структури особистості, але результати їх досліджень були цікавими й плідними. У цей період виник ряд нових і цікавих концепцій особистості: теорія самореалізації Г. Олпорта, концепція самоактуалізації А. Маслоу, теорія «Я» К. Роджерса, біосоціальна теорія Г. Мерфі, персонологія Г. Меррея і факторіальні теорії Р. Кеттела, Г. Айзенка і П. Гілфорда.

1.2 Сучасні теорії особистості

В кінці 30-х років 20 століття в психології особистості почалася активна диференціація напрямів досліджень. В результаті до другої половини 20 століття склалося багато різних підходів і теорій особистості.

До типу психодинамічних відносяться теорії, що описують особу і що пояснюють її поведінку виходячи з її психологічних, або внутрішніх, суб'єктивних характеристик. Це означає, що поведінка тут фактично виводиться з внутрішніх психологічних властивостей індивіда як особистості, повністю пояснюється тільки на їх основі.

Социодінамічними називаються теорії, в яких головну роль в детерміації поведінки відводять зовнішній ситуації і не надають істотного значення внутрішнім властивостям особистості.

Інтеракционістськіми називають теорії, засновані на принципі взаємодії внутрішніх і зовнішніх чинників в управлінні актуальними діями людини.

Експериментальними називаються теорії особистості, побудовані на аналізі і узагальненні зібраних досвідченим шляхом чинників.

До неекспериментальних відносять теорії, автори яких спираються на життєві враження, спостереження, досвід і роблять теоретичні узагальнення, не звертаючись до експерименту.

До структурних зараховують теорії, для яких головною проблемою є з'ясування структури особистості і системи понять, за допомогою яких вона повинна описуватися. Динамічними називають теорії, основна тема яких -- перетворення, зміна в розвитку особистості, тобто її динаміка. Ряд теорій особистості, характерних для вікової і педагогічної психології, побудований на розгляді обмеженого вікового періоду в розвитку особистості, як правило, від народження до закінчення середньої школи, тобто від дитинства до ранньої юності. Є і теорії, автори яких поставили перед собою завдання прослідкувати розвиток особистості протягом всього життя людини.

Нарешті, істотною підставою для ділення теорій особистості на типи виступає те, на що в них обернена переважна увага: внутрішні властивості, риси і якості особистості або її зовнішні прояви, наприклад поведінка і вчинки. Г. Олпортом і Р. Кеттелом була почата розробка теорії, що отримала назву теорії рис. Її можна віднести до розряду психодинамічних, експериментальних, структурно-динамічних, таких, що охоплюють все життя людину і що описують його як особистість в поняттях, що характеризують внутрішні, психологічні, властивості. Люди згідно цієї теорії відрізняються один від одного по набору і ступеню розвиненості у них окремих незалежних рис, а опис цілісної особистості можна отримати на основі тестологічного або іншого, менш строгого її обстеження, заснованого, наприклад, на узагальненні життєвих спостережень різних людей за даною особою.

1.3 Етапи розвитку особистості

Згідно теорії розвитку особистості Еріка Еріксона, розвиток особистості триває все життя, де один етап в разі благополучного вирішення внутрішніх протиріч приходить на зміну іншому.

Перша стадія розвитку людини відповідає оральній фазі класичного психоаналізу і зазвичай охоплює перший рік життя. У цей період, вважає Еріксон, розвивається параметр соціального взаємодії, позитивним полюсом якого є довіра, а негативним - недовіра. Ступінь довіри, яким дитина проникається до навколишнього світу, до інших людей і до самого себе, в значній мірі залежить від проявляння до нього турботи. Немовля, яке отримує все що хоче, потреби якого швидко задовольняються, який ніколи довго не відчуває нездужання, якого заколисують і пестять, з яким грають і розмовляють, відчуває, що світ, загалом, місце затишне, а люди - істоти чуйні і послужливі. Якщо ж дитина не отримує належного догляду, не зустрічає любовної турботи, то в ньому виробляється недовіра - боязкість і підозрілість по відношенню до світу взагалі до людей, зокрема, й недовіру він несе з собою в інші стадії його розвитку. Необхідно підкреслити, однак, що питання про те, який початок візьме верх, не вирішується раз і назавжди в перший рік життя, але виникає заново на кожній наступній стадії розвитку.

Це і несе надію і таїть загрозу. Дитина, яка приходить у школу з почуттям настороженості, може поступово перейнятися довірою до якої-небудь вчительки, не допускає несправедливості по відношенню до дітей. При цьому він може подолати початкову недовірливість. Але зате і дитина, що виробила у дитинстві довірливий підхід до життя, може перейнятися до неї недовірою на наступних стадіях розвитку, якщо, скажімо, у випадку розлучення батьків у сім'ї створюється обстановка, переповнена взаємними звинуваченнями і скандалами.

