Ідеї психології релігії в Університеті св. Володимира

Key words: P. Avsyenyev, internal "I", religious feeling, O. Novitskiy, M. Boholyubov, malovanschyna.

Виклад основного матеріалу

Глибинні зміни в суспільстві спонукають людину переглянути свої уявлення про сенс життя, про своє місце в ньому, про значення епохальних зрушень для душевної рівноваги людини, для взаємної довіри та терпимо- сті. Причому в цьому вируючому подіями та інформаційними потоками світі залишається стабільним проблемне поле, пов'язане з одвічною тягою людини до самопізнання, яке реалізується в рамках певних культурних парадигм, продиктованих не тільки велінням часу, але й специфікою національного світосприйняття. Духовні детермінанти направляють культурні процеси людства, продукують нові смисли, формують суб'єктивну реальність індивіда. Значні зміни у вітчизняному релігієзнавстві загалом та в психології релігії зокрема, пов'язані як з реаліями нашого національного буття, так і зі світовими глобалізаційними процесами, які, актуалізуючи екзистенційну напруженість людини, з одного боку, прагнуть надати їй всезагального, універсального статусу, а з іншого, - посилюють її бажання зберегти національну самобутність та унікальну самоідентичність. У цьому контексті актуалізується проблема психологічного осмислення релігії в науковій та педагогічній діяльності професорів та богословів Університету св. Володимира (сьогодні - Київський національний університет імені Тараса Шевченка), які звертають увагу на особливості її інкорпорування в сферу внутрішнього життя людини, на рівень її переживань, що, безперечно, сприяє розвитку психології релігії як одного із релігієзнавчих дисциплінарних утворень. До речі, Я.Бельзен в статті "Майбутнє психології релігії" [1, с. 9], подаючи різні варіативні проекти розвитку психології релігії, акцентує увагу на їх множинності, комплексності, різноголоссі тощо.

Проблема психологічного осягнення релігії мислителями Університету св. Володимира розглядалася переважно в контексті релігійно-філософських та богословських студій (І.Огородник, Г.Панков, Д.Предко, Н.Стоюхіна та ін.). Однак роботи, в яких би самостійно розглядалася дана проблема, практично відсутні. Тому й метою статті є з'ясування особливостей формування ідей психології релігії в Університеті св. Володимира, їх "вплетення" в канву філософської, богословської, природничої думки.

Одним із яскравих представників психологічної думки був П.С. Авсєнєв (1810-1852). Відомий філософ Шпет зазначав, що "Авсєнєв, мислитель розуму живого, може бути навіть екзальтованного, але непідробного релігійного почуття і щирих переконань..." [9, с. 414]. П.Авсєнєв в Університеті св. Володимира читав логіку, історію новітньої філософії, моральну філософію в поєднанні з природним правом, філософію історії, психологію (історію душі). До речі, до 30-х років ХІХ ст. психологія майже зовсім не викладалась навіть в Київській духовній академії, що негативно впливало на філософську освіту студентів. І лише згодом П. Авсєнєв намагався компенсувати цей недолік, "збудивши в студентів Академії живий інтерес до науки про душу людську і заслужив багаторічною і плодотворною педагогічною діяльністю своєю добру і визнану пам'ять Академії як засновник психології в Київській Академії" [5, с. МІ]. Саме П. Авсєнєв більше любив мислити серцем, ніж головою, більше почуттям і уявою, ніж розсудком. Із стародавніх психологічних теорій його цікавили, передусім, етико-релігійні ідеї Платона, містико-релігійні споглядання Плотіна; з благоговінням він відносився до творів Макарія Єгипетського, Ісаака Сіріна. Їхні ідеї знайшли свій вияв в його праці "Із записок по психогії". П. Авсєнєв зазначав, що людина рано чи пізно прагне вивчити саму себе. Зустрічаючись у середині себе із собою, людина неминуче ставить запитання: "Що являє собою "Я"? Тому наука, яка прагне пояснити нам облаштування і життя душі, щоб привести людину до істинного самопізнання, і є психологією [5, с. 2]. Душа ж має здатність не тільки до чутливості і розмислів, але й діяльно прагне через всі перешкоди до свого найвищого і безкінечного добра - Бога. П.Авсєнєв намагався пояснити "надприродне" в його найближчому зіткненні з життям людини, тобто у виняткових проявах психіки (сомнамбулізм, ясновидіння тощо).

