Механізми становлення ґендерної ідентичності особистості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Механізми становлення ґендерної ідентичності особистості

Ґендерна ідентичність особистості і детермінанти її становлення нині є актуальним предметом наукової рефлексії. Різні тлумачення самого явища ґендерної ідентичності визначають, відповідно, різні підходи до розуміння її становлення, його провідних агентів та логіки здійснення. Зокрема, по-різному розв'язується проблема з'ясування механізмів становлення ґендерної ідентичності особистості.

Мета статті - здійснити теоретичний аналіз механізмів становлення ґендерної ідентичності особистості, поданих у ґендерних дослідженнях сучасності.

Аналіз останніх досліджень із зазначеної проблеми дозволив нам виділити п'ять основних механізмів, до яких апелюють науковці з метою пояснення ходу становлення ґендерної ідентичності особистості. Такими є: ідентифікація, соціалізація, інтеріоризація, індивідуація та ініціація. Відповідно, нами було здійснено спробу систематизувати теоретико-емпіричні відомості про вказані механізми з метою визначення їх дії, онтогенетичної ролі та особливостей.

Змістом ідентифікації в широкому сенсі є «багатоплановий процес ототожнення, примирення, співвіднесення себе з об'єктом, образом, поведінкою інших» [6, с. 60] у результаті якого досягається «безпосереднє переживання суб'єктом того чи іншого ступеня своєї тотожності об'єкту» [5, с. 151]. Як механізм становлення ідентичності особистості ідентифікація ґрунтується на інтроекції, а інтроекція означає вбирання в себе, поглинання. Розгляд ідентифікації як механізму досягнення ґендерної ідентичності бере початок з теорії психосексуального розвитку З. Фрейда та став предметом вивчення низки глибинних теорій, зокрема - теорії об'єктних відношень. Відповідно до них існують окремі лінії психосексуального розвитку та статевої ідентифікації для чоловіків та жінок, спільним для яких є те, що вже до інфантильної генітальної фази відбувається ідентифікація дитини з дорослим тієї ж статі (матір'ю або батьком) у якості рольової моделі, а в ході розв'язання Едипового комплексу - ідентифікація з інтроектами та ідеалами, яку покладено в основу формування Над-Я. У час Едипової кризи любов батьків та труднощі у подоланні болісної амбівалентності сприяють тому, що дитина поступається їм та, в результаті, ідентифікується з їхніми вимогами і очікуваннями. Таким чином, з поступової інтеграції всіх ідентифікацій, за поглядами Е. Еріксона, і розвивається ідентичність особистості. З цієї тези випливає ще один ключовий момент у глибинній позиції стосовно становлення ґендерної ідентичності, а саме: в ході розвитку свій вклад вносять ідентифікації з об'єктами тієї ж і протилежної статі, і тому кінцева ґендерна ідентичність людини являє собою суміш чоловічих і жіночих рис.

Поза ортодоксальними глибинно орієнтованими дослідженнями актуальність феномену ідентифікації виходить за часові межі дитинства і передбачає можливість ототожнення з іншими об'єктами та групами об'єктів. Зокрема, Ш. Бьорн тлумачить ґендерну ідентифікацію як тип підкорення, що має місце, коли ми повторюємо дії рольових моделей просто тому, що хочемо бути схожими на них. Французька дослідниця E. Badinter зазначає, що ґендерна ідентичність здобувається дитиною у подвійному процесі: шляхом ідентифікації з представниками тієї ж статі та, водночас, завдяки диференціації з представниками протилежної [10]. А. Чекаліна наголошує, що у процесі ґендерної ідентифікації як ототожнення себе з представниками своєї статі особистість досягає усвідомлення своєї подібності та відмінностей з представниками своєї статі, на відміну від протилежної, і засвоює чоловічу або жіночу роль [9]. Велике значення в ході цього процесу, на думку Г. Махмадамінової, має те, що у дитини немає вибору значимих інших, її ідентифікація з ними виявляється квазіавтоматичною.