Друга стадія охоплює другий і третій рік життя, співпадаючи з анальної фазою фрейдизму. У цей період, вважає Еріксон, у дитини розвивається самостійність на основі розвитку її моторних і психічних здібностей. На цій стадії дитина освоює різні рухи, вчиться не тільки ходити, але і лазити, відкривати і закривати, штовхати і тягнути, тримати, відпускати і кидати. Малюки насолоджуються і пишаються своїми новими здібностями і прагнуть все робити самі: розгортати льодяники, діставати вітаміни з пухирця, спускати в туалеті воду і т.д. Якщо батьки дають дитині робити те, на що вона здатна, та не кваплять його, у дитини виробляється відчуття, що він володіє своїми м'язами, своїми спонуканнями, самим собою і в значній мірі своїм середовищем - тобто у нього з'являється самостійність.

Але якщо вихователі виявляють нетерпіння і поспішають зробити за дитину те, на що він і сам здатний, у нього розвивається сором'язливість і нерішучість. Звичайно, не буває батьків, які ні при яких умовах не кваплять дитини, але не така вже нестійка дитяча психіка, щоб реагувати на рідкісні події. Тільки в тому випадку, якщо в прагненні захистити дитину від зусиль батьки виявляють постійну старанність, нерозумно і невпинно сварячи його за «нещасні випадки», будь то мокра постіль, забруднені штанці, розбита чашка або пролите молоко, у дитини закріплюється почуття сорому перед іншими людьми і невпевненість у своїх здібностях керувати собою і оточенням.

Якщо з цієї стадії дитина вийде з великою часткою невпевненості, то це негативно відгукнеться в подальшому на самостійності підлітка і дорослої людини. І навпаки, дитина, що винесла з цієї стадії значно більше самостійності, ніж сорому і нерішучості, виявиться добре підготовлена до розвитку самостійності в подальшому.

Третя стадія зазвичай припадає на вік від чотирьох до п'яти років. Дошкільник вже придбав безліч фізичних навичок, він вміє і на триколісному велосипеді їздити, і бігати, і різати ножем, і жбурляти каміння. Він починає сам придумувати собі заняття, а не просто відповідати на дії інших дітей або наслідувати їм. Винахідливість його виявляє себе і в мові, і в здатності фантазувати. Соціальний параметр цієї стадії, каже Еріксон, розвивається між підприємливістю на одному полюсі і почуттям провини на іншому. Від того, як у цій стадії реагують батьки на витівки дитини, багато в чому залежить, який з цих якостей переважить в його характері.

Діти, яким надана ініціатива у виборі моторної діяльності, які за своїм бажанням бігають, борються, вовтузяться, катаються на велосипеді, санчатах, ковзанах, виробляють і закріплюють підприємливість. Закріплює її і готовність батьків відповідати на запитання дитини , і не заважати йому фантазувати, і затівати ігри. Але якщо батьки показують дитині, що його моторна діяльність шкідлива і небажана, що питання його настирливі, а ігри безглузді, він починає відчувати себе винуватим і відносить це почуття провини в подальші стадії життя.

Четверта стадія - вік від шести до одинадцяти років, роки початкової школи. Класичний психоаналіз називає їх латентною фазою. У цей період любов сина до матері та ревнощі до батька (у дівчаток навпаки) ще знаходиться в прихованому стані. В цей період у дитини розвивається здатність до дедукції, до організованих ігор та регламентованим заняттям. Тільки тепер, наприклад, діти як слід вчаться грати в камінчики та інші ігри, де треба дотримуватися черговості. Еріксон говорить, що психосоціальний параметр цієї стадії характеризується умілістю з одного боку, і почуттям неповноцінності - з іншого.

В цей період у дитини загострюється інтерес до того, як влаштовані речі, як їх можна освоїти, пристосувати до чого-небудь. Особливостям пробудження інтересу дитини до трудових навичок відповідає ентузіазм, з яким Робінзон описує у всіх подробицях свої заняття. Коли дітей заохочують майструвати що завгодно, будувати курені і авіамоделі, варити, готувати та вишивати, коли їм дозволяють довести розпочату справу до кінця, хвалять і нагороджують за результати, тоді у дитини виробляється вправність і здібності до технічної творчості. Навпаки, батьки, які бачать у трудовій діяльності дітей «пустощі», сприяють розвитку в них почуття неповноцінності.

Однак, у цьому віці, оточення дитини вже не обмежується будинком. Поряд з родиною важливу роль у його вікових кризах починають відігравати й інші суспільні інститути. Тут Еріксон знову розширює рамки психоаналізу, досі враховуючи лише вплив батьків на розвиток дитини. Перебування дитини в школі та ставлення, яке вона там зустрічає, дуже впливає на врівноваженість її психіки. Дитина, яка не відрізняється тямущістю, особливо може бути травмована школою, навіть якщо його старанність і заохочується вдома. Він не такий тупий, щоб потрапити в школу для розумово відсталих дітей, але він засвоює навчальний матеріал повільніше, ніж однолітки, й не може з ними змагатися. Безперервне відставання у класі непропорційно розвиває у неї відчуття неповноцінності.

Зате дитина, схильність якої майструвати що-небудь призупинилась через вічні насмішки вдома, може оживити її в школі завдяки порад і допомоги чуйного і досвідченого вчителя. Таким чином, розвиток цього параметра залежить не тільки від батьків, але й від ставлення інших дорослих.

