Психологічні аспекти політичної пропаганди

Размещено на http://www.allbest.ru/

Психологічні аспекти політичної пропаганди

Павлов Д.М.

Анотації

Досліджено психологічні детермінанти ефективного здійснення політико-пропагандистського впливу. Проаналізовано пропагандистський потенціал бажання та страху як чинників політичної поведінки.

Ключові слова: політична пропаганда, психологічні аспекти ефективності, психологічні механізми політичної поведінки, об'єкти пропаганди, маніпуляція, демократія, ідеологія.

Павлов Д.М. Психологические аспекты политической пропаганды Исследованы психологические детерминанты эффективного осуществления политико-пропагандистского влияния. Проанализирован пропагандистский потенциал желания и страха как факторов политического поведения.

Ключевые слова: политическая пропаганда, психологические аспекты эффективности, психологические механизмы политического поведения, объекты пропаганды, манипуляция, демократия, идеология.

Pavlov D.M. Psychological Aspects of the Political Propaganda Psychological determinants of effective implementation of political propaganda influence are investigated. Propagandists capacity of desire and fear as factors of political behavior is analyzed.

Keywords: political propaganda, psychological aspects of efficiency, psychological mechanisms of political behavior, objects of propaganda, manipulation, democracy, ideology.

Ефективність політичної пропаганди багато в чому визначається мірою врахування та використання психологічних особливостей та закономірностей політичної поведінки громадян як на індивідуальному, так і на колективному рівні. Це обумовлюється тим, що психологічні механізми політичної поведінки належать до основних об'єктів політико- пропагандистського впливу, результативність якого, у свою чергу, залежить від того, наскільки вибір та застосування методів та засобів пропаганди узгоджено з особливостями функціонування психологічних механізмів. Виходячи з цього, мета статті--визначити психологічні детермінанти ефективного здійснення політичної пропаганди.

Психологічні механізми політичної поведінки соціальних суб'єктів виступають особливим типом механізмів пропаганди, які є усталеними схемами, моделями сприйняття та реагування на пропагандистський вплив. У цьому сенсі, наприклад, певний імідж політичного лідера чи інституту може розглядатись як своєрідна технологія пропагандистського впливу, а стереотип (на основі якого сприймається імідж) - як психологічний механізм пропаганди. Якщо використати метафору, то пропагандистська технологія є сигналом-викликом, який за допомогою пропагандистського механізму сприймається та перекодовується в мотив, наказ, переконання, керівництво до дії щодо підтримки, ігнорування чи протидії суб'єкту політики, в інтересах якого здійснюється пропаганда.

Крім психологічних механізмів пропаганди, існують інші, зокрема, міфологічні (наприклад, механізми архаїзації, паралогії і т. ін.), ідеологічні (класова свідомість чи національна свідомість як механізм сприйняття політичної реальності, механізм упередження щодо зверхності (чи обраності) своєї соціальної групи, механізм концептуальної узгодженості і т. ін.), правові (наприклад, механізми правової оцінки, нормування відносин, правосвідомість як механізм сприйняття реальності), віртуалізаційні (механізми об'єктивації та онтологізації образів), соціалізаційні (механізми навчання, формування соціально-рольових компетенцій і т. ін.). Якщо механізми пропаганди характеризують моделі, схеми процесів сприйняття, мислення та поведінки, то технології пропаганди--є інструментами впливу на сприйняття, мислення, поведінку громадян та виходять зі специфіки конкретно-історичних, соціокультурних, політичних умов життя суспільства, а також пропагандистських завдань своїх користувачів. Технологія пропаганди має запустити механізм пропаганди, який подібно до телеприймача перетворює енергію радіосигналів у систему рухливих образів, смислів, повідомлень та реакцій на них телеглядачів. Так, можна стверджувати, що технології та механізми пропаганди знаходяться у відносинах взаємодоповнення та взаємозалежності.

До важливих психологічних механізмів та детермінант пропаганди можна віднести віру, настанови, стереотипи, структури сприйняття, очікування, мотивації, ідентифікації, бажання, упередження, переваги, психологічні схильності, Я-концепцію, очікування, почуття самоповаги, поведінкові реакції. За рахунок активізації психологічних механізмів навіть несправедливі суспільно-політичні відносини та політична влада, яка забезпечує їх незмінність, дістають прихильність та підтримку з боку не лише індивідів з високим та середнім рівнем життя, а й з боку бідних соціальних груп.

