Психологія середніх віків

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Чим більше проходить часу тим менше інформації залишається нам від мислителів стародавності. Майже завжди нове - це добре забуте старе. Тому ми повинні якнайкраще аналізувати минулі події, явища, літературні і наукові праці. Адже як довго вважалося, що Середньовіччя - це епоха «темряви і невігластва», але глибший аналіз пам'яток культури, філософії, літератури тощо показує зовсім іншу картину. Тому дана робота направлена на розгляд основних ідей про душу, що були виказані мислителями середньовічної Європи та Сходу.

Об'єкт нашого дослідження - епоха Середньовіччя, предмет - психологія того часу.

Метою даної роботи є розкрити погляди великих вчених Середніх віків на проблеми душі як предмету психології. Для цього необхідно виконати такі завдання:

1) дати загальну характеристику епосі Середньовіччя;

2) розглянути наукові погляди представників середньовічної схоластики;

3) розглянути розвиток психології в арабомовних країнах;

1. Епоха Середньовіччя: характеристика, специфіка філософсько-психологічних уявлень

Епоха Середньовіччя тривала майже 10 століть. При цьому, охоплюючи такий доволі тривалий період, цей час в історії окреслений досить нечіткими рамками. Початком даної епохи вважають падіння Римської імперії, остаточне утвердження християнської релігії в Європі (V ст.), хоча у той же час багато науковців відзначають, що елементи середньовічної науки з'явилися набагато раніше, вже в III ст. З приводу того, коли ж епоха Середньовіччя підійшла до завершення також існують різні думки. Так, одні вчені пов'язують завершення середньовічного періоду, як правило, з XV ст., а саме: з початком відродження мистецтва, науки, відкриттям Америки. Інші науковці стверджують, що перші ознаки нової, відмінної від середньовічної, ідеології з'явилися лише наприкінці XVI - початку XVII ст., після Реформації, тому поступовий розвиток і згасання основних особливостей середньовічного світогляду вони відзначають в концепціях Августина Аврелія (IV-V ст.) і Френсиса Бекона (XVI-XVII ст.).

Отже, історія Середніх віків охоплює тривалий період: з V по XVI ст. і першу половину XVII ст. У соціально-економічному плані для Середньовіччя характерне панування феодального ладу, в ідеологічному - утвердження християнства як панівної релігії, що пронизувала усі сфери суспільства, життя та свідомості. А. М. Ждан дану епоху в історичній науці визначає як період виникнення, розвитку та занепаду нової соціальної структури - феодалізму. Межею між Середніми віками та Новим часом науковець називає першу буржуазну революцію, що мала загальноєвропейське значення і поклала початок новим капіталістичним відносинам у Західній Європі - англійську революцію 1640-1660 рр.

Більше того, в Середні віки арабомовний Схід відіграє провідну роль у розвитку світової історії. Адже тут швидко розвивається культура, раніше, ніж на Заході, закладається феодалізм. Схід, і перш за все арабомовні країни, стали носіями передової філософсько-психологічної думки. Вони першими сприйняли і продовжили вивчення творів Аристотеля, забезпечивши подальше дослідження і перенесення ідей філософа на грунт європейської культури.

Однією з найбільш важливих характеристик науки (зокрема психології) в Середньовіччі був її тісний зв'язок з релігією. Можна сказати, що небогословської, позацерковної науки на той час в Європі не існувало. Її особливістю в цей період знову стала поява сакральності, від якої психологія намагалася позбутися при переході від міфології до наукового знання ще в VII-

VI ст. до н.е. Залежність науки від релігії зумовила актуальність питання про зв'язок і взаємовплив знання і віри, яке і стало найважливішим для науковців упродовж усього періоду. Церква бере на себе керівну роль в оцінці істини. Як зазначає А. Блаженний: «Авторитет Святого Письма вище всіх здібностей людського розуму».

