Родинна психотерапія: мета та особливості застосування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ІННОВАЦІЙНИХ ОСВІТНІХ ТЕХНОЛОГІЙ

КАФЕДРА АВІАЦІЙНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни: «Основи психотерапії»

Тема: «Родинна психотерапія: мета та особливості застосування»

Виконала:

Студентка групи ПС-501з

Спеціальність 6.030102 «Психологія»

Барбон Аліна

Київ 2019

Зміст

Вступ

1. Особливості сімейної психотерапії

2. Напрямки в сімейній психотерапії

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

В останні роки в нашій країні зростає інтерес до вивчення психології і психотерапії сім'ї. Сім'єю і її проблемами починають цікавитися не тільки фахівці в цій області (сімейні психологи і психотерапевти), але також представники суміжних дисциплін (психіатри, наркологи, невропатологи, педіатри, підліткові лікарі, психологи різних спеціальностей, дефектологи, соціальні працівники і педагоги і т.д.). Свою роль відіграє також новий підхід до процесу психотерапії, у центрі уваги якої стоїть взаємодія між людьми, динаміка ситуацій, а не окремі особистості.

Дослідження в області сімейної психотерапії збагачують своїми результатами психологічну науку, медицину і педагогіку, а використання її прикладних висновків допомагає в професійній діяльності психологів, лікарів, соціальних працівників, вихователів, вчителів і викладачів та багатьох інших категорій фахівців.

Загальна мета - вивчення сучасного стану організації індивідуального та групового психологічного консультування членів сім'ї та сімейної психотерапії.

1. Особливості сімейної психотерапії

Сімейна психотерапія у своєму розвитку пройшла два етапи як і психотерапія в цілому: медичний і психологічний.

Із другої половини 20-го століття стали інтенсивно розвиватися психологічне консультування й психологічна сімейна терапія, що не ставлять медичних цілей і спрямовані на нормалізацію відносин і особистісний ріст членів родини.

Особливо велике значення для розвитку вітчизняної сімейної психотерапії зіграла перша монографія Е.Г. Ейдеміллера зі співавтором "Сімейна психотерапія" (1990). У ній автори підсумували досвід багаторічних досліджень методів, процесу й механізмів лікувальної дії сімейної психотерапії при нервово-психічних захворюваннях. Запропонували нові методологічні підходи, що послідовно розглядають родину як багаторівневу й багатофункціональну систему. Вони переконливо показали, що у випадках, коли хто-небудь зі членів родини страждає нервово-психічними захворюваннями, порушується цілісне функціонування родини й починають формуватися групові механізми психологічного захисту, що часто носять патологічний характер.

Сьогодні розвиток сімейної психотерапії відбувається в тісній взаємодії з іншими галузями психотерапії, насамперед індивідуальної й груповий, що цілком закономірно. В останнє десятиліття відбувається інтенсивний розвиток служби родини; виникає широке коло установ і організацій всілякого профілю, що ставлять своєю метою сприяння родині, допомога в подоланні її труднощів.

Сімейна психотерапія здійснюється поетапно. На першому етапі проводиться робота з проблемним членом сім'ї, в ролі якого найчастіше виступає дитина, самий маленький і самий беззахисний, що дає зрозуміти батькам, що в родині не все гаразд, що сім'я потребує допомоги.

На другому етапі, в роботу включаються батьки і старші члени сім'ї, поступово усвідомлюють свою відповідальність за позитивний результат терапії. Сімейна психотерапія завжди проводиться в комплексі, коли психотерапевт включає батьків і дітей в активне обговорення проблем, що склалися, потенціюючи пошук виходу з проблемної ситуації, виконуючи функцію необхідного і дієвого каталізатора.

Сімейна психотерапія призначається індивідуально і в групі, коли психотерапевт спілкується з кожним членом сім'ї індивідуально і потім одночасно з усіма членами родини в цілому, що дозволяє побачити сім'ю як єдине ціле. Одночасно системний підхід допомагає зрозуміти кожному члену сім'ї, що вони нерозривно пов'язані, і кожен завжди впливає на іншого, допомагаючи або ускладнюючи процес позитивних змін.

Сімейна психотерапія спрямована на профілактику психічних розладів і запобігає появі захворювання ще до рівня формування стійких симптомів.