Міркуючи над видами і формами ідентифікації, Г. Дьяконов зазначає, що «ідентифікація індивіда з іншою людиною чи групою може виступати у вигляді ціннісної, нормативної або рольової ідентифікації» [5, с. 160] та в суб'єкт-суб'єктному відношенні мати такі форми: інтерідентифікація, гетероідентифікація, соціоідентифікація та самоідентифікація. Автор відзначає, що ціннісна ідентифікація обумовлюється єдністю ціннісних орієнтацій суб'єкта і об'єкта ідентифікації, нормативна - реалізується через прийняття індивідом норм групи, рольова - полягає в освоєнні певної соціальної функції та злитті з нею в тій чи іншій мірі. За характером взаємодії Я та іншого К. Сільверман, як і Д. Шелер, виділяє ідеопатичну ідентифікацію - конструювання Я за рахунок іншого, та гетеропатичну - переміщення Я на місце іншого, де друга є негативним феноменом, пов'язаним з буттям за рахунок переживань іншого. І. Кон вказує на різницю між особистою ідентифікацією з суб'єктом і позиційною ідентифікацією з різними аспектами узагальненої ролі, припускаючи, що перша більше властива становленню жіночої ґендерної ідентичності, а друга - чоловічої. Доповнює типологію ідентифікацій і українська дослідниця В. Клюйкова-Цобенко, яка вводить поняття ґендерної самоідентифікації, розуміючи її як процес самовизначення особистості як представника певної ґендерної групи.

Щодо часових меж актуальності ідентифікації у ґендерному становленні особи, то, на думку Р. Лейнга, вони відсутні, адже будь-які стосунки між людьми неявно містять визначення Я іншим і іншого - Я; ідентифікація є комплементарною та може бути центральною або периферійною, тобто торкатись сутнісних чи поверхневих, зовнішніх, аспектів особистості. Підкреслює значення процесу ідентифікації в онтогенезі і М. Кубаєвський, зазначаючи, що він «постійно відтворює свій результат, особливу системну рису людини - ідентичність, тобто ситуативно фіксує співвіднесеність чого-небудь із собою» [6, с. 61]. Відносно істинного об'єкта ідентифікації В. Брайсон іронічно відзначає, що ототожнення себе з чоловіком чи жінкою - це прийняття нами того смислу, який нав'язується суспільством, що надає особливого значення деяким аспектам нашої статі. К.Г. Юнг запевняє, що ідентифікація з соціальною роллю є щедрим джерелом неврозів, оскільки вимагає від людини відсторонитися від себе самої на користь штучної особистості. Вітчизняний соціолог О. Донченко, розвиваючи ідею К. Юнга щодо колективного несвідомого, наголошує на особливій актуальності для сучасного суспільства ідентифікації з архетипами і доходить висновку, що ідентифікація людини з позаособистісними змістами може набувати або позитивного, або негативного характеру, що визначається особливостями її соціалізації і психосоціальною ситуацією в цілому.

Активне дослідження соціалізації як механізму становлення ґендерної ідентичності здійснили A. Bandura та K. Bussey в межах теорії соціального научіння. Автори підкреслювали, що батьки відіграють активну соціалізуючу роль у встановленні напрямку ґендерного розвитку дитини через «структурування, моделювання, маркування і оціночне реагування на ґендерно-марковану поведінку» [11, c. 699], що з часом змінюють форму, локус та інтенсивність впливу. У взаємодії з однолітками, як показали емпіричні дослідження, діти схвалюють статевовідповідну діяльність і карають за поведінку, що вважається невідповідною статі [там само]. Описуючи процеси ґендерної соціалізації в сім'ї, S. McHale, A. Crouter і S. Whiteman зазначають, що «діти здобувають інформацію про ґендерні ролі та норми через їхній вплив на інші діадні стосунки в сім'ї» [14, c. 126], зокрема - споглядаючи статевотипову поведінку у взаємодії матері і батька. Автори також підкреслюють роль контекстуальних факторів для ходу ґендерної соціалізації - «від запиту безпосередньої соціальної ситуації до місця сім'ї в більшому соціальному світі» [14, c. 143]. Е. Маккобі і К. Джаклін припускають, що у становленні ґендерної ідентичності беруть участь соціалізація (основні процеси якої - моделювання та підкріплення) і самосоціалізація. C. Kaczala відзначає вплив ґендерної соціалізації на позитивне оцінювання індивідом рольових норм навіть у разі, коли вони не сприяють безпосередньому досягненню «майбутніх статевовідповідних цілей» [13, c. 1]. На диференційній функції ґендерної соціалізації наголошує Ш. Бьорн, виділяючи в ній два основні механізми: диференційне посилення і диференційне наслідування, де перше передбачає відмінності у заохоченні та покаранні певної поведінки хлопчиків і дівчат, а друге - в інтенції хлопчиків наслідувати представників чоловічої статі, а дівчат - жіночої. Н. Смелзер, аналізуючи різні підходи до розв'язання проблеми ґендерної рівності, доходить висновку, що «чоловічність» і «жіночність» хоча б частково формуються протягом багатьох років під впливом сім'ї, школи, груп однолітків та інших агентів соціалізації. B. Okun слушно вважає, що значення ґендерної соціалізації виходить далеко за межі становлення ґендерної ідентичності, адже вона «первинно визначає нашу особистість і робить внесок у стосунки» [15, с. 129]. Автор розглядає панівну (чоловічу) або підрядну (жіночу) ґендерну соціалізацію, наголошуючи, що вона є могутнішою за вроджені біологічні змінні і суттєво впливає на проникаючі ґендернозумовлені знання та поведінку.