При переході в п'яту стадію (12-18 років) дитина стикається, як стверджує класичний психоаналіз, з пробудженням «любові і ревнощів» до батьків. Успішне вирішення цієї проблеми залежить від того, чи знайде він предмет любові у власному поколінні. Еріксон не заперечує виникнення цієї проблеми у підлітків, але вказує, що існують і інші. Підліток дозріває фізіологічно і психічно, і поява нових відчуттів і бажань, які з'являються в результаті цього дозрівання, у нього розвиваються і нові погляди на речі, новий підхід до життя. Важливе місце в нових особливостях психіки підлітка займає його інтерес до думок інших людей, до того, що вони самі про себе думають. Підлітки можуть створювати собі уявний ідеал сім'ї, релігії, суспільства, порівняно з яким дуже програють далеко недосконалі, але реально існуючі сім'ї, релігії та суспільства. Підліток здатний виробляти чи переймати теорії світогляду, які обіцяють примирити всі суперечності і створити гармонійне ціле. Коротше кажучи, підліток - це нетерплячий ідеаліст, який вважає, що створити ідеал на практиці не важче, ніж уявити його в теорії.

Еріксон вважає, що виникає в цей період параметр навколишнього зв'язку який коливається між позитивним полюсом ідентифікації «Я» і негативним полюсом плутанини ролей. Інакше кажучи, перед підлітком, з'являється здатність до узагальнення, постає завдання об'єднати все, що він знає про себе самого як про учня, сина, спортсмена, друга, газетяра і так далі. Всі ці ролі він повинен зібрати в єдине ціле, осмислити їх, пов'язати з минулим та проектувати в майбутнє. Якщо молода людина успішно справиться з цією задачею - психосоціальною ідентифікацією, то у нього з'явиться відчуття того, хто він є, де знаходиться і куди йде.

На відміну від попередніх стадій, де батьки надавали більш або менш прямий вплив на результат криз розвитку, вплив їх тепер виявляється найбільш непрямим. Якщо завдяки батькам підліток уже виробив довіру, самостійність, заповзятливість і вправність, то шанси на ідентифікацію, тобто на впізнання власної індивідуальності, значно збільшуються.

Природньо для підлітка недовірливого, соромливого, невпевненого, що він сповнений почуттям провини і усвідомленням своєї неповноцінності. Тому підготовка до всебічної психосоціальної ідентифікації в підлітковому віці повинна починатися, по суті, з моменту народження.

Якщо з-за невдалого дитинства або важкого побуту підліток не може вирішити завдання ідентифікації і визначити своє «Я», то він починає проявляти симптоми плутанини ролей і невпевненість в розумінні того, хто він такий і до якого середовища належить. Така плутанина нерідко спостерігається у малолітніх злочинців. Дівчатка, виявляють у підлітковому віці розбещеність, дуже часто мають фрагментарне подання про свою особистість і свої безладні статеві зв'язки не співвідносять ні зі своїм інтелектуальним рівнем, ні з системою цінностей. У деяких випадках молодь прагне до «негативної ідентифікації», тобто ототожнює своє «Я» з образом, протилежним тому, який хотіли б бачити батьки і друзі.

Але іноді краще ідентифікувати себе з «хіпі», з «малолітнім злочинцем», навіть з «наркоманом», ніж взагалі не знайти свого «Я».

Однак той, хто в підлітковому віці не набуває чіткого уявлення про свою особистість, ще не приречений залишатися неприкаяним до кінця життя. А той, хто пізнав своє «Я» ще підлітком, обов'язково буде стикатися на життєвому шляху з фактами, що суперечать або навіть являються загрозою його уявленню про себе. Мабуть, Еріксон більше всіх інших психологів-теоретиків підкреслює, що життя являє собою безперервну зміну всіх її аспектів і що успішне вирішення проблем на одній стадії ще не гарантує позбавити людину від виникнення нових проблем на інших етапах життя або поява нових рішень для старих, вже вирішених, здавалося, проблем.

Шостою стадією життєвого циклу є початок зрілості - інакше кажучи, період залицяння і ранні роки сімейного життя, тобто від юності до кінця початку середнього віку. Про ці стадії і наступні за нею класичний психоаналіз не говорить нічого нового або, інакше, нічого важливого. Але Еріксон, враховуючи вже вдосконалене на попередньому етапі пізнання «Я» і включення людини в трудову діяльність, вказує на специфічний для цієї стадії параметр, який укладено між позитивним полюсом близькості і негативним - самотності.

Сьома стадія - зрілий вік, то є вже той період, коли діти стали підлітками, а батьки міцно пов'язали себе з певним родом занять. На цій стадії з'являється новий параметр особистості з загальнолюдскістю на одному кінці шкали і самопоглинанням - на іншому.