Розглядаючи основні складники людини, П. Авсєнєв звертав увагу на тіло, наше "Я" як внутрішнє начало нашого життя і діяльності. "Це наше "Я" є те, що ми називаємо в поєднанні з тілом душею, а в чистій і власній його природі - духом" [5, с. 39]. І в самій глибині нашої душі, у почутті істини, краси і добра ми розрізняємо зовнішнє навіювання і сприймаючий орган - серце. Зовнішнє навіювання свідчить про буття безначальної причини світу, про буття верховного блага, що називається Божественним. Ми відчуваємо Його духовно - почасти внутрішнім, почасти зовнішнім почуттям. Людину ж П. Авсєнєв розглядає "як живий союз тварі з Творцем", як висхідний її потяг до творця і нисхідну любов Творця до неї. При цьому П.Авсєнєв сердечну любов до Бога вважав вищою формою почуттєвого світу. Він зазначав: "Серце, перейняте любов'ю до Бога і осяяне внутрішнім світлом, у сновидіннях надає речам нерідко зовсім іншого значення, аніж те, що знаходить у них допитливий розум або чуттєвість. Тому останні охоплюють тільки зовнішній бік природи. Для того, хто любить Бога, серце має ключ до природознавства внутрішнього, яке бачить у природі одкровенне слово Божої премудрості" [5, с.166].

Ідеї психології релігії можна відстежити й у працях О.Новицького (1806-1884), який, очоливши в 1837 р. кафедру філософії Університету Св. Володимира, читав логіку, експериментальну психологію, моральну філософію, історію філософських систем. Після закриття філософських кафедр в університеті упродовж 20-ти років служив у цензурному відомстві. На філософсько-релігійні студії О.Новицького вплинули, з одного боку, німецький філософ В. Круг, швейцарський філософ і логік Ф. Фішер, ( також у викладі історії філософії мислитель враховував досвід В. Кузена, Г. Ріттера, К. Віндішмана, Ф. Крейцера), а з іншого - німецька класична філософія (Фіхте, Шеллінг, Гегель). Що ж стосується безпосередньо ідей психології релігії, то, безперечно, тут відчувається вплив "філософії почуття і віри" Ф. Якобі. Розкриваючи специфіку філософії та релігії О.Новицький підкреслював, що істини, які мають загальнолюдську природу, "перш за все виявляються і відчуваються у формі безпосередності або внутрішнього відчуття, засвоюються духом у вигляді безпосередніх сердечних переконань і вірувань, і уявлень, у формі символів, міфів, алегорій містерій" [6, с. 243]. Навіть філософія, як глибинна потреба нашого власного духу, спрямована до вічного, ґрунтується на розумі, результатом якого є ідеї, які виникають від зіткнення духу з надприродним світом. Причому ідеї, як надбання розуму, розкриваючись на різних стадіях - серця, фантазії, розуму, потім, "об'єктивуючись" в науку, закон і мистецтво, реалізуються в житті індивіда і в розвитку цивілізації. О. Новицький в праці "Поступовий розвиток стародавніх філософських вчень у зв'язку з розвитком поганських вірувань" зазначає:"...Релігія переважно живе у переконаннях серця, а філософія в поняттях розуму. Щоправда, найбільш внутрішнє відчуття в нас надчуттєвого, в якому зосереджується релігія, може сягати найчистішого, глибокого й ясного розуміння, та це розуміння ніколи не відокремлюється від релігійного почуття, наче від свого кореня, і усвідомлює свій зміст як дану і при цьому божественну в нас істину" [6, с. 243-244].