Ефективне здійснення політико-пропагандистського впливу неможливе без опори на емоції, почуття, афекти, які впливають на сприйняття, мислення та дії людини. Емоції та почуття привертають увагу до інформації, беруть участь в її оцінці, роблять її суб'єктивно значущою для індивіда та сприяють закріпленню її у його пам'яті. За допомогою ініціювання емоцій активізуються та посилюються стереотипи, повідомлення сприймаються некритично, ідеї та думки виглядають більш переконливо. За аргументованою думкою В.К. Вилюнаса, емоції відіграють вагому роль у механізмі обумовлювання у людини [4, с. 51-52]. На таку функцію емоцій звертав увагу ще Б. Спіноза: ".. .внаслідок одного того, що ми бачили яку-небудь річ в афекті задоволення чи невдоволення... ми можемо її любити чи ненавидіти" [11, c. 469]. І.Л. Вікентьєв, наприклад, ефективність технологій PR пов'язує з їхньою здатністю впливати на емоційно-вольову сферу людини [3, с. 21-22]. Як справедливо стверджує щодо цього Г.Г. Ділігенський, "настанова, що не має виразно вираженого емоційного компонента, швидше за все є "слабою" і не відіграє великої ролі в мотивації і поведінці людини" [7, с. 187].

Апеляції до емоцій (страху, надії, успіху, відчаю, вини, обов'язку, справедливості, сорому, гордості за країну і т. ін.) створюють відповідний емоційний настрій у аудиторії та мобілізують її на бажані для ініціатора впливу вчинки. "Переконання в політичному дискурсі пов'язується переважно з впливом на емоції і підсвідомість, а не на розум, логічне мислення. Особливо це характерно для спілкування політиків з населенням, де сугестивний момент переважає над раціональним, а успіх комунікації заснований, перш за все, на завоюванні симпатії і довіри адресата" [14, с. 75],--стверджує О.І. Шейгал.

Відповідно до того, негативні (деструктивні) чи позитивні (конструктивні) емоції та почуття використовуються для впливу на масову свідомість, технології пропаганди можна умовно поділити на жорсткі та м'які. Якщо жорсткі технології побудовані на таких емоціях, як страх, відчай, гнів, тривога, ненависть, відраза, то м'які на емоціях надії, успіху, гордості, замилування, обожнювання, радості, а особливо - на ресурсі бажання. Якщо жорсткі технології орієнтують громадськість на негативне, деструктивне ставлення до окремих об'єктів політичного світу та, по суті, справляють гнітючий, руйнуючий вплив на особистість індивіда, то м'які--навпаки--покликані сформувати позитивне та конструктивне ставлення до певних політичних суб'єктів та, на відміну від жорстких технологій, не мають травмуючого впливу на психіку індивіда. Жорсткі технології ефективніше від м'яких, але м'які більш гуманні. Проте слід зазначити, що найбільш ефективним для забезпечення пропагандистського впливу є релевантне сполучення м'яких та жорстких технологій на основі принципу взаємодоповнення.

Велике значення у здійснені політичної пропаганди належить страху. Ключову роль страху як регулятора політичних відносин у своїй фундаментальній роботі "Страх. Історія політичної ідеї" відзначав К. Робін: "Політичний страх має навчити нас, чого варті специфічні політичні цінності. Страх громадянської війни, наприклад, має породити повагу до правопорядку, страх тоталітаризму--прихильність до ліберальної демократії, страх фундаменталізму - підтримку терпимості та плюралізму. Боячись зіткнутися з цими бідами, ми переконані у необхідності здійснити відповідні заходи щодо їх запобігання. Переконавшись в їхній небезпеці, ми, як ніколи, дорожимо такими протиотрутами, як правопорядок, ліберальна демократія і т. ін. Політичний страх має також викликати духовне пробудження. Без небезпеки і викликаного нею страху нам бракує не тільки страсної переконаності в політичних цінностях нам взагалі не вистачає переконань" [10, c. 13].

