Духовна терапія в арсеналі психотерапевтичних засобів оздоровлення адиктивних осіб

У статті здійснено аналіз проблеми надання психотерапевтичної допомоги адиктивним особам. Представлено авторську програму християнсько-орієнтованого змісту, спрямовану на духовну реанімацію адиктивних осіб.

Кожна психотерапевтична програма у своїй суті базується на конкретній парадигмі вивчення природи людської особистості, що визначає зміст заходів психотерапевтичної допомоги. Утвердження в рамках сучасної психології антропологічної парадигми вивчення людини, за якою остання є цілісною комплементарною єдністю тіла-душі-духа, спричинило появу психотерапевтичної практики ще одного різновиду терапії - духовної. Методологічне й методичне обґрунтування змісту останньої знаходимо в працях зарубіжних психологів, психіатрів, психотерапевтів, богословів-агіотерапевтів, як-то Д.Амен, М.Бек, Є.Бізер, Д.Зогар, А.Йорес, Т.Іванчич, Е.Лукас, Я.Маршал, Т.Мертон, Г.Урс фон Бальтазар та інші.

Дослідники відстоюють думку про те, що причиною різноманітних недуг є «патологічний стан духу». Останній «матеріалізується», об'єктивується» в тілесних, психічних недугах. Як зауважують М.Бек та Т.Іванчич, «він може проявитися на трансцендентному рівні як брак єдності, істини, добра і краси». Показником здоров'я духу є його постійна (часто - неусвідомлена) зверненість до Бога, його відкритість до діалогу з Богом. Ця відкритість і зверненість є автентичними формами реалізації визначального принципу функціонування людського духу - свободи. У такому розумінні причиною недуги стає хаос і брак орієнтації в дусі, реалізація свободи духу в псевдоформах. А це веде до неприродної духовної спрямованості, породжуючи внутрішню дисгармонію, яка, у свою чергу, проектується на психічний і тілесний рівні буття людини.

Що стосується хімічної чи нехімічної залежності, то, з точки зору практиків духовної терапії, вона є очевидною духовною недугою. Будучи зумовленою в духовній царині, вона проявляється в царині психологічній і психічній. «Залежність - це страждання, тому що воно краде в людини контроль над власною свободою. Біль, який відчуває залежний, походить із травми його духовного організму, а також із розладів, які виникають на психофізичному рівні» [2, с.148].

Духовна терапія покликана повернути дух пацієнта до свого природного ладу, зціливши волю людини, що є її духовним органом. «Воля - це раціональна здатність. Але коли вона наповнена свободою, то стає духовним органом. Адже свобода - це духовна сила... Залежність з'являється тому, що воля стає ушкодженою як орган свободи, а тому особа більше не може бути наповнена свободою, і воля не здатна звільнити її від залежності. Після того правильно спрямований дух може інформувати матеріальне тіло і його клітинну структуру, яка також зазнає змін» [2, с.57, 130, 131].

Визначальним принципом реалізації духовної терапії адиктивних осіб є любов. Практики духовної терапії одноголосно стверджують, що саме відсутність любові є першою причиною виникнення залежності. «До пороків у царині любові належить тривога, страх, сексуальні відхилення і нездатність до справжньої дружби. Людина шукає заміни любови і стає матеріалістичною, безсердечною, небезпечною та аморальною... Брак любові і ніжності в дитинстві стає причиною скорочення “антен” людини, які приймають любов і симпатію інших. Тому перший крок у лікуванні таких людей полягає в тому, щоб відновити такі антени або принаймні відчинити невеличке віконце, через яке світло і співчуття інших зможе проникнути до них» [2, с.139, 140]. Отже, одним із визначальних завдань духовної терапії є «навчання» та «практикування любові».

