Тілесність як психологічний феномен

Постановка проблеми

Проблема людського тіла як одного із засобів соціальної комунікації та соціального впливу була актуальною у всі історично-культурні етапи розвитку людства. Тіло репрезентує себе у сфері сексуальності, еротики, суспільної взаємодії, релігійного досвіду (у формі "тілесного смирення) та влади. Із античних часів тіло стало об'єктом дослідження. До цієї теми зверталися Сократ, Платон, Арістотель, Епікур, Спіноза та Гіппократ. Апостол Павло звертав увагу на важливість ставлення до тіла, говорячи: "Хіба ж не знаєте, що ваше тіло - храм Святого Духа, який живе у вас?" (1 Кор. 6: 19).

Тілесність як філософський і соціально- психологічний феномен стала предметом дослідження А. Арто, Ж.-П. Сартра, Р. М. Гайдеггера, А. Лоурена, Л. Фейербаха, Ф. Ніцше, Р. Барта, М. Мосса, Е. Гідденса, Ж. Деррідо, Т. Ейса, М. Фуко, Т. Лукмана, Л. Виготського, О. Леонтьева, Г. Мерабишвілі. Тривалий час переважала думка, що тіло належить до сфери природи, а не культури. Під "тілом", зазвичай, розуміють фізичний об'єкт, який позбавлений духовності. Тобто, коли йдеться про тіло, то мають на увазі або природничо-науковий підхід (біологічний, фізіологічний організм) або естетичний (культурний елемент) чи практичний (повсякденне розуміння тіла) підходи.

Тілесність стала великим полем для наукових пошуків, оскільки являє собою багатовимірне поняття, яке функціонує у трьох вимірах: біологічному (природному) - тіло, внутрішній тілесності, зовнішній тілесності, і конструюється на їхньому перетині. Тіло стало об'єктом трансформації сучасної науки. Нові відкриття та виклики сьогодення: від появи нових лікувальних засобів і зброї бактеріологічної війни до індустрії моди й нових стереотипів фізичної краси у своїй основі опираються на тілесну проблематику. Актуальність проблеми дослідження феномена тілесності на сучасному етапі обумовлюється в першу чергу тим, що людська тілесність так чи інакше вбудована в будь-який вид діяльності - наше тіло бере участь у всьому, що ми робимо. За допомогою тіла ми пред'являємо себе і взаємодіємо з навколишнім світом. Наше тіло і все, що з ним пов'язане, є одним із основних засобів самовираження [8].

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Аналіз наукових та публіцистичних напрацювань засвідчив різноманітність у підходах до розуміння цього складного феномена. Філософи, культурологи, психологи у своїх доробках поєднували поняття "тілесного" та "естетичного", знаходячи взаємозв'язки між ними. Екзистенціалісти розглядали тіло як першоджерело чутливості, завдяки якому людина здатна пізнавати навколишній світ (X. Ортега-І-Гассет, М. Хайдеггер, К. Ясперс, М. Мерло-Понті). Філософ Ж. Бодрійяр називав тіло елементом (одиницею) товарно-знакових відносин споживацького (постмодерного) суспільства, ототожнюючи поняття "мода" та "гіперсексуальність". Філософ і культуролог М. Фуко інтегрував тіло у широку "мікрофізику влади". Соціолог Е. Дюркгейм бачив у тілі "чинник індивідуації". Психоаналітик та філософ культури К.-Г. Юнг доводив, що тілесність людини може включати в себе не тільки власне "Я", але й "Я Іншого" та архетипи соціального безсвідомого. Психологи 3. Фройд, Г. Калеро, А. Піз пов'язували тіло з невербальною комунікацією між людьми.

Мета статті

Метою статті є дослідження основних психологічних аспектів тілесності, а також чинників, що впливають на сприйняття власної тілесності.

