Особливості використання наративного аналізу для дослідження взаємодії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості використання наративного аналізу для дослідження взаємодії

Хоменко Євгенія

У статті проаналізовано витоки наративної психології, зокрема наративного аналізу. Окреслено основні принципи наративного підходу. Описано особливості наративного аналізу як форми дискурс- аналізу. Проаналізовано основні теоретичні і практичні підходи наративної психології. На основі теоретичного аналізу описаний якісний метод психотерапії (RAP-інтерв'ю), який може бути використаний і при дослідженні взаємодії в діагностичних цілях.

Ключові слова: наративна психологія, наратив, наративний аналіз, дискурс, метод CCRT, RAP-інтерв'ю.

Постановка проблеми. Однією з важливих тенденцій в методології психології є стрімкий ріст і широке використання якісних досліджень. Проте визначення і розуміння якісних методів як таких не завжди усіма психологами трактується однозначно. Якісні дослідження розширюють діапазон можливих варіантів дослідження, дають більше інформації для дослідника. Широкого розповсюдження зараз набуває дослідження взаємодії за допомогою якісних методів, зокрема - наративного аналізу, який дає можливість розуміти її особливості і зміст.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Сучасна наративна психологія - це область психологічних досліджень, що стрімко розвивається. В якості джерел наративного підходу у психології вважають теорію В. Джеймса, соцільний інтеракціонізм Дж Міда, теорію ролей Р.Т. Сарбіна, культурну антропологію (Г. Бейтсон, К. Гірц), драматургічний підхід у соціології (Е. Гофман), психосоціальну концепцію Е. Еріксона, культурно-історичну теорію Л.С. Виготського, діалогічний підхід (М.М. Бахтін) і структурний аналіз оповіді в літературознавстві (В. Пропп, К. Берк), а також постмодерністську філософію (Л. Вітгенштейн, М. Фуко) і соціологію (П. Бергер, Т.Т. Лукман).

Дослідження наративу стають усе більш актуальними у вітчизняній психології (Н.В. Чепелєва, Л.Ф. Яковенко,

О.А. Зарецкая). У сучасних дослідженнях вихідною точкою інтересу до наративу є розуміння того, що оповідна форма складає основу прагнень людей прийти до розуміння себе й оточення.

Формулювання ідей статті. Зважаючи, що наративний аналіз є якісним методом психодіагностики, спрямованим на дослідження взаємодії, доцільним буде розглянути його особливості, проаналізувати процедуру проведення й аналізу результатів.

Виклад основного матеріалу. Вихідною точкою інтересу до наративу (від англ. narrative - розповідь, оповідання) в гуманітарних науках є відкриття в 1980-х роках того, що оповідна форма - і усна, і письмова - складає психологічну, лінгвістичну, культурологічну і філософську основу прагнень людей прийти до розуміння природи й умов існування. Кожна відома нам культура накопичує і передає власний досвід і системи смислів за допомогою оповідань, закарбовуючи їх у міфах, легендах, казках, епосі, драмах і трагедіях, романах, історіях, оповіданнях, втілюючи в жартах, анекдотах, меморіальних промовах, вибаченнях, поясненнях тощо.

У рамках наративної психології виділяють два теоретичних напрямки. Представники першого напрямку, «соціально- конструктивістського» трактують особистість як «текст», а її саморозуміння є подібним до розуміння тексту. Так, Дж. Брунер виділяє два модуси свідомості - нарративний модус - індивідуальний досвід, і парадигматичний модус - загальнолюдський як форма наративу, що вироблена протягом культурного розвитку людства і пристосована до міжособистісного спілкування.

Соціальний конструктивізм, у свою чергу, спирається на такі постулати:

світ не постає перед людиною об'єктивно, вона осягає реальність через досвід, що знаходиться під впливом мови;

мовні категорії формуються в соціальній взаємодії, тобто мають соціальну природу;

розуміння дійсності в даний момент залежить від діючих норм та соціальних конвенцій;

соціальне розуміння дійсності, що формується у процесі соціальної взаємодії, великою мірою визначає людське життя [1].