У психологічному розумінні любов є єдиним способом зрозуміти іншу людину в глибинній сутності її особистості. Адже якраз у духовному акті любові людина стає здатною побачити значущі риси й особливості іншої людини і, окрім того, - побачити потенційне в іншій людині, щось не виявлене, але що повинне бути виявлене. Також людина змушує об'єкт своєї любові аналізувати своє життя, свою сутність, пізнати й проаналізувати свою потенційність. І, допомагаючи усвідомити те, ким ця інша людина може бути й ким вона буде в майбутньому, перетворити її потенційність у реальність. «На думку Е.Фромма, любов - єдина продуктивна, правильна і розумна основа людських взаємин. У ній людина знаходить своє справжнє “Я”, реалізує свою істинну природу» [6, с.23]. Будучи діянням добра, любов передбачає прояв активності стосовно об'єкта активності, яка, у свою чергу, буває двох видів - «перетворювальною», спрямованою на зміну об'єкта любові, і такою, що «приймає» об'єкта таким, яким він є. У другому випадку інша людина сприймається не стільки об'єктом впливу, скільки рівноправним суб'єктом, якому властива вибіркова активність, динамічність, а головне - свобода. У першому - навпаки, інша людина сприймається пасивним, статичним, несвідомим об'єктом, позбавленим здатності до вільного вибору. Прояв любові як вершини духовності передбачає збереження психологічної автономії особистості іншого, прийняття її такою, якою вона є, з усіма позитивами й негативами (В.П.Кравець), і бажання її вдосконалення в спосіб самопізнання та саморозвитку.

У рамках духовної терапії терапевтична програма передбачає утвердження трьох різновидів любові: любові до Творця, який є основним Лікарем душі й тіла узалежненої людини; любові узалежненої особи до себе як усвідомлення, що вона - Творіння Боже; любові до ближніх, бо ж і вони - такі ж Творіння Божі. Засобами реалізації програми є духовні бесіди (у формі діалогу), читання духовної літератури, молитва, Святі Тайни (Сповідь, Єлеопомазання, Євхаристія).

Духовна терапія у своїй суті становить інтегративну єдність терапевтичних різновидів: когнітивної терапії, аксіологічної терапії та антропологічної (богословсько-антропологічної) терапії. Під когнітивною терапією практики духовної терапії розуміють терапію, яка діє на свідомість і розум пацієнта задля зцілення духовного болю; під аксіологічною - рішення пацієнта вибрати чесноти й цінності, відмовившись від гріха та недуги, яке веде до зцілення й звільнення від болю; під богословсько-антропологічною терапією розуміють процес, за допомогою якого для духовного зцілення людина отримує Божу благодать і силу [2, с.195]. Дослідники зауважують ефективність використання останніх у такій послідовності: на першому етапі реалізації духовної терапії пріоритетного значення набуває когнітивна терапія, на другому - аксіологічна, на третьому - богословсько-антропологічна. У богословсько-антропологічній терапії задіюють священнослужителів.

Реалізація когнітивної терапії в рамках духовної терапії передбачає розпізнавання терапевтом симптомів духовної недуги пацієнта, установлення джерел і причин останніх, означення суті духовної патології та її проекцій на площину життєздійснення пацієнта і, у свою чергу, формування в пацієнта розуміння природи його духовного болю, можливостей його ліквідації та звільнення від страждань. «Пояснення законів духовної структури і людського існування полегшить стан пацієнта... Демонструючи пацієнтові зв'язок між духовними і симптоматичними, психосоматичними недугами, ми зможемо дати йому велику надію на зцілення...» [2, с. 197]. На цьому етапі духовної терапії терапевт покликаний «показати, як залежність викривляє цінності людини, перетворюючи її на раба злих духів, похоті й фальшивої насолоди, а також вказати на дорогу, яка поведе його від залежності до свободи» [2, с. 196].

