Аналіз витоків комунікативності особистості в наукових дослідженнях

Размещено на http://www.allbest.ru/

Аналіз витоків комунікативності особистості в наукових дослідженнях

У статті представлено теоретичний аналіз витоків комунікативності особистості в наукових дослідженнях. У сучасних психічних дослідженнях комунікативний зріз представлено різнопланово від зоокомунікативних феноменів аж до духовної творчості й особливостей прояву любові між людьми, а логіко-генетичний ланцюжок розгортання людської комунікації, добре представлений у віковій психології, прослідковано від «комплексу пожвавлення» й ефектів аж до понять про «агресивну мотивацію» та її експресивні засоби, що характеризують дітей, і дорослих. Висвітлено комунікативність як каталізатор важливих психологічних новоутворень, що, починаючись як окремі соціально адекватні, рішення, розвиваються у «функціональні органи». Визначено, що суспільна форма існування «Я» вимагає прямої та зворотної комунікації, так кожному індивіду необхідно докласти власні цілеспрямовані зусилля для перетворення оточуючих у органи здійснення його природно необхідних функцій. ключові слова: комунікація, особистість, взаємодія, соціалізація, діяльність, буття.

Комунікативна діяльність, як і будь-яка людська діяльність, здійснюється у єдності фізіологічного, психічного і соціального рівнів. її не можна зводити до одного з них, а ізольований розгляд будь-якого із цих рівнів не призведе до повного розуміння комунікації. Сьогодні слово «діяльність» використовується у багатьох науках, через що можуть виникнути термінологічні труднощі. Комунікативну діяльність треба розуміти в кінцевому результаті як сукупність соціально-історичних детермінованих людських дій, що включають виникнення і сприймання висловлювань, які є результатом і вираженням процесів, що відбуваються у свідомості і для реалізації яких необхідна система фізіологічних процесів. Таким чином, комунікативна діяльність є комплексним поняттям, вона складається з різних компонентів і через ці компоненти пов'язана з різними рівнями розгляду.

Заслугою психологів є те, що вони при поясненні соціальної детермінації психічних процесів показали значення комунікативної діяльності і довели її нерозривний зв'язок із розумовою діяльністю. Проте було б невірно поняття комунікативна діяльність підпорядкувати тій абстрактній точці зору, яка веде до розмежування предметно-практичної та розумової діяльності. Це розмежування має значення для з'ясування вторинності розумової діяльності. Тому неприпустимо протиставляти цим двом основним категоріям комунікативну діяльність, а також неможливо її просто включати в одну з цих двох категорій. Комунікативна діяльність завжди є тільки одним із компонентів у сукупності різних видів діяльності. Отже, комунікативна діяльність пов'язана із мотивами і цілями тієї діяльності, яка в конкретному випадку є причиною виникнення комунікації. Іншими словами, комунікативна діяльність займає певне місце у сукупності різних видів діяльності.

Дієва участь особистості у різнорівневих ситуаціях взаємодії з іншими «Я», як і звуження й, тим більше, втрата з тих або інших причин можливості визначати себе серед інших людей, уявляються у цьому вимірі особистості як ключова для неї подія індивідуальної долі. Все це вимагає нового звернення до проблеми комунікативності особистості.

Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Серед інших істот людський спосіб життя, за складністю якого немає рівної людині істоти. Це один із найважливіших аспектів її видоспеци- фічності. Якщо пригадати, що людське дитинча перетворюється із безпорадної особини на самостійну людину, що здатна прагнути цінностей культури, творити в галузі символічної віртуаль- ності, то онтогенетичні процеси соціалізації виглядають як доленосної ваги трансформації, а ко- мунікативність -- як їх психологічна умова. Вона є каталізатором важливих психологічних новоутворень, що, починаючись як окремі соціально адекватні, рішення, розвиваються у «функціональні органи» (О. Леонтьєв, О. Лурія та ін.), які керують поведінкою індивіда у різноманітних соціальних ситуаціях й не рідко у «автоматичному режимі», доповнюючи такими стереотипами вирішення актуальних задач. Оволодіння засобами, що забезпечують людський спосіб життя та поведінку є тільки енергетичною базою такого ставлення до світу і себе. Проте, «спеціалізація» генотипу та фенотипу, як свідчить досвід багатьох випадків депривації, особливо у ранньому віці, допомагає набути саме людського типу поведінки завдяки суспільним умовам, взаємодії з іншими людьми: щоб стати і бути людиною їй потрібні інші люди. Більше того, відсутність або дефіцит соціалізуючого впливу, де оточуючі слугують якщо не вчителями, інструкторами, то хоча б наочними моделями людського подолання якихось перешкод, призводить до втрати перспективи розвиватись як особистість [15].