Загальнолюдскістю Еріксон називає здатність людини цікавитися долями людей за межами сімейного кола, замислюватися над життям майбутніх поколінь, формами майбутнього суспільства і будовою майбутнього світу. Такий інтерес до нових поколінь не обов'язково пов'язаний з наявністю власних дітей - він може існувати у кожного, хто активно піклується про молодь і про те, щоб у майбутньому людям легше жилося і працювалося. Той же, у кого це почуття причетності людству не виробилося, зосереджується на самій собі і головною його турботою стає задоволення своїх потреб і власний комфорт.

На восьму і останню стадію в класифікації Еріксона припадає період, коли основна робота в житті закінчилася і для людини настає час роздумів і забав з онуками, якщо вони є. Психосоціальний параметр цього періоду укладено між цілісністю і безнадією. Відчуття цілісності, осмисленості життя виникає у того, хто, озираючись на прожите, відчуває задоволення. Той же, кому прожите життя представляється ланцюгом втрачених можливостей і прикрих промахів, усвідомлює, що починати все спочатку вже пізно і упущеного не повернути. Таку людину охоплює відчай при думці про те, як могло б скластися, але не склалося його життя.

Розділ 2. Історія становлення психології особистості як науки

2.1 Особливості становлення вітчизняної психології особистості

Вітчизняна психологічна наука пройшла тривалий шлях розвитку в тісному зв'язку і активній співпраці з науковцями багатьох країн світу, особливо плідними були і залишаються дослідження, спільні з російськими науковцями.

Особливе місце в розвитку вітчизняної психологічної думки посідають праці М.В. Ломоносова. У своїх роботах із риторики та фізики вчений розвиває матеріалістичне розуміння відчуттів і ідей, говорить про первинність матерії. Особливо яскраво ця ідея була відображена в його теорії світла, що згодом була доповнена і розвинена Германом Гельмгольцем. На думку М.В. Ломоносова, необхідно розрізняти пізнавальні (розумові) процеси і розумові якості людини. Останні виникають зі співвідношення розумових здібностей і пристрастей. У свою чергу, джерелом пристрастей він вважав дії та страждання людини. Таким чином, уже в середині XVІІІ ст. були закладені матеріалістичні основи вітчизняної психології.

Становлення вітчизняної психології відбувалося під впливом французьких просвітителів і матеріалістів XVІІІ ст. Цей вплив помітний у роботах Я.П. Козельського і психологічній концепції О.М. Радищева. Щодо наукових праць праці О.М. Радищева, необхідно підкреслити, що у своїх працях він відзначав провідну роль мови для всього психічного розвитку людини. Велике значення для розвитку вітчизняної психологічної думки мають роботи Олександра Опанасовича Потебні, який багато займався вивченням співвідношення мислення і мови, зокрема в історичному аспекті, виявляючи насамперед на російському і слов'янському матеріалі історичні зміни в мисленні народу. Зокрема, він запропонував розрізняти «подальше» (пов'язане, з одного боку, з енциклопедичними знаннями, а з іншого боку - з персональними психологічними асоціаціями, і в обох випадках індивідуальне) і «найближче» (загальне для всіх носіїв мови, «народне», або, як частіше говорять, «наївне») значення слова.

Велику роль у розвитку психології у ХІХ ст. зіграли праці О.І. Герцена, який говорив про «діяння» як істотний фактор духовного розвитку людини. Слід зазначити, що психологічні погляди вітчизняних учених у другій половині XІХ ст. значною мірою суперечили релігійній точці зору на психічні явища. Однієї з найбільш яскравих робіт того часу стала робота І.М. Сєченова «Рефлекси головного мозку», що внесла значний вклад у розвиток ряду наук, зокрема й психології. Вчений був не тільки видатним фізіологом, чиї праці створили природничо-наукову основу для психології, але і, як стверджував С.Л. Рубинштейн, був найбільшим російським психологом того часу. Він не тільки висунув психологічну концепцію, у якій визначив предмет наукового пізнання психології - психічні процеси, - але і вплинув на становлення вітчизняної експериментальної психології. Найбільше значення його наукової діяльності полягає в тому, що вона вплинула на дослідження Володимира Михайловича Бехтерєва та Івана Петровича Павлова.

Праці І.П. Павлова мали вагоме значення для світової психологічної науки. Завдяки відкриттю механізму утворення умовного рефлексу були сформовані багато психологічних концепцій і навіть напрямів, зокрема біхевіоризм. Пізніше, на рубежі століть, експериментальні дослідження були продовжені такими вченими, як Олександр Федорович Лазурський, Микола Миколайович Ланге, Георгій Іванович Челпанов.

О.Ф. Лазурський багато займався питаннями особистості, особливо вивченням характеру людини. Крім того, він відомий своїми експериментальними роботами, зокрема запропонованим методом природного експерименту.

М.М. Ланге є одним із засновників вітчизняної експериментальної психології. Він відомий не тільки тим, що займався вивченням відчуття, сприймання, уваги. Учений створив при Одеському університеті одну з перших вітчизняних лабораторій експериментальної психології.

Одночасно з експериментальною психологією наприкінці XІХ - початку XX ст. розвиваються й інші наукові психологічні напрями, зокрема загальна психологія, зоопсихологія, психологія дитини. Психологія стала проникати в педагогічний процес.