Другий напрямок розглядає наратив, ототожнюючи саморозуміння і самоідентифікацію. Тут розуміння себе є рівнозначним усвідомленню своєї соціальної приналежності. Обидва підходи підкреслюють необхідність врахування соціально-культурного контексту, тій реальності, на яку орієнтується людина. Із цим співзвучні ідеї Л.С. Виготського, який висунув ідею первинності інтерпсихічних процесів по відношенню до інтрапсихічних [4, с. 126].

Таким чином, світ, в якому ми живемо та діємо, - це сконструйований нами (свідомо чи несвідомо) світ, до якого ми адаптовані, який є зручним та передбачуваним.

Основні принципи наративного підходу могут бути виражені таким чином :

Будь-яка культура складається з певного набору дискурсів, в яких закріплені смисли і значення, характерні для даної культури. Також культура містить деякі закріплені розповідні структури (наративи), до яких у процесі соціалізації долучається розвивається суб'єкт;

Основною особливістю осмислення суб'єктом навколишнього світу і самого себе є його схильність до впорядковування всіх життєвих фактів у формі історій, наративів. Наратив дозволяє суб'єкту отримати несуперечливу картину світу і свого Я, оскільки наративна структура, «накладена» на безліч ситуацій та фактів, формує послідовність подій, пов'язаних між собою каузальними залежностями і збудованих у певній часовій послідовності.

Наратив формується у процесі взаємодії. Як зазначає Р. Харре, «Я» конституюється саме за допомогою соціальних відносин, є функцією від цих відносин, і взаємодія відіграє тут центральну роль. Інтеракція повинна стояти в центрі аналізу, оскільки саме вона повідомляє мові здатність позначення, з одного боку, а з іншого боку - є основною сферою його вживання [6].

Найважливішою функцією наративу є смислоутворювальна, що передбачає усвідомлення, узгодження, впорядкування основних смислів буття людини. Також виділяють конституювальну функцію, яка дозволяє людині усвідомлювати себе, свій досвід. Третьою функцією є розвивальна, яка проявляється у засвоєнні нових наративів культури, умінні бачити перспективи. Останньою є інтерпретуюча функція - дозволяє людині відсторонитися від травмую чого досвіду, перевести його у вигляд зовнішньої історії [4].

Як наголошує Н.В. Чепелєва, наративна психологія є складовою психологічної герменевтики - напряму досліджень, що вивчає проблеми розуміння та інтерпретації реальності, у тому числі психічної реальності людини, її особистого досвіду, який зафіксовано у різного роду текстах.

Конструювання реальності відбувається через мову. Соціальні світи конструюються за допомогою символічних систем, центральною з яких є мова. Отже, мови - це, по суті, взаємодії. Не випадково центральне місце в конструкціоністскіх теоріях займає поняття дискурсу. У найбільш широкому розумінні дискурс - це соціальний текст, продукт взаємодії індивідів, груп, товариств.

Згідно теоретикам постмодернізму, суб'єкт не існує поза дискурсом, а з'являється всередині пануючих у культурі дискурсів. Свідомість має мовну природу й розуміється як принципово нестабільне, динамічне й рухоме утворення, здатне суттєво видозмінюватися залежно від того мовного контексту, в якому воно існує. Тож сама суб'єктивність повністю залежить від практики взаємодії суб'єктів і визначається дискурсом [2].

На думку Н.В. Чепєлєвої, одне з найповніших визначень дискурсу дав Р. Варт, який зазначав, що дискурс - це будь-який закінчений відрізок мовлення, який являє собою певну єдність із точки зору змісту, який передається зі вторинними комунікативними цілями і має відповідну цим цілям внутрішню організацію, причому пов'язаний він з культурними факторами, відмінними від тих, які відносться до власне мови [4, с .17].

Наративна психологія є близькою до дискурсивної психології. Як зазначає Р. Харре, більшість значимих психічних процесів пов'язані із внутрішні дискурсом або розмовою. Виходячи з цього, наративний аналіз є своєрідною формою дискурс-аналізу, як стратегія якісного дослідження, що орієнтована на дослідження текстів в ситуації взаємодії. У психології дискурс використовується для вивчення способів формування і зміни ідентичності людини, його позиції, аргументації, поведінки і соціальної взаємодії у процесі використання тих чи інших культурних, релігійних, політичних, професійних та інших дискурсів. Для отримання даних у дискурс аналізі використовуються природні матеріали, а саме - аудіо-, теле- і відеозаписи повсякденних розмов людей [5, с. 26].