Фундаментальний висновок психологічної науки полягає у визначенні, що саме зв'язки з іншими суб'єктами допомагають особі психологічно виокремити своє «Я» серед решти чинників і обставин, особливостей інших дійових осіб та ситуацій [14, с. 347]. виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. У сучасних дослідженнях комунікативний зріз психічного представлено різнопланово: від зоокомунікативних феноменів, зафіксованих у відповідних моделях-термінах (імпринтинг, назви поз та ритуалів, іншої зоосемантики) аж до духовної творчості й особливостей прояву любові між людьми (К. Ізард, Е. Фромм та ін.). А логіко-генетичний ланцюжок розгортання людської комунікації, добре представлений у віковій психології, прослідковано від «комплексу пожвавлення» (М. Лісіна та ін.) й ефектів Д. Віннікотта («достатньо хороша мати» та ін.) аж до понять про «агресивну мотивацію» та її експресивні засоби, що характеризують дітей і дорослих (Ф. Зімбардо, К. Ізард, Г. Мілгрем та ін.).

Та результати аналізу за означеною проблемою засвідчують необхідність осмислити місце комунікативності особистості у контексті відносин між людьми.

Мета статті. Головною метою цієї роботи є теоретичне вивчення витоків комунікативності особистості в наукових дослідженнях.

Виклад основного матеріалу. В. Мясищев [9] взаємодію пов'язує з перебігом прояву комунікативних якостей конкретної особистості. І хоча автор не конкретизує програму, засоби й процедури такого вивчення особистості, він ієрархічно розташовує цілі таких досліджень, однією з яких виступає типізація стильових ознак або комунікативної матриці значень (дія, слово, афективні прояви та ін.), що характеризують звичні для певних (типових) особистостей способи поведінки з іншими людьми.

Це ті психологічні відношення людини, у яких узгоджено ієрархізуються ті властивості, що роблять людину придатною, за С. Рубінштейом, до історично визначених форм суспільно корисної діяльності [13, с. 120]. У розвиненому стані вони є цілісною системою індивідуальних, вибіркових, свідомих зв'язків особистості з різними сторонами об'єктивної дійсності. Ця система витікає із всієї історії розвитку людини, вона містить її особистісний досвід та внутрішньо визначає її дії та переживання [9].

Погляди В. Мясищева таким чином кореспондується із відомою класифікацією особистостей О. Лазурського (екзо- та ендогенно орієнтовані) та у пропедевтичному стилі передбачає єдність із концепцію «внутрішніх умов, що опосередковують зовнішні впливи» (Г. Костюк, О. Леонтьєв, С. Ру- бінштейн, К. Роджерс та ін.), ставлячи, до того ж, питання про комунікативність буття особистості як суб'єкта взаємодії із собі подібними та обставинами соціально-психологічних ситуацій.

Якщо наукова психологія підняла питання про залежність особистості від мікро -- та макро- середовища тільки у ХХ столітті, то для грецьких філософів воно було широко обговорюваним, у тому числі й з практичних міркувань. Відомої гостроти воно набуло в діалогах Платона («Держава», «Закон») та протилежних світоглядних розмірковуваннях Арістотеля («Політика» та ін.).

В XVIII та ХІХ століттях суспільна думка прийшла до необхідності найретельнішим чином поставитись до людської взаємодії, відносин, які в ній формуються, осягти чинники людських взаємин. Дослідники, зокрема, починають розуміти їх як потребу, що постає «все більш тривожною та суттєво важливою проблемою соціального життя й культури протягом двох останніх століть» [4, с. 19]. Їй присвячено чимало оригінальних трактатів різної методологічної орієнтації та культурно-історичних епох [12].