Проте проблема необхідності розподілу науки й богослов'я привела до виникнення теорії двох істин, згідно з якою істина знання та істина віри не співпадають між собою та не суперечать одна одній. Дана теорія була сформульована відомим арабським ученим Ібн-Сіною (XI ст.) й отримала широке розповсюдження в Європі.

У Середньовіччі піднімається також питання про універсали. У формі логічної суперечки про універсалії між номіналізмом і реалізмом висувалися важливі питання філософії та психології пізнання: що є первинним - об'єктивні речі, які чуттєво сприймаються нами, або навпаки - ідеї передують речам? Людське пізнання відбувається від відчуттів, які відображають речі, до понять про них або від понять - до речей?

Представники номіналізму стверджували, що реально існують поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття (універсалії) - назви, знаки, імена, породжені людським мисленням. Реалізм проголошував первинність універсалій, які існують раніше за речі й незалежно від них, являючи собою думки та ідеї божественного розуму.

У Середні віки провідною була позиція реалізму (об'єктивного ідеалізму). В цих умовах номіналізм був «... першим вираженням матеріалізму».

Одним із характерних стереотипів під час аналізу епохи Середньовіччя стало уявлення про однозначно негативний характер розвитку науки і суспільства в цей період. Однак це не зовсім так, оскільки впродовж майже 10 століть змінювалася соціальна ситуація, так само, як і саме суспільство, його ідеологія та структура. У взаємодії між релігією і наукою можна відмітити не лише негативний вплив церковного диктату, а й певні позитивні зміни, що прийшли в психологію з богослов' ям. Зважаючи на те, що офіційною наукою про душу стало богослов' я, психології фактично довелося змінити свій предмет дослідження. Тому психології варто було відійти і поступитися богослов'ю у вивченні психіки, або відшукати собі іншу нішу для досліджень. Саме в зв'язку зі спробами знайти можливості для вивчення душі як єдиного предмета, але в різних його проявах, відбувалися основні зміни у взаєминах психології і богослов' я.

1088 р. - університет у Болоньї (Італія), 1215 р. - університет у Парижі (у XVII ст. стає університетом Сорбонна).

Церкви довгий час залишалися осередком науки, в яких зберігалися книги і навчали грамоті. Взагалі спочатку єдиними освіченими людьми, як правило, були монахи, а світські люди і феодали часто не вміли читати і писати. Таке положення проіснувало декілька століть, однак вже до ХІ-ХІІІ ст. воно почало змінюватися. Відбувається розвиток міст і зародження буржуазії. «Венеція, Флоренція, Генуя, Піза, навіть Мілан, а також Париж, Гент, Лондон ... всі вони є творіннями Середньовіччя» (Ле Гофф). Виникають університети, які, однак, на той час є опорою схоластів і духовенства. У результаті освіта, як і духовне життя, вилилося в схоластичні диспути. Знання набуває дедуктивно-силлогічного характеру. Замість природи займалися вивченням і коментуванням текстів Святого Письма і деяких творів античності.

У диспутах на теологічні питання відпрацьовувалася майстерність діалектики суперечки, закладався логічний апарат міркування. Так тривало до кінця XIV ст., поки дух Відродження не поклав кінець раціоналістичним схоластичним абстракціям, а церква змушена була піти на поступки і об' єднати етнічні релігійні ідеали з усе посилюваними природничо-науковими прагненнями суспільства.

З XIII ст. починає розвиватися наукова діяльність у всіх сферах знання, відбувається процес відокремлення проблеми знання і віри й народження світської досвідної науки. Першими на цьому шляху були науки про природу - природознавство, астрономія, математика. Саме тому їх розвиток мав революційне значення, оскільки був ознакою початку звільнення з-під влади релігії. Разом із тим накопичується деякий конкретний матеріал про анатомо¬фізіологічні особливості людського організму як основи душевного життя. Особливо слід відмітити діяльність арабів і мислителів (ГХ-ХШ ст.). Історична заслуга арабомовної культури полягає також і в тому, що вона повернула народам Європи грецьку філософію і розвинула її далі, підготувавши таким чином матеріалізм XVIII ст. У працях цих учених проводиться думка щодо обумовленості психічних якостей природними причинами, залежності психіки від умов життя, виховання.