Саме на основі страху головним чином здійснюється примушення громадськості до підтримки чи, принаймні, не протидії існуючій владі. Загрози державним насильством порушникам лояльності існуючій владі, повідомлення про створення додаткових органів контролю за громадським порядком, впровадження комендантської години, - все це виступає пропагандистськими засобами укріплення існуючої влади через попереджувальне залякування тих, хто намагається її змінити. Крім того, усі жорсткі заходи влади можуть здобувати підтримку через навіювання страху перед реальним чи уявним ворогом. Слід хоча б пригадати "ворогів народу" часів сталінізму, "єврейську націю" як ворога німців в умовах гітлерівського режиму.

Як і страх, відчай є досить продуктивною емоцією в процесі залучення підтримки мас різноманітними політичними силами у здобутті чи збереженні влади. Відчай як основа технологічного впливу у більшості випадків використовується опозиційними політичними силами. Алгоритм дії такої пропагандистської технології зводиться до трьох етапів. По-перше, настійливо акцентується увага громадськості на тяжкому економічному та соціальному стані, на життєвих труднощах; по-друге, нав'язується ідея, що труднощі та турботи не цікавлять політичне керівництво країни і що воно не здатне покращити соціально- економічну обстановку; по-третє, висувається пропозиція подолати відчай, змінивши владу.

Розпалення ненависті також використовується як один із чинників здійснення політико-пропагандистського впливу на користь тих чи інших політичних сил. Для розпалення ненависті посилюються соціальні, національні та релігійні протиріччя. На їх фоні політичний суб'єкт може успішно позиціонувати себе як миротворець або як захисник ображених.

Вагому роль відіграє емоція відрази, що, як і ненависть, здатна об'єднувати маси навколо певної політичної сили, слугувати чинником визначення ідентичності. Вона будується на ініціюванні відрази щодо представників протиборчого політичного табору, через доведення порочності їх цінностей та зображення історичних осіб, які виступають для них героями, як злочинців чи хворих людей. В українській політичній практиці на роль таких "героїв", що слугують предметом відрази у представників тих чи інших політичних таборів, час від часу потрапляють С. Бандера, І. Мазепа, В. Ленін та Й. Сталін.

На відміну від жорстких, м'які технології пропаганди побудовані на позитивних емоціях та використанні ресурсу бажання. Людині властиве бажання в його різноманітних формах. Стереотипні бажання кращого майбутнього (наприклад, комунізм чи правова держава), управління своєю долею (демократія), вільного вибору (інститут виборів), безпеки (наприклад, збройні сили як символ безпеки), свободи від державного контролю (інститут прав людини), суспільної опіки (ідея соціальної держави), процвітання (успіхи економічної політики держави), - успішно використовуються в політичній пропаганді та здобувають втілення в ідеях та інститутах, які слугують соціальними доказами проголошених пропагандистських гасел. Примітно, що навіть авторитарні та тоталітарні режими не зневажають такими ідеями як вибори та демократія, намагаючись їх використовувати для соціального підтвердження пропагандистських гасел на кшталт: "Влада належить народу!".

Маніпуляція, як і популізм у політиці, побудовані на потуранні та використанні бажань, більшість з яких можуть не усвідомлюватись їх суб'єктами. Проте, зазначимо, що специфіка маніпуляції як впливу на свідомість полягає у використанні психічних механізмів особистості. Маніпуляція як особлива технологія (чи сукупність технологій) пропаганди використовує як бажання, так і страхи людини. Проте її швидше слід зарахувати до м'яких технологій, ніж до жорстких, тому що вона не орієнтована на репресію волі особистості, а лише використовує її недостатність.