Аксіологічна терапія передбачає прояв власної активності пацієнта, яка проявлятиметься у двох формах - каятті (щодо свого минулого негативного досвіду) й наверненні (щодо свого теперішнього). В умовах терапевтичної бесіди відбувається обговорення суті духовної недуги пацієнта й перспектив її подолання шляхом свідомої реконструкції системи смисложиттєвих цінностей. Як засвідчують дослідження науковців, «зловживання алкоголем та наркотичними речовинами призводить до збіднення ціннісно-смислової сфери, звуження, недиференційованості життєвої перспективи, послаблення зв'язків із довкіллям, згасання інтересу до конструктивних способів самореалізації та перенесення в ірраціональний, ілюзорний світ» [1, с. 164]. Терапевт «моделює майбутнє» пацієнта, створюючи дві символічні діаметрально протилежні за змістом моделі майбутнього. Перша - за умов збереження наявної системи цінностей життя, друга - за умов формування нової системи, пріоритетного значення в якій набувають саме духовні цінності - гідність, добро, любов, жертовність, чесність і т. п. Пацієнта ставлять перед вибором подальшого життєвого шляху. Цей вибір передбачає символічне «зречення» минулого, що знаменується як «смерть старої людини» та «духовне навернення» - «народження нової людини за своїми діями та вчинками». Це наче навернення-повернення до своєї сутнісної природи, яка від початку становить нероздільну єдність із Надприродним. «Навернення повинно спершу відбутися у мисленні пацієнта, а після цього - в його бажаннях і волі. Він повинен прийняти внутрішнє рішення, яке є наслідком когнітивного пізнання дороги, що веде до смерті. Пацієнтові важливо зрозуміти, що позбутися зла, гріха можна через навернення до добра, чеснот, каяття і прощення. Йому треба відвернутись від темряви і повірити у світло, вирішити не повертатись назад, не аналізувати колишні гріхи і пороки, а радше прагнути досягти чеснот, позитивно говорити і мислити... обрати свободу, гідність і віру в Бога. Це рішення відкриє шлях дії Божої благодаті, яка приведе пацієнта до духовного здоров'я» [2, с.198]. Результатом навернення є свого роду «духовне преображения», здатність людини піднятися на якісно вищий рівень власної духовності. На когнітивно-емоційному рівні це може переживатись як осягнення й усвідомлення істин життя, знаходження правдивих орієнтирів життєздійснення, безпристрасність та умиротворення, виникнення почуття безмежної любові тощо.

Антропологічна терапія «опирається» передусім на віру в благодатну силу Творця, який бажає й зцілює адиктивну особу - її дух, душу й тіло. Відповідно, успішність антропологічної терапії значною мірою зумовлена його реально існуючим індивідуальним релігійним досвідом. «Психологи підкреслюють, що людина не може розбудити в собі переживання релігійного досвіду, але може до цього приготуватися й немовби пожинати його урожай. Якщо він правдивий, то приходить у життя людини щоденно, бо є переживанням дійсності буття тут і зараз. Релігійний досвід має цілком конкретний характер події. Тобто не є тим самим, що релігійне переживання, оскільки переживання залишає спогад, а справжнє здобуття досвіду спричиняє зміни в ставленні до Бога й життя. Від цього досвіду розпочинається творення інтегрованої релігійності» [5, с.268]. Як образно висловився І.О. Біїн, «релігійний досвід у кожного з нас єдиний і неповторний, як перший крик при народженні й останній подих у час смерті» [3, с. 158].

Антропологічна терапія охоплює п'ять моделей: агапе, пістіс, ірена, динаміс і пневма. Агапе-терапія передбачає розвиток у пацієнта почуття любові до себе з позиції Творця. Цей процес реалізується шляхом молитвотворення та пізнання текстів Святого Письма, у яких стверджується безмежна Божа любов, вірність і прощення. Пістіс-терапія зорієнтована на віднову в пацієнта почуття довіри - до Творця, до інших людей, а також до себе. Процес віднови базується на утвердженні в молитовний та медитативний спосіб переконання, що Бог, як Любов, бажає людині тільки добра й силою своєї любові спроможний унезалежнити її від алкоголю (наркотиків), які стали для неї ідолом. Ірено-терапія має за мету досягнення пацієнтом стану примирення - із Творцем (через покаяння), з іншими особами (через взаємне прощення). Динаміс-терапія зорієнтована на формування внутрішньої готовності пацієнта протистояти злу, боротися з гріхом. У межах цієї терапії, окрім опрацювання текстів Святого Письма та проголошення класичних молитов, застосовують екзорцизм.

Духовна терапія в арсеналі психотерапевтичних засобів оздоровлення...

«Екзорцизм - це молитва Церкви за людину, яка була послаблена пороком і стала залежною від нього - щоб сила Святого Духа могла панувати в її єстві і робити її гідною та вільною чинити добрі діла» [2, с.201]. Пневмо-терапія передбачає реалізацію спільної молитви пацієнта й терапевта з метою утвердження віри в дієву силу Божественної благодаті, яка робить людину спроможною духовно зростати, укріплює її чесноти. В окремих випадках, як засвідчує практика, у процесі антропологічної терапії людина здатна настільки інтенсивно та глибоко пережити відкриття релігійних істин, що у своєму розумінні й сприйнятті досягає стану максимального наближення до Надприродного, відбувається її зустріч з Богом, після чого вона засвідчує цілковите одужання, яке знаменує чудом.