О. Новицький зробив спробу проаналізувати писані джерела духоборів, висвітлюючи окремі аспекти їхнього віровчення. Варто зазначити, що формування світогляду духоборництва, як релігійно-суспільного течії другої половини XVIII - початку XX ст., являло собою тривалий історичний процес. Специфічною рисою світосприйняття представників даної течії стало поєднання, з одного боку, християнської релігійності, а з іншого - негативного ставлення до Російської православної церкви. Одним із чинників виникнення духоборництва став пошук нових моральних орієнтирів представниками селянського суспільства XVII-XIX ст.

Перше видання твору О.Новицького "Про духоборів" вийшло в світ в 1832 році. Через півстоліття ним було здійснене друге видання цього твору, переглянуте і доповнене. Мислитель зазначав, що "саме Божество, що перебуває в кожному духоборові, замінює для нього всі зовнішні закони, всі громадські установи та постанови; отже це свого роду ультра-теократія, де все не тільки у внутрішньому житті християнина, а й у зовнішньому житті громадянина має відбуватися по безпосередньому навіюванню Божества" [7, с. 279]. психологічний релігія університет володимир

Також до проблем нових релігійно-духовних впливів звертається І.О. Сікорський (1842-1919) - психіатр, публіцист, професор Київського університету Святого Володимира, почесний член Київської духовної академії. Іван Олексійович за своє життя зібрав величезну бібліотеку наукової, художньої, довідкової та іншої літератури, яка за заповітом була передана в дар Київському університету. За життя ним був опублікований каталог цієї бібліотеки, що складалася переважно з іноземної літератури, для полегшеного доступу до неї студентами. До речі, І. Сікорський послужив живою моделлю для образу святого Іоанна Златоуста при розписі В.Васнєцовим вівтаря у Володимирському соборі. Його неодноразово запрошували на керівні посади в саратовську, тамбовську психіатричні лікарні, а в 1884 році надійшла пропозиція зайняти московську кафедру. Але І. Сікорський, дізнавшись що в Університеті св. Володимира вирішено організувати кафедру з душевних і нервових хвороб, прийняв рішення повернутися в альма-матер, і в 1885 році отримав призначення професора в університет, де пропрацював упродовж 26 років. Він, власне, заклав основи психології релігії в університеті Святого Володимира, написавши працю "Психопатична епідемія 1892 в Київській губернії", присвячену поширенню релігійної епідемії - мальованщини - серед жителів Києва, Київської губернії. "Самою суттєвою рисою описаної єпідеміі є схильність, скоріше навіть - нестримна потреба у хворого населення збиратися масами і віддаватися поривам психічного збудження, яке супроводжується судомами, галюцинаціями і екстазом та поширюється поступово на всіх учасників зборів" [8, с. 2], - підкреслював І.Сікорський. До речі, релігійна епідемія - це швидке поширення релігійності як своєрідного психічного стану, що підсилюється, по-перше, авторитетом вчителя, проповідника, його неординарністю; по-друге, емоційним зарядженням - процесом передавання емоційних станів від однієї людини (групи) до іншої людини (групи), що перебувають у безпосередньому візуальному і (або) вербальному контакті; по- третє, навіюванням, самонавіюванням, взаємонавіюванням, які закріплюють необхідні ідеї та бажаний емоційно-чуттєвий стан.

Свою назву релігійна спільнота отримала від імені засновника - міщанина м. Таращі Київської губернії Кіндрата Мальованого. Спершу він належав до штундистів (штундизм;. від нім. слова Stunde - година для читання і тлумачення Біблії - християнський рух протестантської спрямованості, який набув поширення в Росії в XIX столітті в середовищі німецьких колоністів, а також частини населення південноруських губерній), але потім проголосив сам себе Ісусом Христом, Спасителем світу і почав пророкувати кінець світу.