Як зауважує Е. Фромм, "більшість людей переконана, що якщо їх не примушує відкрито яка-небудь зовнішня сила, то їхні рішення - це їхні власні рішення, і якщо вони чогось хочуть, то це їхні власні бажання. Таке уявлення про себе одна з найбільших наших ілюзій. Насправді значна частина наших бажань фактично нав'язана нам збоку; нам вдається переконати себе, що це ми прийняли рішення, у той час як насправді ми підбудовуємося під бажання оточуючих..." [12, с. 168-169]. Саме на нав'язуванні бажань, їх стимулюванні побудована значна частина технологій політичної пропаганди. Не випадково у зв'язку з цим Ж. Дельоз та Ф. Гваттарі зазначають: ".держава--це бажання, що переходить із голови деспота в серця підданих, з інтелектуального закону на всю фізичну систему, що з нього вивільняється або ж з нього виділяється. Бажання держави, найбільш фантастична машина придушення все одно є бажанням, суб'єктом бажання і об'єктом бажання" [6, c. 349]. Тобто, якщо виходити з тверджень Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі, провідним завданням технологій державної пропаганди є нав'язування масам бажання держави, що кодується авторитетними політичними лідерами, які тим самим виступають суб'єктами здійснення політико- пропагандистського впливу, як головна умова реалізації усіх життєвих бажань індивідів, пов'язаних із територіальністю держави. Наприклад, оскільки держава має стояти на стражі інтересів особистості та суспільства, це дає підставу для політичних лідерів-інкумбантів обґрунтовувати та виправдовувати надмірні владні повноваження державних органів тезою про сильну державу як запоруку зміцнення безпеки громадян та зростання їх добробуту. Це стосується, перш за все, розширення компетенції відповідних органів, перерозподілу владних функцій від одного органу державної влади до іншого, а також обмеження прав людини впровадженням додаткових систем контролю [5, с. 81].

Політичні обіцянки, пропоновані утопії про щасливе майбутнє, які посідають чільне місце у пропаганді інститутів державної влади,--все це має викликати бажання у мас мати належним чином організовані та взаємодіючі органи держави. Саме ці зразкові органи мають дивовижним чином привести суспільство до ідеального стану. Демократична ідеологія інтерпретує такий ідеальний стан як справжню чи розвинуту демократію. Така демократія є символізацією та реалізацією бажання влади масової людини. Один із ідеологів політичного режиму США Ф. Фукуяма ключовим завоюванням демократії, що визначає її сутність, вважає "звільнення бажання від всіх обмежень на жагу наживи" [13, с. 497]. Парадоксом демократії, яку пропагує американський теоретик, є те, що будуючись на цінностях свободи та рівності, навіть у своєму тріумфі, вона не дає ні необхідної рівності, ні належної свободи. "Незадоволеність виникає саме там,--зазначає Ф. Фукуяма, - де тріумф демократії найбільш повний: це незадоволеність свободою і рівністю" [13, с. 498]. Насправді ніякого парадоксу немає. Те, що американський автор намагається назвати демократією, є лише набором або системою символів, за якими ховається жорстка тоталітарна система управління, в основі якої бажання, жага наживи як основний принцип, мотив, критерій оцінки, спосіб підпорядкування та інструмент обмеження соціальної діяльності. У будь-якому випадку, незалежно від різноманітності мотивів, демократія для широкої громадськості залишається предметом бажання, а відтак--своєрідним інструментом політичної пропаганди.

Демократія, розглядаючись політичними елітами як інструмент стримування мас, на що звертав увагу І.М. Валлерстайн [2, c. 43,163], являє собою на практиці скоріше набір символів та знаків, які покликані засвідчити правомірність формування та дотримання загальної волі суспільства, ніж процес її дійсного втілення в життя. Іншими словами, демократія--це скоріше знаки або своєрідний символічний універсум, ніж реальний порядок речей. У цьому зв'язку заслуговують на увагу міркування французького мислителя Ж. Бодрийяра. Відповідно до нього, спокушають знаки, які утворюють символічний всесвіт та підпорядковують реальний порядок речей та уявне як бажання мас [1, с. 58,184,299-303]. "Форма бажання відбиває і скріплює історичний перехід поневолених від статусу речі або об'єкта до статусу суб'єкта або підданого, але сам по собі цей перехід не більш як витончене й глибоко запале увічнення устрою рабства. Перші проблиски суб'єктивності мас на зорі сучасності, на зорі революцій - перші ознаки самокерованого рабства суб'єктів і мас під знаком їхнього власного бажання! Початок великої спокуси: річчю можна просто володіти--суб'єкта бажання можна спокусити. Так почала розгортатися в соціальному й історичному плані ця м'яка стратегія. Маси психологізуються, щоб бути спокушеними. На них натягають бажання, щоб відволікти від нього й спокусити" [1, с. 300]. У результаті, на думку Ж. Бодрийяра, якщо раніше маси змушували миритися з владою грубим насильством, то зараз--їх змушують приймати її силою спокуси. А техніки контролю і нагляду змінює м'яка технологія спокуси. Причому спокуса проникає усюди, нишком чи відкрито, пронизуючи будь-які соціальні відносини, у тому числі відносини між політиками та виборцями [1, c. 301-302]. ".. .Спокуса являє панування над символічним всесвітом, тоді як влада--усього лише панування над реальним" [1, с. 36], - стверджував французький мислитель. У цьому зв'язку симптоматично, що, наприклад, англійський вчений Н. Дж. О'Шанесі в своїй книзі з примітною назвою "Політика і пропаганда: зброя масової спокуси" відстоює думку, що поняття "спокуса" описує мистецтво процесу пропаганди [18, р. VI]. "Ефективна пропаганда є часто спокусливою пропагандою (seductive propaganda)" [18, р. VI],--зазначає він.