Завдання:

Сімейна психотерапія спрямована на наступні завдання:

- збільшення спонтанності висловлень членів родини про свої бажання,

- почуття, ідеалах, цінностях, побоюваннях, тобто збільшення відкритості комунікації;

- закріплення нових способів спілкування в родині;

- руйнування внутрісімейних стереотипів;

- усвідомлення членами родини ролей, які вони грають, їхнє закріплення або заміна;

- розуміння родиною своєї єдності, взаємозалежності;

- можливість родини виражати гаму почуттів, емоційно абстрагувати їх.

Етапи:

Часто в сімейній терапії виділяють 4 етапи (Ейдеміллер, Юстицкіс):

1) сімейний діагноз, діагностичний етап;

2) ліквідація сімейного конфлікту;

3) реконструктивний;

4) підтримуючий.

Під сімейним діагнозом розуміється типізація порушених сімейних відносин з урахуванням індивідуально-особистісних властивостей членів родини. Діагностика сімейних відносин здійснюється в процесі приєднання до сімейної групи психотерапевта, що висуває і перевіряє проблемні діагностичні гіпотези. Особливість процедури сімейної діагностики полягає в тому, що вона супроводжує сімейну терапію на всіх етапах і визначає вибір психотерапевтичних технік. Її інша особливість складається в необхідності співвіднесення отриманої від одних членів родини інформації про те, що відбувається, з інформацією від інших членів родини і власного враження психотерапевта, що склалося на підставі розпиту і спостереження за поведінкою учасників процесу психотерапії (“родина очима дитини”, “родина очима психотерапевта”, “які ми насправді”).

На другому етапі в ході однобічних зустрічей психотерапевта з клієнтом і членами його родини відбувається виявлення і прояснення джерел сімейного конфлікту і ліквідація його за допомогою емоційного відреагування кожного члена родини, який втягнутий в конфлікт, у результаті встановлення адекватного контакту з психотерапевтом. Психотерапевт допомагає учасникам конфлікту навчитися говорити мовою, яка зрозуміла усім.

На етапі реконструкції сімейних відносин здійснюється групове обговорення актуальних сімейних проблем або в окремо узятій родині, або в рівнобіжних групах клієнтів з подібними проблемами і їхніх родичів. У цих же групах проводиться рольовий поведінковий тренінг і навчання правилам конструктивної суперечки.

Підтримуючий етап сімейної терапії складається в закріпленні набутих на попередніх етапах навичок емфатичного спілкування і розширеного діапазону рольової поведінки в природних сімейних умовах. Також проводяться консультування і корекція придбаних навичок спілкування стосовно до реального життя.

2. Напрямки в сімейній психотерапії

Коротко розглянемо напрямки і школи закордонної сімейної психотерапії.

1. Школа Упало Алто

Джей Хейлі, представник школи Упало Алто, став автором методу “проблемовирішуючої терапії”. Багато методик ним були запозичені в Мілтона Еріксона. Хейлі вважав, що відносини в родині визначаються результатом боротьби чоловіків за контроль над іншими членами родини. Симптом - один зі способів контролювати поводження навколишніх. На думку Джея Хейлі, завдання психотерапії полягає в наданні людям інших способів впливу. Лікувальний ефект сімейної терапії значно зростає, якщо на терапевтичній сесії збираються всі члени родини. Внеском Хейлі в сімейну психотерапію стали різні директиви (завдання) членам родини. Виконання завдань забезпечувало рівність, кожен член родини мав право висловити своя чи думка щось зробити. Психотерапевт дає завдання як під час сеансу, так і на будинок. Ціль цих завдань:

· змінити поводження членів родини;

· знайти додатковий стимул для побудови відносин психотерапевта з членами родини;

· вивчити реакції членів родини при виконанні ними завдань;

· здійснити підтримку членів родини, тому що під час виконання завдань психотерапевт як би незримо присутствует.

Хейлі також застосовував метафоричні і парадоксальні завдання. Перші будувалися на пошуках аналогій між подіями і вчинками, що на перший погляд зовсім різні; другі являють собою такі інструкції, яким члени родини пручаються і тим самим змінюють своє поводження в потрібному напрямку.

Іншою великою фігурою в школі Упало Алто був Мюррей Боуен, якого вважають одним з основоположників сімейної терапії в США. До середини 60-их років 20-го століття їм був розроблений метод сімейної психотерапії, що складає з 4-х принципів:

1. Визначення і прояснення відносин.