До питання ґендерної соціалізації і соціалізації статі активно звертаються і на теренах пострадянського простору. Так, українські дослідники А. Фурман і Т. Надвинична зазначають, що «процес ґендерного розвитку як набір соціально зумовлених варіантів статевих ролей та статеворольової поведінки реально відбувається в контексті досить важливого для вітакультурного зреалізування людини метапроцесу, котрий прийнято називати соціалізацією» [8, с. 124]. На думку Т. Говорун, саме у процесі статевої соціалізації формується психічна стать - певна система ціннісно-смислових уявлень про себе як про чоловіка чи жінку. Саму ж статеву соціалізацію Т. Говорун тлумачить як функцію суспільства у «спрямуванні розподілу ґендерних ролей, розширенню їхнього діапазону, гармонізації міжстатевої взаємодії в різних сферах людського буття» [2, с. 8]. Стосовно становлення ґендерної ідентичності в умовах соціалізації Н. Радіна також наполягає, що слушно говорити не про стихійний розвиток ґендерної ідентичності, скільки про її соціокультурне формування. Однак, як справедливо вказує І. Головньова, ґендерна ідентичність безумовно є соціальною за механізмами становлення, проте особистісною, індивідуальною за змістом. Підкреслює значення індивідуального ґендерного досвіду - основи ґендерної ідентичності людини - і Л. Тодорів, наголошуючи, що саме він здобувається особистістю у ході ґендерної соціалізації. На думку автора, у ході індивідуального здійснення особистість конструює систему інтерпретативних схем, за якими і відбувається трансформація нейтральних подій у сповнений сенсу досвід. С. Дев'ятих наділяє ґендерну соціалізацію, притаманну сучасному суспільству, множинністю агентів соціалізації, зниженням значення дорослих і посиленням значення однолітків як соціалізуючих агентів, проявом неспецифічних агентів статевої соціалізації, в якості яких виступають засоби масової інформації. Серед інших особливостей ґендерної соціалізації С. Макаренко підкреслює її «експериментальний» характер, адже, відкриваючи свої ґендерні можливості, індивід з різних сторін досліджує, випробовує їх. Дослідники Н. Пилат та І. Стахів, застосовуюючи поняття ґендерно-рольової соціалізації, наголошують тим самим на значенні рольового аспекту у становленні особистості. В. Москаленко торкається проблеми деякої подвійності процесу ґендерної соціалізації, що протікає, з одного боку, як засвоєння індивідами цінностей ґендерної культури, що транслюються попередніми поколінням, з другого - як трансформація цих цінностей, що є реалізацією притаманної молоді потреби у новаціях. У спробах розв'язати проблему зазначеної подвійності ряд вітчизняних авторів звертається до поняття ґендерної самосоціалізації, змістом якої вважають процес самовідтворення тих взірців поведінки, які викликають повагу чи осуд інших. Цю ідею підтримує і В. Хьосле, зазначаючи, що індивід повинен розірвати зв'язок з сім'єю, в якій народився і виріс, щоб створити новий образ самого себе; він має змінитись і з пасивного користувача, споживача соціальної системи перетворитись на одного з її творців.