На основі аналізу методологічних і методичних засад програми «12 кроків» та висловлених практичними психологами й пацієнтами міркувань щодо досвіду реалізації цієї програми (різних її модифікованих варіантів) в їхній професійній діяльності та життєдіяльності ми розробили та апробували програму християнсько-орієнтованого змісту реконструктивної духовної терапії адиктивних (алкогольнозалежних) осіб. Ця програма значною мірою базується на ключових функціональних положеннях програми «12 кроків». Однак вона має власну методологічну й методичну модель реалізації духовної терапії, яка за своїм змістом не заперечує, а доповнює, конкретизує методологічні положення програми «12 кроків», роблячи акцент на розвитку сутнісної природи кожної людини - її духовності.

Висхідні методологічні положення, представлені в попередньому розділі, є основою розробленої нами психотерапевтичної програми, що передбачає проведення циклу психотерапевтичних занять. Основним завданням тут, а отже, об'єктивним змістом програми, є створення умов актуалізації внутрішнього духовного потенціалу людини (Сутнісного Я) й активізації процесу розвитку духовності, представленої чотирма структурними компонентами - етичним (утвердження моральної позиції, що базується на засадах добра), естетичним (розвиток естетичних почуттів), інтелектуальним (уточнення, конкретизація, розширення системи знань про себе як особистість, про інших, про навколишній світ) і, головне, - екзистенційним (формування життєвої перспективи й трансцендентної спрямованості).

Способом психотерапевтичної дії є діалогічна бесіда. Розглядаючи діалогічну бесіду як метод психотерапевтичної реанімації духовності адиктивних осіб, ми трактуємо її як суб'єкт-суб'єктну форму спілкування людей, під час якої відбувається аутентичне представлення «Я» людини в аутентичній множинності «Я» або в «іншому Я». У такому розумінні функціональний зміст психотерапевтичних заходів утворюють внутрішньоособистісний та міжособистісний діалоги. Вважаємо за потрібне першочергово здійснити методологічне обґрунтування змісту останніх як природовідповідних методів.

Процедура реалізації міжособистісного діалогу, спрямованого на реанімацію духовності особистості адиктивних осіб, включає три етапи взаємодії діагностико-корекційно-розвиваючого змісту. На першому етапі діалогічної взаємодії міжособистісний діалог, набуваючи вираженої асиметричності (психотерапевт --» пацієнт), має пізнавально-інформативний характер. Перед його учасниками чітко формулюється проблема, так звана тематика психотерапевтичного заняття й подається інформація щодо проблеми, яку виносять на обговорення. Наприклад, шкідливість алкоголю для людського організму, проблема деформацій особистості під впливом алкоголю, конфліктність в умовах сім'ї як наслідок вживання алкоголю, значення духовності в боротьбі з алкогольною залежністю та ін.

На другому етапі учасникам діалогу пропонують ряд проблемних ситуацій (зокрема етичні задачі), кожна з яких передбачає прояв власної активності та вираження особистісної позиції кожним учасником діалогу. Зміст проблемних ситуацій відповідає тематичному змісту заняття. Саме на цьому етапі міжособистісний діалог набуває найвищого функціонального значення в реанімації духовності його учасників. Кожен учасник висловлює свої уявлення й позицію, після чого проходить обговорення спільних і відмінних аспектів особистісних переживань, визначення тих особливостей, що мають місце під час внутрішнього діалогу та викликають зацікавленість, потребу в інтерпретації та розумінні.

На третьому, заключному, етапі учасникам діалогу пропонують сформулювати спільне судження (з позиції «Ми») щодо поставленої на початку заняття проблеми, яке б мало характер установки щодо її вирішення. Наприклад, «Ми обираємо любов - любов до Бога, любов до себе, любов до ближніх»; «Наше життя віднині - це безперервна робота над собою, щоб бути досконалими, як наш Отець досконалий»; «Ми віримо, що покликані здати в цьому житті іспит на гідність нашої особи» і т. п.

Розроблена нами реконструктивна духовна терапія адиктивних осіб за своїм структурним змістом передбачає реалізацію таких «12 кроків»:

1. Ми визнали своє безсилля перед алкоголем і те, що нездатні бути вільними творцями свого життя.

2. Ми усвідомили та визнали самі собі всі негативні наслідки вживання алкоголю.