2. “Незалучення в трикутник” (Боуен рекомендував психотерапевтам не утягувати емоційно в конфлікти, а зосереджувати своя увага на процесі відносин);

3. Навчання чоловіків ефективному емоційному спілкуванню;

4. Заняття “Я-позиції”.

2. Сімейна психоаналітична терапія

Метою психоаналітичної сімейної терапії є зміна особистості учасників психотерапії таким чином, щоб вони могли взаємодіяти як цілісні здорові особистості на базі нинішньої реальності, а не на базі неусвідомлюваних відносин минулого. Психоаналитично-орієнтовані терапевти також менш директивні, ніж представники інших шкіл.

Наступні техніки використовуються в цьому терапевтичному напрямку: конфронтація, кларифікація, інтерпретація і переробка досвіду, техніки поліпшення комунікативних здібностей, техніка “вільних асоціацій”. Психоаналітики воліють спостерігати і слухати, різко зупиняючи порожнє обговорення питаннями.

3. Сімейна системна психотерапія

Найбільші представники цього напрямку - Мара Сельвіні-Палаццолі, Клу Маданес, Сальвадор Мінухин та ін. У даний час системний напрямок вважається одним з найбільше широко представлених, перспективних, економічно доцільних і терапевтично ефективних напрямків сімейної терапії. Значний вплив на розвиток цього напрямку зробили положення загальної теорії систем Іллі Пригожина.

У системній сімейній психотерапії сім'я розглядається як цілісна система, що прагне до збереження й еволюції сформованих зв'язків. На всьому протязі свого існування родини проходять через закономірні кризи розвитку (вступ у шлюб, відділення від батьківських родин, вагітність, народження дитини, надходження дитини в дошкільні/шкільні установи, закінчення їм школи і вибір свого життєвого шляху, разрив з батьками, відхід батьків на пенсію і т.д.) Саме на цих відрізках свого існування родини виявляються нездатними розв'язувати нових проблеми колишніми способами і тому встають перед необхідністю ускладнювати свої пристосувальні реакції.

Основні кроки сімейної системної психотерапії виглядають у такий спосіб:

1. Об'єднання психотерапевта з родиною, приєднання його до пропонованою родиною структурі ролей.

2. Формулювання психотерапевтичного запиту.

3. Реконструкція сімейних відносин.

4. Завершення психотерапії і від'єднання.

Мара Сельвіні-Палаццолі ввела такий принцип роботи, коли бригада терапевтів різної статі працюють з родиною, а інші спостерігають за їх роботою, знаходячись за односторонньо-прозорим дзеркалом. Одиницею психотерапії є участь на всіх сесіях усіх членів родини, що живуть під одним дахом. Частота зустрічей була 1 раз на місяць, усього до 10 сесій. Її метод був короткий і раптовий, вона використовувала метод парадоксальних розпоряджень, прагнула викликати зміни в родині раптовим вирішальним рухом. Парадоксальне завдання (інакше “інваріантне розпорядження”) розроблялося дуже ретельно й утягувало всіх членів родини в серію дій, що суперечать сформованим у родині ригідним правилам і міфам.

4. Стратегічна сімейна психотерапія

Цей метод сімейної терапії також називається “проблемовирішаюча”, “коротка”, тому що він орієнтований на рішення проблем. Найбільш відомі фігури цього напрямку - Джей Хейлі, Карл Уітекер, Клу Маданес. У своїй роботі психотерапевти цього напрямку не концентруються на особливостях особистості членів родини. Даний підхід характеризується надзвичайною увагою до деталей симптому і меншим інтересом до родини. Широку популярність цей напрямок набув до 1970 р. Багато ідей представники цього методу почерпнули з досвіду роботи Мілтона Еріксона. Для його практики характерні два підходи: використання непрямих методів впливу і прийняття усього, що пропонує клієнт.

Суттю стратегічного підходу є розробка стратегії для вирішення проблем, тому що зміни в родині важливіші, ніж розуміння причин порушень. Стратегічні терапевти досліджують фактори, що забезпечують стійкість проблеми, що підтримується існуючим взаємодією в родині, і тому прагнуть виявити ту поведінку, що підкріплює проблему. Багато стратегічних психотерапевтів думають, що нормально функціонуюча родина - це та, котра уникає симптомів і здатна функціонувати відповідно до вимог мінливих обставин.