У лінгвістичних дослідженнях, присвячених безпосередньо психотерапевтичному дискурсу, наратив розглядається як один із способів репрезентації минулого досвіду за допомогою послідовності впорядкованих пропозицій, які передають часову послідовність подій за допомогою цієї впорядкованості [8].

У найбільш загальному вигляді наратив може бути визначений як організоване в часовій послідовності оповідання суб'єкта про актуальні життєвих подіях, здійснюване у процесі міжособистісної взаємодії.

Тож, можемо виділити три основні характеристики наративу:

відображення у наративі значущих життєвих подій;

тимчасова спрямованість;

конструювання наративу в ситуації взаємодії.

Є.С. Калмыкова та Е. Мергенталер, аналізуючи змістовну та формальну характеристики наративу, виділяють цого семантичні критерії:

репрезентація у межах історії, що оповідається;

чітке й конкретне позначення місця й часу дії, а також дійових осіб.

Відповідно до цього, маркерами наративу у тексті є «резюме» (що передує викладу наративу) і «кода», що повертає слухача від оповідання до теперішнього часу, і, безперечно, пряме мовлення осіб наративу.

На думку Т.Р. Сарбіна, наратив - це спосіб організації особистого досвіду, результатом якого є поєднання реальних фактів і вигадки. Наратив дозволяє суб'єкту обґрунтувати свої вчинки і вибудувати причинні залежності між подіями життя. Наративи завжди формуються у процесі соціальної взаємодії і змінюються за змінами відповідних інтеракцій [2, с.127].

Хоча поняття «наратив», «розповідь» й «історія» є досить близькими за значеннями, все ж варто зазначити, що наратив є замкненою оповідною структурою, що надає життєвим подіям послідовності й завершеності, організовує їх у хронологічному або ж іншому, підпорядкованому якійсь єдиній логіці порядку. Наратив включає всі ознаки оповідального тексту (автора, героїв, події, сюжет) і є немов би обрамленням, в яке «вміщуються» реальні події з тим, щоб їх зрозуміти, осмислити, включити в особистісний досвід шляхом оповідання, розповіді або історії. Наратив у такому розуміння має відображати базову життєву концепцію людини, в тому числі її «Я-концепцію», що ніби накладається на осмислювану реальність(ситуацію), у тому числі і власну психічну реальність, особистий досвід у вигляді певної рамкової структури, фрейму, за яким будується розповідь або історія [4, с.28]. наративний клієнт психотерапія інтерв'ю

У сучасній психології підходи до наративної проблематики можна розділити на два основні напрями - наративна психологія, або «теорія» наративу, і психоаналітична терапія, або «практика» наративу. Наративна психологія (Т. Сарбін, Дж. Бруннер, К. Берген, А. Кербі, Ч. Тейлор та ін) стверджує, що сенс людської поведінки виражається з більшою повнотою в оповіданні, а не в логічних формулах і законах, оскільки розуміння людиною тексту і розуміння нею самої себе є аналогічними. Людина досягає саморозуміння через наратив, виділяючи в життєвому потоці певні моменти, які є важливими для неї, конструюючи і підтримуючи через історії (наративи) свою ідентичність. Згідно наративної психології реальності створюються у мові і передаються далі в історіях, які люди розповідають один одному. Можна сказати, що наратив - це розповідь, за допомогою якої суб'єкт конструює своє Я і підтримує свою цілісність [1].

Психотерапевтичні підходи припускають використання наративів клієнтів для здійснення змін у процесі психотерапії. Зміни можливі за рахунок приписування іншого, більш конструктивного сенсу розповідям клієнта про події життя і створення нових, альтернативних історій.

Таким чином, психотерапевтичний наратив являє собою специфічну форму психотерапевтичного дискурсу, є засобом організації та співвіднесення особистого досвіду індивіда, відображаючи певні внутрішні структури й емоційні стани оповідача.