Особливо помітну роль в історії вітчизняної психології зіграв Г.І. Челпанов - засновник першого в нашій країні Інституту експериментальної психології (березень 1914 р.). Проповідуючи позиції ідеалізму в психології, учений не міг займатися науковими дослідженнями після Жовтневої революції. Та на зміну засновникам вітчизняної психології прийшли нові талановиті вчені: Сергій Леонідович Рубінштейн, Лев Семенович Виготський, Олександр Романович Лурія. Вони не тільки продовжили дослідження своїх попередників, але й виростили не менш знамените покоління вчених, таких як Борис Герасимович Ананьєв, Олексій Миколайович Леонтьєв, Петро Якович Гальперін, Данило Борисович Ельконін. О.В. Запорожець разом із Д.Б. Ельконіним заклали основи дитячої психології. У сферу основних наукових інтересів організатора і багаторічного керівника Інституту дошкільного виховання Академії педагогічних наук СРСР О.В. Запорожця - входили питання вікового розвитку і виховання дітей. Д.Б. Ельконін - автор підручника з дитячої психології, теорії дитячої гри, концепції періодизації вікового розвитку.

У 20-30 роках минулого сторіччя відбувається активний розвиток вітчизняних наукових шкіл. Так, у 1922 році у Харкові був відкритий Український науково-дослідний психоневрологічний інститут, директором якого був відомий невропатолог О.Й. Гейманович, а в 1926 році на базі психіатричної лікарні було створено Український інститут клінічної психіатрії і соціальної психогігієни на чолі з В.П. Протопоповим. У 1932 році ці заклади було об'єднано у Всеукраїнську психоневрологічну академію, до складу якої увійшов і сектор психології (відділи загальної і генетичної психології та клінічної психології). З Москви для роботи були запрошені О.Р. Лурія, М.С. Лебединський, О.В. Запорожець, Л.І. Божович та О.М. Леонтьєв, який очолив сектор. Із Харківською групою постійно плідно співпрацював Л.С. Виготський. У харківській групі свій науковий шлях розпочав П.Я. Гальперін, автор теорії планомірного (поетапного) формування розумових дій.

У 30-х роках XX в. виникли кілька наукових шкіл і напрямів. Так, у Грузії сформувалася відома психологічна школа Дмитра Миколайовича Узнадзе. Представники цього напряму взяли на озброєння поняття установки і широко використовували його для аналізу багатьох психологічних явищ. Інший науковий напрямок пов'язаний з ім'ям Л.С. Виготського, творця культурно-історичної теорії розвитку психіки людини. Цей напрямок в основному розроблявся вченими, що працювали в Московському державному університеті. Сферу їхніх наукових інтересів складали питання загальної і педагогічної психології. Третю психологічну школу створив С.Л. Рубінштейн, який керував у свій час науковими дослідженнями на кафедрі психології в Московському державному університеті й в Інституті загальної і педагогічної психології. Ученому належить заслуга написання першої вітчизняної фундаментальної психологічної праці «Основи загальної психології».

У цей же час жили і працювали такі вчені зі світовим іменем психологи, як Борис Михайлович Теплов, який заклав наукові основи вивчення темпераменту і психології творчої діяльності, і Анатолій Олександрович Смирнов, відомий своїми працями в психології пам'яті.

У 50-роки вітчизняна психологія звертається до проблеми особистості. У працях Бориса Герасимовича Ананьєва, Костянтина Костянтиновича Платонова, Олексія Миколайовича Леонтьєва, автора психологічної теорії діяльності, стверджується, що предметом психологічної науки є особистість людини. Особистість усе помітніше виступає як центральна категорія, навколо якої концентруються дослідження актуальних проблем становлення і функціонування психіки. Необхідно також відзначити, що вітчизняна психологія споконвічно розвивалася як матеріалістична, тому в ній набули широкого поширення експериментальні методи. Виходячи з діалектико-матеріалістичної позиції, вітчизняні психологи вивчали особистість як цілісне системне психічне утворення в її різноманітних зв'язках і розвитку (Л.С. Виготський, Б.Г. Ананьєв, К.К. Платонов, Г.С. Костюк, О.М. Леонтьєв), а також різні аспекти особистості: мотиви й установки (Д.М. Узнадзе), предметна діяльність (С.Л. Рубінштейн, О.М. Леонтьєв), мислення і розумові дії (П.Я. Гальперін, А.В. Брушлинський, В.В. Давидов, Г.С. Костюк), пам'ять (А.О. Смирнов, П.І. Зінченко, Г.С. Середа), сприймання (О.В. Запорожець, В.П. Зінченко), здатності і темперамент (Б.М. Теплов, В.Д. Небиліцин), самосвідомість (П.Р. Чамата, В.В. Столин, І.С. Кон), професійно важливі якості особистості (В.Г. Панок, Н.В. Чепелєва).