5. Сімейна поведінкова психотерапія

Сімейна поведінкова терапія як свій основний принцип бачить підкріплення поведінки наслідком, з чого випливає, що паттерн поведінки чинить опір змінам у всіх випадках, крім тих, коли виникнуть більш сприятливі наслідки. Представників цього напрямку цікавить аналіз послідовності вчинків. За основу береться положення, що задоволеність у шлюбі в значно більшій ступені обумовлена відсутністю взаємних фрустрацій, ніж обсяги наданих один одному задоволень.

Однією з найбільш часто застосовуваних технік є поведінковий тренінг батьків. Процес психотерапії починається з того, що терапевт переформулює представлення клієнта про сутність проблеми і можливих шляхів її рішення. Поведінкові психотерапевти одними з деяких не запрошують усю родину на лікування, а лише дитини і кого-небудь з батьків. Поведінковий тренінг батьків має на меті підвищення їхньої компетентності в питаннях виховання дітей, розпізнавання і модифікації паттернів емоційно-поведінкового реагування.

Найбільш популярні наступні техніки роботи:

формування (shaping) - досягнення бажаної поведінки невеликими порціями через послідовне підкріплення;

жетонна система - використовує гроші чи окуляри як винагороду дітей за успішну поведінку;

контрактна система - містить у собі угода з батьками про зміну їх поведінки синхронно зі зміною поведінки дитини;

обмін змінами за винагороду;

переривання (timeout)- покарання у вигляді ізоляції.

Сімейна поведінкова психотерапія - це один із самих популярних методів через свою простоту й ощадливість, хоча часто терапевтичні зміни виявляються однобокими чи короткочасними.

6. Інші напрямки

Сімейна комунікативна терапія виділилася з напрямку Упало Алто. Ведучими представниками її є П. Вацлавик, Д. Джексон і інші. Метою сімейної комунікативної терапії є зміна способів комунікації, чи “свідомі дії з метою змінити погано функціонуючі зразки інтеракцій”. Спочатку представники цього напрямку, наприклад, Вірджинія Сатир, ставили метою просте поліпшення комунікації в родині, потім ця ідея звузилася до зміни саме тих способів комунікації, що підтримують симптом. Основними групами технік сімейної комунікативної терапії є: навчання членів родини правилам ясної комунікації; аналіз і інтерпретація способів комунікації в родині; маніпуляція комунікацією в родині за допомогою різних прийомів і правил. Цей вид сімейної психотерапії не зміг затвердитися як високоефективної метод.

З представників напрямку сімейної психотерапії, заснованої на досвіді,найбільш відомий Карл Уітейкер (Carl Whitaker) і Огаст Напір (August Napier). Цей метод заснований “на досвіді і здоровому глузді” (Ейдемиллер, Юстицкис, “Психологія і психотерапія родини”, 1999).

4. Подружня психотерапія

Подружньою психотерапією називається форма психотерапії, що орієнтована на сімейну пару, допомагає їй у подоланні сімейних конфліктів і кризових ситуацій, у досягненні гармонії у взаєминах, забезпеченні взаємного задоволення потреб. Вона може працювати як самостійний метод і як етап сімейної психотерапії.

Робота проводиться або з подружньою парою, або з одним з партнерів, що прийшов на прийом до психотерапевта. При цьому варіанті подружньої психотерапії з психотерапевтом обговорюються не проблеми чоловіка, а лише ті думки, почуття, переживання, що є в заявника проблеми з приводу його (її) шлюбу.

В даний час у подружній психотерапії найбільш поширені динамічний, поведінковий і гуманістичний підходи.

При динамічному підході подружня дисгармонія розглядається з погляду внутрішньої мотивації поведінки обох партнерів. Просліджується динаміка міжособистісних відносин і її зв'язок з динамікою психічних процесів.

Метою поведінкового підходу в подружній психотерапії є насамперед зміна поведінки партнерів, при цьому використовуються методи обумовлювання і навчання, що забезпечує:

1. Управління взаємною позитивною поведінкою подружжя;

2. Набуття необхідних соціальних знань і навичок, особливо в області спілкування і спільного вирішення виникаючих проблем;

3. Вироблення і реалізацію подружньої угоди про взаємну зміну своєї поведінки.