Можна стверджувати, що м'яка технологія спокуси, про яку пише Ж. Бодрийяр, завдяки знакам, які можуть навіть не мати зв'язку з реальністю, будучи її симуляцією або доповненням, викликає бажання мас, зокрема, бажання надати підтримку політичному суб'єкту чи відмовити у ній. При цьому слід зазначити, що здійснення технології спокуси передбачає максимізацію задоволення та мінімізацію страждання. Іншими словами, принцип дії цієї технології--це спокуса задоволенням на фоні актуалізованого страждання. У свій час, К. Поппер справедливо підмітив, що задоволення та страждання є важливими чинниками реалізації політичної влади. У книзі "Відкрите суспільство та його вороги" він розглядав концепції ідеологів закритих та відкритих суспільств, пов'язуючи ці суспільства, відповідно, зі стражданням та задоволенням [8, с. 26,200-201; 9, с. 274,354-355]. При цьому він стверджував, що, оскільки принцип максимізації задоволення веде до тоталітаризму, провідним має бути принцип мінімізації страждання [9, с. 354]. "...Із усіх політичних ідеалів ті, якими надихаються прагнення зробити людину щасливою, напевно найбільш небезпечні. спроба створити рай на Землі неминуче призводить до створення пекла. Наш моральний обов'язок полягає в тому, щоб допомагати нужденним у нашій допомозі, однак моральний обов'язок не може полягати в тому, щоб зробити інших щасливими." [9, с. 274], - зазначав К. Поппер. Проте задекларовані етичні постулати англійського постпозитивіста не скасовують того факту, що в політичній практиці використовуються принципи і максимізації задоволення, і мінімізації страждання. Хоча б тому, що актуалізація страждання передбачає задоволення від його усунення, а задоволення визначається та посилюється наявністю страждання.

Велику роль в актуалізації страждання та формування настанови очікування задоволення відіграють фігури ворога та друга. Зазначимо, що політичним силам завжди потрібні зовнішні та внутрішні вороги, щоб актуалізовувати теми боротьби, страждання та перемоги як очікуваного задоволення. Стан боротьби передбачає безумовну згоду з політиком, політичною силою чи інститутом (державою, блоком і т. ін.), яка претендує на роль героя. Разом з тим, актуалізація теми боротьби вимагає від громадян активної позиції, що має втілитись у тій чи іншій формі підтримки влади політичного суб'єкта, який виступає в символічній ролі друга-героя.

У здійсненні пропагандистського впливу на основі принципів максимізації задоволення та мінімізації страждання можна умовно виділити такі операції: 1) актуалізації наявного страждання; 2) з'ясування винуватців цього страждання та інтерпретації їх як ворогів можливого задоволення; 3) вказування можливого задоволення (насолоди); 4) визначення шляхів рятування від страждання як боротьби за здобуття задоволення (насолоди); 5) визначення героя, діючої сили боротьби за задоволення стражденних; 6) приписування герою надзвичайних здібностей; 7) актуалізація його духовного зв'язку, ідейної єдності та залежності від підтримки стражденних.