Виклад основного матеріалу

Розгляд тілесності у психологічному підході обумовлено прикладною спрямованістю тієї чи іншої психологічної теорії: вирішенню її внутрішньо особистісних, міжособистісних та соціальних конфліктів. У цілому, у сучасних психологічних дослідженнях намічається тенденція до диференціації розгляду різних аспектів тілесності. Однак проблематика тілесності розглядається здебільшого у когнітивному вимірі. Можна стверджувати про домінування в наукових розробках настанов на тілесність (тіло) виключно як на природну умову фізичного буття людини, нейтраль© Ільясова Катерина, 2019 ну щодо психологічного змісту його носія, як на джерело (об'єкт), здатне лише постачати досліднику інформацію про особливості функціонування організму, як на умову, яка забезпечує належний режим оптимального розвитку відповідних психічних процесів та функцій. Методологічною основою психології тілесності можна вважати культурно-історичні концепції Л. Виготського та теорії діяльності О. Леонтьєва.

У більшості досліджень проблематика тілесності розглядається як один із найважливіших компонентів самосвідомості (Р. Бернс, В. Мухіна, Ж. Піаже, С. Рубінштейн, І. Сєченов, Р. Меєрович, М. Мдівані, Е. Соколова тощо). "Безтілесний" підхід, що утвердився у психології, зводить усю сутність людини до її свідомості, не помічаючи того, що сама тілесність у ході прижиттєвого розвитку втрачає свій природний, натуральний характер, олюднюючись і набуваючи якісних змін [5]. Тому можна стверджувати, що проблема тілесності як цілісного наукового предмета в руслі соціальної психології тільки починає свій розвиток.

Психологія тілесності не є достатньо опрацьованим напрямом психологічної науки, оскільки наукові напра- цювання торкаються лише окремих позицій цієї проблематики. Проблематика дослідження тілесності розглядалася представниками психологічної науки, оскільки тіло і тілесність - одна з актуальних проблем психології та реальність взаємовідносин між людьми. Однак в основному аналізувалося не тіло, а певні зміни свідомості, пов'язані з тілом (відчуття тіла, порушені кордони тощо). Так, на думку деяких науковців, декларуючи психосоматичну єдність людини, психологія займається переважно явищами свідомості або вищої психічної діяльності, а тілесність залишається для неї чужою якістю, натурально організованою та природно готовою до життя.

У проблематиці аналізу тілесності розглядаються питання статусу тілесності, вивчення проблеми тілесності в історичному контексті, інтерпретації тілесності у психоаналітичній практиці, свободи та детермінованості тілесної організації людини в різних культурних просторах, ціннісного змісту тілесності й інших напрямах досліджень. За останні роки значно посилилося соціокультурне спрямування в осмисленні людської тілесності. У рамках цього напряму тілесність розуміється як соціокультурний феномен - перетворене під впливом соціальних і культурних чинників тіло людини, що володіє соціокультурними значеннями і смислами та виконує певні соціокультурні функції.

Численні теоретичні дослідження зазначеної проблематики дають підстави говорити, що "тіло" і "тілесність" мають різноманітне трактування. Більшість визначень акцентують увагу на взаємозв'язку тілесного й душевного складника у людині - на дуалізмі тіла та душі (суб'єкта й об'єкта): "образа тіла", "концепта тіла", "тілесного Я" та "інтернального тіла". Таке широке коло визначень зумовлене тим, що тілесність як феномен можна досліджувати із двох позицій: суб'єктної - як "тілесне Я", яке виражає себе і своє ставлення до світу в тілесному вияві; об'єктної - як психічний вияв тіла, що формується на підставі власного чуттєвого досвіду тіла. Тілесність є результатом сукупності триєдиної природи людини - фізичного тіла, психіки та соціальної практики. Тіло, яке "відбулося" у соціальному аспекті, перестає бути виключно фізичним, воно набуває соціальної тілесності [1]. Британська дослідниця М. Дуглас кваліфікувала тіло базовим засобом класифікації протягом усієї історії людства, основним "кодом" культури. "Соціальне тіло" диктує способи, якими сприймається тіло біологічне. Класифікації соціального статусу значною мірою залежать від моделей представлення тіла в соціальному просторі, а фізичний досвід тіла завжди залежить від соціальних категорій, через які він пізнається. Осмислена в подібному контексті тілесність переходить від рівня біологічного тіла на рівень "соціального тіла", що виступає вже не природним, а культурним феноменом [4].