Поведінковий напрямок у подружній психотерапії в даний час є найбільш розповсюдженим. Самі популярні його форми - висновок сімейних контрактів, комунікативні тренінги, конструктивна суперечка, прийоми рішення проблем і т.д. В даний час багато фахівців використовують інтегративний підхід, сполучаючи найчастіше методи когнітивно-поведінкової терапії і системної психотерапії.

В основі контракту лежить угода, в якому подружжя чітко визначає свої вимоги в поведінці й узяті на себе обов'язки. При формулюванні вимог рекомендується використовувати наступний порядок: загальні скарги, далі їхня конкретизація, далі позитивні пропозиції, нарешті, договір з перерахуванням обов'язків кожного з подружжя.

У гуманістичному підході до психологічної корекції подружніх відносин ведучими є представлення про те, що в основі гармонічного шлюбу лежать відкритість, автентичність, толерантність, потреба в самовираженні, приналежності іншому і незалежний розвиток особистості кожного. Цей підхід розвилася як протилежність динамічному, котрий зайво орієнтований на вплив історичного минулого чоловіка і його батьківської родини, так і занадто манипулятивному поведінковому підходу. Тут психотерапевт створює умови, у яких чоловіки прагнуть до вербалізації своїх почуттів і тим самим до поліпшення взаєморозуміння. Були сформульовані принципи відкритого шлюбу, що створює найбільш сприятливої умови для особистісного росту партнерів:

1. Принцип реальності, “тут і зараз”;

2. Повага до особистого життя партнера;

3. Відкрите спілкування - не “читати думки” іншого, а відкрито говорити про свої почуття і бажання;

4. Рухливість у виконанні сімейних ролей;

5. Рівноправність;

6. Довіра;

7. Автентичність - знать себе і свою ціну, цінувати право іншого жити відповідно до своїх представлень;

8. Відкрите партнерство - кожний має право на власні інтереси і захоплення.

5. Сімейне консультування

Сімейне консультування - це один з різновидів сімейної психотерапії, що має свої відмітні ознаки і границі терапевтичного втручання. Сімейне консультування розвивалося паралельно із сімейною терапією, взаємно збагачуючи один одного. Основною метою, що коштує перед сімейним консультуванням, є вивчення проблеми чи члена членів родини для зміни взаємодії в ній і забезпечення можливостей особистісного росту.

Чим відрізняються сімейне консультування і сімейна терапія? По-перше, сімейне консультування не приймає концепцію хвороби. По-друге, воно ставить акцент на аналізі ситуації й аспектів рольової взаємодії в родині. По-третє, воно покликано допомогти в пошуках особистісного ресурсу суб'єктів консультування й обговоренні способів дозволу ситуації.

У числі ведучих теоретичних концепцій сімейного консультування приводяться когнитивно-поведенческая терапія, раціонально-емоційна терапія й інші. Цим обумовлене та розмаїтість прийомів і методів, що маються в його арсеналі.

Основні принципи і правила сімейного консультування зводяться до наступного пунктам:

1. Установлення контакту і приєднання консультанта до клієнтів. Досягається за допомогою дотримання конструктивної дистанції, що сприяє оптимальному спілкуванню, а також прийомів синхронізації міміки і подиху консультанта і консультируемого, використання консультантом мовних форм, що відбивають домінуючу репрезентативну систему того, хто повідомляє про свою сімейну проблему.

2. Збір інформації про проблему клієнта з використанням прийомів позначки-моделювання (НЛП) і терапевтичних метафор. Щоб досягти цієї мети, консультант може задавати уточнюючі питання типу: “Якого результату Ви хочете досягти?”, “Чого Ви хочете?”, “Спробуйте сказати про це без негативної частки “ні”, тобто словами, що описують позитивний результат”.

3. Обговорення психотерапевтичного контракту, що є однієї з найважливіших задач сімейного консультування. На цьому етапі відбувається обговорення того, як буде розподілятися відповідальність між клієнтом і його консультантом. Наприклад, консультант відповідає за умови безпеки сімейного консультування, за технології доступу до дозволу проблеми клієнта. У свою чергу, клієнт стає відповідальним за власну активність, щирість у бажанні змінити своє рольове поводження і так далі. Після успішного проходження цієї фази учасники домовляються про тривалість роботи (наприклад, 3-6 годин), тривалості проведення одного сеансу і періодичності терапевтичних зустрічей (наприклад, спочатку 1 раз у тиждень, згодом уже рідше - 1 раз у 2-3 тижні). Нарешті, обговорюються умови оплати, а також санкції за порушення сторонами умов контракту.