Тісний зв'язок і залежність науки від богослов'я створюють підстави для використання в якості хронологічних меж під час аналізу розвитку психології в епоху Середновіччя етапи розвитку релігійної думки:

- етап апологетики (II-IV ст.);

- етап патристики (IV-VIII ст.);

- етап схоластики (IX-XV ст.).

Представники апологетики (від грец. apologia - захист) займалися тим, що адресували свої, спрямовані на захист християн, звернення до римських імператорів або широкого загалу. По'язано це було з тим, що першочергово християнство становило переслідувану меншість в Римській імперії, нове вчення викликало у багатьох людей неприйняття й глузування. У таких посланнях апологети почали піднімати та розробляти важливі світоглядні ідеї, серед яких: розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи, а також сутності віри, співвідношення віри та знання.

Етап апологетики (II-IV ст.) характеризується антагонізмом між психологією і богослов'ям, що було зумовлено несумісністю знання і віри. Християнству було необхідно довести свою унікальність і відтіснити інші релігії. З цим була пов'язана також нетерпимість до грецької міфології, до психологічних і філософських концепцій, які були тісно переплетені з язичницькою релігією і міфами. Внаслідок такого підходу більшість відомих шкіл (Лікей, Академія, Сад Епікура та ін.) було закрито до VI ст., а вчені, які берегли знання про античну науку, переїхали до Малої Азії та відкрили в грецьких колоніях нові школи.

Церква не терпіла жодного іншого мислення, ніякого сумніву в своїх догмах і суворо засуджувала тих, хто сумнівався в її істинах. Осуд і кара стосувалися навіть тих, хто робив спроби довести релігійні істини, обгрунтовуючи це тим, що прагнення до доказу відбувається від недостатньої віри. Недарма саме в той час з'явилося висловлювання відомого богослова Квінта Тертулліана (бл. 155-220 рр.): «Вірю, адже це безглуздо». Він хотів тим самим підкреслити, що сила істинної віри обернено пропорційна розумним доведенням людського розуму. Справжній віруючий не думає, наскільки відповідає дійсності те, у що він вірить. Мудрування учених на цьому шляху є не лише зайвими, а й шкідливими. Досягнення мети все ж можливе за умови дотримання аскези, самопізнання і, головне, віри в Ісуса Христа.

Зміни в суспільному стані християнства позначилися і на характері його ідеології: вже не потрібно було захищатися і обґрунтовувати своє право на життя, настав час самим людям віри вказувати шлях і вести занепадаючий світ до спасіння.

Активність апологетів зрештою поступилася діяльності отців церкви. Етап патристики (від лат. pater - отець) (IV-VIII ст.) відзначається тим, що богослов'я поступово починає звертатися до знань, накопичених в античності, адже після зміцнення сили християнської церкви виникла необхідність внести доповнення або трансформувати деякі положення християнства. До того ж необхідно було канонізувати постулати, що виходили з нових реалій, для того, щоб попередити розповсюдження єреси, що несла церкві розкол. До IX-X ст. гоніння на античну науку, особливо на теорії Платона й Аристотеля, закінчилось, багато концепцій повернулися до Європи, деякі вже в зворотному перекладі з арабської мови.

Психологія в цей час набуває етико-теологічного містичного характеру. Розвиток позитивних знань про психіку уповільнився, оскільки вивчення душевного життя підкорюється задачам богослов'я: показати, як дух людини потроху звеличується до царства благодаті. «Робота під знаком такого визначення цілі відбувалася в доволі тривалий проміжок часу між найвищими стадіями розвитку патристики і схоластики (400-1250)...» (Дессуар М.)

Наступним етапом розвитку релігійної думки став етап схоластики (від грец. schole - школа) (IX-XV ст.). На межі V і VI ст. почала складатися система середньовічної освіти, причому провідними центрами середньовічної культури й освіти стали деякі з перших монастирських і приходських шкіл. У цих закладах розпочалося викладання філософії, яка й дістала назву схоластики. Пізніше так почала називатися вся середньовічна філософія.