Усі ці операції взаємопов'язані між собою та взаємодоповнюють одна одну у виконанні функцій активізації, мобілізації та орієнтації об'єктів пропаганди. Так, актуалізація страждання передбачає задоволення від його усунення, а задоволення визначається та посилюється наявністю страждання. Існування ворога передбачає існування героя-друга і навпаки. Надзвичайні якості героя вказують на можливість перемоги у боротьбі над ворогом та здобуття насолоди, та, тим самим, передбачають віру та підтримку стражденних. Єднання стражденних з героєм в акті віри та підтримки забезпечує їм лаври учасників боротьби та причетність до героїчних перемог.

Одним із перших, хто запропонував усі політичні мотиви та дії звести до розрізнення друга та ворога, був К. Шмітт. Він цілком справедливо вбачав у цьому розрізненні вирішальний спосіб інтенсифікації смислів у політиці, незалежно від їх національного, релігійного, ідеологічного та іншого змісту [15, с. 300]. Проте, слід зауважити, що К. Шмітт, виявивши одну з рушійних пружин політичної дій, не спробував з'ясувати, що саме лежить за дієвістю розрізнення друга та ворога в політиці і чи повністю вичерпується політика розділенням та напруженістю між групами друзів та ворогів. Безперечно, поділ суб'єктів політики на друзів та ворогів--одна з головних детермінант політичної дії, але політика може також визначатись такими розрізненнями та напруженнями як суспільне зло та благо, безладдя та порядок, примус та свобода, непрозорість та відкритість, безкомпромісність та популізм, клановість та демократизм, націоналізм та мультикультуралізм, а також наявне ущербне і дефектне політичне реальне та уявне ідеальне. Слід визнати, що за всіма можливими розрізненнями та напруженнями в політиці, в тому числі за опозицією ворог--друг, лежить розрізнення та напруження між стражданням та задоволенням (насолодою), яке укорінено в особистому досвіді кожної людини. Так, ворог є втіленням страждання, а друг--задоволення. Разом з тим, слід наголосити, що як раз задоволення повинно бути атрибутом та посвідченням друга в політиці, а страждання--ворога. Само по собі розрізнення друга та ворога в політиці недостатньо, воно має наповнюватись особистим смислом для кожного суб'єкта політичних відносин через відчуття цілком реального страждання та очікування певного, достатньо конкретного, задоволення.

Переосмислюючи теоретичну спадщину К. Шмітта, зазначимо, що суб'єкт здійснення пропаганди визначає розрізнення страждання й задоволення та форми його репрезентації. Саме в цьому і полягає реалізація можливості ефективної політичної пропаганди. Разом з тим, розрізнення друга та ворога є необхідним та виконує функцію мобілізації об'єктів пропаганди. Слід наголосити, що дуалізація політичного світу, його поділ на дві антагоністичні частини (за моделлю "друг--ворог") є не способом його об'єктивного описання, а швидше технологічним інструментарієм впливу на свідомість та поведінку об'єктів пропаганди. Справа в тому, що дуальний поділ спрощує розуміння та інтерпретацію, крім того, має коріння в глибинних пластах свідомості людини з притаманною їй архетиповою вірою в споконвічну боротьбу добра зі злом, тобто є елементом архаїзації свідомості. Саме спрощення тлумачення політичних процесів для об'єктів політичної пропаганди вже несе для них задоволення, оскільки дає можливість без зайвих рефлексивних зусиль відчувати себе здатними зрозуміти сутність та логіку політичних процесів. І навпаки, порушення принципу дуальності швидше викликає роздратування та недовіру, оскільки сприймається як навмисне ускладнення з метою приховування істини, що покликане заплутати розуміння справжнього стану справ та приховати ворога--винуватця політичних прорахунків.

Пропагандистська дуалізація не просто певним чином структурує сприйняття політичного світу, а й створює ситуацію напруження та занепокоєння, протистояння та нестійкості, що мобілізує активність об'єктів політичної пропаганди, збуджуючи їх надії добитись перемоги світлих сил над темними, сприяти перевазі позитивних тенденцій політичного розвитку над негативними, і, тим самим, подолати страждання та здобути задоволення.