4. Далі відбувається уточнення проблеми клієнта, також визначаються ресурси родини в цілому і кожнім її члені окремо. Цьому сприяють питання на зразок: “Як ви раніш справлялися з труднощями? Що вам у цьому допомагало?”, “У яких ситуаціях ви були сильними? Як ви використовували свою силу?”

5. Проведення власне консультації. Тут необхідно зміцнити віру клієнтів в успішність і безпеку процедури консультування: “Ваше бажання здійснити зміни, ваш колишній досвід, активність і щирість у сполученні з бажанням консультанта співробітничати з вами, його професійні якості і досвід роботи будуть надійною гарантією успішності роботи”. З учасниками консультування обговорюють позитивні і негативні сторони сформованих стереотипів поводження, наприклад, за допомогою таких питань: “Що, на вашу думку, є самим негативної в сформованій ситуації? А що саме гарне в цих обставинах?” Здійснюється спільний пошук нових шаблонів поводження. Консультант пропонує наступні питання: “Чого ви ще не робили, щоб розв'язати проблему? Як поводилися значимі для вас люди, якщо виявлялися в подібній ситуації? Змогли б ви так надійти?” чи “Що допоможе вам зробити такий же вчинок?” Консультант може використовувати прийоми візуалізації: клієнти, знаходячись у трансі, створюють образ нової ситуації, фіксуючи при цьому виникаючі кинестетические відчуття.

6. “Екологічна перевірка”. Консультант пропонує членам родини представити себе в подібній ситуації через 5-10 років і досліджувати свій стан.

7. Наближаючи до завершення сімейного консультування, консультант починає зусилля по “страхуванню” результатів. Це зв'язано з тим, що клієнти іноді мають потребу в діях, що допомагають їм набути впевненості при освоєнні нових шаблонів поводження. Вони можуть одержати від консультанта яке-небудь домашнє завдання і запрошення прийти на повторну консультацію через деякий час для обговорення отриманих результатів.

8. Від'єднання. Така процедура виявляється потрібної в ряді випадків. Наприклад, у літературі описується, як це робив Джей Хейлі за допомогою “парадоксального завдання”, точне виконання якого приводить до протилежного результату. Молодим дружинам, з якими проводилася консультація з приводу вираження своїх почуттів, було запропоновано сваритися по годині в день “для перевірки свого емоційного реагування”. Хейлі враховував у такий спосіб людську природу, знаючи, що ніхто не буде свідомо шкодити собі. Чоловіки спробували виконувати завдання і кинули його, у них зміцнилося бажання цінувати один одного, і вони прийняли рішення відмовитися від послуг “ консультанта, щоподурів,”, таким чином, учинилося “від'єднання”.

В даний час сімейне консультування є широко затребуваним видом психотерапевтичної допомоги серед населення Росії. Сімейні консультанти працюють у психологічних центрах, у консультаціях, що діють у системі міністерства соціального захисту і комітетів з охорони родини і дитинства, а також в інших установах.

6. Психотерапевтична корекція відносин у родинах

Безпосередньо сімейна психотерапія починається, коли психотерапевт, вивчивши родину й установивши сімейне порушення, організує вплив на родину і її окремі члени з метою досягнення бажаних змін у їхньому житті. При цьому виникають проблеми і задачі, що умовно розділяють на 3 групи (Ейдемиллер, Юстицкис, 1999): формування правильного відношення родини до сімейної терапії; загальні питання проведення терапії; нарешті, методики сімейної психотерапії.

Формувати позитивне відношення до процесу сімейної психотерапії необхідно, хоча і непросто для членів родини - її учасників, унаслідок причин організаційних, емоційних і інтелектуальних. Тому психотерапевту треба формувати сильну і стійку мотивацію до участі в психотерапії.