Не можна не відзначити внесок у розвиток вітчизняної психологічної науки таких дослідників, як Григорій Силович Костюк і Володимир Андрійович Роменець. Видатний український радянський психолог Григорій Силович Костюк (1899-1982) - автор понад 250 наукових робіт з дослідження проблем розумового розвитку учнів, виховання та навчання, умов і рушійних сил психічного розвитку. У 1939 році вийшов перший в Україні й один з перших у СРСР вузівський підручник психології, підготовлений ним у співавторстві з П.Р. Чаматою і Л.А. Гордоном, у якому 16 з 20 розділів були написані Г.С. Костюком.

Не менш відомі психологи працюють у нас у країні і нині, продовжуючи дослідження і справи своїх попередників - Максименко С.Д., Дусовицький О.К., Чепелєва Н.В., Бурлачук Л.Ф., Скрипченко О.В., Бочарова С.П. Їхні праці роблять вагомий внесок у розвиток сучасної психологічної науки.

1 період (останнє десятиліття 19 ст - 20-ті р. 20 ст) - поява самої ідеї особистості. Перетворення людини в особистість розглядалося як ідеальна модель, як соціально бажаний результат її розвитку. Ідея особистості поступово трансформується в ідею всебічно розвиненої особистості, але шляхи та засоби її формування тільки намічаються. 2 період (30-ті - сер 60-х р 20 ст). Проблема особистості починає займати стійке положення, набуває дисциплінарний характер. Здійснюється спроба позначити дефініцію, і розкрити особистість як психологічну категорію. 3 період (сер 60-х - кін 80-х р 20 ст.). Це період створення концепцій «нової радянської людини». Ідея особистості трансформується в особистісний принцип (всі психічні процеси носять активний, вибірковий характер, залежать від особливостей особистості). 4 період (кін 80-х - 90-ті р 20 ст.).

У цей період зберігаються багато особливості 3 періоду, але при цьому посилюється увага до методологічних аспектів. На перших етапах розвитку вітчизняної психології введення поняття особистості було пов'язано з подоланням ідей функціоналізму, подолання відриву особистості від свідомості і діяльності. На цьому етапі основний акцент робився на ролі діяльності у розвитку особистості. Протягом кількох десятиліть вітчизняна психологія стояла на принципах діяльнісного підходу.

У вітчизняній психології особистість вивчається з двох точок зору: 1) з позиції введення в методологію і теорію психології особистісного принципу; 2) з точки зору вивчення особистості самої по собі - її структури, особливостей формування та розвитку, самосвідомості і самооцінки. Щоб перейти від уявлення про особистість як носія окремих функцій до дослідження особистості як такої, потрібно було визначити структуру особистості. Особистість згідно з С.Л. Рубінштейном є основою зв'язку свідомості і діяльності, виражається через триєдність: чого хоче людина (потреби, установки), що може (здібності, обдарування), що є вона сама (потреби і мотиви, закріплені в характері).

Формування особистості за Виготським - процес культурного розвитку. Особистість за Леонтьєвим - внутрішній момент діяльності (дитина стає особистістю лише як суб'єкт суспільних відносин). Якщо в 30-40-ті р. поняття особистості використовувалося для реалізації принципу єдності свідомості та діяльності, то в 50-ті р. в роботах воно співвідноситься з поняттям детермінізму. Особистість розглядалася як вищий рівень організації матерії, як регулятор свідомості по відношенню до діяльності. Особистість і її психічні властивості є одночасно і результатом, і передумовою діяльності.

2.2 Становлення психології особистості в Україні

Сучасна українська психологія особистості переживає особливий період становлення, обумовлений, головним чином, двома взаємопов'язаними факторами. З одного боку, відбуваються значні і неочікувані зміни в житті суспільства (а отже - в житті людини), які зовсім не пов'язані з історичними традиціями і отже вимагають креативного підходу, нових, нетрадиційних рішень і поворотів життя. Це, повторимо, відбивається на житті кожної людини. При цьому, вказані зміни, на жаль, (відносно існування особистості) за незначними винятками слід вважати негативними. Так, свобода, яка так приваблювала, обертається фінансовою залежністю, розгубленістю, неготовністю формувати і здійснювати відповідні рішення. Ми відмічаємо більш жорстку раціональність у стосунках, різке зниження емпатійності, формування особистісних квазіцінностей, різке зниження духовного потенціалу людини. Якщо звернутися до філософсько-психологічної літератури, достатньо привести думки М. Бубера щодо подвійної природи людської свідомості і зазначити, що відношення Я-Воно все більше домінує (а воно означає дистанціювання, пізнання, використання, маніпулювання). Натомість відношення Я-Ти, що означає духовне єднання, дійсну дружбу та любов зустрічаються все рідше.

С.Л. Рубінштейн говорив про таке положення речей, що в цьому випадку світ і інші люди є чужими, все перетворюється на щось зроблене, використане, штучне і втрачає слід особистісності. Не дивно, що така ситуація породжує глибокі негативні зміни особистості, адже фруструються вищі, буттєві потреби (А. Маслоу), що породжує "вихід" активності через агресію, маніпулювання, квазітворчу активність в ніби-мистецтві, навчанні тощо. З іншого боку, цілком закономірним є те, що значно впливає на становлення психології широке і глибоке проникнення в психологічний простір психологічної практики.