Основним методом наративного аналізу, що застосовується у психотерапії і який можна модифікувати для психодіагностики, є метод Центральної теми конфліктних стосунків ЦТКС (the Core Conflictual Relationship Theme - CCRT). Цей метод розроблений Лестером і Елен Люборскі в 1976 році. Він є найбільш розробленим структурованим методом виділення центрального паттерна відносин з психотерапевтичних сесій на сьогоднішній день. Даний метод за допомогою контент-аналізу (тобто виділення смислових одиниць змісту) здійснює порівняльну оцінку інтеграцій пацієнта зі значимими для нього людьми на першому і наступних сеансах [9].

Метод базується на аудіо- або відеозаписах психотерапевтичних сеансів, за якими складають дослівні протоколи (транскрипти). Тривалість дослідження одного інтерв'ю з пацієнтом складає в середньому 10-15 годин. При складанні транскриптів необхідно якомога повніше зафіксувати усе, що відбувалося під час сеансу, включно з додатковими (наприклад, інтонація, тремтіння голосу, зітхання, сміх) вербальними та невербальними (міміка, пантоміміка, паузи тощо) компонентами. У транскриптах дослідники виділяють наративи - розповіді пацієнтів про конкретні випадки їхніх стосунків з іншими особами. Такі випадки мають назву “епізодів стосунків” (relationship episode, RE), у яких досліджують три компоненти, які мають загальноприйняті міжнародні позначення: а) W (wishes) - бажання, потреби або наміри пацієнта стосовно інших людей, (б) RO (reactions of others) - реакції інших осіб на бажання, потреби чи наміри пацієнта, та (в) RS (reactions of self) - реакції пацієнта у відповідь на реакції інших осіб. Усі епізоди стосунків потребують детального опрацювання, виділення та підрахунку усіх наявних компонентів. Для об'єктивізації даних, отриманих із наративів, компоненти епізодів стосунків опрацьовуються принаймні двома дослідниками та переформульовуються з застосуванням системи стандартних категорій ЦТКС. Саме тому весь процес отримання та опрацювання матеріалу дослідження є трудомістким та таким тривалим [3].

Наративи, які містять інформацію про стосунки пацієнтів із важливими для них особами, можна отримати за допомогою двох способів: (1) класичного - повного або часткового запису психотерапевтичних сеансів, проведених з досліджуваним пацієнтом, та виділення у транскриптах спонтанно розказаних епізодів стосунків, та (2) альтернативного, так званого RAP- інтерв'ю (скороч. від англ. Relationship Anecdotes Paradigm - «приклад розповідей про стосунки»).

Класичний спосіб отримання наративів може бути застосований лише за умов довготривалої психотерапії, адже достатню для дослідження кількість епізодів стосунків можна зібрати лише з великої кількості протоколів психо-терапевтичних сеансів; натомість, під час психодіагностичної роботи, спрямованої на виявлення особливостей взаємодії, зручніше застосовувати RAP-інтерв'ю [7].

RAP-інтерв'ю - це модифікована форма наративного інтерв'ю, яку розробив Л. Люборскі, щоб створити незалежні від терапевтичної ситуації умови для виявлення індивідуальних моделей взаємодій (як пацієнтів, так і здорових людей). Шляхом численних досліджень RAP-інтерв'ю було визнано зручним і ефективним способом збору інформації для визначення центральних моделей взаємодій, оскільки процедура інтерв'ю допускає найрізноманітніші модифікації залежно від того, яке завдання стоїть перед дослідником у конкретному випадку, і не має обмежень, пов'язаних із віком, рівнем освіти та культурним статусом оповідача.