Як правило, перша зустріч є визначальної для подальшого - під час її з'ясовується ступінь складності проблем, з якими зіштовхується психотерапевт, а клієнти (член родини) одержують перше представлення про сімейну психотерапію і вирішують, чи продовжувати в ній своя участь. Узагалі, задача психотерапевта в ході першої зустрічі - допомогти клієнту в короткий термін зрозуміти, що необхідно серйозну і тривалу роботу і що від нього будуть потрібні активність і почуття відповідальності за успіх психотерапії. Тому необхідний добре розроблений план першої зустрічі з членом родини. Спочатку психотерапевт повинний ознайомитися з проблемами клієнта, актуалізувати його емоційні переживання, зв'язані з родиною і т.д., дати клієнту побачити сукупність фрустраций, з якими він має справу в повсякденному житті. Подальша задача психотерапевта - створення в клієнта представлення про те, що сімейна психотерапія дасть можливість знайти рішення його проблем, тому що останній ще погано уявляє собі сімейну психотерапію.

Психотерапевт повинний використовувати стан клієнта для створення мотивів до участі в психотерапії, а так само, що не менш важливо, проробити мотиви, що перешкоджають участі, побачити майбутні складності і знайти шляху для їхнього рішення. Ще один важливий аспект цієї зустрічі - сформувати в клієнта активний інтерес до самого змісту психотерапевтичної діяльності, щоб уникнути в майбутньому ситуації, коли клієнт пасивно чекає допомоги від психотерапевта. Замість цього він набудовується на активний пошук рішення своїх сімейних проблем за допомогою психотерапевта.

Сімейному психотерапевту приходиться при організації своєї роботи вирішувати проблеми різного виду, наприклад:

* Працювати одному чи запросити до-терапевта?

* Яка оптимальна тривалість психотерапії?

* Де працювати з родиною - у чи кабінеті за місцем її проживання?

* Чи проводити заняття з усією родиною чи відразу спочатку з окремими членами родини?

* Які найкраща частота і тривалість зустрічей?

* З яких проблем почати, із приватних чи сімейних?

* Чи розробляти докладний план чи дій покласти на експромт?

Спосіб організації і проведення сімейної психотерапії не повинний визначатися “науковими поглядами” сімейного психотерапевта. В ідеалі вибір способу організації сімейної психотерапії повинний залежати від особливостей родини. Також будь-який сімейний психотерапевт повинний бути рівною мірою готовий до застосування всіляких стилів психотерапії (і їхньої зміни) у залежності від родини, окремих її членів, її проблеми і сімейних умов. Можливо, що з одним членом родини кращий авторитарний стиль, з іншим - недирективний. Отже, відповідь на всі ці питання, що коштують перед психотерапевтом, залежить від усієї сукупності умов.

Далі розглядається питання, які методики сімейної психотерапії найбільш застосовні. Методика сімейної психотерапії - це типова сукупність дій, за допомогою яких психотерапевт вирішує визначену психотерапевтичну задачу. Сімейна психотерапія за час свого розвитку придбав велике число різних технік, що прийшли з досвіду знову з'явилися шкіл. Перелічу основні види психотерапевтичних технік, найбільше широко застосовуваних у сімейній психотерапії.

Директиви (чи вказівки) - це прямі, конкретні вказівки про необхідність визначених дій з боку всієї чи родини окремих її членів для того, щоб вони домоглися своїх цілей. Це можуть бути вказівки зробити щось; робити щось інакше, чим дотепер; не робити щось, що робили до цього. У випадку так називаної парадоксальної директиви щира її ціль протилежна проголошуваної. Ефективність застосування директив вирішальним образом залежить від правильності її застосування, вимагає ретельного вивчення родини, психотерапевтичного впливу на родину прикладом самого психотерапевта, а головне, достатнього авторитету психотерапевта.

Метод сімейної дискусії теж широко застосовується в практиці сімейної психотерапії. Під час її проведення члени родини обговорюють широке коло проблем, що стосується її життя, і способи рішення різних сімейних питань. Дискусія можна переслідувати численні цілі: наприклад, виправлення неправильних представлень про сімейні чи взаємини навчання членів родини методам дискусії. Керування дискусією жадає від психотерапевта належного уміння. У числі основних прийомів, використовуваних при веденні сімейних дискусій, називаються ефективне використання мовчання, уміння слухати, навчання за допомогою питань, повторення, узагальнення, конфронтація з визначеною чи думкою членом родини і т.д.