У молодості Кіндрат, як і багато місцевих міщани, сильно пив, але потім зійшовся зі штундистами, забув про горілку і перейняв у них уміння входити в екстаз. Під час молитви він часто чув якийсь особливий запах, не порівнянний ні з якими ароматами на землі, і в 1890 році нарешті здогадався, що це був запах Святого Духа, який вселився в нього. Разом з тим прийшло і нове відчуття радості і незвичайної легкості, розлитої у всьому тілі. Йому стало здаватися, що в момент екстазу він відокремлюється від землі. К. Мальований навколо себе зібрав громаду, що оселилася в його будинку на засадах комуни. У ній практикувалися "молитви" з тремтінням і впаданням в транс. У сектантів траплялися слухові і зорові галюцинації, виникало почуття повітряної легкості тіла тощо. Зазвичай, зібрання починалися з співу (ні читання Біблії, ні проповіді не було) потім починалися зітхання, схлипування, і сльози, які згодом переходили в істеричні припадки. Серед загального шуму, крику і безладу одні несподівано падали навзнак, інші кричали, плакали, стрибали, плескали в долоні, били себе по обличчю, рвали на собі волосся, тупотіли ногами, танцювали і т. д. Практикувалася і глоссолалія - така ж, як у п'ятидесятників.

За описом проф. І. Сікорського, ця епідемія проявилася в ненормальному настрої духу, що виражалося в надзвичайній благодушності, який нерідко переходив у екзальтований радісний стан, не обумовлений якимись зовнішніми мотивами, життєрадісним настроєм і особливою чутливістю. Мальованці жили в постійному очікуванні кінця світу, який вони представляли як зміну умов існування людини на цій землі, настання ідеального порядку, загальної рівності і братерства, миру, правди і загального блаженства. Для очищення тіла від гріхів тисячі послідовників К.Мальованого залишали будинки і всі домашні турботи, йшли в засніжені поля, милися в ополонках. Людям здавалося, що небесні аромати і неземна радість наповнюють їх тіла, роблять їх повітряно легкими, і до моменту Страшного суду всі вони покинуть Землю і переселяться на хмари, де зустрінуть нового Месію, який втілився в їхньому вчителеві Кіндратові Мальованому. Пророцтва новоявленого "месії" К. Мальованого, який віщував кінець світу, посилаючись не лише на біблійні прикмети їх наближення, а й на власні панічні передчуття, провокували деструктивні вияви есхатологічної екзальтації серед мальованців. Чим сильніше К. Мальований пророкував можливу катастрофу вселенського чи індивідуального масштабу, страх перед можливим "кінцем світу", тим інтенсивніше вкорінював у свідомість послідовників віру в особливу свою месіанську призначеність.

У деяких мальованців траплялися галюцинації слуху та зору (слухання повелінь Бога, шепіт Св. Духа, бачення отвору неба тощо). У більшості мальованців галюцинації були епізодичними - один-два рази, а потім зникали, а у деяких галюцинації поновлювалися від часу до часу; у небагатьох галюцинації залишалися у вигляді постійного симптому. "Таким чином довго працююча в релігійному напрямку думка, під час підйому душевної діяльності, обумовленого релігійним екстазом, вилилася у формі, відповідній релігійному почуттю, галюцинації, яка таким чином є зобов'язаною самонавіюванню, зумовленого пануванням у свідомості релігійних ідей" [2, с. 266].

Під час молитви мальованці впадали в транс, відчували неймовірну радість, блаженство, розчулення, які створювали благодатне підґрунтя для галюцинацій, марень. Вони любили свої радіння, як зазначав І. Сікорсь- кий, навіть їх можливість викликала в них неймовірну радість, шаленство. Наявність судом, як вважали мальованці, є свідченням входження в них святого Духа. Спостерігаючи за мальованцями, І. Сікорський дійшов висновку, що вони впадають в істерію. Водночас у них спостерігається "своєрідний стан духу, який можна було б назвати глибоким шуканням покою, що настає немовби після втоми, коли людина відмовляється від всіх рішень і шукає миру, відпочинку, заспокоєння" [8, с. 23]. Цей стан суголосний стану адептам квієтизму, коли людина намагається позбутися від будь-яких бажань, почуттів та пристрастей. Така різка зміна настроїв, з одного боку, підривала психічне здоров'я мальованців, а з іншого - створювала благодатне підґрунтя для емоційного зарядження, спонукала до все більш інтенсивних переживань, оскільки шлях для них уже був проторений.