У розвитку західноєвропейської середньовічної схоластики можна виокремити два періоди:

- рання схоластика (IX-XII ст.);

- зріла, класична схоластика (XII-XV ст.).

Схоластика являла собою не лише пасивне засвоєння старого, а й активне тлумачення і модифікацію готового знання, розвивала уміння логічно мислити, наводити систему доказів і будувати нове мовлення. Той факт, що схоластика покликана оперувати готовими знаннями, що вона грунтується на використанні репродуктивного, а не творчого мислення, тоді мало кого непокоїв. Однак згодом схоластика почала гальмувати розвиток нових знань, набула догматичного характеру і перетворилася на набір силогізмів, які не давали можливості заперечувати старі, недоцільні в новій ситуації положення.

При оцінці загального внеску середньовічної філософії в розвиток наукової думки слід зважати на її неоднозначність і суперечливість. Проте все ж не можна однозначно називати Середні віки «темними», такими, що були своєрідним «проваллям», «зупинкою» в розвитку культури людства. Адже в епоху Середньовіччя було накопичено значну філософську спадщину, яка сприяла подальшому розвитку наукової думки та суспільного буття в часи Відродження.

2. Наукові погляди представників середньовічної схоластики

Іоанн Скот Еріугена (810-877) вважається батьком схоластики, оскільки жив у IX ст. і з формальної точки зору вважається першим середньовічним філософом.

Еріугена користувався значним авторитетом у світських колах. Проте сам, будучи світською людиною, консультував церковників з теологічних питань. Одного разу мислитель був запрошений єпископами на диспут з питання щодо призначення людини. Більшістю з присутніх вважалося, що всім людям Богом визначена доля: одним долею призначене пекло, іншим - спасіння в раю.

Свою позицію Еріугена висвітлив у написаному ним творі «Про божественне визначення», в якому доводив, що людині не може бути призначений рай або пекло, адже, головне, чим Бог нагородив людину, - це свобода вибору. Мислитель міркує так: оскільки Бог першочергово добрий, то він пропонує людині вибір Добра. Відтак у кінцевому випадку, всі, включаючи Сатану, повернуться до Бога. Подібні думки були нетрадиційними на той час, і робота мислителя визнана церквою єретичною.

Незважаючи на церковне засудження цього трактату та інших його творів, Еріугена отримав визнання і сприяв стимулюванню наукової думки для наступних поколінь науковців. Крім того, він продовжував користуватися милістю короля й при його дворі проводив свої філософські заняття. Філософ досліджував традиційне для Середньовіччя питання про взаємовідношення віри й розуму. На його думку, отримане людиною знання (науку) слід вважати не менш важливим авторитетом, ніж божественне одкровення. Виходячи з цієї позиції, він побудував і свої доведення свободи, яку отримує людина в процесі наукової діяльності.

Фактично відтворюючи аргументацію Платона, Еріугена стверджував, що загальне є первинним і передує одиничному. Оскільки загальне передує речам, то, відповідно, воно містить в собі всю їхню сутність і призначення. Те, що в Еріугени є «загальним», у Платона - «душею» або загальним поняттям, закріпленим у мовленні. Так, дану позицію можна вважати є однією з перших концепцій реалізму у філософській науці, згідно з якою проголошується первинність універсалій, які існують раніше за речі й незалежно від них, являючи собою думки та ідеї божественного розуму.

Велике значення Еріугена надавав розуму, що втілилося в його концепції розвитку людини. На його думку, людина у своєму становленні проходить ті самі стадії, що і світ великий. Дані ступені в людському розвитку він пов'язував з етапами розвитку пізнання і називав їх так: розум, розсудок і внутрішнє чуття.