Б.Ф. Поршнєвим [10] було розкрито (зокрема, у філогенетичному плані) палеопсихологічне походження людської комунікативності. Йому вдалося послідовно простежити комунікативні витоки людської психіки, їх обумовленість соціальними детермінантами буття, закономірностями процесу соціалізації. Якщо постає необхідність з'ясувати критерії й означати етапи звернення психологічної думки до згадуваної взаємозалежності людей протягом історії, то значущим, принаймні за частотністю, виявляється культивування діалогу, що був і залишається комунікативним принципом побудови інтер- та інтрасоціальних відносин й, відповідно є психологічним механізмом дії індивідуальної свідомості [4; 6; 15].

Розкриваючи специфіку комунікації серед інших аспектів взаємодії, слідом за А. Брудним, треба підкреслити у комунікації її потребове походження. Як показала проведена істо- рико-психологічна реконструкція, комунікація не обмежується лише вербальними засобами її опредмечення. Слідом за екзистенціалістами, що піднімають питання «як можлива комунікація?», дослідники звертають увагу на те, що «у житті нерідко виникають ситуації, коли навіть незначна можливість досягти взаєморозуміння штовхає індивіда до крайнього ступеня самовиразу» [11, с. 173], такого, наприклад, як згадані «повчання», проповіді, опис власного досвіду (М. Монтень) тощо.

Аналіз витоків комунікативності людської натури, наближає до розуміння появи специфічної функції людини стати та бути особистістю. Витоки особистісного буття спрямовують на певний, а саме -- комунікативний, спосіб людського функціонування, орієнтований на потреби бути у суспільстві з його організацією. Індивідуалізація такого загального способу полягає, зокрема у тому, що людина охоплює свідомістю не менше, ніж два напрямки, в яких має діяти: «Світ» та «Я». За допомогою «Я» -- сукупності систем психічних функцій й індивідних здатностей, особистість інтегрована у світі, який таким чином є її об'єктом, що, спонукаючи психічне життя, «наповнює» особистість переживаннями своїх стосунків із змістом його об'єктивних сил, соціальних закономірностей.

У запропонованій комунікативній парадигмі поява специфічного (видоспецифічного) «функціонального органу», яким є особистість, людська комунікативність задовольняє потребу особи (тобто самоусвідомлюючої себе людини) у необхідності або самоініціативно, або під тиском зовнішніх обставин, зокрема -- так чи інакше оформлених звернень (препарованих суб'єктом через усвідомлення мотиваційного їх змісту) «вийти» за психологічні межі індивідуального простору [1] чи власного «Я».

Суспільна форма існування «Я» вимагає оформлення цієї ключової соціально-психологічної здатності до прямої та зворотної комунікації, можливості підтримки статусу членства у групах якої тільки зовні, але аж ніяк по суті, нагадують спілкування, точніше діяльність по обміну інформацією, вербальною чи перцептивно закодованою.

Нормою особистішого буття все ж виступає психологічно не бездоганне й тому особисто витратне суспільне співжиття. Воно складалось історично, а виокремлення особистості, як «Я» із «Ми», носить дещо обмежений характер. Серед прижиттєво сформованих засобів людської життєдіяльності варто виокремити інших людей, які слугують доповнюючими «органами» один для одного. Такого ґатунку «органи» людина не тільки не одержує у спадок (генетично, фенотипово тощо), на кшталт інших життєвих істот, але й не може оволодіти ними якимось успадкованим способом. Кожному індивіду необхідно докласти власні цілеспрямовані зусилля для перетворення оточуючих у органи здійснення його природно необхідних функцій. Особливо наочно це спостерігається у ранньому віці. Немовля, як відомо, випробовує різні комунікативні засоби, щоб встановити необхідні йому контакти, вдаючись не тільки до плачу «гуління», а й інших жестів, серед яких «комплекс пожвавлення» (М. Лісіна), посмішка та інші запозичення, засвоювані в ході контактування із найближчими дорослими [3; 8].