На процесуальних характеристиках ґендерної соціалізації наголошує А. Чекаліна: вона відбувається протягом усього життя людини як засвоєння індивідом культурної системи ґендеру того суспільства, в якому він живе, і складається з низки елементів, як-от: особистісні і ґендерні характеристики батьків, стать дитини, уявлення батьків про те, якою повинна бути дитина даної статі, особливості інститутів соціалізації. Т. Лєнь пропонує тлумачити поняття ґендерної соціалізації як засвоєння та відтворення притаманних певному соціальному середовищу статевоспіввіднесених нормативів поведінки. Авторка розрізняє періоди первинної та вторинної ґендерної соціалізації, де перший полягає у несвідомому та пасивному засвоєнні культури, а другий - відповідно - у її творчому переосмисленні. Виділяють первинну (до 18 років) і вторинну ґендерну соціалізацію залежно від панівних агентів впливу також В. Добреньков та А. Кравченко, припускаючи, що першу забезпечує сім'я, родина, а другу - інші соціальні інститути [4]. Р. Юнусова, пов'язуючи становлення ґендерної ідентичності із процесом статеворольової соціалізації, зазначає, що він є суттєвим фактором формування спрямованості особистості, адже в певному сенсі «відсікає» можливості розвитку статево небажаних інтересів. Розуміє досягнення ґендерної ідентичності як наслідок статеворольової соціалізації також і Т. Данильченко, яка відзначає, що ґендерна ідентичність - це результат складного біосоціального процесу, який поєднує онтогенез, статеву соціалізацію і розвиток самосвідомості. Втім, В. Новицька справедливо доходить висновку, що здобуття ґендерної ідентичності є не єдиним продуктом ґендерної соціалізації, зараховуючи до її результатів також асиміляцію та пристосування, адаптацію до усталених суспільних вимог у цілому.

Аналізуючи засоби ґендерної соціалізації індивіда, Н. Яворська вказує на безліч ґендернообумовлених форм поведінки, які продукуються його батьками: жести і міміка, слова, особливості поведінки, взаємини, оцінка життєвих ситуацій тощо. В. Добреньков і А. Кравченко розглядають ґендерну соціалізацію як процес, що відбувається під дією ґендерних винагороджень, ґендерних ідеалів, ґендерної героїзації, ґендерної імітації та ґендерних групових тисків [4]. Унаслідок дії зазначених впливів, за поглядами Н. Городнової, відбувається «деформація розвитку особистості» [3, с. 107]. І. Дорошина і Я. Корнілова серед засобів ґендерної соціалізації підкреслюють значення ґендерних стереотипів, оскільки саме вони допомагають підтримувати існування ґендерних ролей. Різноманітність соціальних та культурних засобів, які визначають і направляють хід ґендерної соціалізації, розглядають В. Козлов та Н. Шухова. Автори тлумачать ґендерну соціалізацію як процес засвоєння індивідом культурної системи ґендеру, своєрідне соціокультурне конструювання відмінностей між чоловіками і жінками того суспільства, в якому він живе та виділяють дві можливі форми її здійснення: адаптивну соціалізацію та інтеріоризацію.

Погляд на інтеріоризацію як на самостійний механізм становлення ґендерної ідентичності (а не як на компонент ґендерної соціалізації) застосовують лише поодинокі дослідження. Так, S. Stryker [16] здобуття ідентичності особистістю в цілому пов'язує з інтеріоризацією ролі, що в контексті нашого дослідження стосується ролі ґендерної. С. Бутковська обґрунтовує ґендерну ідентичність як поняття, що «охоплює суб'єктивний досвід і являє собою психологічну інтеріоризацію чоловічих і жіночих рис у процесі взаємодії Я та інші» [1, с. 34]. О. Чистякова тлумачить здобуття ґендерної ідентичності як певне привласнення комплексу очікувань, стереотипів, вимог, адресованих суспільством людям чоловічої і жіночої статі. На думку Д. Логвінової, задля досягнення ґендерної ідентичності має відбутись перехід із зовнішнього, «заданого» соціумом плану у внутрішнє, особистісно-осмислене прийняття ґендерних ролей та відповідних їм установок. Проблеми інтеріоризації опосередковано торкається і В. Васютинський, зазначаючи, що індивідуальний суб'єкт навряд чи здатен чітко розрізняти свої (внутрішні) і «не свої» (зовнішні) впливи: у його взаємодії із середовищем ці впливи зливаються в єдину картину притаманних йому суб'єктивних переживань у зв'язку з актуальним перебуванням у полі взаємодії. Поза такою взаємодією, як підкреслює автор, потенційно статеві фрагменти індивідуальної суб'єктності залишаються «річчю в собі», не розгортаються у відповідному напрямі. Ця позиція перегукується з теоретичними поглядами класика ґендерних досліджень Н. Чодороу, на думку якої ґендерна ідентичність кожної особистості є «заплутаним переплетенням, фактично злиттям особистісного та культурного значення» [12, с. 70]. У своїх «антипсихіатричних» розмірковуваннях Р. Лейнг тлумачить явище інтеріоризації винятково як інтерпретацію: Я не здобуває досвід Іншого безпосередньо. Доступні для Я факти, що стосуються Іншого, - це дії Іншого, що переживаються Я, та щодо становлення ґендерної ідентичності як інтеріоризації образів батьків автор зазначає: єдиний шлях, яким можна спробувати вибратися з сім'ї, це загнати сім'ю всередину себе самого так, що можна бути ззовні власного нутра і, таким чином, бути вільним.