П'єр Абеляр (1079-1142) - французький вчений, який здійснив суттєвий вплив на розвиток науки того часу. У своїх працях «Так і ні», «Листування з Елоізою» та інших він звертається до розуму не лише як до засобу популяризації християнського вчення, а і як до провідного інструменту і критерію в пошуках істини. Однак спроба філософа захистити християнське вчення з раціональних позицій цілком закономірно призводила до його критичного аналізу, що сприяло відкриттю шляху до поступового звільнення філософії з-під контролю теології. Тому вчення Абеляра було також засуджене як єретичне. Перу цього французького вченого належить також твір «Історія моїх лих», аналогічний «Сповіді» Августина за своїм сповідальним характером і за поглибленим аналізом психології життєвого шляху.

Наукова діяльність Абеляра слід аналізувати, виходячи з певних обставин філософських суперечок доби Середньовіччя. Саме до цього часу, коли жив Абеляр, і саме у тій країні, де він жив, склалися два напрями ранньої схоластики - номіналізм і реалізм, які, зокрема, зачіпали і проблеми людського пізнання. Вони поставили в центр своїх наукових дискусій проблему, що була актуальною і за часів античності: звідки беруться універсалії, тобто найбільш загальні поняття; чи існують вони об'єктивно, незалежно від людської свідомості, як платонівські ідеї, або ж вони є змістом загальних назв для схожих предметів, які даються людиною, а в дійсності «загальне» об' єктивно не існує. Ці протилежні напрями відображали боротьбу ідеалістичних і матеріалістичних тенденцій у розумінні світу й людського пізнання. Абеляр не був «крайнім», але його погляди були ближче до номіналізму, що викликало неприязнь з боку церкви. На його думку, універсалії не володіють самодостатньою реальністю, реальними є окремі речі.

Відомо, що на одному з церковних соборів церква прокляла відомого номіналіста того періоду, вчителя Абеляра - Іоанна Росцеліна. Те саме спіткало й самого Абеляра (у 1121 році собор звинуватив вченого в єретичності і змусив публічно спалити його власну працю, якою той особливо пишався). Відомі й інші ідеї Абеляра, що викликали осуд з боку церкви. На відміну від багатьох представників схоластики, Абеляр постійно підкреслював перевагу знань над сліпою вірою. Він говорив, що той, хто читає святі тексти, нічого в них не розуміючи, схожий на віслюка з лірою, який вважає, що можна на ній грати без попередньої підготовки.

Це означало певною мірою сумнів в істинності писань отців церкви, хоча в авторитеті Святого письма Абеляр не сумнівався. Безумовно, така позиція відіграла свою роль у поступовому звільненні науки і філософії від полону теології. П. Абеляр підкреслював пріоритет розуму, стверджуючи «розумію, щоб вірити», а не «вірю, щоб розуміти».

Цікавими є ідеї Абеляра про моральну відповідальність людини за свої вчинки. Так, філософ був переконаний в тому, що мораль людини не знаходиться цілком у руках Бога, як стверджувала більшість богословів, і що людина сама відповідає за свої вчинки. І головне: жоден вчинок сам по собі ані добрий, ані поганий. Таким його робить людський намір. На думку Абеляра, гріховним вчинком є той, що скоєний у суперечності з переконаннями людини.

У кінці XIII - на початку XIV століття, класична середньовічна філософія (і реалістична, і номіналістична) поступово вступає в кризовий період. Розпочинається етап «роздоріжжя», до якого її привели проблеми «віра-знання», «теологія- філософія». Так, схоластика ніби роздвоїлася на перетині «релігія-наука». Це яскраво демонструє філософське вчення Роджера Бекона.

Роджер Бекон (1214-бл. 1292) - англійський філософ і натураліст, який розкривав непотрібність і навіть шкідливість схоластичного методу, далекого від реальності. Він закликав вивчати природу шляхом спостереження і досвіду, наголошуючи при цьому на тому, що найціннішим у них є практична користь. Філософ захищав ідею єдності філософії й теології, зазначаючи, що вони не суперечать одна одній. Теологія вчить, для якої мети всі предмети призначені Богом, а наука - як і через що здійснюється це призначення. Однак цю єдність вчений мислить не як підпорядкування, а як визнання раціональної необхідності філософії, що розкриває властивості зовнішнього світу.