Людина за допомогою тілесної ідентичності існує як система в системі, що дозволяє їй не "зливатися" із системою світу, а сприймати себе певним чином як окремий об'єкт - буття в бутті. Тілесність у своїй конкретній визначеності становить один із вагомих чинників та передумов суспільного життя, а як складний соціально-психологічний феномен містить низку характеристик, серед яких однією із провідних і вагомих є суспільний вимір. Як слушно стверджує філософ та політолог А. Панарин, в епоху постмодернізму саме людська тілесність, унаслідок розширення та збільшення кількості сфер послуг і появи величезної кількості фахівців конструювання (пластичні хірурги, косметологи, перукарі, візажисти, модельєри), визначає привілейоване становище людини у сучасному суспільстві, а не конкретна особистість та її походження. У виробництві "привілейованої тілесності" утілюються заяви про її "природність", цим займається велика кількість соціально- економічних структур та інституів (масажисти, візажисти, стилісти). У сучасному світі "тіло" людини стало потужною метафорою елітарної споживацької культури [3].

Емпіричне дослідження. Аналіз літератури показав, що універсальних тестів тілесності практично немає. Опитувальник образу тіла, розроблений О. Скугаревским та С. Сивухою, спрямований на діагностику невдоволення власним тілом у осіб, які страждають розладами харчової поведінки; компоненти емоційного ставлення до тіла можна досліджувати за допомогою проективних тестів і опитувальників самоставлення; проте розробники всіх згаданих методик не ставили собі за мету діагностувати якість "тілесності". У роботах, присвячених аналізу впливу тілесно-орієнтованого тренінгу на особу, застосовуються спостереження, опитування, проективні тести, методи виміру самооцінки як комплексний діагностичний інструмент. Традиційно для дослідження психосоматичних феноменів та тілесної ідентичності використовуються бесіда, інтерв'ю, діагностичні ігри, коректувальна тілесно-орієнтована техніка, що включає діагностичні прийоми, методики арт-терапії, методика "Незадоволення власним тілом" В. Сахарової для віддзеркалення певних аспектів почуттів, установок, уявлень і тест чорнильних плям Г. Роршаха [6]. Окремо слід зазначити невербальний метод, запропонований О. Вулей та С. Роллом у 1991 р. - тест на вказівку кольором на незадоволення власним тілом (The Color-a-Person body dissatisfaction test, CAPT), який дозволяє визначити рівень задоволеності (незадоволеності) власним тілом та диференційованість образу власного тіла (рис. 1). Саме цей метод було використано у проведеному емпіричному дослідженні психосоматичних феноменів. У дослідженні брали участь 78 жінок віком від 18 до 67 років, які були клієнтами косметологічних процедур естетичної та ін'єкційної косметології, робили пластичні й хірургічні втручання.

Рис. 1 Тест на вказівку кольором на незадоволеність власним тілом

Так, до прикладу, одна з опитаних жінок (29 років, продавець, вже зробила операцію з маммопластики) після інтерв'ю висловила свою незадоволеність влас- ною талією та грудьми і з азначила, що планує зробити більший розмір грудей і, можливо, іншу їх форму. На запитання: "Чи змінилось ваше життя після першої операції, чи ваші сподівання були оправданні?" було отримано відповідь: "Мабуть ні..., але зараз я краще знаю, чого хочу" (рис. 2).

Рис. 2 Тест на незадоволення власним тілом

Попередньо проведене анкетування визначило шкалу запитів учасників дослідження, яка варіювалася від отреби догляду за власним тілом, профілактика anti age therapy, виправлення вроджених та набутих вад (асиметрії від народження, postacne, вади, що пов'язані із травмами) до потреби вдосконалення власного тіла (стереотипні уявлення). У вибірці брали участь 78 жінок віком від 18 до 67. Після опитування 92 % висловили повне незадоволення власним тілом (рис. 3). Опитані обґрунтовували незадоволеність власним тілом невідповідністю канонам, що визначені суспільством.

Рис. 3. Рівень задоволеності власним тілом