За усіма можливими смисловими опозиціями, завдяки яким мотивується та визначається політична свідомість та поведінка соціальних суб'єктів, лежить розрізнення страждання та задоволення (насолоди). Саме особистий досвід страждання та задоволення накладається на сприйняття таких феноменів, понять, ідей та символів як примус та свобода, смерть та життя, тоталітаризм та демократія, фашизм та толерантність, свавілля та законність, привілейованість та рівність, смисл (значення) та абсурд.

Завдяки публічно визнаним феноменам, поняттям, ідеям та символам страждання та задоволення виводяться з суб'єктивного плану та здобувають об'єктивний характер, об'єктивуються. Крім того, вони стають чинниками об'єднання в групи й спільноти та одночасно джерелами поділу суспільства та політикуму на антагоністичні сили. Одночасно, перетворені форми страждання та бажання задоволення соціальних суб'єктів в публічно та політично визнані феномени та поняття дозволяють цим суб'єктам позбутись почуття вини.

Відомо, що суб'єктивне страждання вказує на деяку дефектність, недосконалість, непристосованість індивіда (теорії деривації [16; 17]), тоді як колективне страждання є злочином, виною злих чи темних сил, ворога, та, тим самим, виправдовує індивіда як безвинну жертву свавілля та злочину. Так само, індивідуальне задоволення навантажено почуттям вини (яке пов'язано з гріховним та егоїстичним розумінням задоволення) та потребує об'єктивації та суспільного виправдання через перетворення в колективні форми задоволення. Наприклад, тиранія, деспотія, авторитаризм як індивідуальне (або принаймні нерівне) задоволення від користування владою, як правило, протиставляється демократії як колективному задоволенню від користування владою. Індивідуальне задоволення від користування суспільними благами як наявність привілеїв чи невиправданих прибутків протиставляється соціальній державі чи державі добробуту як колективному задоволенню від рівного чи справедливого розподілення державних прибутків.

Ворог та друг є такими ж об'єктивованими формами страждання та задоволення, точніше їх джерелами, як чиновницьке свавілля та правова держава. Саме через посилення міри наявного чи можливого страждання, яке приписується ворогу, здійснюється його демонізація, яка прагне викликати та каталізувати мобілізацію підтримки соціальних суб'єктів у владних інтересах пропагандиста. Чим більше страждання, тим більш ненависний ворог, а, отже, і більша енергія ентузіазму у боротьбі проти нього разом з героєм-другом. Тому при завоюванні влади для опозиційних політичних сил стає актуальним гасло: "Чим гірше - тим краще".

Обіцянки задоволення у вигляді різних його об'єктивованих, колективних форм мають забезпечити нерозривний зв'язок між героєм-другом та стражденними, які автоматично стають його прихильниками, своєрідною символічною армією добра чи світлих сил в нав'язаній політичною пропагандою картині світу.Висновки

Врахування та використання психологічних особливостей та закономірностей політичної поведінки громадян як на індивідуальному, так і на колективному рівнях, істотним чином визначає ефективність технологій політичної пропаганди. Психологічні механізми політичної поведінки належать до головних об'єктів впливу психологічних технологій пропаганди, результативність яких, у свою чергу, залежить від того, наскільки вибір та застосування технологій узгоджено з особливостями функціонування психологічних механізмів. Психологічні механізми політичної поведінки соціальних суб'єктів виступають особливим типом механізмів пропаганди, які є усталеними схемами, моделями сприйняття та реагування на пропагандистський вплив. Низку пропагандистських технологій, результативність яких визначається успіхом у впливі на психіку людини (зокрема, через управління увагою, емоціями, переживаннями і т. ін.) з метою спонукання до надання чи позбавлення підтримки політичним суб'єктам, можна інтерпретувати як психологічні пропагандистські технології. Відповідно до того, негативні чи позитивні емоції та почуття використовуються для впливу на масову свідомість, технології пропаганди можна умовно поділити на жорсткі та м'які. Якщо жорсткі технології побудовані на таких емоціях, як страх, відчай, гнів, тривога, ненависть, відраза, то м'які--на емоціях надії, успіху, гордості, замилування, обожнювання, радості, а особливо--на ресурсі бажання. Якщо жорсткі технології орієнтують громадськість на негативне, деструктивне ставлення до окремих об'єктів політичного світу та, по суті, справляють гнітючий, руйнуючий вплив на особистість індивіда, то м'які--навпаки--покликані сформувати позитивне та конструктивне ставлення до певних політичних суб'єктів. психологічний пропагандистський політичний

Список використаних джерел

1. Бодрийяр Ж. Соблазн [Текст] / Ж. Бодрийяр; пер. с фр. А. Гараджи. - М.: Издательство Ad Marginem, 2000. - 317 с.