Фактор цей є неоднозначним. З одного боку - безумовно позитивним, адже ще Л.С. Виготський наголошував, що єдиним надійним критерієм успішності науки є позитивні практичні результати. З іншого боку, напрями і технології прикладної психології, як правило, не мають надійного теоретичного обґрунтування, всі вони запозичені з інших культур (що є важливим недоліком), фахівці, що здійснюють допомогу, відзначаються дуже різним рівнем підготовки і часто, на жаль, дуже низьким. В наш час психологічна наука розвивається по логіці науково-практичних парадигм, які породили той чи інший напрям і таким чином цілісний підхід до особистості в межах практичної психології залишається декларацією.

Ми впевнені, що прогрес сучасної психології пов'язаний з серйозною-- методологічною переорієнтацією. Якщо згадати В.І. Вернадського, центральна ідея переорієнтації має полягати в тому, що наука на сучасному етапі має розвиватися не по напрямам, а по проблемам, причому саме на стиках проблем слід очікувати найбільш яскраві і кардинальні нові результати. Такий підхід, до речі, забезпечить, нарешті, дійсну, а не декларовану лише цілісність підходу до вивчення психіки людини.

2.3 Сучасна психологія особистості, її становлення та розвиток

Особистість є об'єктом вивчення різних наук - філософії, соціології, етики, біології, педагогіки, психології тощо. Розумінню природи особистості сприяють література, музика, образотворче мистецтво. Особистість відіграє значну роль у вирішенні політичних, економічних, культурних, наукових, технічних проблем, загалом у піднесенні рівня людського буття.

Категорія особистості посідає в сучасних наукових дослідженнях і в суспільній свідомості одне з центральних місць. Завдяки категорії особистості постають можливості для цілісного підходу, системного аналізу та синтезу психологічних функцій, процесів, станів, властивостей людини.

У психологічній науці не існує загальноприйнятого визначення природи особистості. Епоху активного наукового вивчення проблеми особистості можна умовно розділити на два етапи. Перший охоплює період з кінця ХІХ до середини ХХ ст. і приблизно збігається з періодом становлення класичної психології. У цей час були сформульовані фундаментальні положення про особистість, закладені головні напрями психологічних дослідження особистості. Другий етап досліджень проблем особистості розпочався у другій половині ХХ ст.

Поняття особистості тісно пов'язане з поняттям людини, індивіда та індивідуальності.

Поняття людини включає в себе сукупність усіх людських якостей, незалежно від того, притаманні вони чи ні даній конкретній людині. Людина - продукт та суб'єкт суспільно-історичної діяльності, єдність фізичного та психодуховного, генетично обумовленого та прижиттєвого сформованого.

Відомий російський психолог Б. Ананьєв писав: “Індивідом народжуються, особистістю стають, а індивідуальність відстоюють”.

Отже, індивід - це кожна людина як одинична природна істота, тобто одиничний представник роду людського, виду Homo Sapiens.

Особистість має три найважливіші психологічні характеристики: стійкість, єдність та активність. Виділяють також три основні під структури особистості: можливості, властивості та направленість.

До можливостей особистості відносяться рівень розвитку її пізнавальних, емоційно-чуттєвих та вольових психічних процесів, загальні здібності, розвинена пам'ять з усіма її культурними нашаруваннями.

До властивості особистості відносяться темпераментний характер та спеціальні здібності.

Направленість особистості виявляє мету, яку ставить перед собою людина, прагнення, мотиви, відповідно до яких вона діє. Мотивами виступають природні та психодуховні потреби, а також переконання людини.

Головну роль у процесах формування та розвитку особистості відіграють виховання, навчання та освіта. Процес розвитку особистості відноситься до психологічного періоду, а цілеспрямоване формування - до педагогічного. Процес формування ставлення та розвитку особистості відбувається протягом усього життя людини у різних соціальних інститутах, де вона грає різні соціальні ролі: у сім'ї, навчальних закладах, професійних та трудових колективах, групах стимулювання тощо.

Як важливий механізм розвитку особистості Г. Олпорт визнає “рису”, під якою він розуміє “рису-мотив”, “рису-інтерес”, тобто мотиви поведінки, що діють у даний момент. Кожна людина народжується з певним набором “рис-мотивів”, які потім трансформуються, підлягають зміні. Існують два класи рис - основні та інструментальні. Основні риси стимулюють поведінку людини, а інструментальні формують її. Основні риси переплітаються з інструментальними, що сприяє формуванню особистості.

Кожній особистості притаманні головні, кардинальні риси і риси другорядні. Незвичайні люди характеризуються наявністю домінуючої, центральної риси. У звичайних же людей таких ознак може бути кілька. Здоровій особистості за Г. Олпортом, властиві такі риси, як активна позиція відносно дійсності; доступність досвіду для свідомості, тобто здатність бачити події власного життя такими, якими вони є, не застосовуючи “психологічного захисту”; самопізнання; здатність до абстракції; постійний процес індивідуалізації; функціональна автономія рис; стійкість до фрустрації. Важливою умовою розвитку особистості визнається можливість чинити опір рівновазі. Напруга має підтримуватись, а не усуватись.