Деякою протилежністю до ідей ідентифікації та соціалізації як механізмів становлення ґендерної ідентичності є дослідження індивідуації. Протиставляючи ідентифікації індивідуацію, К.Г. Юнг розглядає останню як «шлях до себе» або як «самоздійснення». Якщо ідентифікативні шляхи розвитку є, за поглядами автора, відчуженням Самості, способами позбавлення Самості її реальності на користь зовнішньої ролі чи уявного значення, то індивідуація означає найкраще і найповніше здійснення людиною своїх колективних якостей, оскільки відповідна увага до своєрідності індивіда більшою мірою сприяє кращому виконанню соціальних ролей, ніж нехтування цією своєрідністю або її пригнічення.

На думку Н. Чодороу, проблеми сепарації та індивідуації з'являються через згасання первинного ототожнення з матір'ю - на початку розвитку індивідуального відчуття себе, свого Я [12]. Досліджуючи формування ідентичності, М. Малер та Дж. Мак-Девітт виділять 4 фази у процесі індивідуації та встановлюють їхні часові межі: фаза диференціації (5-9 міс.), фаза практики (10-15 міс.), фаза возз'єднання (16-24 міс.), фаза постійності об'єкта (24-36 міс.). Я. Коломинський дотримується думки, що у спілкуванні з оточуючим мікросередовищем дитина сама активно накопичує інформацію про статеві відмінності і статеві ролі і співвідносить її зі своїм досвідом, у той час, як В. Козлов та Н. Шухова, віддаючи перевагу механізму соціалізації як основному у ході становлення ґендерної ідентичності, зазначають, що індивідуація - це «самостановлення», тобто здобування знань і уявлень про себе, які приховано в тій частині несвідомого, що лежить внизу, під ясним уявленням про себе. Підкреслює значення індивідуаційного аспекту у становленні ґендерної ідентичності і Л. Ожигова, вказуючи, що це «не просто засвоєння особистістю культурно заданих зразків і норм деякого ґендеру, це завжди реалізація внутрішніх задумів і смислів особистості, всієї Я-концепції, що забезпечується і прямує до досягнення внутрішньої узгодженості, самоактуалізації і зовнішнього підтвердження» [7, с. 27].

Найбільш наочним та зовнішньо очевидним серед механізмів становлення ґендерної ідентичності особистості є архаїчний механізм ініціації. Як зазначають Н. Оліфирович і Т. Малейчук, ініціація - це будь-які обрядові дії, які супроводжуються і формально закріплюють зміни соціального статусу і соціальної ролі людини або групи людей у зв'язку зі вступом у будь-яке корпоративне об'єднання або возведення на будь-яку соціальну посаду. Вона здійснюється на двох рівнях - зовнішньому і внутрішньому, де зовнішній рівень проявляється у вигляді різних послідовних обрядових дій, а внутрішній - характеризується появою переживань у ініційованого, пов'язаних з його участю в ініціації та здобуттям ним нової ідентичності. Зазвичай акт ініціації асоціюють лише зі становленням чоловічої ґендерної ідентичності, переходом від хлоп'яцтва до чоловіцтва. Дж. Кемпбелл пропонує таку «формулу» усілякого обряду переходу: усамітнення - ініціація - повернення, де ініціація передбачає певне випробування. Юнгіанський аналітик Дж. Холліс вказує на 6 стадій ритуалу ініціації: фізичне відокремлення, смерть, відродження, навчання, суворе випробування, повернення. Автор переконаний, що ініціація дозволяє здійснитись глибинним змінам особистості і, тим самим, полегшує здобуття ідентичності. «Живучи в суспільстві, в якому не залишилось ритуалів, які наділяють життя смислом, - пише Дж. Холліс, - ми опиняємось перед жорстокою реальністю - життям на поверхні».