Таке стихійно побутове учіння відбувається достатньо швидко, а засвоєнні способи дій можуть модифікуватись і супроводжуватимуть людину впродовж і дорослого життя. Вони стають певним першопочатком комунікативного ставлення до собі подібних, в якому відображено видоспецифічні особливості суспільного способу життєдіяльності, властивого людям. Серед розвинених і суттєво досконалих вмінь залучати оточуючих для досягнення індивідуально важливих цілей А. Адлер визначив своєрідну комунікативну ініціативу, згідно з якою люди, зазвичай, приєднуються до тих або інших соціальних груп, наміри яких співпадають із тими цілями, досягти котрих одноосібно суб'єкт цієї комунікації не зможе. Це достатньо великий обсяг психічних проявів у почуванні потягу до спільності, на яких побудоване прагнення співробітничати з іншими для досягнення спільної об'єднуючої індивідів мети. Більше того, недорозвиненість відповідних почувань, прагнень такого ґатунку може означати не тільки соціальну нерозвиненість людини. Все це вимагає потребує нового осмислення проблеми комунікативності особистості у контексті відносин між людьми постіндустріального суспільства з його моральними пріоритетами та характером відповідальності окремої особистості за майбутнє, долю прийдешніх поколінь.

Важливо розкрити її у форматі комунікативного виміру особистості, пам'ятаючи, що поза соціальною взаємозалежністю й тими людськими взаєминами, які вона породжує, «діяльність загалом не існує» [1; 2; 7, с. 82]. Дійсно, щоб відбутись як суб'єкт власної долі, людина має здійснюватись як комунікант (у широкому розумінні). Л. Копець, В. Гордієнко прийшли до висновку, що комунікативний світ особистості презентує силу Я-особистості або міру володіння своєю життєвою ситуацією в цілому, а основними параметрами системи стосунків комунікативного світу є гармонійність або конфліктність, або невизначеність.

Висновки

комунікативний особистість мотивація

Практика використання наочно представленого процесу трансформації, смислового ускладнення людських відносин як мірила якості співжиття, наприклад, додає актуальності даному питанню (Ю. Ємелья- нов, Д. Карнегі, Дж. Морено та ін.), хоча й підкреслює, що академічне студіювання проблем індивідуального та соціального буття особистості, особливо ж у їх системні й взаємозалежності, вза- ємопереході об'єктивного та суб'єктивного, має спорадичний характер [16, с. 3--33].

Не можна не зазначити, що опубліковані думки філософського та психологічного аналізу проблеми особистості та комунікації вражають своєю масштабністю, обсягом і глибиною піднятих питань. Звичайно ж, такі матеріали заслуговують на міждисциплінарний підхід у їх аналізі. А тому звуження наукового пошуку до виявлення тенденцій комунікативності в ньому не спрощує, а навпаки -- ускладнює аналіз. Водночас, разом і доповнюючи одне одного, ці та ще інші напрямки розробки даної проблеми сприяють її вирішенню.

Список літератури

1.Балл Г.О. Інтегративно-особистісний підхід у психології: впорядкування головних понять. Психологія і суспільство. 2009. № 4(38). С. 25-53.

2.Берн Э. Игры, в которые играют люди. Психология человеческих взаимоотношений; Люди, которые играют в игры. Психология человеческой судьбы. Санкт-Петербург : Лениздат, 1992. 400 с.

3.Выготский Л.С. Орудие и знак в развитии ребенка. Соч. в 6 т. Т. 6. Москва : Педагогика, 1984. С. 6-90.

4.Каган М.С. Мир общения: Проблемы межсубъектных отношений. Москва : Политиздат, 1988. 319 с.

5.Копець Л.В., Гордієнко В.І. Комунікативний світ особистості та його характеристики. Наукові записки Національного університету «Києво-Могилянська Академія». 2013. Т. 149 : Педагогічні, психологічні науки та соціальна робота. С. 22--27.

6.Кон И.С. Личность как субъект общественных отношений. Москва : Наука, 1977.

7.Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. Москва : Политиздат, 1975. 304 с.

8.Лисина М.И. Общение, личность и психика ребенка / Под ред. А.Г.Рузской; Вступительная статья А.Г.Рузской. 2-е изд. Москва : Московский психолого-социальный институт; Воронеж : НПО «МОДЭК», 2001. 384 с.

9.Мясищев В.Н. Проблема отношений человека и ее место в психологи. Личность и неврозы. Л. : Изд-во ЛТУ, 1960. С. 209-230.

10.Поршнев Б.Ф. О начале человеческой истории. Проблемы психопалеологии. Москва : Мысль, 1974. 487 с.

11.Роговин М.С. Введение в психологию. Москва : Высшая школа, 1969. 381 с.

Размещено на Allbest.ru