При цьому вчений базує свої погляди на біографіях видатних людей, для яких життя - це безперервне долання труднощів, більше того - вони самі прагнуть цього, шукаючи та долаючи перешкоди. Невротичну особистість, за Г. Олпортом, характеризує наявність таких рис, як пасивна позиція щодо світу; застосування різних видів психологічного захисту - витиснення, сублімація, проекція, заміщення; викривлення істинного стану речей; обмеженість мислення; “закляклість” розвитку.

Отже, особистість конкретної людини характеризується певною системою рис-мотивів, або трайтів, яка визначає її поведінку та розвиток.

особистість психологія індивід

Висновки

Вивчення особистості завжди було і продовжує залишатися однією з найбільш інтригуючих таємниць і найважчих проблем. В фактично всі соціально-психологічні теорії вносять свій внесок у розуміння особистості: що її формує, чому існують індивідуальні відмінності, як відбуваються її розвиток і зміна впродовж життя людини. Оскільки більшість напрямів психології лише в мінімальній мірі представлені в сучасних теоріях особистості, це є доказом того, що адекватна теорія особистості ще не створена.

Психологія особистості як наука склалася порівняно нещодавно, але дослідження в цій області велися вже давно. В історії досліджень можна виділити кілька етапів.

Основними проблемами психології особистості уфілософсько-літературний періодїї вивчення були питання про моральну та соціальній природі людини, його вчинках та поведінці. Перші визначення особистості були досить широкими і включали в себе все те, що є в людині і що він може назвати своїм. Уклінічний періодуявлення про особистість як про особливий феномен було звужено. В центрі уваги психіатрів виявилися такі особливості особистості, які зазвичай можна виявити у хворого людини.

В подальшому було встановлено, що ці особливості помірно виражені практично у всіх здорових людей. Визначення особистості лікарями-психіатрами були дані в таких термінах, користуючись якими можна описати і цілком нормальну і патологічну, і акцентуированную особистість. Експериментальний періодхарактеризується активним впровадженням в психологію експериментальних методик досліджень психічних явищ. Це диктувалося необхідністю позбутися від умоглядності і суб'єктивізму у трактуванні психічних явищ і зробити психологію більш точною наукою (не тільки описує, але й пояснює свої висновки).

З кінця 30-х рр. нашого сторіччя в психології особистості почалася активна диференціація напрямків досліджень. В результаті до другої половині нашого століття склалося багато різних теорій особистості: біхевіористська, гештальт-психологічна, психоаналітична, когнітивна та гуманістична.

Відповідно добіхевіористської теорії особистості(основоположником якої є американський вчений Д. Уотсон; 1878-1958) психологія повинна займатися не душевними явищами, недоступними науковому спостереження, а поведінкою. Завдання психології Д. Уотсон бачив у тому, щоб навчитися "прораховувати" і програмувати поведінку особистості.

Основоположники гештальт-психологічної теорії особистості Т. Вертгеймер, В. Келер і К. Левін висунули ідею вивчення психіки з точки зору цілісних структур - гештальтів (ньому. Gestalt - образ). Побудова психічного образу відбувається миттєве "схоплювання" його структури.

Психоаналітична теорія особистості(З.Фрейд) аналізує вчинки особистості виходячи не тільки зі сфери свідомості, але і глибинної структури підсвідомості, виділяючи потреби як рушійного її вчинками фактора.

Когнітивна теорія особистості (У. Найссер, А. Пайвио) головну роль у поясненні поведінки особистості відводить знань (лат.cognito- знання).

Гуманістична теорія особистості (Р. Олпорт, К. Роджерс, А. Маслоу) пояснює поведінка особистості виходячи з прагнення людини до самоактуалізації, реалізації всіх своїх можливостей.

Перелік посилань

1. Ананьев Б.Г. Комплексне вивчення людини і психологічна діагностика // Запитання психологїї. - 1968. - №6. - C. 20-27.

2. Вікова психологія / За ред. Г.С. Костюка. - Київ 1976. - 314 с.

3. Власова О.І. Педагогічна психологія. - К.: Либідь 2005. - 400 с.

4. Выготский Л.С. Психология развития человека. - М.: Смысл Эксмо, 2004 - 1136 с.

5. Гуменюк О. Психологія Я-концепції. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. - 186 с.

6. Загальна психологія / За ред. С.Д. Максименка. - К.: Форум, 2000. -253 с.

7. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. - М., 1971. - 217с.

8. Ліфарєва Л.В. Психологія особистості. - М., 1995. - 245 с.

9. Лозниця В.С. Психологія і педагогіка: основні положення. - К., 2001. - 304 с.

10. Мейли Р. Структура личности / Экспериментальная психология (под ред. П. Фресс и Ж. Пиаже). - М. Прогресс 1975. - С. 87-96.

11. Мотков О.И. Как устроена личность. - М. 2005. - 215 с.

...