Порівняльний аналіз виділених нами механізмів становлення ґендерної ідентичності дозволяє припустити, що всі вони мають важливе значення для ґендерного здійснення особистості та, ймовірно, є більш або менш актуальними у різні вікові періоди. Так, наприклад, можна прогнозувати, що механізми інтеріоризації та ідентифікації є первісними і в індивідуальному ґендерному розвитку стають фундаментом для подальшої ґендерної соціалізації. При цьому дія останньої може завершуватись ініціаціально, а у період дорослості - змінюватись індивідуативними формами ґендерного розвитку. Однак, зазначені висновки потребують подальшої емпіричної перевірки та наукової рефлексії.

Література

ґендерний ідентичність особистість

1. Бутковская С.А. Становление гендерной идентичности в процессе профессионального самоопределения: дис… канд. психол. наук: 19.00.01 / С.А. Бутковская. - Хабаровск, 2007. - 202 с.

2. Говорун Т. Соціалізація статі як фактор розвитку Я-концепції: автореф. дис. доктора психол. наук: 19.00.07 / Т.В. Говорун. - К.: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2002. - 35 с.

3. Городнова Н. Ґендерна соціалізація дітей в умовах сімейного виховання / Н. Городнова // Проблеми загальної та педагогічної психології, 2011. - т. ХІІІ, ч. 3. - С. 102-108.

4. Добреньков В.И. Гендер. Брак. Семья // Фундаментальная социология: в 15 т. / В.И. Добреньков, А.И. Кравченко. - М.: ИНФРА-М, 2006. - т. 10. - 1094 с.

5. Дьяконов Г. Основы диалогического подхода в психологической науке и практике / Г.В. Дьяконов. - Кировоград: РИО КГПУ им. В. Винниченко, 2007. - 847 с.

6. Кубаєвський М. Концептні імплікації у вивченні взаємозв'язку ідентифікації й ідентичності / М. Кубаєвський, С. Лук'яненко // Психологія і суспільство. - 2009. - №3. - С. 58-68.

7. Ожигова Л. Гендерная идентичность и смысловые механизмы её реализации: автореф. дис. доктора психол. наук: 19.00.01 / Л.Н. Ожигова. - Краснодар, 2006. - 46 с.

8. Фурман А. Основи ґендерної рівності: навч. пос. / А.В. Фурман, Т.Л. Надвинична. - Тернопіль: Економічна думка, 2006. - 168 с.

9. Чекалина А. Влияние родительских установок на формирование психологического пола старшего дошкольника: автореф. дис. канд. психол. наук: 19.00.07 / А.А. Чекалина. - М.: Институт общей и педагогической психологии АПН СССР, 1991. - 21 с.

10. Badinter E. XY, De l'identitй masculine / E. Badinter. - Paris: Odile Jacob, 1992. - 320 p.

11. Bandura A. Social cognitive theory of gender development and differentiation / A. Bandura, K. Bussey // Psychological Review. - 1999. - vol.106. - 4. - pp. 676-713.

12. Chodorow N. The power of feelings: personal meaning in psychoanalysis, gender, and culture / N.J. Chodorow. - London: Yale university press, 1999. - 328 p.

13. Kaczala C.M. Sex-role identity, stereotypes and their relationship to achievement attitudes / C.M. Kaczala. - School of Education University of Michigan. - 1981. - 41 p.

14. McHale S. The family contexts of gender development in childhood and adolescence / S. Mchale, A. Crouter, S. Whiteman // Social development. - 2003. - №12 (1). - pp. 125-148.

15. Okun B. Therapists' blind spots related to gender socialization / B.F. Okun // Intimate environments. Sex, intimacy, and gender in families / ed. by O. Kantor, B. Okun. - New York, London: The Guilford press, 1989. - pp. 129-140.

16. Stryker S. Identity theory: developments and extensions / S. Stryker // Self and Identity. - New York, 1986. - pp. 89-104.

Размещено на Allbest.ru