2. Валлерстайн И. После либерализма [Текст] / И. Валлерстайн; пер. с англ. / Под ред. Б.Ю. Кагарлицкого. - М.: Едиториал УРСС, 2003. - 256 с.

3. Викентьев И.Л. Приемы рекламы и Public Relations [Текст] / И.Л. Викентьев. - Ч. 1. - СПб.: "ТРИЗ-шанс", 1995.--228 с.

4. Вилюнас В.К. Психологические механизмы мотивации человека [Текст] / В.К. Вилюнас. - М.: Изд-во МГУ, 1990.--288 с.

5. Висоцький О. Комунікаціяяккомпоненталегітимаційноїполітики [Текст] / О. Висоцький // Політичний менеджмент.--2008. - N° 1 (28). - С. 77-86.

6. Делёз Ж. Анти-Эдип: Капитализм и шизофрения [Текст] / Ж. Делёз, Ф. Гваттари; пер. с франц. и послесл. Д. Кралечкина; науч. ред. В. Кузнецов. - Екатеринбург: У-Фактория, 2007. - 672 с.

7. Дилигенский Г.Г. Социально-политическая психология [Текст] / Г.Г. Дилигенский. - М.: Швая школа, 1996. - 351 с.

8. Поппер К. Открытое общество и его враги [Текст]: в 2 т. / К. Поппер.--Т 1. --М.: Феникс, "Культурная инициатива", 1992.--448 с.

9. Поппер К. Открытое общество и его враги [Текст]: в 2 т. / К. Поппер. - Т. 2. Время лжепророков: Гегель, Маркс и другие оракулы. - М.: Феникс, "Культурная инициатива", 1992. - 528 с.

10. Робин К. Страх. История политической идеи [Текст] / К. Робин / Пер. с англ. А. Георгиева, М. Рудакова. - М.: Прогресс-традиция; Издательский дом "Территория будущего", 2007. - 368 с.

11. Спиноза Б. Этика [Текст] // Спиноза Б. Избранные произведения в двух томах. - Т. 1. - М.: Изд-во Полит. лит., 1957. - С. 359-618.

12. Фромм Э. Бегство от свободы [Текст] / Э. Фромм; пер. с англ. / Общ. ред. и послесл. П.С. Гуревича. - М.: Прогресс, 1989.--272 с.

13. Фукуяма Ф. Конец истории и последний человек [Текст] / Ф. Фукуяма. - М.: АСТ, 2004. - 588 с.

14. Шейгал Е.И. Семиотика политического дискурса [Текст]: дис... д-ра филол. наук: 10.02.01; 10.02.19 / Елена Иосифовна Шейгал. - Волгоград, 2000. --431 с.

15. Шмитт К. Понятие политического [Текст] / К. Шмитт // Антология мировой политической мысли: В 5 т.--Т 2: Зарубежная политическая мысль, ХХ в. - М: Мысль, 1997. - С. 290-310.

16. Bernstein M. An empirical examination of relative deprivation theory [Text] / M. Bernstein, F. Crosby // Journal of Experimental Social Psychology. - 1980.--Vol. 16. - P. 442-456.

17. Bulman R.J. Attributions of blame and coping in the "real world": Severe accident victims react to their lot [Text] / R.J. Bulman, С. B. Wortman // Journal of Personality and Social Psychology. - 1977.--Vol. 35. - P. 351-363.

18. O'Shaughnessy N.J. Politics and propaganda: Weapons of mass seduction [Text] / N.J. O'Shaughnessy. - Manchester: Manchester University Press, 2004. - VII, 264 p.

Размещено на Allbest.ru