І. Сікорський вирізняє причини, які відіграли важливу роль у поширенні мальованщини. По-перше, незадоволення традиційною релігією спонукало до сумнівів, а також малограмотність населення, внаслідок чого "вся допитливість народного ума сконцентрувалася на релігії" [8, с. 36]. По-друге, відсутність керівництва народним життям з боку культурних прошарків суспільства.

Населення, виснажене душевно та фізично Кримською війною 1853-1856 років, зловживаючи спиртними напоями, намагається віднайти духовного поводиря. "Народні маси чекають і прагнуть духовного оновлення. Вони шукають Спасителя і... знаходять його в божевільному Кіндраті Мальованому!" [8, с. 46].

Отже, в цій епідемії К.Мальований, як релігійний лідер, підноситься до божественного рівня, ідентифікуючись з Ісусом Христом. Його надзвичайна екзальтованість передається іншим і відтак посилює емоційну зарядженість та взаємонавіювання. Прихильники К. Мальованого постійно посилювали свою релігійність його пророцтвами, ідентифікацією його з Ісусом Христом, екзальтованістю поведінки та безмежною йому відданістю. Проте таке емоційне зарядження не може тривати нескінченно - врешті-решт вичерпується механізм підсилення емоційного напруження, що призводить до поступового затухання релігійної епідемії.

До проблем осмислення релігії, як психологічного феномену, звертався М.М. Боголюбов (1872-1934) - професор богослов'я, представник духовно-академічної філософії, започатківець викладання курсу філософії релігії в Університеті св. Володимира. У 1913 року за конкурсом Микола Михайлович був переведений до Києва на посаду професора богослов'я Університету св. Володимира. Водночас він був призначений настоятелем університетської церкви. В Університеті св. Володимира М.М. Боголюбов видав свою "Філософію релігії" в 1915 р, за що і був удостоєний ступеня доктора богослов'я. У 1918 році була закрита кафедра богослов'я і М.Боголюбов присвятив себе православному пастирському служінню: в церкві села Велика Круча Пирятинського повіту Полтавської губернії, в Києві у церкві на Печерську і в Покровській церкві на Пріорці, згодом став настоятелем церкви Спаса в Нижньому Новгороді. До речі, троє синів Миколи Михайловича принесли велику популярність українській та російській науці: Микола Миколайович - видатний математик, фізик; його наукова і педагогічна діяльність тісно пов'язана з механіко-математичним і фізичним факультетами Київського університету, Олексій Миколайович - математик і механік, член-кореспондент АН України, Михайло Миколайович - філолог- сходознавець, академік РАН.

М. Боголюбов - людина непростої долі, яка втілила у своїй творчості ідею духовного діяння при аналізі внутрішнього світу людини. У статті "Творіння і спокута. З'ясування значення цих догматів для вирішення питання життя" він ставить дуже важливі проблеми, що постійно хвилюють людину: як повинна змінитися людина, якщо її навіть важко осягнути саму себе; що таке добро, якому вона повинна слідувати; що таке істина, до якої вона повинна прагнути. М.Боголюбов пише: "Благо і істина повинні бути засвоєні внутрішньою діяльністю самої людини... Її благо полягає в тому..., що створює її зсередини, даючи можливість самостійного служіння. Її благо може полягати лише в єднанні з іншими вільними особистостями, які вимагають від неї більшого, ніж одних гострих відчуттів, або однієї пасивної сприйнятливості" [4, с. 674]. М.Боголюбов подав визначення релігії, основними ознаками якої вважав визнання трансцендентного світу, переживання зв'язку з цим світом, її соціальну організацію. "Релігією, - стверджує М. Боголюбов, - називається особлива форма людського життя, як індивідуального, так і суспільного, поєднана зі свідомістю, що справжнє або нормальне життя людини можливе тільки у зв'язку з іншим буттям, буттям Божественним" [3, с. 85]. Причому, всі релігії він розділив на дві групи: супранатуралістичні (християнство, іудаїзм, іслам) і натуралістичні (всі інші). М. Боголюбов звертається до ідеї Г.Ледда про те, що психологія релігійної свідомості виступає пропедевтикою філософії релігії [3, с. 64]. На думку мислителя, психологія надає філософії релігії певні послуги, з одного боку, уможливлює осмислення релігійних феноменів із внутрішньої сторони, а з іншого - надає новий матеріал, який неможливо не враховувати при вивченні природи релігійної свідомості.