RAP-інтерв'ю - це спеціальна бесіда, під час якої досліджуваний розповідає конкретні випадки стосунків із важливими для себе особами на прохання дослідника. Перед проведенням RAP-інтерв'ю пацієнта ознайомлюють із інструкцією наступного змісту: «Прошу розповісти про певні випадки або події, у яких брали участь Ви у стосунках з іншою особою. Кожен випадок має бути конкретним. Деякі повинні бути нещодавніми, інші - давнішими. Щодо кожного випадку, розкажіть: (1) коли він трапився, (2) хто був іншою особою- учасником, (3) що сказала або зробила ця інша особа і що сказали або зробили Ви, (4) що сталося в кінці і (5) коли відбулися описані у випадку події. Іншою людиною може бути будь-хто - Ваші батько, мати, брати і сестри або інші родичі, друзі або колеги по роботі. Випадки повинні стосуватися конкретної події, яка була для Вас особисто важливою або проблемною. Розкажіть щонайменше десять таких випадків. Кожна розповідь повинна тривати близько 3-х, але не більше 5- ти хвилин. Я повідомлятиму Вас щоразу, коли збігатимуть 5 хвилин. Влаштовуйтеся зручніше і поводьте себе під час бесіди так, як Ви б поводили себе з людиною, якій би Ви хотіли розповісти про себе» [9].

Безперечно, модифіковане RAP-інтерв'ю може бути використане і у психодіагностичних цілях, адже воно є наративним інтерв'ю, яке безпосередньо визначає індивідуальні моделі взаємодії особистості. У цілому, RAP-інтерв'ю відноситься до формалізованих психодинамічним методам дослідження структурних характеристик особистості, і є легко модифікованим та широко уживаним як для клінічних, так і для наукових психодіагностичних цілей.

Висновки і перспективи подальших розвідок

На основі теоретичного аналізу можна стверджувати, що наративна психологія досить нова галузь психологічної науки, яка ґрунтується на соцільно-конструктивіських та постмодерніських тенденціях. Наративний аналіз є своєрідною формою дискурс- аналізу, як стратегія якісного дослідження що орієнтована на дослідження текстів у ситуації взаємодії. Наратив являє собою специфічну форму дискурсу та є основним компонентом соціальної взаємодії, виконуючи функції створення і передачі соціального знання, а також самопрезентації індивідів.

Наразі наративна проблематика передбачає два вектори розгляду - у рамках теорії і в рамках практики. Практика наративу передбачає психотерапевтичну роботу з клієнтом шляхом наративів (розповідей) і виокремлення в них епізодів взаємодій, які, для досліджуваного, є моделями взаємодій в цілому. Психотерапевтичний наратив є засобом організації та співвіднесення життєвого досвіду індивіда, відображаючи певні внутрішні конструкти і емоційні стани оповідача. Психотерапевтичні підходи припускають використання наративів клієнтів для здійснення змін у процесі психотерапії за рахунок додання нового , більш конструктивного сенсу розповідями клієнта про події життя.

У зв'язку з тим, що психодіагностика наука прагне до вдосконалення якісних методів дослідження доцільно розглядати наративний аналіз, а наративне інтерв'ю, зокрема, - як досить альтернативну психодіагностичну процедуру, що дає змогу отримувати ґрунтовну інформацію про взаємодію особистості. В якості прикладу наративного інтерв'ю можна використовувати RAP-інтерв'ю, розроблене Люборські, засноване на методі виявлення Центральної конфліктної теми відносин (CCRT), із метою виявлення в індивіда об'єктивних моделей взаємодій.

Список використаних джерел

1. Бергер П. Социальное конструирование реальности / П. Бергер, Т. Лукман // Трактат по социологии знания. - М., 1995. - С. 80-150.

2. Кадырова Р.Г. Теория нарратива и нарративній анализ в психологии / Р.Г. Кадырова // Вектор науки ТГУ. - 2012. - №2(9). - С. 126-127.

3. Лизак О. Л. Метод центральної теми конфліктного стосунку (CCRT): історія створення, основні етапи розвитку, застосування в клінічній практиці / О. Л. Лизак., 3. В. Боднар, О. О. Фільц // Львівський медичний часопис. - 2008. - № 1-2. - С. 110-120.

4. Основи психосемантики (за наративними технологіями) / Чепелєва Н.В., Смульсон М.Л., Шиловська О.М., Гуцол С.Ю.; [за заг. ред. Чепелєвої Н.В.]. - К. : Главник, 2008. - 192 с. - (серія «Психол. Інструментарій»).

5. Улановский А.М. Качественные исследования: подходы, стратегии, методы / А.М. Улановский // Психологический журнал. - 2009. - Т. 30. - №2. -С. 18-28.

Размещено на Allbest.ru