3. Ми глибоко шкодуємо за всі скоєні нами хибні вчинки, пов'язані з уживанням алкоголю стосовно себе та інших людей.

4. Ми прагнемо духовного та фізичного зцілення, повної свободи від алкоголю.

5. Ми віримо, що створені за образом і подобою Бога, який є реально й постійно присутній у нашому житті.

6. Ми віддаємо своє життя в руки Бога, який може зробити нас здоровими, бо в Нього немає нічого неможливого.

7. Ми обираємо любов - любов до Бога, любов до себе, любов до ближніх.

8. Ми всім своїм єством прагнемо чинити добро й протистояти злу.

9. Ми віримо, що є відповідальними співтворцями світу, а наше життя є важливою (суттєвою) частиною Божого плану.

10. Ми визнаємо, що зобов'язані бути в цьому житті воїнами Христовими і все зможемо в укріпляючому нас Ісусі Христі.

11. Наше життя віднині - це безперервна робота над собою, щоб бути досконалими, як наш Отець досконалий.

12. Ми віримо, що покликані здати в цьому житті іспит на гідність нашої особи.

Духовна терапія адикцій в умовах групи передбачає сприяння духовному розвитку її членів; духовний розвиток адиктів - це, передусім, реалізація духовної боротьби з недугою, що має подвійний характер: вона внутрішня (самопізнання та самовдосконалення), але й зовнішня (вдосконалення навколишньої дійсності). Граничною метою духовного розвитку адиктів є досягнення духовного ідеалу, який «не є втечею особистості від світу зла, як від чистого зла, це - активне оволодіння світом для його зцілення й спасіння» [7, с.427].

Вважаємо за необхідне представити авторську програму духовної терапії адиктивних осіб, чітко означуючи мету, зміст і «кроки», які становлять суть конкретного заняття (див. табл. 1).

Підсумовуючи, конкретизуємо: духовна терапія, як засвідчує практика її застосування, є доволі ефективним засобом зцілення адиктивних осіб. Її результативність у боротьбі із цією духовною недугою є безумовним свідчення того, що Бог конститутивно потрібний, якщо людина хоче функціонувати як людина, як особистість, бути гідним творцем власного життя. «Настав саме той час, щоб наукова педантичність, яка ґрунтується на гуманістичних науках, продемонструвала реальність Бога і його божественної терапії. Нам потрібно знайти спосіб розпрощатися з ідеологіями, що поневолили західний науковий розум такою мірою, що боїмося наукових результатів, які свідчили б про діяльність Бога у звільненні людини й народів» [2, с. 148].

психотерапевтичний когнітивний духовний алкоголь

Література

1. Дмитерко-Карабин X. М. Психологічні особливості смисложиттєвих орієнтацій осіб, узалежнених від алкоголю та наркотичних речовин / X. М. Дмитерко-Карабин, Д. П. Ловча, Д. Ю. Дмитерко // Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія. - Івано- Франківськ: Вид-во «Плай» ЦІТ Прикарпат. нац. ун-ту ім. Василя Стефаника, 2008. - Вин. 13.-Ч. 2.-294 с.

2. Іванчіч Т. Діагностика душі й агіотерапія / Т. Іванчіч ; [пер. з хорват. О. Гладкий]. - Львів: Свічадо, 2008. - 296 с.

3. Ильин И. А. О субъективности религиозного опыта / И. А. Ильин // Психология религиозности и мистицизма: хрестоматия / [сост. К. В. Сельченок]. - Мн.: Харвест ; М.: ACT, 2001. - С. 147-191.

4. Климишин О. I. Дорогою зціленім та спасіння (12 кроків духовної терапії залежних осіб) / О. І. Климишин. - Івано-Франківськ: Місійне т-во Апостола Андрія Первозванного, 2011. -40 с.

5. Психологія. З викладом основ психології релігії / [ред.-упоряд. о. Юзеф Макселон ; пер. з пол. Т. Чорновіл]. - Львів: Свічадо, 1998. - 320 с.

6. Савчин М. В. Духовний потенціал людини / М. В. Савчин. - Івано-Франківськ: Вид-во «Плай» Прикарпат. ун-ту, 2001. - 203 с.

7. Франк С. Л. Духовные основы общества / С. Л. Франк. - М.: Республика, 1992. - 511 с.

Размещено на Allbest.ru