За свої досліди, інтерес до нетрадиційної філософії та алхімії його називали «дивовижним доктором» (Doctor Mirabilis). Він передбачив багато різноманітних винаходів, серед яких: автомобіль, мікроскоп, телескоп та ін. Бекон виступав за об'єктивне знання, покладаючи в основу всіх наук досвід, експеримент і математику.

Ось що він сам говорив про досвід як джерело пізнання: «Без досвіду нічого не можна зрозуміти достатньою мірою». «Досвідна наука - володарка споглядальних наук». Правда, мова ще не йде про досвідне пізнання душі. На думку Бекона, досвід може бути різним: життєвим, досвідом-доказом і духовним. Перший набувається людиною впродовж життя, другий - через зовнішні відчуття, третій вид досвіду отримується через містичне або внутрішнє осяяння. Так філософ пояснює, що весь свій досвід людина отримує або за допомогою зовнішніх відчуттів, або від інших людей. Але людині часто не вистачає досвіду відносно тілесних речей, оскільки процес пізнання є доволі складним, а надто тоді, коли справа стосується духовних речей. Тому необхідно, щоб розум людини діяв по-іншому. Відтак отці церкви і пророки, які першими дали світові науку, набули внутрішнє осяяня, а не обмежилися зовнішніми відчуттями. Однак у Бекона можна зустріти й суперечливі судження, наприклад, коли він висловлюється в тому сенсі, що духовні поняття також пізнаються через «тілесне».

На думку філософа, відчуття є провідним психічним процесом, з якого народжується знання, а тому чисто вербальні методи, схоластичні роздуми не відповідають задачі розвитку інтелекту. Роджер Бекон був переконаний в тому, що неосвіченість є небезпечною, прогнати яку може лише знання. За деякими джерелами саме Роджеру Бекону належить фраза: «Знання - сила».

Ще одним яскравим представником XIII ст. був Фома Аквінський, концепція якого відрізняється насамперед тим, що він знову ставить теологію вище за філософію, демонструючи тим самим байдуже ставлення до вивчення природи.

Фома Аквінський (1226 (1225)-1274) (лат. Фома - Thomas) - італійський теолог і філософ, який мав доволі непогану репутацію на той час, однак його погляди розповсюджувались не без супротиву. Деякі з положень Фоми були засуджені незабаром після смерті теолога. Однак про авторитет Фоми Аквінського говорить той факт, що у XIX ст. студенти-богослови мали читати його праці.

Свою теологічно-філософську систему він виклав у численних працях (останнє Ватиканське видання його творів становить 28 томів), найвідомішими серед яких є «Сума проти поганців» (1264), «Сума теології» (1274) та ін. Він розробив концепцію, в якій немає місця вивченню природи як такої, а теологія знову ставиться вище за філософію. При цьому він намагається пристосувати теологію до запитів практики, використовуючи вчення Аристотеля. психологічний середньовічний схоластика

У своїх творах Аквінський розробив власну систему «покатоличеного» аристотелізму - томізм, який стали називати за іменем його творця. У своїй системі він намагався не лише систематизувати накопичені на той час знання, але й примирити богослов'я з наукою, перш за все з античною теорією Аристотеля, послідовником котрого він був. Фома був переконаний, що аристотелівську філософію і католицьке богослов'я можливо об'єднати, причому без утисків як з одного, так і з іншого боку. Фома не вважав, що філософія і богослов'я здатні просто доповнювати одне одного. Він стверджував, що правильна філософія може надати значну допомогу богослов'ю. Мета Божої благодаті не порушити людську природу і не діяти відокремлено від неї, а удосконалювати її. Людський розум через використання філософії може відкрити безліч істинних знань про світ, людство і навіть Бога. Мета Божественного одкровення - удосконалити людську філософію.

Размещено на Allbest.ru