М. Боголюбов підкреслював: "Тільки людина, володіюча живим релігійним почуттям, може зрозуміти релігійний досвід інших людей, тому ж, у кого немає цього почуття сфера релігійного життя залишиться недоступною, як сліпому - царина кольорів" [3, с. 68]. Він піддає сумніву положення про те, що релігійне почуття за своїм характером одне й те ж в усіх релігіях і що воно є їх загальною складовою. Він вважає, що почуття мають певні особливості в різних релігійних традиціях. М.Боголюбов висновує: "...Якби основу релігії складало почуття і всі релігійні уявлення та поняття утворювалися б людиною, лише з метою підтримати це почуття або надати йому вираження, то людина відносилася б абсолютно байдуже до питання про істинність релігійних уявлень і понять: це питання її анітрохи не турбувало би подібно до того як її анітрохи не турбує питання про істинність образів, які задовольняють її естетичне почуття; всі значення релігійних уявлень і понять вичерпувалися б їх ставленням до почуття. Між іншим, релігійне почуття саме й тим відрізняється від естетичного почуття, що воно не може бути живим і дійсним без впевненості в істинності свого об'єкта" [3, с.76].

Отже, до вибудови предметного поля психології релігії залучались не лише богослови, філософи, психологи, але й невропатологи, психіатри, що, безперечно, розширювало її наукові можливості. Розглянувши особливості розвитку ідей психології релігії в Університеті св.Володимира на прикладі наукової та педагогічної діяльності П.Авсєнєва, О.Новицького, І.Сікорського, М.Боголюбова, можна виснувати, що психологічне осмислення релігії пов'язувалося, по-перше, з ідеєю внутрішньої людини; по-друге, з релігійно-духовними течіями, що поширювалися на вітчизняних теренах та спонукали до їх вивчення, що й сприяло формуванню релігієзнав- чих студій. Нові тенденції в осмисленні релігії згодом призвели до виникнення психології релігії як науки, до духовного пробудження в Україні, до осмислення релігії як складника національного, духовного феномену.

Список використаних джерел

1. Бельзен Я. Будущее психологии религии / Якоб Бельзен //Религиоведческие исследования.2012.№7-8.С.9-18.

2. Бехтерев В. М. Внушение и его роль в общественной жизни / В. М. Бехтерев // Гипноз. Д.: Сталкер, 2000. С. 125-346.

3. Боголюбов Н., прот. Философия религии.Ч.1. Историческая. Т.1./ Н.Боголюбов. К.: Типография Императорского Университета Св.Владимира, 1915. 454 с.

4. Боголюбов Н.М. Творение и искупление. Выяснение значения этих догматов для решения вопроса жизни // Нижегородский общественно-церковный вестник. 1906. № 25. С. 672-675.

5. Из записок по психологии Архимандрита Феофана Авсенева. К.: Типография Киевского Губернского Управления, 1869. 246 с.

6. Історія української філософії: Хрестоматія. Упорядник М.В.Кашуба. Львів, Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2004. 356 с.

7. Новицкий О. Духоборцы. Их история и вероучение. Изд. 2-е, переделанное и доп. / О.Новицкий. Киев: В унив. тип. (И. Завадского), 1882. 282 с.

8. Сикорский И. А. Психопатическая эпидемия 1892 года в Киевской губернии/ И.А.Сикорский. К.: Типолитография Императорского Унив. Св. Владимира, 1893. 46 с.

9. Шпет Г.Г. Очерк развития русской философии / Г.Г. Шпет // Очерки истории русской философии / [А.И. Введенский, А.Ф. Лосев, Э.Л. Рад- лов, Г.Г. Шпет] ; сост., вступ. ст., примеч. Б.В. Емельянова, К.Н. Любутина. Свердловск: Изд-во Уральского ун-та, 1991. С. 217-578.

Размещено на Allbest.ru