Часом з'ясовується, що в членів родини недостатньо розвиті ті навички й уміння, необхідні для успішного сімейного життя; у ході сімейної психотерапії ці відсутні навички формуються за допомогою різноманітних психотерапевтичних технік, спеціальних вправ і “тренувань”: формування версионного мислення, програвання сімейних ролей і т.д. Загальний їхній принцип полягає в тому, що перед членом родини ставиться визначена задача, наприклад, у виді чи уміння навички, що він повинний сформувати, і повідомляється критерій, за допомогою якого він судить про тім, чи удалося йому (їй) справитися з завданням.

сімейний психотерапія тренінг

Висновок

Узагальнивши теоретичні положення й практичні рекомендації, можна зробити висновок, що сімейна психотерапія спрямована насамперед на:

1) Збільшення спонтанності висловлень членів родини про свої бажання, почуття, ідеалах, цінностях, побоюваннях, тобто: збільшення відкритості комунікації.

2) Закріплення нових способів спілкування в родині, що означає усвідомлення й вільне прийняття нових різноманітних способів взаємодії, можливостей зміни свого поводження, вільний вибір різних способів комунікації.

3) Руйнування внутрісімейних стереотипів, що створили неблагополуччя у відносинах.

4) Усвідомлення членами родини ролей, які вони грають, їхнє закріплення або заміна.

5) Підвищення психолого-педагогічної грамотності батьків.

6) Розуміння родиною своєї єдності, взаємозалежності.

7) Підвищення сенситивності батьків до дитині.

8) Можливість родини відкрито виражати гаму почуттів.

На підставі проаналізованих даних ми відзначили наступні загальні положення в організації й проведенні сімейної психотерапії:

1) Вивчення ресурсів родини за допомогою психологічної діагностики; збір анамнезу родини "очима всіх її членів".

2) Установлення бажаного стану в процесі психотерапевтичної бесіди.

3) Психотерапевтична робота - організація психологічного впливу на окремих членів родини й родину в цілому з метою досягнення бажаних змін у їхньому житті.

4) Закріпляючі дії терапевта, спрямовані на підтримку нових форм взаємодії, досягти яких удалося в ході сімейної терапії.

У процесі сімейної терапії психотерапевт:

1) направляє свої зусилля на встановлення довірчих відносин зі членами родини;

2) головне завдання терапевта - вивільнення потенційних можливостей, які є в членів родини;

3) створює відносини, що допомагають (суть таких відносин базується на конгруентності терапевта, емпатії, прийнятті родини такий, яка вона є - "тріада Роджерса").

4) акцентує увагу на почуттях родини по відношенню друг до друга;

5) залучає всю родину до участі в обговоренні сімейних проблем;

6) стимулює висловлення членами родини своїх переживань, тривог, побоювань - "тут і тепер".

До теперішнього часу сформувалося значне число всіляких видів допомоги родині: сімейні консультації, служби знайомств, різні види сімейної освіти, сексологічні, психологічні, педагогічні кабінети. Надзвичайно різноманітна їхня діяльність: допомога в створенні родини (служби знайомств для самотніх) і її зміцненні (консультації для конфліктуючих і чоловіків, що розводяться), у вихованні дітей (консультації й центри для батьків), сімейна профілактика, сімейна психологічна допомога неблагополучним родинам, консультування з питань родини й шлюбу й т.д. Здійснюється пошук взаємозв'язку й шляхів взаємодії між всіма цими численними формами. На допомогу родині приходять фахівці різних профілів: сексологи, психологи, психіатри, педагоги.

Список використаної літератури

1. Альошина Ю.Е. Індивідуальне й сімейне консультування. - К., 2004

2. Бендлер Р., Гриндер Д., Сатир В. Сімейна психотерапія - К., 2003

3. Витакер К. Міркування психотерапевта. - К., 2004

4. Грановська Р.М. Елементи практичної психології. - К., 1998

5. Дружинін В.И. Психологія родини. - К., 2003

6. Е. Ейдемиллер, В. Юстицкис. Психологія і психотерапія родини. С-Пб, 1999.

7. Ковальов С.В. Психологія сімейних відносин. - К., 1997

8. Роджерс К.Р. Погляд на психотерапію. Становлення людини. - К., 1994

9. Сатир В. Як будувати себе й свою родину. - К., 1992

Размещено на Allbest.ru

...